«Пригоди Тома Сойєра» Розділ двадцять дев՚ятий
Гек рятує вдову
Перше, що почув Том у п՚ятницю вранці, була радісна новина: вчора ввечері родина судді Течера, що їздила на канікули до Константинополя, повернулася в містечко! Індієць Джо і скарби миттю відійшли для Тома на другий план, і перше місце в його думках посіла Беккі.
Вони зустрілись і чудово провели час, гуляючи в усякі ігри разом з іншими своїми шкільними товаришами. В кінці дня, на довершення всіх радощів, Том довідався ще про одну приємну новину: Беккі умовила свою матір призначити на завтра пікнік, що його так довго обіцяли і все відкладали. Дівчинка неймовірно раділа. Том теж був дуже щасливий. Ще до вечора запрошення було розіслано, і відразу всі діти містечка стали гарячково готуватися до свята. Розмовам про наступну мандрівку не було кінця. Том був такий схвильований, що довго не спав і все сподівався, що Гек ось-ось нявкне у нього під вікном. Тоді він міг би здобути скарб, аби завтра здивувати ним Беккі й усіх учасників пікніка. Але надія його не справдилася — цієї ночі Гек не подав сигналу.
Настав ранок. Годині о десятій веселий і метушливий гурт зібрався у судді Течера. Всі були готові до мандрівки. Дорослі тоді не мали звичаю псувати пікніків своєю присутністю. Вважалося, що діти спокійно можуть гуляти під крильцем кількох юних леді років вісімнадцяти і кількох юних джентльменів років двадцяти трьох. Для пікніка було найнято старий пароплав, який, звичайно, перевозив людей на другий берег. Весела юрба, навантажена кошиками з харчами, рушила вулицею. Сід хворів і не міг узяти участі в цій прогулянці; Мері лишилася вдома, щоб йому не було нудно. На прощання місіс Течер сказала Беккі:
— Ви повернетеся додому пізно. Мабуть, тобі, дитинко, краще переночувати в якої-небудь дівчинки, що живе біля пристані.
— Тоді я переночую у Сузі Гарпер, мамо.
— Дуже добре. Отож поводься як слід, і все буде гаразд.
Коли вони рушили, Том сказав Беккі:
— Слухай, знаєш, що ми зробимо? До Гарперів не підемо, а виліземо на гору і переночуємо у вдови Дуглас. У неї буде вершкове морозиво. У неї воно буває майже щодня — і скільки! Цілі гори! І вона дуже зрадіє, коли ми прийдемо.
— Ото буде весело!
Потім Беккі на мить замислилася і спитала:
— Але що скаже мама?
— А як вона знатиме?
Дівчинка знов подумала і нерішуче вимовила:
— Здається, це недобре… але…
— Чого “але”? Дурниці! Твоя мати не знатиме… Та й що ж тут поганого? Вона тільки хоче, щоб тобі було краще; їй-богу, вона сама послала б тебе туди, коли б подумала про це. Я вже знаю!
Щира гостинність вдови Дуглас була величезною спокусою. Думка про морозиво і наполегливість Тома зробили своє: дівчинка погодилась ночувати у вдови. Діти вирішили нікому не казати про свої плани.
Раптом Томові спало на думку, що цієї ночі Гек може прийти і дати сигнал, і це помітно зіпсувало йому настрій. А все ж таки він не міг відмовитися од наміру погуляти у вдови Дуглас. “І навіщо відмовлятися? — міркував він.— Учора ж не було сигналу, чому ж він буде сьогодні?” Сьогодні ввечері Тома напевне чекають веселощі, і думки про це переважили хистку надію на скарб. Як і кожний хлопчисько, він поступився перед дужчою спокусою і на деякий час навіть забув про скриньку з грошима.
За три милі від містечка пароплав зупинився навпроти порослої лісом долини і причалив до берега. Юрба посунула на берег, і незабаром серед дерев і скелястих горбів залунали вигуки й сміх. Було випробувано найрізноманітніші способи втомитися, і помалу мандрівники повернулись до табору, озброївшись добрим апетитом. І почалося знищення смачних речей. Після бенкету як слід відпочили: поговорили в холодку під широкими дубами. Трохи згодом хтось гукнув:
— Хто хоче йти до печери?
Виявилося, що всі хочуть. Дістали пачки свічок, і всі рушили на гору. Вхід до печери був на пагорку. Він нагадував літеру А. Масивні дубові двері було не замкнено.
Всередині була маленька кімната, холодна, як льодовня. Стіни її були з міцного каміння, створеного самою природою і вкритого краплями роси, наче холодним потом. Стояти в цій глибокій темряві і дивитися на зелену долину, залиту сонцем,— це були поезія й таємничість. Та незабаром перше враження ослабло, і всі заходилися пустувати. Тільки хтось запалював свічку, як усі гуртом кидалися до нього, починалася боротьба, власник свічки відважно захищався, але її вибивали з рук на землю і гасили. В темряві лунав регіт, і гра починалася знову. Але все має свій кінець. Помалу процесія стала спускатися вздовж крутого спуску головної галереї. Вогники тьмяно блимали, освітлюючи стіни й скелі майже до того місця, де вони з՚єднувались, як склепіння, на висоті шістдесяти футів. Цей головний хід був завширшки з вісім або десять футів, не більше. За кожні кілька кроків ще вужчі ходи відгалужувалися від нього обабіч, бо печера Мак-Дугала була тільки величезним лабіринтом покручених і кривих коридорів, що сходились і знову розходились, але нікуди не мали виходу. Говорили, що можна було блукати протягом довгих днів і ночей у цих заплутаних тріщинах та розколинах і ніколи не знайти виходу. Можна було спускатися нижче і нижче, і всюди було одне й те саме — лабіринт під лабіринтом, без кінця. Жодна людина не знала як слід печери. То була неможлива річ. Більшість молодих людей вивчила тільки невелику частину її. Звичайно ніхто не наважувався йти далі. Том Сойєр знав печеру не більше, ніж усі інші.
Процесія пройшла головною галереєю щось із три чверті милі, а потім пари й купки почали заходити в бічні ходи. Діти бігали по вузьких коридорах, зустрічали одне одного раптом у тих місцях, де коридори знову з՚єднувалися. Так можна було загубити один одного на цілі півгодини, не виходячи за межі відомої частини печери.
Помалу мандрівники купками вибігали до виходу, захекані, веселі, вкриті з голови до ніг свічним лоєм і глиною. На великий подив, побачили, що гуляючи, ніхто не помітив, як летів час і наближається вечір. На пароплаві вже з півгодини дзвонили, скликаючи пасажирів. Всі були дуже задоволені весело проведеним днем. Коли навантажений цією дикою ватагою пароплав знову відчалив од берега і пішов по річці, ніхто, крім капітана, не шкодував прогаяного часу.
Гек стояв уже на варті, коли вогні пароплава пропливли повз пристань. На пароплаві було тихо, бо молодь уся принишкла, як це буває з людьми, які мало не до смерті втомилися. Гек здивувався, що це за судно і чому воно не зупиняється коло пристані. А потім він забув про пароплав і зосередив увагу на власній справі.
Ніч ставала хмарною й темною. Пробило десять. Завмер гуркіт екіпажів. Вогні почали гаснути, зникли останні перехожі. Містечко заснуло тихим сном, і маленький вартовий лишився один віч-на-віч з тишею і привидами. Ось і одинадцять пробило. В корчмі погасли вогні. Тепер усюди була темрява. Довго, як здавалося йому, чекав Гек, але нічого не сталось. В його душу закрався сумнів. Навіщо все це? Справді, навіщо? Чи не краще махнути на все рукою і піти спати?
Раптом він почув якийсь шелест і миттю насторожився. Двері, що виходили в провулок, легенько прочинилися. Гек підскочив до рогу цегляного складу. За мить повз нього пройшло двоє людей, і в одного з них було начебто щось під рукою. Напевне скринька! Отже, вони відносять кудись скарб. Що ж тепер робити? Покликати Тома? Це було б зовсім безглуздо: вони за цей час підуть геть разом із скринькою, а потім їх ніколи не можна буде знайти. Ні, він стежитиме за ними, в таку темряву вони його не помітять. Отак міркуючи собі, Гек вийшов із засідки і пішов за волоцюгами тихо, як кішка, ступаючи босими ногами і тримаючись од них саме на такій віддалі, щоб вони не помітили його.
Спочатку незнайомці йшли вулицею вздовж річки і минули три квартали. Потім повернули ліворуч і перейшли вулицю. Після цього попрямували навпростець, поки не дійшли до стежки, що вела на пагорок, де стояв будинок удови. Цією стежкою вони й стали видиратися. Обминули будинок старого валлійця15, що стояв на півдорозі до будинку вдови, і підіймалися і далі вгору. “Гаразд,— міркував Гек,— вони хочуть закопати гроші в старій каменоломні”. Але біля каменоломні ті двоє навіть і не зупинились. Вони йшли дедалі вгору та вгору, потім звернули на вузьку стежку між високими кущами і зникли в темряві. Гек підійшов ближче, бо інакше він їх ніяк не міг побачити. Хлопець пробіг трохи і стишився, боячись, що занадто поспішає. Ступив ще два-три кроки і зовсім зупинився. Прислухався — жодного звуку. Тільки чути як тьохкає у нього серце. На пагорку моторошно закричала сова, але кроків не чути. О небо, невже все пропало? Гек уже хотів був тікати, коли хтось закашляв майже поруч.
У Гека, як йому здалося, серце от-от вискочить з грудей, але він подолав страх і лишився на місці, тремтячи всім тілом, ніби всі дванадцять пропасниць напало на нього зразу. З переляку він мало не впав на землю. Місце було знайоме: виявилося, що він стоїть біля паркану, що оточував маєток вдови Дуглас, за п՚ять кроків від перелазу.
“Чудово,— думав він,— хай закопують тут, принаймні неважко буде знайти”.
І ось почувся тихий голос, голос індійця Джо:
— Чорт би її забрав! У неї, здається, гості. Там світло, хоч уже й пізно.
— Я щось не бачу світла.
Це був голос того чужинця, якого вони бачили в зачарованому будинку. У Гека серце захололо від жаху: так ось кому вони думали помститися! Найперше він хотів був утекти. Але потім пригадав, що вдова Дуглас була не раз добра до нього, а ці люди, може, збираються вбити її. Отже, треба швидше її попередити. Та ні, у нього нестає духу, та й ніколи нестане: адже вони можуть схопити його.
Все це і ще багато іншого промайнуло у нього в голові, перш ніж індієць Джо встиг відповісти на останні слова чужинця:
— Тобі кущі заважають. Ось тут бачиш?
— Так. У неї гості, по-моєму. Чи не краще облишити це?
— Облишити, коли я назавжди виїжджаю звідси! Облишити, коли, може, більше такого випадку ніколи не трапиться! Ще раз кажу тобі, як і раніше казав, не треба мені її грошей, можеш їх собі взяти. Але її чоловік покривдив мене… не раз кривдив… він був суддею і запроторив мене до тюрми як волоцюгу. І це ще не все, ні, не все. Це тільки найменша частка. Він велів мене відшмагати! Так, відшмагати нагаєм перед самою тюрмою, як негра! І все містечко дивилося на це. Відшмагав мене, розумієш? Він познущався з мене і вмер. Але я поквитаюся з нею.
— Не вбивай її! Не роби ти цього!
— Вбити її? Хто казав про це що-небудь? Я вбив би його, якби він був тут, але не її. Коли хочеш помститися жінці, навіщо її вбивати. Спотворити її, і край. Вирізати ніздрі, обрізати вуха, як свині!..
— О боже, це…
— Тебе не питають. Краще мовчи! Так буде безпечніше. Я прив՚яжу її до ліжка. А помре від втрати крові, хіба це буде моя провина? Я не плакатиму, якщо вона сконає. Друже мій, ти допоможеш мені — для цього ти й прийшов сюди; я не міг би цього зробити сам. Якщо ти злякаєшся — я вб՚ю тебе. Розумієш? Якщо ж мені доведеться вбити тебе, я вб՚ю її теж, і тоді вже повік не дізнаються, хто зробив це.
— Гаразд! Якщо робити, то зробимо. Що швидше, то краще… Я весь аж тремчу.
— Зараз? А гості? Знаєш, ти щось лукавиш. Ні, ми зачекаємо, поки в домі погасять світло. Поспішати нікуди.
Гек відчув, що тепер мала настати тиша — річ іще страшніша, ніж ці розмови убивць. Він затамував подих і тихенько ступив крок назад; ставив ногу обережно й міцно, старанно балансуючи і мало не падаючи. Так само обережно і з таким самим риском зробив він другий крок, потім ще і ще. І раптом у нього під ногою тріснула суха галузка. Він затамував подих, зупинився і прислухався. Ані звуку, глибока тиша. Хлопець неймовірно зрадів. Потім обережно повернувся між двома суцільними рядами кущів, як повертається пароплав у вузькій протоці, і швидко, але тихо подався далі. Дійшовши до каменоломні, він відчув себе у безпеці і помчав щодуху. Він спускався нижче й нижче, поки не добіг до будинку валлійця. Гек загрюкав у двері, і незабаром голови старого і його двох здоровенних синів висунулися з вікон.
— Що за шум? Хто стукотить? Чого тобі треба?
— Пустіть мене мерщій! Я розповім усе!
— Та хто ти такий?
— Гекльберрі Фінн. Швидше! Впустіть мене!
— Гекльберрі Фінн?! Це не таке ім՚я, щоб перед ним розчинилися всі двері. Але впустіть його, хлопці. Побачимо, в чому річ.
— Будь ласка, тільки не кажіть нікому, що це я сказав вам,— такі були перші слова Гека, коли він увійшов до кімнати.— Будь ласка, не кажіть, бо мене напевне вб՚ють. Але вдова була така добра до мене, що я хочу сказати — я скажу вам, коли пообіцяєте нікому не казати, що це я…
— Слово честі, у нього є щось розповісти, це він неспроста! — вигукнув старий.— Розповідай, малий, ми нікому не скажемо… ніколи…
За три хвилини старий з синами, добре озброєні, були вже на горі і навшпиньки йшли стежкою між кущами, тримаючи зброю напоготові. Гек довів їх до цього місця, але далі не пішов. Він сховався за великим каменем і почав прислухатися. Настала напружена, тривожна тиша. Раптом почувся тріск пострілів і чийсь крик. Гек не став чекати далі. Він скочив і побіг з гори так швидко, як тільки могли нести його ноги.
«Пригоди Тома Сойєра» Розділ тридцятий
Гекова розповідь
У неділю вранці, тільки-но почало розвиднятися, Гек видерся на гору і постукав до старого валлійця. В домі ще спали, але це був сторожкий сон, бо всі ще не встигли заспокоїтися після нічної пригоди. З вікна спитали:
— Хто там?
Гек відповів зляканим голосом:
— Будь ласка, впустіть! Це тільки я, Гек Фінн.
— Перед цим іменем, хлопче, двері нашого дому завжди відчинені вдень і вночі. Просимо до хати!
Дивно було чути ці слова безпритульному хлопцеві. Ніколи ще він ке чув таких приємних слів. Він не міг пригадати, щоб хтось сказав йому: “Просимо до хати!”
Двері відімкнули, і Гек увійшов, йому дали стілець, і старий і його сини нашвидку одягалися.
— Ну, хлопче, я думаю, що ти дуже голодний. Сніданок буде готовий зараз, не турбуйся. А ми з хлопцями сподівалися, що ти переночуєш у нас.
— Я страшенно злякався! — пояснив Гек.— І накивав п՚ятами. Як ви почали стріляти з пістолетів, я побіг що було духу і не зупинявся цілих три милі. А тепер я прийшов, щоб довідатись про все, і навмисне вдосвіта, бо не хотів зустрітися з тими чортами, хоч би вони були й мертві.
— Бідолахо, тобі кепсько було цієї ночі, та й вигляд у тебе змучений. Але для тебе готове ліжко. Коли поснідаєш — лягай. Ні, хлопче, вони не вбиті, шкода. Бачиш, як воно вийшло. Ми добре знали, де їх схопити, бо ти нам розповів. Отож ми підкралися до них близенько. Зупинилися кроків за п՚ятнадцять. Навколо темно, хоч в око стрель. І от — що б ти подумав? — раптом чую, що от-от чхну. Просто нещастя! Хотів я вдержатись, але дарма — мусив чхнути і чхнув щосили. Я йшов попереду, тримаючи пістолет напоготові. І тільки я чхнув, як ці мерзотники гайнули із стежки в кущі, в кущах зашаруділо, а я гукаю своїм: “Вогонь, хлопці!” І стріляю туди, де шаруділо. Хлопці теж. Але мерзотники кинулись тікати через ліс. Ми за ними. Здається, ми навіть і не поранили їх. Вони відстрелювались, але кулі їхні просвистіли мимо. Коли затихли їхні кроки, ми спустилися вниз і підняли на ноги констеблів16. Вони зібрали людей і оточили берег, а як тільки розвидниться, шериф зробить облаву в лісі. Мої хлопці теж підуть. Добре, якби ти міг описати нам вигляд тих мерзотників — це дуже допомогло б знайти їх. Але ти, хлопче, мабуть, не міг побачити їх у темряві?
— Ні, я побачив їх у містечку і пішов назирці.
— Чудово! То скажи, скажи ж, хлопчику, які вони з себе?
— Один із них — це глухонімий іспанець, що бував у нашому місті разів два, а другий — у лахмітті, така огидна пика…
— Годі, хлопче… Ми знаємо цих людей. Бачили їх якось у лісі; вони тинялись біля будинку вдови, а як помітили нас — утекли. Ідіть, хлопці! Скажіть це шерифові, поснідати встигнете й завтра!
Сини валлійця одразу ж пішли. Коли вони виходили з кімнати, Гек скочив і вигукнув.
— Будь ласка, не кажіть нікому, що я бачив їх. Прошу вас!
— Гаразд, коли ти просиш, Геку. Але тобі всі були б вдячні за те, що ти зробив.
— Ой, ні, ні! Будь ласка, не кажіть!
Коли хлопці вийшли, старий валлієць сказав:
— Вони не скажуть, і я не скажу. Але чому ти не хочеш, щоб про це довідались?
Гек не пояснив нічого, крім того, що він уже знає занадто багато про одного з тих людей і не хоче, щоб той знав, що він знає, і що коли б той чоловік дізнався, то неодмінно убив би його.
Старий ще раз пообіцяв додержувати таємниці, а все-таки спитав:
— А як тобі спало на думку стежити за цими людьми, хлопче? Вигляд у них був підозрілий, чи що?
Гек мовчав, придумуючи обережну відповідь. Нарешті сказав:
— Та, бачте, у мене гірка доля,— так принаймні всі кажуть, і я не можу заперечувати проти цього. Отож іноді я не сплю ночами, все ходжу вулицями та думаю, як би його почати нове життя. Так було й минулої ночі. Я не міг заснути, ну й блукав по вулиці, думаючи про ці справи. А було вже опівночі. Коли я дійшов до того старого складу цегли біля корчми “Товариство тверезості”, я став біля муру і думаю… І раптом бачу, біжать повз мене двоє чоловіків і щось несуть під рукою — я подумав, що крадене. Один курив, а другий хотів прикурити,— от вони зупинилися біля мене, і сигари освітили їхні обличчя. Тут я й побачив, що більший з них — глухонімий іспанець. Я його пізнав по білих бакенбардах. А другий був оцей похмурий чорт у лахмітті.
— Невже ти міг побачити лахміття при світлі сигари?
Це на хвилинку збентежило Гека, потім він сказав:
— Та не знаю, але начебто побачив…
— Ну, і що ж? Вони пішли, а ти…
— А я за ними… так. Так воно й сталося. Я хотів дізнатися, що вони затівають. Я йшов за ними… аж до самого паркану вдови — до перелазу, зупинився в темряві і почув, як отой обірваний благає за вдову, а іспанець клянеться, що він спотворить їй обличчя — ну, та я вже це казав вам і вашим двом…
— Що таке? Глухонімий казав?
Гек зробив другу жахливу помилку! Він усяко намагався, щоб старому й на думку не спало, хто такий був цей іспанець, але його язик робив йому всякі каверзи. Гек кілька разів пробував викрутитися, але старий весь час пильно дивився на нього, і Гек заплутався. Нарешті валлієць сказав:
— Мій хлопче, не бійся мене. Я нізащо в світі не займу і волосинки на твоїй голові. Ні, я захищатиму тебе… так, захищатиму. Цей іспанець не глухонімий. Тепер ти цього не можеш приховати. Ти знаєш щось про цього іспанця, але не хочеш розповісти. Довірся мені, скажи, в чому річ. Я не зраджу тебе, будь певен.
Гек хвилинку подивився в чесні очі старого, потім схилився і прошепотів йому на вухо:
— Це не іспанець, це індієць Джо!
Валлієць мало не впав зі стільця.
— Ну, тепер усе зрозуміло,— сказав він.— Коли ти говорив про обрубані вуха і вирізані ніздрі, я думав, що ти це сам вигадав, задля прикраси, тому що білі люди не мстяться у такий спосіб, але індієць — це, звичайно, зовсім інша справа.
За сніданком вони розмовляли. Між іншим, старий розповів, що, перш ніж піти спати, він з синами, взявши ліхтаря, оглянув паркан та всі місця навколо перелазу, щоб побачити, чи нема там крові. Крові там не було, але вони знайшли величезний клунок…
— З ЧИМ?
Коли б слова були блискавками, то й тоді вони не могли б швидше злетіти з пополотнілих уст Гека. Він широко розплющив очі, затамував подих, чекаючи на відповідь. Старий зупинився, теж витріщив очі, мовчав три секунди… п՚ять секунд… десять… і потім відповів:
— Клунок з грабіжницькими інструментами… Та що з тобою?
Гек відкинувся на спинку крісла, рідко, але глибоко дихаючи, він був радий. Валлієць подивився на нього пильно, зацікавлено і зрештою сказав:
— Так, низку грабіжницьких інструментів. Це тебе начебто заспокоїло. Але чого ти боявся? Що, ти гадав, ми знайшли?
Гека було загнано на слизьке. Пильні очі старого стежили за ним. Гек віддав би все на світі, щоб придумати добру відповідь, але нічого не спадало йому на думку. А пильний погляд дедалі глибше западав йому в душу. І, не маючи часу як слід зважити свою відповідь, Гек відчайдушно прошепотів:
— Я думав, що ви знайшли… підручники для недільної інколи.
Бідолашний Гек був занадто пригнічений і не міг посміхнутися, але старий розреготався так голосно й весело, що затрусилося все його тіло, і нарешті сказав, що такий сміх — як гроші в кишені, бо позбавляє від витрат на лікарів.
— Бідолахо! — додав старий.— Ти такий блідий і змучений; тобі, мабуть, зовсім погано. Не дивно, що ти втратив рівновагу. Але воно минеться. Відпочинь і поспи — тобі зразу полегшає, сподіваюсь.
Гекові прикро було думати, що він пошився в дурні і мало не зрадив себе. Адже зрозумів же він з розмови волоцюг там, біля паркану вдови, що в клунку, який вони несли з корчми. Проте він не знав цього напевно. Ось чому згадка про знайдений клунок так його збентежила.
Так зрештою він навіть був радий, що таке сталося. Тепер він безперечно знав, що це був не той клунок, отже, йому нема чого хвилюватися. Все начебто тепер ішло як слід: скарб мав бути досі в номері другому, волоцюги будуть спіймані й ув՚язнені сьогодні ж, а вони з Томом зможуть захопити золото цієї ночі, не боячись нікого.
Щойно вони поснідали, хтось постукав у двері. Гек поспішив сховатися, бо зовсім не хотів, щоб хтось думав, ніби він має якийсь зв՚язок з нічними подіями. Валлієць впустив до себе в кімнату кілька леді і джентльменів, серед них і вдову Дуглас, і помітив, що купка жителів іде на гору, щоб подивитися на місце події. Отже, новина вже стала відома.
Валлієць мусив розповісти гостям пригоди цієї ночі. Вдова була невимовно вдячна йому за свій порятунок.
— Ні слова про це пані! Є інший, що йому ви, мабуть, зобов՚язані більше, ніж мені й моїм хлопцям, але він не дозволяє мені сказати його ім՚я. Ми ніколи б і не прийшли туди, коли б не він.
Звичайно, всі так зацікавилися цим, що майже забули про головне. Але валлієць тільки роздражнив цікавість гостей, рішуче відмовився розкрити таємницю, і завдяки цьому їхня цікавість незабаром передалася всьому місту. Коли гості дізналися про всі подробиці, вдова сказала:
— Я заснула, читаючи в ліжку, і весь час спокійно спала. Чому ви не прийшли збудити мене?
— Ми вирішили, що не варт. Навряд, щоб ті мерзотники повернулися: адже вони загубили свої інструменти. І навіщо було будити вас? Щоб налякати вас до смерті? Крім того, мої три негри до ранку стояли на варті біля вашого будинку. Вони тільки-но повернулись.
Прийшли нові відвідувачі, і протягом двох годин старий раз у раз повторював своє оповідання.
Цього ранку, зважаючи на канікули, в недільній школі навчання не було. Проте всі рано зібралися в церкві. Скрізь тільки й говорили про страшну нічну подію. Розповідали, що досі не знайшли ніяких слідів злочинців. Коли проповідь закінчилася, дружина судді Течера підійшла до місіс Гарпер і сказала:
— Чи ж моя Беккі спить цілий день? А втім, я так і знала, що вона втомиться до смерті…
— Ваша Беккі?
— Так. (Місіс Гарпер здивувалася). Хіба ж вона не ночувала у вас?
— Ні.
Місіс Течер зблідла і сіла на церковну лаву. Саме в цей час повз неї проходила тітка Поллі, жваво розмовляючи з приятелькою.
— Добрий ранок, місіс Течер! — сказала тітка Поллі.— Добрий ранок, місіс Гарпер. А мій хлопець знову загубився. Мабуть, мій Том залишився вчора ввечері у когось із вас, а тепер боїться прийти до церкви. Доведеться з ним поквитатись.
Місіс Течер похитала головою і ще більше зблідла.
— У нас його не було,— відповіла місіс Гарпер, теж починаючи турбуватись.
Тітка Поллі помітно схвилювалася.
— Джо Гарпер, ти бачив мого Тома сьогодні вранці?
— Ні.
— А коли ти бачив його востаннє?
Джо спробував пригадати, але напевно сказати не міг. Люди перестали виходити з церкви. Всі зашепотіли й схвилювалися. Розпитували дітей і молодих учителів. Усі вони сказали, що не помітили, чи були Том і Беккі на пароплаві, коли всі поверталися додому: було темно, нікому й на думку не спало спитати, чи не загубився хтось. Нарешті якийсь юнак бовкнув, що, очевидно, вони лишилися в печері.
Місіс Течер знепритомніла. Тітка Поллі ридала, ламаючи руки.
Тривожна вість переходила з уст в уста, від купки до купки, від вулиці до вулиці. За п՚ять хвилин уже несамовито калатали дзвони, і все містечко було на ногах. Подія біля будинку вдови Дуглас відразу стала такою незначною! Грабіжників відразу забули. Сідлали коней, відв՚язували човни. Пароплав готувався до відплиття, і через півгодини двісті чоловік рушили річкою і сушею до печери.
Весь день містечко здавалося вимерлим,— так воно спустіло. Багато жінок одвідало за день тітку Поллі і місіс Течер, намагаючись утішити їх: жінки плакали разом з ними, а це було краще, ніж усякі слова.
Всю довгу ніч містечко чекало новин, а коли настав ранок, від шукачів надійшли тільки такі слова: “Пришліть більше свічок, пришліть харчів”. Місіс Течер з горя мало не збожеволіла, тітка Поллі теж. Суддя Течер раз у раз присилав з печери бадьорі записки, сповнені надії, але його слова не давали їм утіхи.
Другого дня, на світанку, старий валлієць повернувся додому, вкритий лоєм, глиною і дуже втомлений. Гек усе ще лежав у ліжку, його трусила пропасниця. Лікарі були в печері, а тому доглянути хворого прийшла вдова Дуглас. Вона казала, що дбатиме про нього, який би він не був,— добрий чи поганий або ні те ні се,— все-таки він боже створіння. Не кинути ж його без нагляду. Валлієць сказав, що і Гек має добрі риси.
Перед обідом купки змучених людей почали повертатися до містечка, але ті громадяни, у яких ще залишилося хоч трохи енергії, вели і далі розшуки. Розповідали, що були досліджені найвіддаленіші закутки печери, в які ніхто раніше не заходив, що будуть розшукувати і далі, не пропускаючи жодного закапелка і розколини, що час од часу бачили десь вогники, а в лабіринті коридорів і в темних проміжках печери відгукувалась луна од голосів та пострілів з пістолетів. В одному місці, далеко від тієї частини печери, яку відвідують туристи, знайшли написані на скелястій стіні кіптем свічки слова: “Беккі і Том”. А поблизу валявся закапаний лоєм клаптик стрічки. Місіс Течер пізнала стрічечку і розридалась над нею. Вона казала, що це остання пам՚ять про її дитину, і ніщо не може бути дорожчим за цю стрічечку, бо це остання річ, яка була на живій Беккі перед її жахливою смертю. Інші розповідали, що іноді в печері блимало далеке світло, і тоді шукачі несамовито гукали й бігли до того місця, але завжди розчаровувалися: дітей там не було,— то горіли вогні інших шукачів.
Так минуло три жахливі дні й три жахливі ночі. Все містечко, нарешті, впало в безнадійний відчай. У кожного робота валилась з рук. Навіть щойно зроблене викриття, що власник корчми товариства тверезості потай тримав спиртні напої, не справило майже ніякого враження на людей, хоч факт був страхітливий. Коли Гекові стало легше, він обережно завів розмову про корчму і нарешті спитав, боячись найгіршого, чи не знайшли чогось у корчмі товариства тверезості, поки він хворів.
— Так,— сказала вдова.
Гек підскочив у ліжку, дико виблискуючи очима:
— Що? Що таке знайшли?
— Спиртні напої. Горілку… корчму закрили… Лягай, дитинко… Як ти мене налякав!
— Одне тільки мені скажіть, одне тільки… будь ласка. Хто знайшов? Том Сойєр?
Вдова залилася сльозами:
— Тихше, тихше, дитинко, тихше. Я вже казала: тобі не можна так багато розмовляти. Ти дуже, дуже хворий.
“Отже, нічого, крім спиртних напоїв, не знайдено. Коли б там були гроші, це зчинило б величезний переполох у місті. Значить, скарб втрачений назавжди… втрачений назавжди… Але чого це вона плаче? Дивно! Здається, чого б їй плакати?”
Ці думки важко ворушились у Гека в голові і так утомили його, що він заснув. Вдова сказала собі:
— Ось… він і спить, бідолаха. “Том Сойєр знайшов!” Коли б хто-небудь знайшов самого Тома Сойєра. У небагатьох є ще впертість і сили шукати твого Тома Сойєра.
«Пригоди Тома Сойєра» Розділ тридцять перший
Заблудились у печері
А тепер повернімось до Тома й Беккі. Що робили вони на пікніку? Спершу вони бродили по похмурих закутках печери разом з рештою товариства. Відвідали вже знайомі їм дива печери, дива, що мали трохи вишукані назви, як-от: “Вітальня”, “Собор”, “Палац Аладдіна” та інші. Потім почали гратися в схованки, і Том і Беккі ретельно брали участь у цій веселій грі, але зрештою вона трохи набридла їм. Потім вони вдвох увійшли в кривулясту галерею, високо тримаючи свої свічки і розбираючи плутанину імен, дат, адрес і висловів, якими вкрито було скелясті стіни. Ідучи й розмовляючи, діти не помітили, як увійшли до тієї частини печери, де на стінах не було написів. Вони вивели кіптем свої імена на стіні під навислим каменем і рушили далі. Потім вони набрели на струмок, який, падаючи зі скелі і приносячи з собою вапно, на протязі століть утворив мереживну Ніагару з блискучого міцного каміння. Худенький Том легко протиснувся крізь вузьку щілину до цього водоспаду і освітив його свічкою, щоб зробити приємність Беккі.
Він побачив, що за водоспадом були круті природні східці, затиснені між вузькими мурами. Раптом честолюбне бажання відкрити нові місця охопило його. Беккі відгукнулася на його заклик, і вони, залишивши кіптем знак на камені, щоб легше було повернутися, вирушили робити відкриття. Діти довго йшли покрученим коридором то праворуч, то ліворуч, забираючись дедалі глибше в таємниче підземелля, зробили ще одну позначку і пішли в бічний коридор, шукаючи нових чудес, щоб розповісти про них там, нагорі.
В одному місці вони знайшли простору печеру, зі стелі якої звисали безліч блискучих сталактитів17 завдовжки й завширшки з людську ногу. Діти обійшли цю печеру навкруги, дивуючись і захоплюючись її красою. До печери вело багато коридорів; вони пішли одним із них і незабаром побачили чудове джерело, дно якого було вистелено сяючими кристалами. Басейн був у самому центрі печери; мури її підтримувалися рядом фантастичних колон, що утворилися завдяки з՚єднанню великих сталактитів і сталагмітів від безнастанного спадання крапель води протягом століть. Під склепінням цієї печери гніздилися цілі зграї кажанів, у кожній зграї по кілька тисяч. Світло стривожило їх, вони ринули вниз цілими сотнями і з огидним вереском стали люто кидатися на свічки. Том знав їхні звички й добре розумів, яка небезпека загрожує від цих істот. Він схопив Беккі за руку і вибіг разом з нею в перший-ліпший коридор, і добре зробив, бо один кажан загасив крилом свічку Беккі — саме тієї хвилини, коли вона вибігла з печери. Кажани довго гналися за дітьми, але втікачі щохвилини завертали в нові переходи і нарешті позбулися небезпечних тварин.
Невдовзі Том знайшов підземне озеро, туманні обриси якого зникали десь у темряві. Тому схотілося піти дослідити його береги, але він подумав, що краще спочатку сісти і відпочити. Тут уперше мертва тиша підземелля гнітюче вплинула на душу дітей. Беккі сказала:
— Ой, я і не помітила, але, здається, вже давно не чути голосів.
— А ти подумай, Беккі,— ми глибоко під ними. Я навіть не знаю, куди ми зайшли: на північ, на південь чи на схід. Ми не можемо їх чути.
Беккі почала турбуватися.
— А давно ми вже тут, унизу, Томе? Чи не краще повернутись?
— Так, я гадаю, що краще. Мабуть, краще…
— А ти можеш знайти дорогу, Томе? Тут такі криві ходи, у мене все в голові переплуталося.
— Я міг би знайти дорогу, коли б не оті кажани! Якщо вони загасять обидві наші свічки, що ми тоді будемо робити! Пошукаймо іншої дороги, щоб обминути їх.
— Гаразд, тільки б нам не заблудитись. Це було б так жахливо! — І дівчинка затремтіла, згадавши про цю небезпеку.
Вони повернули в якийсь коридор і довго йшли мовчки, зазираючи в кожний бічний хід, чи не здасться їм знайомим, але ні, то були невідомі місця. Щоразу Беккі вдивлялася в обличчя Тома, шукаючи в ньому чогось утішного, і Том весело говорив:
— Це ще не той, яким ми йшли, але ти не турбуйся, ми зараз дійдемо до того.
Та з кожною новою невдачею він дедалі більше занепадав духом і незабаром почав звертати в перші-ліпші завулки, все-таки сподіваючись знайти потрібну дорогу. Він усе ще казав: “Все гаразд”, але на серці йому було так важко, що слова його звучали так, ніби він казав: “Усе пропало”. Перелякана Беккі притулилася до нього і щосили намагалася стримати сльози, але вони лились і лились. Нарешті вона сказала:
— Томе, нічого, що кажани. Вернімося тією дорогою. А то ми заплутаємось дедалі більше.
Том зупинився.
— Слухай! — сказав він.
Глибока тиша. Така глибока, що вони чули своє дихання. Том гукнув. Голос його пролунав у порожніх провулках і завмер в далині легеньким звуком, що нагадував глузливий сміх.
— Ой, Томе, не гукай більше. Це так страшно! — сказала Беккі.
— Страшно воно, страшно, але краще гукати, Беккі. Вони, може, почують нас.
І він гукнув знову.
Це “може” було навіть ще жахливіше, ніж той моторошний сміх; воно означало, що надія вмерла. Діти стояли тихо й слухали, але ніхто не відгукнувся. Том повернув назад, поспішаючи. Але якась нерішучість в усіх його рухах і в погляді відкрила Беккі іншу жахливу істину: він уже не міг знайти дорогу до тієї печери, де були кажани.
— О, Томе, чому ти не робив знаків на стінах?
— Беккі, я був такий дурень! Такий дурень! Я й не подумав, що треба буде повертатися. Ні, я не можу знайти дорогу. Все в мене заплуталося.
— Томе, Томе, ми пропали! Ми пропали! Ми ніколи, ніколи не вийдемо з цього жахливого місця! Ах, і навіщо ми пішли від усіх?
Вона сіла на землю і так заплакала, що Том впав у відчай: він подумав, що вона зараз умре або збожеволіє. Він сів поруч неї й обняв її. Беккі заховала обличчя в нього на грудях, пригорнулася й виявила йому весь свій страх, усе своє каяття. А далека луна перетворювала її гіркі слова в глузливий сміх. Том просив її підбадьоритися, не втрачати надії, але вона казала, що не може. Тоді він став лаяти себе й докоряти собі за те, що приніс їй таке нещастя. Це вплинуло краще за все. Вона сказала, що спробує взяти себе в руки, встане й піде за ним усюди, куди він поведе, тільки хай він більше не говорить таких слів, вона й сама винна аж ніяк не менше за нього.
І вони пішли навмання, без певної мети, просто аби тільки йти, не сидіти на місці,— адже вони більше нічого не могли зробити. Незабаром надія ніби знову воскресла в їхніх серцях — не тому, що була для цього якась певна причина, а тому, що така вже властивість надії: вона обновлюється знов і знов, поки людина ще молода і не втратила здатності сподіватися.
Трохи згодом Том узяв у Беккі свічку і погасив її. Ця ощадність означала дуже багато: Беккі без слів зрозуміла це і знову занепала духом. Вона знала, що у Тома є ціла свічка і ще три чи чотири недогарки в кишені, але він мусив заощаджувати.
Незабаром утома почала даватися взнаки. Діти намагалися не звертати на неї уваги, бо їм страшно було й подумати, що вони сидітимуть тут, коли кожна хвилина така дорога. Рухаючись у якомусь напрямі, хоч навмання, вони принаймні йшли вперед і, може, до виходу, але сісти — це означало засудити себе на смерть і прискорити її наближення.
Нарешті втомлені ноги Беккі відмовилися нести її далі. Вона сіла. Том примостився коло неї. Вони говорили про домівку, про друзів, про зручні ліжка і, найголовніше, про сонячне світло. Беккі плакала. Том спробував якось розважити її, але всі його слова були даремні і скидалися на глузування. Беккі так утомилася, що кінець кінцем стала дрімати і заснула. Том радів з цього. Він сидів і вдивлявся в її сумне обличчя. Він бачив, як воно набирало звичайного спокійного виразу під впливом приємних снів. І помалу легка посмішка заграла на її устах. Безтурботність її обличчя трохи заспокоїла Тома, і він думками полетів у минуле. Хлопець так заглибився в свої спогади, що й не помітив, як Беккі проснулась і засміялась тихенько. Але сміх зараз же завмер на її устах, і вона застогнала.
— О, як я могла заснути! Я хотіла б ніколи, ніколи не прокидатись! Ні, ні, Томе, не дивись на мене так! Я не буду більше так говорити.
— Я радий, що ти поспала, Беккі: ти тепер відпочила, і ми підемо знов шукати дорогу.
— Спробуймо, Томе, але я бачила уві сні таку чудову країну! Мені здається, ми скоро туди потрапимо.
— Може, потрапимо, а може, й ні. Ну, Беккі, дивись веселіше. Ходім! Вони встали й пішли вперед, рука в руку, але вже без усякої надії.
Вони хотіли визначити, чи довго були в печері: їм здавалося, що вони тут уже дні й тижні. Та, зрозуміло, що це було не так, бо навіть їхні свічки ще не згоріли.
Так минуло чимало часу, а скільки — вони й самі не знали. Том сказав, що треба йти тихенько і прислухатися, чи не капає вода,— треба знайти джерело.
Незабаром вони й справді набрели на струмок, і Том сказав, що час уже знову відпочити. Хоч обоє були страшенно втомлені, але Беккі сказала, що вона може ще трохи йти далі. На її здивування, Том не згодився. Вона не могла зрозуміти цього. Вони сіли. Том узяв трохи глини і приліпив свою свічку до стіни. Деякий час вони тільки думали і не розмовляли. Потім Беккі порушила мовчанку:
— Томе, я така голодна.
Том витяг щось із кишені.
— Ти пам՚ятаєш? — спитав він.
Беккі ледве посміхнулася.
— Це наш весільний пиріг, Томе.
— Я хотів би, щоб він був завбільшки з діжку, бо це все, що в нас є.
— Я сховала його на пікніку, хотіла покласти під подушку, щоб ми побачили одне одного вві сні; так завжди роблять дорослі люди з своїм весільним пирогом. Але це буде наш останній…
Беккі не доказала.
Том розділив пиріг на дві частини. Беккі їла з апетитом, але Том ледве торкнувся до своєї. Запити цей весільний пиріг було чим,— холодної води було досить. Незабаром Беккі запропонувала іти далі. Том нічого не відповів і, помовчавши, сказав:
— Беккі, ти зможеш спокійно вислухати, що я тобі скажу?
Беккі пополотніла, але відповіла, що, мабуть, зможе.
— Так ось що, Беккі: нам треба лишитися тут, бо тут є вода. Це наш останній недогарок.
Беккі почала плакати і голосити. Том, як міг, утішав її, але даремно. Нарешті Беккі сказала:
— Томе!
— Що, Беккі?
— Вони ж помітять, що ми заблудились, і шукатимуть нас.
— Атож. Безперечно, шукатимуть.
— Може, вони вже шукають нас. Томе?
— Звичайно ж, мабуть, шукають уже. Сподіваюся, що шукають.
— А коли вони помітять, що ми загубилися, Томе?
— Думаю, коли повернуться на пароплав.
— Томе, тоді, може, буде зовсім темно. Хіба вони побачать, що ми не прийшли?
— Не знаю, але твоя мама відразу зніме тривогу, як тільки всі повернуться додому.
На обличчі Беккі з՚явився вираз переляку, і Том здогадався, що зробив якусь помилку. Адже Беккі мала провести цю ніч у подруги, і дома її не чекають. Діти замовкли й задумалися. Раптом Беккі знову зайшлася риданням, і Том зрозумів, що їй, як і йому, спала та сама сумна думка: ранок у неділю може наполовину минути, поки місіс Течер довідається, що Беккі не була у місіс Гарпер. Діти не спускали очей з останнього недогарка свічки і спостерігали, як він поволі й безжалісно тане. Ось тільки півдюйма гнота лишилося. Ось слабкий вогник підіймається й падає, підіймається й падає, ось він повзе вгору вузенькою цівкою диму, затримався одну мить на верхньому кінці,— а потім запанував жах цілковитої темряви.
Ніхто з дітей не міг би сказати, скільки часу минуло, поки Беккі отямилась і помітила, що вона плаче в обіймах у Тома. Вони знали тільки, що після довгого, як їм здавалося, часу обоє ніби прокинулись від тяжкого сну і ще раз усвідомили своє нещастя. Том сказав, що тепер, очевидно, неділя, а може й понеділок. Він намагався втягти Беккі в розмову, але вона була занадто пригнічена горем: усі її надії загинули. Том запевняв, що вже, мабуть, давно помітили їхню відсутність і, безперечно, почали розшуки. Він гукатиме на все горло,— може, хтось почує і прийде. Він крикнув, але в темряві далека луна відгукнулася так страшно, що більше він уже не кричав.
Години минали, і голод знову почав мучити в՚язнів. Лишився кусочок від Томової частки пирога; вони розділили його й з՚їли. Але після цього стали начебто ще голодніші, ніж досі. Жалюгідний шматочок тільки збільшив голод.
Незабаром Том сказав:
— Тсс… Чуєш?
Обоє затамували подих і прислухалися. Десь в далині начебто хтось гукав. Негайно Том відгукнувся і, тримаючи Беккі за руку, став помацки пробиратися коридором у той бік. Незабаром він знову прислухався: знову хтось гукав і начебто ближче.
— Це вони! — сказав Том.— Вони йдуть! Ходім, Беккі, не бійся, тепер усе гаразд.
В՚язні раділи неймовірно, але бігти вони не могли, бо боялись ям, що траплялись на кожному кроці. Незабаром діти підійшли до одної такої ями і мусили зупинитися. Вона була з три фути завглибшки, а може, й сотню — в усякому разі перейти через неї було неможливо. Том ліг на живіт і перехилився вниз так далеко, як тільки міг. Дна нема… Їм треба стояти тут і чекати, поки до них прийдуть. Вони прислухалися, але вигуки лунали дедалі глухіше. Ще кілька хвилин, і голоси зовсім зникли. Який жаль, який сум! Том кричав, поки не охрип, але ніхто не відгукнувся. Все-таки він підбадьорював Беккі. Минула ціла вічність, вони напружено чекали але голосів не було чути.
Діти помацки повернули до свого струмочка. Час минав поволі. Вони знову поснули і прокинулися голодні, пригнічені горем. Том гадав, що вже був вівторок.
Раптом у нього з՚явилась одна думка. Поблизу було кілька бічних коридорів. Краще дослідити їх, ніж отак марнувати час. Він витяг із кишені шворку від повітряного змія, прив՚язав її до скелі, і вони з Беккі вирушили, розмотуючи за собою шворку. Приблизно через двадцять кроків коридор закінчився. Там було щось подібне до майданчика для стрибків. Том став навколішки, помацав руками спереду, праворуч, ліворуч. І цієї миті за якихось двадцять ярдів від нього із-за скелі з՚явилася людська рука з свічкою. Том радо скрикнув. І відразу слідом за рукою висунулася постать… індійця Джо! Том заціпенів, він не міг ворухнути ні рукою, ні ногою і дуже зрадів, коли “іспанець” тієї ж хвилини кинувся тікати і незабаром зник. Том дивувався, чому Джо не пізнав його голосу, не кинувся на нього і не вбив за свідчення на суді. Але, очевидно, луна змінила його голос. Безперечно, так, гадав хлопець. Від страху кожен м՚яз у Томовому тілі послабнув. Він сказав собі, що коли в нього вистачить сили повернутися до струмка, він там і залишиться і вже нікуди не піде, щоб знову не зустрітися з індійцем Джо.
Том приховав од Беккі, що бачив його. Він сказав їй, що гукнув просто так, “на щастя”.
Але голод і втома зрештою переважили страх. Засмучені, сиділи діти біля струмка, потім поснули, спали довго — і прокинулися з іншими почуттями. Муки голоду ставали нестерпними. Том гадав, що тепер уже середа або четвер, може, навіть п՚ятниця або субота, і що шукачі, втративши надію знайти їх, махнули на них рукою. Він запропонував дослідити ще один коридор. Том уже ладен був рискувати зустрітись з ким завгодно, навіть зустріч з індійцем Джо уже не лякала його. Але Беккі була занадто квола. Вона немов заціпеніла від жаху. Вона казала, що лишиться тут, де сидить, і помре — це станеться незабаром. Нехай Том візьме шворку і йде собі, коли хоче. Але вона благала його частіше повертатися, назад і розмовляти з нею; він мусив обіцяти їй, що, коли прийде страшна хвилина, він сидітиме коло неї і триматиме її руку, поки все скінчиться.
Том поцілував її. Сльози лоскотали йому горло. Він удавав, що не втрачає надії знайти шукачів або вихід із печери. Потім він узяв шворку в руку і помацки порачкував уздовж одного з коридорів, його мучили голод і лихі передчуття.
«Пригоди Тома Сойєра» Розділ тридцять другий
“Виходьте! Знайшлися!”
Ось і вівторок. Надходили вже вечірні сутінки. Містечко Санкт-Петербург все ще в жалобі: загублених дітей не знайдено. В церкві правлять молебні за їхній порятунок. Немало лунало за них і окремих молитв, а з печери і далі не було радісних вістей. Більшість шукачів утратили надію і повернулися до своїх щоденних справ, говорячи, що дітей, безперечно, ніколи вже не знайти.
Місіс Течер була дуже хвора і майже весь час марила. Люди кажуть, що жаль крає їм серце, коли вона кличе свою дівчинку, підводить голову і цілу хвилину прислухається, а потім, важко стогнучи, опускає її на подушку. Тітка Поллі так глибоко сумувала, що її сиве волосся майже побіліло. У вівторок увечері все містечко пішло спати без ніякої надії.
Серед ночі раптом закалатали дзвони на міській дзвіниці. За мить вулиці заповнилися схвильованими напіводягненими людьми, які несамовито гукали:
— Виходьте! Виходьте! Знайшлися! Знайшлися!
Забили в залізні сковороди, засурмили в ріжки. Все населення юрбою рушило до річки назустріч Томові та Беккі. Вони їхали у відкритому екіпажі, який з криками везли мешканці містечка. Юрба оточила екіпаж, приєдналась до процесії і урочисто пішла за дітьми головною вулицею.
— Ура! Ура! — лунало навколо.
Скрізь сяяли вогні. Ніхто вже не лягав спати. Ще ніколи містечко не переживало такої чудової ночі. За півгодини в будинку судді Течера перебували мало не всі жителі. Вони обіймали врятованих дітей і цілували їх, потискуючи руку місіс Течер, намагалися сказати щось, але не могли — і затопили весь будинок потоками радісних сліз.
Тітка Поллі була цілком щаслива. Місіс Течер теж була б цілком щаслива, коли б тільки була певна, що посланець, якого послали в печеру, повідомив її чоловікові, що діти знайшлися.
Том лежав на дивані, оточений жадібними слухачами, і розповідав їм про свою дивовижну пригоду, прикрашуючи її багатьма яскравими вигадками. Він закінчив на тому, як залишив Беккі і вирушив на розвідки; як він обстежив дві галереї, скільки вистачало шворки, як пішов по третій, і вже ладен був повернутися, коли раптом побачив у далині щось яскраве, ніби сонячне світло, кинув шворку і поповз туди, потім просунув голову й плечі в маленьку дірку і побачив широкі хвилі Міссісіпі. А коли б це було вночі, він не помітив би яскравого світла і, звичайно, не дійшов би до кінця галереї! Потім він розповів, як повернувся до Беккі з радісною новиною, і вона просила, щоб він не приставав до неї з такими дурницями, бо вона втомилась і знає, що скоро вмре і хоче вмерти. За його словами, він умовляв і переконував її, і вона мало не вмерла від радості, коли, приповзши туди, на власні очі побачила синій клаптик денного світла; він розповів, як він проліз у дірку і потім допоміг Беккі; як вони сіли на землю і заплакали від радощів, а в цей час якісь незнайомі люди пропливли повз них у човні, і Том гукнув до них і сказав їм: “Ми тільки що з печери і нам страшенно хочеться їсти”. Люди не вірили їм спочатку, бо — казали вони — цього ніяк не може бути: “Печера не тут, а за п՚ять миль звідси, там, вгору річкою, в долині”, а потім все-таки взяли їх у човен, довезли до якогось будинку, нагодували їх вечерею, дали їм відпочити, а потім через дві-три години відвезли їх додому.
До світанку посланці знайшли суддю Течера й кількох шукачів ідучи слідом за линвами, що їх шукачі розмотували за собою, і сповістили їм велику новину.
Для Тома і Беккі не могло минути безслідно три дні й три ночі страждань і голоду, і в цьому вони скоро переконалися. Всю середу і весь четвер вони пролежали в постелі, і здавалося, що з кожною годиною почувають дедалі більшу втому. Том в четвер трохи почав ходити, в п՚ятницю вийшов на вулицю, в суботу зовсім одужав. Але Беккі не виходила з кімнати до неділі, та й тоді мала вигляд ніби після тяжкої хвороби.
Том довідався, що Гек захворів, і пішов ще в п՚ятницю одвідати його, але його не пустили. Те саме сталося в суботу і в неділю. Потім уже його пускали щодня, але при цьому заборонили розповідати про події в печері і взагалі зачіпати хвилюючі теми. Вдова Дуглас весь час була при їхніх розмовах і стежила, щоб Том не порушив заборони. Дома Том довідався про події біля будинку вдови; йому розповіли також, що тіло одного з волоцюг випадково знайшли в річці поблизу пристані: мабуть, він потонув, рятуючись від погоні.
Тижнів через два після визволення з печери Том пішов одвідати Гека, який у цей час уже одужував, і з ним можна було говорити про все. А тому що будинок судді Течера був по дорозі, Том зайшов побачитися з Беккі. Суддя та його приятелі заговорили з Томом, і хтось жартома спитав його, чи не хотів би він ще раз піти в печеру. Том відповів, що пішов би туди хоч зараз.
Суддя сказав:
— Мабуть, ще є такі, як ти, Томе. Я не маю в цьому найменших сумнівів. Але ми вжили заходів. Ніхто вже більше не заблудиться в цьому підземеллі.
— Чому?
— Бо ще два тижні тому я наказав оббити двері до печери бляхою і замкнути їх на три замки. А ключі в мене.
Том раптом пополотнів.
— Що з тобою, хлопче? Гей, сюди хто-небудь, дайте склянку води!
Принесли води, бризнули нею Томові в обличчя.
— Ну от, тепер усе гаразд. Та що таке з тобою, Томе?
— О, суддя, там, у печері… індієць Джо!
