«Мауглі» читати – Редьярд Кіплінг

«Мауглі Книга Джунглів» читати онлайн українською мовою повний текст твору Редьярда Кіплінга, який був написаний у 1893-1894 році.

«Мауглі» читати повністю

Переклад з англійської – Гнатюк Олег

«Мауглі Книга Джунглів»: БРАТИ МАУГЛІ

Брати Мауглі

Тепер шуліка Ранн приносить ніч,
Яку кажан Манг випускає в світ.
Стада сховалися в хлівах і хатах,
А ми до світанку вільні для ловитви.
Це час величі й сили,
Кігтів, іклів та гострих зубів.
Тож слухайте поклик: —
Вдалого полювання
Всім, хто шанує Закон Джунглів!
Нічна пісня Джунглів

Була сьома година теплого вечора на Сіонійськихх пагорбах, коли Батько Вовк прокинувся після денного відпочинку. Він потягнувся, почухався, широко позіхнув і, витягуючи лапи одну за одною, проганяв сонливість із кінчиків кігтів.

Мати Вовчиця лежала поруч, поклавши свою велику сіру морду на чотирьох вовченят, які перекочувалися, пищали й бавилися між собою. Місячне світло проникало в печеру, де жила вся їхня родина.

— Арр! — пробурмотів Батько Вовк. — Час виходити на полювання.

Він уже збирався стрибнути вниз схилом, коли через поріг ковзнула маленька тінь із пухнастим хвостом і жалібно промовила:

— Нехай щастить тобі, Ватажку вовків! І нехай щастить вашим шляхетним дітям, а їхні міцні білі зуби ніколи не дозволять їм забути про тих, хто голодує у цьому світі.

То був шакал Табакі — Лизоблюд. Індійські вовки зневажали його за те, що він усюди сіяв чвари, розносив плітки та харчувався недоїдками і шматками шкіри зі смітників біля людських поселень. Та водночас вони його боялися. Бо саме Табакі частіше за інших мешканців джунглів був найбільше схильний до безумства. Коли це траплялося, він забував про будь-який страх і несамовито мчав лісом, кусаючи все, що зустрічалося йому. Навіть тигр тікав і ховався від маленького шакала, адже безумство — найганебніше лихо, яке може спіткати дику тварину. Люди називають цю хворобу сказом, а звірі – безумством, і рятуються від нею втечею.

— Заходь і дивись, — холодно сказав Батько Вовк. — Але їжі тут немає.

— Для вовка — справді немає, — відповів Табакі. — А для такого нікчемного створіння, як я, навіть обгризена кістка — розкішний бенкет. Хто ми такі, шакали, щоб перебирати?

Табакі прошмигнув у глиб печери, знайшов кістку молодого оленя, на якій ще лишалося трохи м’яса, і заходився її гризти. Наївшись, він облизав губи й промовив:

— Дякую за чудову вечерю. Які ж прекрасні ваші шляхетні діти! Які великі в них очі! І які вони ще маленькі! Авжеж, я мав би пам’ятати: діти царів від народження поводяться як дорослі володарі.

Певна річ, Табакі чудово знав, що немає нічого гіршого за вихваляння дітей їм просто в очі. Йому було приємно бачити, як Батько й Мати Вовки ніяковіють. Він сидів нерухомо, потай радіючи своїй капості, а тоді зловтішно мовив:

— Шер-Хан, Великий, змінив місце полювання. Наступного місяця він полюватиме в цих пагорбах. Сам мені про це сказав.

Шер-Хан – це тигр, що жив біля річки Вайнгунги, за двадцять миль звідси.

— Він не має на це права! — сердито вигукнув Батько Вовк. — За Законом Джунглів ніхто не може змінювати свої володіння без завчасного попередження. Він розжене всю дичину на десять миль навколо, а мені тепер треба годувати вже не лише себе.

— Недарма Шер-Ханова мати назвала його Кульгавим, — спокійно сказала Мати Вовчиця. — Він від народження шкутильгає на одну лапу, тому й полює переважно на селянську худобу. Тепер жителі Вайнгунги розгнівалися на нього, і він прийшов сюди, щоб розлютити вже наших людей. Вони випалюватимуть джунглі, шукаючи його, а нам із вовченятами доведеться рятуватися втечею від вогню. Авжеж, ми дуже вдячні Шер-Хану!

— Передати йому вашу вдячність? — єхидно спитав Табакі.

— Геть! — гаркнув Батько Вовк. — Іди полюй разом зі своїм покровителем. За одну ніч ти вже наробив досить лиха.

— Я іду, — тихо відповів Табакі. — Ви самі почуєте голос Шер-Хана внизу, в хащах. Даремно я взагалі приносив цю звістку.

Батько Вовк насторожився. З долини, де текла невелика річка, долинало сухе, сердите, гарчливе й протяжне скиглення тигра, якому не пощастило вполювати здобич і який зовсім не соромився, що про це знають усі джунглі.

— Дурень! — буркнув Батько Вовк. — Починати нічне полювання з такого галасу! Невже він думає, що наші олені такі ж незграбні, як його вгодовані бики з Вайнгунги?

— Тс-с… — тихо сказала Мати Вовчиця. — Сьогодні він полює не на бика і не на оленя. Це полювання на Людину!..

Виття тигра перейшло в дивне глухе гарчання, яке, здавалося, долинало одразу з усіх боків. Саме цей звук збиває з пантелику дроворубів і мандрівних циган, що ночують просто неба, змушуючи їх у паніці бігти — іноді просто в пащу тигра.

— Людина! — вишкіривши свої білі зуби, вигукнув Батько Вовк. — Тьху! Невже в болотах бракує жаб і жуків, що він мусить полювати на Людину, та ще й на нашій землі?

Закон Джунглів недаремно забороняв звірам вбивати людей. Лише навчаючи своїх дитинчат полювати, хижак міг це зробити, і то далеко за межами території своєї зграї. Адже після загибелі людини незабаром приходили озброєні мисливці на слонах разом із сотнями помічників зі смолоскипами й галасом, і тоді страждали всі мешканці джунглів. Самі ж звірі вважали, що людина — найслабша й найбеззахисніша істота, тому нападати на неї негідно. До того ж вони вірили, що людожери швидко хворіють, втрачають шерсть і зуби.

Глухе гарчання Шер-Хана ставало дедалі голоснішим і раптом перейшло в могутній рев, з яким тигр кинувся на здобич. Та вже за мить у темряві пролунало дивне, не схоже на тигряче, виття.

— Не спіймав, — спокійно сказала Мати Вовчиця. — Що ж сталося?

Батько Вовк вибіг із печери й прислухався. З хащів долинало сердите бурмотіння Шер-Хана, який люто метався серед кущів.

— У цього дурня тільки й вистачило розуму наскочити на багаття дроворубів і обпекти лапи, — пробурчав Батько Вовк. — А Табакі, певно, крутиться поруч.

Раптом Мати Вовчиця насторожилася.

— Хтось піднімається схилом. Будь напоготові.

У кущах щось тихо зашелестіло. Батько Вовк припав до землі, готуючись до стрибка. Він уже відштовхнувся лапами, але в останню мить побачив, на кого летить, і спробував зупинитися. Через це підскочив угору й приземлився майже на тому самому місці.

— Людина! — здивовано вигукнув він. — Людське дитинча! Подивися!

Прямо перед ним, тримаючись за низьку гілку, стояв зовсім маленький голий смуглявий малюк, який тільки-но навчився ходити. Він був пухкенький, беззахисний і зовсім не боявся. Навпаки — дивився просто у вічі Батькові Вовку й весело сміявся.

— Це людське дитинча? — здивувалася Мати Вовчиця. — Я ніколи такого не бачила. Неси його сюди.

Батько Вовк дуже обережно взяв малюка зубами за спину. Його могутні щелепи могли розчавити здобич, але жоден зуб навіть не подряпав ніжної дитячої шкіри. Він поклав хлопчика поруч зі своїми вовченятами.

— Який же він маленький, голенький і водночас сміливий, — лагідно промовила Мати Вовчиця.
Малюк без вагань проліз між вовченятами ближче до теплого вовчого хутра.

— Дивись! Він їсть разом із моїми дітьми. Ось яке воно — людське дитинча. Чи була колись вовчиця, яка могла похвалитися, що виховує серед своїх дітей людське маля?

— Я чув про таке, але ніколи не бачив на власні очі, — відповів Батько Вовк. — Він зовсім без шерсті, і я міг би вбити його одним дотиком лапи. Але поглянь: він дивиться на нас і не знає страху.

У цей момент місячне світло зникло. Вхід до печери затулила величезна квадратна голова й могутні плечі Шер-Хана. Позаду нього пищав Табакі:

— Володарю! Володарю! Він забіг сюди!

— Шер-Хан робить нам велику честь своїм візитом, — стримано сказав Батько Вовк, хоча очі його палали гнівом. — Чого бажає Шер-Хан?

— Моєї здобичі. Людське дитинча побігло сюди. Його батьки втекли. Віддайте його мені!

Шер-Хан справді, як і гадав Батько Вовк,  обпік лапи біля багаття дроворубів і тепер шаленів від болю. Та Батько Вовк добре знав, що тигр не зможе пролізти до печери: вхід був надто вузьким. Все тіло Шер-Ханове звивалось як у корчах: він нагадував людину, що намагається протиснутись у тісну діжку.

— Вовки — вільний народ, — твердо відповів Батько Вовк. — Ми слухаємо лише ватажка своєї Зграї, а не смугастого винищувача худоби. Людське дитинча тепер належить нам, і тільки ми вирішимо, що з ним робити.

— Вирішите? — заревів Шер-Хан. — Хто ви такі, щоб говорити про вибір? Невже після того, як я вполював могутнього бика, я повинен стирчати біля вашої собачої нори й випрошувати свою законну здобич? Це я, Шер-Хан, наказую вам!

Рев Шер-Хана громом прокотився печерою. У ту ж мить Мати Вовчиця підвелася, затуливши собою вовченят, і стрімко вистрибнула вперед. Її очі, мов дві зелені місяцеві кулі, палали в темряві назустріч вогняному погляду тигра.

— А відповідаю тобі я — Ракша, Демониця! — грізно промовила вона. — Людське дитинча належить мені, Кульгавий, тільки мені! Його ніхто не вб’є. Він житиме серед Зграї, бігатиме й полюватиме разом із вовками. І настане день, коли він сам стане мисливцем на тебе, жалюгідний винищувачу беззахисних дітей, ловцю жаб і риби! А тепер забирайся геть! Клянуся оленем, якого я вполювала, — я не харчуюся здохлятиною, — якщо не підеш зараз, повернешся до матері ще більш кульгавим, ніж народився!

Батько Вовк із подивом дивився на свою подругу. Він майже забув ті часи, коли вона перемогла в чесному двобої п’ятьох вовків і заслужила ім’я Демониця не за красне слово, а за свою силу та безстрашність.

Шер-Хан міг би вступити в бій із Батьком Вовком, але не насмілився змагатися з Матір’ю Вовчицею. Він чудово розумів, що в тісній печері перевага на її боці й вона битиметься до останнього подиху. Тож тигр, сердито гарчачи, поволі відступив. Вийшовши назовні, він гримнув:

— Кожен пес сміливий біля власної нори! Побачимо, що скаже Зграя про людське дитинча серед вовків! Це моє дитинча, і рано чи пізно воно потрапить до моїх зубів, злодії з кущастими хвостами!

Коли тигр пішов, Мати Вовчиця знесилено впала поруч із вовченятами, важко дихаючи.

Батько Вовк серйозно звернувся до неї:

— У словах Шер-Хана є частка правди. Ми повинні показати дитинча Зграї. Невже ти й досі хочеш залишити його?

— Залишити? — вигукнула вона. — Він прийшов до нас уночі, голий, самотній і голодний, але не знав страху! Поглянь, він уже відтіснив убік одного з моїх малят, щоб зігрітися. А той кульгавий різник убив би його й утік до Вайнгунги, поки люди палили б наші лігва в пошуках винного. Авжеж, я залишу його! Лежи спокійно, маленька Жабко. Я назву тебе Мауглі — Жабеня. І прийде день, коли ти сам полюватимеш на Шер-Хана так, як сьогодні він полював на тебе.

— Але що скаже Зграя? — задумливо мовив Батько Вовк.

Закон Джунглів чітко визначав порядок життя вовків. Після створення сім’ї кожен вовк міг жити окремо від Зграї. Та коли вовченята підростали й міцно ставали на лапи, батьки були зобов’язані привести їх на Раду Зграї, що збиралася раз на місяць у повний місяць. Там усі вовки знайомилися з новими дитинчатами, після чого ті отримували право вільно бігати джунглями. Відтоді ніхто з дорослих вовків не мав права їх убити, поки вони не вполюють свою першу здобич. За порушення цього закону винного чекала смерть.

Минув час, вовченята трохи підросли, і в ніч великої Ради Батько Вовк привів на Скелю Ради своїх дітей, Мауглі та Матір Вовчицю.

На вершині кам’янистого пагорба, серед великих брил, де легко могла сховатися ціла сотня вовків, лежав Акела — сивий Самотній Вовк, мудрий і сильний ватажок Зграї. Унизу розташувалися десятки вовків різного віку й масті: досвідчені старі мисливці та молоді запальні звірі, які лише починали вірити у власну силу.

Акела багато пережив за своє життя: двічі потрапляв у вовчі пастки, одного разу люди жорстоко побили його й залишили помирати. Саме тому він добре знав людські звичаї й був обережним.

На Скелі панувала тиша. Вовченята гралися посеред кола, де сиділи їхні батьки. Час від часу старший вовк мовчки підходив до одного з малюків, уважно оглядав його й безшумно повертався на місце. Деякі матері навмисне виводили своїх дітей ближче до місячного світла, щоб жодне вовченя не залишилося непоміченим.

Із вершини Акела незмінно повторював:

— Ви знаєте Закон! Ви знаєте Закон! Дивіться уважно, вовки!

А схвильовані матері підхоплювали його слова:

— Дивіться! Дивіться уважно, вовки!

Нарешті настав найтривожніший момент. На шиї Матері Вовчиці настовбурчилася шерсть. Батько Вовк легенько підштовхнув Мауглі, якого всі вже називали Жабеням, до середини кола.

Хлопчик зовсім не боявся. Він сів на землю й весело грався блискучими камінцями, що мерехтіли у місячному світлі.

Акела навіть не підняв голови зі своїх лап і все так само спокійно промовляв:

— Дивіться уважно!

Раптом із-за скель долинув приглушений рев Шер-Хана:

— Це моє дитинча! Віддайте його! Що вільному народові робити з людським малям?

Та Акела навіть вухом не повів.

Він лише спокійно відповів:

— Дивіться уважно, вовки! Вільний Народ слухає накази тільки Вільного Народу. Дивіться уважно!

У відповідь на слова Шер-Хана над Скелею Ради прокотився хор глухого гарчання. Один молодий вовк, якому йшов уже четвертий рік, голосно перепитав Акелу:

— Яке діло Вільному Народові до людського дитинчати?

Закон Джунглів говорив, що якщо виникає суперечка щодо прийняття нового дитинчати до Зграї, за нього повинні заступитися щонайменше двоє членів Зграї, які не є його батьками.

Акела підвів голову й запитав:

— Хто стане на захист цього дитинчати? Хто серед Вільного Народу готовий сказати за нього слово?

Запала тиша. Ніхто не відповів. Мати Вовчиця вже приготувалася до останнього бою, якщо доведеться захищати Мауглі силою.

Та раптом підвівся єдиний мешканець джунглів, якому дозволялося бути присутнім на Раді Зграї, — старий бурий ведмідь Балу. Саме він навчав вовченят Закону Джунглів. Добродушний Балу міг вільно ходити, де заманеться, адже живився лише медом, горіхами та корінням.

Підвівшись на задні лапи, він промовив:

— Людське дитинча? Я скажу слово за людське дитинча. Воно не принесе нікому лиха. Я не вмію красиво говорити, але кажу правду. Нехай живе разом зі Зграєю. Я сам навчатиму його Закону Джунглів.

— Потрібен ще один захисник, — спокійно мовив Акела. — Балу вже висловився, а він наставник наших малят. Хто ще скаже своє слово?

У цей момент у саме коло безшумно зісковзнула чорна тінь. То була Багіра — чорна пантера. Її блискуча шерсть здавалася зовсім чорною, хоча при місячному світлі на ній проступав витончений візерунок. Усі знали Багіру й уникали ставати на її шляху. Вона була хитра, мов Табакі, смілива, як дикий буйвіл, і безстрашна, як поранений слон. Та її голос був лагідним, мов лісовий мед.

М’яко муркочучи, вона звернулася до вовків:

— О Акело, і ви, Вільний Народ! Я не маю права говорити на вашій Раді, але Закон Джунглів говорить: якщо виникає сумнів щодо нового дитинчати і справа не стосується крові, його життя можна викупити. Закон не визначає, хто саме має сплатити цю ціну. Чи не так?

— Правда! Правда! — загули молоді вовки, які завжди були голодні. — Слухайте Багіру! Дитинча можна викупити. Так велить Закон!

— Якщо дозволите, я скажу ще кілька слів, — промовила пантера.

— Говори! — пролунало з усіх боків.

— Вбивати беззахисне голе дитинча — ганьба. До того ж, коли воно виросте, може стати гідним суперником на полюванні. Балу вже поручився за нього. А я додаю до його слів жирного бика, якого щойно вполювала неподалік. Якщо ви приймете людське дитинча до Зграї за Законом, цей бик стане платою. Хіба це велика ціна?

Одразу здійнявся галас десятків голосів.

— Яка різниця? Він може загинути під зимовими дощами або згоріти під палючим сонцем. Що нам зробить це голе Жабеня? Нехай бігає разом із Зграєю! Де бик, Багіро? Приймаймо дитинча!

І над усім цим шумом знову лунав владний голос Акели:

— Дивіться уважно! Дивіться уважно, вовки!

Сам Мауглі був настільки захоплений блискучими камінцями, що навіть не помічав, як один за одним вовки підходили, уважно розглядали його й поверталися на свої місця.

Незабаром уся Зграя рушила до впольованого бика. На Скелі залишилися лише Акела, Багіра, Балу, Батько Вовк, Мати Вовчиця та Мауглі.

Десь удалині все ще гримів сердитий рев Шер-Хана, який не міг змиритися з тим, що здобич вислизнула з його лап.

Багіра тихо прошепотіла:

— Реви голосніше. Настане день, коли це голе людське створіння змусить тебе ревти зовсім по-іншому. Якщо я хоч трохи знаю людей, так воно й буде.

— Це було мудре рішення, — сказав Акела. — Люди дуже кмітливі, навіть коли ще малі. Можливо, колись він стане нам у пригоді.

— Авжеж, — погодилася Багіра. — Бо жоден ватажок не править Зграєю вічно.

Акела промовчав. Він думав про той день, який неминуче приходить до кожного вожака: коли сили залишають його, молодші вовки скидають старого ватажка, а на його місце приходить інший, щоб згодом теж поступитися долі.

Нарешті він звернувся до Батька Вовка:

— Забирай його. Виховуй так, як личить одному з Вільного Народу.

Так людське дитинча Мауглі стало членом Сіонійської Вовчої Зграї — за ціну одного бика й завдяки доброму слову Балу.