«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ восьмий

Майбутній сміливий пірат

Том блукав провулками, звертаючи то праворуч, то ліворуч, поки не зайшов далеко від тієї дороги, якою поверталися додому школярі. Два чи три рази він перейшов струмок убрід, бо гадав, що у такий спосіб може обдурити можливу погоню. Через півгодини він був уже біля палацу Дуглас на вершині Кардіфської гори. Школа ледве виднілася внизу, в долині. Він увійшов у густий ліс, пробрався без стежок у самісіньку хащу і сів відпочити на мох під гіллястим дубом.

Тут у лісі було тихо і душно. У мертвій полуденній спеці замовкли навіть птахи. Природа лежала уві сні, що його іноді порушував тільки далекий стук дятла. І від цього стуку лісова тиша здавалася ще глибшою, а самотність — ще нестерпнішою.

Серце у Тома краяла туга, яка була у цілковитій гармонії з навколишньою природою. Довго сидів він, поставивши лікті на коліна і спершись підборіддям на руки, і думав, йому здавалося, що життя в найкращому разі — марнота і смуток, і він заздрив Джіммі Роджесу, який недавно вмер. Як добре,— гадав він,— лежати в труні, дрімати й мріяти без кінця, коли вітер шепоче в гіллі дерев, погойдує трави й квітки на могилі, а тебе ніщо не турбує, і нема про що горювати ніколи, ніколи. Ох, якби в нього були добрі оцінки в недільній школі, він сам був би ладен умерти й покінчити з огидним життям… А оце дівчисько, ну що він їй зробив? Нічого. Він бажав їй добра, а вона прогнала його, як собаку,— просто, як собаку. Вона шкодуватиме колись,— мабуть, коли буде вже занадто пізно. Ох, коли б можна було вмерти тимчасово!

Але гнучка душа юності не може бути стиснута протягом довгого часу. Помалу Том повернувся до міркувань земного життя. Що, коли він зараз піде світ за очі і таємниче зникне для всіх? Що, коли він піде геть — далеко-далеко, у незнані краї, за моря — і ніколи більше не повернеться? Що почуватиме тоді Беккі? Він згадав, як збирався стати клоуном у цирку, але тепер ця думка була йому огидна, бо клоунські жарти здавалися йому принизливими, коли його душа поривалась до туманних гордовитих висот романтики. Ні, він піде в солдати і повернеться через багато років, вкритий ранами і славою. Або, ще краще, приєднається до індійців і буде полювати з ними на буйволів, блукати гірськими стежками війни, серед високих гір і прерій Далекого Заходу, і коли-небудь повернеться додому великим індійським вождем, наїжачившись перами, розмальований, жахливий, і вдереться прямо в недільну школу з войовничим кличем, від якого холоне кров у жилах. Ото витріщать очі всі товариші! От будуть йому заздрити!

Але ні. Є на світі ще краще заняття! Він буде піратом. Ось воно що! Тепер він ясно бачив перед собою своє майбутнє, осяяне невимовною славою. Ім՚я його лунатиме на цілий світ, і люди тремтітимуть, слухаючи це ім՚я. Як гордо краятиме він бурхливі моря на своїм довгім чорнім фрегаті “Демон Бурі”, з чорним прапором на високій щоглі.

І сягнувши вершин слави, він раптом з՚явиться в старенькому рідному містечку і ввійде в церкву, весь засмаглий, обвітрений, у чорнім оксамитовім камзолі і таких самих штанях, у високих ботфортах з червоною стрічкою через плече; за поясом — пістолети, при поясі — ніж, заіржавлений від пролитої крові; на голові — м՚який капелюх з перами; у руці — розгорнутий чорний прапор, а на прапорі — череп і кістки навхрест — і завмираючи від захоплення, почує шепіт: “Це Том Сойєр, пірат! Чорний Месник Іспанських морів!”

Так, вирішено! Шлях його обрано! Він завтра ж утече з дому і почне нове життя. Щоб бути готовим на ранок, треба вже тепер почати готуватись. Треба перевірити всі свої запаси.

Том підійшов до гнилого пня, що був поблизу, і почав своїм ножиком копати землю біля нього. Незабаром по звуку він пізнав під корою порожнє місце. Він засунув туди руку, урочисто вимовляючи заклинання:

— Що тут було, з՚явись. А що тут є, лишись.

Потім він розгріб землю і побачив соснову дощечку. Він підняв дощечку — під нею відкрився маленький тайник, дно і стінки якого було викладено такими самими дощечками. У ньому лежала одна кулька. Том був безмежно здивований. Він збентежено чухав потилицю, говорячи:

— Ну, це вже ні на що не схоже!

Він розгнівано відкинув кульку і почав міркувати. Справа в тому, що його обдурило повір՚я, яке він і його товариші вважали за незаперечну істину. Якщо закопаєш кульку, проказуючи над нею певні заклинання, і протягом двох тижнів не чіпатимеш її, а потім відкриєш тайник з тими словами, що їх сказав Том, то замість однієї кульки знайдеш всі, що ти коли-небудь загубив, як би далеко одна від одної вони не лежали. Але дива не сталося, і Томова віра в чудодійні сили була підірвана. Він багато чув про вдалі спроби такого роду, але ніколи — про невдалі. Він забув, що й сам пробував цей спосіб не один раз, але потім ніколи не міг знайти місця, де сховав кульку. Він довго міркував і нарешті надумав, що тут втрутилась якась відьма і зруйнувала чари. Але він хотів остаточно переконатися в цьому і, розшукавши чистеньку піщану місцинку, в центрі якої була заглибина, притулив губи до самої ямки і покликав:

Бука-бука, ти прийди,

Все, що хочу знать, скажи.

Бука-бука, ти прийди,

Все, що хочу знать, скажи.

Пісок заворушився, з ямки виліз маленький чорний жучок і відразу ж перелякано сховався.

— Він не хоче казати! Отже, тут побувала відьма. Я так і думав.

Том добре знав, що з відьмами змагатися — марна річ, і зажурився. Потім йому спало на думку, що непогано було б розшукати хоч ту кульку, яку він кинув. І він заходився повзати по траві, але нічого не знайшов. Він повернувся до свого тайника, став на те саме місце, з якого тільки що кинув кульку, витяг із кишені іншу й кинув її в тім-таки напрямі, приказуючи:

— Брате, піди знайди брата!

Він помітив, де зупинилась кулька, і заходився шукати там, але не знайшов. Мабуть, друга кулька або не докотилася або залетіла дуже далеко. Том спробував удруге. Та й це не пощастило, і він спробував ще раз, другий, третій. Нарешті він добився успіху: обидві кульки лежали на віддалі фута одна від одної.

Цієї хвилини в зеленій хащі пролунав слабкий звук іграшкової бляшаної сурми. Том швиденько скинув з себе куртку й штани, підперезався однією з підтяжок,— розгріб купу хмизу за гнилим пнем, витяг звідти саморобний лук, стрілу, дерев՚яний меч і бляшану сурму, миттю озброївся і, босий, в одній тільки сорочці, яка маяла в повітрі, помчав назустріч ворогові. Під великим ясеном він просурмив сигнал у відповідь, почав тупотіти ногами і неголосно скомандував удаваному загону:

— Стійте, молодці! Не виходьте, поки я не засурмлю!

З՚явився Джо Гарпер, так само легко одягнений і теж озброєний з голови до ніг. Том гукнув:

— Стій! Хто входить у Шервудський ліс без мого дозволу?

— Гай Гісборн не потребує нічийого дозволу! Хто ти такий, що… що…

— “… смієш говорити так зі мною?” — поспішно підказав йому Том, бо обидва вони говорили “з книжки”, напам՚ять.

— Хто ти такий, що смієш говорити так зі мною?

— Хто я? Я — Робін Гуд7, як скоро в цьому переконається твій підлий труп.

— То ти — цей знаменитий розбійник? Я радий посперечатися з тобою мечем за володіння цим веселим лісом. Захищайся!

Вони вихопили свої дерев՚яні мечі, кинувши решту зброї на землю, стали в бойову позу, нога до ноги, і почався жорстокий поєдинок, за всіма правилами мистецтва: два удари вгору і два вниз. Нарешті Том сказав:

— Битися, то битися жвавіше.

І вони почали битися жвавіше, обидва захекались і спітніли.

— Падай! Падай! — гукнув Том.— Чому ти не падаєш?

— Не буду я падати! Сам ти падай! Тобі ж дісталося гірше.

— Ну то й що? Це нічого не значить. Я впасти не можу. Адже ж у книжці не так. У книжці сказано: “І одним влучним ударом у спину він повалив на землю бідолашного Гая Гісборна”. Ти мусиш повернутись і дати мені вдарити тебе в спину.

Проти такого авторитету не можна було сперечатись, і Джо обернувся, дістав удар і впав.

— А тепер,— сказав Джо, підіймаючись,— ти дай мені вбити тебе. Так буде по-чесному.

— Ну, я ж не можу цього зробити. Цього в книжці нема.

— Ні, це безчесно! Це на мою думку, підлість!

— Ну, гаразд, слухай, Джо: ти можеш бути монахом Туком або мірошниченком Мачем і вдарити мене дрючком. Або, хочеш, я буду шериф8 Нотінгемський, а ти — Робін Гуд, на одну хвилинку, і ти уб՚єш мене.

Це задовольнило Гарпера, і гра тривала. Потім Том знову зробився Робін Гудом і з вини зрадливої черниці, яка погано доглядала за його ранами, смертельно ослаб від втрати крові. Нарешті Джо, який удавав цілу юрбу розбійників, що сумно плакали, потягнув його геть, вклав лука в його ослаблі руки, і Том сказав: “Де впаде ця стріла, там поховайте сердешного Робін Гуда, під деревом у зеленій діброві”. Потім він пустив стрілу, впав на спину і вмер би, але потрапив у кропиву і підскочив занадто жваво для покійника.

Хлопці одяглися, поховали зброю і пішли геть, шкодуючи, що тепер нема розбійників, і питаючи себе, чим може сучасна цивілізація поповнити таку втрату. Обидва запевняли, що вони скоріше згодилися б бути протягом року розбійниками в Шервудському лісі, ніж президентами Сполучених Штатів ціле життя.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ дев՚ятий

Трагедія на цвинтарі

Цього вечора Том і Сід, як і завжди, о пів на десяту, пішли спати. Вони помолились на ніч, і Сід незабаром заснув. Але Том не спав, нетерпляче чекаючи сигналу. Коли йому здалося, що вже незабаром світатиме, він почув, як годинник пробив десять. Це було жахливо. Він не міг навіть крутитися на ліжку й совати ногами, як того вимагали його збуджені нерви, бо боявся розбудити Сіда. Тому він лежав смирно, напружено вдивлявся у темряву. Навкруги була моторошна тиша. Поволі з цієї тиші стали виділятись ледве помітні звуки. Передусім — цокання годинника. Потім таємниче потріскування старих балок. Слабкий скрип східців. Очевидно, в будинку блукали духи. З кімнати тітки Поллі долітало тихе, мирне хропіння. Потім почалося нестерпне сюрчання цвіркуна, а де саме — цього не може визначити ніяка людська мудрість. Потім — у стіні, біля ліжка, зловісне “тік-тік” шашелі. Том здригнувся: це означало, що хтось помре. Потім десь далеко в нічному повітрі завила собака і ще далі у відповідь їй — друга. Том переживав страшні хвилини. Нарешті він з задоволенням відчув, що час зник і починається вічність, і мимоволі став дрімати. Годинник пробив одинадцять — він не почув. Раптом крізь сон він почув сумне нявчання кішки. У сусідів одчинили вікно, і цей шум розбудив його. Пролунав крик: “Геть, клята!”, і об стіну дровника з дзенькотом розбилась порожня пляшка. Том скочив, миттю одягся, виліз у вікно і порачкував по даху. Разів зо два він тихенько нявкнув, потім перескочив на дах дровника і звідти сплигнув на землю. Гекльберрі Фінн чекав його внизу з своєю дохлою кішкою в руках. Хлопці” рушили і незабаром зникли в темряві. Через півгодини вони вже пробиралися у високій траві цвинтаря.

Кладовище було старовинне, на західний зразок. Розташоване воно було на пагорку, милі за півтори від містечка. Старий дощаний паркан, що оточував його, місцями повалився всередину, місцями — назовні, але ніде не стояв прямо. Усе кладовище поросло травою й бур՚яном, старі могили осіли. Пам՚ятників не було; над могилами бовваніли гнилі, старі дошки, заокруглені вгорі, сточені червою і похилені до землі, шукаючи підпори і не знаходячи її. “Вічна пам՚ять такому-то…” було написано колись на дошках, але на більшості з них написів уже не можна було прочитати, навіть коли було видно.

Тихий вітер жалібно стогнав між деревами, і Том боявся, що це, мабуть, душі померлих скаржаться, що їх потурбували. Хлопці говорили мало і тільки пошепки, бо час і місце, навколишня урочистість і тиша гнітили їх. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і стали за кілька кроків від неї, біля трьох великих ясенів.

Чекали вони, як їм здалося, досить довго. Десь кричала сова, і тільки ці звуки порушували мертву тишу. Томові думки ставали дедалі похмурішими, вік відчував потребу щось сказати. Отже, він прошепотів:

— Геккі, як ти думаєш,— почав він пошепки,— мертвяки не розсердяться, що ми тут?

Гекльберрі прошепотів у відповідь:

— А хтозна, не знаю! А моторошно тут. Правда?

— Атож!

Запала довга мовчанка, протягом якої хлопці думали про те, як ставляться покійники до їхнього перебування тут. Потім Том сказав нишком:

— Слухай, Геккі, як ти думаєш, чи сліпий Вільямс чує, що ми говоримо?

— Звісна річ, чує. Принаймні душа його чує.

Том — після паузи:

— Я навіть шкодую, що назвав його просто Вільямс, а не містер Вільямс. Але ж я не хотів його образити. Всі називали його просто сліпим.

— Треба бути дуже обережним, коли говориш про мертвяків, Томе.

Це приголомшило Тома,— і він знову замовк. Раптом він схопив товариша за руку:

— Тсс!

— Що таке, Томе?

Обидва тулились один до одного, серця у них так і тьохкали.

— Тсс! Ось знову! Невже не чуєш?

— Я…

— О! Тепер і ти чуєш.

— Боже, Томе, вони йдуть! Ідуть вони! Що ми будемо робити?

— Не знаю. Ти думаєш, вони нас побачать?

— Ох, Томе. Вони ж можуть бачити в темряві, як кішки. І чого тільки я поліз сюди!

— Ти не бійся… Може, вони нас не чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Коли ми сидітимем тихо-тихо, вони, може, нас і не помітять.

— Спробую, Томе. Але я весь тремчу!

— Тсс! Слухай.

Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долітали з іншого кінця цвинтаря.

— Дивись! Глянь туди! — прошепотів Том.— Що це таке?

— Це диявольський огонь! Ой, Томе, як страшно!

В темряві з՚явились якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:

— Це, напевно, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися!

— Спробую. Але ти не бійся, вони нас не зачеплять. “Лягаючи спати, я…” — почав Том вечірню молитву.

— Тсс!

— Що таке, Геку?

— Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.

— Та ні, невже?

— Їй-богу, правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить: він п՚яний, як і завжди. Це я знаю.

— Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Чогось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знов ближче. Знов далі. А тепер ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індієць Джо!

— Ну, звичайно, це клятий метис! Мабуть, краще, якби були то чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати.

Шепіт урвався, бо три чоловіки дійшли до могили і зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці:

— Ось тут,— проказав третій і підняв ліхтар так, що світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.

Поттер та індієць Джо несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони поклали ноші на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар в головах могили, а сам сів на землю, притулившись спиною до одного з ясенів. Він був так близько, що хлопці могли доторкнутись до нього.

— Швидше, швидше,— тихо говорив він.— Кожної хвилини може зійти місяць.

Вони щось буркнули у відповідь і копали далі. Деякий час нічого не було чути, крім стукоту лопат, які викидали землю і пісок — звук одноманітний і сумний. Нарешті одна лопата глухо вдарила об домовину, і за одну-дві хвилини копачі витягли домовину нагору… Тими самими лопатами вони скинули віко, витягли труп і зневажливо кинули його на землю.9 Місяць вийшов із-за хмар і освітив бліде обличчя мертвяка. Труп поклали на ноші, вкрили ковдрою і прив՚язали мотузкою. Поттер витяг великого складаного ножа, відрізав кінець мотузки, що теліпався, і проказав:

— Ну от, костоправе, проклята робота готова. А тепер женіть ще золотого, а то ми так його тут і кинемо.

— Добре сказано,— крикнув індієць Джо.

— Слухайте, що це означає? — сказав лікар.— Ви правили гроші наперед, і я заплатив вам сповна.

— Заплатили, але в нас є ще й інші рахунки,— сказав Джо, підходячи до лікаря. Той підвівся на ноги.— П՚ять років тому я прийшов на кухню вашого батька, а ви вигнали мене у три вирви, я просив чогось поїсти, а ви вигнали мене, як злодія. А коли я присягнувся відплатити вам за це, хоч би через сто років, ваш батько запроторив мене в тюрму, як волоцюгу. Ви думали, я це забув? Індійська кров тече в мені недарма. Тепер ви у мене в руках, і ми з вами поквитаємось, так і знайте!

Він, загрожуючи, підніс кулак до самого обличчя лікаря. Той несподівано випростався і одним ударом звалив індійця на землю. Поттер від несподіванки впустив ножа й вигукнув:

— Гей, ви! Це що таке! Не чіпайте мого товариша!

І він кинувся на лікаря. Обидва вони зчепились, стали один одного гатити, топчучи траву і копаючи землю підборами. Індієць Джо скочив на ноги; очі його палали ненавистю; він підняв ножа, впущеного Поттером, і крадькома, як кішка, весь вигнувшись, почав бігати навколо, шукаючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар вирвався з рук Поттера, схопив важку дошку з могили Вільямса і так гепнув нею Поттера, що той повалився на землю. В цю саму хвилину метис, скориставшися з цього, встромив ножа по саму ручку в груди юнака. Лікар захитався і упав на Поттера, заливаючи його своєю кров՚ю. Цієї хвилини на місяць насунули хмари і закрили це жахливе видовище. Перелякані хлопці притьмом кинулися тікати не оглядаючись.

Коли місяць знову виринув з-за хмар, індієць Джо в глибокій задумі стояв над двома тілами. Лікар промимрив щось невиразне, разів зо два зітхнув і завмер. Метис тихо сказав:

— Ми поквиталися. Ну, й чорт тебе забирай!

І він пограбував убитого. Після цього, вклавши злощасного ножа в розкриту праву руку Поттера, сів на пусту домовину.

Минуло три, чотири, п՚ять хвилин… Поттер заворушився і застогнав. Він стиснув у руці ножа, підніс його до лиця, здригнувся і випустив додолу. Потім підвівся і сів, відштовхнувши од себе труп лікаря, глянув на нього, каламутним поглядом озирнувся навкруги і зустрів погляд метиса.

— Боже мій! Як це сталося, Джо?

— Кепська справа,— сказав той, не ворухнувшись.— Нащо це ти зробив?

— Я? І не думав.

— Розказуй! Тут балачками не допоможеш!

Поттер пополотнів і весь тремтів.

— Я думав, що вже витверезився. Не слід мені було пити ввечері. В мене й досі гуде в голові,— гірш, ніж коли ми йшли сюди. Я наче в тумані, нічого не пригадую. Скажи мені, Джо, по щирості скажи, друже, невже це я його ухекав? Адже я його не хотів убивати, у мене й на думці не було, душею й честю присягаюся. Скажи мені, Джо, як це вийшло? О, який жах! Він був такий молодий, талановитий…

— Ви зчепилися, він ударив тебе дошкою по голові. Ти впав, а потім підвівся, хитаючись, мов п՚яний, взяв ножа та й штрикнув його в груди саме тієї хвилини, коли він знову вдарив тебе. Ну, а тут ви обидва попадали і весь час лежали, як мертві.

— Ой, я й сам не знав, що роблю. Щоб я крізь землю провалився, коли я брешу! Це все від горілки, та й розлютився… А я ж і ножем орудувати не вмію. Битися доводилось, це так, тільки без ножа. Це ж усі знають… Джо, голубе, будь другом, не видавай мене! Дай слово, що не викажеш, Джо! Я завжди тебе любив, завжди стояв за тебе. Ти сам знаєш… Ти ж нікому не скажеш, нікому не скажеш, Джо?

Нещасний упав на коліна перед убивцею і простягнув до нього руки, благаючи.

— Гаразд, Мефе Поттере, ти завжди чесно й щиро поводився зі мною, і я відплачу тобі тим самим. Будь певний, слово моє вірне. Тут і говорити більше нема про що.

— Джо, ти прямо ангел. Я благословлятиму тебе до останнього дня свого життя.— І Поттер заплакав.

— Ну, годі! Тепер не час рюмсати! Іди он тією дорогою, а я піду цією. Та дивись, слідів за собою не лишай!

Поттер пішов, потім кинувся бігти. Метис стояв і дивився йому вслід, бурмочучи:

— Якщо він справді здурів від удару й горілки, то не скоро згадає про ножа; а коли й згадає, то буде так далеко, що побоїться повернутися сюди, куряча душа!

Минуло кілька хвилин, і на вбитого, на загорнутий у ковдру труп, на домовину без віка, на розриту могилу дивився тільки місяць з неба. Навкруги знов була тиша.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ десятий

Виття собаки віщує біду

Хлопці бігли до містечка щодуху. Вони оніміли від жаху. Час од часу тривожно оглядались, ніби боялись погоні. Кожен пень на дорозі здавався їм людиною, страшним ворогом, і тоді у них перехоплювало подих. Коли вони пробігали повз дерев՚яні будиночки, що стояли біля містечка, сторожові пси прокинулись і загавкали. Від цього гавкоту у хлопців ніби виросли крила.

— Тільки б нам добігти до старої чинбарні,— прошепотів Том, захекавшись.— Я вже, здається, більше не можу.

Гекльберрі нічого не відповів, він засапався. Хлопчаки кинулись бігти до бажаної мети, не спускаючи очей з старої чинбарні, куди їм хотілося потрапити. Напруживши останні сили, вони нарешті добігли до неї, вскочили пліч-о-пліч у відчинені двері і попадали в рятівну тінь на долівку. Вони були щасливі, хоч страшенно стомилися. Помалу вони віддихалися. Том сказав тихо:

— Геку, як ти думаєш, що з цього вийде?

— Якщо лікар Робінзон помре,— думаю, вийде шибениця.

— Та що ти!

— Я напевно знаю.

Том замислився і за хвилину запитав:

— Хто ж розповість? Ми?

— Ти що? З глузду з՚їхав? Уяви собі, що справа якось обернеться так, що індійця Джо не повісять,— то він же тоді нас неодмінно вб՚є, не тепер, то пізніше, це вже точно.

— Я й сам так думаю, Геку.

— Коли вже виказувати, то нехай Меф Поттер виказує, якщо він такий дурень. Завжди п՚яний…

Том помовчав — він знову задумався; потім прошепотів:

— Геку, адже Меф Поттер нічого не знає,— як же він може розказати про вбивство?

— Тобто як це він не знає?

— Тому що він упав, лікар ударив Поттера дошкою саме тоді, коли Джо замахнувся ножем. І ти думаєш, він що-небудь бачив? Ти думаєш, він що-небудь знає?

— А й справді, Томе!

— А крім того, хто знає, може, від цього удару Поттер і дуба дав.

— Ні, Томе, це навряд. Адже він був під чаркою. Я це відразу помітив. Та він завжди напідпитку. От коли мій батько нап՚ється, то можна його гатити по голові чим завгодно… хоч церквою — нічого йому не станеться, слово честі. Він і сам це говорив не раз! Отак і з Мефом Поттером. От коли б він був тверезий, то, може, від такого гостинця і гигнув би… Хтозна…

Том знову поринув у свої думки.

— Геку, ти певний, що ти не проговоришся?

— Та хочеш чи не хочеш, Томе, а нам треба мовчати. Сам розумієш,— цей диявол метис, коли ми тільки проговоримося, а його не повісять,— подушить нас, як кошенят. Слухай, Томе, коли вже так, то присягнімось один одному, що триматимемо язик за зубами.

— Я готовий, Геку. Це найкраще. Ну, підніми руку і присягайся, що ми…

— Е, ні, так не годиться. Це добре у звичайних справах, у дрібничках, особливо з дівчатами, бо вони, зрештою, все одно підведуть і розбазікають, коли зашиються; а в такій справі треба, щоб договір був писаний та ще й неодмінно кров՚ю.

Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:

Гек Фін і Том Сойєр

клянуться, що триматимуть язика

за зубами щодо цієї справи, і

хай вони впадуть мертві на місці,

якщо коли-небудь розкажуть, і хай

загинуть.

Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:

— Чекай, не роби цього,— шпилька мідна. На ній може бути мідянка.

— Мідянка? Що це таке?

— Отрута така. Спробуй-но проковтнути — побачиш.

Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.

Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.

У дірку на другому кінці напівзруйнованого будинку пролізла якась постать, але хлопці її не помітили.

— Томе,— прошепотів Гекльберрі,— ти певний, що після цього ми вже не проговоримося… ніколи?

— Звичайно, певний. Що б не трапилось, тепер ми — ні пари з уст. А інакше одразу ж впадемо мертвими на місці, якщо проговоримося. Хіба ти забув?

— Та воно справді так…

Ще якийсь час вони шушукалися. Раптом поблизу за муром, за якихось десять кроків від них довго і моторошно завив собака. Злякані хлопці щільно притиснулися один до одного.

— Кому це він виє? — задихаючись, прошепотів Гекльберрі.— Тобі чи мені?

— Не знаю… Глянь у щілину! Та мерщій!

— Ні, ти глянь!

— Я не можу, не можу, Геку.

— Будь ласка, Томе. Ось знову…

— О, боже, який я радий! — прошепотів Том.— Я пізнаю його голос: це собака Булла Гарбісона.

— Оце добре! Кажу тобі, Томе, я мало не до смерті перелякався; я був певний, що це собака-волоцюга.

Собака знову завив. У хлопців знов упало серце.

— Ой, це не він,— прошепотів Гекльберрі.— Глянь ще раз, Томе!

Том, тремтячи з страху, слухняно притулив око до щілини і ледве чутно сказав:

— Ой, Геку. Це собака-волоцюга!

— Глянь, Томе, глянь мерщій: на кого він виє?

— Мабуть, на нас обох — ми ж зовсім поруч один з одним…

— Ой, Томе, мабуть, ми загинули! Вже я знаю, куди потраплю. Напевно, до пекла. Я був такий поганий…

— А я? Так мені й треба! Ось що значить байдики бити й робити все, що хлопцеві забороняють робити… Я міг би бути добрим і хорошим, як Сід, коли б я старався. Та я, звичайно, не старався. Але, коли я цього разу врятуюся з біди, я буду днювати й ночувати в недільній школі.

Том почав тихенько схлипувати.

— Це ти — поганий? — І Гекльберрі теж зарюмсав.— Який же ти поганий? Ти, Том Сойєр, прямо-таки ангел порівняно зі мною. Боже мій! Якби мені хоч наполовину бути таким, як ти.

Том проковтнув сльози і прошепотів:

— Дивись, Геккі, дивись! Він стоїть до нас задом!

Гек припав до щілини і дуже зрадів.

— Так, задом, їй-богу, задом. А раніше як він стояв?

— Отак і стояв. Але я, дурень, не помітив. Ото добре! То на кого ж це він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха.

— Тсс! Що це таке? — прошепотів він.

— Нібито… нібито свиня рохкає. Ні, Томе, це хтось хропе…

— Хропе-е? А де ж хропе, Геку?

— Мабуть, на тім кінці. Так, здається, там. Тато тут колись ночував разом із свинями, але це не він. Він, бувало, як захропе, то тримайся — з ніг звалить! До того ж, я думаю, йому вже не вернутися до нашого містечка.

Жадоба пригод знову воскресла в душі хлопчиків.

— Геккі, а ти підеш туди, якщо я поведу тебе?

— Щось не дуже мені хочеться, Томе. А що, коли там індієць Джо?

Том вагався. Але спокуса була занадто сильна, і хлопці надумали піти подивитись, умовившись негайно повернути і дати драла, як тільки хропіння припиниться. Навшпиньках, один за одним, вони стали підкрадатися. Не дійшовши кількох кроків до того, хто хропів, Том наступив на якусь паличку; вона зламалась і тріснула. Чоловік застогнав, повернувся на бік, і на лице його впав місячний промінь. Це був Меф Поттер. У хлопців серця завмерли, і самі вони стали, як вкопані, коли чоловік заворушився; але тепер їхній переляк минув. Вони тихцем гайнули крізь дірку в стіні і вже ладні були розійтися. В цей час знову пролунало зловісне протяжне виття.

Вони обернулись і побачили чужого собаку, що стояв за два кроки від Поттера, мордою до нього, піднявши морду догори.

— То це він на нього! — в один голос вигукнули хлопці.

— Слухай, Томе, кажуть, що якось біля будинку Джонні Міллера вив собака-волоцюга саме опівночі вже два тижні тому. І дрімлюга сіла на ганку в нього і співала того вечора, а й досі ніхто в будинку не вмер.

— Так, я знаю. Та що ж коли навіть і не вмер? Адже Гресі Міллер тієї ж суботи впала в комин і спеклася страшенно.

— Так, але вона не вмерла. І не тільки не вмерла, а навпаки, їй краще.

— Гаразд, почекай і побачиш, що буде. Пропаща вона людина, так само як і Меф Поттер. Так кажуть негри, а вони вже все знають про такі речі, Геку.

І хлопчики розійшлися в задумі.

Коли Том уліз у вікно своєї спальні, ніч уже майже минула. Він обережно роздягся і заснув, радіючи, що ніхто не знає про його пригоди. Він не помітив, що Сід, який тихенько хропів, насправді не спав уже майже годину.

Коли Том прокинувся, Сід устиг уже одягнутися й піти. З денного світла, із усього видно було, що вже пізненько. Том здивувався. Чому його не розбудили, чому не розтермосили його, як завжди? Думка ця сповнила його поганими передчуттями. За п՚ять хвилин він одягся і зійшов униз, хоч почував себе дуже сонним і розбитим.

Уся родина сиділа ще за столом, хоча сніданок уже закінчився. Ніхто нічого не сказав Томові, не дорікав йому, але всі уникали його погляду. В кімнаті панувала така урочиста тиша, що винний полотнів від переляку. Він сів і намагався бути веселим — даремно! Ніхто навіть не посміхнувся на його жарти, і він теж замовк, почуваючи, що серце його стиснула туга.

Після сніданку тітка відвела його вбік, і Том майже повеселішав, сподіваючись, що його тільки відшмагають. Але сталося не так. Тітка почала плакати і скаржитись, як у нього вистачило духу розбити її старе серце, і кінець кінцем сказала, що тепер він може робити все, що йому завгодно: погубити себе, вкрити ганьбою її сиве волосся, загнати її в могилу — однаково виправити його ніяк не можна; вона вже не буде й намагатися.

Це було гірше за тисячу різок, і серце у бідного Тома боліло тепер більше, ніж його тіло. Він теж плакав, благав пробачення, знов і знов обіцяв виправитися і, нарешті, був відпущений, але почував, що тітчине пробачення неповне і що колишнього довір՚я до нього немає.

Він вийшов з дому, почуваючи себе таким нещасним, що навіть не думав про помсту Сідові. Отже, зовсім даремно Сід поспішав утекти від нього через задню хвіртку. Похмурий і сумний прийшов Том до школи і разом з Джо Гарпером підставив спину під різки за те, що вчора не з՚явився до школи. Кару він приймав з виглядом людини, душа якої пригнічена більшим горем і байдужа до таких дрібниць. Потім він повернувся на своє місце, поклав руки на парту й голову на руки і дивився в стіну кам՚яним поглядом, в якому світилося страждання, що досягло останньої межі. Під ліктем він відчув якусь тверду річ. Він через деякий час змінив позу, зітхнув, взяв цю річ. Вона була загорнута в папір. Він розгорнув її. Глибоке, затяжне, важке зітхання вирвалось у нього з грудей, і серце його розбилося. То була його мідна кулька!

Остання соломинка зламала спину верблюда.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ одинадцятий

Том зазнає мук совісті

Годині о дванадцятій вдень по всьому містечку раптом пронеслася жахлива звістка. Не треба було й телеграфу, про який за тих часів і не мріяли,— звістка ця переходила з уст в уста, від сусіда до сусіда, з будинку в будинок майже з телеграфною швидкістю. Певна річ, учитель відпустив учнів додому; все місто здивувалося б, коли б учитель не догадався про це.

Біля вбитого було знайдено скривавленого ножа, і хтось пізнав, що цей ніж належав Мефові Поттеру. Говорили також, що вночі, годині о другій, один запізнілий житель, повертаючись додому, бачив, як Поттер вмивався в струмку, і що Поттер, побачивши його, негайно втік,— обставина підозріла, особливо вмивання: це не було звичкою Поттера. Казали також, що поліція винишпорила все місто, розшукуючи вбивцю (обивателі не люблять возитись з доказами і негайно проголошують вирок), але ніде не могла його знайти; що в усіх напрямах розіслано вершників, і шериф певний, що злочинця спіймають до вечора.

Все місто зібралося на цвинтарі. Том забув про своє розбите серце і приєднався до всіх не тому, що йому цього хотілося,— він волів би бути за тисячу миль звідти,— але його тягла туди незрозуміла сила. Прийшовши на це жахливе місце, він протиснувся вперед і знову побачив похмуре видовище, йому здавалося, що від того часу, як він був тут, минула ціла вічність. Хтось ущипнув його за руку. Він обернувся і зустрівся очима… з Гекльберрі! Обидва негайно стали дивитися в різні сторони, запитуючи себе, чи не помітив хто чогось особливого в їхніх поглядах, але всі балакали, і увага всіх була прикута до жахливого видовища.

“Бідолаха!” “Бідолашний хлопець!” “Це наука крадіям трупів!” “А Мефа Поттера повісять, якщо спіймають”,— гомоніли навкруги.

А священик висловився так:

— Тут перст божий! Тут воля господня!

Раптом Том затремтів з голови до ніг, бо неподалік побачив непорушне обличчя індійця Джо. Цієї миті юрба завирувала. Пролунали голоси:

— Ось він, ось він! Сам іде!

— Хто, хто? — заволали двадцять голосів.

— Меф Поттер!

— Дивіться, він зупинився. Глядіть, повертається. Тримайте його, щоб не втік!

Люди, що сиділи на деревах, над головою Тома, повідомили, що Меф Поттер і не думає тікати,— він тільки збентежений і не знає, що робити.

— Нечувана зухвалість! — сказав один із присутніх.— Прийшов, щоб спокійно подивитися на діло рук своїх… Не сподівався, що тут люди.

Юрба розступилася, і до могили урочисто підійшов шериф, ведучи Поттера за руку. У нещасного лице було сіре, а в очах — жах. Зупинившись перед убитим, він затрусився, мов у пропасниці, закрив лице руками і заплакав.

— Це не я зробив, друзі мої,— схлипував він,— слово честі даю вам, не я.

— Хто ж тебе обвинувачує? — прогримів чийсь голос.

Постріл начебто влучив у ціль. Поттер підняв голову і оглянувся навкруги з гіркою безнадійністю в очах. Він побачив індійця Джо і вигукнув:

— О, Джо! Ти обіцяв мені, що ніколи…

— Це ваш ніж? — І шериф підніс до самого його обличчя знаряддя вбивства.

Поттер упав би, якби його не підтримали і не посадовили тихенько на землю. Потім він сказав:

— Щось підказувало мені, що коли я не вернусь туди і не знайду… — Він здригнувся і, безнадійно махнувши рукою, мовив: — Скажи їм, Джо, скажи їм! Тепер уже байдуже…

Гекльберрі й Том оніміли і вирячили очі, коли цей нахабний брехун, нітрохи не соромлячись, заходився розповідати вигадану ним сцену вбивства. Хлопці щохвилини чекали, що ось-ось з ясного неба впаде грім на голову вбивці: вони дивувалися, чому божа кара забарилася. А коли він закінчив і все ж стояв живий і цілий, їхній слабкий намір порушити присягу і врятувати життя невинно обвинуваченого Поттера зовсім пропав: очевидно, цей мерзотник Джо продався дияволові, а сперечатися з дияволом було небезпечно.

Хтось спитав Поттера:

— Чому ж ти не втік? Навіщо прийшов сюди?

— Я не міг інакше… я не міг! — простогнав Поттер.— Я хотів тікати, але самі ноги притягли мене сюди! — І він знову заридав.

За кілька хвилин на допиті індієць Джо так само спокійно повторив свої свідчення під присягою; і хлопці, бачачи, що небесний грім так і не побив його, остаточно переконалися, що Джо продався дияволові. Він тепер став для них найцікавішою, хоч і найжахливішою істотою, яку вони бачили коли-небудь, і вони не могли відірвати від його обличчя своїх зачарованих очей. Потайки вони вирішили стежити за ним уночі, коли нагодиться випадок, сподіваючись як-небудь побачити його жахливого хазяїна.

Індієць Джо допоміг підняти з землі тіло вбитого і покласти його на віз. У натовпі пробіг трепет: усі почали шепотіти, що якраз цієї хвилини з рани просочилися краплі крові. Хлопчики подумали, що ця щаслива випадковість вкаже юрбі справжнього вбивцю, але їм довелося розчаруватись, тому що багато з присутніх казали:

— Коли це сталось, Меф Поттер стояв за три кроки від убитого.

Жахлива таємниця і докори сумління цілий тиждень після цього не давали Томові спати вночі. І якось вранці, за сніданком, Сід сказав:

— Томе, ти так крутишся і так багато говориш уві сні, що не можна заснути… я половину ночі не спав.

Том пополотнів і опустив очі.

— Це поганий знак,— серйозно сказала тітка Поллі.— Що в тебе на думці, Томе?

— Нічого! Нічого!

Але руки хлопця тремтіли так, що він розлив каву.

— І весь час верзеш такі дурниці,— вів далі Сід.— Вчора вночі ти, наприклад, говорив. “Кров, кров, ось що це таке!” І знов і знов без кінця. І ще ти казав: “Не мучте мене так,— я скажу”. Що ти скажеш? Що таке ти скажеш?

Усе попливло перед Томом. Важко сказати, що могло б статися, але, на щастя, цієї хвилини тривога зникла з обличчя тітки Поллі, і вона, сама того не знаючи, прийшла Томові на допомогу. Вона сказала:

— Ох! Це все те жахливе вбивство. Мені самій воно сниться мало не кожну ніч. Іноді мені сниться, що вбивця — це я.

Мері сказала, що й з нею буває таке саме. Сід начебто задовольнився цим поясненням.

Том поспішив піти геть. Після цього він протягом тижня скаржився на біль у зубах і на ніч перев՚язував собі щелепи хусткою. Він не знав, що Сід навмисне ночами не спав і частенько, ослабивши його пов՚язку і спершись на лікті, прислухався до його слів, а потім знову поправляв пов՚язку.

Помалу Том заспокоївся, зубний біль йому набрид, і ця вигадка була залишена. Якщо Сідові справді пощастило довідатись щось із невиразного Томового бурмотіння, то він, у всякому разі, тримав це при собі.

Томові здавалось, що його товариші ніколи не облишать чинити слідство над дохлими кішками; ці забавки весь час нагадували Томові про страшну подію. Сід помітив, що Том ніколи не був слідчим під час цих допитів, хоч досі він дуже любив верховодити у всіх нових забавках; Сід помітив також, що Том ухиляється від ролі свідка — і це було дивно: він також не випускав з-під уваги, що Том взагалі виявляв огиду до цих ігор і завжди, коли міг, уникав їх. Сід дивувався, але нічого не казав. А втім такі ігри нарешті вийшли з моди і перестали турбувати Томове сумління.

Мало не щодня у цей сумний час Том принагідно підходив до невеличкого гратчастого віконечка тюрми і передавав туди контрабандою “вбивцеві” всякі смачні речі, які вдавалося здобути. Тюрмою була невеличка цегляна будівля, що стояла на болоті край містечка. Вартового при ній не було, та нечасто там були й в՚язні. Ці подарунки дуже заспокоювали совість Тома.

Мешканцям містечка дуже кортіло покарати метиса Джо за крадіжку трупів, вимазати його смолою, обкачати в пір՚я і вигнати з містечка верхи на жердині. Але він викликав такий страх, що ніхто не наважувався взяти на себе почин у цій справі, а тому цей намір був залишений. На обох допитах метис починав свою розповідь з бійки, не згадуючи про попереднє викрадення трупа: тому визнано було за краще поки що не притягати його до суду.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ дванадцятий

Кіт і ліки

У Тома з՚явилися нові турботи. Беккі Течер перестала ходити до школи. Том кілька днів боровся з своєю гордістю і пробував викинути Беккі з голови, але йому не щастило. Він почав уночі блукати навколо її будинку і почував себе дуже нещасним. Вона була хвора. Що, коли вона помре? Ця думка гнітила його. Том не цікавився більше ні війною, ні навіть піратством. Усі чари життя зникли, лишився тільки сум. Він закинув навіть свій обруч і палицю: вони більше не розважали його.

Тітка стурбувалась і почала його лікувати, пробуючи всі можливі засоби. Вона була з тих людей, які дуже захоплюються патентованими ліками і всіма новими лікувальними методами. Невтомно вона проводила різні медичні досліди. Коли в цій галузі з՚являлося щось нове, їй кортіло спробувати новину — не на собі, бо вона ніколи не хворіла, але на першому-ліпшому, хто їй траплявся.

Саме на той час входило в моду лікування водою, і пригнічений стан Тома був дуже до речі. Тітка Поллі вдосвіта підіймала Тома з ліжка, вела його в сарай і там обливала холодною водою і терла рушником, як скребачкою; потім вона загортала його в мокре простирало й укривала ковдрами, щоб він пропотів, і нещасний потів доти, поки, як він сам казав, “жовті плями його душі вилазили крізь пори”.

Незважаючи на все, хлопець і далі бліднув і марнів, і вигляд у нього був дуже сумний. Тітка додала гарячі ванни, “сидячі” ванни, душі. Хлопець лишався похмурим, як катафалк. Тітка приєднала до води вівсяну кашу і гірчичники. Крім того, вона щодня наповняла його, ніби глечик, силою-силенною ліків.

Помалу Том збайдужів до всіх тортур. Це бентежило стареньку до глибини душі.

Треба було зламати за всяку ціну його байдужість. У цей час вона вперше почула про нові ліки — “болевгамовувач” і замовила собі величезну кількість цих ліків. Покуштувала їх і зраділа: то був справжній вогонь у рідкому стані! Вона облишила лікування водою й таке інше і поклала всі свої надії на нове зілля. Вона дала Томові випити повну чайну ложку і схвильовано стежила за наслідками. Тривога її відразу минула, і душа заспокоїлася, бо байдужість була зламана: хлопець не міг би стати жвавішим і палкішим навіть тоді, коли б його посадили на жар.

Том відчув, що час уже справді прокинутись. Таке життя цілком відповідало його пригніченому настрою, але в ньому дуже багато страждань і мало поживи для душі. Він став обмірковувати всілякі плани порятунку, і нарешті йому спало на думку удати, ніби “болевгамовувач” йому дуже сподобався. Він почав так часто просити нову порцію зілля, що, зрештою, надокучив тітці, і вона сказала, щоб він сам приймав ліки і не чіплявся більше до неї. Коли б це був Сід, до її щирої радості не примішувалося б ніякої тривоги, але йшлося про Тома, отже вона потайки стежила за пляшкою. Вона помітила, що ліків справді меншає, але вона й гадки не мала, що хлопець лікував не себе, а щілину в підлозі вітальні.

Якось, коли він лікував у такий спосіб щілину, до нього підійшов тітчин жовтий кіт, замуркотів і, жадібно поглядаючи на ложку, попросив, щоб йому дали покуштувати. Том сказав:

— Ой, Пітере, не проси, якщо тобі не хочеться.

Але Пітер дав зрозуміти, що йому хочеться.

— Дивись, не помились… пошкодуєш…

Пітер був переконаний, що помилки тут нема ніякої.

— Ну, якщо ти вже так просиш, я тобі дам, бо я не жадібний. Але, коли тобі не сподобається,— дорікай сам собі.

Пітер погодився. Том розтулив йому рота і влив туди ложку “болевгамовувача”. Пітер підстрибнув на два ярди в повітря і з бойовим покликом став кружляти по кімнаті, натикаючись на меблі, перекидаючи горнятка квітів, чинячи страшенний розгардіяш. Потім він зіп՚явся на задні лапи і затанцював на підлозі у шаленому захваті, закинувши голову назад і волаючи на весь будинок про своє невимовне щастя. Далі знову заметушився по кімнаті, несучи на своєму шляху руйнування і хаос. Тітка Поллі ввійшла саме тієї хвилини, як він, перекинувшись кілька разів у повітрі, виконав свій останній номер: вискочив у розчинене вікно, тягнучи за собою ті квіткові горнятка, які ще лишилися цілі. Старенька остовпіла, оглядаючи кімнату поверх окулярів, а Том качався по підлозі, знемагаючи від сміху.

— Томе! Що таке з нашим котом?

— Не знаю, тітко,— ледве вимовив Том.

— Зроду нічого подібного не бачила! З чого він збожеволів?

— Слово честі, не знаю, тітко Поллі; коти завжди перекидаються, коли у них яка-небудь радість.

— Невже?

Щось у її голосі змусило Тома насторожитися.

— Так… тобто, я так думаю.

— Ти думаєш?

— Так, тітко.

Старенька нахилилася. Том зацікавлено й стривожено спостерігав за її рухами. Занадто пізно він догадався, до чого вона “гне”: з-під ліжка стирчав доказ вини — чайна ложка. Тітка Поллі витягла її звідти і потрясла у нього над головою. Том здригнувся і похнюпився. Тітка Поллі підняла його з підлоги як завжди — за вухо — і боляче стукнула по голові наперстком.

— Ну, сер, поясніть, будьте ласкаві, навіщо ви так мучите безсловесну тварину?

— Я пожалів його і дав ліки, бо ж у нього нема тітки.

— Нема тітки? Дурню! При чому тут тітка?

— Як то — при чому! Коли б у нього була тітка, вона попекла б його тельбухи. Вона випалила б йому всі кишки без жалю… Вона не подивилася б, що він кіт, а не людина…

Тітку Поллі почала мучити совість. Її лікування уявилося їй у новому світі: те, що було жорстоким для кота, могло бути жорстоким і для хлопця. Старенькій стало соромно, і на очах у неї з՚явилися сльози. Вона поклала руку йому на голову й лагідно проказала:

— Я ж думала зробити краще, Томе. І це ж пішло тобі на користь.

Том серйозно глянув їй в обличчя. Тільки куточки його рота ледь-ледь здригалися від прихованої усмішки.

— Я знаю, тітонько, що ви хотіли зробити мені добре, але ж і я хотів добра котові. Це було і йому корисно. Я ніколи ще не бачив його в такому веселому…

— Годі, годі, Томе, поки я не розгнівалась знову. Поводься добре, будь розумненький, і тобі не доведеться пити ніяких ліків.

Том прийшов до школи до початку уроків. Усі помітили, що це повторювалось з недавніх пір щодня. І сьогодні, як і завжди цими днями, замість того, щоб гратися з товаришами, хлопець крутився на шкільному подвір՚ї, біля воріт. Він одмовився від ігор, говорячи, що нездужає. Та й вигляд у нього справді був поганий.

Він удавав, що дивиться навкруги, а насправді, весь час дивився на дорогу. Поблизу з՚явився Джеф Течер, і Том зрадів. Але за хвилину обличчя його знову було оповите смутком. У школі Том не відходив від Джефа ні на хвилину і всіляко намагався навести його на розмову про сестру. Але недогадливий хлопець не розумів натяків. Том увесь час чекав і чекав, підбадьорюючись щоразу, коли в далині з՚являлося легеньке пляттячко, і ненавидів ту, кому належало воно, як тільки переконувався, що вона не Беккі. Нарешті платтячка перестали з՚являтися, і Том остаточно зажурився. Засмучений увійшов він до порожнього класу і сів на своє місце, щоб мріяти і страждати. В цей час біля воріт майнуло ще одне платтячко, у Тома теленькнуло серце. Мить — і він був уже на подвір՚ї, лютуючи, немов індієць: він гукав, реготався, ганявся за товаришами, стрибав через паркан з небезпекою для життя, ходив на голові,— одне слово, робив усякі геройські подвиги і весь час при цьому поглядав убік, чи помічає його Беккі Течер. Але вона, здавалося, нічого не помічала і навіть не дивилася в його бік. Невже вона не помічає його? Том переніс арену своїх подвигів ближче до неї. Він гасав навколо неї з войовничим покликом, зірвав з когось бриль і закинув його на дах, вдерся в юрбу школярів, розкидав їх в різні боки і розтягся на землі перед самим носом у Беккі, мало не збивши її з ніг. Вона відвернулася, задерла носа і сказала:

— Пхі! Деякі люди гадають, що вони дуже гарні… і завжди кокошаться…

У Тома запалали щоки. Він підвівся, і сумний, знищений, відійшов набік.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ тринадцятий

Зграя піратів піднімає вітрила

У Тома на душі було похмуро. Він був здатний на все. Хлопець говорив собі, що він самотній, усіма забутий, що ніхто в світі не любить його… Потім, коли люди довідаються, до чого вони його довели, може й пошкодують за ним. Він намагався бути добрим, хорошим, але вони йому не хотіли допомогти. Коли вже їм треба неодмінно спекатися його, то що ж? Він піде, і хай лають його, скільки хочуть. Чому й не лаяти! Хіба самотній, усіма забутий хлопець має право скаржитися? Так, його змусили стати злочинцем… Вибору нема…

З такими думками він дійшов до кінця лугу, коли до нього долетіли звуки шкільного дзвону, який скликав учнів на післяобідні уроки. Він заплакав, подумавши, що ніколи-ніколи більше не почує цього добре знайомого дзвону. Примиритися з цим було важко, але що ж робити? Якщо його відштовхують, кидають напризволяще, треба скоритися, але він прощає їм.

Том заплакав ще дужче.

Саме цієї хвилини він зустрів свого кращого товариша, Джо Гарпера. У нього теж був похмурий вигляд, і в душі, очевидно, визрів великий й гіркий план. Без сумніву, вони являли собою “дві душі з одною думкою”. Том витер очі рукавом і повідомив товариша про свій намір іти з дому, де з ним так погано поводяться і де він ні в кому не зустрічає співчуття,— піти і ніколи не повернутися. Наприкінці він висловив сподіванку, що Джо не забуде його.

Але тут виявилося, що Джо і сам хотів просити про те ж саме Тома і шукав його з цією метою. Мати відшмагала Джо за те, що він ніби випив вершки, яких він ніколи й не куштував і нічого про них не знав. Очевидно, що він їй набрид, ну, і вона хоче позбутися його. Коли так, йому нічого не лишається, як тільки здійснити її бажання: він сподівається, що вона буде щаслива і ніколи не пошкодує, що вигнала свого бідолашного хлопця в холодний, бездушний світ, аби він страждав і вмер.

Два хлопці зажурено рушили далі. Вони умовилися стояти один за одного, як брати, і ніколи не розлучатися, поки смерть не визволить їх обох від страждань. Потім вони заходилися викладати свої плани. Джо хотів піти в пустельники, жити в печері, годуючись сухими скоринками, і вмерти від холоду, злиднів і горя. Але, послухавши Тома, він визнав, що злочинне життя має свої переваги, і погодився зробитися піратом.

За три милі від Санкт-Петербурга, там, де річка Міссісіпі досягає більше ніж милю завширшки, є довгий, вузький лісистий острів з піщаною мілиною біля верхів՚я — чудове місце для розбійників. Острів безлюдний і лежить ближче до того берега, що заріс густим, майже незайманим лісом, де теж не було жодної людини. Отже, хлопці надумали обрати цей Джексонів острів своїм притулком. Їм і на думку не спало спитати себе, хто буде жертвами їхніх піратських наскоків. Потім вони розшукали Гекльберрі Фінна, і він охоче приєднався до них: Гекові було однаково, яку кар՚єру обрати, він був до цього зовсім байдужий. Вони розійшлися, домовившись зустрітися на березі ріки, в затишному місці, на дві милі вище містечка, у свій улюблений час, тобто опівночі. Там стояв невеличкий дерев՚яний пліт, який вони вирішили захопити. Кожен мав узяти з собою вудочки й гачки, а також їжу, яку їм пощастить здобути — по змозі найзагадковішим і найтаємнішим способом, як і личить розбійникам. Ще до вечора кожен із них встиг поширити серед товаришів звістку, що незабаром у містечку “щось почують”. Усіх, кому дано було цей туманний натяк, просили “тримати язик за зубами і чекати”.

Десь коло півночі Том з՚явився з великим шматком вареної шинки та ще з деяким провіантом і причаївся в густих кущах на невисокій кручі біля самого берега. З кручі було видно місце, де вони мали зустрітися. Ніч була зоряна і тиха. Могутня ріка лежала внизу, як сонний океан. Том прислухався — анітелень. Тоді він тихо свиснув. Знизу йому відповіли свистом. Том свиснув ще два рази і дістав таку ж саму відповідь. Потім чийсь обережний голос спитав:

— Хто йде?

— Том Сойєр, Чорний Месник Іспанських морів. Назвіть ваші імена!

— Гек Фінн — Кривава Рука, і Джо Гарпер — Гроза Океанів.

Том запозичив ці прізвиська з своїх улюблених книжок.

— Гаразд. Скажіть пароль!

Два хрипкі голоси одночасно прошепотіли в нічній темряві жахливе слово:

— “Кров!”

Том шпурнув згори свою шинку і скотився сам слідом за нею, подерши при цьому і шкіру, і одяг. З кручі можна було зійти на берег чудовою, зручною стежкою, але цій стежці бракувало тих небезпек, які так цінували пірати.

Гроза Океанів теж роздобув чималий шмат свинини і ледве дотяг його до місця, Фінн — Кривава Рука — поцупив десь казанок і цілий пак напівсирого тютюнового листу, а також кілька стеблин маїсу, щоб замінити ними люльки, хоча, крім нього, жоден з піратів не курив і не жував тютюну. Чорний Месник Іспанських морів оголосив, що нічого й думати вирушати в дорогу без вогню. Це була розумна думка: сірники за тих часів були ще мало відомі. Кроків за сто вище по річці хлопці побачили вогонь, що тлів на великому плоту, підкралися до нього і потягли головешку. З цього вони зробили собі цілу пригоду: щохвилини казали “тсс” і прикладали пальці до губ, закликаючи мовчати, хапалися руками за удавані держаки кинджалів і зловісним шепотом наказували один одному, якщо тільки “ворог” ворухнеться, “встромити йому ножа по самий держак”, бо “мертвий не викаже”. Вони чудово знали, що плотарі пішли до містечка і або сплять, або пиячать, та все-таки їм не було б ніякого виправдання, коли б вони поводились не так, як належить піратам.

Потім вони рушили в дорогу. Том віддавав накази, Гек веслував на кормі, Джо — на носу. Том стояв посередині корабля і, сердито нахмуривши брови, схрестивши руки, командував низьким суворим голосом:

— Вгору проти вітру!.. За вітром!

— Єсть, сер!

— Тримай прямо, прямо!

— Єсть, сер!

— Віддай вітрила!

— Єсть, сер!

Тому що пліт спокійно й рівно плив посередині ріки, всі ці накази давалися тільки про людське око і нічого, власне, не означали.

— На яких вітрилах іде судно?

— На спідніх, марселях і бом-кліверах, сер!

— Підніми бом-брамселі! Мерщій! Півдюжину молодців на форстень-стакселі. Швидше!

— Єсть, сер!

— Розпусти грот-брамсель! Шкоти і браси! Швидше! Швидше!

— Єсть, сер!

— Клади стерно під вітер! З лівого борту. Будь напоготові, щоб зустріти ворога! Ліворуч стерна! Гей, молодці! Налягай дружніш! Той самий хід!

— Єсть, сер!

Пліт виплив на середину ріки, хлопці скерували його за течією і поклали весла. Вода в річці стояла невисоко, і тому течія була не дуже сильна: дві або три милі на годину. Хвилин сорок хлопці не вимовили жодного слова. Пліт плив саме повз їхнє містечко, що було тепер так далеко. Воно мирно спало; тільки де-не-де мерехтіли, відбиваючись у воді, вогники. Всі в містечку спали, не підозрюючи, яка велика подія відбувається цієї хвилини. Чорний Месник Іспанських морів все ще стояв посередині плота, дивлячись “востаннє” на те місце, де колись він зазнав стільки радощів, а потім чимало мук. Йому дуже хотілося, щоб вона побачила його тепер, як він пливе крізь бурхливе море і безстрашно зустрічає біду і смерть, ідучи назустріч загибелі з похмурою посмішкою на устах. Маленьке зусилля фантазії — і Джексонів острів відсунувся в безкраю далечінь. І Том “востаннє” глянув на містечко, з розбитим серцем, але задоволений. Інші пірати також прощалися з рідними місцями “востаннє”, так що їх мало не пронесло повз острів. Але вони вчасно помітили небезпеку і відвернули її. Десь коло другої години ночі пліт сів на піщану мілину кроків за двісті від того місця, де вони вирішили розташуватися, і вони довго ходили туди й сюди по коліна в воді, поки не перетягли туди всю здобич. Між іншим, вони взяли з плота старе вітрило і натягли його в лісі між кущами як намет, щоб прикрити свої харчі; але самі вирішили спати просто неба — в хорошу погоду,— як і личить розбійникам.

Вони розпалили вогонь біля поваленого дерева в темній гущині кроків за двадцять від узлісся, підсмажили собі на сковороді трохи свинини на вечерю і з՚їли половину всього припасу кукурудзяних коржів. Ах, яке велике щастя вечеряти так на волі, в незайманому лісі, на недослідженому і незаселеному острові, далеко від людського житла! Ніколи вони не повернуться до цивілізованого життя. Вогонь, що підіймався до неба, освітлював їхні обличчя і кидав червонуваті відблиски на товсті дерева, що зникали в глибині лісового храму, на блискучу зелень і на гірлянди дикого винограду. Коли було з՚їдено останні кусники м՚яса і останні шматочки кукурудзяних коржів, хлопці в доброму гуморі простяглися на траві. Правда, вони могли б знайти прохолодніше місце, та лежати біля вогнища в лісі — це така розкіш!

— Ну, хіба не славно? — вигукнув Джо.

— Чудово! — обізвався Том.— Що сказали б інші хлопці, коли б вони побачили нас?

— Що? Та вони прямо померли б від заздрощів. Правда, Геку?

— Авжеж! — сказав Гекльберрі.— Не знаю, як хто, а я задоволений. Нічого кращого мені й не треба. Не щодня я наїдаюся досхочу, і, крім того, сюди вже ніхто не прийде і не вижене тебе у три вирви ні з того ні з сього. І не вилає тебе останніми словами.

— Це життя якраз для мене,— заявив Том.— Не треба вставати рано-вранці, не треба ходити до школи, не треба вмиватись та робити інші такі дурниці… Ти бачиш, Джо, що піратові не треба нічого робити, коли він на березі. А пустельник повинен весь час молитись. І живе він сам один, без компанії.

— Воно то так,— сказав Джо.— Але я, знаєш, не подумав раніш про це як слід. А тепер, коли я спробував, я таки бачу, що бути піратом куди веселіше.

— Бачиш,— вів далі Том,— тепер пустельники не в такій пошані, як за старих часів, а пірата завжди всі поважають. Пустельники мусять носити волосяницю, посипати голову попелом, спати на голому камені, стояти під дощем і…

— А нащо вони носять волосяницю і посипають голову попелом? — перебив його Гек.

— Не знаю… Але так треба. Так завжди пустельники роблять. І тобі це треба було б робити, коли б ти пішов у пустельники.

— Е ні, дзуськи! — сказав Гек.

— А що б ти зробив?

— Не знаю. Сказав би: не хочу — і край.

— Ну, Геку, тобі довелось би. Таке правило. І як би ти порушив його?

— А я втік би, от і все.

— І був би не пустельник, а йолоп. Осоромився б на все своє життя.

Кривава Рука нічого не відповів, бо він заходився коло іншої справи. Він видовбав з кукурудзяного качана люльку, припасував до неї стеблину, набив її тютюном, приклав до неї жаринку і випустив хмару пахучого диму; він був у цілковитому захваті. Інші пірати йому заздрили і потай вирішили незабаром засвоїти цей чудовий порок. Гек знов сказав Томові:

— А що ж роблять пірати?

— О, вони живуть дуже весело: беруть у полон кораблі і палять їх, забирають золото і закопують у землю на своєму острові в якомусь страшному місці, де його вартують привиди, відьми й усяка нечисть. А матросів і пасажирів вони вбивають і викидають за борт.

— А жінок завозять до себе на острів,— встряв Джо,— жінок вони не вбивають.

— Так,— підтримав його Том,— жінок вони не вбивають, вони — благородні люди. І до того ж жінки завжди красуні.

— А який вони розкішний одяг носять! О, весь у золоті, в сріблі, в брильянтах! — у захваті вигукнув Джо.

— Хто? — спитав Гек.

— Та пірати ж.

Гек Фінн безнадійно оглянув свій власний одяг.

— Здається, я одягнений не по-піратському,— сумно сказав він,— але ж у мене іншого вбрання нема.

Хлопці втішили його, кажучи, що скоро в нього буде прегарний костюм: тільки вони почнуть свої наскоки, у них буде і золото, і вбрання, і все. А для початку годиться і його лахміття, хоча звичайно багаті пірати, перш ніж почати свої пригоди, запасаються відповідним гардеробом.

Помалу розмова скінчилася: у маленьких утікачів склеплялися очі. Люлька вислизнула з пальців Кривавої Руки, і він заснув сном стомленого праведника. Гроза Океанів і Чорний Месник Іспанських морів заснули не так скоро. Вони помолились лежачи і про себе, тому що нікому було змусити їх стати на коліна і прочитати молитву вголос; насправді вони думали і зовсім не молитись, але побоялись, щоб їх часом не побило навмисне посланим з неба громом. Невдовзі вони почали засипати, але тут з՚явилась непрохана невідчепна гостя, яка звалася совість. Вони почали невиразно розуміти, що вчинили погано, втікши з дому, потім згадали про вкрадене м՚ясо — і тут почалися справжні муки. Хлопці намагалися заспокоїти совість, нагадуючи їй, що їм траплялось і раніше десятки разів тягати з комори то солодкі пиріжки, то яблука, але совість вважала ці докази за надто слабкі і не хотіла замовкнути. Нарешті вони переконалися, що взяти пиріг або яблуко — це значить “поцупити”, а взяти чужу шинку, чужу свинину та інші подібні цінності — це вже просто “украсти”, а проти цього є заповідь у біблії.

Тому хлопці в душі вирішили, що, поки вони залишаться піратами, не заплямують себе таким злочином, як крадіжка. На цій умові совість згодилася на замирення, і наші пірати спокійно заснули.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ чотирнадцятий

Табір щасливих розбійників

Прокинувшись уранці, Том довго не міг зрозуміти, де він.

Він сів, протер очі і оглянувся довкола й аж тоді отямився. Був холодний сірий світанок. Глибока тиша лісу була сповнена чарівним почуттям миру і спокою. Жоден листок не ворушився, жоден звук не порушував роздумів Природи. Мов намисто, сяяли краплини роси на листі й траві. Білий шар попелу лежав на багатті, а синя цівка диму здіймалася просто над ним. Джо та Гек ще спали.

Ось далеко в лісі крикнула якась пташка, інша відгукнулася; десь застукотів дятел. В міру того як світлішала холодна сіра мла, звуки росли і множилися,— скрізь пробуджувалось життя. Чудеса природи, яка скидала з себе сон і бралася до роботи, розгорталися перед очима задуманого хлопця.

Маленька зелена гусениця везла мокрий від роси листок. Час од часу вона підіймала над листком дві третини свого тіла, ніби принюхуючись, а потім повзла далі: “Бере мірку, зовсім як кравець”, сказав Том. Коли гусениця доповзла до Тома, хлопець аж прикипів до місця, і в його душі то підіймалася сподіванка, то падала, залежно від того, чи наближалася гусениця до нього, чи збиралася просуватися іншим шляхом. І коли, нарешті, гусениця зупинилася на хвилину подумати, піднявши вгору вигнуте гачком тіло, а потім рішуче переповзла на Томову ногу і заходилась гуляти по ній, його серце сповнилося радістю, бо це означало, що в нього буде новий костюм,— без сумніву, пишний, піратський.

Раптом звідкись з՚явилася ціла процесія мурашок, і всі вони заходилися працювати; одна хоробро накинулась на мертвого павука, і, хоч той був уп՚ятеро більший, потягла його на стовбур дерева.

Сонечко, все в цяточках, видерлося на запаморочну височінь трав՚яної стеблинки. Том нахилився до нього і сказав:

Сонечко, сонечко, додому лети,-

Твоя хата горить, твої діти самі.

І сонечко послухалось і негайно знялося й полетіло рятувати своїх діток. Це не здивувало хлопця: він давно знав про легковірність сонечка і вже багато разів обдурював його, користуючись його простотою.

Потім з՚явився великий жук, важко пересуваючи своє кругле тіло, і Том торкнув його пальцем, щоб побачити, як він притисне лапки до тіла й удасть мертвого.

Птахи тим часом зняли страшенний галас. Насмішничок дрізд сів на дереві над самісінькою головою Тома і з великим задоволенням почав передражнювати своїх сусідів. Криклива сойка, мов блакитний вогник, майнула в повітрі і сіла на гілку за два кроки від хлопця, схилила голову набік і з жадібною цікавістю дивилася на чужинців. Сіра білка й інша якась тварина, більша, лисячої породи, швидко пробігли одна за одною. Вони час од часу зупинялися, сідали на задні лапи, щоб глянути на нежданих гостей і потім поговорити про них, бо дикі звірки, очевидно, ніколи раніше не бачили людей і не знали, боятися їх чи ні. Тепер уже вся природа прокинулась і заворушилася. Довгі стріли сонячного проміння тут і там пронизали рясне листя. Кілька метеликів з՚явилося в повітрі.

Том розбудив інших піратів, і за дві хвилини вони, зовсім голі, з вереском вже ганялись один за одним, по білій піщаній мілині. Їх зовсім не вабило в містечко, що спало оддалік, за могутньою пустинею вод. Уночі прибережна течія чи непокірні хвилі ріки віднесли їхній пліт, але хлопці навіть раділи з цього: був спалений міст між ними і цивілізованим світом.

Вони повернулися до табору навдивовижу свіжі, щасливі й страшенно голодні. Незабаром їхнє похідне вогнище запалало знов. Гек знайшов поблизу джерело чистої холодної води, хлопці зробили собі “склянки” з широкого дубового та горіхового листу і вирішили, що вода, підсолоджена чарами дикого лісу, непогано заміняє їм каву. Джо нарізував шинку на сніданок, але Том і Гек попросили його трохи почекати: вони знайшли на березі затишне місце і закинули вудочки. Майже негайно вони мали здобич. У Джо ще не ввірвався терпець, як вони повернулися, тягнучи чудового коропа, двох окунів, маленького сома,— словом, досить харчів, щоб нагодувати цілу родину. Вони засмажили рибу разом з шинкою і були вражені: ніколи ще риба не здавалася їм такою смачною. Хлопці не знали, що річкову рибу найкраще смажити як тільки її вловили, і не думали про те, якою прекрасною приправою до їжі є сон на свіжому повітрі, біганина, купання, а головне — голод.

Поснідавши, вони лягли в холодку, поки Гек курив свою люльку, а потім вирушили всі разом в ліс на розвідки. Вони весело крокували через гнилі пні, продираючись крізь кущі, між деревами, згори донизу оповитими повзучим диким виноградом. Час од часу вони натрапляли на чудові галявини, встелені килимом трави і прикрашені квітами, як дорогоцінним камінням.

В дорозі багато що викликало у них радість, але нічого дивовижного не знайшли. Вони довідались, що острів щось із три милі завдовжки та чверть милі завширшки і що від найближчого берега його відокремлює вузька протока завширшки якихось двісті ярдів — не більше. Купалися вони мало не щогодини і тому повернулися до табору вже надвечір. Вони були занадто голодні і не стали знову ловити рибу, але чудово пообідали холодною шинкою, а потім знову лягли в холодку побалакати. Та розмова незабаром почала перериватися і зовсім завмерла. Тиша й урочистість лісу, почуття самотності почали справляти своє враження на хлопців. Вони замислились. Якась невиразна туга вкралася в їхні душі,— це була туга за рідною домівкою. Навіть Фінн — Кривава Рука,— і той став мріяти про знайомі ганки і порожні діжки. Але кожний соромився своєї слабодухості, і ні в кого не вистачало відваги висловити вголос свою думку.

Уже деякий час хлопці чули здалеку якийсь особливий звук, але не помічали його,— як ми іноді не помічаємо цокання годинника. Але таємничий звук помалу ставав голоснішим, і не помітити його було не можна. Хлопці перезирнулися і почали прислухатися. Настала довга мовчанка, глибока, нічим не порушувана. Потім здаля долинуло глухе й сумне “бум!”

— Що це таке? — запитав Джо ледве чутно.

— Не знаю,— пошепки відповів Том.

— Це не грім,— сказав Гекльберрі з переляком,— бо ж грім…

— Замовкніть! — гукнув Том.— І слухайте!

Вони почекали хвилину, що здалася їм вічністю, а потім урочисту тишу знов порушило глухе “бум!”

— Ходім подивимось.

Всі троє підхопилися і побігли до берега — звідки було видно містечко. Розсунувши кущі, вони почали придивлятися в далину. Посередині ріки, на милю нижче від Санкт-Петербурга, плив за водою невеличкий пароплав, який звичайно перевозив пасажирів з одного берега на другий. На палубі було багато народу. Навколо нього снувало безліч човнів, але хлопці не могли розібрати, що робили люди, які сиділи в човнах і на пароплаві.

Раптом на борту пароплава з՚явився стовп білого диму, що виріс у цілу хмару, і втретє той самий тужний звук долетів до наших хлопців.

— Тепер я знаю, в чім річ! — вигукнув Том.— Хтось утопився!

— Атож,— встряв Гек.— Те ж саме було минулого літа, коли потонув Біл Тернер; тоді теж стріляли з гармати над водою — від цього утоплені випливають нагору. Авжеж! А ще беруть хліб, кладуть у нього живе срібло і пускають на воду: де лежить утоплений, там хліб і зупиниться.

— Так, я чув про це,— сказав Джо.— Хотів би тільки знати, чого це хліб зупиняється?

— О, тут справа не в хлібі,— сказав Том.— По-моєму, все залежить од того, які кажуть слова, коли пускають його на воду.

— Нічого не кажуть,— заперечив Гек.— Я сам бачив: не кажуть нічого.

— Дивно!..— сказав Том.— А може, вони говорять пошепки… про себе — так, щоб ніхто не чув. Безперечно, так! Про це можна було відразу догадатись.

Хлопці погодилися, що Том має рацію, бо важко припустити, щоб якийсь простий, зовсім не вчений кусень хліба міг діяти так розумно, коли його посилають у такій важливій справі.

— Дідько його бери! Хотілося б мені тепер там бути! — гукнув Джо.

— Та й мені,— обізвався Гек.— Страх як хочеться знати, хто це там утопився.

Хлопці дивилися в далечінь і прислухалися. Раптом у голові Тома майнула думка, і він гукнув:

— Хлопці! Я знаю, хто потонув. Це ми!

Миттю вони відчули себе героями. Яка радість, яке щастя! Їх шукають, за ними плачуть, як за померлими; через них серця крає горе, через них сльози ллються. Люди згадують про те, які були вони жорстокі до цих бідолашних загиблих хлопців, совість мучить людей; а головне — ото чудесно — про них говорить усе місто, їхній славі заздрять усі хлопці. Це найкраще! Варт було стати піратом, зрештою.

Смеркало. Пароплав заходився коло своєї звичайної роботи, і човни зникли. Пірати повернулися до табору. Вони неймовірно раділи, пишалися з почесної слави, яка їм випала. Їм було приємно, що вони завдали всьому місту стільки турбот.

Хлопці наловили риби, зварили вечерю і з՚їли її, а потім почали міркувати, що тепер говорять і думають про них у містечку; при цьому вони малювали собі такі картини загального горя, на які їм дуже приємно було дивитися. Та коли вечірня тінь оповила їх, вони помалу перестали розмовляти й сиділи, журно дивлячись на вогонь, а думки їх, очевидно, блукали далеко. Недавній запал їх вгамувався, і Том та Джо не могли не пригадати деяких близьких їм людей, яким навряд чи було дуже весело від цієї забавки. З՚явилися деякі сумніви. У обох було на душі неспокійно, обидва відчули себе нещасними і кілька разів мимоволі зітхали. Джо навіть насмілився спитати у товаришів, як вони поставляться до думки вернутись у цивілізований світ,— звичайно, не зараз, а…

Том почав над ним збиткуватися. Гек, як людина бездомна, при єднався до Тома, і бідолашний Джо поспішив з՚ясувати, що це він пожартував. Джо був радий, коли йому простили, залишивши на ньому тільки легку тінь підозри, ніби він малодушно нудьгує за домівкою. Цього разу бунт був придушений на самому початку.

Стемніло. Гек почав куняти і нарешті захропів; за ним і Джо. Том деякий час лежав нерухомо, спираючись на лікоть і пильно вдивляючися в обличчя товаришів. Потім він обережно став навколішки і почав шукати чогось у траві при непевному світлі вогнища. Він знайшов кілька великих шматків білої кори платана і вибрав з них два підходящих. Потім, стоячи на колінах біля вогнища, так-сяк нашкрябав на кожному шматку кілька рядків своєю “червоною охрою”. Один із них він згорнув трубкою і сховав у кишеню, а другий — у бриль Джо, трохи відсунувши бриль од власника. Крім того, Том поклав у бриль кілька речей, дуже цінних для кожного школяра, в тому числі грудку крейди, гумку, три гачки для риби і одну кульку, відому під назвою “справжнього кришталю”. Потім обережно, навшпиньках став пробиратися між деревами. Коли ж побачив, що товариші досить далеко і не можуть почути його кроків, він прожогом кинувся до берега.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ п՚ятнадцятий

Том нишком відвідує домівку

За кілька хвилин Том уже йшов бродом, простуючи до іллінойського берега. Перш ніж вода дійшла до пояса, він пройшов уже півдороги, але далі течія заважала йому йти бродом, і Том сміливо поплив; до протилежного берега лишалася якась сотня кроків. Він плив проти течії навскіс, але його зносило вниз значно швидше, ніж він сподівався. Проте він нарешті досяг берега і поплив уздовж нього, відшукав придатне низьке місце, вийшов з води. Помацавши кишеню куртки, він переконався, що кора ціла, і пішов далі прибережним лісом. З його одягу струмила вода. Уже десь о десятій годині він вийшов з лісу на відкрите місце навпроти містечка і побачив, що біля високого берега під деревами стояв пароплав. Все було тихо під світлом зірок. Том нечутно спустився з кручі, напружено дивлячися довкола, стрибнув у воду, проплив кілька кроків і вліз у човен, що був прив՚язаний до корми пароплава. Він ліг на дно човна під лаву і, причаївшись, чекав, що буде. Нарешті пролунав надтріснутий дзвін, і чийсь голос скомандував: “Відчалюй!” За хвилину ніс човна підкинуло на хвилі, яку підняв своїм колесом пароплав, і подорож почалася. Том був щасливий, бо знав, що це сьогодні — останній рейс. Минуло п՚ятнадцять-двадцять жахливо довгих хвилин. Колеса пароплава зупинилися. Том виліз із човна і в темряві поплив до берега. Щоб не натрапити на випадкових перехожих, він вийшов на берег кроків на п՚ятдесят нижче, ніж було йому треба. Тут він зараз же кинувся бігти, вибираючи найбезлюдніші вулиці, і незабаром опинився біля тітчиного паркану на задвірках. Він переліз через паркан і глянув у вікно її кімнати, бо там видно було світло. У кімнаті сиділи: тітка Поллі, Сід, Мері й мати Джо Гарпера і про щось гомоніли. Сиділи вони біля ліжка, а ліжко було між ними й дверима. Том підійшов до дверей і почав обережно піднімати клямку; потім легенько штовхнув двері; вони рипнули; він натискував далі, здригаючися щоразу, коли чувся скрип; нарешті йому здалося, що він може проповзти навколішки в щілину; він просунув голову і поповз.

— Чого це свічка миготить? — сказала тітка Поллі (Том поповз швидше).— Мабуть, двері розчинені. Ну, звичайно. Від недавна тут творяться всякі дивні речі. Піди, зачини двері, Сіде!

Том саме вчасно гайнув під ліжко. Він полежав там, відсапуючись, а потім підповз так близько, що міг би торкнутися тітчиної ноги.

— Отже, я кажу,— вела далі тітка Поллі,— що він не був поганий, а тільки пустун. Пустун, шибайголова, знаєте. Він був винний не більше, ніж те лоша. А зла він ніколи нікому не хотів. І серце в нього було добре.

І вона заплакала.

— І мій Джо був такий самий: пустує, дуріє, наче в ньому тисяча бісенят, а добрий, лагідний, краще й не треба! Господи, прости мені, грішній. Як подумаю тільки, що я його відшмагала за вершки, а сама й забула, що я ж сама ті вершки вилила, бо вони скисли… Тільки подумати, що ніколи більше не побачу його тут, на цьому світі, ніколи, ніколи, ніколи! Бідна моя скривджена дитинко!

І місіс Гарпер заридала так, ніби серце в неї от-от порветься.

— Я сподіваюсь, що Томові тепер добре на небі,— сказав Сід.— Але, коли б він трохи краще поводився… тут, на землі…

— Сіде! (Том відчув, як запалали тітчині очі, хоч і не міг цього бачити). Не смій говорити погано про мого Тома, коли його нема серед живих. Хай судить його бог, а ти не чіпай. Ох, місіс Гарпер, вже й не знаю, як я це переживу. Просто не можу уявити собі, що він уже мертвий! Він завжди був для мене втіхою, хоч і часто мучив моє старе серце.

— Бог дав, бог і взяв. Нехай благословенне буде ім՚я господнє. Але це так тяжко, так тяжко! Ще минулої суботи мій Джо підходить до мене та як бабахне з іграшкового пістолета під самим моїм носом, а я тієї ж хвилини так його вдарила, що він упав додолу. Не знала я тоді, що він скоро… Ох, коли б я знала, я б тоді розцілувала й благословила його.

— Так, так, так! Я чудово розумію ваші почуття, місіс Гарпер, чудово розумію. Не далі як учора перед обідом мій Том узяв і напоїв кота “болевгамовувачем”. Кіт так гасав, що мало не перекинув весь дім. І я, прости мені, господи, стукнула Тома по голові наперстком. Бідний мій хлопчик, бідний померлий хлопчик! Та вже тепер скінчилися всі його муки. І останні його слова, що я почула від нього, були словами докору…

Але ці спогади були занадто тяжкі для старенької, і вона гірко заплакала. Том теж хлипнув і раз і другий — більше від жалю до самого себе. Він чув, як плакала Мері, час од часу згадуючи його ласкавим словом. І зрештою він запишався: ніколи не думав, що він такий чудовий хлопець. Та тітчине горе дуже зворушило його; йому хотілося вилізти з-під ліжка і порадувати її, кинувшись їй в обійми. Такі театральні ефекти були йому завжди до смаку. Але він все-таки утримався від спокуси і лежав смирно, прислухаючись до розмов. З окремих речень він довідався, як пояснюють собі їхнє зникнення: спочатку думали, що вони потонули, купаючись, потім згадали, що нема плота; далі хтось із хлопців пригадав, що Том і Джо обіцяли незабаром чимсь здивувати все містечко. Тоді місцеві мудрії, розміркувавши, надумали, що хлопці попливли плотом і незабаром знайдуться у найближчому містечку. Але після обіду пліт знайшли біля берега за п՚ять-шість миль нижче містечка, і всі сподіванки зникли. Хлопці напевне потонули, бо інакше до ночі, коли не раніше, голод пригнав би їх додому. А тіла їх не знайшли тільки тому, що катастрофа, як гадали, сталася посередині річки,— інакше хлопці дісталися б до берега, бо плавали всі троє прекрасно. Сьогодні середа. Якщо до неділі тіл не знайдуть, значить, ніякої надії вже нема, і панахида по хлопцях відбудеться у неділю вранці. Том затремтів.

Місіс Гарпер, схлипуючи, попрощалася з усіма і пішла була до дверей. Але тут обидві осиротілі жінки під впливом раптового пориву кинулись одна одній в обійми і, перше ніж розійтися, поплакали всмак. Тітка Поллі дуже ніжно поцілувала на ніч Сіда й Мері. Сід хлипнув, а Мері пішла вся в сльозах.

Потім тітка Поллі стала на коліна і почала молитись за Тома так зворушливо, так ніжно, з такою безмежною любов՚ю в тремтячому старечому голосі, що Том під ліжком заливався слізьми.

Томові ще довго довелося лежати тихо і смирно після того, як тітка лягла; вона весь час неспокійно переверталася, кидалася з боку на бік і сумно зітхала. Нарешті вона затихла і тільки іноді стогнала уві сні. Том виліз з-під ліжка, повільно й обережно звівся на ноги і, закривши свічку рукою, довго дивився на стареньку. Він усім серцем жалів її. Хлопець витяг із кишені кусок кори і поклав його біля свічки, але потім замислився, поспішно поклав кору в кишеню, схилився й поцілував бліді губи старенької. А потім нечутно вийшов, причинивши двері.

Він дійшов до пристані, де звичайно стояв пароплав, і, не знайшовши нікого на березі, сміливо зійшов на борт судна. Він знав, що на пароплаві нікого немає, крім сторожа, та й той за своїм звичаєм лежав у каюті і спав, як мертвий. Том одв՚язав човна, нишком заліз у нього і почав гребти проти течії. Проїхавши щось із милю, він наліг на весла, перетнув річку і причалив саме там, де слід було, бо ця справа була йому не нова, йому дуже хотілося захопити човен, бо ж його можна до деякої міри вважати за судно, отже і за законну здобич пірата, але він знав, що човна всюди шукатимуть, а це може навести на слід утікачів. Тому він просто стрибнув на берег і ввійшов у ліс.

В лісі він добре відпочив, насилу стримуючись, щоб не заснути, а потім пішов до табору. Ніч уже кінчалася, і коли він дійшов до мілини, було вже зовсім видно. Він посидів ще трохи, поки сонце не зогріло воду своїм золотим промінням, а тоді кинувся у воду знов. Трохи згодом він з՚явився, весь мокрий, біля самого табору і почув, як Джо говорив:

— Ні, Геку, Том — людина надійна. Він неодмінно повернеться. Він не втече. Він знає, що це ганьба для пірата. А піратська честь йому дорожча над усе. Він таки щось задумав. Хотів би я тільки знати — що.

— Ну, а речі все-таки наші?

— Наші, Геку, але не зовсім. У листі сказано, щоб ми взяли їх, якщо він не повернеться до сніданку.

— А ось і я! — вигукнув Том, велично з՚являючись перед ними.

Це був чудовий театральний ефект.

Незабаром вони влаштували собі сніданок з шинки та риби і сумлінно його знищили. За сніданком Том розповів (і трохи прикрасив) свої пригоди. Коли оповідання було вислухано до кінця, хлопці відчули себе славетними героями. Потім Том ліг у холодку поспати до обіду, а інші пірати пішли ловити рибу й досліджувати острів.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ шістнадцятий

Перші люльки.— “Я загубив ножика”

По обіді вся ватага розбійників рушила на піщаний берег — по черепашачі яйця. Хлопці штурхали палицями в пісок і, знаходячи м՚яке місце, ставали навколішки і починали копати руками. Іноді з одної ямки добували відразу по п՚ять-шість десятків яєць. Яйця були зовсім круглі, білі, трохи менші за волоський горіх. У піратів була того дня розкішна вечеря з яєшні і така сама учта наступного ранку, в п՚ятницю.

Після сніданку вони грали в довгої лози й бігали мілиною, ганяючися один за одним і скидаючи з себе одяг на бігу, поки не стали зовсім голі. А тоді бавились у воді на мілині, борючися з течією, яка іноді збивала їх з ніг, але від цього їм ставало веселіше. Іноді вони нагиналися всі разом до води, хлюпали один в одного, причому кожний підкрадався до “ворога” обережно, відвернувши обличчя, щоб самого не забризкали.

Потім вони вступили врукопашну тут же у воді, поки переможець не занурював інших з головою, а потім пірнали всі троє, звившись у суцільний клубок рук і ніг, і коли знову з՚являлися над поверхнею води, то і пирхали, і сопіли, і сміялись, і відпльовувались, і ледве дихали.

Добре втомившись, вони вибігали з води, падали на гарячий, сухий пісок і зовсім заривалися в нього, а потім знову стрибали у воду; і знову починалось те саме. Нарешті їм спало на думку, що їхні голі тіла дуже скидаються на трико своїм кольором; вони накреслили на піску коло і влаштували цирк, де було аж три клоуни, бо жоден не хотів віддати іншому цієї завидної ролі.

Потім хлопці видобули свої мармурові кульки і почали грати в різні гри, аж поки не набридло. Тоді Гек і Джо знов пішли купатись, а Том не рискнув і залишився на суші, бо виявилося, що, коли він скидав штани, в нього розв՚язався шнурок, яким до його ноги були прив՚язані зміїні гримучки. Він навіть здивувався, як це його не схопила судорога без цього чарівного талісмана. Він так і не наважився йти у воду, поки не знайшов своїх гримучок. А тим часом його товариші встигли потомитися і вийшли полежати на березі. Помалу вони розійшлися в різні боки, замислилися, і кожен з тугою дивився в той бік, де лежало залите сонцем рідне містечко. Том мимоволі писав на піску великим пальцем ноги слово “Беккі”. Він спохватився, стер написане і сам на себе розгнівався за свою малодушність, але не міг утриматись і знову написав це ім՚я, потім знову стер і, щоб не піддатися спокусі, гукнув товаришів.

Але Джо занепав духом майже безнадійно. Він так тужив за домом, що ледве стримувався від сліз. Гек також зажурився. Том був пригнічений, але бадьорився: у нього була таємниця, яку він поки що не хотів відкривати товаришам, але якщо йому не пощастить розвіяти їхню тугу, він скаже їм тепер-таки. І з удаваною безтурботністю він сказав:

— Б՚юся об заклад, хлопці, що на цьому острові і до нас були пірати. Обійдемо його ще раз. Вони, мабуть, сховали тут десь скарб. Що б ви сказали, коли б ми знайшли напівзогнилу скриню, повну золота й срібла? Га?

Але це викликало лише слабенький захват і жодної відповіді. Том зробив ще дві-три принадні пропозиції. Всі його спроби були марні.

Джо байдуже штурхав палицею в пісок, і вигляд у нього був дуже похмурий. Нарешті він сказав:

— Ох, хлопці, киньмо цю витівку! Я хочу додому. Тут так нудно!

— Та ні, Джо, ти звикнеш,— умовляв Том.— Подумай тільки, як тут ловиться риба.

— Не треба мені твоєї риби… Я хочу додому.

— Але, Джо, де ти знайдеш таке місце для купання?

— А нащо мені твоє купання? Мені тепер і купатись не хочеться, коли ніхто не забороняє. Я хочу додому.

— Фе, який сором! Немовлятко! До мамки захотів!

— Авжеж, до мамки! І тобі б захотілося, коли б у тебе була мати. І я таке саме немовля, як і ти.

І Джо зарюмсав.

— Ну, гаразд, хай наша плаксива дитинка йде додому, до мамки, ми її відпустимо. Правда, Геку? Бідолашний, він за мамкою нудьгує! Ну що ж? Хай іде! Адже ж тобі подобається тут, правда, Геку! Ми з тобою лишимось, добре?

Гек байдуже відповів:

— Та-ак.

— Я з тобою більше не розмовлятиму, поки живу,— оголосив Джо, встаючи.— Так і знай!

Він похмуро відійшов і почав одягатися.

— Подумаєш! — відповів Том.— Кому ти потрібний? Іди додому, хай з тебе всі сміються. Гарний пірат, нічого сказати! Гек і я — не такі рюмси, як ти. Ми лишимося тут, правда, Геку? Хай іде, коли хоче. Обійдемось і без нього.

Джо, не відповідаючи, похмуро натягав на себе одяг. Том, хоч і був зовні спокійний, але в душі хвилювався і навіть шкодував. Ще більше бентежив його Гек, який сумно й мовчазно стежив за лаштуванням Джо. Джо одягся і, не попрощавшись, пішов у напрямі до іллінойського берега. У Тома впало серце. Він глянув на Гека. Той не міг витримати цього погляду, опустив очі і потім сказав:

— Мені теж кортить піти, Томе. Якось нудно тут стало, а тепер буде ще нудніше. Ходімо й ми, Томе!

— Іди, коли хочеш, ви всі можете йти, а я не піду, я залишусь.

— Томе, я краще піду.

— Ну й забирайся! Хто тебе тримає?

Гек почав збирати дрантя, розкидане по піску.

— Томе, ходімо з нами! — умовляв він.— Подумай про це. Ми почекаємо тебе на березі.

— Довгенько вам доведеться чекати.

Гек сумно подався геть. Том стояв і дивився йому вслід, відчуваючи непереможне бажання відкинути свою гордість і піти за ними. Він сподівався, що хлопці зупиняться, але вони поволі йшли все далі по коліна у воді. Том раптом помітив, що навколо стало якось незвичайно порожньо й тихо. Він остаточно переміг свою гордість і побіг слідом за товаришами, гукаючи:

— Стривайте, стривайте! Мені треба вам щось сказати!

Ті зупинились і обернулись. Наздогнавши їх, Том почав розповідати їм свою таємницю. Вони слухали похмуро й вороже, а потім зрозуміли, до чого він гне, і почали аж верещати з радості, вважаючи, що це “чудово”, і заявляючи, що коли б він сказав їм раніше, вони б і не подумали піти.

Том пробурмотів якесь пояснення, але, власне кажучи, він боявся, що навіть його таємниця неспроможна втримати їх надовго, і приберіг її як останній засіб.

Хлопці весело повернулися в свій табір і почали знову гратися, весь час говорячи про надзвичайну витівку Тома і захоплюючись його винахідливістю.

Після смачного обіду з яєць і риби Том сказав, що тепер йому хочеться навчитись курити. Джо підхопив цю думку і оголосив, що він також хотів би спробувати. Гек зробив люльки і набив їх тютюном. Досі обидва новаки курили лише сигари з виноградного листу, але ці сигари “щипали” язика і вважалися не гідними чоловіків.

Вони розтяглися на землі, спираючись на лікті, і почали обережно втягувати в себе дим. Дим мав неприємний смак, і їх трохи нудило, але Том сказав:

— Та це зовсім легко? Коли б я знав це раніш, я б давно вже навчився.

— І я теж,— сказав Джо.— Це ж дурниця!

— Скільки разів я, бувало, дивився, як люди курять, і думав: “От коли б мені навчитися!” Але я ніколи не думав, що зможу,— сказав Том.

— І я завжди так. Правда, Геку? Адже ти чув це від мене? Ось Гек скаже.

— Чув, багато разів,— сказав Гек.

— Авжеж, я казав це сотні разів. Одного разу це було біля різниці. Пригадуєш, Геку? Там були ще Боб Таннер, Джонні Міллер і Джеф Течер. Ти пам՚ятаєш, Геку, що я сказав?

— Ще б пак,— підтвердив Гек.— Це було того дня, коли я загубив білу кульку… Ні, це було напередодні.

— Ну от, Гек пам՚ятає.

— Мені здається, я міг би палити таку люльку цілий день,— сказав Джо.— Мене зовсім не нудить.

— І мене теж! — сказав Том.— Я міг би курити цілий день, але б՚юсь в заклад, що Джеф Течер не міг би.

— Джеф Течер! Куди йому! Та він і двох затяжок не зробить! Хай тільки спробує, побачить!

— Звичайно, не зробить. І Джонні Міллер теж. Хотів би я подивитися, як Джонні Міллер закурить!

— Куди йому! — сказав Джо.— Він, бідний, ні до чого не здатний. Одна затяжка, і він упаде як мертвий.

— Правду каже Джо. Слухай: ось коли б хлопці могли нас побачити!

— Це було б здорово!

— Але, хлопці, цур, нікому про це! А коли-небудь, як усі зберуться, я підійду до тебе і скажу: “Джо, маєш люльку? Курити охота”. А ти відповіси недбало, ніби нічого не сталося: “Так, є в. мене стара люлька та й друга є, але тютюн у мене не дуже добрий”. А я скажу: “Ну, то дарма, аби був міцний”. І тоді ти витягнеш люльки, і ми спокійно собі закуримо,— хай подивляться.

— От весело буде, Томе! Хотів би я, щоб це було зараз.

— І я! Ми їм скажемо, що навчилися курити, коли були піратами,— от будуть заздрити нам.

— Ще б пак! Звичайно, заздритимуть.

Розмова тривала, але незабаром вона почала трохи в՚янути й уриватися. Паузи ставали довшими. Пірати спльовували дедалі частіше. Рот у хлопців перетворився на водограй. Вони ледве встигали очищати льохи в себе під язиком, щоб урятуватися від поводі. Незважаючи на всі їхні зусилля, їм заливало горлянки і щоразу після цього починало нудити. Обидва хлопці зблідли, і вигляд у них був жалюгідний. У Джо випала люлька з ослаблих пальців, у Тома теж. Водограї працювали несамовито, насоси ледве встигали відкачувати. Джо ледве вимовив:

— Я загубив мого ножика… Піду пошукаю…

Том сказав уривчастим голосом:

— Я допоможу тобі. Ти йди в той бік, а я туди… пошукаю біля струмка. Ні, Геку, ти не йди за нами, ми самі знайдемо.

Гек знову сів на своє місце і чекав цілу годину. Потім йому набридло і він пішов шукати товаришів. Він знайшов їх у лісі, далеко один від одного; обидва були бліді і спали міцним сном. Щось підказало йому, що тепер їм полегшало і що їх ніщо вже не турбувало.

За вечерею обидва смиренно мовчали; а коли Гек після вечері, набивши собі люльку, хотів набити люльки їм, вони в один голос сказали: не треба, у них сьогодні негаразд із шлунком,— мабуть за обідом з՚їли чогось несвіжого.

Десь опівночі Джо прокинувся і розбудив товаришів. У повітрі стояла зловісна задуха. Хлопці сіли ближче до вогню, хоча ніч була дуже тепла. Вони сиділи тихо і пильно прислухалися. За вогнищем усе потопало в непроглядній темряві.

Раптом щось блиснуло, освітило листя і зникло. Потім блиснуло яскравіше. І ще, і ще. Потім у гілках дерев пронісся тихий стогін; хлопці відчули на своїх щоках чийсь подих і затремтіли при думці, що це промчав дух ночі. На деякий час стало тихо. І раптом знову якийсь зловісний блиск обернув ніч на день і з надзвичайною виразністю освітив кожну травинку, що росла у них біля ніг. Осяяла вона і три бліді злякані дитячі обличчя. Грім прокотився в небі і завмер, відгукуючись здалека глухим гуркотом. Порив холодного вітру промчав, куйовдячи листя і розкидаючи попіл навколо багаття.

Знову спалахнула блискавка в лісі, і тої ж хвилини вдарив грім. Хлопцям здавалося, що від цього гуркоту дерева падають їм на голову. В темряві вони злякано притулилися один до одного. На листя впало кілька великих краплин дощу.

— Хлопці, в намет! — скомандував Том.

Вони скочили й побігли, спотикаючись об коріння дерев і плутаючись у дикому винограді. Буйний вітер лютував у лісі, і все співало й голосило разом з ним. Яскраві блискавки спалахували майже безперервно, знову й знову гримів оглушливий грім. І ось ринув дощ, ніби з відра. Ураган, лютуючи, гнав воду суцільними потоками.

Хлопці щось гукали один одному, але завивання бурі й громові удари заглушали їхні голоси. Однак вони добігли до намету і сховалися під ним, перелякані, мокрі, змерзлі, з їхнього одягу струмками стікала вода, але кожний радів хоч тому, що має товаришів у нещасті. Розмовляти вони не могли, навіть коли б буря не заглушала їхніх голосів,— так люто лопотіло над ними старе вітрило.

Гроза дедалі посилювалася. Нарешті повівом зірвало вітрило, закрутило ним і понесло геть. Хлопці схопили один одного за руки і побігли, щохвилини спотикаючись і набиваючи собі синці, під захист великого дуба, що стояв на березі.

Тепер боротьба була в самому розпалі. Під безперервним сяйвом блискавок усе вимальовувалось надзвичайно яскраво: зігнуті дерева, розбурхана ріка, вкрита білою піною, темні обриси високих скель на тому боці, що бовваніли з-за густої завіси дощу. Раз у раз якийсь лісовий велетень, полігши в бою, з тріском валився на землю, ламаючи молоді дерева; неослабний гуркіт грому перетворився тепер в оглушливі вибухи, різкі, сухі, невимовно жахливі.

Під кінець буря напружила всю свою силу і залютувала з нечуваною енергією; здавалося, вона розірве острів на шматки, спалить його, вирве з корінням дерева, до смерті оглушить кожну живу істоту — все це за одну мить. То була страшна ніч для хлоп՚ят без притулку.

Нарешті бій ущух, війська заходилися відступати. Їхні погрози і прокляття лунали дедалі глухіше. Помалу на землі знову запанував мир. Хлопці повернулися до табору дуже злякані. Але виявилося, що їм таки пощастило, бо у великий платан, під яким вони завжди ночували, вдарила цієї ночі блискавка, і вони б загинули, коли б залишилися під ним.

Усе в таборі було мокре. Вогонь погас, бо вони були безтурботні, як і всякі хлопці цього віку, і не вжили заходів, щоб урятувати його від дощу. Це було дуже неприємно, бо всі троє промокли до кісток і тремтіли від холоду. Вони красномовно висловлювали своє горе, але потім помітили, що вогонь пробрався далеко під великий пень, і ще жевріє кілька жаринок. Хлопці терпляче взялися до діла, зібрали сухі тріски й кору з-під захищених деревами пеньків, і, нарешті, їм пощастило розпалити вогонь. Вони накидали туди великих гілок, вогонь запалахкотів, і вони знову повеселішали. Підсушивши над вогнем шинку, вони чудово повечеряли, а потім сіли біля вогнища і до ранку гомоніли про свою нічну пригоду, хвалькувато прикрашаючи її: спати все одно було ніде, бо навколо не лишилося жодного сухого місця.

З першим променем сонця хлопців почала знемагати дрімота, і вони лягли на березі, на мокрому піску. Незабаром сонце добре припекло, і вони похмуро почали готувати собі сніданок. Але, і попоївши, почували себе розбитими; все тіло ломило; у душу знову закрадалася туга за домівкою.

Том помітив ці тривожні ознаки і робив усе, що міг, щоб підбадьорити піратів. Але їх не втішали ні мармурові кульки, ні цирк, ні купання. Він нагадав їм про велику таємницю, і йому пощастило викликати проблиск веселощів. Том скористався з цього і поспішив зацікавити їх новою вигадкою. Він запропонував їм тимчасово забути про те, що вони пірати, і для різноманітності зробитися індійцями. Ця думка захопила їх. Негайно вони роздяглись і, вимазавшися з ніг до голови чорною грязюкою, стали строкатими, як ті зебри. Після цього рушили в ліс, щоб напасти на англійське селище, причому, звичайно, кожен був вождем.

Згодом хлопці розділилися на три ворожі племені.

З войовничими криками вискакували вони з засідок і кидались один на одного, вбиваючи й скальпуючи ворогів цілими тисячами. То був кривавий день, і вони були задоволені ним.

На вечерю пірати зібралися в таборі, голодні й щасливі. Але тут була невеличка завада: вороги-індійці повинні були одразу ж укласти між собою мир, інакше вони не могли переламати хліб дружби; але як же укладати мир, не викуривши люльки? Де ж це чувано, щоб коли-небудь мир укладали без люльки? Двоє з дикунів майже пошкодували, чому вони не лишилися піратами. Проте іншого шляху не було, і, удаючи з себе задоволених, вони по черзі почали смоктати тютюн із люльки.

І — уявіть собі! — Том і Джо навіть щасливі були, що стали індійцями, бо все-таки від цього щось виграли: виявилося, вони можуть трохи курити, не почуваючи потреби йти шукати загубленого ножика. Правда, їх нудить і тепер, але не так сильно, як раніш. Вони поспішили використати сприятливу обставину і після вечері повторили спробу з повним успіхом. Завдяки цьому вечір минув дуже весело. Вони раділи, пишалися з свого нового досягнення, ніби їм пощастило зідрати скальпи й шкіру з шести індійських племен. Даймо ж їм поки що спокій: нехай курять, гомонять і хваляться. До якогось часу ми можемо обійтись і без них.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ сімнадцятий

Пірати присутні на власному похороні

Не так весело було в містечку цього тихого суботнього вечора. Тітка Поллі, Мері, Сід і вся родина Гарперів з скорботою і сльозами одяглися в жалібні вбрання. Незвичайна тиша запанувала в містечку, хоч там і завжди було не дуже шумно. Мешканці сяк-так робили свої звичайні справи, мало говорили і частенько зітхали. Навіть дітям суботній відпочинок був, здавалося, тяжким. Ігри не ладились, і помалу діти зовсім відмовилися від них.

Надвечір Беккі Течер зажурено ходила одна по шкільному двору і почувала себе дуже нещасною. Ніщо не могло втішити її. Вона сказала собі:

— Хоч би в мене була його мідна кулька! У мене нема нічого на спогад про нього.

Беккі почала схлипувати. Проковтнувши сльози, вона спинилась і сказала собі:

— Це саме тут і було… О, якби можна було повторити нашу зустріч, я не сказала б такого, я не сказала б такого нізащо в світі! Але його нема, і я ніколи, ніколи, ніколи не побачу його знову.

Ця думка зовсім зламала її, і вона пішла геть, заливаючись сльозами.

Потім прийшла ціла юрба хлопців і дівчат, шкільних товаришів Тома і Джо, і всі вони, дивлячись через паркан і тихо розмовляючи (вони шанували загиблих), пригадували, як Том зробив те й те — востаннє, коли вони бачили його, і що сказав Джо, причому в кожному його слові вбачали зловісне пророкування. І кожний показував точнісінько те місце, де стояли загиблі хлопці, додаючи при цьому: “А я стояв ось так, як зараз стою, а він — як ти стоїш, зовсім близько, і він посміхнувся ось так, і мене щось пройняло,— так раптом моторошно стало, розумієш? Ну, тоді я, звичайно, не знав, що воно значить, а тепер розумію”.

Зняли суперечку про те, хто останній бачив хлопців живими; багато хто приписував собі цю сумну честь, причому слова їхні більш-менш заперечували зізнання інших свідків. Коли ж, нарешті, було з՚ясовано, хто останній бачив покійників і говорив з ними, ці щасливці сповнилися пихи, а всі інші дивилися на них і заздрили. Один хлопчисько, не згадавши нічого кращого, з гордістю заявив:

— А Том Сойєр здорово відлупцював мене… одного разу!

Але ця спроба вкрити себе славою не вдалася. Адже більшість хлопців могла сказати про себе те саме, тому лаври його були занадто дешеві. Школярі розійшлися, шанобливо пригадуючи загиблих героїв.

Наступного ранку, коли закінчились уроки в недільній школі, замість звичайного дзвоника пролунали розмірені удари великого дзвона. День у неділю видався тихий, і це бовкання було співзвучне сумному настрою природи. Один по одному йшли до церкви парафіяни, зупинялись на паперті, щоб пошепки побалакати про сумну подію. Але в церкві ніхто не перешіптувався; тишу порушувало тільки похмуре шелестіння плаття, коли жінки проходили на свої місця. Ніхто не міг пригадати, щоб у маленькій церкві зібралося стільки людей. Настала, нарешті, сповнена чекання напружена тиша, і тут до церкви ввійшла тітка Поллі з Сідом та Мері, а за ними і родина Гарперів — усі одягнені в чорне. Всі присутні, в тому числі і старший священик, шанобливо встали і стояли доти, поки родичі загиблих сіли на передню лаву. Потім знову запала мовчанка; її переривали лише глухі схлипування. Нарешті священик простяг руки і почав молитися. Проспівали зворушливий гімн, потім виголошена була проповідь на текст: “Я воскресіння і життя”.

Священик змалював таку яскраву картину гідності, привабливості й рідкого таланту загиблих хлопців, що в церкві не лишилося жодної людини, яка не зазнала б докорів сумління, кожен питав себе, як це сталося, що він не помітив талантів бідолашних хлопців і бачив лише їхні вади?

Священик нагадав кілька зворушливих випадків із життя загиблих. Хлопці, виявляється, були ніжної, великодушної вдачі. Слухачі могли тепер легко переконатися, які благородні і прекрасні були вчинки незвичайних дітей, і з жалем пригадувати, що поки ці діти були живі, ті самі вчинки здавалися їм такими пустотливими витівками, за які треба б відшмагати добрим паском.

Промова священика ставала дедалі зворушливішою, публіка дедалі більш розчулювалась, і нарешті всі одностайно приєдналися до ридань родичів, і сам священик, не стримавши своїх почуттів, розплакався на кафедрі.

На хорах почувся шум, на який ніхто не звернув уваги; за хвилину рипнули вхідні двері.

Священик підняв заплакані очі над хустинкою і остовпів.

Спочатку одна пара очей, потім друга, а потім всі присутні подивилися в той самий бік і підвелися з своїх місць, дивлячись на трьох померлих, які марширували до вівтаря: Том попереду, за ним Джо і позаду розгублений Гек, в обвислому дранті. Вони весь час сиділи на порожніх хорах, слухаючи надгробну промову про самих себе.

Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскреслих улюбленців, вкривали їх поцілунками і вигукували слова подяки, а бідолашний Гек стояв засоромлено, не знаючи, що йому робити і куди подітися від стількох непривітних поглядів. Він озирався на всі боки і вже хотів був утекти, але Том схопив його за руку, кажучи:

— Тітко Поллі, так не годиться! Хтось мусить радіти, що побачив Гека.

— Авжеж! Я перша щаслива бачити його, бідолашного сирітку!

І тітка Поллі почала голубити хлопця, і це ще більше засоромило його.

Раптом священик вигукнув щосили:

— Восхвалімо господа за всі його щедроти! Від усього серця заспіваймо йому хвалу!

І всі заспівали. Весело звучав старовинний вдячний гімн, потрясаючи всю церкву,— і Том Сойєр, морський пірат, оглядаючись на товаришів, які заздрили йому, усвідомлював у душі, що це найкраща хвилина в його житті.

Розходячись додому, парафіяни говорили один одному, що хоч їх і обдурили безсоромно, але вони, мабуть, ладні знову пошитись у дурні, аби ще раз почути в такому чудесному виконанні старовинний вдячний гімн.

Цього дня Томові дісталося стільки штовханів і поцілунків,— вони чергувалися з змінами настрою тітки Поллі,— що їх вистачило б на цілий рік, і йому іноді здавалося, що штовхани навіть сильніше, ніж поцілунки, відбивали тітчину любов до нього і подяку богові.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ вісімнадцятий

Том розповідає про свій віщий сон

У цьому й полягала велика таємниця Тома: він задумав повернутися додому разом із своїми піратами і бути присутнім на власному похороні. Вони в суботу допливли на колоді до міссурійського берега, вийшли на п՚ять-шість миль нижче свого містечка, переночували в сусідньому лісі, вдосвіта пробралися задвірками до церкви і добре виспалися на церковних хорах, серед хаосу поламаних лав.

У понеділок вранці за сніданком тітка Поллі й Мері були надзвичайно добрі до Тома і охоче задовольняли всі його бажання. Розмов за столом було багато — далеко більше, ніж завжди. І тітка Поллі між іншим сказала:

— Бачиш, Томе, це може й дуже цікаво — примусити всіх мучитись майже цілий тиждень, аби тільки вам, хлопцям, було весело; але мені дуже сумно, що в тебе таке зле серце і що ти так мало мене любиш. Якщо ти міг перепливти річку на колоді, щоб бути присутнім на власному похороні, ти міг би завітати й додому, щоб дати мені якийсь знак, що ти не вмер, а тільки втік.

— Так, ти міг би зробити це, Томе,— додала Мері.— І я думаю, що ти зробив би, якби подумав про це.

— Правда, Томе? Зробив би? — спитала тітка Поллі, і з її обличчя було видно, що їй дуже хочеться, щоб це було саме так.— Ну, скажи, надіслав би ти звістку, якби це спало тобі на думку?

— Я… не знаю… Це ж зіпсувало б усю нашу гру.

— Ох, Томе, а я сподівалась, що ти хоч трохи любиш мене! — зажурено сказала тітка Поллі, і від її тону хлопцеві стало ніяково.— Якби ти хоч трохи подумав про це,— не кажу вже — зробив…

— Ну, тітко, це ще нічого,— заступилася Мері.— Адже Том такий божевільний; він завжди квапиться, йому ніколи думати.

— То ще гірше! Сід подумав би. Сід прийшов би і сказав би, що він живий. Ох, Томе, колись ти пошкодуєш, що не старався хоч трохи любити мене. Пошкодуєш, але буде пізно.

— Ну, годі, тітонько, ви ж знаєте, що я люблю вас,— сказав Том.

— Я знала б краще, коли б це було хоч трохи видно з твоїх вчинків.

— Я, тітко, дуже шкодую, що не подумав про це,— сказав Том спокутливим тоном.— Зате я принаймні бачив вас уві сні. Хіба ж це нічого?

— Правда, це не так багато: адже і кішка іноді може уві сні щось побачити; а все ж таки краще, ніж нічого.

— Що ж тобі снилося?

— А ось що. У середу ввечері мені снилося, що ви сидите отам біля ліжка, а Сід коло дерев՚яного ящика, а Мері біля нього…

— Що ж, ми так і сиділи. Ми завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч трохи згадав про нас уві сні.

— І ще мені снилося, що мати Джо Гарпера була тут.

— А вона ж таки справді була тут! Що ж тобі ще снилося?

— О, багато чого! Але тепер це як у тумані.

— Ну, спробуй пригадати! Можеш?

— Ще мені снилося, що вітер, вітер потушив…

— Пригадай, Томе! Вітер щось потушив… Що ж він потушив?

Том притиснув пальці до лоба, ніби дуже замислившись, і після хвилини тривожного чекання сказав:

— Пригадав! Пригадав-таки! Вітер потушив свічку.

— Боже мій! Далі, Томе, далі!

— Чекайте, дайте пригадати… Ага, ви сказали, ніби вам здається, що ці двері не зачинені.

— Так самісінько я і сказала. Пам՚ятаєш, Мері? Ну, далі!

— А потім… а потім… Ну, я не зовсім певний, але мені здається, ніби ви послали Сіда, щоб він… щоб він…

— Ну? Ну? Куди послала Сіда? Куди? Куди?

— Ви послали його… ви…. о, ви послали його… зачинити двері.

— О, боже мій! В житті своєму не чувала нічого подібного! От і не вір після цього снам. Зараз же побіжу розказати про це місіс Сіріні Гарпер. Подивимось, чи буде вона після цього плести всякі дурниці про забобони. Розказуй же, Томе, що було далі!

— О, тепер, тітко, я все бачу виразно, як ясного дня! Потім ви сказали, що я не поганий, а тільки… пустун і шибайголова і що з мене нічого питати, бо я винуватий не більше, ніж… лоша, чи що…

— Так, так, я так і сказала. Ох, ти, господи! Ну, що ж далі, Томе?

— Потім ви заплакали.

— Саме так. Заплакала, і не перший раз. А потім?

— А потім і місіс Гарпер заплакала і сказала, що Джо теж хороший… і як їй шкода, що вона побила його за вершки, які вона сама ж і вилила.

— Томе, дух божий зійшов на тебе! То був віщий, пророчий сон! Господи, боже мій! Розказуй далі!

— А потім Сід сказав… він сказав….

— Я, здається, нічого не говорив,— сказав Сід.

— Ні, Сіде, ти говорив,— сказала Мері.

— Помовчіть, і не заважайте Томові! Що він сказав, Томе?

— Він сказав… що сподівається, що на небі мені буде краще, ніж тут, на землі. Але, коли б я був краще поводився…

— Чи ви чуєте? Це ж достеменні його слова.

— І ви йому веліли мовчати.

— Слово честі, веліла. Ні, тут був ангел. Це ангел усе зробив!

— Потім місіс Гарпер говорила про те, як Джо стріляв з пістолета, а ви їй розповіли про кота Пітера і про “болевгамовувач”.

— Справді! Справді!

— А потім ви довго говорили, як нас шукали в річці… і що в неділю по нас правитимуть панахиду. А потім ви з місіс Гарпер стали обійматися і плакати, а після того вона пішла…

— Саме так воно й було. Вірно це, як те, що я сиджу на цьому місці! Якби ти сам усе бачив і чув своїми вухами, Томе, ти не міг би розповісти докладніше. Ну, а потім що було?

— Мені здається, що потім ви молилися за мене… і я бачив вас і чув кожне ваше слово. І ви лягли спати, а мені стало вас так жаль, що я взяв і написав на шматку кори: “Ми не вмерли, ми тільки втекли і стали піратами” і поклав кору біля свічки; і такі ви добрі були уві сні, що я підійшов, схилився і поцілував вас у губи.

— Справді, Томе, справді? Ну, за це я тобі все прощаю.

І вона схопила Тома в обійми й стиснула його так, що він відчув себе останнім негідником.

— Це було дуже мило, хоч це був тільки… сон,— зазначив Сід, ніби сам до себе.

— Мовчи, Сіде! Людина робить уві сні те саме, що вона зробила б і наяву. Ось тобі велике яблуко, Томе! Я зберегла його на той випадок, коли ти знову повернешся додому. А тепер ідіть до школи… Дяка богові, що він зглянувся на мене і повернув мені тебе, бо він милосердний і довготерпеливий і, коли він бачить, що хтось заслуговує на ласку, тому він дарує її на цьому і на тому світі… Йдіть же до школи, Сіде, Мері, Томе, ідіть мерщій, бо ви забарилися…

Діти вирушили в школу, а старенька пішла до місіс Гарпер розповісти дивовижний сон свого племінника і посміятися з її невір՚я в чудеса. Сід визнав за краще не висловлювати того, що він думав, ідучи з дому. А думав він ось що:

“Тут щось не те. Хіба можна бачити такий довгий і доладний сон — без єдиної помилки?”

Яким героєм став тепер Том! Він не стрибав і не крутився, а поводився з гідністю, як і личить піратові, що почуває на собі всі погляди людей. І, справді, це було так: він намагався вдавати, ніби не помічає поглядів юрби і не чує шепоту, але в душі він був дуже радий. Менші хлоп՚ята бігали за ним слідом, пишаючися з того, що їх бачать разом з ним і що він дозволяє їм бути біля себе, ніби він барабанщик на чолі процесії або слон на чолі звіринця, що вступає до міста, його однолітки вдавали, ніби нічого не знали про його відсутність, а все ж таки страшенно заздрили йому. Вони віддали б усе на світі, щоб мати таку смагляву шкіру і блискучу славу, але Том не зрікся б ні того, ні другого, навіть коли б йому запропонували натомість цілий цирк.

У школі учні так пишалися ним і Джо Гарпером, і в їхніх очах було видно таке промовисте захоплення героями, що ті стали нестерпно задаватися. Вони почали розповідати свої пригоди школярам, які жадібно прислухалися до кожного їхнього слова, але саме тільки почали: з такою багатою фантазією, як у них, можна було вигадувати без кінця дедалі нові подвиги. Коли ж, нарешті, герої витягли з кишень свої люльки і заходилися пихкати ними з байдужим виглядом, вони досягли вершин пошани.

Том надумав, що тепер він може обійтися без Беккі Течер. З нього досить слави. Він житиме задля слави. Тепер, коли він такий славетний, Беккі, може, й побажає миритися. Ну, і гаразд! Вона побачить, що він може бути так само байдужий і холодний, як і дехто. Але ось і вона. Том удав, ніби не помічає її. Він одійшов убік і пристав до купки хлопчиків та дівчаток, де негайно зав՚язалася розмова. Незабаром Том побачив, що Беккі весело бігає туди й сюди, обличчя її палає, очі виблискують,— вона нібито цілком захопилась погонею за подругами і верещить щоразу, як їй удається спіймати одну з них. Але разом з тим він помітив, що вона намагалася весь час бути ближче до нього і, очевидно, стежила за ним. Це дуже тішило його честолюбність, але він і далі вдавав, ніби не помічає її. Тоді вона облишила бігати за дівчатками і почала нерішуче походжати, час од часу зітхаючи і потай поглядаючи на Тома. Раптом вона помітила, що Том найчастіше звертається до Еммі Лоренс. Все в ній затремтіло. Вона спробувала відійти, але ноги зрадили її і привели до купки хлопчиків і дівчаток. Вона вдавано весело звернулася до одної з подруг:

— Ну, Мері Остін, погана ти дівчинка! Чому ти не прийшла в недільну школу?

— Я була. Хіба ти не бачила мене?

— Та ну! Не бачила. Де ж ти сиділа?

— Я була в класі міс Пітере, де й завжди буваю. А я тебе бачила.

— Невже? От дивно, що я тебе не помітила. А я хотіла сказати тобі про пікнік10.

— Ах, це цікаво! А хто влаштовує пікнік?

— Моя мама для мене.

— Ах, чудово! Я сподіваюсь, вона запросить мене?

— Ну, звичайно, запросить. Адже ж пікнік — для мене. Кого я захочу, того й запрошу. І тебе запрошу, неодмінно.

— Це дуже мило! А коли це буде?

— Та незабаром. Мабуть, на канікулах.

— От весело буде! Ти запросиш усіх дівчат і хлопців?

— Так, усіх, хто приятелює зі мною… або хоче приятелювати.

І вона потай, краєчком ока, глянула на Тома, але Том саме в цей час розповідав Еммі Лоренс про жахливу бурю на острові і про те, як блискавка розбила великий платан на друзки саме тієї хвилини, коли він стояв за три кроки.

— А мені можна прийти на пікнік? — спитала Грессі Міллер.

— Можна.

— А мені? — спитала Саллі Роджерс.

— Можна.

— І мені теж? — сказала Сузі Гарпер.— І Джо можна?

— Можна.

І так усі запитували те ж саме, і всі радісно плескали в долоні, діставши згоду, і, нарешті, всі були запрошені, крім Тома і Еммі.

Але Том байдуже відійшов, не перериваючи розмови, і повів за собою Еммі. У Беккі тремтіли губи, сльози виступили на очах, але вона приховала своє роздратовання під удаваними веселощами і говорила далі. Проте в неї пропав усякий інтерес до пікніка та й до всього іншого на світі. Беккі поспішила відійти од подруг, сховатись і як слід поплакати на самоті, а потім сиділа там ображена й похнюплена, поки не подзвонили на урок. Тоді вона встала, труснула косами і, гнівно виблискуючи очима, сказала, що тепер вона знає, що робити.

На перерві Том балакав і далі з Еммі Лоренс, втішаючись своїм тріумфом. Він навмисне пішов розшукувати Беккі, щоб іще подражнити її. Том побачив її на невеликій лавочці за школою, і настрій його зіпсувався. Вона сиділа поруч з Альфредом Темплем. Обоє вони уважно розглядали книжку з малюнками і настільки захопилися, що, здавалося, нічого не помічали довкола. Голови їх мало не торкались одна одної. Ревнощі охопили Тома. Він почав ненавидіти себе за те, що відкинув запропонований йому Беккі шлях до замирення. Том називав себе дурнем і всіма лайливими прізвиськами, які тільки міг придумати тієї миті. Він мало не плакав. Еммі з щасливим виглядом цокотіла, бо серце її весело співало, але Томові немов заціпило. Він не слухав її, і коли вона зупинялася, чекаючи відповіді, він тільки бурмотів щось невиразне, іноді зовсім не до речі. Весь час він намагався підійти до тієї лавочки, де сиділа Беккі, щоб на власні очі спостерігати це обурливе видовище. Його вабило туди мимоволі. Він майже божеволів, коли бачив, що Беккі Течер навіть і не підозріває, що він існує на світі. Та вона бачила його і почувала, що виграє битву, і була рада, що Том страждає, як страждала недавно вона. Веселе базікання Еммі стало йому нестерпним. Том натякав їй, що він має всякі справи, що йому треба десь побувати, що він і без того запізнився, але даремно — дівчинка щебетала, як пташка. Том подумав. “Ох, невже ж я ніколи не здихаюсь її?” Нарешті він заявив, що йому треба йти,— і якнайхутчіше. Еммі простодушно сказала, що після уроків чекатиме його тут-таки поблизу, і за це вій зненавидів її.

“І хоч би хто інший,— думав Том, зціпивши зуби,— тільки б не цей франтик із Сент-Луї, який гадає, що він так шикарно одягнений і що в нього такий аристократичний вигляд. Ну, начувайся! Я налупцював тебе першого ж дня, як ти з՚явився до нашого міста, і я, містер, відлупцюю тебе знову. Почекай, я тебе піймаю! Я тобі…”

І Том, щоб утішити себе, змахував кулаками, брикався, ніби бив удаваного ворога: “Ось тобі! Ось тобі! Що, дістав? Досить з тебе? Ну, це тобі добра наука!” Удавана бійка закінчилася цілковитою перемогою Тома.

О дванадцятій годині Том утік додому. Надто вже неприємно йому було бачити, яка вдячна й щаслива Еммі, і, крім того, страждання ревнощів дійшли у нього до останньої межі. Беккі знову розглядала малюнки з Альфредом. Час минав, а Том не повертався, щоб страждати, і їй стало нецікаво. Малюнки набридли їй, вона стала серйозною і неуважною, потім сумною. Два чи три рази вона насторожувалася, надіючись вловити знайомі кроки, але її сподівання були марні: Том не з՚являвся. Зрештою вона відчула себе зовсім нещасною і шкодувала, що зайшла в своїй помсті так далеко. Бідолашний Альфред, помітивши, що вона невідомо чому перестала звертати на нього увагу, безнастанно вигукував: “Ось гарненький малюночок! Глянь сюди!” Нарешті дівчинці терпець урвався, і вона крикнула: “Ох, не чіпай мене! Набридли твої малюнки!”

Вона заплакала й пішла геть.

Альфред побіг за нею, намагаючись утішити її, але вона сказала:

— Іди і залиш мене саму! Я тебе ненавиджу!

Хлопець зупинився, не розуміючи, що він їй зробив: адже вона обіцяла, що всю перерву розглядатиме з ним малюнки — і раптом пішла плачучи. Альфред зажурено попрямував у порожній клас. Він був збентежений і розгніваний… Він легко догадався, в чому річ: дівчина розмовляла з ним лише для того, щоб подражнити Тома Сойєра. Зрозумівши це, він знову відчув ненависть до Тома, йому захотілося вигадати щось, щоб нашкодити ворогові, але без риску для себе. Саме в цей час він побачив Томів підручник. От нагода!

Альфред з радістю розгорнув книжку на тій сторінці, де був заданий урок, і залив усю сторінку чорнилом. Беккі саме цієї хвилини зазирнула у вікно з двору і побачила, що він зробив, але сховалась швидко непомічена. Вона побігла додому, сподіваючись зустріти Тома й розповісти йому про книжку. Том зрадіє, буде їй вдячний, і всі незгоди закінчаться. Але на півдорозі дівчина змінила свій намір: вона пригадала, що Том навмисне не звертав на неї уваги, коли вона говорила про пікнік. Ця згадка викликала у неї пекучий сором і обпалила її наче вогнем. Так Томові й треба — вирішила вона. Хай його відшмагають за попсовану книжку, їй байдуже: вона ненавидить його і все життя ненавидітиме.