«Орфей, Еврідіка, Гермес» читати – Р. Рільке (скорочено)

Вірш «Орфей, Еврідіка, Гермес» Райнер Марія Рільке читати текст поезії, що був написаний у 1904 році, варто, щоб виконати аналіз та зрозуміти скорочено цей твір.

Вірш «Орфей, Еврідіка, Гермес» читати

Була це душ копальня дивовижна,—
у ній, як жили тихих срібних руд,
тяглись вони крізь тьму.
Поміж коріння струміла кров, що до людей пливла;
тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрянець.
Там були
урвисті скелі, і ліси безлюдні,
і зведені над пусткою мости,
і той сліпий, великий, сірий став,
що над своїм глибоким дном повиснув,
як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна,
виднілася бліда стяга дороги,
прострелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони
попереду ішов стрункий мужчина
в киреї голубій; він нетерпляче
і мовчазливо в далечінь вдивлявся,
і крок його жадібно жер дорогу
великими шматками; в нього руки
звисали з-під киреї тяжко й хмурно,
немов забули вже про легкість ліри,
яка отак була вросла в лівицю,
як віть троянди у гілки оливи.

Чуття у ньому начебто двоїлись,
бо мчався зір, неначе пес, вперед,
вертався, і спинявся, і чекав
на повороті ближчому дороги,—
а нюх і слух позаду залишались.

Йому здавалось іноді, що він
вчуває кроки кожного з двох інших,
які за ним узвозом вгору йшли.

Проте це тільки крок його лупав,
і вітер ззаду торгав за кирею.
Так він собі казав: «Вони ідуть»,—
казав це гучно й до лупи вслухався.
Вони ідуть, але страшенно тихо
обоє ходять. От якби посмів
вій обернутись(але обертатись
було йому заказано при ділі,
яке він майже довершив),— тоді
побачив би, що йдуть обидва тихі:
це Бог мандрівок і доручень дальніх,
дорожній шлик над світлими очима,
вперед простерта палиця струнка,
маленькі крила, що об ступні б’ють,
і звірена його руці — вона.

Така Кохана,— та її ця ліра
оплакала за плакальниць усіх,
аж світ на плач суцільний обернувся,
де знову все було: і ліс, і діл,
і шлях, і поле, і ріка, і звір;
але й в плачливому отому світі,
так само, як над іншою землею,
і сонце йшло, й зоріло тихе небо,
плачливе небо в скривлених зірках,—
така Кохана.

Тепер вона ступає поруч Бога,
хоч довгий саван заважає йти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Вона неначе стала при надії,
не думала й про мужа, що простує
попереду, не думала й про шлях,
що приведе її назад в життя.

Boнa в собі вся скупчилась, посмертям
наповнена по вінця.
Як плід вбирає солодощі й тьму,
вона ввібрала в себе смерть велику,
таку нову, що й не збагнути їй.
В дівочості новітній, неторканій
вона вже існувала; стать її
була немов надвечір юна квітка,
і так одвикли від звичаїв шлюбних
у неї руки, що й самого Бога
безкрайно лагідний напутній дотик
її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже — не та білява жінка,
оспівана колись в піснях поета,
вона уже — не пахощі, не острів
широкої постелі, бо уже
вона не власність жодного мужчини.
її розв’язано, мов довгі коси,
і віддано, мов пробуялу зливу,
й поділено, немов запас стократний.
Вона — вже корінь,
і коли нараз
її спинив і з розпачем промовив
до неї Бог: «А він таки оглянувсь»,—
безтямно й тихо запитала: «Хто?»

А там здаля, при виході у світло,
стояв хтось темний, що його обличчя
не розпізнати. Він стояв і бачив,
як на стезі дороги польової
печальнозорий Бог і посланець
безмовно обернувся, щоб іти
за постаттю, яка назад верталась,
хоч довгий саван заважав іти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Переклад М. Бажана

Рільке «Орфей, Еврідіка, Гермес» скорочено

Дуже скорочено:

У похмурому підземному царстві дорогою до світу живих ідуть троє: попереду Орфей, а за ним — Гермес і Еврідіка. Орфей поспішає вперед і не сміє озирнутися, бо лише за цієї умови він зможе повернути кохану до життя.

Гермес веде Еврідіку. Вона вже дуже змінилася після смерті: стала тихою, спокійною й відстороненою. Еврідіка не думає ні про Орфея, ні про повернення до світу живих. Смерть настільки змінила її, що минуле втратило для неї значення.

Коли вихід уже близько, Орфей не витримує й озирається. Гермес із сумом повідомляє Еврідіці, що Орфей обернувся. Вона лише тихо запитує: «Хто?», ніби вже не пам’ятає свого чоловіка.

Після цього Гермес повертає Еврідіку назад у царство мертвих. Орфей назавжди втрачає кохану, а його спроба повернути її до життя завершується невдачею.

Детальний переказ:

У вірші зображено підземне царство мертвих як загадковий і похмурий світ. Воно нагадує величезну копальню душ, де вони рухаються крізь темряву, немов срібні жили в надрах землі. Поміж корінням дерев тече кров, яка живить світ людей. Навколо височіють урвисті скелі, безлюдні ліси, простяглися мости над порожнечею та темний ставок, що нависає над своїм глибоким дном. Через ці моторошні простори проходить бліда дорога, яка веде до світу живих.

Цією дорогою йдуть троє. Попереду крокує Орфей — стрункий чоловік у блакитній киреї. Він напружено дивиться вперед і швидко прямує до виходу з підземного царства. Його руки важко звисають уздовж тіла, ніби він уже забув про свою чарівну ліру, що колись була продовженням його душі. Усі його думки зосереджені на тому, щоб виконати наказ і не озиратися назад.

Орфей відчуває внутрішній розлад. Його погляд постійно спрямований уперед, але слух і думки залишаються позаду. Йому весь час здається, що він чує кроки двох супутників, які йдуть за ним. Він переконує себе, що вони справді поруч і продовжують шлях. Проте він не сміє озирнутися, бо знає: це зруйнує його надію повернути кохану до життя.

Позаду Орфея йдуть Гермес і Еврідіка. Гермес — бог мандрівників і провідник душ. Він веде Еврідіку, тримаючи її під своєю опікою. На його капелюсі й біля ніг видно маленькі крильця, а в руці він несе посох.

Еврідіка вже зовсім не схожа на ту жінку, яку колись кохав Орфей. Колись її смерть викликала такий глибокий смуток поета, що весь світ ніби наповнився плачем. Але тепер вона змінилася. Вона мовчазна, спокійна й відсторонена. Довгий саван заважає їй іти, проте вона рухається терпляче й покірно.

Еврідіка вже не думає про Орфея і не чекає повернення до життя. Уся її сутність наповнена пережитою смертю. Вона зосереджена лише на собі та своєму новому стані. Смерть стала частиною її єства, і вона ще не здатна до кінця її усвідомити. Вона ніби народилася заново в іншому світі. Колишні почуття, спогади про кохання та подружнє життя втратили для неї значення. Навіть лагідний дотик Гермеса здається їй надто близьким.

Поет підкреслює, що Еврідіка вже не є дружиною Орфея. Вона більше не належить жодній людині. Вона стала частиною великого природного колообігу, подібною до кореня рослини, що міцно пов’язаний із землею.

Нарешті трапляється те, чого Орфей найбільше боявся. Він не витримує і озирається назад. Гермес із сумом повідомляє Еврідіці: «А він таки оглянувсь». Проте вона не розуміє, про кого йдеться, і тихо запитує: «Хто?» Це свідчить про те, що зв’язок із минулим життям і коханим чоловіком уже майже повністю зник із її пам’яті.

Біля виходу до світу живих стоїть Орфей. Він бачить, як Гермес мовчки повертається назад разом з Еврідікою. Вона знову відходить у царство мертвих — повільна, ніжна, терпляча, загорнута у свій довгий саван. Так завершується трагічна спроба Орфея повернути кохану, а історія набуває особливо глибокого змісту: смерть назавжди змінила Еврідіку, і навіть велика сила кохання вже не могла повернути її до колишнього життя.

Матеріал підготовлено у навчально-ознайомчих цілях. Текст твору цитується з метою критичного та літературознавчого аналізу, відповідно до ст. 22 Закону України «Про авторське право і суміжні права».”

Вірш «Орфей, Еврідіка, Гермес» аудіо