«Снігова королева» читати ОПОВІДАННЯ ЧЕТВЕРТЕ
Про принца й принцесу
Герда дуже втомилася й присіла перепочити край дороги. Раптом просто перед нею, дрібно перестрибуючи з лапки на лапку, з’явився великий чорний ворон. Він уже якийсь час спостерігав за дівчинкою, схиливши голову набік, а тоді прокаркав:
— Кра! Кра! Добри-ий день! Добри-ий день!
Краще в нього не виходило, але говорив він дуже приязно. Ворон поцікавився, куди це така маленька дівчинка йде сама-самісінька через увесь широкий світ.
Слова «сама-самісінька» Герда зрозуміла особливо добре. Вона відчула, скільки смутку в них приховано, і тому розповіла воронові всю свою історію — про Кая, про його зникнення й про свої довгі пошуки. А тоді несміливо спитала:
— Може, ти його бачив?
Ворон замислено похитав головою.
— Можливо… Можливо.
— Що? Невже справді? — скрикнула Герда й від радості так міцно обняла ворона, що ледь не придушила його.
— Обережніше! Обережніше! — закаркав він. — Мені здається, це й справді міг бути твій Кай. Але якщо це він, то, боюся, він уже зовсім забув про тебе… через принцесу.
— Через принцесу? — здивувалася Герда. — То він живе в палаці?
— Так. Але послухай… Мені нелегко говорити людською мовою. Якби ти розуміла воронячу, я розповів би значно краще.
— На жаль, не розумію, — відповіла Герда. — Хоча моя бабуся знала й воронячу мову, і навіть якусь особливу пташину говірку. Шкода, що я не навчилася.
— Це не біда, — сказав ворон. — Я все одно розповім, як умію. Хоч, мабуть, вийде не дуже вправно.
І він почав свою дивовижну оповідь.
— У королівстві, де ми зараз перебуваємо, живе одна принцеса. Ох і розумна ж вона! Кажуть, вона прочитала всі газети на світі й навіть устигла їх забути — настільки велика в неї голова. Якось сиділа вона на своєму троні — а це, між нами кажучи, не така вже й цікава справа — і наспівувала пісеньку:
“Ох, як хочеться мені чоловіка…”
Раптом вона задумалася й сказала:
“А й справді, чому б не вийти заміж?”
Та принцеса вирішила, що чоловік їй потрібен не будь-який. Вона хотіла такого, який умів би підтримати розмову, відповідав би розумно й дотепно, а не стояв мовчки, роблячи поважний вигляд. Бо це, як вона казала, страшенно нудно.
Коли придворні дами почули про її намір, то страшенно зраділи.
— Яка чудова думка! — вигукували вони. — Ми й самі нещодавно про це говорили!
— І все, що я тобі зараз розповідаю, — чистісінька правда, — урочисто додав ворон. — Бо в мене є наречена. Вона ручна, живе при самому палаці й знає там усі новини. Це вона мені все й розказала.
Звичайно ж, його наречена теж була вороною, адже ворони закохуються лише у ворон.
— Незабаром по всьому королівству розіслали газети, обрамлені сердечками й королівськими вензелями. У них повідомлялося, що кожен гарний і розумний юнак може прийти до палацу й поговорити з принцесою. Той, хто почуватиметься перед нею невимушено й говоритиме найкраще, стане її чоловіком.
Ой, що тоді почалося! Люди з усіх кінців країни посунули до столиці. Та користі з того було мало. Поки вони стояли на вулиці — всі були красномовні й дотепні. Але щойно проходили крізь палацову браму, бачили срібних гвардійців, золотих лакеїв, розкішні сходи та величезні зали, залиті світлом, — у них від страху й подиву віднімало мову.
Коли ж вони поставали перед принцесою, то могли повторити лише останнє слово, яке вона сказала. А їй зовсім не хотілося слухати власні слова вдруге.
— Здавалося, ніби вони наковталися нюхального тютюну й зовсім отупіли, — поважно пояснив ворон. — А щойно виходили назад на вулицю, одразу починали говорити без упину.
Черга до палацу тягнулася аж від самої міської брами. Я й сам літав дивитися! Люди стояли голодні й спраглі, але в палаці їх ніхто не пригощав — не давали навіть склянки теплої води. Щоправда, найрозумніші брали із собою хліб із маслом, але й ті не ділилися з сусідами. Вони думали: “Нехай він виглядає голодним — тоді принцеса його не вибере!”
— Але ж Кай? — нетерпляче перебила Герда. — Коли прийшов Кай? Він теж стояв у тій черзі?
— Не поспішай! От саме до нього ми й дійшли. На третій день з’явився один хлопчик. Він прийшов без коня, без карети — просто йшов собі пішки й усміхався. Очі в нього блищали, мов коштовні камені, а довге волосся гарно спадало на плечі. Щоправда, одяг був доволі вбогою.
— Це Кай! Це точно Кай! — радісно вигукнула Герда й заплескала в долоні. — Я знайшла його!
— За плечима він ніс якийсь вузлик, — додав ворон.
— Це ж, мабуть, його санчата! — скрикнула дівчинка. — Адже він поїхав саме з ними!
— Цілком можливо, — погодився ворон. — Я не дуже придивлявся. Але моя наречена розповідала, що коли він увійшов до палацу й побачив срібну варту та золотих лакеїв, то зовсім не розгубився. Навпаки, привітався й сказав:
“Напевно, дуже нудно цілими днями стояти на сходах. Я б краще зайшов усередину.”
Усі зали сяяли вогнями. Найповажніші радники й міністри ходили босоніж і носили золоті таці. Від такої величі будь-хто почувався б незграбно. Але той хлопець ішов собі далі, а його нові чобітки голосно рипіли на всю залу.
— Так, це Кай! — вигукнула Герда. — Я знаю, що в нього були нові чоботи! Я сама чула, як вони рипіли в бабусиній кімнаті.
— Еге ж, рипіли вони добряче, — засміявся ворон. — Але він анітрохи не боявся й сміливо підійшов до самої принцеси. Вона сиділа на величезній перлині, завбільшки з прядильне колесо. Навколо стояли придворні дами, їхні служниці, служниці служниць, вельможі, пажі й слуги — що ближче до дверей, то пихатіші. А вже паж при пажеві лакея — той узагалі стояв такий гордий, що на нього й глянути було страшно.
— Напевно, це дуже лячно, — прошепотіла Герда. — І все ж Кай зміг завоювати принцесу?
— Якби я сам не був вороном і якби не мав нареченої, то, мабуть, і я б закохався в неї, — поважно відповів він. — А хлопець той говорив так само добре, як я говорю по-воронячому. Так мені розповіла моя кохана. Він був веселий, щирий і зовсім не збирався свататися. Просто хотів поговорити з принцесою. Їй припала до душі його розмова, а він, своєю чергою, був у захваті від неї.
— Це Кай! Це неодмінно Кай! — раділа Герда. — Він дуже розумний! Він навіть умів рахувати дроби подумки! Любий ворончику, відведи мене до палацу!
— Легко сказати… — задумався ворон. — Але як це зробити? Треба порадитися з моєю нареченою. Вона обов’язково щось вигадає. Бо така маленька дівчинка, ще й боса, просто так до палацу не потрапить.
— Потрапить! — упевнено сказала Герда. — Як тільки Кай дізнається, що я тут, він одразу вибіжить мені назустріч.
— Добре, тоді зачекай мене біля цієї хвіртки, — сказав ворон, нахилив голову й полетів.
Повернувся він уже в сутінках.
— Кракс! Кракс! — закаркав він. — Моя наречена передає тобі найкращі побажання. І ось — вона прихопила для тебе маленьку паляничку з палацової кухні. Хліба там багато, а ти, певно, дуже зголодніла. Через головний вхід тебе не пропустять: ти ж без черевиків, а срібна варта й золоті лакеї надто вже суворі. Але не плач. Ми проведемо тебе іншим шляхом. Моя наречена знає маленькі потаємні сходи, що ведуть просто до королівської спальні, і навіть знає, де взяти ключ.
Вони увійшли до палацового саду й рушили широкою алеєю, вкритою опалим листям. Тим часом у палаці одне за одним гасли вікна, і ворон повів Герду до маленьких задніх дверей, які були трохи прочинені.
Ох, як калатало дівчинчине серце! Вона хвилювалася так, ніби збиралася зробити щось недозволене. Але єдиним її бажанням було побачити Кая. Вона була певна, що це саме він: уже уявляла його ясні очі, довге волосся й добру усмішку. Уявляла, як він зрадіє, коли побачить її, і як дивуватиметься, що вона подолала такий довгий шлях заради нього. А ще вона розповість йому, як сумували вдома всі, коли він не повернувся.
Завмираючи від тривоги й надії, Герда йшла слідом за вороном.
Нарешті вони дісталися маленьких сходів. На підставці горіла крихітна лампа. Посеред майданчика стояла ручна ворона — наречена її нового знайомого. Вона поважно крутила головою то в один бік, то в інший і уважно розглядала Герду.
Дівчинка чемно присіла в реверансі, як колись навчила її бабуся.
— Мій наречений розповідав про вас із великим захопленням, панночко, — сказала ворона. — І ваша життєва історія дуже зворушлива. Якщо ви візьмете лампу, я покажу дорогу. Ми підемо найкоротшим шляхом, де нікого не зустрінемо.
— Мені здається, за нами хтось іде… — прошепотіла Герда.
І справді, щось ніби промайнуло повз них. По стінах ковзали легкі тіні: вершники на гарячих конях, мисливці, шляхетні пани й прекрасні дами.
— Не лякайся, це лише сни, — пояснила ворона. — Вони приходять по думки знатних людей і забирають їх на нічне полювання. Так навіть краще — лежачи в ліжку, можна бачити цікавіші сни. Тільки якщо ти колись станеш знаменитою й заможною, не забудь бути вдячною.
— Та годі вже про це, — буркнув лісовий ворон.
Вони пройшли першу залу. Її стіни були оббиті рожевим шовком із витканими квітами. Сни пролітали повз них один за одним, але так швидко, що Герда не встигала їх роздивитися.
Кожна наступна кімната була ще прекраснішою за попередню. Нарешті вони опинилися в королівській спальні.
Стеля там нагадувала високу пальму зі скляним листям, а просто посеред кімнати від золотого стовбура звисали два дивовижні ліжка, схожі на величезні лілії. Одне було біле — у ньому спала принцеса. Друге — червоне. Саме там, як думала Герда, лежав Кай.
Вона обережно відгорнула червону шовкову завісу, схожу на пелюстку лілії.
Перед нею виднілася темноволоса голова.
— Каю!.. — тихо покликала вона й піднесла лампу ближче.
У ту ж мить сни стрімко повернулися до кімнати, наче табун вершників. Юнак прокинувся, повернув голову…
Але це був не Кай.
Принц лише трохи нагадував його — хіба що шиєю. Він був молодий, гарний і дуже привітний. З білого ліжка визирнула й принцеса.
— Що сталося? — запитала вона.
І тоді маленька Герда не витримала — розплакалася й розповіла всю свою історію: про Кая, про довгу подорож і навіть про те, як допомогли їй двоє добрих воронів.
— Бідолашна маленька дівчинко! — співчутливо сказали принц і принцеса.
Вони щиро подякували воронам і запевнили, що зовсім не сердяться на них за нічну пригоду. Хоча все-таки попросили більше не влаштовувати таких таємних походів до королівської спальні.
— А як ви хочете отримати винагороду? — усміхнулася принцеса, звертаючись до воронів. — Бажаєте жити на волі чи хочете стати придворними воронами й назавжди оселитися при палаці, маючи право ласувати всім, що залишиться на кухні?
Обидва ворони низько вклонилися.
— Якщо можна, ми б обрали постійну службу, — відповіли вони. — Треба ж подумати про старість. Добре, коли на старі літа є щось про запас.
Так вони й стали придворними воронами.
Принц поступився Герді своїм ліжком і дозволив їй відпочити. Більшої доброти він уже не міг виявити.
Дівчинка склала долоньки й тихо промовила:
— Які ж добрі бувають і люди, і звірі…
Після цього вона заплющила очі й міцно заснула.
До неї знову прилетіли сни. Але тепер вони були схожі на Божих ангелів. Вони везли маленькі санчата, а в них сидів Кай і лагідно кивав їй рукою.
Та це був лише сон.
Коли Герда прокинулася, він розтанув, як ранковий туман.
Наступного дня її одягнули в найкращий шовк і оксамит та запросили залишитися в палаці й жити там, скільки забажає.
Але Герда лише похитала головою.
— Мені не потрібно багатства, — сказала вона. — Дайте мені тільки невеличку карету з конячкою, пару добрих чобітків — і я знову вирушу в дорогу шукати Кая.
Їй подарували нові чобітки, теплу хутряну муфту й гарний дорожній одяг. А коли настав час вирушати, до палацової брами підкотила розкішна карета з чистого золота.
На її дверцятах сяяли герби принца й принцеси, мов зорі. Кучери, лакеї та вершники супроводу були в золотих коронах.
Принц і принцеса власноруч допомогли Герді сісти до карети й побажали щасливої дороги.
Лісовий ворон, який тепер уже був одружений, вирішив провести її першу частину шляху. Він летів поруч і сидів біля неї, бо зовсім не любив їхати спиною вперед.
А його дружина залишилася біля палацових дверей і довго махала крилами. Вона не могла вирушити разом із ними — казала, що від надто ситого життя й придворної служби в неї розболілася голова.
У кареті лежали солодкі кренделі, цукрові ласощі, фрукти й імбирні пряники — щоб дівчинка не голодувала в дорозі.
— Прощавай! Прощавай! — вигукували принц і принцеса.
Герда плакала. Плакав і ворон.
Так минуло кілька перших миль. Нарешті настав час і йому прощатися.
— Прощавай… — тихо прокаркав він.
Це було найважче розставання.
Ворон злетів на високе дерево й довго-довго махав своїми чорними крилами, доки ще міг розгледіти золоту карету, яка котилася дорогою й сяяла під сонцем, немов маленька зірка.
«Снігова королева» читати ОПОВІДАННЯ П’ЯТЕ
Маленька розбійниця
Золота карета мчала крізь темний, густий ліс. Вона сяяла так яскраво, ніби палаюче багаття, і її світло відбивалося між деревами. Саме цей блиск і помітили розбійники.
— Золото! Золото! — закричали вони.
З усіх боків висипали озброєні люди. Вони схопили коней, убили маленьких поштарів, кучера та слуг, а потім витягли з карети перелякану Герду.
— Оце ж гарненька здобич! — прогарчала стара розбійниця. — Яка гладенька, ніжна… Видно, ласувала горішками й солодощами. Справжнє ягнятко! Ох і смачна ж буде!
У старої було довге скуйовджене волосся, жорстка борода й густі брови, що майже закривали їй очі. Вона вже вихопила блискучого ножа, і той страшно зблиснув у вогні.
Та раптом стара заверещала:
— Ай!
Її власна донька, яка сиділа в неї за спиною, зненацька так боляче вкусила матір за вухо, що та мало не впустила ніж. Це була дівчинка зовсім дика й непокірна, якої світ іще не бачив.
— Капосне дівчисько! — вила розбійниця.
Та поки вона сварилася, часу зарізати Герду вже не лишилося.
— Вона буде гратися зі мною! — заявила маленька розбійниця. — Віддасть мені свою гарну муфту, свою чудову сукню й спатиме поруч зі мною.
І для більшої переконливості вона ще раз вкусила матір, цього разу так сильно, що стара аж підскочила й закрутилася на місці. Усі розбійники зареготали.
— Дивіться-но, як стара танцює зі своїм дитятком!
— Я поїду в цій кареті! — наказала маленька розбійниця.
І, як завжди, усе мало бути тільки так, як вона захоче. Вона була страшенно розбещена й уперта.
Дівчинка сіла в карету поруч із Гердою, і вони покотили далі, через пеньки й колючі хащі, дедалі глибше в ліс.
Маленька розбійниця була приблизно одного віку з Гердою, але значно дужча, кремезніша й смаглявіша. Її великі чорні очі дивилися суворо, хоча в них ховалася якась незрозуміла туга.
Вона обняла Герду за плечі й сказала:
— Не бійся. Поки я на тебе не розсерджуся, тебе ніхто не зачепить. Ти, мабуть, справжня принцеса?
— Ні, — тихо відповіла Герда.
І вона знову розповіла свою історію — про Кая, про їхню дружбу й про те, як сильно вона його любить і шукає.
Маленька розбійниця мовчки вислухала все до кінця. Потім серйозно кивнула.
— Ні, тебе не вб’ють. Навіть якщо я й розсерджуся, то вже сама це зроблю.
Вона грубувато витерла Герді сльози, а потім сховала свої руки в її теплу, м’яку хутряну муфту й задоволено всміхнулася.
Незабаром карета зупинилася.
Вони приїхали до розбійницького замку.
То була стара похмура будівля, вся потріскана й розколота згори донизу. З щілин у стінах вилітали ворони й круки, а біля входу стрибали величезні бульдоги, кожен із яких здавався здатним проковтнути людину. Але вони не гавкали — їм це було суворо заборонено.
У великій закіптюженій залі просто посеред кам’яної підлоги палало багаття. Дим здіймався до високого склепіння й сам шукав собі вихід назовні. У величезному мідному казані варилася юшка, а на рожнах повільно крутилися зайці та кролі.
— Цієї ночі ти спатимеш зі мною й усіма моїми звірятами, — сказала маленька розбійниця.
Вони поїли, попили, а тоді пішли в куток, де на соломі були накидані ковдри.
Над ними, на жердинах і перекладинах, сиділо з добру сотню голубів. Здавалося, вони спали, але, коли дівчатка підійшли, птахи трохи заворушилися.
— Вони всі мої! — гордо сказала маленька розбійниця.
Вона схопила одного голуба за лапки й так струснула його, що той відчайдушно залопотів крилами.
— Поцілуй його! — вигукнула вона й мало не тицьнула птаха Герді в обличчя.
Потім показала на дерев’яну клітку, збиту з дощок біля стіни.
— А там сидять мої лісові голуби. Якби не клітка, давно б уже втекли. А ось і мій найулюбленіший!
Вона підбігла до великого північного оленя й потягла його за роги. На шиї в нього був мідний обруч, до якого кріпився міцний ланцюг.
— Його теж доводиться тримати прив’язаним, бо тільки й дивиться, як утекти. А ще щовечора я лоскочу його ось цим ножем під шиєю. Він тоді так смішно лякається!
Вона витягла довгого ножа зі щілини в стіні й легко провела лезом по шиї оленя. Бідна тварина здригнулася й забила копитами, а маленька розбійниця весело розсміялася.
Потім вона потягла Герду до свого ліжка.
— А ти завжди спиш із ножем? — тихо запитала Герда, тривожно поглядаючи на блискуче лезо.
— Авжеж, — відповіла дівчинка. — Хіба мало що може трапитися? Але тепер розкажи мені ще раз про свого Кая. І чому ти вирушила сама в такий далекий шлях.
Герда почала свою розповідь від самого початку.
Поки вона говорила, лісові голуби тихо воркотіли у своїй клітці, а решта птахів дрімала. Маленька розбійниця обійняла Герду однією рукою, а в другій так і тримала ніж, і незабаром міцно заснула.
Було чути її рівне дихання.
А от Герда не могла навіть заплющити очей. Вона не знала, чи доживе до ранку, чи ні. Біля вогнища розбійники пили, співали свої страшні пісні, а стара розбійниця від радості навіть перекидалася через голову.
Маленькій Герді було дуже страшно.
І раптом із клітки почувся тихий голос лісових голубів:
— Курли… Курли… Ми бачили Кая. Біла курка несла його санчата, а сам він сидів у великих санях Снігової королеви. Вони летіли низько над лісом, де було наше гніздо. Королева дихнула на нас крижаним подихом, і всі наші братики та сестрички загинули. Вижили тільки ми двоє… Курли… Курли…
— Що ви кажете? — схвильовано вигукнула Герда. — Куди полетіла Снігова королева? Ви знаєте?
— Вона вирушила до Лапландії, — відповіли голуби. — Там завжди панують сніги й крига. Запитай у північного оленя — він усе знає.
— Так, там безкраї льодові простори й сяючі снігові долини, — озвався олень. — Там можна мчати на волі, не знаючи перешкод. У Лапландії стоїть літній палац Снігової королеви, але її справжній замок розташований ще далі, біля самого Північного полюса, на острові, який люди називають Шпіцбергеном.
— Ох, Каю… Любий мій Каю… — тихо прошепотіла Герда.
— Лежи тихо! — буркнула маленька розбійниця крізь сон. — А то ненароком встромлю тобі ножа в живіт.
Наступного ранку Герда розповіла їй усе, що почула від голубів.
Маленька розбійниця дуже серйозно замислилася, а потім сказала:
— Ну що ж… байдуже. Скажи, оленю, ти знаєш, де та Лапландія?
— Хто ж може знати краще за мене? — відповів олень, і його очі радісно заблищали. — Я там народився й виріс. Саме там я колись бігав безкраїми сніговими рівнинами.
Маленька розбійниця озирнулася й стишила голос:
— Дивись, усі наші чоловіки подалися кудись у своїх справах. Удома залишилася тільки мати. Але незабаром вона вип’є свою величезну пляшку, задрімає — і тоді я дещо для тебе зроблю.
Вона підбігла до старої, смикнула її за бороду й гукнула:
— Доброго ранку, моя люба козусю!
У відповідь стара добряче штурхнула доньку по носі, аж той став синьо-червоним. Але в них це вважалося проявом материнської любові.
Коли ж розбійниця спорожнила свою пляшку й захропіла, маленька дівчинка тихцем підійшла до оленя.
— Знаєш, я б іще довго тебе лоскотала своїм ножем — ти так кумедно лякаєшся. Але сьогодні не буду. Я відпущу тебе на волю, щоб ти повернувся до Лапландії. Тільки біжи щодуху й відвези цю дівчинку до палацу Снігової королеви, де тримають її названого брата. Я все чула, що вона розповідала, та й ти теж підслуховував.
Олень так зрадів, що аж підстрибнув.
Маленька розбійниця допомогла Герді сісти йому на спину, міцно прив’язала її та навіть підклала невеличку подушечку.
— Ось твої хутряні чобітки, — сказала вона. — Там буде дуже холодно. А муфту я собі залишу — вона надто вже гарна. Але не хвилюйся, не замерзнеш. Ось тобі великі мамині рукавиці — вони аж до ліктів. Надягай! Дивися, тепер твої руки стали точнісінько, як у моєї старої матері!
Герда від радості заплакала.
— Не люблю, коли скиглять! — сердито сказала маленька розбійниця. — Ти маєш радіти! Ось тобі ще два хліби й великий шматок шинки — не помреш із голоду.
Вона прив’язала харчі до спини оленя, відчинила ворота, покликала всіх великих собак, а тоді одним рухом ножа перерізала мотузку.
— Ну, гайда! — вигукнула вона. — Та дивись мені, бережи маленьку дівчинку!
Герда простягнула до неї руки у великих рукавицях.
— Прощавай! І дякую тобі!
Олень стрімко рвонув уперед. Він мчав через кущі, повалені дерева, болота й пустки, усе далі й далі від розбійницького лігва.
Навколо вили вовки, у небі кричали ворони.
Раптом високо над ними спалахнуло дивне світло. Воно миготіло й переливалося, ніби хтось у небесах розсипав червоні та зелені іскри.
— Фут! Фут! — ніби чулося звідти.
— Це моє любе північне сяйво, — сказав олень. — Подивися, як воно сяє!
І він побіг ще швидше.
Вони летіли вперед день і ніч без перепочинку. Незабаром скінчилися і хліб, і шинка. А потім попереду відкрилася сувора, засніжена земля.
Вони прибули до Лапландії.
«Снігова королева» читати ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ
Лапландка і фінка
Оленячий біг урвався біля маленької хатини. То була вбога оселя: стріха майже торкалася землі, а двері були такі низенькі, що господарям доводилося втискатися всередину мало не поповзом.
У хатині була тільки стара лапландка. Вона смажила рибу над каганцем із тюленячого жиру. Північний олень насамперед докладно переповів їй власну історію — адже, як йому здавалося, вона була найважливішою. Лише потім він розповів про Герду. А сама дівчинка так змерзла й знесилилася, що ледве могла вимовити бодай слово.
— Бідолашне ти моє дитя! — зітхнула лапландка. — Попереду в тебе ще дуже довга дорога. Треба буде подолати понад чотириста миль, аж до Фінмарку. Там Снігова Королева має свою зимову оселю, і щоночі над нею палають сині вогні. Я напишу кілька слів для однієї мудрої фінки. Паперу в мене немає, тож доведеться написати на висушеній трісці. Віднесеш їй — вона знає більше, ніж я.
Коли Герда трохи зігрілася, поїла й напилася гарячого відвару, стара взяла пласку сушену рибину й гострим ножем вивела на ній кілька рядків. Потім суворо наказала берегти цей дивний лист і знову посадила дівчинку на спину оленя.
І вони помчали далі.
Над північним небом без угаву лунало дивне потріскування:
— Фут-фут!.. Фут-фут!..
А над ними розливалися найчарівніші у світі північні сяйва — сині, зелені, сріблясті, ніби самі небеса запалили тисячі вогнів.
Нарешті вони дісталися Фінмарку. Тут стояла ще одна хатина, але така дивна, що навіть дверей у ній не було — лише широкий отвір біля димаря.
Усередині панувала неймовірна спека. Фінка, яка там жила, була вдягнена дуже легко, бо від жару інакше було б нестерпно. Вона була кремезна, широкоплеча жінка з уважними, мудрими очима. Побачивши гостей, вона швидко зняла з Герди рукавиці, чобітки й теплий одяг, щоб дівчинці не стало зле від різкої зміни температури. Оленеві ж поклала на голову великий шматок льоду — щоб той трохи прохолов після довгої дороги.
Потім вона взяла висушену тріску й уважно прочитала написане на ній. Прочитала один раз. Потім другий. Потім третій. І коли вже запам’ятала кожне слово, спокійно кинула рибину до казанка — адже навіщо добру пропадати? Фінка ніколи нічого не викидала.
Олень знову почав свою розповідь — і знову насамперед про себе, а вже потім про Герду. Мудра жінка слухала мовчки, лише час від часу кліпала очима.
Нарешті олень не витримав.
— Ти ж така мудра! — сказав він. — Кажуть, ти можеш зв’язати всі вітри світу в один мотузок. Варто мореплавцеві розв’язати перший вузол — здіймається легкий вітерець, другий — починається сильний вітер, а якщо розв’язати третій і четвертий — буря валить ліси й жене хвилі до самих небес. Хіба ти не можеш дати Герді чарівний напій, щоб вона здобула силу дванадцятьох богатирів і перемогла Снігову Королеву?
Фінка ледь усміхнулася.
— Силу дванадцятьох богатирів?.. Авжеж, це було б дуже зручно.
Вона підійшла до полиці й дістала великий сувій старої шкіри. На ньому були написані дивовижні знаки й руни. Фінка довго вдивлялася в них, так уважно, що краплини поту виступили на її чолі.
Та олень не відступав.
— Допоможи їй! — благав він. — Вона пройшла такий шлях босоніж, сама-самісінька. Заради друга вона не злякалася ні лісу, ні розбійників, ні лютих морозів!
Герда теж дивилася на мудру жінку великими очима, повними надії й сліз. Фінка мовчки перевела погляд на дівчинку, тоді покликала оленя ближче й тихо прошепотіла йому на вухо, водночас прикладаючи до його голови свіжий шматок льоду.
— Малий Кай справді у володіннях Снігової Королеви. Там йому здається, що він знайшов усе, про що тільки можна мріяти. Він переконаний, що це найкраще місце на світі. Але причина не в чарах Королеви — у його серці й оці сидять уламки того злого дзеркала. Доки вони не зникнуть, він не стане самим собою. І доти Снігова Королева матиме над ним владу.
— То дай Герді силу, щоб вона могла перемогти її! — ще раз попросив олень.
Фінка похитала головою.
— Я не можу наділити її більшою силою, ніж та, яку вона вже має. Невже ти не бачиш, яка вона могутня? Заради неї і люди, і звірі готові допомагати. Вона пройшла пів світу босоніж, і саме чистота її серця відкриває перед нею всі дороги. Не ми повинні розповідати їй про цю силу — вона живе всередині неї самої. Її могутність — у любові, вірності та невинності. Якщо цього не вистачить, то жодні чари не допоможуть.
Вона помовчала й додала:
— За десять миль звідси починаються сади Снігової Королеви. Донеси дівчинку туди. Біля великого куща з червоними ягодами висади її й одразу повертайся назад. Не гай часу.
Фінка допомогла Герді сісти на оленя, і той стрілою помчав крізь снігові простори.
Та щойно вони опинилися надворі, дівчинка вигукнула:
— Ой! Я ж залишила свої чобітки… І рукавиці теж!
Лише тепер вона відчула, який дошкульний мороз панує навколо. Але олень не наважився зупинитися. Він біг доти, доки не дістався великого куща, всипаного яскраво-червоними ягодами серед безмежної білизни снігів.
Там він обережно опустив Герду на землю, ніжно торкнувся губами її чола, і великі прозорі сльози скотилися по його морді. А тоді він розвернувся й щодуху помчав назад.
Герда залишилася сама.
Боса, без рукавичок, серед холодної й суворої землі Фінмарку.
Вона рушила вперед так швидко, як тільки могла. І раптом назустріч їй покотилася ціла хмара сніжинок.
Вони не падали з неба — небо було ясне й мерехтіло північним сяйвом. Сніжинки мчали просто по землі, і чим ближче наближалися, тим більшими й страшнішими ставали. Герда згадала, як колись Кай показував їй сніжинки крізь збільшувальне скло: тоді вони здавалися прекрасними кришталевими квітами. Але ці були зовсім іншими.
Вони були живими.
То були вартові Снігової Королеви.
Одні нагадували величезних колючих їжаків, інші — клубки змій із високо піднятими головами, ще інші — маленьких лютих ведмедів із скуйовдженою білою шерстю. Усі вони були сліпучо-білі й холодні, мов крижаний вогонь.
Герді стало страшно. Та вона склала долоні й почала тихо читати молитву.
Мороз був такий сильний, що її подих перетворювався на густу білу пару. Але та пара дедалі більшала, набирала обрисів… і ось уже перед дівчинкою поставали маленькі світлі ангели. Торкаючись землі, вони росли й міцнішали. На головах у них сяяли шоломи, у руках були списи й щити.
Їх ставало дедалі більше.
Коли Герда закінчила молитву, навколо неї вже стояло ціле небесне військо. Ангели кинулися на живі сніжинки, розбиваючи їх своїми списами на тисячі кришталевих уламків.
Вони зігрівали Герді руки й ноги, і холод уже не здавався таким нестерпним.
Так, під захистом світлих небесних вартових, маленька дівчинка сміливо рушила далі — просто до палацу Снігової Королеви.
А тепер настав час дізнатися, що ж відбувалося з самим Каєм.
Адже він і гадки не мав про те, що вірна Герда вже стоїть зовсім поруч… майже біля воріт крижаного царства.
«Снігова королева» читати ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ
Що сталося в палаці Снігової Королеви і що було потім
Стіни палацу Снігової Королеви були складені із заметених снігів, а двері й вікна витесав сам лютий північний вітер. У ньому було понад сотню величезних залів — усі різної форми, але однаково холодні й безмовні, немов їх створила сама хуртовина. Найбільший із них простягався на багато миль. Його освітлювало полярне сяйво, що переливалося над склепінням крижаними вогнями — зеленими, синіми, срібними.
Та попри всю цю красу, у палаці не було ані краплі радості. Тут ніколи не лунав сміх, не влаштовувалися бенкети й танці. Навіть білі ведмеді не гралися між собою, коли хуртовини виводили свої дикі мелодії, і ніхто не запрошував полярних лисиць на гостину. Усе тут було безмежне, порожнє, сліпуче й холодне.
Посеред найбільшої зали лежало величезне замерзле озеро. Лід на ньому розколовся на тисячі однакових уламків, таких правильних і рівних, що здавалося — це справа якогось чарівника. У самому центрі цього крижаного озера Снігова Королева любила сидіти, коли була вдома, і казала, що це — «дзеркало розуму», найдосконаліше дзеркало у всьому світі.
Кай був майже синій від холоду, а подекуди навіть почорнілий, але сам цього не відчував. Поцілунки Снігової Королеви відібрали в нього відчуття морозу, а його серце майже повністю стало кригою.
Він сидів серед залу й складав із гострих крижаних уламків химерні візерунки та фігури. Це нагадувало дитячу головоломку, коли з маленьких дерев’яних пластинок потрібно скласти певний малюнок. Але Кай розв’язував зовсім іншу загадку — крижану головоломку розуму. Йому здавалося, що немає на світі нічого важливішого за ці комбінації. Так діяв уламок злого дзеркала, що застряг у його оці.
Він складав із крижаних шматочків літери, слова, цілі узори, але ніяк не міг утворити одне-єдине слово — «ВІЧНІСТЬ».
Колись Снігова Королева сказала йому:
— Якщо ти зможеш скласти це слово, станеш сам собі господарем. Я подарую тобі весь світ і новенькі ковзани на додачу.
Та скільки б Кай не намагався, йому це не вдавалося.
Одного дня Снігова Королева мовила:
— Я ненадовго полечу до теплих країв. Треба навідатися до чорних вогняних гір, які люди називають Етною та Везувієм. Їх слід трохи припорошити снігом — це теж моя справа. Та й лимонним садам і виноградникам не завадить трохи прохолоди.
І вона помчала в небо, легка й холодна, мов зимова заметіль.
А Кай залишився сам у безкрайньому крижаному палаці. Він сидів нерухомо серед розсипаних уламків льоду й думав, думав без кінця. Його тіло так задерев’яніло від холоду, що здавалося — він давно вже перетворився на крижану статую.
Саме в цю мить до палацу підійшла Герда.
Вона ввійшла крізь величезні ворота, створені з самого пронизливого вітру. Але щойно дівчинка тихо промовила вечірню молитву, вітер ущух і ліг до її ніг, немов стомлений сторож.
Герда пройшла через довгі порожні зали, аж поки не побачила його.
Кай.
Вона впізнала його одразу.
З криком радості Герда кинулася вперед, обійняла його за шию й міцно притиснула до себе.
— Каю! Милий Каю! Нарешті я тебе знайшла!
Але він сидів нерухомо — холодний, байдужий і мовчазний.
Тоді Герда заплакала.
Її гарячі сльози впали Каєві на груди, проникли крізь крижаний холод до самого серця й почали розтоплювати той страшний льодовий клубок. Разом із ним розтанув і уламок злого дзеркала, що засів у серці хлопчика.
Кай здригнувся.
Герда ж, не відпускаючи його рук, тихенько заспівала знайомий з дитинства псалом:
Троянди квітнуть у долині святій,
Де стрінемо Ісуса в Дитині малій
І тоді Кай сам заплакав.
Сльози покотилися його щоками й вимили з ока маленьку скляну порошинку. Туман спав із його погляду. Він уважно подивився на Герду — і впізнав її.
— Гердо!.. Мила моя Гердо! — вигукнув він. — Де ж ти була весь цей час? І де був я сам?..
Він озирнувся навколо й здригнувся.
— Яке тут усе холодне… яке пустельне… яке безмежно сумне…
Він міцно обійняв Герду, а вона сміялася крізь сльози, бо її найдорожчий друг нарешті повернувся до неї.
І сталося диво.
Крижані уламки, розкидані навколо, ніби ожили й закружляли в легкому танці. А коли вони знову опустилися на гладенький лід, то склалися саме в те слово, яке Кай ніяк не міг утворити:
ВІЧНІСТЬ
Тепер закляття було зруйноване. І навіть якби Снігова Королева повернулася тієї ж миті, вона вже не мала б над ним жодної влади.
Герда поцілувала Кая в щоки — і вони знову стали рум’яними. Поцілувала його очі — і вони засяяли так само ясно, як її власні. Поцілувала руки й ноги — і холод остаточно покинув його.
Вони взялися за руки й вийшли з палацу.
Дорогою вони говорили про бабусю, про маленький садок на даху, про троянди, які росли біля їхніх вікон. І всюди, де вони проходили, вщухали вітри й крізь хмари визирало сонце.
Біля куща з червоними ягодами на них уже чекав північний олень. Поряд із ним стояла молода олениця. Вона пригостила дітей теплим молоком і лагідно торкнулася їхніх облич своїм вологим носом, наче благословляючи на дорогу.
Олені відвезли Герду й Кая спочатку до мудрої фінки, де вони зігрілися й дізналися, яким шляхом найкраще повертатися додому. Потім вони навідалися до доброї лапландки, яка пошила їм теплий одяг і полагодила Каєві санчата.
Далі олені проводжали їх аж до межі своєї холодної країни. Там уже пробивалися перші зелені листочки, а повітря пахло весною.
Саме тут вони попрощалися.
— Прощавайте! — лунало звідусіль.
У лісі зацвірінькали перші пташки, дерева вкривалися молодими бруньками. І раптом із зеленого гаю виїхала вершниця на гарному коні. На голові в неї була яскраво-червона шапка, а за поясом — пара пістолів.
То була маленька розбійниця.
Їй набридло сидіти вдома, і вона вирішила податися мандрувати світом: спершу на північ, а далі — куди заманеться.
Вона одразу впізнала Герду, а Герда — її. Обидві дуже зраділи зустрічі.
Розбійниця насамперед пильно оглянула Кая, тоді насмішкувато пирхнула:
— Ну й хлопчина! Треба ж було комусь через тебе аж на край світу бігти! Цікаво, чи ти справді того вартий?
Герда лише лагідно всміхнулася й погладила її по щоці.
— А як поживають Принц і Принцеса? — запитала вона.
— Вирушили подорожувати світом, — відповіла розбійниця.
— А ворони? — поцікавилася Герда.
— Старий ворон уже помер, — сказала дівчинка. — Його наречена залишилася вдовою й тепер ходить із чорною стрічкою на лапці та весь час сумно каркає. Хоча, здається мені, трохи вона й удає.
Потім вона додала:
— Ну, а тепер розповідайте, як вам усе-таки вдалося перемогти Снігову Королеву й визволити один одного?
І Кай з Гердою розповіли їй усю свою історію — від початку й до кінця.
Коли вони закінчили, маленька розбійниця засміялася, міцно потиснула їм руки й вигукнула:
— От і чудово! Якщо колись буду проїздом у ваших краях, неодмінно навідаюся!
Вона пришпорила коня й помчала назустріч новим пригодам.
А Кай і Герда пішли далі, тримаючись за руки.
Навколо них уже панувала справжня весна: дерева вкривалися ніжним листям, у садах розквітали квіти, а церковні дзвони весело розливалися над містом.
Незабаром вони побачили знайомі високі башти й упізнали рідне містечко.
Ось і бабусин будинок.
Вони піднялися сходами, відчинили двері й увійшли до кімнати. Здавалося, ніби тут нічого не змінилося: старий годинник, як і раніше, відміряв час своїм рівним:
«тік-так, тік-так…»
Та щойно вони переступили поріг, обоє відчули дивну річ: вони вже стали дорослими.
За вікном, над ринвою, знову розквітли їхні троянди. Під ними, як колись, стояли маленькі стільчики. Кай і Герда сіли поруч і взялися за руки.
Тепер величний і холодний палац Снігової Королеви здавався їм лише далеким тривожним сном.
А бабуся сиділа в теплому сонячному промінні й уголос читала Святе Письмо:
«Якщо не станете такими, як діти, не ввійдете до Царства Небесного».
Кай і Герда подивилися одне одному в очі — і раптом без слів зрозуміли зміст старої пісні, яку колись співали разом:
Троянди квітнуть у долині святій,
Де стрінемо Ісуса в Дитині малій
Так вони й сиділи біля відчиненого вікна — уже дорослі, але з дитячими, чистими серцями. А навколо буяло літо. Тепле, сонячне, щасливе літо.
© Автор перекладу – Олег Гнатюк
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
