«Про запорожців» читати, скачати. Народний переказ

Народний переказ «Про запорожців» читати онлайн або скачати текст у зручному форматі. Автор переказу – Олег Гнатюк.

«Про запорожців» скачати

Переказ «Про запорожців» скачати fb2, pdf, epub. Завантажуйте текст «Про запорожців» для 5 класу повністю (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

Переказ «Про запорожців» читати

Козацькі характерники

Колись люди розповідали, що запорозькі козаки були не простими воїнами, а справжніми богатирями. Такої сили й відваги світ майже не бачив. Казали навіть, що земля ледве витримувала їхню міць. Про одного славетного запорожця переказували, ніби сама його голова важила сім пудів (давня міра ваги, приблизно 16 кілограмів кожен пуд). А вуса мав такі довгі й пишні, що як розправить один кінець в один бік, а другий — у другий, то й у найбільші ворота не пройде, навіть якби крізь них могла проскочити трійка коней із возом.

Люди вірили, що ці козаки знали дванадцять мов, могли виходити з води зовсім сухими, а ще володіли дивовижними таємницями. Якщо потрібно, вони насилали на ворогів міцний сон, огортали їх густим туманом або ж так вправно ховалися, що здавалося, ніби самі перетворюються на річкову воду й розливаються течією.

Ще говорили, що були в них особливі верцадла (старовинна назва дзеркал). Але це були не звичайні дзеркала. Дивлячись у них, козацькі ватажки могли бачити, що відбувається за тисячі верстов (давня міра відстані, трохи більше одного кілометра за сучасним рахунком). Перед кожним походом кошовий отаман або інший старший козак брав таке верцадло до рук, вдивлявся в нього й казав:

— Туди не підемо — там уже ляхи (так колись називали польське військо) стоять. І туди не варто — там турки чи татари збираються. А ось цим шляхом можна йти: там ворога немає.

Так і обходили вони небезпеку, завжди знаючи більше, ніж їхні супротивники.

Як воювали запорожці

Ще один давній переказ розповідає про те, як билися козаки в бою.

Кажуть, стане невеликий козацький загін десь на Орловій балці, а проти нього виступає двадцять ворожих полків. Та тільки почнеться битва, як вороги ніби втрачають розум: рубають не козаків, а один одного. Кров ллється так рясно, що коням сягає до черева, а запорожці стоять собі осторонь, усміхаються й дивуються людській нерозважності.

Усе це, казали старі люди, тому, що запорожці були «знаючим народом», тобто володіли особливими знаннями й таємними вміннями. Поки вони мали при собі рідну землю, ніхто не міг їх перемогти.

Перед далекою дорогою кожен козак клав грудочку української землі під устілку (внутрішню підкладку в чоботі), а ще трохи насипав у шапку. Через це вони ніколи не знімали ні чобіт, ні головного убору. Казали, що варто було комусь скинути чоботи — і його наздоганяла смерть, а хто необережно знімав шапку, той ризикував втратити голову.

Їдуть вони, бувало, до якогось міста. Там гуляють, веселяться, музик грають, танцюють і бенкетують. А на світанку сідають на коней і рушають далі. Люди чують тупіт копит, чують козацькі голоси, навіть як коні голосно хропуть, але самих вершників ніхто не бачить — наче їх огортає невидима сила.

Переказують також, що одного разу запорожці побували навіть у Петербурзі. Зайшли до царського палацу. Їм одразу винесли дорогі стільці, але козаки не сіли на них, а спокійно посідали просто на землю.

Побачив це сам цар, якого в народі називали Катериничем, і почав насміхатися з незвичних гостей. Потім підійшов до одного із запорожців, підняв руку, ніби хотів його вдарити.

А козак спокійно каже:

— Ну, бий, якщо вже руку підняв.

Та тільки цар не зміг цього зробити. Рука його так і застигла в повітрі, ніби скута невидимою силою. Скільки не намагався її опустити — нічого не виходило.

Тоді всі зрозуміли: перед ними не звичайні люди, а легендарні козаки-характерники, про яких ще довго складатимуть народні перекази.

Автор переказу – Олег Гнатюк.