«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ VII

Кліщ і розбите серце

Що завзятіше Том намагався зосередитися на книжці, то далі розбігалися його думки. Нарешті він зітхнув, позіхнув і махнув рукою. Йому здавалося, що обідня перерва ніколи не настане. Повітря було цілком нерухоме. Не ворушилося жодне подихове хвилювання. Це був найсонніший із усіх сонних днів. Дрімотне гудіння двадцяти п’яти учнів, які сиділи над книжками, заспокоювало душу, мов чарівне дзижчання бджіл. Далеко-далеко, у палаючому сонячному сяйві, Кардіфф-Гілл здіймав свої м’які зелені схили крізь мерехтливу завісу спеки, забарвлену фіолетовою імлою далечини; високо в небі ліниво ширяли кілька птахів; більше не було видно жодної живої істоти, крім кількох корів, та й ті спали. Томові боліло серце від бажання опинитися на волі або хоча б зайнятися чимось цікавим, щоб якось згаяти цей нудний час. Рука сама полізла до кишені, а обличчя осяялося вдячністю, що була схожа на молитву, хоч сам Том цього й не усвідомлював. Потім він крадькома витяг коробочку з-під капсулі. Випустив кліща й посадив його на довгу пласку парту. Цієї миті створіння, мабуть, теж відчувало вдячність, що межувала з молитвою, але радіти було ще зарано: щойно кліщ вдячно рушив уперед, Том шпилькою завернув його вбік і змусив змінити напрямок.

Найкращий Томів приятель сидів поруч і страждав так само, як перед тим Том, а тепер миттю зацікавився цією розвагою — та ще й неабияк. Цим задушевним другом був Джо Гарпер. Упродовж усього тижня хлопці були присяжними друзями, а щосуботи ставали непримиренними ворогами. Джо витяг шпильку з вилоги й почав допомагати ганяти полоненого. Розвага щомиті ставала цікавішою. Незабаром Том сказав, що вони заважають один одному й ніхто з них не отримує від кліща всієї користі, яку міг би. Тож він поклав Джо на парту його грифельну дошку й провів посередині від верхнього краю до нижнього лінію.

— Тепер, — сказав він, — доки він на твоєму боці, ти можеш його підганяти, а я не чіпатиму. Але якщо дозволиш йому втекти на мій бік, ти мусиш залишити його в спокої, поки я не дам йому перебратися назад.

— Гаразд, починай. Підганяй його.

Невдовзі кліщ вислизнув від Тома й перетнув екватор. Джо трохи помучив його, а тоді кліщ знову втік і перебрався назад. Таке переміщення з одного боку на інший відбувалося раз по раз. Поки один хлопець із захопленням терзав кліща, другий так само захоплено стежив за ним; обидві голови схилялися над дошкою, а обидві душі були байдужі до всього на світі. Нарешті, здавалося, удача оселилася на Джоєвому боці й вирішила там залишитися. Кліщ пробував один шлях, другий, третій і хвилювався та непокоївся вже майже так само, як самі хлопці, але щоразу, коли перемога, так би мовити, була вже в нього в кишені, а Томові пальці аж свербіли, щоб узятися до справи, Джо спритно перегороджував йому шлях шпилькою й утримував здобич на своєму боці. Нарешті Том більше не витримав. Спокуса була надто великою. Він простяг руку й теж почав допомагати своєю шпилькою. Джо вмить розсердився.

— Томе, залиш його.

— Я тільки трохи хочу його підштовхнути, Джо.

— Ні, сер, це нечесно. Просто залиш його в спокої.

— Та годі, я ж не дуже його чіпатиму.

— Кажу тобі, залиш його.

— Не залишу!

— А мусиш — він на моєму боці лінії.

— Ану скажи, Джо Гарпер, чий це кліщ?

— Мені байдуже, чий він, — він на моєму боці, і ти його не чіпатимеш.

— А я все одно його чіпатиму, от побачиш. Це мій кліщ, і я робитиму з ним, що захочу, хай хоч помру!

Могутній ляпас опустився на Томові плечі, а за ним такий самий дістався Джо; і цілих дві хвилини пил хмарами здіймався з їхніх курток, а вся школа насолоджувалася видовищем. Хлопці були надто захоплені, щоб помітити, як трохи раніше в класі запала тиша: учитель навшпиньки спустився проходом і став над ними. Він встиг добре роздивитися значну частину вистави, перш ніж додати до неї власну порцію різноманітності.

Коли опівдні школу відпустили, Том підлетів до Беккі Тетчер і прошепотів їй на вухо:

— Надягни капелюшок і зроби вигляд, ніби йдеш додому. А коли дійдеш до рогу, відчепися від решти й зверни в провулок, а потім повертайся сюди. Я піду іншим шляхом і зроблю те саме.

Тож один подався разом з однією групою учнів, а другий — з іншою. Невдовзі вони зустрілися внизу провулка, а коли дісталися школи, то залишилися там самі. Вони сіли поруч, поклавши перед собою грифельну дошку, і Том дав Беккі олівець, узяв її руку у свою й водив нею, створюючи черговий дивовижний будинок. Коли інтерес до мистецтва почав згасати, вони взялися розмовляти. Том плавав у блаженстві.

— Ти любиш пацюків?

— Ні! Я їх ненавиджу!

— Я теж — живих. Але я маю на увазі мертвих, щоб прив’язати їх за хвіст і розкручувати над головою.

— Ні, пацюків я взагалі не дуже люблю. А от що мені подобається — то це жувальна гумка.

— О, це точно! Хотів би я зараз мати трохи.

— Хочеш? У мене є. Я дам тобі пожувати, але потім ти мусиш повернути її мені.

Це їх цілком влаштувало, тож вони по черзі жували гумку й від задоволення гойдали ногами об лаву.

— Ти коли-небудь був у цирку? — запитав Том.

— Так, і тато знову поведе мене колись, якщо я буду добре поводитися.

— Я був у цирку три чи чотири рази — та ні, багато разів. Церква проти цирку — ніщо. У цирку весь час щось відбувається. Коли виросту, я стану клоуном у цирку.

— О, справді? Це буде чудово. Вони такі гарні, усі в плямах.

— Атож. І грошей вони отримують силу-силенну — майже долар на день, каже Бен Роджерс. Слухай, Беккі, ти коли-небудь була заручена?

— А що це таке?

— Ну, заручена, щоб одружитися.

— Ні.

— А хотіла б?

— Мабуть. Не знаю. А як це?

— Як? Та ніяк. Просто кажеш якомусь хлопцеві, що більше ніколи-ніколи-ніколи нікого, крім нього, не любитимеш, а потім цілуєш його — і все. Будь-хто так може.

— Цілуєш? А навіщо цілуватися?

— Ну, це, знаєш, щоб… так завжди роблять.

— Усі?

— Аякже, всі, хто кохає одне одного. Ти пам’ятаєш, що я написав на дошці?

— Та… так.

— А що саме?

— Не скажу.

— Хочеш, я тобі скажу?

— Та… так… але іншим разом.

— Ні, зараз.

— Ні, не зараз — завтра.

— О, ні, зараз. Будь ласка, Беккі. Я прошепочу, зовсім тихенько.

Беккі вагалася, а Том сприйняв її мовчання за згоду, обійняв рукою за талію й дуже тихо прошепотів їй на вухо, майже торкаючись його губами. Потім додав:

— А тепер прошепочи мені те саме.

Вона якийсь час опиралася, а тоді сказала:

— Поверни голову, щоб не бачити мене, і тоді я скажу. Але ти нікому-нікому не розкажеш — правда, Томе? Точно не розкажеш?

— Ні, справді, справді не розкажу. Ну, Беккі.

Він відвернувся. Вона несміливо нахилилася до нього так, що її подих ворухнув його кучері, і прошепотіла:

— Я… тебе… кохаю!

Потім вона відскочила й почала бігати навколо парт і лав, а Том кинувся за нею. Нарешті вона забилася в куток і прикрила обличчя маленьким білим фартушком. Том обійняв її за шию й благав:

— Ну, Беккі, все вже зроблено — залишився тільки поцілунок. Не бійся, тут немає нічого страшного. Будь ласка, Беккі.

І він потягнув її за фартушок та руки.

Згодом вона здалася й опустила руки; її обличчя, розпашіле від боротьби, піднялося й скорилося. Том поцілував її в червоні губи й сказав:

— Тепер усе, Беккі. І відтепер, знаєш, ти більше ніколи не повинна кохати нікого, крім мене, і ніколи не повинна виходити заміж ні за кого, крім мене — ніколи-ніколи, навіки. Обіцяєш?

— Ні, я ніколи не кохатиму нікого, крім тебе, Томе, і ніколи не вийду заміж ні за кого, крім тебе. І ти теж не повинен ніколи одружуватися ні з ким, крім мене.

— Звичайно. Авжеж. Це частина домовленості. І завжди, коли йтимеш до школи або повертатимешся додому, ти маєш ходити зі мною, коли ніхто не дивиться. А на вечірках ти обиратимеш мене, а я тебе, бо саме так роблять заручені.

— Як це мило. Я ніколи раніше про таке не чула.

— О, це дуже весело! От я й Емі Лоуренс…

Великі очі підказали Томові, якої помилки він припустився, і він розгублено замовк.

— О, Томе! То я не перша, з ким ти коли-небудь був заручений!

Дівчинка заплакала. Том сказав:

— О, не плач, Беккі, вона мені більше не подобається.

— Подобається, Томе, — ти сам знаєш, що подобається.

Том спробував обійняти її за шию, але вона відштовхнула його, повернулася обличчям до стіни й продовжила плакати. Том спробував знову, лагідно вмовляючи її, але вона знову відштовхнула його. Тоді в ньому заговорила гордість, і він рішуче вийшов надвір. Деякий час він безцільно тинявся, неспокійний і стривожений, раз у раз поглядаючи на двері в надії, що вона схаменеться й прибіжить шукати його. Але вона не приходила. Тоді йому стало зовсім недобре, і він почав боятися, що був неправий. Тепер зробити нову спробу примиритися було для нього особливо важко, але він набрався мужності й повернувся. Вона й далі стояла там, у кутку, схлипуючи й повернувшись обличчям до стіни. Томове серце краялось від жалю. Він підійшов до неї й якусь мить стояв, не знаючи, як краще заговорити. Нарешті несміливо сказав:

— Беккі, я… я нікого не люблю, крім тебе.

Відповіді не було — лише схлипування.

— Беккі, — благально промовив він. — Беккі, ти нічого не скажеш?

Знову схлипування.

Том дістав свій найдорожчий скарб — латунну ручку з верхівки камінної решітки, — простягнув її навколо неї, щоб вона могла побачити, й сказав:

— Будь ласка, Беккі, візьмеш?

Вона відкинула її на підлогу. Тоді Том вийшов із будинку й подався через пагорби, далеко-далеко, вирішивши цього дня більше до школи не повертатися. Невдовзі Беккі почала здогадуватися, що накоїла. Вона побігла до дверей — Тома не було видно; метнулася на шкільне подвір’я — і там його теж не було. Тоді вона покликала:

— Томе! Повернися, Томе!

Вона напружено прислухалася, але відповіді не було. З-поміж усіх своїх товаришів вона мала лише тишу та самотність. Тож сіла знову плакати й картати себе; а тим часом учні почали збиратися назад, і їй довелося сховати свій сум, вгамувати розбите серце й узяти на себе хрест довгого, похмурого, болісного дня — дня, коли серед усіх цих чужих людей не було жодної душі, з ким вона могла б розділити свій смуток.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ VIII

Відчайдушний пірат

Том петляв провулками то сюди, то туди, аж поки не опинився далеко за межами шляху, яким поверталися зі школи учні, а тоді поплентався далі похмурою ходою. Він двічі чи тричі перебрів через невеличкий «струмок», бо серед дітей існувало непохитне повір’я, ніби перехід через воду збиває переслідувачів зі сліду. За пів години він уже зникав за будинком Дугласів на вершині Кардіффського пагорба, а шкільний будинок ледь виднівся далеко внизу, в долині позаду нього. Том увійшов у густий ліс, пробрався бездоріжжям до самої його середини й сів на вкритій мохом галявині під розлогим дубом. Навіть легенький вітерець не ворушив повітря; мертва полуденна спека змусила замовкнути навіть пташиний спів; природа застигла в якомусь заціпенінні, яке порушував лише зрідка далекий стукіт дятла, та й той тільки ще більше підкреслював глибоку тишу й відчуття самотності. Душа хлопця була занурена в меланхолію, а його почуття цілком відповідали навколишньому настрою. Він довго сидів, спершись ліктями на коліна й підперши руками підборіддя, і замислено дивився перед себе. Здавалося йому, що життя — це, зрештою, суцільна морока, і він більш ніж наполовину заздрив Джиммі Годжесу, якого так недавно звільнили від усіх земних турбот; мабуть, дуже спокійно, думав він, лежати, спати й бачити сни вічно, коли вітер шепоче в деревах і пестить траву та квіти над могилою, і вже ніколи нічого не турбує й не засмучує. Якби тільки в нього був бездоганний запис у недільній школі, він був би готовий піти й покінчити з усім цим. А тепер ця дівчина. Що ж він зробив? Нічого. Він хотів для неї тільки найкращого, а з ним поводилися як із собакою — як із найпослідущим собакою. Колись вона пошкодує — можливо, коли буде вже надто пізно. Ох, якби тільки можна було померти тимчасово!

Але юнацьке серце таке пружне, що його неможливо надовго стиснути в одній-єдиній формі. Незабаром Том сам не помітив, як знову почав повертатися думками до земних справ. А що, як він зараз повернеться спиною до всього й таємниче зникне? А що, як він піде — піде куди-небудь дуже далеко, у невідомі краї за морями, — і більше ніколи не повернеться! Як вона тоді почуватиметься! Думка про те, щоб стати клоуном, знову майнула в його голові, але тепер лише наповнила його відразою. Бо легковажність, жарти й строкаті трико були недоречні, коли вони вторгалися в душу, піднесену до невиразного, величного царства романтики. Ні, він стане солдатом і повернеться через багато років, загартований війнами та вкритий славою. Ні — ще краще: він приєднається до індіанців, полюватиме на бізонів, ходитиме на стежку війни в гірських хребтах і безкраїх бездоріжних рівнинах Далекого Заходу, а десь у майбутньому повернеться великим вождем, весь у пір’ї, зі страхітливим розмальованим обличчям, і одного сонного літнього ранку вдереться до недільної школи з моторошним бойовим криком, змусивши всіх своїх товаришів згоріти від невтамовної заздрості. Але ні, було дещо ще яскравіше за це. Він стане піратом! Оце воно! Тепер його майбутнє лежало перед ним ясно, осяяне неймовірною пишнотою. Як його ім’я гримітиме по всьому світу й змушуватиме людей здригатися! Як велично він борознитииме танцюючі хвилі на своєму довгому, низькому судні з чорним корпусом, «Дусі Бурі», а над носом майорітиме його страхітливий прапор! А на вершині своєї слави він раптом з’явиться у старому містечку й увійде до церкви — засмаглий і обвітрений, у чорному оксамитовому камзолі та штанях до колін, у величезних чоботях, із багряною перев’яззю, з поясом, обвішаним пістолями, зі своєю злочинами заіржавілою абордажною шаблею при боці, у широкополому капелюсі з майорливим пір’ям, під розгорнутим чорним прапором із черепом і схрещеними кістками — і з розпираючим від захвату серцем почує навколо шепіт: «Це ж Том Сойєр, пірат! — Чорний Месник Іспанського моря!»

Так, усе було вирішено; його життєвий шлях визначився. Він утече з дому й розпочне цю кар’єру. Вирушить уже завтра вранці. А отже, треба було негайно починати готуватися. Він збере докупи всі свої скарби. Том підійшов до гнилого колода неподалік і почав своїм ножем Барлоу підкопувати його з одного кінця. Незабаром ніж натрапив на дерево, що глухо відлунювало. Том приклав туди руку й урочисто промовив заклинання:

— Чого тут немає — прийди! Що тут є — залишайся!

Потім він відгорнув землю й відкрив соснову дощечку. Підняв її — і перед ним постав невеличкий, гарно зроблений сховок для скарбів, дно та стінки якого були складені з дощечок. Усередині лежала скляна кулька. Том був приголомшений! Він почухав потилицю з розгубленим виглядом і промовив:

— Ну, це вже перевершує все на світі!

Тоді він сердито відкинув кульку й задумався. Річ у тім, що тут підвела його забобонна віра, яку він і всі його товариші завжди вважали непогрішною. Якщо закопати скляну кульку, промовивши певне необхідне заклинання, залишити її там на два тижні, а потім відкрити схованку за допомогою щойно сказаного заклинання, то всередині неодмінно виявляться всі кульки, які ти коли-небудь губив, — вони тим часом самі зберуться докупи, хоч би як далеко одна від одної були розкидані. Але тепер це правило справді, безсумнівно, не спрацювало. Уся споруда Томиного світогляду захиталася до самих підвалин. Він безліч разів чув, що це заклинання діє, але ще ніколи не чув, щоб воно не спрацювало. Йому навіть на думку не спадало, що сам він уже кілька разів випробовував його, але потім ніяк не міг знайти місця, де ховав кульки. Він деякий час ламав над цим голову, а зрештою вирішив, що тут втрутилася якась відьма й зруйнувала чари. Він захотів переконатися в цьому напевно; тому став шукати довкола, аж поки не знайшов невеличку піщану ділянку з маленьким лійкоподібним заглибленням. Том ліг долілиць, притиснув рот до цього заглиблення й покликав:

— Жучку-дудляку, жучку-дудляку, скажи мені те, що я хочу знати! Жучку-дудляку, жучку-дудляку, скажи мені те, що я хочу знати!

Пісок заворушився, і невдовзі на мить з’явився маленький чорний жучок, а тоді перелякано шмигнув назад у нірку.

— Не сміє сказати! Отже, це справді відьма все зробила. Я так і знав.

Том чудово розумів, що боротися з відьмами марно, тож розчаровано відмовився від подальших спроб. Але тут йому спало на думку, що непогано було б повернути собі кульку, яку він щойно відкинув, і тому він пішов терпляче її шукати. Проте знайти її не зміг. Тоді він повернувся до свого сховку й точно став на те місце, де стояв, коли відкидав кульку; потім дістав із кишені іншу й кинув її таким самим рухом, промовивши:

— Братику, знайди свого братика!

Він уважно стежив, де вона впала, підійшов туди й почав шукати. Але, мабуть, кулька впала ближче або, навпаки, полетіла далі; тому він спробував ще двічі. Остання спроба вдалася. Дві кульки лежали менш ніж за фут одна від одної.

Саме в цю мить слабкий звук іграшкової жерстяної сурми долинув зеленими лісовими алеями. Том скинув куртку й штани, перетворив одну підтяжку на пояс, відгорнув хмиз позаду гнилого колода й відкрив сховані там примітивні лук і стріли, меч із тонкої дерев’яної рейки та жерстяну сурму. За мить він уже схопив усе це й помчав геть босоніж, із розвіваючоюся сорочкою. Невдовзі він зупинився під величезним в’язом, подав у відповідь сигнал сурмою, а тоді навшпиньки почав крастися й пильно вдивлятися то в один, то в інший бік. Обережно промовив — до уявної ватаги:

— Стійте, мої веселі хлопці! Ховайтеся, поки я не просурмлю.

Тут з’явився Джо Гарпер, такий самий легко вдягнений і так само пишно озброєний, як Том. Том гукнув:

— Стій! Хто це без мого дозволу заходить до Шервудського лісу?

— Гай Гісборн не потребує нічиїх дозволів. А ти хто такий, що… що…

— Смієш так зі мною говорити, — підказав Том, бо вони розмовляли «за книжкою», напам’ять.

— А ти хто такий, що смієш так зі мною говорити?

— Я, кажеш? Я — Робін Гуд, і незабаром твоє жалюгідне тіло це відчує.

— То ти справді той знаменитий розбійник? Я залюбки посперечаюся з тобою за переходи цього веселого лісу. Ну ж бо, нападай!

Вони взяли свої дерев’яні мечі, кинули решту спорядження на землю, стали в бойові позиції, нога до ноги, й розпочали серйозну, обережну сутичку, «двічі вгору й двічі вниз». Невдовзі Том сказав:

— А тепер, якщо вже втямив, як це робиться, — давай жвавіше!

І вони «взялися жвавіше», важко дихаючи й обливаючись потом від завзятої роботи. Через деякий час Том вигукнув:

— Падай! Падай! Чому ти не падаєш?

— Не буду! А ти сам чому не падаєш? Тобі ж дістається більше.

— Та це нічого. Я не можу впасти, бо в книжці не так. У книжці сказано: «Тоді одним ударом навідліг він убив бідолашного Гая Гісборна». Ти маєш повернутися спиною, щоб я вдарив тебе.

Із книжкою сперечатися було марно, тож Джо повернувся, отримав удар і впав.

— Тепер, — сказав Джо, підводячись, — ти маєш дозволити мені вбити тебе. Так буде чесно.

— Але я не можу цього зробити, бо в книжці цього немає.

— Ну, це вже, чорт забирай, несправедливо — і все тут.

— Слухай, Джо, ти можеш бути Братом Туком або Мачем, сином мірошника, і відлупцювати мене посохом; або я буду шерифом Ноттінгема, а ти трохи побудеш Робіном Гудом і вб’єш мене.

Це всіх влаштувало, і вони розіграли ці пригоди. Потім Том знову став Робіном Гудом, а підступна черниця дозволила йому стекти кров’ю від занедбаної рани, через що сили його покинули. Нарешті Джо, який уособлював цілу ватагу розплаканих розбійників, сумно потяг його геть, вклав у його слабкі руки лук, і Том промовив:

— Де впаде ця стріла, там і поховайте бідолашного Робіна Гуда під зеленим лісовим деревом.

Тоді він пустив стрілу, відкинувся назад і вже мав би померти, але впав на кропиву й так жваво підскочив, що на небіжчика зовсім не був схожий.

Хлопці вдягнулися, сховали своє спорядження й пішли геть, сумуючи через те, що більше не залишилося розбійників, і розмірковуючи, чим же сучасна цивілізація могла б компенсувати їм цю втрату. Вони казали, що воліли б цілий рік бути розбійниками в Шервудському лісі, ніж навіки стати президентом Сполучених Штатів.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ IX

Трагедія на цвинтарі

Того вечора, о пів на десяту, Тома та Сіда, як завжди, відправили спати. Вони помолилися, і Сід невдовзі заснув. Том лежав із розплющеними очима, нетерпляче чекаючи. Коли йому вже здавалося, що ось-ось має настати світанок, годинник пробив десяту! Це було справжнє відчаяття. Він охоче крутився б і вовтузився, як того вимагали його нерви, але боявся розбудити Сіда. Тож лежав нерухомо й дивився в темряву. Навкруги панувала гнітюча тиша.

Та згодом із цієї тиші почали вирізнятися ледь чутні, майже непомітні звуки. Стало виразніше чути цокання годинника. Старі балки почали таємничо потріскувати. Сходи ледь чутно поскрипували. Очевидно, духи вже вийшли на прогулянку. Із кімнати тітки Поллі долинало розмірене, приглушене хропіння. А тоді почав своє надокучливе цвіркотіння цвіркун, якого жодна людська винахідливість не могла вистежити. Далі моторошне цокання годинника смерті в стіні біля узголів’я ліжка змусило Тома здригнутися — воно означало, що чиїсь дні вже полічено. Потім у нічному повітрі завив десь далеко собака, і з ще більшої відстані йому відповів тихіший виття. Том мучився від страху. Нарешті він переконався, що час зупинився, а вічність уже настала; сам того не бажаючи, почав дрімати. Годинник пробив одинадцяту, але він цього не почув.

І тут, переплітаючись із його напівсформованими снами, долинуло найжалібніше котяче нявчання. Том почув, як у сусідньому будинку відчинили вікно. Крик: — Геть, чортяко! — і гуркіт порожньої пляшки, що розбилася об задню стіну дровітні тітки Поллі, миттю розбудили його. За одну-єдину хвилину він уже був одягнений, виліз у вікно й поповз рачки дахом прибудови. Дорогою він обережно один чи двічі нявкнув, потім перестрибнув на дах дровітні, а звідти спустився на землю.

Там на нього чекав Гекльберрі Фінн із мертвою кішкою. Хлопці рушили геть і зникли в темряві. За пів години вони вже пробиралися крізь високу траву цвинтаря.

Це був старосвітський цвинтар західного краю. Він лежав на пагорбі, приблизно за милю з половиною від селища. Навколо стояв хисткий дощатий паркан: подекуди він хилився всередину, деінде — назовні, але ніде не тримався рівно. Весь цвинтар буйно заріс травою та бур’янами. Усі старі могили осіли, а над жодною не було надгробка; над могилами стирчали заокруглені, поточені хробаками дошки, що хиталися, спираючись на щось, чого не було. Колись на них було написано: «Священній пам’яті такого-то», але тепер, навіть якби було світло, більшість написів уже неможливо було б прочитати.

Легкий вітер стогнав у деревах, і Том боявся, що то душі померлих скаржаться, обурені тим, що їх потривожили. Хлопці майже не розмовляли й навіть тоді говорили пошепки, бо час, місце, всепоглинаюча урочистість і тиша пригнічували їх. Вони знайшли свіжий гостроверхий насип, який шукали, й сховалися під захистом трьох великих в’язів, що росли купкою за кілька футів від могили.

Потім вони мовчки чекали — здавалося, цілу вічність. Єдиним звуком, що порушував мертву тишу, було ухкання далекої сови. Томові думки ставали дедалі важчими. Треба було якось змусити себе поговорити. Тож він прошепотів:

— Геккі, як ти думаєш, мертвим подобається, коли ми тут?

Гекльберрі прошепотів у відповідь:

— Хотів би я знати. Тут так моторошно тихо, правда?

— Ще б пак.

Настала тривала пауза, поки хлопці подумки обмірковували це питання. Потім Том прошепотів:

— Слухай, Геккі… як гадаєш, Госс Вільямс чує, як ми розмовляємо?

— Аякже. Принаймні його дух чує.

Після паузи Том сказав:

— Шкода, що я не сказав «містер Вільямс». Я ж не хотів нічого поганого. Просто всі звуть його Госсом.

— Треба бути дуже обережним, Том, коли говориш про таких мертвих.

Це неабияк протверезило хлопців, і розмова знову урвалася.

Невдовзі Том схопив товариша за руку й прошепотів:

— Тс-с!

— Що таке, Томе?

Обидва притиснулися один до одного, серця шалено калатали.

— Тс-с! Он воно знову! Ти не чув?

— Я…

— Ось! Тепер чуєш.

— Господи, Томе, вони йдуть! Точно йдуть. Що нам робити?

— Не знаю. Як думаєш, вони нас побачать?

— Ой, Томе, вони в темряві бачать так само, як коти. Шкода, що я сюди прийшов.

— Не бійся. Не думаю, що вони нас чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Якщо сидітимемо зовсім нерухомо, може, вони нас узагалі не помітять.

— Я постараюся, Томе, але, господи, мене всього трясе.

— Слухай!

Хлопці схилили голови один до одного й майже перестали дихати. Із далекого краю цвинтаря долинув приглушений гомін голосів.

— Дивись! Он там! — прошепотів Том. — Що це?

— Бісівський вогонь. Ой, Томе, це жахливо.

Крізь темряву наближалися якісь розпливчасті постаті. Вони несли старосвітський бляшаний ліхтар, який розсипав землю незліченними дрібними цяточками світла. Невдовзі Гекльберрі тремтячим голосом прошепотів:

— Це точно біси. Троє їх! Господи, Томе, нам кінець! Ти вмієш молитися?

— Спробую, але ти не бійся. Вони нас не скривдять. «Тепер я лягаю спати, я…»

— Тс-с!

— Що таке, Геку?

— Це люди! Принаймні один із них. Голос одного з них належить старому Моффу Поттеру.

— Ні… невже?

— Закладаюся, що я впізнав його. Не ворушися й не рухайся. Він не настільки пильний, щоб нас помітити. Напевно, п’яний, як завжди, — старий негідник!

— Гаразд, я сидітиму тихо. Ось вони зупинилися. Не можуть знайти. А тепер знову йдуть. Тепер близько. Знову відійшли. Знову наближаються. Тепер зовсім близько! Цього разу вони точно вгадали. Слухай, Геку, я знаю ще один голос. Це Індіанець Джо.

— Точно… той кривавий напівкровка! Я б краще хотів, щоб то були біси, та ще й як. Що вони тут задумали?

Шепіт тепер зовсім урвався, бо троє чоловіків підійшли до могили й зупинилися за кілька футів від схованки хлопців.

— Ось вона, — сказав третій голос.

Чоловік підняв ліхтар, і його світло вихопило обличчя молодого доктора Робінсона.

Поттер та Індіанець Джо несли ноші, на яких лежали мотузка й пара лопат. Вони скинули свій вантаж і взялися розкопувати могилу. Доктор поставив ліхтар біля узголів’я могили, а сам підійшов і сів, притулившись спиною до одного з в’язів. Він був так близько, що хлопці могли б до нього доторкнутися.

— Поспішайте, хлопці! — тихо сказав він. — Місяць будь-якої миті може виглянути з-за хмар.

Вони щось буркнули у відповідь і продовжили копати. Довгий час не було чути нічого, крім скреготу лопат, якими вони викидали землю та гравій. Це було монотонне, гнітюче видовище. Нарешті лопата вдарилася об труну глухим дерев’яним звуком, і ще за хвилину-дві чоловіки витягли її на землю. Лопатами вони підважили кришку, витягли тіло й грубо скинули його на землю.

Місяць виплив із-за хмар і освітив бліде обличчя. Ноші підготували, поклали на них тіло, накрили ковдрою й прив’язали мотузкою. Поттер дістав великий складаний ніж, обрізав кінець мотузки, що звисав, і сказав:

— Тепер клята штука готова, Докторе, а ти викладай ще п’ять доларів, або вона так тут і залишиться.

— Оце правильно сказано! — підтримав його Індіанець Джо.

— Послухайте, що це означає? — запитав доктор. — Ви вимагали плату наперед, і я вам заплатив.

— Авжеж, а ти зробив навіть більше за це, — сказав Індіанець Джо, наближаючись до доктора, який уже підвівся. — П’ять років тому ти вигнав мене з кухні свого батька. Було це вночі, коли я прийшов попросити щось поїсти. Ти сказав, що я прийшов не з добром. А коли я поклявся, що поквитаюся з тобою, хай на це піде хоч сто років, твій батько посадив мене до в’язниці як волоцюгу. Ти думав, я забуду? Індіанська кров у мені не просто так. А тепер ти в моїх руках, і тобі доведеться розплатитися, розумієш?

Тепер він уже погрожував докторові, стискаючи кулак просто перед його обличчям. Доктор раптом ударив його й розтягнув негідника на землі. Поттер кинув ніж і вигукнув:

— Гей, ти! Не бий мого товариша!

Наступної миті він накинувся на доктора, і вони щосили зчепилися, тупцюючи по траві та розриваючи землю підборами.

Індіанець Джо скочив на ноги, очі його палали люттю. Він схопив Поттерів ніж і, пригнувшись, по-котячому крадучись, почав кружляти навколо бійців, вишукуючи нагоду завдати удару.

Раптом доктор вирвався, схопив важку дошку з узголів’я могили Вільямса й збив нею Поттера з ніг. І тієї ж миті напівкровка побачив свій шанс — і загнав ніж по саму рукоять у груди молодого чоловіка.

Доктор похитнувся й упав наполовину на Поттера, обливаючи його кров’ю. В ту саму мить хмари закрили моторошне видовище, а двоє переляканих хлопців щодуху помчали геть у темряву.

Невдовзі місяць знову визирнув із-за хмар. Індіанець Джо стояв над двома тілами й дивився на них. Доктор щось нерозбірливо пробурмотів, кілька разів довго й важко видихнув — і затих. Напівкровка пробурмотів:

— Тепер ми квити, клятий ти.

Потім він обшукав тіло й забрав усе, що мав при собі загиблий. Після цього вклав знаряддя вбивства у відкриту праву руку Поттера й сів на розібрану труну.

Минуло три… чотири… п’ять хвилин, і Поттер почав ворушитися та стогнати. Його рука стиснула ніж. Він підняв його, поглянув і зі здриганням випустив. Потім сів, відштовхнувши від себе тіло, і витріщився на нього, а тоді розгублено озирнувся навколо. Його погляд зустрівся з поглядом Джо.

— Господи, як це сталося, Джо? — запитав він.

— Брудна справа, — сказав Джо, не ворухнувшись. — Навіщо ти це зробив?

— Я?! Я цього не робив!

— Слухай! Такі балачки не пройдуть.

Поттер затремтів і зблід.

— Я думав, що протверезів. Не треба було мені сьогодні пити. Але воно досі в голові — навіть гірше, ніж коли ми сюди прийшли. Усе переплуталося; я майже нічого не пам’ятаю. Скажи мені, Джо… чесно, старий друже… це я зробив? Джо, я не хотів… клянуся душею і честю, я не хотів цього, Джо. Розкажи, як усе сталося, Джо. Ох, це жахливо… а він такий молодий, і перед ним було все життя.

— Та ви двоє зчепилися, і він ударив тебе дошкою, а ти впав ницьма. Потім ти підвівся, хитаючись і ледве тримаючись на ногах, схопив ніж і встромив його в нього саме тоді, коли він знову вдарив тебе — добряче так ударив. А потім ти лежав тут, наче мертвий, аж до цієї миті.

— Ох, я не розумів, що роблю. Хай я зараз помру, якщо це не так. Гадаю, усе через віскі та хвилювання. Я ніколи в житті не користувався зброєю, Джо. Бився — так, але ніколи зі зброєю. Усі це скажуть. Джо, не розповідай! Скажи, що не розповіси, Джо… будь добрим хлопцем. Я завжди добре до тебе ставився, Джо, і навіть заступався за тебе. Пам’ятаєш? Ти ж не скажеш, правда, Джо?

Бідолаха впав навколішки перед байдужим убивцею й благально склав руки.

— Ні, ти завжди поводився зі мною чесно й по-дружньому, Моффе Поттере, і я не зраджу тебе. Отак. Це все, що людина може сказати по совісті.

— О, Джо, ти янгол! Я благословлятиму тебе за це, доки житиму.

І Поттер заплакав.

— Годі, годі. Досить цього. Не час тут хлипати. Ти йди он тією дорогою, а я піду цією. Рушай зараз і не залишай по собі слідів.

Поттер спочатку пішов швидким кроком, а невдовзі перейшов на біг. Напівкровка стояв і дивився йому вслід. Він пробурмотів:

— Якщо він так само оглушений ударом і сп’янілий від рому, як це було видно, то про ніж він згадає лише тоді, коли відійде так далеко, що побоїться повертатися сюди сам… боягуз!

За дві-три хвилини вбитий чоловік, накрите ковдрою тіло, труна без кришки та розкопана могила залишилися без іншого нагляду, крім місячного світла. Тиша знову стала цілковитою.