Поема в прозі «Поза межами болю» О. Турянського стоїть на одному щаблі з найвідомішими творами про Першу світову війну Ремарка, Мірівіліса, Хемінгуея, які як і Турянський воювали на фронтах цієї війни. Твір цікаво читати повністю, скорочено короткий переказ “Поза межами болю” не донесе всіх переживань героїв.
«Поза межами болю» переказ (аудіокнига)
“Поза межами болю” переказ
Присвята дружині й сину
Переднє слово
“Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті”.
Автор вирішив написати про своїх загиблих товаришів, тіні яких йому з’являються у сні і наяву. Це буде їм жалобним вінком, а спільні муки хай “падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності”. “Хай ясна ідея… веде… все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братства й любові.
І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо нгна хвилю в темряву розпуки, бо
Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце — мрія мрій”.
Штранцінгер, який просувався зі своїми шістьма товаришами, раптом зупинився. Він був сліпий, і скрипка — те єдине, що лишила ому воєнна доля. Іти більше не міг, сказав, що залишиться тут. Товариші сказали, що залишаться з ним. Підійшов старий серб-охоронець, націлився на Сабо. Той ударив його палицею по голові. У сумці в стражника були патрони, але ні крихітки їстівного. Навколо були засніжені гори, урвища й безодні, скрізь чигала смерть. Ніде й сліду людей. Якщо й зустрінуть хату албанця, то й там їх чигає куля. Втома тягне всіх додолу, але сідати не можна — замерзнеш одразу.
Тільки наче з-поза сумерків, з безкраїх засвітів, із-за океану ніж-о тихенько щось гомонить: “Тату, тату!” Син.
Треба вогню, без нього загинуть. Знайшли якийсь корч, відірвали від нього, що могли, але мокрі гілочки не загорялися. Книжки Шекспіра, Ґете, Канта спалили ще три дні тому. Кожен відірвав від себе шмат сухого одягу, але й це не допомогло. Потрібний був цілий одяг. Значить, хтось заради загального добра мусив померти. Але всі хотіли жити. Тоді вирішили, що помре найслабший. Вони будуть скакати, танцювати навколо того корча, поки хтось не впаде. “Без найменшої тіні спротиву почали скакати людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча.
Лише одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги: “Скачи, скачи і витримай… а то, може, твої власні товариші тебе доб’ють!” Почався дикий танець. Оповідачеві хотілося впасти, скочити в безодню, але слабенькі ручки сина, які він ніби відчував на шиї, тримали його.
Добровський сміявся й показував елегантні фігури танцю, бо був колись балетмейстером. Сказав, щоб товариші уявили собі, що танцюють на балу з прекрасними дамами, котрим говорять компліменти, яких цілують.
Один упав знесилений, але зараз же підхопився, як м’ячик, боячись виявитися найслабшим. Бояні заплакав і став кликати маму. Добровський розмовляв з коханою жінкою, говорячи, щоб не лякалася його теперішнього вигляду. “Адже ви знаєте, звідкіля у мене мертвецькі руки і щоки? З грому гармат, із тяжких ран душі і тіла, з голоду й розпуки вони. З геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги. Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене”. Тепер він уже не плаче, як тоді, лише сміється.
Бояні не міг більше скакати, хотів кинутися в прірву, але йому не дали. Він подивився на кожного з товаришів і закликав маму на порятунок. Сабо глянув на нього й сказав співчутливо, що й він людина, хай той не думає погано про нього. Бояні всміхнувся, попросив передати якісь гарні слова його мамі й заспокоїти її, що помер він у теплій хаті на м’якій постелі.
Товариші стягли з трупа вбрання і розпалили вогонь. “Важке мовчання перебив Добровський: “Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і при чимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.
— Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити”.
Громом ударила в їх мозок якась думка. Що він думає? Невже ж мав би труп спасати їм життя?.. Це страшенне! Це нечуване! Найтайніші глибини душі заворушилися проти цієї думки.
Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.
Виникла жахлива боротьба між духом і тілом. З одного боку, було страшенне почуття, що вони мусять стати людоїдами, з другого боку, інстинкт життя, який у боротьбі не перебирає в засобах. Не було іншого рятунку. Всі, за винятком Штранцінгера і Пшилуського, обернулися в сторону трупа. їх очі виступили майже з лоба і стали неприродно великі, а зі всіх облич пробивалася безмежна жадоба не жити, а втихомирити муки голоду.
— Бійтеся Бога, люди, що ви замишляєте? — падькав Ніколич.— Невже у вас немає серця ні якого-небудь людяного почування?
— Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик! — сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям.— 3 тебе нівроку естет… Невже ти міркуєш, що твій шлунок сотворений з божеської амброзії, а не з тої самой поганої глини, що мій і кожної другої людини? Подивися на себе й на мене й на всіх товаришів! Що побачиш? Сама шкура й кості! А хто з´їв наше тіло?
— Нужда,— відповів Ніколич.
— Звідкіля нужда? Наше тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний мішок із душею і кістьми всередині… Але це наша власна вина. Навіщо ми, люди, вбивали людей? Чому ми слухали волі темних сил? Ми здерли з себе людське обличчя і стали сліпим, бездушним, жорстоким оруддям убивства. Де ж була наша душа й наша людська достойність? Ми самі стоптали її власними ногами. І це наш злочин. І за цей злочин мусимо вмерти. А хто з нас хоче жити, мусить їсти тіло з трупа свого товариша.
— Добровський, як ти можеш так говорити? — жалівся Ніколич.— Ти хочеш заговорити своє власне обридження, правда, що так? Чи це дійсно така твоя філософія?
Замість Добровського відповів Сабо:
— Ах, усяка філософія кінчається, скоро тільки шлунок поставить свої домагання.
Добровський закінчив свої думки словами:
— Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі. І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси… Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
— О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя…
— А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню,— закликав його Сабо.
— Боже, цього я ніколи не зроблю.
Добровський заскреготав зубами, зареготався і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:
— Не журіться, товариші! Тепер собі людське м´ясо припечемо і з´їмо, сили зберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
— Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива. Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту. У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні нетри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло. Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні. Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна. Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби поконати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого. На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар. Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи. Білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть…
Хтось нараз тихесенько зітхнув. Хто це? Сліпий товариш. Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе. Шукав своїх очей — своєї скрипки. Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло. Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни. Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі. І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник. І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою. Але згодом душа Штранцінгера перемогла неміч рук, опір скрипки. І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться.
І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи. Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала.
Сон чи ява?.. Мов крізь імлу ввижається мені: лід… якісь зимні руки… вода… я в воді… Якийсь голос кличе… Чую рідне слово:
— Друже… химерний козарлюга… поважився… купіль… зимно… пізнаєш мене?
Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності. Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина. Він розказує:
— Знаєш: я впав хворий позаду. На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня. Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом. Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе. Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав. На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося. Я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний. Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока. Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, Богу дякувати, будеш здоров.
Коля я запитав про товаришів, то Василь порадив не думати про них…
Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров. І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі. І тихо щезли під ледом.
