Овідій «Сумні елегії» КНИГА ЧЕТВЕРТА
1
Може, помилки є (та й будуть!) у тих моїх віршах, —
Любий читачу, даруй, зваж-бо, коли я писав.
Ні, не похвал вигнанець шукав — душевного миру,
Щоб не одну лиш біду мати на думці щодня.
Так от і в’язень, вергаючи землю, співає в кайданах:
Пісня проста, а йому легше від неї стає.
Пісню й човняр заведе, коли човен свій проти хвилі,
Тіло подавши вперед, тягне у мулі в’язкім;
Так і весляр, до грудей раз у раз наближаючи весла,
Хвилю, що йде на судно, мірно, співаючи, б’є;
Так і пастух, на посох опершись чи сівши на камінь,
Втому од себе жене, дудкою тішить овець.
Так і служниця висновує з ниткою пісню протяжну —
Втомлива праця, а все ж наче миліша стає.
Кажуть, коли відібрали в Ахілла діву Лірнеську,
Струн гемонійських Ахілл, щоб не тужити, торкавсь.
Так, утративши вдруге жону свою, в тузі великій
Зрушував скелі й ліси силою пісні Орфей.
Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту,
Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була.
їй одній не страшні ні підступи, ані фракійська
Зброя, ні варварський край, ані моря, ні вітри.
Знає, що я спіткнувсь, що не вчинок ганебний зі світу
Звів передчасно мене — я помилився, кажу.
Тим справедливіша нині до мене, що я через неї
Скараний; я і вона — двоє ми стали на суд.
О, якби знав я колись, що це мені піде на шкоду,
То якнайдалі б тримавсь од таємниць Пієрид!
Що ж робити тепер? Я досі у владі тих сестер:
Пісню, загибель свою, все ще люблю над життя!
Лотоса плід, що вперше до вуст підняли дуліхійці,
Так їх вабив, хоча найнебезпечнішим був.
Хто закохавсь — біду свою чує, та сам же до неї,
До свого лиха, летить — не зупинити його.
Так і книжки, хоч нашкодили, душу мені звеселяють,
Вістря, в моїй же крові, я ще й тулю до грудей.
Хочеш — то божевіллям назви той потяг до віршів,
Те божевілля, однак, чимось корисне мені.
Не дозволяє воно вдивлятись в одні лиш нещастя,
Горе щоденне своє я забуваю за ним.
Так і вакханка, бува, охоплена шалом священним,
По едонійських верхах, рани не чуючи, мчить.
Тільки-но груди мої од зеленого тирсу здригнуться,
Понад нещастя людські тут же зів’ється мій дух.
Що те вигнання йому, похмуре те узбережжя
Скіфського Понту, що — сповнені гніву боги?
Наче б летейського, для забуття, я випив напою,
Так на всі біди свої мовби крізь сон я дивлюсь.
Тож і шаную богинь, що сюди, з Гелікону, за мною
Йшли у таку далину, щоб лікувати мій біль.
І на морях, і на землях вони з вигнанцем ділили
Горе — чи плив я судном, чи суходолом ступав.
їхньої ласки й далі благаю, бо інші безсмертні
З Цезарем поряд були — спільно карали мене:
Стільки наслали бід, скільки бачиш край моря піщинок,
Скільки у морі є риб, скільки у них є ікри.
Легше квітки зрахувать навесні, колосся — улітку,
Легше — плоди восени, взимку — сніжинок рої,
Ніж усе те, що я переніс, блукаючи світом,
Поки на берег отой — лівий Евксинський ступив.
Та не полегшало й тут, анітрохи бід не вбуває:
Вслід мені доля моя примандрувала й сюди!
Бачу ясно тепер, яка нитка для мене снується
Ще від моїх уродин: темної пряжі вона.
Хоч би повів я про все, що тут на людину чигає, —
Мову правдиву мою просто брехнею назвуть.
Ой, як важко тому, хто був на вустах всього Риму,
Між чужаками тепер — бессами, ґетами жить!..
Як жалюгідно це — при зачиненій брамі, за муром
Жити, де й вал захисний — не запорука життя!..
Ще юнаком цуравсь я змагань на службі військовій,
От для забави хіба брав тоді зброю до рук.
Нині, хоча старий, сивину прикриваю шоломом,
Щит у лівицю беру, маю напохваті меч.
Щойно з горба чатовий попередить про небезпеку —
Тут же, хоч руки тремтять, я за оружжя берусь.
Ворог із луком в руці, отруйна стріла — наготові,
Вже попри мур тайкома мчить на хрипливім коні.
Наче ту бідну вівцю, що не встигла вбігти в кошару,
Через поля та ліси тягне зажерливий вовк,
Так і того, перед ким уже зачинились ворота,
Варвар добичу свою, спійману в полі, жене.
Йде полоненик тоді — ремінний зашморг на шиї —
Йде або тут же його вістря отруйне кладе.
Так і живу тут, житель новий неспокійного краю,
Час же на чужині, ой, як повільно пливе!
Все ж до пісень, до святощів давніх мене закликає
Серед таких бідувань Муза-вигнанка моя!
Хай напишу щось — кому прочитаю? Нема тут людини,
Щоб на латинське моє слово озватись могла.
Сам собі — ради нема! — і пишу, й читаю ті вірші,
Тож не бояться вони пильного ока судді.
Часто питав я себе: для кого тепер ті старання?
Може, сармат, а чи ґет буде читати мене?
От і лились таки над писанням непрошені сльози,
І розпливались рядки, мокрі були од ридань.
Серцем рани старі, наче нині вражений, чую —
Часто по грудях із віч ринуть печальні струмки.
Ким був учора, нині ким став, буває, згадаю,
Звідки забрала й куди кинула доля мене, —
Й так і на себе тоді, й на твори свої розізлюся,
Що, мов несповна ума, кидаю їх у вогонь.
Тож, хоча з багатьох лише деякі вірші лишились, —
Хто б ти, читачу, не був — ласкою їх обігрій!
Зглянься на них і ти, для кого чужий я вже, Риме:
І не гордуй, бо вони — діти вигнання мого.
2
Вже б на коліна стати тобі, Германіє грізна,
Звідавши, як і весь світ, Цезарів наших могуть.
Певно, вінками стрімкий Палатин уже запишався,
Ладан тріщить на вогні, в’ється жертовників дим.
Гостра сокира там б’є білосніжну шию бикові —
І багрецем довкруги землю забарвлює кров.
Не забуваючи дану обітницю, славні обидва
Цезарі жертву богам за перемогу кладуть.
Парость між ними — юнь, що Цезарів носить імення,
Щоб лише Цезаря дім світом усім керував.
Лівія між невісток за щасливе повернення сина
В храмі складає дари, як і не раз ще складе.
З нею — всі матері, як і діви, які невсипуще
Вести чистий вогонь, чисті самі, бережуть.
Радістю повниться люд, сенатори, вершники Риму,
Ще ж донедавна і я їхньою часткою був!..
Не для вигнанця в тій далечіні втіха загальна!
Відгомін радощів тих ледве долинув сюди.
В Римі весь люд оглядає тріумфи; вождів полонених
Може читать імена, назви підкорених міст,
На владарів, що з путом на шиї, може дивитись, —
Тут же, за ними, в ясній збруї, вінках — рисаки, —
Бачити лиця: одні — немов приголомшені горем,
В інших — мов тями нема, сяйвом їх очі горять.
Хтось із юрби про причини, ймена, діла запитає,
Хтось, не знаючи й сам, оповідати почне:
“Той он, з гордим чолом, що сідонським сяє багрянцем,
Був за вождя на війні; цей — його права рука.
Той, що сумирно йде, потупивши погляд у землю,
Зовсім не так виглядав, поки оружно ходив.
Цей ось, що гніву свого й тепер не хоче ховати,
Словом і ділом будив до непокори жагу.
Цей, що обличчя його — так буйно заріс — не побачиш,
Підступом, із укриття наші війська оточив.
Далі — той, хто богам, хотіли чи не хотіли,
Жертву, кажуть, не раз із полонених складав.
Гори, озера, названі тут, укріплення, ріки —
Кров’ю спливало все, трупом рясніло довкіл.
Друз саме в тих місцях отримав прізвище славне,
Парость щаслива — син, батька достойний свого.
Рейн, очеретом сумно вповитий, з обламаним рогом,
Закаламутив себе кров’ю своїх же синів.
А під ногою вождя нездоланного, простоволоса,
Там і Германія, глянь, тужить — і має чого:
Шию, хоч горда, мусить підставити римській сокирі,
Пута носить на руці, що воювала мечем!”
Ти, о наш Цезарю, на переможній своїй колісниці,
В сяєві пурпуру весь перед народом промчиш.
А по дорозі твій люд тобі буде в долоні плескати
Й кидати квіти до ніг, рясно встеляючи шлях.
Фебовим лавром чоло буде вінчане, й воїн затягне,
Скільки є сили: “Іо! Славний тріумфе, Іо!”
Сам побачиш не раз, як од оплесків, окликів люду
Стане вмить на диби біла твоя четверня.
Ось ти — на Капітолії, в храмах до тебе прихильних,
Де для Юпітера лавр, як і годиться, складеш.
Зором душі сягну туди й я, наскільки зумію, —
Звідки прогнали мене, вправі душа туди йти.
Вільно долає вона землі неосяжні простори,
Щонайкоротшим вона шляхом у небо майне —
Так вона й очі мої в сам Рим оддалений зверне,
Щоб до такого добра якось і я причастивсь.
Там задивлюсь на твою колісницю з слонової кості —
Й так я побуду хоч мить на батьківщині своїй.
Ну, а щасливий люд оглядатиме все це насправді,
І переможцем-вождем буде втішатись юрба.
А щодо мене, то лиш уявляти на віддалі зможу
Й дещо із радощів тих вухом хіба що вловлю.
Та чи хто-небудь сюди, на сам край світу загляне
З Лацію і залюбки спраглому все оповість?..
Хоч про минуле б уже повідав, усе ж я радів би,
Скільки б років не спливло, повісті цій про тріумф.
Хай же надлине той день, коли посвітлію душею
І над нещастям моїм стане загальне добро!
3
Дві Ведмедиці, велика й мала, що морськими шляхами —
Ця — фінікійські, а та — грецькі веде кораблі,
Ви, котрі бачите все із самої маківки неба
І не торкаєтесь вод, що на західній межі,
Ви, чий шлях коловий, обіймаючи неба простори,
Високо в’ється й ніде не досягає землі, —
Гляньте на стіни, через які син Ілії, кажуть —
Рем, було, перестрибнув, братові наперекір.
Погляд зіркий зупиніть на жоні моїй — чи пам’ятає
Мужа-вигнанця, чи ні — правду мені ви скажіть.
Горе! Звідки той страх? Під сумнів беру очевидне
І похитнутись даю добрій надії своїй.
Вір: чого хочеш, те є; що безпечне, того не лякайся,
Вірності певній жони вірою сам дорівняй!
Те, чого зорі тобі не розкажуть з обширів неба,
В тому ти словом твердим сам переконуй себе.
Знай, що жона, за якою так тужиш, тебе не забула
Й те, що дозволено їй, — ймення твоє береже.
Мовби ти поряд був, тобі в очі дивиться пильно,
Й любить, поки жива, здалеку любить тебе.
Таж, коли впертий біль по праву душу діймає,
Чи заспокійливий сон хутко на груди злетить?
Ні! Забринить сльоза, коли ложе, спальня навіють
Спогади і забуття навіть вночі не дадуть.
І проснуються жалі, й кінця не буде тій ночі,
Й місця не знайде собі тіло зболіле твоє.
Все це, я певен того, й тобі, дружино, відоме:
Болем тужливим любов знати про себе дає.
Мучишся так, мов фіванська жона, коли фессалійські
Коні, кривавлячи шлях, Гектора тіло тягли.
Врешті, про що благать? У якому душевному стані
Бачити б нині хотів, вірна дружино, тебе?..
Сумно тобі — на себе лихий: через мене страждаєш;
Весело — теж лихий; як це без мужа радіть?
Ні! Ти оплакуй таки свою втрату, чутлива душею,
Крізь моє горе дивись навіть на власне життя.
Плач над вигнанцем, плач! У сльозах своя насолода:
Слізьми повниться вкрай, слізьми й виводиться біль.
Краще б над мертвим ти, а не над живим голосила,
Знала б: лише через смерть муж твій покинув тебе.
Подих мій при тобі злетів би в рідне повітря,
Слізьми, вірна жона, тіло б омила моє.
Очі мої, що бачили б небо вітчизни востаннє,
Ти б і закрила мені дотиком ніжним руки.
І під дідівським пагорбом прах мій відпочивав би,
Й та, де я народивсь, тіло окрила земля.
Врешті, я був без вини, без неї — і звікував би,
Замість у соромі жить — у покаранні такім.
Горе мені, якщо ти, почувши: “Дружина вигнанця…” —
Почервонієш, якщо будеш ховати лице!
Горе мені, якщо бути моєю — ганебно для тебе!
Горе, якщо вже й свого мужа соромишся ти!
Де ті часи, коли мужем славним ти хизувалась
І не ховала іще ймення мого від людей?
Де ті часи (чи згадки не хочеш?), коли ти моєю
Не називалась лишень — а таки радо була?
Всім я подобавсь тобі, й до справжніх чеснот додавала
От що значить любов! — і не властиві мені.
Другому, хто б він не був, — таким уже незрівнянним
Я видавався тобі! — першості б не віддала.
Сорому й нині не май, що ти жона моя: шлюб наш
Хай тебе горем важким, а не ганьбою гнітить!
Од блискавиці впав Капаней, а де ж ти читала,
Щоб через мужа свого сором Евадну діймав?
Світу володар вогнем вогонь приборкав, та сестри
Не побоялись ридать над Фаетоном своїм.
Кадм не сахнувся Семели, дочки, хоч надто зухвале
В неї прохання було — і поплатилась життям.
Хай же, дружино, й твоє, хоч сам Юпітер у гніві
Громом мене вразив, не паленіє лице.
Краще, скільки снаги, на захист мій піднімися,
Дай зрозуміти усім — що таке добра жона.
Силу своїх чеснот зверни на справу печальну,
Слава не долами, знай, а крутосхилом іде.
Хто б нині Гектора знав, якби Трої поталанило, —
Тільки в загальній біді мужність дорогу знайшла.
Тіфію! Зайве мистецтво твоє при спокійному морі.
Фебе, так само — й твоє, якби ніхто не хворів.
Та, що у щасті нікому не знана, та й не потрібна,
Мужність серед нещасть на увесь зріст постає.
Тож дає змогу тобі моя доля слави сягнути,
Голову вірність твоя високо може піднять.
Час нелегкий посилає дари тобі: перед тобою —
Поле; на ньому працюй — не забариться хвала!
4
Ти, хто пишатися б міг одним лиш переліком предків,
А благородністю все ж їх перевищив усіх,
Ти, хто в душі зберігає образ чеснот свого батька,
Щоб до нового життя не бракувало їм сил,
Ти, хто й до красномовства хист од батька отримав,
А видатніших, ніж він, Форум промовців не знав!
Замість наймення прикмети подав я — і мимоволі
Видав тебе: винувать славу свою, не мене.
Я не схибив: тебе — твоя власна зраджує гідність,
Хто ти — знає весь Рим, і не моя тут вина.
А що належне тобі в своїй пісні віддав я, — гадаю,
При справедливім такім принцепсі, то не біда,
То не пошкодить тобі, бо сам же Батько вітчизни
Гніву не має, коли в пісні про нього пишу.
Й не заборонить того, бо Цезар — спільне надбання,
Значить, є і моя частка в суспільнім добрі.
Ймення своє для похвал віддає співцям і Юпітер,
Можуть вуста будь-чиї славу співати йому.
Цезар — видимий бог, Юпітер — той, в кого вірять,
Виправдать можуть тебе два щонайвищі зразки.
Втім, вину всю беру, хоч і так мені важко, на себе:
Ти на писання моє впливу не маєш тепер.
Та й не нова це провина моя — розмовляти з тобою:
Ще до вигнання я звик мову з тобою вести.
Тож не лякайся, що дорікнуть тобі другом-вигнанцем:
Гнів, а чи заздрість, кажу, ляжуть на дружби творця.
Батько твій — ось кого подивляв я ще від дитинства;
Те, про що знають усі, нині й ховати дарма.
Хист мій він вихваляв (можливо, ти пам’ятаєш)
Більше, ніж сам я той хист і поважав, і цінив.
Про мої вірші він так говорив, що в тій його мові
Міг я пізнати чуття і благородства глибінь.
Тож, увійшовши в твій дім, не тільки тебе обманув я:
Першого я у той час батька твого обманув.
Ні, то не був обман! Життя моє, всі мої вчинки,
Окрім останніх, на жаль, чистими завжди були.
Та навіть похибку ту, якщо б узяв до уваги,
Як усі лиха ті йшли, — злочином ти не назвеш.
Занапастив мене страх, та передусім — необачність,
Лиш про ту долю свою краще забути дозволь!..
Свіжих ран не торкай, аби знову не розійшлися:
Ще ж затягнутися їм навіть сам спокій не дав.
Кару свою по заслузі несу, але, що вчинив я, —
Те несвідомо вчинив, ще раз і ще раз кажу.
Видно, сам бог це відчув, інакше смертю скарав би,
А всі набутки мої іншій людині б оддав.
Може, з вигнання, поки живу, мене він одкличе,
Хай лиш у грудях його з часом пом’якшає гнів.
Нині ж, молю, хоч в інші місця мене хай скерує,
Тільки б не розгнівивсь ще й за нескромність мою!
Трохи затишніше, ближче до Риму хай буде вигнання,
Далі від ворогів, що грабуванням живуть.
Август — ласкавість одна: якби попросити за мене,
То не відмовив би він — маю надію на те.
Берег Евксинський мене полонив; колись недаремно
За негостинність йому назву “Аксинський” дали.
Тихих вод тут нема, що ледве хвилюють під вітром,
Суден із дальніх країв гавань погідна не жде.
Вколо — грабівники, племена, до розбою поквапні —
Краще зрадливі моря, ніж отакий суходіл!
Ті, що ти чув про них, про спраглих крові людської, —
Поряд, під тим же, що я, небом холодним живуть.
Таврія неподалік, де богині-лучниці вівтар
Часто — аж лячно казать — вбивством жахним обагрявсь.
Тут, пам’ятають, Тоант владував; у той край лиховісний
Добрих людей не тягло, не зазирали й лихі.
Вдячна Діані за те, що лань замість неї обрала,
Внучка Пелопа їй тут будь-які жертви несла.
Потім, коли Орест (лиходій чи герой — невідомо)
Волею мстивих богинь в шалі забрів аж сюди,
Разом з фокейцем, що став зразком правдивої дружби,
Бо мали спільну, одну, душу вони в двох тілах,
Тут же до вівтаря (перед дверима подвійними вівтар
Зрошений кров’ю стояв) зв’язаних двох привели.
Смерті своєї, однак, ні один не лякався, ні другий:
Бачачи явний кінець, кожен за другом тужив.
Жриця вже стала, з мечем наготовленим; варварська стрічка
Скроні вже оповила — грецькі! — обом юнакам.
Братову мову нараз Іфігенія-жриця впізнала —
Й, замість удару завдать, брата в обійми взяла.
Образ богині тоді від кривавих жертв, їй немилих,
В інший, ласкавіший край перевезла кораблем.
От із тією землею, де світ кінчається, звідки
Люди тікають й боги, я по сусідству живу.
Тож недалеко од нас криваві приносили жертви,
Горе! Кажу “од нас”, хоч між чужинців живу!..
О, якби зглянувся бог і мене з ходовими вітрами,
Як і Ореста колись, вивіз по хвилях відсіль!..
5
О найдорожчий із друзів моїх, до кого, бувало,
Я, наче до вівтаря, у безнадії горнувсь!
Ти, чиє слово живе при житті мою душу тримало —
Так язичкові огню згаснуть олія не дасть.
Не побоявсь ти один одкрити гавань надійну
Для корабля, що його сам Громовержець вразив.
Ти, хто своїм майном мене б захистив, якби Цезар
Навіть родинне добро, спадок, у мене забрав.
Так уже я захопивсь, що, забувши де я та хто я,
Мало що ймення твого, друже, не вимовив тут!
Сам ти впізнаєш себе. Упізнавши, прагнучи слави,
Схочеш, щоб можна було іншим гукнути: “Це ж я!”
Радо б, тільки дозволь, назвав я тебе на імення,
Щоб із хвалою з’єднать рідкісну вірність твою.
Все ж боюся того, щоб на шкоду не вийшла подяка:
Ще ж бо завадить тобі шана невчасна моя.
Краще душею радій (дозволено це і безпечно!),
Що пам’ятливий — я, що незрадливий — ти.
Так і надалі веслуй, помагаючи другові, поки
Бог іще в гніві й рвучкі не вгамувались вітри.
Дбай Про рятунок мій, хоч мене з понурого Стіксу
Може добути лиш той, хто і пожбурив туди.
Рук усе ж не складай і стійко — рідкісна риса! —
Дружбі, що в’яже нас, дружбі несхитній служи!
Хай тебе й далі Фортуна веде, майна ха.й не бракне,
Щоб, не бідуючи сам, міг помагати своїм.
Хай і жона добротою постійно дорівнює мужу,
Спокою спальні нехай сварка вам не сколихне.
Хто з тобою у кровнім зв’язку, хай так тебе любить,
Як близнюка свого — Кастора — любить близнюк.
Син хай народиться в тебе, до тебе в усьому подібний,
Б звичаях гарних його всяк щоб тебе пізнавав.
Донька — зятя у дім хай веде при факелах шлюбних,
Щоб для онуків ти був ще молодим дідусем.
6
З часом привчається віл терпляче плуга тягнути —
Сам же він шию нагне в лукоподібне ярмо;
З часом скоряється кінь віжкам, хоча й норовистий, —
Поки гнуздають його, вже не стає на диби;
З часом стихає лють лячного пунійського лева —
Дикість, що нею жахав, не озивається вже;
Навіть індійський слон із часом вчиться служити:
Велет виконує все, що лиш йому повелять.
Час промине — й на лозі виногроно туге набрякає;
Грає у ягоді сік, ледве вміщається в ній.
З часом із зерня стебло розцвітає колосом сивим,
Плід, на початку терпкий, потім медовим стає.
Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом,
Час непомітно зітре криці чи каменя твердь.
Він найдикішу лютість гамує, гасить повільно,
З серця знімає тягар і проганяє печаль.
Раду з усім собі давність дає, ступаючи тихо,
Тільки безсила вона проти моєї журби.
Двічі, відколи я тут, на токах зерно молотили,
Двічі вже гроно туге боса чавила нога.
Та за той довгий час терплячості я не навчився,
Начебто вчора лишень горе спіткало мене.
Часто й старий уже віл важкого ярма уникає,
Часто вудила гризе навіть об’їжджений кінь.
Туга моя ще чорніша тепер, ніж два роки тому,
Хоч не змінилась, але час їй додав чорноти.
Спершу не до кінця усвідомлював я своє горе,
Нині — вже до кінця, от і гострішає біль.
Це неабияка річ — почерпнути свіжої сили,
Поки до решти її не ізсушила біда!
І чи не краще свіжий борець на жовтій арені
Виступить, аніж пітний, що боротьбою втомивсь?
І гладіатор сміліше йде в бій, коли свою зброю
Власною кров’ю іще забагрянити не встиг.
Непогамовні вітри не страшні кораблеві новому,
А для старого — біда й під перелітним дощем.
Так от і я: колись легше знегоди свої переносив,
Нині обтяжує їх днів плетениця сумна.
Вірте, збуваюся сил, але — вже недовго терпіти:
Сам те пророчу собі з немочі тіла свого.
Сили бракне, кажу, з рум’янця — сліду немає,
Шкіра — сухість одна, ледь укриває кістки.
Так, я тілом ослаб, та значно більше — душею:
Бачить вона лиш одне: вічну скорботу свою.
Рим далеко відсіль; моя втіха, друзі, — далеко,
І найдорожча з усіх — ой, як далеко тепер!..
Близько — скіфи і ґети в штанах, понурі сусіди,
Все — і далеке й близьке — наче на рану сіль.
Є надія, проте, — розрада моя в тій печалі:
Скоро ті муки мої смерть рятівна перерве.
7
Двічі до мене по лютій зимі наблизилось сонце,
Двічі, сягнувши Риб, шлях закруглило воно.
Стільки часу спливло, а ти таки не спромігся
Хоч би рядочком одним поспівчувати мені!
Де ж люб’язність твоя? Таж інші, хоч і не тісно
Дружба в’язала нас, пишуть вигнанцю листи.
То чому ж досі, чому — коли сувій розгортаю,
Маю надію, що там буде імення твоє?
Може — дали б то боги! — ти пишеш, тільки до мене
Із багатьох тих листів жоден чомусь не дійшов.
Дійсно! Все так і є! Інакше — скажу, що в Горгони
Чорним гадюччям довкіл їжилось грізне чоло,
Що нижче пояса в діви шкірились пси, що Химера,
Тілом левиця й змія, дихала вбивчим вогнем,
Що, позроставшись грудьми, жили люди чотириногі,
Що був тритілий пастух, був і тритілий пес,
Гарпії, Сфінкс, а ще — змієноге плем’я Гігантів,
Як і сторукий Пас і чоловік-напівбик, —
Радше в ті чуда, аніж у твою переміну повірю,
Друже, у те, що забув, викинув з серця мене!
Скільки то гір, доріг між нами — не зрахувати!..
Скільки річок, рівнин, навіть морів пролягло —
Є тисячі причин — чому, хоч листи висилаєш,
Досі з них жоден мені ще не потрапив до рук.
Пишучи часто, долай ті причини, аби не шукав я
Те, що доводиться: чим виправдать маю тебе.
8
Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір’ю,
Старість, де волос темнів, білим уже повела.
Вже хворобливі надходять літа — пора небадьора,
Вже наче й сам собі зайвим стаю тягарем.
Нині, поклавши край трудам виснажним, мені б жити
В спокої, а головне — жодного страху не знать!
Нині б вітати я мав дороге для мене дозвілля,
Часом (то втіха моя!) братись до милих занять,
І шанувати скромне житло стародавніх Пенатів,
Батьківську ниву, на жаль, осиротілу тепер.
Чуючи ласку жони, щебетання милих онуків,
Мав би вік доживать я на вітчизні своїй.
От яку старість ще молодим я бачив для себе,
І, видавалось мені, що заслужив на таку.
Інше снували боги: суходолами гнавши, морями,
У савроматські краї врешті мене привели.
Судна, що в бурях були, для направи в гавань заводять,
їх серед моря тонуть не залишає ніхто;
Щоб не зганьбити своїх перемог, упавши зненацька,
Кінь, що вже вибився з сил, тихо пасеться собі.
Воїн, що вже застарий до важкої військової служби,
Ларам, прадавнім богам, зброю свою оддає.
Так і мене, кому сили надточує старість повільна,
Вже б дерев’яним пора нагородити мечем.
Нині пора вже не під сарматським дихати небом,
І не до ґетських тягтись, чуючи спрагу, джерел,
А десь у Римі — то милуватись його велелюддям,
То на дозвіллі піти в затінок наших садів.
Так уявляв я собі (прийдешні біди й не снились!)
Без хвилювань та тривог віку свого доживать.
Доля сказала — ні! Як раніш мене пестила в Римі,
Так мене нині гнітить, сивого, на чужині.
Десять я гідно прожив п’ятиліть, тепер — похилився:
Надто вже прикрий тягар гіршої частки життя.
Вже до близької мети, здавалось, — рукою подати,
Та з колісниці нараз друзки лишились одні.
Чи, нерозсудливий, я переповнив гнівом до себе
Мужа, що світу всьому дивну ласкавість явив?
Хай я її похитнув своїм необачним учинком,
Та за той вчинок усе ж не поплатився життям!
От і живу, де світу межа, під північною віссю,
Де непривітна лежить, зліва од Понту, земля.
Хай би таке віщували мені чи Додона, чи Дельфи —
Пустопорожніми б я дві ті святині назвав.
Де є міцність така, — хоч бери обруч з адаманту,
Що не розбила б її Батька вогненна стріла?
Де є така височінь, безпека така, що стояла б
Вище од божества чи дорівняла б йому?
Я от кару несу: частково за власну провину,
Більше, однак, через те, що божество розгнівив.
Приклад моїх бідувань хай буде вам за науку:
Дбайте про ласку того, хто вже на рівні богів!
9
Ймення твого не назву, якщо можна, якщо даси згоду —
Так усі вчинки твої кануть у Лету німу.
Хай лиш ласкавість мою розчулить сльоза твоя пізня,
Хай буде видно, що ти — сам дорікаєш собі.
Ще й засуди себе сам, із життя старайся зітерти
Час, коли душу твою шал Тісіфони посів.
А коли ні, коли все ще ненависть чуєш до мене, —
Що ж, нехай кривда моя зброю бере захисну.
Хоч би я був (а я таки є!) десь на краю світу,
Та через гори, моря гнів мій досягне тебе!
Всі ж бо права, нагадаю тобі, лишив мені Цезар:
Чим, запитаєш, скарав? — Риму позбавив мене!
Втім, у вітчизну, тільки б він жив, гадаю вернутись:
Громом уражений дуб часто у зелені знов.
Хай і не мав би я змоги за кривду віддати належне,
Музи снаги додадуть, Музи й озброять мене.
Хоч у далекім краю, де скіфи, живу, й наді мною
Так уже близько — сухі, що не заходять, зірки,
Голос мій жалібний між безкрайні піде племена,
Світ, хоч яка далина, всюди почує його.
Що не скажу — од сходу ген аж на захід полине;
Свідком західних слів стане віддалений схід.
Через моря, через обшир землі мій голос почують,
Кожне зітхання моє гучно озветься в віках.
Тож про твій злочин не тільки твоє почує століття:
Із роду в рід буде йти слава про тебе лиха.
Вже пориваюся в бій, а рогів усе ще не маю,
Краще б ті роги, однак, не знадобились мені!
Цирк ще порожній, а бик уже б’є копитом об землю,
Сипле з-під нього піском, лють роздуває в собі.
Я задалеко зайшов!.. Сурми до відступу, Музо,
Поки ще ймення своє може приховувать він.
10
Ось я — хто любощі ніжні оспівував. Хочеш, нащадку,
Ближче пізнати мене — твору й цього не одкинь.
Щедрий на хвилі холодні Сульмон — моя батьківщина,
Десять по дев’ять миль — відстань до Риму відсіль.
Тут я з’явився на світ. У той рік, затям, поділили
Консули, що полягли, долю єдину на двох.
Має вагу це чи ні, та мій рід — із вершників давніх,
Тож не Фортуна цей стан подарувала мені.
Первістком не довелось мені бути: переді мною,
Старший саме на рік, рідний мій брат народивсь.
Тож уродини обом нам осяяв один Світлоносець,
А задля дня одного — два випікались коржі.
Перший із ряду днів п’ятиденного свята Мінерви,
Збройної діви, цей день славила кров на піску.
Скоро турботливий батько подбав про нашу освіту:
В Римі навчалися ми — в славних тоді вчителів.
До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся:
Форум вабив його, й Форуму зброя — слова.
Ну, а мені ще хлоп’ям подобались таїнства неба,
Муза мене тайкома в діло втягала своє.
Батько не раз дорікав: “І навіщо тобі ці марниці?
Віршами сам Меонід не доробився майна”.
Це схвилювало мене. Увесь Гелікон полишивши,
Брався писати тоді вільні від ритму слова.
Та, хоч того й не хотів, снувалася пісня доладна,
Тільки-но слово скажу — віршем виходить воно.
Так непомітно бігли роки дитинні — і брат мій,
А після нього і я тогу дорослу влягли.
Пурпур ясний із каймою широкою плечі окрив нам,
Кожен, одначе, лишивсь вірний заняттям своїм.
Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,
Вмер — і тоді я себе мовби нецілим одчув.
Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу:
Третім став у числі обраних наглядачів.
Далі — до курії шлях, що був мені не під силу,
Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.
Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,
Почестей, запобігань, наче вогню, уникав.
До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,
Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.
Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,
Перший-ліпший співець богом мені видававсь.
Макр, що був старший, читав про птахів, про змії та трави:
І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.
Часто й Проперцій читав, почуття жагучого повний —
З ним мене дружби зв’язок щонайтісніше єднав.
Понтик, гекзаметром славний, а Басе — елегійним двовіршем,
Також у колі моїх друзів солодких були.
Слух нам тоді полонив на ритми багатий Горацій —
Пісню добірну снував на авзонійській струні.
Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тїбуллом
Заздрісна доля, на жаль, часу мені не дала.
Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом — Проперцій,
Час у тім ряді надав місце четверте мені.
Як я до старших — так і до мене ставилась молодь:
Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.
А коли вірші свої я вперше читав перед людом,
Раз на той час, може, два лезо торкнулося щік.
Перше натхнення моє — оспівана в цілому Римі
Жінка; придумане їй ймення Корінни я дав.
Різне писав я тоді; те, що вважав незугарним,
Тут же вогню віддавав — щоб виправляв помилки.
Дещо, може, й таке, що могло подобатись людям,
Перед вигнанням, лихий на свої вірші, спалив.
Серце моє м’яке й Купідонові стріли діймали,
Й навіть дрібничка могла розхвилювати його.
А попри те, хоча я від іскри міг спалахнути,
В Римі про мене ніхто словом лихим не озвавсь.
Ще майже хлопцем я був — із пустою мене одружили
Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.
Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,
Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.
От лише третій судилося довго зі мною пробути,
Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась.
Донька, сама ще майже дитя, мене двічі зробила
Дідом: по внуку від двох чоловіків привела.
Батько до дев’яти п’ятиліть іще раз додавши
Дев’ять, ними й замкнув коло своє життьове.
Так я плакав над ним, як він би оплакував сина,
Згодом і матері я почесті склав жалібні.
Впору зі світу зійшли! Щасливі, щасливі обоє,
Бо закінчили життя ще до вигнання мого!
Рівно щасливий і я, не при них бо горе спіткало,
Вмерши, над сином своїм не побивались вони.
Та якщо вмерлим не тільки ймена одні зостаються,
І понад вогнище все ж тінь їх злинає легка,
І якщо й ваших тіней, батьки, моя слава сягнула,
І на стігійськім суді будуть судити мене, —
Знайте, молю, — не мені вас обманювать, — я на вигнанні
Не через злочин якийсь — це необачність була.
Манам достатньо цього. До вас повертаюсь, хто хоче,
Прагнучи знань, і мої вчинки пізнати й життя.
Кращі прогнавши роки, до волосся мого домішала
Старість суху сивину: біле при темнім лягло.
Десять разів од моїх уродин пісейська олива
В кінних змаганнях була для переможця вінком.
Як мене в Томи, на лівий берег Евксину, раптовий
Цезаря гнів одіслав — чувся ображеним він.
Що за причина падіння мого — те всяк добре знає,
Не випадає мені ще раз про те говорить.
Що вже казати про друзів невірних, слуг незичливих?
Що переніс я тоді — гірш од вигнання було.
Та стрепенувся мій дух, не хотів піддатися бідам —
Сили знайшовши в собі, непереможно стояв.
Тож, про дозвільне забувши життя, у руку незвичну
Зброю узяв, що її час непривітний подав.
Скільки поміж двома — котрий видно й котрого не видно —
Неба верхів’ям зірок, стільки пригод я зазнав.
От і ступив після довгих блукань на те узбережжя,
Де побіч ґетів живе сайдаконосець-сармат.
Тут, хоча зброя довкіл дзвенить, полегшую віршем
Долю невтішну свою, скільки знаходжу снаги.
Хай і нікого нема, кому б міг я вірш той читати,
Все ж я піддурюю день, мовби коротшим роблю.
Тож за те, що живу, що труднощам не піддаюся,
Що з неспокійним життям досі я ще не порвав, —
Музо, подяка тобі! Це ти звеселяєш вигнанця,
Ти — полегша в журбі, ти — рятівниця моя!
Ти — провідниця, супутниця ти: відводиш од Істру
Й на Геліконі даєш місце почесне мені.
Ти мені ще за життя (а це рідкість!) гучне дарувала
Ймення, хоч слава, на жаль, часто посмертне дає.
Заздрість, бліда од злоби, хоча на теперішнє мітить,
Жодного твору мого зубом кривим не йняла.
Й хисту мого не торкнулося недоброзичливе слово,
Хоч на великих співців щедрим був саме наш вік.
Я багатьох ставив вище од себе — й вони мені платять
Шаною: твори мої знає, читає весь світ.
І якщо правду якусь виголошують віщі поети,
То і тоді, як умру, земле, не буду твоїм.
Чи моя праця, чи ласка твоя принесли мені славу,
Дяку заслужену все ж, любий читачу, прийми.
