9 / ХІ/ [19]45
Ми єдипа в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово “інтелігент” звучало (колись) як зневажливе слово. У пас було заведено поняття “гнилий інтелігент”. А між тим інтелігент ніколи не був у пас гнилим. Навпаки, він був полум’яним, чистим, передовим. Гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно смердючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає.
Сьогодні інтелігенція “завоювала” собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам’ятай — вища твоя мета — стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше.
Люби се слово, хай буде воно твоїм символом — людинаінтелігент, бо не може бути радості життя сьогодні у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена, які б високі слова не написала па кам’яних скрижалях рука великих інтелігентів Маркса, Енгельса і Леніна.
1 / ХІ / [19]45
“ЗОЛОТІ ВОРОТА”
II
Все переходить, міняється.
Все тече. Повинуючись закону гідростатики, Тарас Кравчина прийняв форму того сосуда, в який його влили. Правда, при вливанні чимало розхлюпалось, да і влившись, і розташувавшись всіма своїми молекулами паралельно стінкам сосуда, він довго ще смердів старою попередньою посудиною приватництва, власної думки тощо. Деякі його молекули, наприклад, довго ще базікали казна-що, деякі вірили в бога, а деякі, та що й казати, хотіли б збільшити трохи присадибну ділянку, — одним словом, вещество, з якого складався Тарас Кравчина, було неоднорідне. На чому сходились, правда, усі його молекули — на фашистах. Він ненавидів їх всім своїм єством.
15 / ХІІ // 1945
РАБСТВО
(ТЕМА СЦЕНАРІЮ)
1. Люде, пошуки першого класу. Цвіт людського мозку — знання.
2. Війна охоплює всесвіт. Не хватило уяви у вчених. Вистачило на все: на електрони, позитрони, нейтрони. Пронизали пайтоншим аналізом доскональним мікронні всесвіти, проникли в тайни мікрокосму. І… стали.
3. Що робити? Ступати останній крок чи ні? Сказати слово — хай буде атомна бомба? Чи не сказати? В отсей роковий для історії землі момент великим ученим не прийшло на допомогу серце. Воно було глухе. Вони були духовно вбогі люде. Вони були позбавлені уяви, голосу, серця, чулості душевної. Вони були раби своїх винаходів. Слово було сказане.
4. Перед сим сперечалися дома. І все-таки мислили вони не па висоті свого винаходу, як слуги капіталу.
5. Бомба була випробувана. Резонанс всесвітній. Всесвітпі наслідки. Тільки вони вже не знали їх. Ніхто їм не рукоплескав. Не осаждали їх журналісти. Не знімали кінооператори.
Якимсь педобрим вітром повіяло по світу.
6. Вони були замкнені. Їх розлучили з рідними, з дітьми, з усім світом, їх стерегли в пишних тюрмах як соціальне небезпечних людей, якими вони справді вже стали, доторкнувшись до космічних сфер.
7. Твір їхнього духовного генія дістався злочинцям, жорстоким і дурігим правителям, що перебували по горло в атавізмі.
8. Вони знищили цивілізацію. Чи, може, й усю землю.
21 / ХІ/ [19]46
Суд над фашистськими фюрерами є найстрашніший і найзловісніший процес, який будь-коли відбувався в історії людства. До такого дикого занепаду людство ще не доходило. Під час війни ми всі міряли події боями, пожежами, звірствами чи проявами інших ганебних блюзнірств з боку німців… І тільки зараз па процесі в Нюрнберзі виявляється, виникає з-понад усіх масштабів звірювань, нещастя, мук і страждань, з усього, що творилося в Європі і по всьому світі, з усього, що творилося в Німеччині, тільки зараз постає на цілий свій зріст справжня картина фашизму, справжня суть світової трагедії…
Потрібні антиподи Гітлера, нові світлі німецькі генії, і не один, а много, які б осяяли людство чистим промінням такої незміримо високої творчості, такої радості і чистоти, яка могла б заповнити всі бездонні провалля зла, що вчинив народ німецький світові, родивши Гітлера. Чи вистачить у німецької нації сили на такий зліт?
Стою на колінах. Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями, в якій полягли в множеств! мільйонів, рятуючи себе й стару Європу.
27 / ХІ/ [19]45
Тімірязєв, Мічурін, Ушаков…
Особливість великих людей полягає, очевидно, в тому, що, викопуючії історичну задачу своєї державної системи, вони переростали задачу і в момент переростання входили тим самим в конфлікт з системою.
281ХІІ [19]45
Треба мати залізні нерви, кам’яну душу і серце раба, аби витримати те, що робив я сьогодні. Сьогодні у мене дома засідали: я, С., А. і С. Розробляли план і зміст поправок до сценарію “Жизнь в цвету” згідно з вимогами N. Нема сил писати, що се було за засідання. Жива картина, достойна пера Гоголя, Щедріна, Свіфта. Се був живий документальний Сатирикон Крокодилович. Саме жахливе в тому, що і С., і С., і А., який, до речі, увесь час мовчав, — що всі вони культурні і розумні люде і всі знають, що творять абсурд і не можуть не творити. Нема у них своєї волі, думки, смаку, гідності, не повинно бути. Які тут можуть бути розмови про мистецтво?..
Не пройшло мені даром засідання. Трапився напівудар. Припадок важкий і довгий серця в якійсь новій формі з головним болем і памороченням голови. Страшно мені. Невже я вже не робітник мистецтва? Невже я інвалід? Невже я напередодні смерті чи нещасного убогого каліцтва, нікому не потрібний? Зайвий? У вовчому царстві кінопотвор?
[1945 рік]
Описувати треба красиві діла, розумні розмови людські, а не оці от неприродні вигуки, да руїни, да головешки чи смердючі трупи.
Написали б щось, як вірно любили одне одного, та про що гарно думали, та що треба знати, аби краще на світі жити.
Да як, приміром, чоловік щось там любить, чи чогось уміє добре, чи як воює невтомно і щедро, думаючи.
А ви все пишете — убив та вбив, та спалив, та засмажив, повісив, та ще вбив так да сяк. Да все лайки, да крики, да прокльони.
— Еге, щось протиприродне, одне слово.
— Ми ж самі бачимо, нащо його писати.
— І чому ее так, що, аби попасти в письмо, треба вбитися, спалитися чи повіситись?
— Напишіть нам щось веселе, смішне.
— Так над чим же сміятись, дозвольте?
— Ну, посмійтесь хоч паді мною, як я і Устя запрягаємось у плуг і оремо, як корови. Да щоб пе плакати, мукаєм або сміємось самі одна з одної.
(1945)
— …Я не розумію, чого ви хочете од мене?
— Любові, ось чого. Чогось веселого, смішного, доброго. Радості треба, а ви лякаєте. Зроблено так багато зла, що вже помстою його не затулиш. Потрібна не лють і ненависть, а висота розуму.
— Глупості ти говориш. Не слухайте його. Пишіть усе, що бачите, — весь жах, весь бруд, всі нелюдські жертви і страждання. Хай знає людство. Хай пожаліє нас!
— Хто сміє пас жаліть?
46 рік
1 / 1 [19]46
В усіх моїх творах є сцепи прощання. Прощаються чоловіки з жінками, сипи з батьками. Прощаються й плачуть чи, махнувши рукою, подавляють ридання, оглядаючись на рідну хату в останній наче раз. Є, треба думати, щось глибоко національне в сьому мистецькому мотиві. Щось обумовлене історичною долею народу. Прощальні пісні… Розлука — се наша мачуха. Оселилась вона давнодавно в нашій хаті, і нікому й ніколи, видно, не вигнати її, не приспати, не вкрасти.
Основний мотив пісень народних наших — смуток. Се мотив розлуки…
2 / 1 [19]46
Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди…
Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність — се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.
5/1 1946
Війну в мистецтві треба показувати через красоту, маючи на увазі, великість і красоту людських вчинків персональних на війні. Всякий інший показ війни позбавлений всякого смислу.
Се парадокс, один з найбільших в історії людства.
Бо: війна — дурна. Жорстокість і дурість, одягшися в атавістичні одіяння, оволодівають масами злочинців, затикають на час своїх злочинств рот мистецтвам, себто тому, чим людира одрізняеться од тварин. Освячують сей критиничний акт невмирущим твердженням: коли стріляють гармати, музи мовчать.
І сам ідіотизм убивства і найганебнішого масового гвалту возводиться в ранг — мистецтво війни! Воєнне мистецтво!
Воно таке ж мистецтво, як шизофренія.
Чому правителі ненавидять пацифізм завжди і особливо напередодні сказу? Тому, що всі вони по суті своїй — раби глибоких атавістичних інерцій, на яких базується й процвітає вся сила й природа їх влади. Гляньте на Землю. Вона вкрита пам’ятниками вбивцям і їхнім коням у багато, багато більшій мірі, ніж їх антиподам.
І ще одне: всі пам’ятники антиподам вбивць і мучителів дешевенькі.
15/1 [19]46
…А вчора мені снилося, неначе мене обнімав і цілував Станіславський-небіжчик, з яким я персонально і не був знайомий за його життя.
Пишу. Поглиблюю Мічуріна. Паморочиться в голові І серце болить-болить.
20/1 [19]46
Починав гриміти “Молода гвардія” О. Фадеева. Читають по радіо, по школах, друкують. Автора обирають до Верховної Ради Союзу РСР.
І я радий його успіху, ніби се є мій власний успіх. Радий і вдоволений, що вистачило сил і наполегливості у Саші піднести такий великий труд. Радий, що втихомиряться літературні парвеню, що вже намагалися здавати його в архів…
Фадеев крупний талант, і Фадеев справжній комуніст, і за се я завжди шанував його, при всіх його невдачах, довгих простоях. Починається його друге народження — зрілий вік.
Якщо не встрягне друг мій знову в Удеге, що одняло в нього стільки сили й часу, створить безумовно щось значне і велике. Щасти йому, доле!
20/ ІІ [19]46
Сьогодні закінчив “Життя в цвіту” — літературний і режисерський.
Ні над чим ще так багато не працював.
Тепер мені треба забути все і писати далі. Проте ні. Тепер я мушу повісити замка на свій розум і бажання і добрий рік повторювати вже здійснений і закінчений творчий процес на плівці в тяжких, каторжних умовах, з щоденними неполадками, хаосом убогості виробництва, холодом і злом. І так усе життя.
Господи, поможи мені!
З/ІІ/ [19]46
//Учора в “Советском искусстве” читав “Жизнь в цвету”. Читати мені було важко фізично.
Очевидно, читання справило велике враження. Тепло реагував і, виступаючи, тепло промовляв мій друг В. Шкловський і С. Герасимов. Очевидно, річ має в собі якусь магію, її однаково сильно сприймають всі, хто читав чи слухав…//
16/ІІ/ [19]46
Пишу книгу. Я пришлю її Вам через три роки. Якщо ж я її не допишу, якщо я, що втратив усе за одну лише помилку серця свого, умру отут од печалі в тяжкій самотності, я прошу Вас тільки про одне — хай візьмуть тоді в моїх грудей серце і поховають його на скривавленій батьківщині моїй, на Україні, на українській землі.
Чи може бути надмірною любов до батьківщини? Ні. Немає такої любові. І моя не була, хоч я і вмер від неї.
Єдиною метою мого трудного життя було возвеличення радянського народу засобами мистецтва, яке дослала мені доля і батько з матір’ю…
23/ ІІ/ [19]46
Сьогодні знову меві дякували вірмени за фільм “Страва родная”, який я зробив для них, змонтувавши його й написавши… дикторський текст.
Вони радіють, вони вітають мене, отсі культурні брати мої, вірмени. Вони кажуть: ми всі говоримо, що так зробити про нас фільм міг лише майстер, що любить свою батьківщину. Я слухаю сей високий комплімент і плачу. Так, я люблю Батьківщину, люблю народ свій, люблю палко і ніжно, як син може любити, як дитя, як поет і громадянин…
2/IV [19]46
Двадцять дев’ятого березня читав у Спілці письменників “Життя в цвіту”. Читав аж три години. Народ слухав, як заворожений. І тільки після читання я помітив, як всі були збуджені і схвильовані.
Всі встали і довго вітали мене оплесками. Я поклонився їм, вдячний за увагу і пошану. Проте мені було дуже сумно. Було в цьому вітанні, у всьому щось трохи подібне до демонстрації. Я бачив перед собою людей, які раділи моєму твору і раділи моїй працездатності. Раділи, що не загинув я від удару грубого і жорстокого кулака, не став духовним калікою, хамом і лакизою, не впав у розпач і не прокляв світу.
Вже рознеслися чутки по Москві. Театри, шість театрів, вже вимагають п’єси. Напишу п’єсу. Признатись, так чомусь не хочеться ставити фільм.
Коли згадаю Потилиху — Майданек, всі труднощі, все нікчемство кіностудій, жалько робиться свого дорогого часу, якого вже не так багато осталося в мене. Жалько.
16/IV [19]46
Згинув патріархальний устрій одноосібництва. І разом з ним щезла з життя безповоротно краса побуту, повір’я, одежі, тихої, лагідної поміркованості. Розпався клас селянства, обернувшись у людство.
Розпад висвободив таку енергію, з якою не зрівнятися й атомній. В великих трудах, жертвах, утратах, напруженості, самовідданості родились герої, труженики.
— Хоч я в колгосп іти і не хотів, і лаю я його нишком на чім світ стоїть, — ну захищаю я його, як своє життя, бо він є мій колгосп. А не чий-небудь. Захищав і захищатиму, хто б на його не пробував іти землею, водою, небом, воздухом чи дипломатичною поштою…
На початку нової ери я до колгоспу іти не хотів, сс факт. І записали мене в нього так, на “ура”. Ну, я крутивсь, крутивсь і так і сяк — не виходить, живе. Тоді я розсердився і не посіяв. Пропаду, думаю, і вас потягну за собою в могилу. Отакий гріх совершив нечуваний, небачений. Боже ж мій, як почали ж ми вмирати! Лежали покотом, як гній (взяти з “Міри життя” велику сцену докладно про Нечитайла, Верещаку). І от з того часу рішив я критично поставитись до свого нехотіння. Мало чого я не хотів би. Не та доба. Отак як не потече Дніпро назад, не потече назад життя…
Він буде розказувати, як його брат Оверко не давав Любченкові хліба і, коли той пристав до нього, який він гордий вихід знайшов з сього становища…
Отаке-то. Я помічаю в цій картині, що тілечки змалював, веселу і лукаву усмішку недовір’я читача. Знаем, мовляв, усі твої брехні з коровою в бою і з… рушницею, що б’є з-за вугла. Смійтеся, се мене тішить, дуже тішить. Тепер життя ще поки що трудне і сліз (нраб) ще пролито так багато, що я годен би з дорогою душею зробитися блазнем, аби викликати посмішку у друга свого читача.
Що ж до випускання Оверкових книжок, то тут я собі думаю: нехай мій твір буде мов та рясна яблуня, з якої кожний може струсити по мірі сил своїх. Кажуть, що справжній мистецький твір має в собі не один, а кілька смислів і вірним завжди лишається той, який людина для себе вибирає. Да й не в Оверкові ділоРозказав я про смерть Оверкову, проте не для сміху, а зовсім для другої мети. Я хочу прославити в ньому свій рід.
Багато вже прошуміло часу, мя виросли всі, порозумнішали, постаріли, щоб ділити великий і прекрасний світ на дві убогі половинки: куркульську, некуркульську.
Сила була. Сила буяла в Оверку. І гордість, як у царя. Ое був цар-парубок з двома орденами первої сотні Червоного Прапора. Я його бачу навколо себе, в багатьох героях. Він і Берлін забрав сьогодні…
12IV [19]4б
Я видів сон.
У полі жито золоте, скільки око гляне. І небо таке сине, таке барвисте, якого ніколи в світі не буває в житті. А коли й буває, а коли й здається, то хіба в надзвичайні часи. А було небо і степ України.
А на передньому плані посеред жита стояли три молоді, прекрасні дівчини з серпами. Стояли, одягнені в ту одежу, в яку вже не одягаються.
І плакали. Мовчки.
Небо, жито, дівоча краса, сонце і пекучі сльози трьох не здійснених жінок.
А був навіть не плач. Була невимовна мовчазна туга і сум. Не котилися сльози додолу. Застигли в очах.
Де ви?
25/V 1946,
Я бачу картину.
Запрягшись у важкого плуга, Три вдови,
Зігнувшись від потуги над проклятою, политою кров’ю і потом землею, Три вдовиці, Зціпивши зуби й витріщивши очі,
Тягнуть соху, спотикаючись, в тваринячих шлеях, Три вдовиченьки — сестри мої, ластівки, Важко дишуть і проклинають світ Увесь, до одної людини. І я кляну і плачу разом з ними.
— Де ти була? Звідки ти? Тебе не убили? Невже тебе не вбили?
— Ні.
— І ніхто тебе не мучив, не гвалтував?
— Ні.
— Правда?
— А коли б і ні, яке се мав значення тепер, коли нічого, куди й на що не глянь, не осталось на своєму місці?
— Прости мене.
— Прощаю.
— Се співчуття, се не ревнощі.
— Я вірю. Я теж боялася щодня.
КРАВЧИНА
18/VI [19]46
II
Один син Кравчини, льотчик, ас знаменитий, улюбленець цілого фронту, попав до полону. Власне, не до полону. Він був убитий в бою. Товариші бачили, як падав на ворожу землю його самольот, мов огненний язик. Він загинув, і всі його оплакували. І вже аж через три роки з’явився він живий з полону (прототип Б.). Його ніхто не прийняв до армії. Од нього всі одвернулися, ніхто з ним не знався. Чому ти живий? Чому не вбився? Чом не вмер за колючим дротом? Ти живий? Ти живий — чи не слуга ти “їхньої” розвідки? І т. д.
Він жаліється своєму батькові. І тільки в ньому знаходить утіху Кравчина. Старий Кравчина посміявся над сином, як над малим хлопчиком. Вони дурні, позбавлені людської уяви. І старий так розповів йому про життя, про щастя, про добро і про радість, що він на хвилину заспокоївсь і заснув у нього на колінах.
Описати, як падав під Харковом з неба мій син божественний. Як лежав він, жарений на алюмінієві,
КРАВЧИНА II
…Я бачив сотні тисяч убитих моїх товаришів. Вони вкрили своїм сірим трупом безкрайні, безконечні шляхи од Кавказу і Волги до центру Європи. Вони падали в кавави, в ями, на дорогу, розлітались в шмаття, валялися в осінній грязі, як темні барельєфи героїв і великомучеників на царських вратах епохи. Золотих воротах епохи!
241Х [19]46
Написати цілий розділ, як один з синів Кравчини з якогось драматичного приводу оплакує долю народу. Сей плач великий, глибокий і такий по своєму змісту, пристрасний в такій мірі, що десь на своїх верховинах розпачу перекликається з біблейським плачем. Плач, що свідчить про бездоганну душу синову, попадав в руки батька. Як Кравчина, прочитавши його уважно, дивується, чого така нісенітниця лізла в голову хлопцю. Він заперечує плач по всіх пунктах. Все навпаки. Він сміється над його тугою-журбою. Се зробити слід так, щоб він, власне, все признав і все поняв, тільки приховував розуміння, щоб не бентежити сусіда, чи сусідів. А потім, вже на самоті, подивився на небо, як Чабан у “Колючому дроті”, і подумав про сина й про все.
Тремтіли зорі в урочистому вічному небі.
27/Х [19]46
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Довго лаявся Кравчина з канадськими солдатами… І от один з них раптом:
— Дядьку, а скажіть мені, чи стоять над Ворсклою оті три верби, де ми гуляли колись? Оті вербички, чи стоять вони над водою?
Та й заплакав. Тільки їхній унтер не знав, чого вони… Тоді Кравчина пожалів їх, почувши, що де б людина
не тягалася, як би не потопала в розпусті і безвірництві,
вона остається людиною.
13/Х/ [19]46
Закінчення картин своїх я не дививсь ніколи. Колись прогляну всі зразу. Тікав од них, і всі їх помилки, від яких душа моя переверталась сотні раз, і недороблені місця, і недостаток праці й талану знав більше від усіх. Так знав роботяща українська мати все ластовиннячко і всі родимі плямочки під сорочками і штанцями ледачих діточок своїх і по старинному вкраїнському звичаю:
— А чиї ж бо се такі діточки гарні? — одповідає сумно:
— Ото? Чи не мої, нехай вони повиздихають. Як, очевидно, й усі митці, я бачив помилки свої в більшій мірі і завсігди чомусь не там, де бачили їх великоухі критики, чіпляючи на мене свої убогі книжні ярлики і тавруючи вимучену мою шкіру таврами різноманітних “ізмів”.
29/Х/ 1946
Один з плотників — составитель законів. Можливо, він не дуже балакучий і промовляє тільки законами. Всі його закони дотепні й мудрі, повні житейського гумору й смислу.
Деякі закони він носить, виголошує відповідною, запозиченою з радіогучномовців мовою, вроді:
— Товариші робочі, робітниці, генерали й адмірали. Приказую один процент щорічного врожаю жита й пшениці молотити в околот… Повинних у порушенні приказу притягти до суворої відповідальності як помилково усуспільнених дурнів, позбавлених смаку і почуття красоти і інтелігентності.— Регіт.
Щоб голови колгоспів мали всі вищу освіту. Кому потрібна вища освіта? Кому ні? Про довголіття й продовження життя.
31/ХІІ [19]46
…Сьогодні здав Комітетові мистецтв “Життя в цвіту”. Беруся за “Хату” чи за “Міру”. А може, чи не візьмуся я за “Повість полум’яних літ” і чи не зроблю я що хоч що-небудь.
Як мені хочеться створити чистий і високий твір, хоча б один, тривалий у часі, одну бодай ланку буття, одну краплину безконечного.
1947 рік
29/ІІ/ 1947
Благословен день!
Сьогодні у моє вікно заглянуло щастя.
Я придумав перемогу тепла над холодом, життя над смертю. Після смерті Леніна весною: повідь, льодохід, повідь, розцвітання квітів, ріст коріння, повідь, сади в цвіту з панорамами, надзвичайні торжества в небі, весінні хмари, гарні потоки в цвіту, птиці в небі перельотні.
Гімн життя,
Музика,
І всім отсим диригує Мічурін, натхненний і щасливий.
Розцвітає радість в душі творця. Власна юність і любов проходить серед спогадів весни.
І неодмінно весняний перший грім. Нехай зливається він з музикою в серці…
29/ІІ/ [19]47
Весь час на різних художніх радах порівнюють кольорове кіно з малярством.
Невірне, поверхове порівняння.
Малярство статичне. Колір в кіно процесуальний, динамічний. Він існує в стані невпинного руху.
Отже, колір ближче до музики, ніж до малярства.
Він є — зорова музика.
І так, як ніякий акорд не робить музики один, — не робить фільму і один кольоровий комплекс.
18/Х [19]47
ЗОЛОТІ ВОРОТА
III
Одна з тем, з ліній “Золотих воріт”, з тернистих стежок — тема переміщеної особи.
Складаючи велику трагедійну повість двох осіб — одної, що мусить десь загинути, і другої, що повертається на Батьківщину, автор мусить змалювати весь велетенський хаос аморального всесвіту середини XX століття.
Хто сі особи?
Одна може бути дочка Кравчини.
Або син?
Чи, може, сам Кравчив?
Краще хтось з синів. Нехай навколо його долі сплететься все, що довелось продумати мені, читаючи виступи Вишинського…
Переміщена особа — об’єкт випробувань всіх модерних видів зброї — хімічної, біологічної і атомної бомби.
Написати великий розділ абсолютно детально, як він ровряджав міну чи як споживав біологічну отруту, що з ним робилось, як йому боліло чи як не боліло, що думав про роботу чи про емерть, очевидно, таки про роботу, про механізм. Як стався вибух і як він розлетівсь у прах, як його не стало. Зовсім. На 10 сторінках оцей ультрарапід мільйонної долі секунд”.
І написати, що таке світ без мене. І що таке страждання. І взагалі почуття.
16/ІІI/ [І9]47
Поранений. Перед смертю в остаивю хвилину (нпл). Оповідання про народження його.
НАРОДЖЕННЯ ДИТИНИ
Яке велике торжество в світі — вароджеиня людини. Яка краса і диво! Муаика матері. Раділи й величалк матір і його,
ВЕЛИЧАННЯ ДИТИНИ
Приказували: рости такий-то і такий-то. Людина народилась для любові, радості,
ЧИ НЕ ГЕНІЙ ВОНА, ДИТИНА ОТСЯ?
Чому не бути їй генієм? Які батьки й увесь рід! Діди, нрадіди.
Як любились батько й мати замолоду, як бажали одне одному любові.
Він родився зимою. Співали йому “Щедрик”, “Будеш мати вік хороший”.
Всю дивну поезію пісні радості”народження.
Душе моя, душе моя! Очистилась ти в стражданнях, умившися кров’ю? Украсила світ? Пречисту петавку друга їла в Європі в середині XX віку? Гай, гай.” “О поле, поле, хто тебе засіяв мертвими костями”. Німий страждалець умирав. Музика й потрясаючі діалоги чи монологи. Світове звучання.
МАРИНІ ДУЖЕ ВАЖКО
1. Вона зразкова трудіввиця,
2. Її люде шанують.
3. Скидан її любить.
— Який я щасливий. Ти щастя мені повернула, Марисю. Я такий став дужий а тобою.
— І я.
4. Але її замучила підозра почуття неповноцінності.
5. Загрози.
6. Шантаж.
Йому і їй хочеться дітей багато. Хочеться творити так, ніби щодня він розривається в захопленні на десять частин і кожна щоб діяла і пізнавала світ. І перетворювала світ.
— Ти щасливий, Петре?
— Да. Сьогодні я кажу Гусакові: все одно я знищу тебе. Не треба і бійся його, заклинаю.
— Вія руку має у райкомі.
— Ти, каже, всміхатися не вмієш… Н-ну!
— Ти не вмієш усміхатись.
— Петре, скажи, коли вже буде повний комунізм, люде страждатимуть?
— Да. Любитимуть — значить, і страждатимуть.
— Я так страждала вчора, коли ти довго не приходив, ти став мене підозрівати.
В громадській діяльності ігнорується минуле. В ній важить одне лиш сучасне.
Коли б наші письменники та не були столичними птицями, вони б знали, хто має око видіти, як гірко доводиться колгоспникові трудовий його героїзм, отой самий, Що приносить славу писарям красномовних тирад.
— Залиште. Вже як хочете знати — сама чесність обертається часом в порок, якщо вживати її помилково.
//Уляні треба зробити монолог, глибокий змістом і частий формою. Треба підяяти її зворушлиний образ над побутом, дати їй змогу розкрити свою душу в глибокому внутрішньому самоспогляданні.
Щось на зразок монолога: “Не покладав я рук”.
Може бути саме:
“Не покладала рук”. Ні, рано.
1. Що про нас говорять? Не довіряйте мужикові. В ньому й досі ще сидить власник і т. д.
А хто більше віддав державі? Ми чи ваші злопихател і?..
2. Моя республіка. Мій світ. Мов майбутнє! Але чому і до якого часу я думатиму по шпаргалці, говорити по писаному, любити тільки ударника?
Прагнути тільки до поголів’я?
Радіти тільки перевиконанню?
Жити тільки заможним, щасливим життям?
Де моє щастя? Хто звеличив мене в стражданні? і т. д.
Не покладаючи рук (цілком).
Конкретна мета: загальні збори.
Доробити сцену загальних зборів. Прийняття в колгосп Нечитайла і виступ Царя. Точно визначити і драматично оформити мету зборів. Очевидно, вона зводиться до вирішення однієї з багатьох “простих” колгоспних земельних та ін. організаційних справ. Тоді все написане надасть сцені незвичайну, гостру і життєву красивість.//
Куркульське прізвище:
— Скоробагатько,
— Дубенко.
— Рубленко.
Після блискучої промови.
— Ну, чого лізеш?
— Не лізу я, а йду по-людському.
— Що треба?
— Скажіть, а чи не можна…
— Не можна.
УЛЯНА ПРО ЗАГИНАЙЛА
— І що воно таке пак за людина? Ото як вийде на трибуну, поверх людей як гляне, да так красиво й гарно промовляє, да довго так, що плачеш і не знаєш, на небі и чи на землі. Еге. Злізе додолу — вовк. Не підійти, казав той, не забігти. Похмурий да неуважительний — страх, нехай бог милує, їй-богу.
— Освіта в нього, кажуть, вища, а середньої нема — дірка. А воспитаніє нижче (дописать).
Пригадати розмову з моїм батьком. Як молодим ще дев’ятнадцятилітнім парубком їздив батько в Каховку до Фальцфейна на заробітки.
— їхали човном до Дніпра, Дніпром до Каховки, де вже човен той продавали.
— А як же ви переправлялись через пороги?
— А так і переправлялися. Човном.
— А хто ж човном правив?
— Я й правив.
//Наплив. 1887 рік. Пливуть по Дніпру з Десни дванадцять хлопців, тільки не в Царгород, а в Каховку, найматися до Фальцфейна. Каховка. Ринок робітників і т. д.
Отже, можна використати, почавши з старовинних пісень.
Наплив: дістати пісню давньоісторичну.//
(1947)
Тиха, добра, чесна, пересічна людина. Приємна і лагідна.
Років 45. Бригадир. Має медаль.
Був на виставці в Москві.
Призначається на посаду голови колгоспу, на яку посаду у нього не вистачає розуму власного.
У нього жінка і діти, син і дочки.
Зробився поволі нетихим, недобрим, нечесним і неприємним, злим.
Зробив нещасними всіх майже, хто йому підлягав.
1. Завів кабінет. Крісло. Телефон. Секретаря.
2. Чергу. Без черги не приймав. “Ну як? Бачив, яка черга?” Черга як знак, атрибут влади.
3. Охорона. Щоб не вбила міжнародна контрреволюція.
4. Підлабузники. Борис Петрович Підлабузник.
5. Працював поночі. Викликав бригадирів на доповідь поночі.
6. Електрифікував власний дім — “кожному по потребі”.
7. Портрети вождів. Скульптури в письмовий стіл.
9. Карта світу. Карти колгоспу нема.
10. Цитати.
11. При німцях сидів у погребі.
12. Пишуща машинка.
13. Прошу подати в дисьменній формі. “Сказивсь”.
14. Його почали боятись як вогню.
15. Все знав. Про все міг говорити.
16. Діти критично ставились до нього.
17. Перед молоддю: “Ех, ми були колись. Я за бандитами в 17 літ гаялася…”
18. “А ми колись в окопах знаєш як…”
19. Розвалив колгосп. Нікому стало робити. Всі службовці.
20. Учитель дешанований.
21. Всі родичі в доярках, снабах, плановиках.
22. Коли його зняли…
23. Грандіозна сцена звільнення з посади. Як страшно: я — ніхто. Ти й був ніхто.
24. Виявилось, що призначили його помилково.
25. Любив понад усе на світі щось забороняти.
26. В нього приятель і друг “непропускатель”, бувший сторож закритого розподілителя.
26а. Мета — зробити кращий в Радянському Союзі кол” госп.
27. Завжди риба воняє з голови. Так от, щоб риба (колгосп) була здорова й свіжа, я хотів, щоб була здорова, культурна голова.
28. Він не знав, за що його судять.
29. Свідки: вдова, яку він викликав уночі на допит:
чому я напилась.
30. Він копіював великих. Мій колгосп.
31. Він почував себе вождем села.
32. Якщо ти стоїш на чолі, ти не повинен підпускати близько нікого (пафос дистанції).
33. Манилов: мріяв об’єднати в колгоспи під свою владу млини, електровню. І сидітиме все життя.
34. Він возвеличився.
35. Огромний апарат.
35а. Нікому не довіряв. Учинив контроль над контролем.
36. Вважав, що народ треба “тримати в руках, щоб боявсь”.
37. Ідучи по селу, ні а ким не вітався. Проте вимагав, аби всі знімали шапку.
38. Свідок-дід: “Василь Федорович, прибуло до вас начальство”.
“Ну й що ж. Приїхало, так хай мене найде”.
39. У нього не було кар’єризму. Він був позбавлений високого ідейного рівня. Василь Федорович Ступак.
40. “Мій колгосп”. Моє, моя. Мої люде. іїеокуркуль.
41. Все викрилось після Постанови ЦК про порушення Статуту сільськогосподарської артілі.
