«Пригоди Тома Соєра» читати. Марк Твен

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XVI

Перші люльки — «Я загубив свій ніж»

Після обіду вся компанія вирушила на мілину шукати черепашачі яйця. Вони ходили, штрикаючи палицями в пісок, а коли знаходили м’яке місце, ставали навколішки й розгрібали його руками. Часом з однієї ямки вони викопували по п’ятдесят чи шістдесят яєць. То були ідеально круглі білі кульки, трохи менші за англійський волоський горіх. Того вечора вони влаштували славний бенкет зі смажених яєць, а ще один — у п’ятницю вранці.

Після сніданку вони з криками й галасом вибігли на мілину та почали ганятися один за одним по колу, скидаючи на ходу одяг, аж поки не залишилися зовсім голі. Потім продовжили свої пустощі далеко на мілководді, пробираючись проти сильної течії, яка час від часу підкошувала їм ноги й тим самим неабияк додавала веселощів. А часом вони всі гуртом нахилялися й долонями хлюпали воду один одному в обличчя, поступово наближаючись один до одного й відвертаючи голови, щоб не захлинутися бризками, а зрештою хапалися, борюкалися, доки сильніший не занурював свого сусіда під воду. Тоді всі разом зникали у воді, сплетені в клубок білих ніг та рук, а виринали, відсапуючись, хриплячи, сміючись і жадібно хапаючи повітря — усе водночас.

Коли вони добряче втомлювалися, то вибігали на берег, розпластувалися на сухому гарячому піску, лежали там і присипали себе ним, а невдовзі знову кидалися у воду й повторювали всю забаву спочатку. Зрештою їм спало на думку, що їхня гола шкіра досить непогано править за трико тілесного кольору. Тож вони накреслили на піску коло й влаштували циркову виставу — з трьома клоунами, бо жоден не бажав поступитися сусідові цією найпочеснішою посадою.

Потім вони дістали свої скельця й грали в «костяшки», «колечко» та «на вибивання», аж поки ця розвага їм не набридла. Тоді Джо і Гек знову пішли купатися, але Том не наважився, бо, скидаючи штани, виявив, що разом із ними зірвав зі щиколотки й нитку з брязкальцями гримучої змії. Він дивувався, як це так довго не звело йому судомою ноги без захисту цього таємничого оберега. Тож знову лізти у воду не став, доки не знайшов свої брязкальця, а до того часу інші хлопці вже втомилися й були готові відпочивати. Вони поступово розбрелися хто куди, впали в смуток і почали тужливо дивитися через широку річку туди, де під сонцем дрімало їхнє селище. Том сам не помітив, як великим пальцем ноги написав на піску «Беккі»; тут же стер напис і розсердився на себе за слабкодухість. Та все одно написав знову — нічого не міг із собою вдіяти. Знову стер і цього разу врятував себе від спокуси, зібравши інших хлопців докупи й приєднавшись до них.

Але Джо був уже майже невтішний. Він так сумував за домом, що ледве міг витримати свої страждання. Сльози були зовсім близько. Гек теж був похмурий. Том сумував, але щосили намагався цього не показувати. У нього була одна таємниця, яку він поки що не хотів розкривати, але якщо цей бунтівний занепад духу не припиниться найближчим часом, доведеться її відкрити. Він сказав із таким виглядом, ніби надзвичайно весело:

— Закладаюся, хлопці, до нас на цей острів уже навідувалися пірати. Давайте ще раз його обшукаємо. Десь тут вони неодмінно сховали скарби. От якби ви натрапили на гнилу скриню, повну золота та срібла — га?

Але це викликало лише слабкий спалах ентузіазму, який одразу згас, не дочекавшись відповіді. Том спробував ще одну-дві спокуси, та й вони не подіяли. Робота була невдячна. Джо сидів і штрикав палицею пісок, похмуро дивлячись перед себе. Нарешті він сказав:

— Ох, хлопці, давайте вже кинемо це. Я хочу додому. Тут так самотньо.

— Та ні, Джо, тобі згодом стане краще, — сказав Том. — Тільки подумай, яка тут риболовля!

— Мені байдуже до риболовлі. Я хочу додому.

— Але, Джо, такого місця для купання більше ніде не знайдеш.

— Купатися тут уже нецікаво. Не знаю чому, але коли ніхто не каже мені, що не можна лізти у воду, мені це якось не приносить радості. Я хочу додому.

— Ох, та годі тобі! Малюк! Напевно, хочеш до мами.

— Так, хочу до мами! І ти теж хотів би, якби в тебе була мама. Я не більший малюк за тебе.

І Джо тихенько шморгнув носом.

— Ну що ж, відпустимо плаксу додому до матусі, правда, Геку? Бідолашка — хоче до матусі? Ну то й нехай іде. Тобі ж тут подобається, правда, Геку? Ми залишимося, еге ж?

— А-а… — протягнув Гек без жодного ентузіазму.

— Я більше ніколи в житті з тобою не розмовлятиму, — сказав Джо, підводячись. — От і все!

І він похмуро відійшов убік та почав одягатися.

— Кому ти потрібен! — сказав Том. — Ніхто тебе не тримає. Іди додому, нехай з тебе посміються. Ото з тебе пірат! А ми з Геком не плакси. Залишимося, правда, Геку? Хай собі йде, якщо хоче. Гадаю, ми якось обійдемося без нього.

Але Том усе одно непокоївся і занепокоївся ще дужче, побачивши, як Джо похмуро продовжує одягатися. А потім йому стало зовсім не по собі, коли він побачив, як Гек із тугою стежить за Джо й зловісно мовчить. Невдовзі Джо, не сказавши на прощання жодного слова, почав брести до берега Іллінойсу. Томове серце стислося. Він глянув на Гека. Гек не витримав цього погляду й опустив очі. Потім сказав:

— Я теж хочу піти, Томе. Тут і так ставало самотньо, а тепер буде ще гірше. Ходімо й ми, Томе.

— А я не піду! Хочете — ідіть усі. А я залишуся.

— Томе, мені краще піти.

— Ну то йди — хто тебе тримає?

Гек почав збирати розкиданий одяг. Потім сказав:

— Томе, я хотів би, щоб ти теж пішов. Подумай як слід. Ми почекаємо на тебе, коли дістанемося берега.

— Ну, чекатимете ви дуже довго, от і все.

Гек сумно рушив геть, а Том стояв і дивився йому вслід, відчуваючи, як серце наполегливо тягне його відмовитися від гордості й піти разом із товаришами. Він сподівався, що хлопці зупиняться, але вони й далі повільно брели вперед. І тут Том раптом усвідомив, що навколо стало надзвичайно самотньо й тихо. Він востаннє поборовся зі своєю гордістю, а тоді кинувся навздогін товаришам, вигукуючи:

— Зачекайте! Зачекайте! Я хочу вам дещо сказати!

Невдовзі вони зупинилися й обернулися. Коли Том наздогнав їх, він почав розкривати свою таємницю, і вони похмуро слухали, аж поки нарешті не збагнули, до чого він веде. Тоді підняли бойовий клич від захвату й заявили, що це «чудово», а якби він розповів їм усе від самого початку, вони б і не рушили з острова. Том придумав цілком правдоподібне виправдання, але справжньою причиною його мовчання був страх, що навіть ця таємниця не затримає їх із ним надовго, і тому він вирішив приберегти її як останню спокусу.

Хлопці весело повернулися й з новою силою взялися до своїх забав, без упину торочачи про грандіозний Томів план і захоплюючись його геніальністю. Після вишуканого обіду з яєць та риби Том заявив, що тепер хоче навчитися курити. Джо одразу підхопив цю думку й сказав, що теж хотів би спробувати. Тож Гек зробив люльки й набив їх тютюном. До цього ці новачки не курили нічого, крім сигар із виноградної лози, а ті кусали язик і взагалі не вважалися по-справжньому чоловічою справою.

Тепер вони розляглися на ліктях і почали обережно пихкати, не маючи особливої впевненості у своїх силах. Дим був неприємний на смак, від нього їх трохи нудило, але Том сказав:

— Та це ж зовсім легко! Якби я знав, що тут нічого складного, то давно б навчився.

— І я теж, — сказав Джо. — Та тут узагалі нічого немає.

— Я багато разів дивився, як люди курять, і думав: от би й мені так уміти! Але ніколи не гадав, що сам зможу, — сказав Том.

— І зі мною так само, правда, Геку? Ти ж чув, як я так казав — правда, Геку? Я тебе питаю: хіба не чув?

— Атож — купу разів, — відповів Гек.

— Ну от, і я про те саме, — сказав Том. — О, сотні разів. Одного разу біля бійні. Пам’ятаєш, Геку? Там були Боб Таннер, Джонні Міллер і Джефф Тетчер, коли я це сказав. Пам’ятаєш, Геку, як я тоді це казав?

— Так, було таке, — сказав Гек. — Це було наступного дня після того, як я загубив білу скельку. Ні, стривай, за день до того.

— От бачиш! Я ж тобі казав, — сказав Том. — Гек пам’ятає.

— Гадаю, я міг би курити цю люльку цілий день, — сказав Джо. — Мені зовсім не зле.

— І мені теж, — сказав Том. — Я теж міг би курити цілий день. Але закладаюся, Джефф Тетчер не зміг би.

— Джефф Тетчер! Та він би звалився від двох затяжок. Нехай тільки спробує. От тоді побачить!

— Авжеж, побачив би. А от Джонні Міллера я б хотів побачити за цим заняттям.

— Та ще б пак! — вигукнув Джо. — Закладаюся, Джонні Міллер не зміг би й половини того, що ми зараз робимо. Від однієї маленької затяжки його б одразу скрутило.

— Авжеж, Джо. Слухай — от би хлопці могли зараз нас побачити.

— Я теж про це думаю.

— Слухайте, хлопці, тільки нікому нічого не кажіть. А якось, коли вони будуть поруч, я підійду до тебе й скажу: «Джо, маєш люльку? Я хочу покурити». А ти так недбало, ніби в цьому немає нічого особливого, скажеш: «Так, у мене є моя стара люлька і ще одна, тільки тютюн у мене не дуже добрий». А я скажу: «Нічого, якщо він достатньо міцний». Тоді ти дістанеш люльки, ми спокійнісінько їх запалимо — і тільки подивися, як вони витріщаться!

— Оце буде весело, Томе! Хотів би я, щоб це було вже зараз!

— Я теж! А коли ми скажемо їм, що навчилися цього, поки були піратами, хіба вони не пошкодують, що не пішли з нами?

— О, ще б пак! Я просто закладаюся, що пошкодують!

Так розмова й точилася далі. Але невдовзі вона почала потроху згасати й ставала дедалі уривчастішою. Паузи між словами довшали, а слина виділялася з неймовірною силою. Кожна пора в роті хлопців перетворилася на фонтан, що бив струменем; вони ледве встигали вичерпувати воду з підвалів під язиками, щоб не допустити повені. Попри всі їхні зусилля, трохи слини все ж стікало в горло, і щоразу за цим слідували раптові позиви до блювання. Тепер обидва хлопці мали дуже блідий і нещасний вигляд. Люлька випала з безсилих пальців Джо. За нею впала й Томова. Обидва фонтани били тепер щодуху, а обидва насоси щосили відкачували воду. Джо слабким голосом сказав:

— Я загубив свій ніж. Гадаю, краще піду його пошукаю.

Том тремтячими губами й затинаючись відповів:

— Я допоможу тобі. Ти йди туди, а я пошукаю біля струмка. Ні, Геку, тобі не треба йти — ми самі його знайдемо.

Тож Гек знову сів і чекав цілу годину. Потім йому стало самотньо, і він пішов шукати товаришів. Вони лежали далеко один від одного в лісі — обоє дуже бліді й міцно спали. Але щось підказало Геку, що якщо з ними й трапилася якась халепа, то вони вже від неї позбулися.

Того вечора за вечерею вони були не надто балакучі. Вигляд у них був покірний, і коли після їжі Гек набив свою люльку й збирався набити їхні, вони відмовилися: мовляв, почуваються не дуже добре — щось із того, що вони їли за обідом, їм не підійшло.

Близько опівночі Джо прокинувся й покликав хлопців. У повітрі стояла якась гнітюча важкість, наче вона віщувала щось недобре. Хлопці збилися докупи й тулилися до дружнього вогню, хоча важке, нерухоме повітря без найменшого подиху вітру душило їх. Вони сиділи мовчки, напружено прислухаючись і чекаючи. Урочиста тиша не порушувалася. За межами світла від вогню все потопало в чорній пітьмі. Раптом майнула тремтлива заграва, на мить невиразно освітивши листя, і згасла. Згодом спалахнула ще одна, трохи яскравіша. Потім ще одна. І тоді крізь гілля лісу протяжно зітхнув ледь чутний стогін вітру, хлопці відчули на щоках легкий подих і здригнулися від думки, що повз них пройшов сам Дух Ночі.

Настала пауза. Раптом моторошний спалах перетворив ніч на день і освітив кожну травинку біля їхніх ніг — кожну окремо, чітко й виразно. І також показав три білі, перелякані обличчя. Глибокий гуркіт грому покотився небесами, перекочуючись дедалі далі, аж поки не розчинився в глухому бурмотінні десь удалині. Налетів холодний порив повітря, зашелестів усім листям і розсипав навколо вогню легкий попіл. Ще один лютий спалах осяяв ліс, і тієї ж миті пролунав оглушливий удар грому, від якого, здавалося, просто над головами хлопців розкололися верхівки дерев. У густій пітьмі, що настала після цього, вони в страху тулилися один до одного. Кілька великих крапель дощу застукотіли по листю.

— Швидше, хлопці! До намету! — вигукнув Том.

Вони кинулися бігти, спотикаючись у темряві об коріння та чіпляючись за ліани; кожен мчав у своєму напрямку. Шалений порив вітру заревів крізь дерева, змушуючи все навколо співати й стогнати. Один сліпучий спалах блискавки змінював інший, а за ними грім гримів удар за ударом. А тепер полив така злива, що вода хлинула суцільним потоком, а дедалі сильніший ураган гнав її по землі цілими завісами. Хлопці гукали один одного, але ревіння вітру та оглушливі удари грому цілковито заглушували їхні голоси. Та зрештою вони по одному добралися до намету й сховалися під ним — холодні, перелякані, з ніг до голови мокрі. Але сама присутність товаришів у спільній біді здавалася вже чимось таким, за що варто дякувати долі.

Розмовляти вони не могли: старе вітрило шалено лопотіло, та й навіть без нього всі інші звуки не дозволили б почути одне одного. Буря дедалі посилювалася, і невдовзі вітрило відірвалося від кріплень та полетіло геть на крилах вітру. Хлопці схопилися за руки й, раз у раз падаючи та набиваючи собі синці, побігли до сховку під величезним дубом, що стояв на березі річки.

Тепер битва досягла найвищої сили. Під безперервним вогнем блискавок, що палахкотіли в небі, усе внизу вирізнялося з разючою, чіткою, позбавленою тіней виразністю: дерева, що гнулися під вітром; хвиляста річка, біла від піни; хмари водяних бризок і пінистих крапель, які вітер гнав перед собою; нечіткі обриси високих круч на протилежному березі, що то з’являлися, то зникали крізь хмари, які стрімко пливли небом, і косу завісу дощу. Час від часу якийсь велетенський дуб або інше дерево не витримувало боротьби й із гуркотом падало, ламаючи молоду поросль. А невпинний грім тепер вибухав оглушливими ударами — різкими, пронизливими й невимовно жахливими.

Буря сягнула кульмінації одним нечуваним шаленим зусиллям, яке, здавалося, ось-ось розірве острів на шматки, спалить його, затопить аж до верхівок дерев, зірве й понесе геть і водночас оглушить кожну живу істоту на ньому. Це була шалена ніч для юних голів, яким не було де прихилити голову.

Та зрештою битва скінчилася, і сили стихії відступили, дедалі слабше погрожуючи й бурмочучи, а над світом знову запанував мир. Хлопці повернулися до табору неабияк приголомшені. Але там вони виявили ще одну причину для вдячності долі: величезний явір, під яким стояли їхні ліжка, тепер лежав зруйнований, уражений блискавкою, — а під ним вони були лише доти, доки не сталося це лихо.

У таборі все промокло наскрізь, навіть багаття, бо хлопці були всього лише безтурботними підлітками, як і всі в їхньому віці, й зовсім не подбали про захист від дощу. Це було справжнім лихом: вони промокли до нитки й змерзли. Вони красномовно нарікали на свою біду, але невдовзі виявили, що вогонь так глибоко прогорів у великій колоді, біля якої вони його розпалили, — там, де колода вигиналася вгору й відділялася від землі, — що клаптик її завширшки з долоню залишився сухим. Тоді вони терпляче заходилися коло роботи й, назбиравши трісок та кори з нижнього боку колод, захищених від дощу, поступово роздмухали вогонь. Потім навалили на нього великі сухі гілки, аж поки багаття не розгорілося ревучою піччю, і хлопці знову повеселішали.

Вони підсушили свою варену шинку й улаштували бенкет, а потім сиділи біля вогню й до самого ранку розповідали одне одному про свої нічні пригоди, дедалі більше перебільшуючи їх і надаючи їм героїчної величі, бо навколо не залишилося жодного сухого місця, де можна було б спати.

Коли сонце почало пробиратися до хлопців своїм промінням, їх огорнула дрімота, і вони вийшли на піщану мілину та полягали спати. Згодом сонце так їх припекло, що вони прокинулися й похмуро взялися готувати сніданок. Після їжі вони почувалися якось розбитими, здерев’янілими й знову трохи сумували за домом. Том помітив ці ознаки й почав як міг підбадьорювати піратів. Але їм були байдужі й скельця, й цирк, і купання — усе. Він нагадав їм про свою грандіозну таємницю, і це породило в них промінь надії. Поки він ще не згас, Том зацікавив їх новою вигадкою. Цього разу вони мали на якийсь час покинути піратство й стати індіанцями.

Ідея припала їм до душі, тож невдовзі вони вже стояли роздягнені й від голови до п’ят вимазані чорною багнюкою, наче зграя зебр, — звісно ж, усі вожді. Потім вони з криками помчали лісом атакувати англійське поселення.

Згодом вони розділилися на три ворогуючі племені й почали вискакувати одне на одного із засідок із моторошними бойовими кличами, тисячами вбиваючи та скальпуючи один одного. День видався надзвичайно кривавим. А тому й надзвичайно вдалим.

Ближче до вечері вони зібралися в таборі, голодні та щасливі. Але тут виникла проблема: ворогуючі індіанці не могли разом сісти за хліб гостинності, попередньо не уклавши миру, а це було просто неможливо без куріння люльки миру. Іншого способу вони ніколи не чули. Двоє дикунів мало не пошкодували, що не залишилися піратами. Але іншого виходу не було, тож, зробивши такий веселий вигляд, який тільки могли, вони попросили люльку й по черзі зробили з неї належну затяжку.

І ось виявилося, що вони не дарма стали дикунами, бо здобули дещо важливе: тепер вони могли трохи курити, не мусивши щоразу йти шукати загублений ніж, і їм не ставало настільки погано, щоб це завдавало серйозних незручностей. Вони не збиралися змарнувати цю багатообіцяльну нову здібність через брак старання. Ні, після вечері вони обережно вправлялися в курінні й досягли цілком пристойного успіху, а тому провели надзвичайно радісний вечір. Своїм новим умінням вони пишалися й тішилися більше, ніж пишалися б навіть скальпуванням та здиранням шкіри з усіх шести ірокезьких племен. А ми покинемо їх курити, базікати й вихвалятися, бо наразі вони нам більше не потрібні.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XVII

Пірати на власному похороні

Але того самого тихого суботнього дня в містечку не було й сліду веселощів. Родини Гарперів і тітки Поллі занурилися в жалобу, сповнену великого горя та численних сліз. Незвична тиша огорнула містечко, хоча, правду кажучи, зазвичай воно й без того було доволі тихим. Жителі займалися своїми справами якось розсіяно, мало розмовляли, зате часто зітхали. Суботній вихідний здався дітям справжнім тягарем. Їм було не до ігор, і поступово вони зовсім їх покинули.

По обіді Беккі Тетчер виявила, що безцільно блукає спорожнілим шкільним подвір’ям і почувається надзвичайно сумною. Але там не знайшлося нічого, що могло б її втішити. Вона сама до себе промовила:

— Ох, якби я тільки знову мала ту латунну ручку від камінної решітки! Але тепер у мене нічого не залишилося, щоб його згадувати.

І вона придушила тихий схлип.

Невдовзі вона зупинилася й сказала сама собі:

— Це було саме тут. Ох, якби все можна було повернути, я б цього не сказала — за цілий світ не сказала б. Але тепер його вже немає; я ніколи, ніколи, ніколи більше його не побачу.

Ця думка остаточно її зламала, і вона пішла геть, а по щоках у неї котилися сльози. Тут неподалік пройшла ціла зграйка хлопців і дівчат — товаришів Тома та Джо, — вони зупинилися біля паркану й почали благоговійно пошепки згадувати, як Том робив те чи те востаннє, коли вони його бачили, і як Джо сказав якусь дрібницю, яка тепер, звісно, здавалася сповненою жахливого пророцтва. Кожен оповідач показував точнісінько те місце, де стояли тоді зниклі хлопці, а потім додавав щось на кшталт:

— А я стояв отак — точнісінько як зараз, а якби ти був ним, то я був би ось настільки близько… А він усміхнувся отак… і тоді мені раптом стало якось… моторошно, розумієш… Але я, звісно, й гадки не мав, що це означає. А тепер усе бачу!

Потім виникла суперечка про те, хто востаннє бачив загиблих хлопців живими. Чимало дітей претендували на цю сумну честь і наводили докази, більшою чи меншою мірою підправлені самими свідками. Коли ж зрештою встановили, хто справді бачив небіжчиків останнім і обмінявся з ними останніми словами, щасливці перейнялися якоюсь особливою, майже священною значущістю, а всі інші дивилися на них із захопленням і заздрістю.

Один бідолаха, якому більше нічим було похвалитися, сказав із цілком очевидною гордістю:

— Ну, Том Сойєр якось мене відлупцював.

Але ця заявка на славу провалилася. Таке міг сказати про себе мало не кожен хлопець, а тому ця відзнака надто вже знецінилася. Гурток потроху розійшовся, іще довго згадуючи загиблих героїв тихими, сповненими побожного страху голосами.

Наступного ранку, коли закінчилася недільна школа, дзвін почав не дзвонити, як звичайно, а повільно й скорботно бити. То була надзвичайно тиха неділя, і цей жалобний звук якнайкраще відповідав задумливій тиші, що панувала в природі. Жителі містечка почали сходитися, затримуючись на мить у притворі, щоб пошепки перемовитися про сумну подію. Але всередині церкви ніхто не шепотів; лише скорботний шелест суконь, коли жінки сідали на свої місця, порушував тишу. Ніхто не міг пригадати, коли маленька церква востаннє була так переповнена.

Нарешті запала напружена тиша, сповнена очікування, і тоді увійшла тітка Поллі, за нею Сід та Мері, а слідом — родина Гарперів. Усі були в глибокій жалобі. Вся громада, разом зі старим священником, шанобливо підвелася й стояла, доки ті, хто оплакував загиблих, не сіли на передній лаві. Знову запала мовчазна скорбота, яку час від часу переривали приглушені схлипування. Потім священник розпростер руки й почав молитися. Заспівали зворушливий гімн, а після нього прозвучав біблійний текст: «Я є воскресіння і життя».

У міру того як тривала служба, священник малював перед слухачами такі прекрасні образи — розповідав про чесноти, чарівні манери та надзвичайні здібності загиблих хлопців, — що кожен присутній, упізнаючи в цих описах Тома й Джо, відчув гострий біль від думки, що раніше вперто заплющував на все це очі й так само вперто помічав у бідолашних хлопцях лише вади та недоліки.

Священник розповів також чимало зворушливих історій із життя покійних, що свідчили про їхню добру, щедру вдачу. І тепер усі легко могли побачити, якими шляхетними та прекрасними були ті вчинки, й із болем згадували, що в час, коли вони відбувалися, здавалися їм просто нахабними витівками, за які хлопці цілком заслужили доброго прочухана.

Уся громада дедалі більше переймалася жалем, і, коли сумна розповідь наближалася до кінця, всі остаточно зламалися й приєдналися до плачу близьких, дружно ридаючи від розпачу. Навіть сам проповідник не стримав почуттів і заплакав просто за кафедрою.

На галереї щось зашелестіло, але ніхто не звернув на це уваги. За мить рипнули двері церкви. Священник підняв над хустинкою очі, повні сліз, — і завмер, наче громом уражений!

Спочатку одна, потім друга пара очей простежила за його поглядом, а тоді майже вся громада одночасно підвелася й витріщилася: проходом до вівтаря крокували троє мертвих хлопців! Попереду йшов Том, за ним Джо, а Гек, перетворений на суцільне лахміття, боязко плентався позаду!

Увесь цей час вони ховалися на невикористовуваній галереї й слухали власну похоронну проповідь!

Тітка Поллі, Мері та Гарпери кинулися до своїх воскреслих рідних, засипали їх поцілунками й дякували Богові. Бідолашний Гек стояв збентежений і ніяково переминався з ноги на ногу, не знаючи, що робити й де сховатися від стількох непривітних поглядів. Він нерішуче відступив і вже хотів непомітно вислизнути, але Том схопив його й сказав:

— Тітонько Поллі, це несправедливо. Хтось же повинен зрадіти, побачивши Гека.

— Авжеж, повинен. Я рада його бачити, бідолашну сироту!

І ніжність, якою тітка Поллі оточила Гека, була чи не єдиною річчю, здатною зробити його ще незручнішим, ніж він почувався до цього.

Раптом священник щосили вигукнув:

— Хваліть Бога, від Якого походять усі благословення! Співайте! — і вкладайте в спів усе своє серце!

І вони заспівали. Гімн «Старі сто» загримів тріумфальним вибухом, і, поки його могутні звуки стрясали крокви, Том Сойєр-Пірат оглянув заздрісних юних товаришів навколо себе й подумки визнав, що це була найгордіша мить у його житті.

Коли «обдурена» громада виходила з церкви, люди казали, що майже готові були б ще раз дозволити зробити з себе посміховисько, аби тільки ще раз почути, як так велично співають «Старі сто».

Того дня Том отримав від тітки Поллі — залежно від того, в якому вона була настрої, — більше стусанів і поцілунків, ніж заробляв за цілий рік. І він ледве міг збагнути, що з них виражало більшу вдячність Богові й більшу любов до нього самого.

«Пригоди Тома Сойєра» Розділ XVIII

Том розкриває свою таємницю про сон

Ось у чому полягав великий Томів секрет — у задумі повернутися додому разом зі своїми братами-піратами й побувати на власному похороні. У сутінках суботи вони переправилися на колоді на берег Міссурі, висадившись за п’ять чи шість миль нижче від селища; на узліссі, неподалік містечка, вони спали в лісі майже до світанку, а потім прокралися задніми провулками та завулками й доспали просто на галереї церкви, серед хаосу поламаних і непридатних для сидіння лав.

У понеділок уранці за сніданком тітка Поллі та Мері були надзвичайно ласкаві до Тома й дуже дбали про нього. Розмов було незвично багато. Під час однієї з них тітка Поллі сказала:

— Ну, я не кажу, що це був не чудовий жарт, Томе, — змусити всіх мало не цілий тиждень страждати, поки ви, хлопці, добре проводили час. Але шкода, що ти міг бути таким безсердечним і дозволити мені так мучитися. Якщо ти зміг переправитися на колоді, щоб прийти на власний похорон, то міг би переправитися й просто дати мені якось знати, що ти не помер, а лише втік.

— Так, міг би, Томе, — сказала Мері. — І я думаю, ти так і зробив би, якби додумався.

— Справді, Томе? — перепитала тітка Поллі, і її обличчя сповнилося мрійливої надії. — Скажи-но, ти зробив би це, якби подумав?

— Я… ну, не знаю. Це все б зіпсувало.

— Томе, я сподівалася, що ти любиш мене настільки, — з болем у голосі промовила тітка Поллі, і хлопцеві стало ніяково. — Уже багато значило б, якби ти настільки про мене дбав, щоб подумати про це, навіть якби ти цього й не зробив.

— Ну, тітонько, тут же немає нічого страшного, — заступилася Мері. — Це просто Томів легковажний характер. Він завжди так поспішає, що ніколи ні про що не думає.

— Отож-бо й шкода. Сід би подумав. І Сід би ще й зробив це. Томе, колись, коли вже буде пізно, ти озирнешся назад і пошкодуєш, що не дбав про мене трохи більше, коли це коштувало тобі так мало.

— Ну, тітонько, ви ж знаєте, що я про вас дбаю, — сказав Том.

— Я б знала це краще, якби ти поводився відповідно.

— От тепер я шкодую, що не додумався, — покаянно мовив Том, — але ж ви мені все одно снилися. Це хоч щось, правда?

— Не так уже й багато — кішка й та на таке здатна, — але все-таки краще, ніж нічого. Що тобі снилося?

— У середу вночі мені наснилося, що ви сидите отам біля ліжка, Сід сидить біля скрині з дровами, а Мері — поруч із ним.

— Ну, так воно й було. Ми завжди так сидимо. Рада, що твій сон бодай на це спромігся — потурбуватися про нас.

— І мені снилося, що тут була мати Джо Гарпера.

— Та вона й справді тут була! Тобі ще щось снилося?

— О, багато чого. Але тепер усе якось туманно.

— Ну, постарайся пригадати. Невже не можеш?

— Чомусь мені здається, що вітер… вітер подув на… на…

— Постарайся краще, Томе! Вітер справді щось зробив. Ну ж бо!

Том стурбовано притиснув пальці до чола, хвилину напружено думав, а тоді сказав:

— Тепер пригадав! Пригадав! Він загасив свічку!

— Господи милосердний! Кажи далі, Томе, кажи!

— І, здається, ви сказали: «Мабуть, я думаю, що ті двері…»

— Кажи далі, Томе!

— Дайте мені хвилинку подумати… тільки хвилинку. О, так — ви сказали, що, мабуть, двері відчинені.

— Саме так, я тут сиджу! Правда, Мері? Кажи далі!

— А потім… потім… ну, я не зовсім упевнений, але мені наче здається, що ви змусили Сіда піти й…

— Ну? Ну? Що я змусила його зробити, Томе? Що?

— Ви змусили його… ви… О, ви змусили його зачинити їх.

— Господи праведний! Та я зроду такого не чула! Тільки не кажіть мені тепер, що в снах нічого не буває. Серені Гарпер треба буде розповісти про це, поки я ще й години не прожила. Хотіла б я побачити, як вона тепер викрутиться зі своїми балачками про забобони. Кажи далі, Томе!

— О, тепер усе стає ясним, наче білий день. Потім ви сказали, що я не поганий, а просто пустотливий і непосидючий, і не більше відповідаю за свої вчинки, ніж… ніж… здається, це було лоша чи щось таке.

— Саме так! Господи милостивий! Кажи далі, Томе!

— А потім ви почали плакати.

— Так і було. Так і було. І не вперше. А потім…

— Потім місіс Гарпер теж почала плакати й сказала, що Джо такий самий, і що вона шкодує, що відшмагала його за те, що він узяв вершки, коли вона сама їх вилила…

— Томе! Дух зійшов на тебе! Ти пророкував — ось що ти робив! Господи живий, кажи далі, Томе!

— Потім Сід сказав… сказав…

— Не думаю, що я щось казав, — озвався Сід.

— Та казав ти, Сіде, — сказала Мері.

— Замовкніть і дайте Тому говорити! Що він сказав, Томе?

— Він сказав… здається, він сказав, що сподівається, ніби мені краще там, куди я потрапив, але якби я іноді був кращим…

— Ось, чуєте? Це ж його власні слова!

— А ви різко його урвали.

— Ще б пак! Там, мабуть, був ангел. Десь там точно був ангел!

— А місіс Гарпер розповідала, як Джо налякав її петардою, а ви розповідали про Пітера та знеболювальні ліки…

— Саме так, як я живу!

— А потім багато говорили про те, щоб шукати нас у річці, і про те, щоб влаштувати похорон у неділю. Потім ви зі старою міс Гарпер обіймалися, плакали, і вона пішла.

— Саме так і було! Саме так, слово честі! Том, ти не зміг би розповісти точніше, якби сам усе це бачив! А потім що? Кажи, Томе!

— Потім мені здалося, що ви молилися за мене, — і я бачив вас і чув кожне слово, яке ви казали. Довідник цікавих фактів та корисних знань Потім ви лягли спати, а мені стало так шкода, що я взяв і написав на шматку яворової кори: «Ми не померли — ми просто вирушили бути піратами», поклав його на стіл біля свічки, а потім ви так добре виглядали уві сні, що мені захотілося підійти, нахилитися над вами й поцілувати вас у губи.

— Ти справді це зробив, Томе? Справді? Я за це тобі все пробачаю!

І вона схопила хлопця й так міцно його обійняла, що він відчув себе найвиннішим лиходієм на світі.

— Це було дуже мило, навіть якщо це був лише… сон, — пробурмотів Сід, досить голосно, щоб його почули.

— Замовкни, Сіде! Людина уві сні робить те саме, що зробила б і наяву. Ось тобі велике яблуко Мілам, яке я берегла для тебе, Томе, на випадок, якби тебе коли-небудь знайшли. А тепер іди до школи. Я дякую доброму Богові, нашому спільному Отцю, що повернув мені тебе; Він довготерпеливий і милосердний до тих, хто вірить у Нього та дотримується Його слова. Хоч, правду кажучи, я й негідна такої милості. Та якби тільки достойні отримували Його благословення і Його рука допомагала їм долати всі життєві труднощі, то небагатьом із нас довелося б усміхатися тут, на землі, і небагатьом судилося б увійти до Його спочинку, коли настане довга ніч. Іди, Сіде, Мері, Томе — забирайтеся звідси, ви й так досить мені завадили.

Діти пішли до школи, а стара жінка — навідати місіс Гарпер і перемогти її раціоналізм за допомогою Томового дивовижного сну. Сід мав достатньо здорового глузду, щоб не висловити думки, яка майнула в нього в голові, коли він виходив із дому. Думка була така: «Щось дуже вже гладко виходить — такий довгий сон, і жодної помилки!»

Яким же героєм став тепер Том! Він уже не підстрибував і не витанцьовував, а крокував із гідною поставою й самовдоволеним розгойдуванням плечей, як і належить піратові, який відчуває на собі погляди всього світу. І справді, погляди були на ньому; він удавав, ніби не помічає їх і не чує зауважень, коли проходив повз, але вони були для нього їжею та питвом. Хлопчаки, молодші за нього, юрмилися за його спиною, пишаючись тим, що їх бачать поруч із ним і що він дозволяє їм бути поряд, наче він був барабанщиком на чолі святкової процесії або слоном, який вів до міста цілий звіринець. Хлопці його віку вдавали, ніби взагалі не помітили, що він кудись зникав, але всередині їх палили заздрощі. Вони віддали б що завгодно, аби мати таку ж смагляву, засмаглу шкіру, як у нього, і таку ж блискучу славу; а Том не проміняв би ні того, ні іншого навіть на цілий цирк.

У школі діти так носилися з ним і Джо, так красномовно висловлювали своє захоплення самими поглядами, що обидва герої дуже швидко стали нестерпно пихатими. Вони почали розповідати свої пригоди жадібним слухачам — але лише почали; з такими багатими фантазіями, як у них, ця справа навряд чи могла коли-небудь скінчитися. А коли вони нарешті дістали свої люльки й почали спокійно походжати, випускаючи клуби диму, тоді було досягнуто самого вершечка слави.

Том вирішив, що тепер може обійтися без Беккі Тетчер. Слави цілком достатньо. Він житиме заради слави. Тепер, коли він став знаменитістю, можливо, вона сама захоче помиритися. Ну що ж, нехай спробує — він покаже їй, що теж уміє бути байдужим, як деякі інші. Незабаром вона з’явилася. Том удав, ніби не помічає її. Він відійшов убік, приєднався до гурту хлопців і дівчат і почав розмовляти. Невдовзі він помітив, що вона весело бігає туди й сюди, її щоки розпашілися, а очі сяють; вона вдавала, що заклопотана погонею за однокласниками, і вибухала сміхом, коли когось ловила. Але Том зауважив, що ловила вона завжди неподалік від нього і що в такі моменти раз у раз свідомо позирала в його бік. Це тішило всю ту злу пиху, яка жила в ньому, і замість того щоб наблизити його до Беккі, лише ще більше роздмухувало його самовдоволення та змушувало старанніше вдавати, ніби він навіть не знає про її присутність. Нарешті вона перестала пустувати й нерішуче почала ходити туди-сюди, раз чи двічі зітхнувши та крадькома, тужливо поглядаючи на Тома. І тут вона помітила, що тепер Том розмовляє з Емі Лоуренс значно більше, ніж з кимось іншим. Її гостро кольнуло в серці, і вона одразу занепокоїлася та розхвилювалася. Вона спробувала відійти, але ноги зрадили її й понесли просто до гурту. Вона звернулася до дівчинки, яка стояла майже біля самого Тома, удавано весело:

— Мері Остін! Ну й погана ж ти дівчинка! Чому ти не прийшла до недільної школи?

— Я приходила. Хіба ти мене не бачила?

— Та ні! Справді приходила? А де ти сиділа?

— У класі міс Пітерс, як завжди. Я тебе бачила.

— Справді? Дивно, що я тебе не помітила. Я хотіла розповісти тобі про пікнік.

— О, чудово! А хто його влаштовує?

— Мама дозволить мені влаштувати його.

— Ой, як добре! Сподіваюся, вона дозволить і мені прийти.

— Звичайно, дозволить. Пікнік буде для мене. Вона дозволить запросити кого завгодно, кого я захочу, а я хочу тебе.

— Як мило! А коли він буде?

— Колись. Може, на канікулах.

— О, як буде весело! Ти запросиш усіх дівчат і хлопців?

— Усіх, хто зі мною дружить — або хоче дружити, — і вона дуже крадькома глянула на Тома, але він продовжував розмовляти з Емі Лоуренс про страшну бурю на острові та про те, як блискавка розщепила великий явір «на друзки», коли він стояв від нього «за три фути».

— А можна і мені? — запитала Грейсі Міллер.

— Так.

— І мені? — сказала Саллі Роджерс.

— Так.

— І мені теж? — запитала Сьюзі Гарпер. — І Джо?

— Так.

І так далі — з радісними сплесками долонь, поки всі в гурті не випросили собі запрошення, крім Тома та Емі. Тоді Том байдуже відвернувся, не припиняючи розмови, і повів Емі за собою. Губи Беккі затремтіли, а на очах виступили сльози; вона приховала їх за вимушеною веселістю й продовжила базікати, але тепер пікнік утратив для неї всю свою принадність — як і все інше. Вона щойно змогла втекти, як сховалася й дала волю тому, що представниці її статі називають «гарненько виплакатися». Потім вона сиділа похмура, з ураженою гордістю, аж поки не пролунав дзвінок. Тоді вона схаменулася, в її погляді з’явилося щось мстиве, вона струснула свої заплетені кіски й сказала собі, що знає, що робитиме.

На перерві Том із тріумфальним самовдоволенням продовжував залицятися до Емі. І весь час крутився неподалік, шукаючи Беккі, щоб мучити її цим видовищем. Нарешті він побачив її, але його настрій миттєво впав. Вона затишно сиділа на маленькій лавці за шкільним будинком і розглядала книжку з картинками разом з Альфредом Темплом; вони так захопилися, а їхні голови так близько схилилися над книжкою, що здавалося, ніби в усьому світі для них не існує нічого іншого. Ревнощі гарячою хвилею пробігли Томові по жилах. Він почав ненавидіти себе за те, що змарнував шанс на примирення, який давала йому Беккі. Він називав себе дурнем і всіма іншими лайливими словами, які тільки міг придумати. Йому хотілося плакати від досади. Емі весело щебетала поруч, бо серце її співало від радості, але Томів язик наче відмовився працювати. Він не чув, що вона говорила, а коли вона замовкала, чекаючи від нього відповіді, міг лише незграбно пробурмотіти щось на знак згоди, причому найчастіше зовсім недоречно. Раз у раз він знову відходив за шкільний будинок, щоб обпалити собі очі ненависним видовищем. Він не міг не дивитися. А найбільше його дратувало те, що, як йому здавалося, Беккі Тетчер жодного разу навіть не запідозрила, що він узагалі живий і перебуває десь на світі. Але вона, звісно, все бачила; вона знала, що перемагає в цій боротьбі, і раділа, бачачи, як він страждає так само, як перед тим страждала вона.

Щасливе щебетання Емі стало для Тома нестерпним. Він натякнув, що має деякі справи, які треба владнати; справи, які не терплять зволікання, а час швидко спливає. Та марно — дівчинка щебетала собі далі. Том подумав: «Ох, хай їй грець, невже я ніколи не зможу її позбутися?» Нарешті він мусив іти займатися тими справами, а вона безтурботно сказала, що буде «поблизу», коли закінчаться уроки. І він поспішив геть, зненавидівши її за це.

«Хай би хто завгодно, тільки не цей хлопець! — думав Том, скрегочучи зубами. — Будь-хто в цілому місті, тільки не цей франт із Сент-Луїса, який думає, що гарно вдягається і що він аристократ! Ну гаразд! Я відлупцював тебе ще першого дня, коли ти ступив у це місто, паничу, і ще раз відлупцюю! Тільки-но попадешся мені! Я тебе тоді…»

І він заходився бити уявного хлопця — молотив кулаками повітря, копав ногами й намагався схопити його за горло.

— Ага, отак, значить? Уже кричиш: «Годі»? Ну, тепер хай це буде тобі наука!

І так уявна прочуханка була доведена до повного Томового задоволення.

Опівдні Том утік додому. Його совість більше не могла терпіти вдячної радості Емі, а ревнощі — ще більших страждань, які він бачив в іншому місці. Беккі знову взялася розглядати картинки разом з Альфредом, але хвилини тягнулися, а Тома все не було, і її тріумф почав тьмяніти. Вона втратила цікавість, на зміну їй прийшли серйозність і задумливість, а потім — туга. Двічі чи тричі вона насторожено піднімала голову, почувши кроки, але це була марна надія: Тома не було. Нарешті вона стала зовсім нещасною й пошкодувала, що так далеко зайшла. Бідолашний Альфред, помітивши, що незрозумілим для нього чином втрачає її увагу, раз у раз вигукував:

— О, ось чудова картинка! Поглянь-но сюди!

Та зрештою вона втратила терпіння:

— Ой, не чіпай мене! Мені вони не цікаві!

Вона розплакалася, підвелася й пішла.

Альфред рушив слідом і хотів спробувати її втішити, але вона сказала:

— Іди геть і залиш мене саму, чуєш? Я тебе ненавиджу!

Хлопець зупинився, дивуючись, що ж він такого зробив, — адже вона казала, що весь час перерви розглядатиме з ним картинки, — а вона пішла далі, плачучи. Тоді Альфред задумливо попрямував до спорожнілої школи. Він був принижений і сердитий. І легко здогадався, у чому річ: дівчинка просто використала його, щоб зігнати свою злість на Томі Сойєрі. Від цієї думки він аж ніяк не став менше ненавидіти Тома. Він хотів би знайти спосіб втягнути цього хлопця в халепу, не надто ризикуючи самому. І тут йому на очі потрапив Томів буквар. Ось і нагода. Він із вдячністю розгорнув його на уроці, який мали проходити по обіді, і вилив чорнило просто на сторінку.

Беккі, яка саме в ту мить зазирнула у вікно позаду нього, побачила, що він зробив, але, не виказавши себе, пішла далі. Тепер вона рушила додому, маючи намір знайти Тома й розповісти йому про це; Том буде вдячний, і їхні негаразди скінчаться. Проте, не дійшовши й до половини дороги, вона передумала. Їй знову обпікаюче пригадалося, як Том поставився до неї, коли вона розповідала про свій пікнік, і від сорому вона аж паленіла. Вона вирішила дозволити йому отримати прочуханку через зіпсований буквар — і заодно ненавидіти його довіку.