«Сонети до Орфея» аналіз (паспорт твору) – Рільке

Вірш «Сонети до Орфея» Райнер Марія Рільке читати онлайн текст поезії, що була написана у 1922 році.

Рільке «Сонети до Орфея» аналіз (паспорт твору)

Історія створення та присвята: Цикл був написаний у лютому 1922 року в замку Мюзо (Швейцарія) за неймовірно короткий проміжок часу (протягом кількох днів) як відгук на передчасну смерть молодої танцівниці Віри Уаманової (знайомої доньки поета), чий образ прочитується у II сонеті першої частини («В мені немов жило дівчатко гоже…») та XXVIII сонеті другої частини («Сливе дитя, враз дотанцюй фігуру того танцю…»).

Тема – роль мистецтва в житті людини та його здатність перетворювати світ. Поет розмірковує над силою творчості, духовним розвитком людини, красою природи, змінами буття та вічністю мистецтва.

Головна ідея – справжнє мистецтво допомагає людині осягнути глибинний сенс існування, прийняти зміни життя і відчути гармонію зі світом.

Орфей у творі постає не лише міфологічним персонажем, а й символом творчого духу. Його спів здатний об’єднувати людей, природу і космос у єдину духовну цілісність.

Композиція. «Сонети до Орфея» складаються з двох частин, що об’єднують п’ятдесят п’ять сонетів. Окремі вірші пов’язані між собою спільною тематикою та системою образів.

Головні образи твору:

• Орфей — міфічний співець, уособлення поета-пророка, посередника між світом живих і мертвих («гінець, котрий приходить до Брами Мерців»). Його ліра — інструмент творення всесвітнього ладу.

• Дівчатко (Танцівниця) — уособлення чистої душі, краси, крихкості життя та мистецтва танцю, яке долає земне тяжіння.

• Машини/Двигуни — уособлення загрози технічного прогресу, який позбавляє світ духовності («двигуни крутяться мстиво і люто, щоб нас здолати й знебути»).

• Троянда — символ вищої довершеності, невичерпної краси природи («до кінця невичерпна річ»).

Художні засоби

• Епітети – новий початок, «лісової тиші», весільних днів, вічносущі гінці, «маленька хижа», «живе вино», «південному осонні», «потайні джерела», «співучий боже», болючий досвід.
• Метафори – «поставив новий зачин, новий закон», «серце його… людям вино витискає живе», «у вухах в мене примостило ложе й заснуло там», «гине довершене знов в часу проваллі».
• Персоніфікації – «Ось дерево звелось», «Всесвіт є змінний», «Пісня почнеться — вже бог ліру тримає».
• Порівняння – «як руда — з брил мовчання», «люди — як люті брати», «діви — як лютні», «Всесвіт є змінний, немов хмари несталі».
• Риторичні запитання – «Де смерть її?», «Чи знайдеш ти мотив?», «Що таке болючий досвід твій?
• Риторичні оклики й звертання: «Ось дерево звелось. О виростання! О спів Орфея!», «Зажадай переміни. Хай пломінь тебе надихне…», «Стань вином, якщо згірчавів трунок».

«Сонети до Орфея» — одна з найвизначніших поетичних збірок XX століття. У ній Райнер Марія Рільке створив глибоку філософську модель світу, де мистецтво виступає силою, що поєднує людину з природою, часом і вічністю.

Твір навчає бачити красу в постійних змінах життя, цінувати духовний розвиток і вірити у творчу силу слова. Навіть сьогодні цикл залишається актуальним, адже порушує вічні питання людського існування: сенс життя, природу творчості, любов, смерть і прагнення до гармонії.

Матеріал підготовлено у навчально-ознайомчих цілях. Текст твору цитується виключно в обсязі, виправданому метою критичного та літературознавчого аналізу, відповідно до ст. 22 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Вірш «Сонети до Орфея» читати

Переклад Микола Бажан

«Сонети до Орфея», Частина перша

I

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух

І змовкло все, та плине крізь мовчання

новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

змаліли в їх серцях. Їм за пристанок

недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа

і де при вході аж хитався ґанок, —

там ти воздвиг їх прислухання храм.

II

В мені немов жило дівчатко гоже

і вибігло, зачувши ліри спів,

сяйнувши крізь вуаль весільних днів,

у вухах в мене примостило ложе

й заснуло там. Все стало сном її, —

все, що мене вражало, наче диво.

побачені дерева, луки, ниви,

всі ці далекі і близькі краї.

Вона снить світом. Як, співучий боже,

ти, всупереч самій, її створив?

Поглянь: вона звелася, хоч вві сні.

Де смерть її? Чи знайдеш ти мотив,

докіль не вб’ють її твої пісні?

Де зникло з мене?.. те дівчатко гоже…

III

Бог це зумів, та чи пройти людині

крізь вузькість ліри так, як бог-співець?

Двоїться мисль. На схрещенні сердець

не зводять Аполлонові святині.

Той спів, якого вчиш, не пожадання,

не клич сягти досяжних ще вершин.

Спів — здобич бога. Спів — це існування.

А як же нам, коли оберне він

І землю, й зорі вбік на нашу путь?

Не буде, хлопче, добре задля тебе,

як спів тобі розірве рот, — забудь,

що ти співав. Час одзвуки всі витер.

По-іншому співать насправді треба.

Не подих в пустку. Віддих в бога. Вітер.

VII

Славити! Слави обранець спливе

вгору із надр, як руда — з брил мовчання.

Серце його — о давильні стискання —

людям вино витискає живе.

Звуку пісень його порох не вкриє,

якщо на божий співатиме лад.

Скрізь — виноградник і скрізь — виноград,

що на осонні південному зріє.

Ні королі, перетлілі в труні,

слави його не принизять, ані

тіні богів не дадуть на образу.

Він є одним з вічносущих гінців,

котрий приходить до Брами Мерців,

овочів славних тримаючи вазу.

XVII

Старче, отам, в глибині

світобудови,

б’ють джерела потайні,

коренів схови.

Сурми, шоломи, щити,

чвари могутні,

люди — як люті брати,

діви — як лютні…

З віттю сплелася віть,

тьма — по всім ширу.

Хто там? О йдіть… ідіть…

Хай ще бредуть по лісах. —

Той же, що верху досяг,

вже зводить ліру.

XVIII

Двигіт нового — його

чуєш ти, Пане?

Це — передвістя того,

що в світі стане.

В дужій цій гуркотні

звуки зникають,

тільки машини одні

вславлень чекають.

Глянь,— двигуни

крутяться мстиво і люто,

щоб нас здолати й знебути.

З нас набираючись сили,

нам же тоді збайдужіло

служать вони.

XIX

Всесвіт є змінний, немов

хмари несталі:

гине довершене знов

в часу проваллі.

Попри всю змінність тривог,

троп у безкрає,

пісня почнеться,— вже бог

ліру тримає.

Є непізнанні жалі,

смерті незнана є суть,

марне бажання — збагнуть

тайни любові.

Тільки пісні на землі

сяють, святкові.

XX

Пане, що можу — скажи ти мені —

скласти тобі на посвяту і я?

Спогад мій давній про день навесні,

вечір в Росії, і луг, і коня…

Десь із села приблукав він, сиваш,

сплутаний путами по ногах,

щоб на лугах ночувать пустон?аш;

хльоскає гриви розхристаний змах

шию його в такт буянню снаги,

грубо вгамованій в прагненні мчать.

Як його крові ключі клекотять!

Як він вслухається в шир навкруги!

Чує й співає,— ввімкни в круг билин

образ цей.

Є посвятою він.

«Сонети до Орфея», Частина друга

II

Майстер, на аркуш поглянувши радо,

в ньому вже бачить твір

здiйсненний свій,

так от в собі відбиває й свічадо

посміх дівочий, єдиний, святий;

так воно мірить ранкове проміння

й сяйво смеркове послужливих свіч.

Згодом у подих реальних облич

падають тільки відбитки світіння.

Що наші очі змогли розпізнати

в прискові огнища довго жаркому?

Образ життя, що минуло навік.

Земле, чи змірив хто-будь твої втрати? —

Тільки отой, чия пісня, мов крик,

вславила серце, рожденне в усьому.

VI

Ти царюєш, трояндо,— для людства за давніх сторіч

просто келихом тонкогранчастим була ти,

а для нас ти — це цвіт незліченно багатий,

до кінця невичерпна річ.

Ти зі свого багатства на вбра?нні пишаєшся вбранням,

тільки з сяйва складається тіло твоє;

в тебе кожна пелюстка є всяких прикрас відкиданням,

запереченням всякого одягу є.

Нам твій запах упродовж століть

був твоїм найсолодшим найменням,—

він в повітрі, як слава, і зараз бринить.

Ми не знаємо й досі, як зветься по-справжньому він,

І вертаємо в згадках до нього, й з натхненням

в нього молим собі довгожданих годин.

XII

Зажадай переміни. Хай пломінь тебе надихне,

якщо річ, загордівши од зміни, тебе уникає;

творчий дух, що накреслює й ревно майструє Земне,

у накресленні явищ одні лиш пунктири вбачає.

Ціпеніє усе, що себе замикає в бутті,—

де воно заховається, вкрите наплинулим жахом?

Зачекай,— все тверде зачапіє ще більш в майбутті.

Леле! Молот незримий підноситься змахом!

Хто спроможен, мов ключ, розливатись,— того

і здобуте пізнання осяйно крізь простори творчі веде,

де кінець може стати початком, початок — кінцем.

Всякий про?стір щасливий — він син або внук розставання.

Навіть Дафна, зміняючись в лавра гілля молоде,

вже як лавр, тоді прагне, щоб зробився ти вітерцем.

XXVIII

Прийди і відійди. Сливе дитя,

враз дотанцюй фігуру того танцю

небесних зір, в якому наостанці

перемагаєм хоч на мить буття,

що нами владно править. Ти звелась,

заслухавшись в далекий спів Орфея.

Ти з тих часів стривожена якась

і мало не чужа для нас душею,

коли вагалось дерево, — чи йти

вслід за тобою там, де він співа,

де, наче сховок, звуки ліри чути.

Туди знайшла путі прекрасні ти,

бо прагнула до світел торжества

лице і кроки друга обернути.

XXIX

Чуєш, друже незлічених далів,

як твій подих ширить дальшу даль?

З-під дзвіниці похмурих порталів

продзвени. Твоє терзання й жаль —

дужче за тутешній почастунок.

Будь же завше в зміні днів і дій.

Що таке болючий досвід твій?

Стань вином, якщо згірчавів трунок.

Вийди в ніч, в надмірних чарів час,

зупинись на почувань межі,

жди на дивних зустрічей пришестя.

Хай земне тебе зречеться враз,—

— я течу,— землі тоді скажи,

вимови воді струмливій: — Єсть я.

«Сонети до Орфея», Додаток

I

Переклад Микола Лукаш

Устало древо. О гінке зростання!

Орфей співа. О вгору вольний гон!

I вмовкло все. I з того от мовчання

Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,

Ринули звірі з леж своїх і гнізд;

Не лють їх гнала і не хижий хист,

Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик

Змалів їм у серцях. I де допіру

Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,

Де темна хіть чаїлась потай миру,—

Їм храм воздвиг співливий чарівник.