«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XIII

Піратська команда відпливає

Том уже все вирішив. Він був похмурий і зневірений. Він покинутий, самотній хлопець, казав він собі; ніхто його не любить; коли вони дізнаються, до чого його довели, то, можливо, ще пошкодують; він намагався чинити правильно й ладнати з усіма, але йому не давали; якщо їм так кортить позбутися його, нехай буде по-їхньому; а за наслідки нехай звинувачують його — чому б і ні? Яке право має самотня беззахисна людина скаржитися? Так, зрештою вони таки змусили його до цього: він стане жити злочинним життям. Вибору немає.

Тим часом він уже далеко спустився Меджоу-лейн, а шкільний дзвоник, що кликав усіх «ставати до класу», ледь чутно долинав до його слуху. Тепер він схлипував, думаючи, що більше, більше ніколи не почує цього старого знайомого звуку. Це було нестерпно важко, але вони самі його до цього змусили; якщо його виштовхують у холодний світ, він мусить підкоритися — та він їм пробачає. І тут схлипування посипалися одне за одним.

Саме в цю мить він зустрів свого побратима, присягнутого друга душі — Джо Гарпера. Той ішов із суворим поглядом, і було очевидно, що в серці його зріє якась велика й похмура задумка. Тут, безперечно, були «дві душі з однією думкою». Том витер очі рукавом і почав крізь сльози белькотіти щось про свій намір утекти від жорстокого поводження й відсутності співчуття вдома, вирушити блукати широким світом і вже ніколи не повернутися; а наостанок висловив надію, що Джо не забуде його.

Але виявилося, що саме з таким проханням Джо йшов до Тома і саме заради цього його розшукував. Його мати відшмагала його за те, що він випив вершків, яких він насправді й не куштував і взагалі нічого про них не знав; очевидно, вона втомилася від нього й хотіла, щоб він пішов. Якщо вона так до нього ставиться, йому нічого не лишається, як змиритися; він сподівався, що вона буде щаслива й ніколи не шкодуватиме, що вигнала свого бідолашного хлопчика у безсердечний світ, де йому судилося страждати й померти.

Поки два хлопці сумно простували далі, вони уклали новий союз: триматися один одного, бути братами й не розлучатися, доки смерть не визволить їх від усіх їхніх нещасть. Потім вони почали будувати плани. Джо хотів стати самітником, жити на окрайцях у віддаленій печері й колись померти від холоду, голоду та горя; але, вислухавши Тома, визнав, що в злочинному житті є чимало очевидних переваг, і тому погодився стати піратом.

За три милі нижче Сент-Пітерсберга, там, де Міссісіпі мав трохи більше милі завширшки, лежав довгий вузький, укритий лісом острів, із мілкою піщаною косою на верхньому кінці; місце це чудово підходило для зустрічей. Острів був безлюдний; він лежав далеко ближче до протилежного берега, навпроти густого лісу, майже зовсім не заселеного людьми. Отож обрали острів Джексона. Хто мав стати об’єктом їхніх піратських нападів, їм навіть не спало на думку. Потім вони розшукали Гекльберрі Фінна, і той охоче до них приєднався, бо для нього всі життєві шляхи були однаково добрі — йому було байдуже. Невдовзі вони розійшлися, домовившись зустрітися в самотньому місці на березі річки, за дві милі вище селища, у їхню улюблену годину — опівночі. Там був невеликий пліт із колод, який вони збиралися захопити. Кожен мав принести гачки й волосіні, а також стільки харчів, скільки зможе викрасти найтемнішим і найтаємничішим способом — як і належить розбійникам. А ще до вечора всі троє встигли насолодитися солодкою славою, поширюючи звістку, що дуже скоро містечко «дещо почує». Усіх, кому натякали про це, суворо попереджали: «Мовчіть і чекайте».

Близько опівночі Том прийшов із вареною шинкою та кількома дрібницями й зупинився в густому чагарнику на невисокому урвищі, звідки було видно місце зустрічі. Стояла зоряна ніч, навкруги панувала тиша. Могутня річка лежала, мов океан у спокої. Том якусь мить прислухався, але жоден звук не порушував тиші. Тоді він тихо, виразно свиснув. З-під урвища йому відповіли. Том свиснув ще двічі — і знову почув таку саму відповідь. Тоді сторожкий голос промовив:

— Хто там?

— Том Сойєр, Чорний Месник Іспанського моря. Назвіться.

— Гек Фінн Кривавий, і Джо Гарпер — Жах морів.

Ці титули Том запозичив зі своїх улюблених книжок.

— Добре. Назвіть пароль.

Два хрипкі шепоти одночасно вимовили те саме страхітливе слово в похмурій нічній тиші:

— Кров!

Тоді Том перекинув шинку через урвище й сам спустився слідом, добряче обдерши під час цього і шкіру, і одяг. Унизу під урвищем уздовж берега пролягала зручна, легка стежка, але їй бракувало головних переваг — труднощів і небезпеки, які так високо цінував справжній пірат.

Жах морів приніс шматок сала й ледве не вибився з сил, поки доправив його сюди. Гек Кривавий поцупив сковороду та чималу кількість напіввисушеного листового тютюну, а ще прихопив кілька качанів кукурудзи, щоб зробити з них люльки. Втім, із усіх піратів курив і «жував» тютюн лише він сам. Чорний Месник Іспанського моря заявив, що вирушати без вогню ніяк не годиться. Думка була слушна: у ті часи сірники тут майже нікому не були відомі. Вони побачили, як за сто ярдів вище за течією на великому плоті жевріє вогонь, і потай прокралися туди та відламали собі шматок палаючого дерева. Із цього вони зробили справжню небезпечну пригоду: раз у раз шепотіли «Тсс!», раптом зупинялися, прикладаючи палець до губ, ішли, тримаючи руки на уявних руків’ях кинджалів, і похмурим шепотом віддавали накази, що коли «ворог» ворухнеться, треба «всадити йому клинок по саму рукоять», бо «мертві не розповідають таємниць». Вони чудово знали, що всі плотогони спустилися в селище — або запасатися харчами, або гуляти, — але це аж ніяк не виправдовувало їхнього непіратського ставлення до такої важливої справи.

Невдовзі вони відштовхнулися від берега: Том командував, Гек сидів на задньому веслі, а Джо — на передньому. Том стояв посередині плота, насупивши брови й схрестивши руки, та тихим суворим шепотом віддавав накази:

— Привести до вітру! Повернути за вітром!

— Є, капітане!

— Рівніше, рівніше-е-е!

— Рівніше, капітане!

— Відвести на румб!

— Є, капітане!

Поки хлопці рівномірно й монотонно гнали пліт до середини річки, було цілком зрозуміло, що всі ці накази віддавалися лише «для стилю» й насправді не мали жодного певного значення.

— Які вітрила несе?

— Нижні, марселі та летючий клівер, капітане.

— Підіймайте брамселі! Гей, ви там, нагору! Шестеро вас — на фордунги! Жвавіше!

— Є, капітане!

— Розпускай той грот-брамсель! Шкоти й браси! Ану, хлопці!

— Є, капітане!

— Кермо ліворуч! Рішуче ліворуч! Готуйтеся зустріти її, коли поверне! Ліворуч, ліворуч! Ну ж бо, хлопці! З усією силою! Рівніше-е-е!

— Рівніше, капітане!

Пліт виплив за середину річки; хлопці спрямували його ніс просто за течією, а тоді налягли на весла. Вода була невисока, тож течія несла їх не швидше двох-трьох миль на годину. Наступні три чверті години майже ніхто не промовив ані слова. Тепер пліт пропливав повз далеке містечко. Два чи три тьмяні вогники показували, де воно лежить, мирно сплячи за неозорим простором води, всіяним зоряними відблисками, і навіть не підозрюючи про величезну подію, що саме відбувалася. Чорний Месник стояв нерухомо, схрестивши руки на грудях, востаннє «дивлячись» на місця своїх колишніх радощів і недавніх страждань, і бажаючи, щоб вона могла побачити його тепер — десь у відкритому морі, де він безстрашно дивиться в очі небезпеці та смерті й вирушає назустріч своїй долі з похмурою усмішкою на вустах. Йому лишалося тільки трохи напружити уяву, щоб відсунути острів Джексона за межу видимості містечка, і тому він «попрощався востаннє» з розбитим, але задоволеним серцем. Інші пірати теж востаннє дивилися назад; та дивилися вони так довго, що ледь не дозволили течії винести їх за межі острова. Вчасно помітивши небезпеку, вони сяк-так спромоглися її уникнути.

Близько другої години ночі пліт сів на мілину за двісті ярдів вище верхнього кінця острова, і хлопці перебиралися убрід туди й назад, поки не перенесли весь свій вантаж на берег. Серед майна маленького плота було старе вітрило, і його вони натягнули над затишним куточком у кущах, спорудивши щось на кшталт намету для своїх припасів; самі ж у добру погоду мали спати просто неба, як і належить розбійникам.

Вони розклали багаття біля боку величезної колоди, за двадцять-тридцять кроків у похмурій глибині лісу, потім підсмажили на сковороді сало на вечерю й ум’яли половину запасу кукурудзяних коржів, який привезли із собою. Їм здавалося надзвичайно славною розвагою бенкетувати так вільно й безтурботно в первісному лісі невідомого та безлюдного острова, далеко від людських осель, і вони заявили, що ніколи більше не повернуться до цивілізації. Полум’я багаття, здіймаючись угору, освітлювало їхні обличчя й кидало червонуваті відблиски на стовбури дерев, що здіймалися, мов колони в їхньому лісовому храмі, на блискуче листя та звисаючі ліани.

Коли зник останній хрумкий шматок сала і було з’їдено останню порцію кукурудзяного коржа, хлопці розтягнулися на траві, сповнені задоволення. Вони могли б знайти й прохолодніше місце, але не хотіли відмовляти собі в такій романтичній прикметі піратського життя, як багаття в таборі.

— Хіба не чудово? — сказав Джо.

— Просто розкіш! — вигукнув Том. — Що б сказали хлопці, якби побачили нас?

— Сказали б? Та вони просто вмирали б від заздрощів, аби опинитися тут. Еге ж, Геку?

— Атож, — відповів Гекльберрі. — Мені, принаймні, тут подобається. Кращого мені й не треба. Я взагалі рідко коли досхочу наїдаюся… а тут ніхто не прийде, не причепиться до тебе й не почне знущатися.

— Оце життя для мене! — сказав Том. — Не треба щоранку вставати, не треба ходити до школи, митися й робити всю ту кляту дурню. Бачиш, пірат, коли він на березі, взагалі нічого не мусить робити, Джо, а самітник мусить чимало молитися, та й розваг у нього все одно ніяких — сидить собі сам-один.

— Так, це правда, — погодився Джо. — Просто я про це багато не думав. Тепер, коли спробував, я значно більше хочу бути піратом.

— Бачиш, — пояснив Том, — тепер люди не дуже шанують самітників, як колись, а пірата завжди поважають. До того ж самітник мусить спати на найтвердішому місці, яке тільки знайде, сипати собі на голову попіл і носити волосяницю, стояти під дощем і…

— А навіщо він сипле собі на голову попіл і носить волосяницю? — запитав Гек.

— Не знаю. Але так треба. Самітники завжди так роблять. Якби ти став самітником, мусив би робити те саме.

— Хай йому грець, а я б не став, — сказав Гек.

— А що б ти робив?

— Не знаю. Але цього я б точно не робив.

— Та ні, Геку, ти мусив би. Як би ти цього уникнув?

— Та я просто не терпів би цього. Утік би.

— Утік би! Ну й був би з тебе чудовий самітник — справжній ледацюга. Ти був би ганьбою для всіх самітників.

Кривавий не відповів, бо мав важливіші справи. Він щойно видовбав серцевину з кукурудзяного качана, тепер вставив у нього стеблинку бур’яну, набив тютюном, притиснув до тютюну жарину й видихнув хмару духмяного диму — він був на вершині блаженного задоволення. Інші пірати заздрили йому через цю величну ваду й потай вирішили незабаром і собі її набути. Невдовзі Гек запитав:

— А що пірати мають робити?

Том відповів:

— О, вони живуть просто чудово: захоплюють кораблі й палять їх, забирають гроші та закопують їх у страшних місцях на своєму острові, де за скарбами стежать привиди та всяка нечисть, і вбивають усіх на кораблях — змушують їх ходити по дошці.

— А жінок вони забирають на острів, — сказав Джо. — Жінок вони не вбивають.

— Ні, — погодився Том. — Жінок вони не вбивають — вони надто шляхетні для цього. Та й жінки завжди красиві.

— І який же на них чудовий одяг! Ох ні! Увесь із золота, срібла та діамантів, — захоплено додав Джо.

— Хто? — запитав Гек.

— Та пірати ж.

Гек сумно оглянув свій власний одяг.

— Мабуть, я не дуже підхожу для пірата в такому вбранні, — сказав він із жалібною ноткою в голосі. — Але іншого в мене нема.

Та інші хлопці пояснили йому, що гарний одяг з’явиться досить швидко, щойно почнуться їхні пригоди. Вони переконали його, що для початку його жалюгідні лахміття цілком згодяться, хоча заможні пірати зазвичай вирушають у свої пригоди вже з пристойним гардеробом.

Поступово їхня розмова стихла, а на повіки маленьких бездомних волоцюг почала скрадатися дрімота. Люлька випала з пальців Кривавого, і він заснув сном людини, вільної від докорів сумління та виснаженої втомою. Жахові морів і Чорному Месникові Іспанського моря заснути було важче. Вони подумки проказали молитви й лягли, бо поруч не було нікого, хто мав би владу змусити їх стати навколішки та прочитати молитви вголос; правду кажучи, їм навіть хотілося зовсім не молитися, але вони не наважувалися зайти так далеко, боячись, що тоді з неба на них раптом упаде особлива, призначена саме для них блискавка.

Нарешті вони вже майже досягли межі сну й зависли на самому її порозі — але тут з’явився непроханий гість, якого ніяк не вдавалося прогнати. Це була совість. У них почав зароджуватися невиразний страх, що вони вчинили неправильно, коли втекли з дому; потім вони згадали про вкрадене м’ясо — і тоді почалися справжні муки. Вони намагалися сперечатися із совістю, нагадуючи їй, що десятки разів крали ласощі та яблука; але совість не бажала заспокоюватися такими слабкими виправданнями. Зрештою їм стало ясно, що від упертого факту не втечеш: поцупити ласощі — це всього лише «поцупити», а забрати сало, шинку та інші подібні цінні речі — це вже звичайнісінька крадіжка, а проти неї в Біблії є пряма заповідь. Тож вони подумки постановили: поки залишаються на піратському промислі, їхні піратські набіги більше ніколи не будуть заплямовані злочином крадіжки. Після цього совість дала їм перепочинок, і ці дивовижно непослідовні пірати мирно заснули.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XIV

Щасливий табір вільних розбійників

Коли Том прокинувся вранці, він не одразу зрозумів, де перебуває. Він сів, протер очі й озирнувся довкола. Тоді все пригадав. Стояв прохолодний сірий світанок, і в глибокій, всеохопній тиші лісу відчувалася така благодатна тиша й спокій, що душа відпочивала. Не ворушився жоден листок; жоден звук не порушував великого задуму природи. На листі й траві блищали краплини роси. Білий шар попелу вкривав згасле багаття, а тоненька блакитна цівка диму прямувала просто вгору. Джо й Гек усе ще спали.

Десь далеко в лісі озвалася пташка; інша відповіла їй; невдовзі почувся стукіт дятла. Поступово прохолодний тьмяно-сірий ранок світлішав, а разом із тим множилися звуки й оживала природа. Перед задумливим хлопчиком розгорталося дивовижне видовище: природа скидала з себе сон і бралася до роботи. Маленький зелений черв’ячок поповз по вкритому росою листку, час від часу піднімаючи дві третини свого тіла в повітря й «винюхуючи дорогу», а потім знову рушав уперед — бо, як казав Том, він вимірював відстань; коли черв’ячок сам собою наблизився до нього, Том завмер, мов камінь, а його надії то зростали, то падали, залежно від того, чи повзла ця істота просто до нього, чи, здавалося, збиралася повернути в інший бік. І коли нарешті, на довгу мить, черв’ячок завмер, вигнувши тіло в повітрі, а тоді рішуче опустився на Тому на ногу й почав подорожувати по ньому, все серце хлопця сповнилося радості — бо це означало, що він отримає новий костюм, без найменшого сумніву — пишну піратську форму. Потім нізвідки з’явилася ціла процесія мурашок і взялася до своєї роботи; один із них мужньо тягнув у лапках мертвого павука, вп’ятеро більшого за нього самого, і волік його просто вгору по стовбуру дерева. Коричнева плямиста сонечко видерлася на запаморочливу висоту травинки, і Том нахилився до неї та промовив: «Сонечко, сонечко, лети додому, твоя хата горить, а дітки самі», — і вона розправила крильця та полетіла перевірити, що там сталося. Хлопця це не здивувало, бо він давно знав, що ця комаха надто легко вірить у пожежі, й не раз користувався її простодушністю. Далі з’явився жук-гнойовик, старанно штовхаючи свою кульку, а Том торкнувся його, щоб побачити, як той підібгав лапки під тіло й удав мертвого. До цього часу птахи вже справді розгулялися. Пересмішниця сіла на дерево просто над головою Тома й захоплено виводила трелі, наслідуючи своїх лісових сусідів; потім униз стрімкою синьою блискавкою шугнув пронизливий сойка, зупинився на гілці майже в межах досяжності хлопця, схилив голову набік і з невгамовною цікавістю розглядав незнайомців; сіре білченя та великий рудуватий білок із «лисячої» породи зашурхотіли неподалік, час від часу сідаючи на задні лапки, щоб роздивитися хлопців і покричати на них, бо ці дикі створіння, мабуть, ніколи раніше не бачили людини й самі не знали, чи варто її боятися. Тепер уся природа прокинулася й заворушилася; довгі списи сонячного проміння пробивалися крізь густе листя то тут, то там, а кілька метеликів затріпотіли над цією картиною.

Том розбудив інших піратів, і всі вони з криком рвонули геть, а за хвилину-дві вже роздяглися й ганяли один за одним, перекидалися та борсалися в мілкій, прозорій воді білої піщаної коси. Вони зовсім не тужили за маленьким містечком, що спало вдалині за величним водним простором. Якась блукаюча течія або невеликий підйом води відніс їхній пліт, але це їх лише порадувало, бо його зникнення скидалося на спалення мосту між ними й цивілізацією.

До табору вони повернулися напрочуд бадьорими, веселими й страшенно голодними; невдовзі багаття знову весело запалало. Гек знайшов неподалік джерело з чистою холодною водою, і хлопці зробили собі чашки з широкого листя дуба та гікорі, вирішивши, що вода, підсолоджена таким чарівним духом дикого лісу, цілком може замінити каву. Поки Джо нарізав сало на сніданок, Том і Гек попросили його зачекати хвилинку; вони відійшли до зручного місця на березі річки й закинули вудки. Майже відразу їх винагородило щастя. Джо ще не встиг занудьгувати, як вони повернулися з кількома добрими окунями, парою сонячних окунців і невеликим сомиком — харчів вистачило б на цілу родину. Вони підсмажили рибу разом із салом і були вражені: ніколи ще жодна риба не здавалася їм такою смачною. Вони не знали, що прісноводна риба тим смачніша, чим швидше після вилову потрапляє на вогонь; та й мало замислювалися над тим, якою чудовою приправою до будь-якої страви є сон просто неба, рух просто неба, купання і щедра порція голоду.

Після сніданку вони полежали в затінку, поки Гек курив, а потім вирушили через ліс на розвідку. Вони весело крокували, переступаючи через трухляві колоди, пробираючись крізь густі хащі, поміж величних лісових велетнів, із чиїх крон до самої землі звисали пишні гірлянди виноградних лоз. Час від часу їм траплялися затишні галявинки, вкриті травою й усіяні квітами, мов коштовним камінням.

Вони знаходили безліч речей, які приводили їх у захват, але нічого такого, що могло б їх по-справжньому здивувати. Вони з’ясували, що острів має близько трьох миль завдовжки й чверть милі завширшки, а берег, до якого він лежав найближче, відділявся від нього вузьким протоком, ледве двісті ярдів завширшки. Вони купалися приблизно щогодини, тож було вже майже середина дня, коли вони повернулися до табору. Їсти хотілося надто сильно, щоб зупинятися й ловити рибу, тому вони розкішно пообідали холодною шинкою, а потім розтягнулися в затінку поговорити. Та розмова невдовзі почала згасати, а потім і зовсім урвалася. Тиша, урочистий спокій, що панував у лісі, та відчуття самотності почали впливати на настрій хлопців. Вони замислилися. Їх почала опановувати якась невизначена туга. Невдовзі вона набула виразніших обрисів — це починалася туга за домом. Навіть Гек Кривавий уже мріяв про поріг рідної хати та порожні бочки. Але всі вони соромилися своєї слабкості, і ніхто не наважувався висловити те, про що думав.

Уже деякий час хлопці тупо усвідомлювали якийсь дивний звук удалині, так само, як іноді чуєш цокання годинника, але не звертаєш на нього особливої уваги. Та тепер цей таємничий звук став виразнішим і змусив їх нарешті звернути на себе увагу. Хлопці здригнулися, перезирнулися, а потім кожен насторожено прислухався. Запала довга, глибока й непорушна тиша; потім здалеку долинув глухий, похмурий гуркіт.

— Що це?! — тихо вигукнув Джо.

— Цікаво, — прошепотів Том.

— Це не грім, — благоговійно промовив Гекльберрі, — бо грім…

— Тсс! — сказав Том. — Слухайте, не розмовляйте.

Вони чекали так довго, що їм здалося — цілу вічність, а потім той самий приглушений гуркіт знову порушив урочисту тишу.

— Ходімо подивимося.

Вони схопилися на ноги й поспішили до берега, у бік містечка. Розсунувши кущі на березі, вони визирнули на воду. Невеликий паровий пором був приблизно за милю нижче містечка й поволі плив за течією. Його широкий палубний простір, здавалося, був переповнений людьми. Навколо порома плавало або веслувало за течією безліч човнів, але хлопці не могли зрозуміти, що роблять люди в них. Раптом із борту порома вирвався величезний клуб білого диму, і, розростаючись та ліниво здіймаючись угору хмарою, він знову доніс до слухачів той самий глухий гуркіт.

— Тепер я знаю! — вигукнув Том. — Хтось утопився!

— Атож! — сказав Гек. — Минулого літа вони так робили, коли втопився Білл Тернер: стріляють із гармати над водою, і це змушує його спливти на поверхню. А ще беруть буханці хліба, кладуть у них ртуть і пускають їх на воду, і де хтось утопився, туди вони й припливуть та зупиняться.

— Так, я чув про це, — сказав Джо. — Цікаво, чому хліб так робить?

— Та справа не стільки в хлібі, — сказав Том. — Мабуть, найбільше значення має те, що вони кажуть над ним перед тим, як пускають у воду.

— Але вони нічого над ним не кажуть, — заперечив Гек. — Я бачив, як вони це роблять, і вони нічого не кажуть.

— Дивно, — сказав Том. — Але, може, вони говорять це подумки. Звісно, говорять. Це ж кожному зрозуміло.

Інші хлопці погодилися, що в словах Тома є сенс, бо не можна було сподіватися, що неосвічена буханка хліба, не навчена жодним заклинанням, поведе себе достатньо розумно, виконуючи таку важливу місію.

— Їй-богу, я б зараз хотів бути там, — сказав Джо.

— Я теж, — сказав Гек. — Віддав би що завгодно, аби дізнатися, хто це.

Хлопці й далі слухали й дивилися. Раптом у Тома блиснула одна здогадка, і він вигукнув:

— Хлопці, я знаю, хто утопився! Це ми!

В одну мить вони відчули себе героями. Оце так тріумф! Їх шукають; за ними сумують; через них розбиваються серця; проливаються сльози; в пам’яті спливають докори сумління через те, як погано поводилися з цими бідолашними зниклими хлопцями, а за ними приходять марні жалощі й каяття. І найкраще за все — померлі стали темою розмов усього містечка й предметом заздрості всіх хлопців, принаймні якщо йшлося про таку сліпучу славу. Оце вже було чудово. Виходить, недарма вони стали піратами.

Коли почало сутеніти, пором повернувся до своєї звичайної роботи, а човни зникли. Пірати повернулися до табору. Вони були сповнені гордості від своєї нової величі та від тієї грандіозної тривоги, яку спричинили. Вони наловили риби, приготували вечерю й поїли, а потім заходилися вгадувати, що думають і говорять у містечку про них; картини загального горя, які вони малювали у своїй уяві, були надзвичайно приємні — якщо дивитися на них із їхнього боку. Але коли нічні тіні огорнули їх, вони поступово перестали розмовляти й сиділи, дивлячись у вогонь, а думками, очевидно, були далеко звідси. Збудження минуло, і Том із Джо вже не могли не думати про певних людей удома, яким ця чудова витівка була зовсім не така приємна, як їм. Почали закрадатися сумніви; вони занепокоїлися й засумували; раз чи двічі мимоволі вихопився важкий подих. Згодом Джо несміливо спробував обережно промацати ґрунт, запитавши, як інші поставилися б до повернення в цивілізацію — не просто зараз, звичайно, але…

Том знищив його насмішкою! Гек, який поки що не визначився, став на бік Тома, а Джо, що вже похитнувся, поспішно «пояснив» свої слова й був радий відбутися від цієї неприємності, залишивши на собі якомога менше плям боягузливої туги за домом. Заколот на цей раз було остаточно придушено.

Ніч ставала дедалі темнішою, Гек почав клювати носом, а невдовзі й захропів. За ним заснув Джо. Том ще довго лежав нерухомо, спершись на лікоть, пильно стежачи за обома. Нарешті обережно підвівся навколішки й почав шукати щось у траві, серед мерехтливих відблисків багаття. Він підняв і оглянув кілька великих напівциліндрів тонкої білої кори платана й нарешті вибрав два, які, здавалося, його влаштовували. Потім став навколішки біля вогню й, важко виводячи літери своєю «червоною крейдою», написав щось на кожному з них; один згорнув і поклав у кишеню куртки, а другий засунув у капелюх Джо й відніс його трохи далі від господаря. Крім того, він поклав у капелюх деякі шкільні скарби, майже безцінні для хлопчика, — серед них шматок крейди, гумовий м’ячик, три рибальські гачки та одну з тих кульок, які називали «справжнім кришталем». Потім він навшпиньки обережно пробрався поміж деревами, доки не переконався, що його вже не почують, і відразу ж помчав щодуху в напрямку піщаної коси.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XV

Таємний візит Тома додому

За кілька хвилин Том уже був на мілководді біля мілини й брів до берега Іллінойсу. Коли вода сягнула йому до пояса, він був уже на півдорозі; далі течія не дозволяла брести, тож він упевнено поплив решту сотні ярдів. Він плив навскіс проти течії, але його все одно зносило вниз за течією значно швидше, ніж він сподівався. Та зрештою він дістався берега й поплив уздовж нього, доки не знайшов низьке місце та не вибрався на сушу. Том сунув руку в кишеню куртки, намацав свою кору — вона була ціла, — а тоді рушив крізь ліс уздовж берега, з якого струменіла вода з його одягу.

Незадовго до десятої вечора він вийшов на відкриту місцину навпроти селища й побачив пором, що стояв у тіні дерев та високого берега. Під мерехтливими зорями все було тихо. Він прокрався вниз схилом, пильно вдивляючись навкруги, ковзнув у воду, проплив три-чотири гребки й видерся в шлюпку, яка виконувала роль яла біля корми порома. Том ліг під банками й завмер, важко дихаючи.

Невдовзі тріснутий дзвін дзенькнув, і якийсь голос наказав віддати кінці. За хвилину-дві ніс шлюпки вже високо здіймався на хвилі, яку здіймав пором, і подорож розпочалася. Том був задоволений своїм успіхом, бо знав, що це останній рейс порома на сьогоднішню ніч. Через довгі дванадцять чи п’ятнадцять хвилин колеса зупинилися, і Том зіслизнув за борт та поплив до берега в сутінках, вибравшись на сушу за п’ятдесят ярдів нижче за течією — подалі від небезпеки зустріти когось із запізнілих пасажирів.

Він помчав безлюдними провулками й невдовзі опинився біля заднього паркану тітчиного будинку. Переліз через нього, підійшов до прибудови й зазирнув у вікно вітальні: там горіло світло. Тітка Поллі, Сід, Мері та мати Джо Гарпера сиділи разом і розмовляли. Вони стояли біля ліжка, а ліжко було між ними та дверима. Том підійшов до дверей і почав тихенько піднімати клямку; потім легенько натиснув, і двері прочинилися на вузьку щілину. Він обережно продовжував натискати, здригаючись щоразу, коли двері рипіли, аж поки не вирішив, що зможе прослизнути навколішки. Тоді просунув голову й почав обережно пробиратися всередину.

— Чого це свічка так мерехтить? — сказала тітка Поллі.

Том квапливо рушив уперед.

— Ага, ці двері, мабуть, відчинені. Авжеж, так і є. Останнім часом чогось надто багато всіляких див. Іди-но, Сіде, зачини їх.

Том саме вчасно зник під ліжком. Він трохи полежав, відновлюючи подих, а тоді підповз туди, де міг майже торкнутися ноги тітки.

— Але, як я вже казала, він не був поганим, якщо так можна висловитися, — мовила тітка Поллі. — Просто пустував. Просто був трохи легковажний, непосидючий, розумієте. Від нього було не більше відповідальності, ніж від лошати. Він ніколи не хотів заподіяти нікому лиха, і це був найдобріший хлопчик, якого тільки можна було знайти…

І вона заплакала.

— З моїм Джо було так само — завжди повно в ньому пустощів, завжди щось утне, але водночас добрішого й безкорисливішого хлопця годі було знайти. І, Господи милосердний, тільки подумати: я взяла та й відлупцювала його за те, що він випив ті вершки, і навіть не згадала, що сама їх вилила, бо вони скисли! І мені вже ніколи в цьому світі його не побачити, ніколи, ніколи, ніколи… Бідний, незаслужено покараний хлопчику!

І місіс Гарпер заридала так, ніби серце її ось-ось розірветься.

— Сподіваюся, Тому краще там, де він тепер, — сказав Сід, — але якби він у деяких речах був трохи…

— Сіде! — Том відчув, як старенька люто глянула на нього, хоча сам він не міг цього побачити. — Жодного слова проти мого Тома, тепер, коли його вже немає! Бог про нього подбає — ти, хлопче, за себе краще турбуйся! Ох, місіс Гарпер, я не знаю, як його відпустити! Не знаю, як змиритися з тим, що його більше нема! Він був для мене такою втіхою, хоч, бувало, так вимучував моє старе серце, що хоч тікай!

— Господь дав, Господь і забрав — нехай буде благословенне ім’я Господнє! Але як же це важко… Ох, як важко! Ще тільки минулої суботи мій Джо підірвав хлопавку просто в мене під носом, і я так його штурхонула, що він аж розтягнувся на підлозі. Хіба ж я тоді могла знати, як скоро… Ох, якби все можна було повернути, я б обійняла його й благословила за це!

— Так, так, так, я знаю, що ви відчуваєте, місіс Гарпер, знаю достеменно. Ще вчора опівдні мій Том узяв та й напхав котові повний рот знеболювальних ліків, і я вже думала, що ця бідна тварина рознесе весь будинок. І прости мені, Боже, я вдарила Тома наперстком по голові, бідний хлопчик, бідний мертвий хлопчик. Але тепер усі його муки скінчилися. А останні слова, які я від нього почула, були докором за…

Але цей спогад виявився для старенької надто болісним, і вона зовсім зламалася від горя. Тепер уже й Том сам шморгав носом — і більше від жалю до себе, ніж до когось іншого. Він чув, як плаче Мері, час від часу вставляючи добре слово за нього. Том почав думати про себе краще, ніж будь-коли раніше. Та все ж горе тітки так його зворушило, що йому страшенно захотілося вискочити з-під ліжка й приголомшити її радістю — до того ж театральна пишність такого вчинку дуже припала б до його вдачі. Але він стримався й лежав нерухомо.

Він продовжував слухати й уривками дізнавався, що спочатку всі припустили: хлопці потонули, коли пішли купатися. Потім виявили, що зник маленький пліт. Далі кілька хлопців заявили, ніби зниклі хлопці обіцяли, що незабаром селище про них «почує». Розумники «склали докупи одне й друге» та вирішили, що хлопці попливли на тому плоті й невдовзі з’являться в наступному селищі нижче за течією. Але близько полудня пліт знайшли — його прибило до берега Міссурі за п’ять чи шість миль нижче від селища, — і тоді надія згасла. Вони, безперечно, потонули, бо інакше голод змусив би їх повернутися додому до ночі, якщо не раніше. Вважали, що пошуки тіл виявилися марними лише тому, що хлопці, мабуть, потонули посеред русла: адже, будучи добрими плавцями, вони інакше неодмінно вибралися б на берег. Була середа ввечері. Якщо до неділі тіл так і не знайдуть, усяка надія зникне, і тієї неділі в церкві вже виголосять проповіді на їхню пам’ять.

Том здригнувся.

Місіс Гарпер, схлипуючи, побажала доброї ночі й зібралася йти. Але тут обидві жінки, що втратили своїх дітей, немов за спільним поривом кинулися одна до одної в обійми, добряче виплакалися, втішаючи одна одну, а тоді розійшлися. Тітка Поллі, незвично ніжно, побажала доброї ночі Сідові та Мері. Сід трохи схлипнув, а Мері пішла, ридаючи від усього серця.

Тітка Поллі стала навколішки й почала молитися за Тома — так зворушливо, так благально, з такою безмежною любов’ю в словах і в старому тремтливому голосі, що задовго до кінця її молитви він знову весь захлинувся сльозами.

Йому довелося лежати тихо ще довго після того, як вона лягла спати, бо час від часу вона переривчасто зітхала й стогнала від розпачу, неспокійно крутилася та переверталася з боку на бік. Та зрештою все стихло — лише уві сні вона час від часу тихенько стогнала. Тоді хлопець нечутно вибрався з-під ліжка, поволі підвівся біля нього, затулив рукою світло свічки й почав дивитися на неї. Серце його сповнилося жалем до тітки. Він дістав свою кору з явора й поклав її біля свічки. Але тут йому щось спало на думку, і він затримався, замислившись. Обличчя його осяялося щасливою розв’язкою задуму; він поспіхом сховав кору в кишеню. Потім нахилився й поцілував збляклі губи, а тоді так само нечутно вийшов, тихенько причинивши за собою двері.

Він пробрався назад до пристані порома, нікого там не побачив і сміливо ступив на борт, бо знав, що пором порожній, якщо не рахувати сторожа, який завжди лягав спати й спав, наче вирізаний із каменю. Том розв’язав шлюпку біля корми, сів у неї й невдовзі обережно почав веслувати проти течії. Відпливши на милю вище селища, він почав перетинати річку навскіс і щосили наляг на весла. До пристані на тому боці він підплив бездоганно, бо ця справа була для нього звичною. На мить Томові закортіло викрасти шлюпку, міркуючи, що її можна вважати кораблем, а отже, цілком законною здобиччю пірата. Але він знав, що її неодмінно шукатимуть і це може призвести до небажаних викриттів. Тож він ступив на берег і попрямував до лісу.

Він сів і довго відпочивав, тим часом катуючи себе, щоб не заснути, а потім обережно рушив додому. Ніч уже майже минула. Коли він нарешті опинився просто навпроти мілини острова, вже був ясний день. Том знову відпочив, аж поки сонце добре не піднялося й не вкрило своєю величчю широку ріку золотим сяйвом, а тоді кинувся у воду. Невдовзі він, весь мокрий, зупинився біля входу до табору й почув, як Джо казав:

— Ні, Томе справжній пірат, Геку, і він повернеться. Він не покине нас. Він знає, що це була б ганьба для пірата, а Том надто гордий для такого. Він щось замислив. От тільки цікаво, що саме?

— Ну, речі все одно наші, правда?

— Майже, але ще ні, Геку. У записці сказано, що вони наші, якщо він не повернеться сюди до сніданку.

— А він повернувся! — вигукнув Том із чудовим театральним ефектом, велично ступаючи до табору.

Невдовзі було приготовано розкішний сніданок із бекону та риби, і, коли хлопці взялися до їжі, Том почав розповідати про свої пригоди, щедро їх прикрашаючи. Коли оповідь скінчилася, перед нами постала самовпевнена й хвалькувата компанія героїв. Потім Том сховався в затишному тінистому куточку, щоб спати до полудня, а інші пірати взялися готуватися до риболовлі та дослідження острова.