Редьярд Кіплінг “Ріккі-Тіккі-Таві” читати онлайн українською мовою повний текст казки, що була вперше опублікована у листопаді 1893. Переклад – Гнатюк Олег
Казка «Ріккі-Тіккі-Таві» аудіо слухати
«Ріккі-Тіккі-Таві» читати. Редьярд Кіплінг
© Автор перекладу – Гнатюк Олег
Біля нори, де він сховався,
Червоноокець озвався:
— Чуєш, Наґу, мій наказ?
Вийди — смерть чекає нас!
Очі в очі, голова до голови,
(Не збивайся з кроку, Наґ!)
Бій скінчиться лиш тоді,
Як один упаде навік.
(Як забажаєш, Наґ!)
Поворот за поворотом,
Виверт хитрий за вивертом,
(Утікай і заховайся, Наґ!)
Га! Смерть у каптурі схибила!
(Лихо жде тебе, Наґ!)
Це історія про велику війну, яку Ріккі-Тіккі-Таві самотужки провів у ванних кімнатах великого бунгало в військовому містечку Сеґоулі. Дарзі, пташка-кравець, допомагав йому, а Чучундра — мускусний щур, що ніколи не виходив на середину кімнати й завжди крадькома бігав попід стінами, — давав поради. Та справжнім бійцем був саме Ріккі-Тіккі.
Він був мангустом. Його хутро й пухнастий хвіст нагадували маленького кота, а голова та звички — ласку. Очі й кінчик його невгамовного носа були рожевими. Він міг почухатися будь-якою лапою — передньою чи задньою, якою тільки заманеться. А ще вмів так настовбурчити хвіст, що той ставав схожим на щітку для пляшок. Коли ж Ріккі-Тіккі мчав крізь високу траву, його бойовий клич лунав так:
— Рікк-тікк-тіккі-тіккі-тчк!
Одного дня велика літня повінь вимила його з нори, де він жив разом із батьком і матір’ю, та понесла, борсаючись і попискуючи, придорожньою канавою. Там він побачив маленький жмуток трави, що плив по воді, вчепився в нього й тримався доти, доки не знепритомнів.
Коли ж отямився, то лежав під палючим сонцем просто посеред садової доріжки. Вигляд мав жалюгідний і змоклий до нитки. Поряд стояв маленький хлопчик і казав:
— Дивіться, мертвий мангуст! Давайте його поховаємо.
— Ні, — відповіла його мама. — Краще занесімо його до будинку й висушимо. Можливо, він не мертвий.
Вони взяли мангуста до оселі. Великий чоловік підняв його двома пальцями й сказав, що той не помер, а лише мало не захлинувся. Тоді Ріккі-Тіккі загорнули у вату, зігріли, і він розплющив очі та голосно чхнув.
— А тепер, — сказав великий чоловік (це був англієць, який щойно оселився в бунгало), — не лякайте його, і подивимося, що він робитиме.
Налякати мангуста — чи не найважче завдання у світі, адже від кінчика носа до самого хвоста він сповнений цікавості. Девіз усього мангустового роду такий: «Біжи й дізнайся!» І Ріккі-Тіккі був справжнім мангустом. Він уважно оглянув вату, вирішив, що вона зовсім не придатна для їжі, оббіг навколо столу, сів стовпчиком і почав приводити до ладу своє хутро. Потім почухався й одним стрибком опинився на плечі хлопчика.
— Не бійся, Тедді, — сказав батько. — Так він знайомиться і показує свою дружбу.
— Ой! Він лоскоче мен шию, — сказав Тедді.
Ріккі-Тіккі-Таві глянув униз між комірцем хлопчика й шиєю, понюхав біля його вуха й спустився на підлогу, де сів і почав терти носа.
— Господи милостивий, — сказала мама Тедді, — а це ж дика тварина! Гадаю, він такий ручний лише тому, що ми були до нього добрі.
— Усі мангусти такі, — відповів її чоловік. — Якщо Тедді не тягатиме його за хвіст і не намагатиметься посадити в клітку, він цілими днями бігатиме по дому туди й сюди. Давайте дамо йому щось поїсти.
Йому дали маленький шматочок сирого м’яса. Ріккі-Тіккі-Таві надзвичайно воно сподобалося, а коли він усе з’їв, то вийшов на веранду, сів на сонечку й настовбурчив шерсть, щоб вона висохла аж до коренів. Тоді йому стало значно краще.
— У цьому домі можна дізнатися більше нового, — сказав він сам до себе, — ніж уся моя родина змогла б дізнатися за все своє життя. Я неодмінно залишуся тут і все розвідаю.
Увесь той день він блукав будинком. Ледве не втопився у ванні, встромив ніс у чорнило на письмовому столі й обпік його об кінчик сигари господаря, бо видерся йому на коліна, щоб подивитися, як люди пишуть. Надвечір він забіг до дитячої Тедді подивитися, як запалюють гасові лампи, а коли Тедді ліг спати, Ріккі-Тіккі-Таві теж застрибнув на ліжко. Та він був неспокійним сусідом: щоночі мусив підхоплюватися на кожен шерех і з’ясовувати, що його спричинило. Уже перед самим сном батьки Тедді зайшли подивитися на сина, і Ріккі-Тіккі-Таві не спав, лежачи на подушці.
— Мені це не подобається, — сказала мама Тедді. — Він може вкусити дитину.
— Нічого подібного він не зробить, — відповів батько. — З цим маленьким звірятком Тедді в більшій безпеці, ніж був би навіть із мисливським собакою. Якби зараз до дитячої заповзла гадюка…
Але мама Тедді не хотіла навіть думати про таку жахливу річ.
Рано-вранці Ріккі-Тіккі-Таві прийшов снідати на веранду, сидячи на плечі Тедді. Йому дали банан і трохи вареного яйця. Потім він по черзі посидів на колінах у всіх членів родини, бо кожен добре вихований мангуст завжди сподівається колись стати домашнім мангустом і мати цілий дім для своїх прогулянок. А мама Ріккі (вона жила в будинку генерала в Сеговлі) старанно навчила його, як поводитися, якщо він коли-небудь зустріне білих людей.
Потім Ріккі-Тіккі-Таві вийшов до саду подивитися, що там можна побачити. Це був великий сад, оброблений лише наполовину: з кущами троянд Маршал Ніель завбільшки з альтанки, лимонними та апельсиновими деревами, заростями бамбука й густими хащами високої трави. Ріккі-Тіккі-Таві облизався.
— Це чудове місце для полювання, — сказав він.
Від самої цієї думки його хвіст розпушився, мов йоржик для пляшок, і він заметушився садом, обнюхуючи все довкола, аж поки не почув дуже сумні голоси в терновому кущі.
То були Дарзі, пташка-кравець, і його дружина. Вони звили прекрасне гніздо: стягнули докупи два великі листки, зшили їхні краї рослинними волокнами, а всередині вистелили заглибину бавовною та м’яким пухом. Гніздо похитувалося на вітрі, а вони сиділи на його краю й плакали.
— Що сталося? — запитав Ріккі-Тіккі-Таві.
— Ми дуже нещасні, — відповів Дарзі. — Учора одне з наших пташенят випало з гнізда, і Наг його з’їв.
— Гм! — сказав Ріккі-Тіккі-Таві. — Це дуже сумно… але я тут нещодавно. Хто такий Наг?
Дарзі та його дружина лише ще нижче притиснулися до гнізда й нічого не відповіли, бо з густої трави під кущем долинуло тихе шипіння — моторошний холодний звук, від якого Ріккі-Тіккі-Таві відскочив на добрих пів метра. Тоді з трави повільно, дюйм за дюймом, піднялися голова й розкритий каптур Нага — великої чорної кобри. Від кінчика язика до хвоста він мав понад півтора метра завдовжки. Піднявши над землею третину свого тіла, він завмер, легко погойдуючись, наче пухнаста кульбабка на вітрі, і дивився на Ріккі-Тіккі-Таві тими лихими зміїними очима, вираз яких ніколи не змінюється, хоч би про що думала змія.
— Хто такий Наг? — прошипів він. — Я і є Наг. Великий бог Брахма позначив увесь наш рід, коли перша кобра розкрила свій каптур і затінила сонце над Брахмою, поки той спав. Дивись на мене — і тремти від страху!
Він розкрив каптур ще ширше, і Ріккі-Тіккі-Таві побачив на його зворотному боці візерунок, схожий на окуляри, — точнісінько як дві петельки застібки-гачка. На мить він злякався. Але мангуст не може довго залишатися наляканим, а хоч Ріккі-Тіккі-Таві ніколи раніше не бачив живої кобри, мати годувала його мертвими зміями, і він знав, що головна справа дорослого мангуста — битися зі зміями та їсти їх. Наг також це знав і в глибині свого холодного серця боявся.
— Ну що ж, — сказав Ріккі-Тіккі-Таві, і його хвіст знову почав розпушуватися, — є на тобі ця відмітина чи немає, але чи правильно, по-твоєму, поїдати пташенят, які випали з гнізда!
Наг думав про своє і водночас стежив за найменшим рухом у траві позаду Ріккі-Тіккі-Таві. Він знав, що поява мангустів у саду рано чи пізно означає смерть для нього та його родини. Але хотів приспати пильність Ріккі-Тіккі-Таві. Тож він трохи опустив голову й схилив її набік.
— Давай поговоримо, — сказав він. — Ти ж їси яйця. Чому ж мені не їсти птахів?
— Позаду тебе! Озирнися позаду себе! — заспівав Дарзі.
Ріккі-Тіккі-Таві знав, що не можна гаяти часу, витріщаючись навсібіч. Він підстрибнув у повітря так високо, як тільки міг, і просто під ним зі свистом промайнула голова Нагайни, лихої дружини Нага. Вона підкралася ззаду, поки він розмовляв, щоб покінчити з ним, і Ріккі-Тіккі-Таві почув її лютий сичачий видих, коли удар не влучив у ціль. Він майже впав їй на спину, і якби був досвідченим мангустом, то знав би, що саме тоді треба одним укусом переламати їй хребет. Але він боявся страшного блискавичного удару у відповідь, яким кобра б’є хвостом і тілом. Він таки вкусив її, але не втримався достатньо довго й відскочив від розлючено хвицяючого хвоста, залишивши Нагайну пораненою та розгніваною.
— Поганий, поганий Дарзі! — вигукнув Наг, злітаючи вгору настільки високо, наскільки міг дотягнутися до гнізда в терновому кущі. Але Дарзі звив його так, що жодна змія не могла дістати, і гніздо лише хиталося туди-сюди.
Ріккі-Тіккі-Таві відчув, як його очі стали червоними й гарячими (коли в мангуста червоніють очі, це означає, що він розгніваний). Він сів на хвіст і задні лапи, мов маленький кенгуру, озирнувся навколо й затріщав від люті. Але Наг і Нагайна вже зникли в траві. Коли змія промахується, вона ніколи нічого не каже й нічим не виказує, що збирається робити далі. Ріккі-Тіккі-Таві не наважився переслідувати їх, бо не був певен, що впорається одразу з двома зміями. Тож він побіг до гравійної доріжки біля будинку й сів подумати. Для нього це була серйозна справа.
Якщо ви читали старі книги з природознавства, то, мабуть, знаєте, що там написано: коли мангуст б’ється зі змією і його випадково вкусять, він тікає й з’їдає якусь чарівну траву, яка його виліковує. Це неправда. Перемога залежить лише від швидкості ока й швидкості лап — удар змії проти стрибка мангуста. А оскільки жодне око не здатне простежити рух голови змії під час атаки, то це робить поєдинок набагато дивовижнішим за будь-які чарівні трави. Ріккі-Тіккі-Таві знав, що він ще молодий мангуст, і тому був особливо задоволений тим, що зміг уникнути удару ззаду. Це додало йому впевненості в собі, і коли Тедді вибіг на доріжку, Ріккі-Тіккі-Таві був ладен був дозволити хлопчикові себе погладити.
Але саме тоді, коли Тедді нахилився до нього, щось ледь ворухнулося в пилюці, і тоненький голосок промовив:
— Обережно. Я — смерть!
То був Караїт — маленька землисто-сіра змійка, яка найбільше любить лежати просто на запиленій землі. Її укус такий самий небезпечний, як і укус кобри. Але вона така маленька, що ніхто не звертає на неї уваги, і саме тому завдає людям ще більше лиха за кобру.
Очі Ріккі-Тіккі-Таві знову почервоніли, і він закружляв навколо Караїта тим особливим похитуванням та погойдуванням, яке успадкував від свого роду. Виглядало це дуже кумедно, але такий рух був настільки досконало врівноваженим, що з нього можна було миттєво відскочити в будь-який бік. А в сутичці зі зміями це давало величезну перевагу. Якби Ріккі-Тіккі-Таві знав, то зрозумів би, що зараз робить значно небезпечнішу справу, ніж тоді, коли бився з Нагом. Караїт був такий маленький і такий спритний, що якби Ріккі не вкусив його біля самої потилиці, то неодмінно отримав би удар у відповідь просто в око або губу. Але Ріккі цього не знав. Його очі палали червоним вогнем, і він гойдався вперед-назад, вишукуючи зручне місце для хватки.
Караїт блискавично кинувся вперед. Ріккі відскочив убік і спробував наблизитися, але лиха маленька сіро-бура голова просвистіла за якусь волосинку від його плеча, і йому довелося перестрибнути через зміїне тіло, тоді як голова майже торкалася його п’ят.
Тедді закричав до будинку:
— Гей, подивіться! Наш мангуст убиває змію!
І Ріккі-Тіккі-Таві почув переляканий зойк мами Тедді. Батько хлопчика вибіг із палицею в руках, але поки він добіг, Караїт уже раз кинувся надто далеко вперед. Ріккі-Тіккі-Таві стрибнув, опинився на спині змії, низько опустив голову між передні лапи, вчепився зубами якомога ближче до потилиці й перекотився набік. Цей укус паралізував Караїта, і Ріккі-Тіккі-Таві вже збирався почати їсти його з хвоста, як це заведено в його родині під час обіду. Але він згадав, що ситий мангуст стає повільним, а якщо хоче зберегти всю свою силу та спритність, мусить залишатися худорлявим.
Він пішов прийняти пилову купіль під кущами рицини, а тим часом батько Тедді добивав уже мертвого Караїта.
— І яка від цього користь? — подумав Ріккі-Тіккі-Таві. — Я й без нього все владнав.
Потім мама Тедді підняла його з пилу, міцно пригорнула й заплакала від радості, кажучи, що він урятував Тедді від смерті. Батько Тедді назвав його справжнім посланцем Провидіння, а сам Тедді дивився на нього широко розплющеними від страху очима. Уся ця метушня трохи смішила Ріккі-Тіккі-Таві, бо він, звісно, не розумів її причини. Мама Тедді з таким самим успіхом могла б похвалити самого Тедді за те, що той грався в пилюці. А Ріккі просто чудово проводив час.
Того вечора за вечерею він походжав поміж келихами на столі й міг би наїстися ласощів утричі більше, ніж дозволяв його шлунок. Але він пам’ятав про Нага й Нагайну. Хоч йому було дуже приємно, коли мама Тедді гладила й пестила його, а ще приємніше сидіти на плечі Тедді, його очі час від часу знову наливалися червоним кольором, і тоді він вигукував свій довгий бойовий клич:
— Рікк-тікк-тіккі-тіккі-тчк!
Тедді забрав його до спальні й наполіг, щоб Ріккі-Тіккі-Таві спав у нього під підборіддям. Ріккі-Тіккі-Таві був надто добре вихований, щоб кусатися чи дряпатися, але щойно Тедді заснув, він вирушив у свій нічний обхід будинку. У темряві він мало не наткнувся на Чучундру, мускусного щура, який крадькома біг уздовж стіни.
Чучундра був маленьким створінням із полохливим серцем. Усю ніч він скиглив і пищав, намагаючись наважитися вибігти на середину кімнати, але ніколи не доходив туди.
— Не вбивай мене, — сказав Чучундра, мало не плачучи. — Ріккі-Тіккі-Таві, не вбивай мене.
— Невже ти думаєш, що винищувач змій полює на мускусних щурів? — презирливо відповів Ріккі-Тіккі-Таві.
— Ті, хто вбиває змій, самі гинуть від змій, — сказав Чучундра ще сумніше. — І звідки мені знати, що якоїсь темної ночі Наг не сплутає мене з тобою?
— Тут немає жодної небезпеки, — відповів Ріккі-Тіккі-Таві. — Наг у саду, а я знаю, що ти туди не ходиш.
— Мій кузен Чуа, щур, розповідав мені… — почав Чучундра і раптом замовк.
— Розповідав що? — запитав Ріккі-Тіккі-Таві.
— Тсс! Наг усюди, Ріккі-Тіккі-Таві. Тобі слід було поговорити з Чуа в саду.
— Я не бачив її, — відповів Ріккі-Тіккі-Таві. — Тож все тепер мусиш розповісти мені ти. Швидше, Чучундро, інакше я тебе вкушу!
Чучундра сів і заплакав так, що сльози покотилися по його вусах.
— Я дуже нещасне створіння, — схлипував він. — У мене ніколи не вистачало відваги навіть вибігти на середину кімнати. Тсс! Я не повинен нічого тобі казати. Хіба ти не чуєш, Ріккі-Тіккі-Таві?
Ріккі-Тіккі-Таві прислухався. У будинку панувала цілковита тиша, але йому здалося, що він уловив найлегший у світі шурхіт — такий слабкий, як звук лапок оси, що ходить по шибці. Це було сухе шарудіння зміїної луски по цеглі.
— Це Наг або Нагайна, — подумав він. — Він повзе через зливний отвір у ванній. Ти мав рацію, Чучундро, мені справді треба було поговорити з Чуа.
Він тихцем пробрався до ванної кімнати Тедді, але там нікого не було. Тоді він рушив до ванної його матері. Унизу гладенької оштукатуреної стіни бракувало однієї цеглини — там був зроблений стік для води з ванни. І коли Ріккі-Тіккі-Таві безшумно прокрався до кам’яного бортика, на якому стояла ванна, він почув, як Наг і Нагайна перешіптуються надворі при місячному сяйві.
— Коли в будинку не залишиться людей, — сказала Нагайна своєму чоловікові, — йому доведеться піти, і тоді сад знову стане нашим. Заповзай тихо й пам’ятай: першим треба вкусити великого чоловіка, того самого, що вбив Караїта. Потім виходь і скажи мені, а Ріккі-Тіккі-Таві ми вполюємо разом.
— Але ти впевнена, що від убивства людей буде якась користь? — запитав Наг.
— У цьому наша вигода цілком і повністю. Коли в бунгало не було людей, чи був у саду хоч один мангуст? Поки бунгало спорожніє, ми залишатимемося королем і королевою саду. І пам’ятай: щойно вилупляться наші яйця на баштані (а це може статися вже завтра), нашим дітям знадобляться простір і спокій.
— Я про це не подумав, — сказав Наг. — Я піду. Але потім нам не буде потреби полювати на Ріккі-Тіккі-Таві. Я вб’ю великого чоловіка, його дружину і, якщо зможу, дитину, а тоді тихо піду геть. Бунгало спорожніє, і Ріккі-Тіккі-Таві сам ушиється звідси.
Від цих слів Ріккі-Тіккі-Таві затремтів усім тілом від люті та ненависті. Аж тут крізь зливний отвір просунулася голова Нага, а за нею потягнулося його довге холодне тіло. Хоч Ріккі й палав гнівом, він дуже злякався, побачивши, який величезна була кобра.
Наг згорнувся кільцями, підняв голову й озирнув темну ванну кімнату. Ріккі-Тіккі-Таві бачив, як блищать його очі.
— Якщо я вб’ю його тут, Нагайна про це дізнається. А якщо битимуся з ним на відкритій підлозі, перевага буде на його боці. Що ж мені робити? — подумав Ріккі-Тіккі-Таві.
Наг трохи погойдався, а тоді Ріккі почув, як він п’є воду з найбільшого глечика, з якого наповнювали ванну.
— Добре, — сказав змій. — Коли вбили Караїта, у великого чоловіка була палиця. Можливо, вона й досі в нього є. Але коли він прийде сюди вранці купатися, палиці при ньому не буде. Я чекатиму тут, доки він не з’явиться. Нагайно, ти мене чуєш? Я залишуся тут у прохолоді до самого світанку.
Знадвору не долинуло жодної відповіді, і Ріккі-Тіккі-Таві зрозумів, що Нагайна вже пішла.
Наг повільно опустився вниз, кільце за кільцем обвиваючи опукле дно великого глечика, а Ріккі-Тіккі-Таві завмер нерухомо, мов сама смерть. Минув майже час, і він почав підкрадатися ближче — м’яз за м’язом, без найменшого шереху.
Наг спав. А Ріккі-Тіккі-Таві дивився на його широку спину й міркував, куди найкраще вчепитися зубами.
— Якщо я не переб’ю йому хребет першим же стрибком, — подумав він, — він усе ще зможе битися. А якщо він почне битися… Ріккі буде непереливки!
Він подивився на товсту шию під каптуром, але вона здавалася надто міцною для нього. Укус біля хвоста теж нічого не дасть — він лише зробить Нага ще лютішим.
— Треба хапати за голову, — нарешті сказав він сам собі. — За голову над самим каптуром. І коли вже вчеплюся, то не маю права розтиснути зуби.
І він стрибнув.
Голова Нага лежала трохи осторонь від глечика з водою, під його вигнутим боком. Коли зуби Ріккі-Тіккі-Таві зімкнулися, він уперся спиною в опуклий бік червоного глиняного глечика, щоб притиснути голову змії до підлоги. Це дало йому лише мить переваги, і він використав її сповна.
Потім його почало жбурляти сюди й туди, як собака тріпає спійманого щура, — по підлозі, вгору й униз, по великих колах. Але очі Ріккі палали червоним вогнем, і він не відпускав. Тіло Нага шалено билося по підлозі, перекидаючи бляшаний кухлик, мильницю та щітку для тіла, грюкаючи об металевий бік ванни. А Ріккі стискав щелепи дедалі міцніше, бо був певен, що його ось-ось заб’є на смерть. І заради честі свого роду він волів, щоб його знайшли мертвим, але із замкненими на ворогові зубами.
У нього паморочилося в голові, усе тіло боліло, здавалося, ніби його розірвали на шматки. Раптом позаду щось гримнуло, наче удар грому. Гаряча хвиля повітря збила його з пантелику, а червоний вогонь обпалив шерсть. Великий чоловік прокинувся від шуму й вистрілив із обох стволів рушниці просто в Нага, трохи нижче каптура.
Ріккі-Тіккі-Таві й далі тримався із заплющеними очима, бо тепер був цілком переконаний, що загинув. Але голова змії більше не ворушилася. Тоді великий чоловік підняв його на руки й сказав:
— Це знову наш мангуст, Еліс. Маленький хоробрець щойно врятував нам життя.
Потім до ванної увійшла мама Тедді, дуже бліда, побачила те, що залишилося від Нага, а Ріккі-Тіккі-Таві, ледве пересуваючись, добрався до кімнати Тедді. Майже половину решти ночі він обережно обмацував себе, намагаючись зрозуміти, чи справді не розлетівся на сорок шматків, як йому здавалося.
Коли настав ранок, Ріккі-Тіккі був увесь закляклий, але дуже задоволений собою.
— Тепер залишилася Нагайна, а вона небезпечніша за п’ятьох Нагів. І ще невідомо, коли вилупляться ті яйця, про які вона говорила. Ой лишенько! Треба негайно знайти Дарзі, — сказав він.
Не чекаючи сніданку, Ріккі-Тіккі-Таві помчав до тернового куща, де Дарзі на все горло виспівував переможну пісню. Звістка про смерть Нага вже облетіла весь сад, бо двірник викинув його тіло на смітник.
— Ох ти ж безглуздий клубок пір’я! — сердито вигукнув Ріккі-Тіккі-Таві. — Хіба зараз час співати?
— Наг загинув! Загинув! Загинув! — виспівував Дарзі. — Хоробрий Ріккі-Тіккі-Таві схопив його за голову й не відпустив. Великий чоловік приніс гримучу палицю, і Наг розлетівся навпіл! Він більше ніколи не з’їсть моїх пташенят!
— Усе це правда. Але де Нагаїна? — запитав Ріккі-Тіккі-Таві, уважно озираючись довкола.
— Нагайна підповзла до зливного отвору у ванній і кликала Нага, — продовжував Дарзі. — А Наг виїхав звідти на кінці палиці. Двірник підняв його на палицю й кинув на смітник. Тож заспіваймо про великого, червоноокого Ріккі-Тіккі-Таві!
І Дарзі знову набрав повні груди повітря та заспівав.
— Якби я міг дістатися до твого гнізда, то повикидав би звідти всіх твоїх пташенят! — сердито сказав Ріккі-Тіккі-Таві. — Ти зовсім не знаєш, коли треба робити правильні речі. Ти там у своєму гнізді в безпеці, а в мене тут війна. Замовкни хоч на хвилину, Дарзі.
— Заради великого й прекрасного Ріккі-Тіккі-Таві я замовкну, — сказав Дарзі. — Що сталося, о Переможцю страшного Нага?
— Де Нагаїна? Я питаю вже втретє.
— Вона на смітнику біля стайні. Оплакує Нага. Великий Ріккі-Тіккі-Таві зі своїми білими зубами!
— Та облиш ти мої білі зуби! Ти коли-небудь чув, де вона тримає свої яйця?
— На баштані, серед динь, біля самого краю грядки, що ближче до муру. Там сонце світить майже весь день. Вона відклала їх ще кілька тижнів тому.
— І тобі жодного разу не спало на думку сказати мені про це? Біля самого муру, кажеш? — перепитав Ріккі-Тіккі-Таві.
— Ріккі-Тіккі-Таві, ти ж не збираєшся з’їсти її яйця?
— Не зовсім з’їсти. Ні. Дарзі, якщо в тебе є хоч краплина здорового глузду, лети до стайні, прикинься, ніби в тебе зламане крило, і заманюй Нагаїну сюди, до цього куща. Мені треба дістатися баштану, а якщо я піду туди зараз, вона мене побачить.
Дарзі був легковажним пташком, у голові якого ніколи не вміщувалося більше однієї думки водночас. І лише тому, що діти Нагаїни теж народжувалися з яєць, як і його власні, він спершу не вважав справедливим їх убивати. Але його дружина була розумною пташкою й чудово знала, що з яєць кобри виростають молоді кобри. Тож вона вилетіла з гнізда, залишивши Дарзі зігрівати пташенят і продовжувати свою пісню про смерть Нага. У деяких речах Дарзі був дуже схожий на людей.
Вона почала тріпотіти перед Нагаїною біля смітника й жалібно закричала:
— Ой, моє крило зламане! Хлопчик із будинку кинув у мене камінь і перебив його!
І вона затріпотіла ще безпорадніше.
Нагаїна підняла голову й засичала:
— Це ти попередила Ріккі-Тіккі-Таві, коли я вже майже вбила його. Авжеж, ти обрала дуже невдале місце, щоб стати калікою.
І вона ковзнула по пилюці в бік дружини Дарзі.
— Хлопчик перебив мені крило каменем! — заверещала пташка.
— Що ж, можливо, тебе втішить перед смертю те, що я ще зведу рахунки з тим хлопчиком. Сьогодні вранці мій чоловік лежить на смітнику, але до вечора хлопчик із будинку теж лежатиме нерухомо. Навіщо тікати? Я все одно тебе наздожену. Маленька дурепо, подивися на мене!
Дружина Дарзі була надто мудрою, щоб це зробити. Птах, який подивиться змії просто в очі, так лякається, що вже не може ворухнутися. Тож вона й далі тріпотіла попереду, сумно цвірінькаючи й не піднімаючись із землі, а Нагаїна прискорювала хід.
Ріккі-Тіккі-Таві почув, як вони рухаються стежкою від стайні, й стрімголов помчав до краю баштану біля муру. Там, у теплому листі та стеблах між динями, дуже хитро заховані, лежали двадцять п’ять яєць — приблизно завбільшки з яйця карликової курки, але вкриті не твердою шкаралупою, а білуватою шкірястою оболонкою.
— Ще один день, і було б пізно! — сказав він.
Крізь тонку оболонку вже було видно маленьких кобр, згорнутих усередині кільцями. Ріккі знав: щойно вони вилупляться, кожна з них зможе вбити людину або мангуста.
Він почав блискавично відгризати верхівки яєць, дбаючи про те, щоб розчавити змієнят. Час від часу він перевертав сухе листя, перевіряючи, чи не пропустив якогось яйця. Нарешті залишилося лише три. Ріккі-Тіккі-Таві вже почав задоволено посміюватися, коли почув пронизливий крик дружини Дарзі:
— Ріккі-Тіккі-Таві! Я заманила Нагаїну до будинку, і вона вже на веранді! О, поспішай! Вона хоче вбити когось!
Ріккі-Тіккі-Таві розтрощив ще два яйця, схопив останнє в зуби, скотився з баштанної грядки й помчав до веранди так швидко, як тільки могли нести його лапи. Тедді, його мама й тато саме сиділи за ранковим сніданком. Але Ріккі-Тіккі-Таві відразу побачив, що ніхто нічого не їсть. Усі троє сиділи нерухомо, мов кам’яні статуї, а їхні обличчя були білі від страху.
Нагаїна згорнулася кільцями на циновці біля стільця Тедді — так близько, що могла будь-якої миті вдарити його в оголену ногу. Вона погойдувалася з боку в бік і співала свою пісню перемоги.
— Сину великого чоловіка, який убив Нага, — засичала вона, — не ворушися. Я ще не готова. Почекай трохи. Сидіть нерухомо, усі троє. Якщо ворухнетеся — я вжалю. Якщо не ворухнетеся — теж ужалю. О нерозумні люди, які вбили мого Нага!
Очі Тедді були прикуті до батька, а той міг лише пошепки повторювати:
— Сиди тихо, Тедді. Не рухайся. Тедді, не ворушися.
У цей момент з’явився Ріккі-Тіккі-Таві й голосно вигукнув:
— Обернися, Нагаїно! Обернися й бийся!
— Усьому свій час, — відповіла вона, навіть не повертаючи очей. — З тобою я розрахуюся трохи згодом. Подивися на своїх друзів, Ріккі-Тіккі-Таві. Вони білі від страху й сидять нерухомо. Вони не сміють рухатися. І якщо ти зробиш хоча б крок ближче — я вдарю.
— Подивися на свої яйця, — сказав Ріккі-Тіккі-Таві. — На баштані, біля муру. Іди подивися, Нагаїно.
Велика змія наполовину повернулася й побачила яйце на веранді.
— О лихо! Віддай його мені! — вигукнула вона.
Ріккі-Тіккі-Таві поставив лапи по обидва боки яйця, а його очі стали криваво-червоними.
— Яка ціна зміїного яйця? Маленької кобри? Молодої королівської кобри? Останньої… найостаннішої з усього виводка? Мурахи вже доїдають усіх інших там, на баштані.
Нагаїна миттєво розвернулася, забувши про все на світі заради єдиного вцілілого яйця. І Ріккі-Тіккі-Таві побачив, як батько Тедді блискавично простягнув руку, схопив хлопчика за плече й перетягнув через маленький столик із чайними чашками — подалі від зміїної досяжності.
— Обдурена! Обдурена! Обдурена! Рікк-тчк-тчк! — весело заторохтів Ріккі-Тіккі-Таві. — Хлопчик урятований! І це я — я — я вчора вночі вхопив Нага за каптур у ванній!
Він почав підстрибувати на всіх чотирьох лапах одразу, майже торкаючись головою до підлоги.
— Наг жбурляв мене туди-сюди, але не зміг скинути з себе. Він був уже мертвий, перш ніж великий чоловік розніс його навпіл. Це зробив я! Ріккі-Тіккі-Тчк-Тчк! Ну ж бо, Нагаїно! Іди й бийся зі мною! Вдовою ти будеш недовго!
Нагаїна зрозуміла, що втратила нагоду вбити Тедді, а останнє яйце лежало між лапами Ріккі-Тіккі-Таві.
— Віддай мені яйце, Ріккі-Тіккі-Таві. Віддай останнє з моїх яєць, і я піду звідси назавжди та більше ніколи не повернуся, — сказала вона, опускаючи свій каптур.
— Так, ти підеш звідси — і вже ніколи не повернешся. Бо вирушиш на смітник слідом за Нагом. Борись, вдово! Великий чоловік побіг по рушницю! Борись!
Ріккі-Тіккі стрімко кружляв навколо Нагайни, весь час лишаючись поза досяжністю її удару. Його маленькі очі палали, мов жарини. Нагайна зібралася в пружний клубок і блискавично кинулася на нього. Ріккі-Тіккі відскочив угору й назад. Знову, і знову, і ще раз вона завдавала ударів, але щоразу її голова з глухим ляском билася об плетену підлогу веранди, а сама вона миттю стискалася, мов заведена пружина годинника. Тоді Ріккі-Тіккі почав танцювати по колу, намагаючись зайти їй за спину, але Нагайна швидко оберталася, тримаючи голову навпроти його голови, і шелест її хвоста по циновці нагадував сухе листя, яке жене осінній вітер.
Він зовсім забув про яйце. Воно й досі лежало на веранді, а Нагайна підповзала до нього дедалі ближче. Нарешті, поки Ріккі-Тіккі переводив подих, вона схопила яйце до пащі, розвернулася до сходів і стрілою помчала стежкою. Ріккі-Тіккі кинувся навздогін.
Коли кобра рятує власне життя, вона мчить так швидко, наче батіг, що свиснув у повітрі над кінською шиєю.
Ріккі-Тіккі знав: він мусить наздогнати її, інакше всі біди почнуться знову. Нагайна прямувала просто до високої трави біля тернового куща. Біжачи, Ріккі-Тіккі почув, що Дарзі все ще виспівує свою безглузду переможну пісеньку. Але дружина Дарзі була мудрішою. Коли Нагайна наблизилася, вона злетіла з гнізда й почала тріпотіти крилами просто над її головою. Якби Дарзі допоміг, вони, можливо, змогли б її затримати. Та Нагайна лише опустила капюшон і продовжила свій шлях.
Проте навіть ця коротка затримка дала Ріккі-Тіккі змогу наздогнати її. Коли змія шугнула до нори, де колись жила разом із Нагом, маленькі білі зуби мангуста вже міцно вп’ялися в її хвіст. І він зник під землею слідом за нею.
А дуже небагато мангустів, хоч би якими мудрими й старими вони були, наважилися б полізти за коброю в її нору.
У норі панувала темрява. Ріккі-Тіккі не знав, коли хід раптом розшириться і дасть Нагайні місце розвернутися та вжалити його. Він люто тримався за хвіст, не відпускаючи ні на мить, а лапами впирався в гарячу вологу землю, намагаючись загальмувати на крутому схилі підземного тунелю.
Нарешті трава біля входу до нори перестала колихатися, і Дарзі промовив:
— Загинув наш Ріккі-Тіккі! Ми повинні заспівати похоронну пісню. Хоробрий Ріккі-Тіккі загинув! Нагайна неодмінно вб’є його під землею.
І він заспівав дуже сумну пісню, яку склав просто на ходу. Саме коли дійшов до найзворушливішого місця, трава знову затремтіла. За мить із нори почав вибиратися Ріккі-Тіккі — весь у землі, виснажений, він повільно виповзав назовні, переставляючи лапу за лапою й облизуючи вуса.
Дарзі радісно скрикнув і замовк.
Ріккі-Тіккі згорнувся клубочком у траві й заснув просто там, де стояв. Він спав і спав майже до вечора, бо день видався надзвичайно важким.
— А тепер, — сказав він, прокинувшись, — я повернуся до будинку. Скажи про це Мідникові, Дарзі, а він уже сповістить увесь сад, що Нагайна загинула.
Мідник — це пташка, чий голос звучить точнісінько як удари маленького молоточка по мідному горщику. Він без упину вистукує свою мелодію, бо є садовим глашатаєм у кожному індійському саду й розносить новини всім, хто бажає їх почути.
Коли Ріккі-Тіккі піднімався стежкою до будинку, він почув його закличні сигнали — мов дзвін маленького обіднього гонга. А потім пролунало рівномірне:
— Дінь-дон-ток! Наг мертвий — дон! Нагайна мертва! Дінь-дон-ток!
І одразу весь сад ожив. Птахи заспівали на всі голоси, жаби заквакали в ставках, адже Наг і Нагайна полювали не лише на дрібних пташок, а й на жаб.
Коли Ріккі-Тіккі дістався будинку, назустріч йому вибігли Тедді, мама Тедді (вона все ще була дуже блідою після пережитого) та батько Тедді. Вони мало не розплакалися від радості.
Того вечора Ріккі-Тіккі їв усе, що йому давали, аж поки не зміг проковтнути більше жодного шматочка. Потім він умостився спати на плечі Тедді. Там його й побачила мама хлопчика, коли пізно вночі зайшла перевірити, чи все гаразд.
— Він урятував наші життя і життя Тедді, — сказала вона чоловікові. — Лише подумай: він урятував нас усіх.
Ріккі-Тіккі миттю прокинувся, бо мангусти сплять дуже чутко.
— А, це ви, — сказав він. — Чого хвилюєтесь? Усі кобри мертві. А навіть якби ні — я ж тут.
Ріккі-Тіккі мав повне право пишатися собою. Та він не став зарозумілим. Він і надалі пильнував сад так, як і належить справжньому мангустові: зубами й стрибком, ривком і укусом. І відтоді жодна кобра не наважувалася показати голову по той бік садової огорожі.
УРОЧИСТА ПІСНЯ ПЕРЕМОГИ,
Пісня Дарзі на честь Ріккі-Тіккі-Таві
Я — співак і кравець водночас,
Подвійна радість у серці моїм.
Я пишаюся піснею в небесах,
І гніздечком, що шию своїм.
Над і під гілками лунає мій спів,
Над і під гілками я дім свій звів.
Співай своїм пташенятам знов,
Мамо, підведи голову знов!
Зло, що нас мучило стільки років,
Убите, згинуло серед квіток.
Смерть, що ховалась у нашім саду,
Тепер на смітнику лежить без духу.
Хто ж нас урятував? Хто він такий?
Назвіть мені його дім і ім’я!
Ріккі — хоробрий, відважний герой,
Тіккі — вогонь у його очах.
Рік-тіккі-тіккі, із білими іклами,
Мисливець із полум’ям в очах!
Складіть йому вдячність усіх птахів,
Схиліться, розправивши пір’я хвостів!
Хваліть його солов’їними словами —
Та ні, я сам його прославлю піснями!
Слухайте! Я оспіваю Ріккі,
Хвіст як пляшка, очі як жар,
Славу відважному захиснику саду,
Що здолав смертельний удар!
Переклад українською: Гнатюк Олег. Цей текст є інтелектуальною власністю автора перекладу та охороняється законом про авторське право.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
