«Синій птах» ДІЯ ДРУГА Картина друга
У Феї
Розкішний передпокій палацу Феї Берилюни. Колони — зі світлого мармуру, із золотими та срібними капітелями, сходами, портиками, балюстрадами тощо.
З глибини сцени праворуч із гардеробу Феї (кімната, звідкіль сиплються промені світла) виходять Киця, Цукор і Вогонь, вбрані у вишукані шати. Киця на свою чорну шовкову сорочку накинула легкий серпанок. Цукор вирядився в шовкову біло-блакитну сукню, а Вогонь — у довгу кармазинову мантію на золотій підкладці й капелюшок із барвистими китицями. Вони переходять усю сцену й опиняються на передньому плані, праворуч, під портиком, де їх збирає Киця.
Киця. Сюди. Я знаю всі закутки палацу… Феї Бери-люні його залишив у спадок Синя Борода… Скористаймося з наших останніх хвилин свободи, поки діти й Душа Світла навідують онучку Феї!.. Я скликала вас сюди, щоб обговорити наше становище… Чи всі зійшлися?..
Ц у к о р. Із гардеробної виходить Пес…
Вогонь. Хай йому грець! У що це він убрався?..
Киця. Він обрав ліврею одного з лакеїв Попелюшки… Йому це дуже личить… У нього ж холопська вдача… Сховаймося за балюстрадою… Я його побоююсь… Краще б йому не знати, про що йтиметься…
Цукор. Нема ради… Він винюхав нас… Погляньте: разом із ним із гардеробної виходить Вода… Господи! Яка ж вона гарна!..
П е с і В о д а долучаються до першої групки.
Пес (вистрибуючи). Ось і ми! Ось і ми!.. Які ми гарненькі! Погляньте! Які мережива! Яке гаптування!.. Щире-прещире золото!..
Киця (до Води). Це, здається, сукня Колір часу Ослячої шкури?.. Вгадала?..
Вода. Атож, вона мені личила найбільше…
Вогонь (крізь зуби). їй би ще парасольку…
Вода. Ви щось сказали?..
В о г о н ь. Та ні, нічого…
Вода. А мені почулося, що ви говорили про величезний червоний ніс, який я бачила цими днями…
Киця. Годі! Не сварімось! У нас є важливіші справи… Ми чекаємо тільки Хліба… Де ж він?..
Пес. Він там усе перевернув догори дригом у пошуках костюма…
Вогонь. Справді, з чималим черевцем важко… Та й виглядає він по-дурному…
Пес. Врешті-решт він обрав оздоблений коштовностями турецький халат, ятаган і тюрбан…
К и ц я. Он він!.. Убрався в найкращий костюм Синьої Бороди…
Увіходить Хлібу щойно змальованому костюмі. Шовковий халат ледве зійшовся йому на череві. Однією рукою він тримається за руків’я ятагана, що висить на паску, а в іншій несе клітку для Блакитного Птаха.
Хліб (суне гоголем). То що?.. Як вам я?..
Пес (вистрибуючи довкола Хліба). Який вродливець!.. Який дурило!.. Який вродливець!.. Який вродливець!..
К и ц я (до Хліба). Діти вже теж убрались?
Хліб. Авжеж. Пан Тільтіль обрав червону куртку, білі панчішки й сині штанці Хлопчика-Мізинчика… Щодо панни Мітіль, то вона вбралась у платтячко Гретель і черевички Попелюшки… Але найважче було вдягти Душу Світла!..
Киця. Чому це?..
Хліб. Фея вважає її такою гожою, що взагалі не схотіла вдягати!.. Та я від імені громади основних і високоповажних речей заперечив і зробив заяву, що за таких умов відмовляюся подорожувати з нею…
В о г о н ь. їй узагалі треба купити абажура!..
Киця. А що ж відповіла Фея?..
Хліб. Вона кілька разів тріснула мене паличкою по череву й по голові…
Киця. І що ж?
Хліб. Мене відразу ж переконали ці аргументи, та на-останок Душа Світла таки вибрала шати кольору Місяця, які були на денці скриньки зі скарбами Ослячої шкури…
Киця. Ну, годі вже правити теревені, в нас обмаль часу… Йдеться про наше майбутнє… Всі добре чули, що сказала Фея: наприкінці мандрівки скінчиться й наше життя… Отже, ми маємо докласти всіх зусиль, аби подорожувати якнайдовше… Але ж є ще дещо: маємо поміркувати над нашим становищем і над майбутнім наших дітей…
Хліб. Слава! Слава!.. Киця має рацію!..
Киця. То вислухайте мене… Всі присутні тут — Тварини, Речі й Стихії — мають душу, яку Людина ще не розгадаіла. Ось чому ми ще не втратили залишки незалежності. Та щойно Людина знайде Блакитного Птаха, вона побачить і збагне геть усе, а ми опинимось у неї в цілковитій залежності… Саме про це дізналась я від моєї давньої подруги Ночі, берегині таємниць Буття… Тож ми зацікавлені, щоби за будь-яку ціну Людина не знайшла Блакитного Птаха. Навіть якщо задля цього доведеться пожертвувати життям дітей…
Пес (обурено). Що це вона меле?.. Ану ж бо повтори!.. Я, либонь, не дочув?..
Хліб. Замовкніть!.. Вам не надано слова!.. Головую на зборах я…
В о г о н ь. А хто ж це вас обрав головою?..
В о д а (до Вогню). Тихо!.. Це вас не стосується!..
Вогонь. Обходить… Теж мені велике цабе!..
Цукор (примирливо). Дозвольте!.. Не сварімось… Це питання дуже важливе… Передусім слід дійти згоди щодо заходів, яких ми маємо вжити…
X л і б. Я цілком згоден із позиціями Цукру й Киці…
Пес. Дурниці!.. Людина — над усе!.. їй треба підкорятися й виконувати всі її накази… Лише в цьому — істина… Я тільки її визнаю… Хай живе Людина!.. Жити й умерти задля Людини!.. Людина — Бог!..
X л і б. Я цілком згоден із позицією Пса.
К и ц я (до Пса). Але ж ми наводимо певні аргументи…
П е с. А не треба жодних аргументів!.. Я люблю Людину, от і все!.. Якщо ви щось вчините проти дітей, я спершу перегризу вам горлянки, а тоді все їм розповім…
Цукор (солоденько). Дозвольте… Не варто аж так гарячкувати… Ви обоє в певній мірі маєте слушність… Завжди-бо є “за” і “проти”
X л і б. Я цілком згоден із позицією Цукру!..
Киця. Хіба ми всі: Вода, Вогонь, і навіть ви, Хлібе і Псе, не стали жертвами жахливої тиранії?.. Згадайте часи до появи деспота, коли ми всі вільно ходили Землею… Вода й Вогонь були єдиними володарями світу… Погляньте, на що вони перетворились!.. А ми, хирляві нащадки великих хижаків?.. Обережно!.. Не подаймо знаку… Я бачу: надходять Душа Світла й Фея… Душа Світла стала на бік Людини — то наш найлютіший ворог… Ось і вони…
Праворуч увіходять ФеяіДушаСвітла, за ними — Тільтіль
і Мітіль.
Фея. Ну?.. Що це таке?.. Чому ви причаїлись у кутку, мов заколотники?.. Час вам рушати… Я вирішила: вашим поводирем на час мандрівки буде Душа Світла… Ви всі коритиметесь їй, наче мені самій… Я передаю їй чарівну паличку… Діти сьогодні ввечері навідають померлих Дідуся з Бабусею… Ви ж виявите чемність і з ними не підете… Вони повечеряють із небіжчиками, а ви тим часом підготуєте все необхідне для завтрашнього тривалого переходу… Ну ж бо! Всі — по місцях! Рушаймо!
Киця (облудливо). Я саме це їм і казала, пані Феє… Закликала всіх відважно й сумлінно виконувати свої обов’язки. На жаль, Пес щоразу мене перебивав…
Пес. Що?.. Ну, начувайся!..
Хоче накинутись на Кицю, однак Тільтіль зауважив цей порив і зупинив його, погрожуючи.
Тільтіль. Годі, Тіло!.. Стережись: якщо ти ще бодай раз…
Пес. Мій боженьку, ти ж не знаєш… Вона ж…
Тільтіль (погрожує Псові). Тихо!..
Фея. Годі вже!.. Нехай Хліб на сьогодні передасть клітку Тільтілю… Можливо, Блакитний Птах заховався в минулому, в Пращурів… Так чи так, а цією нагодою не треба нехтувати… То де ж твоя клітка, Хлібцю?..
Хліб (урочисто). Дозвольте, лише пару слів, пані Феє… (У позі оратора, який виголошує промову.) Будьте за свідків, що ця срібна клітка, котру мені довірили…
Фея (перебиває його). Годі вже!.. Без теревенів! Ми вийдемо звідси, а діти — звідти…
Тільтіль (занепокоєно). Ми підемо самі?..
М і т і л ь. Я хочу їсти.
Т і л ь т і л ь. Я теж!..
Ф е я (до Хліба). Розстібни турецького халата і вріж їм по шматочку зі свого товстезного черева…
Хліб розстібає халат, дістає ятаган і відрізає дітям два окрайці від величезного черева.
Цукор (підходячи до дітей). Дозвольте заразом пригостити вас кількома льодяничками…
Ламає один за одним усі п’ятеро пальців лівої руки й простягає їх
дітям.
М і т і л ь. Що він накоїв?.. Він зламав усі пальці…
Цукор (запобігливо). Скуштуйте їх… Вони такі смачнючі… Це справжнісінькі льодянички…
М і т і л ь (смокче льодяник). Боже, яка смакота!.. А в тебе їх багато?..
Цукор (скромно). Авжеж, скільки хочете…
М і т і л ь. А тобі не дуже боляче їх ламати?..
Цукор. Анітрохи… Навпаки: це надзвичайно вигідно — вони відразу ж відростають, тим-то в мене завжди чисті й нові пальці…
Фея. Глядіть, дітки, не їжте забагато цукру. Не забувайте: у Дідуся з Бабусею на вас чекає вечеря…
Тільтіль. Вони тут?..
Фея. Незабаром ви їх побачите…
Т і л ь т і л ь. Як це ми їх побачимо, якщо вони померли?..
Ф е я. А як це вони вмерли, якщо живуть у вашій пам’яті?.. Люди не знають цієї таємниці… Вони взагалі мало на чому знаються… А ти завдяки Діаманту побачиш: Мертві, яких пам’ятають, живуть так само щасливо, начеб і зовсім не вмирали…
Т і л ь т і л ь. А Душа Світла піде з нами?..
Душа С в і т л а. Ні. Побудьте собі з родиною самі… Я чекатиму недалечко… Не хочу вам набридати… Мене ж не запрошували…
Т і л ь т і л ь. А як до них дістатись?..
Фея. Цією ось дорогою… Ви тепер на порозі Країни Спомину. Щойно повернеш Діаманта, як одразу ж побачиш велике дерево з надписом… То й знатимеш: ти потрапив куди слід… Та не забудьте: ви маєте повернутися за чверть дев’яту… Це надзвичайно важливо… Не спізнюйтесь!.. Будьте пильні: не встигнете, то й пропадете… До зустрічі!.. (Підкликає Кицю, Пса, Душу Світла та інших.) Ходімо сюди… А діти хай собі йдуть туди…
Виходить із Душею Світла, Тваринами та іншими праворуч, діти ж виходять ліворуч.
Завіса
Картина третя
Країна Спомину
З густого туману на перший план праворуч випливає могутній дуб. До стовбура прибито табличку з написом. Світло довкола — молочне, каламутне, непроникне. Тільтіль і Мітіль опиняються під
деревом.
Тільтіль. Ось воно, дерево!..
М і т і л ь. А на ньому — табличка!..
Тільтіль. Нічого не можу прочитати… Стривай-но, ось вилізу на цей корінь… Справді, тут написано “Країна Спомину”
Мітіль. Вона тут і починається?..
Тільтіль. Так. Он стрілка!..
М і т і л ь. То де ж вони є, дідусь із бабусею?
Т і л ь т і л ь. За туманом… Ось-ось маємо їх побачити…
М і т і л ь. А я нічого не бачу!.. Своїх ніг і рук не бачу… (Пхинькає.) Мені зи-и-имно… Я не хочу більше мандрува-а-ти… Хочу додо-о-ому!..
Т і л ь т і л ь. Та годі вже! Чого це ти розрюмсалась, наче Вода… І не сором тобі?.. Така велика дівчинка плаче!.. Поглянь: туман уже розсіюється… Ми ось-ось побачимо, що за ним…
Мряка справді заворушилася: вона легшає, світлішає, випаровується й тане. Невдовзі світло трохи прозорішає, й за маревом видно оповиту заростями веселу селянську хатинку під зеленим дахом. Вікна й двері прочинені. Попід дашками — вулики, на підвіконнях — глечики з квітами, клітка, в якій спить дрізд. Біля дверей — лавка, на ній сидять старий селянин із дружиною, себто Дідусь і Бабуся Тільтіля та Мітіль. Обоє глибоко сплять.
Тільтіль (одразу ж упізнає їх). Та це ж дідусь із бабусею!..
Мітіль (плескає в долоні). Так! Так!.. Це вони! Вони!
Тільтіль (непевно). Стривай!.. Невідомо ще, чи зможуть вони рухатись… Зачекаймо за деревом…
Бабуся Тіль розплющує очі, підводить голову, потягається, позіхає, дивиться на Дідуся Тіль. Він теж поволі прокидається.
Бабуся Тіль. Маю гадку, що наші живі онучата мали б сьогодні завітати до нас…
Дідусь Тіль. Вони, певне, згадують нас. Зі мною щось негаразд, і в ногах якийсь свербіж…
Бабуся Тіль. Вони, мабуть, зовсім поруч — сльози радості забриніли мені в очах…
Дідусь Т і л ь. Ні, ні. Вони далеченько… Я ще заслабкий…
Бабуся Тіль. Кажу ж тобі: вони вже тут. До мене вернулися сили…
Тільтіль і Мітіль (вибігають із-за дуба). Ми тут!.. Тут!.. Дідусю! Бабуню!.. Це ми!.. Ми!..
Дідусь Тіль. Ага! То як?.. Що я тобі казав?.. Я був певен: вони прийдуть сьогодні…
Бабуся Тіль. Тільтілю!.. Мітіль!.. Це ти!.. Це вона!.. Це вони!.. (Силкується вибігти до них назустріч.) Ні! Бігти не можу!.. Вражий ревматизм!
Дідусь Тіль (шкутильгає до них назустріч). І я не можу… Все через цю милицю… Ходжу на ній, відколи впав із великого дуба…
Діти, Бабуся й Дідусь гаряче цілуються.
Бабуся Т і л ь. Як же ж ти виріс і зміцнів, Тіль-тільчику!..
Дідусь Тіль (погладжуючи волосся Мітіль). А Мітіль!.. Поглянь!.. Яке в неї волоссячко, які оченята!.. Красуня!.. А як чудово пахне!..
Бабуся Тіль. Ходіть, я ще вас поцьомаю!.. Сідайте до мене на колінця!..
Дідусь Тіль. А меш — зась?..
Бабуся Т і л ь. Ні, ні! Спершу — до мене!.. Як там ведеться татку й мамці?..
Тільтіль. Чудово, бабусю… Коли ми пішли, вони спали…
Бабуся Тіль (милується ними й пестить). Господи! Які ви гарненькі й чистенькі!.. Тебе вимила матуся?.. І панчішки в тебе цілісінькі!.. Колись було я їх церувала.
Чому ж ви до нас не заходите частіше?.. Ми такі раді!.. Вже стільки місяців нікого не бачили! Ви зовсім забули нас…
Тільтіль. Але ж ми не могли, бабуню… Сьогодні ми тут лише завдяки Феї…
Бабуся Тіль. А ми завжди чекаємо відвідин живих… Вони так рідко заходять до нас… Пождіть, коли ж це ми бачилися востаннє?.. Коли?.. А! На день Усіх Святих, як ото били церковні дзвони…
Т і л ь т і л ь. На день Усіх Святих?.. Того дня ми навіть із дому не виходили, бо сильно застудилися…
Бабуся Тіль. Але ж ви згадували нас…
Тільтіль. Так…
Бабуся Тіль. Так-от, щоразу, як ви згадуєте нас, ми прокидаємось і зустрічаємось…
Т і л ь т і л ь. Як це? Варто лише…
Бабуся Тіль. Ну, звісно… Ти ж і сам це добре знаєш…
Т і л ь т і л ь. Та ні, я не знав…
Бабуся Тіль (Зо Дідуся Тіль). Дивні вони там, нагорі… Вони ще не знають… То вони нічого не навчились?..
Дідусь Тіль. Так само, як і за наших часів… Живі весь час мелють дурниці про Інших…
Т і л ь т і л ь. То ви весь час ото спите?..
Дідусь Тіль. Авжеж, спимо чимало… Поки нас не збудить згадка Живих… Коли життя скінчилось, незле й поспати… Але ж як приємно іноді прокинутись!..
Т і л ь т і л ь. То ви померли не насправжки?..
Дідусь Тіль (аж підстрибнувши). Га?.. Що він сказав?.. Він уживає якісь незрозумілі слова… Це, мабуть, нове слово, нова вигадка?..
Тільтіль. Слово “померли”?..
Дідусь Тіль. Еге, оце слово… Що воно значить?..
Тільтіль. Те, що більше не живеш… Дідусь Тіль. Які вони кумедні там, нагорі!
Т і л ь т і л ь. А вам добре тут?..
Дідусь Тіль. Та незле, незле… А якби за нас іще й молились…
Тільтіль. Тато казав, що молитися більше не треба…
Дідусь Тіль. Треба, треба… Коли молишся, згадуєш…
Бабуся Тіль. Так, так. А якби ви до нас іще частіше навідувались, було б зовсім добре… Пригадуєш, Тіль-тілю?.. Минулого разу я спекла вам смачного яблучного пирога… Ти так нажерся, що шлунок гуркотів…
Т і л ь т і л ь. Та я не їв яблучних пирогів од минулого року… Цього року яблук не було…
Бабуся Тіль. Не мели дурниць… Тут вони є завжди…
Т і л ь т і л ь. Та це ж не одне й те саме…
Бабуся Тіль. Чому це? Чому не одне й те саме?.. Все одне й те саме, бо й цьоматись можна…
Тільтіль (дивиться на Дідуся, а тоді — на Бабусю). Ти анітрохи не змінився, дідусю, анітрохи… Та й бабуся анітрішки не змінилася… Ви лише погарнішали…
Дідусь Тіль. Еге ж, гріх Бога гнівити… Ми не старіємо… А ви, ви от ростете!.. Добре вас жене!.. Ось на дверях зарубка з минулого разу… Із дня Всіх Святих… Ну ж бо, стій рівно!.. (Тільтіль стає проти дверей.) На цілих чотири пальці вищий!.. Багатенько!.. (Мітіль теж стає проти дверей.) А Мітіль — на чотири з половиною пальці!.. А не бий вас лиха година! Ач як повиростали, ач як!..
Тільтіль (роззираючись довкола, захоплено). Усе як і було, усе на своїх місцях!.. Але ж усе покращало!.. Ось годинник із великою стрілкою, від якої я відламав кінчика…
Дідусь Тіль. А ось супова миска без держака… Т і л ь т і л ь. А ці двері я продірявив, коли знайшов буравчика…
Дідусь Тіль. Еге ж, ти чимало в нас нашкодив!..
А онде слива, на яку ти любив залазити, як мене не було вдома… На ній досі смачні червоні сливи…
Т і л ь т і л ь. Та вони ще кращі!..
М і т і л ь. А он старий дрізд!.. Він іще співає?.. Дрізд прокидається і співає на повен голос.
Бабуся Тіль. От бачиш… Щойно згадаєш його…
Тільтіль (помічає, що дрізд насправді блакитний, вражено). Таж він блакитний!.. То це він Блакитний Птах, якого я маю принести Феї!.. А ви не сказали, що він тут!.. О! Який він блакитний, блакитний-преблакитний, як волошка!.. (Благально.) Дідусю, бабуню, ви мені його дасте?.. Будь ласка…
Дідусь Тіль. Та, мабуть… Я й не проти… Як ти гадаєш, бабцю?..
Бабуся Тіль. Та вже ж, та вже ж… Нащо він нам здався?.. Тільки й того, що спить… Його й не чути ніколи…
Т і л ь т і л ь. Я посаджу його до клітки… Де вона?.. А! Я ж забув її за великим деревом… (Підбігає до дерева, приносить клітку й зачиняє в ній дрозда). То ви справді мені його даруєте?.. Ото вже Фея зрадіє!.. А Душа Світла й поготів!..
Дідусь Тіль. Тільки я за нього не ручуся… Боюся, він уже не зможе призвичаїтись до горішньої метушні й повернеться з першим-ліпшим вітром… Та вже дивіться самі… Залиш клітку тут і ходи подивись на корівчину…
Тільтіль (помітивши вулики). А як ведеться бджілкам?..
Дідусь Тіль. Та непогано… Як це ви кажете? Вони “більше не живуть”?.. А от працюють добряче…
Тільтіль (підходить до вуликів). Еге ж!.. Як пахне медком!.. Стільники, мабуть, повнісінькі!.. Які тут гарні квіточки!.. А мої померлі сестроньки теж тут?..
М і т і л ь. А де мої троє небіжчиків-братиків?..
По цих словах семеро діток, неоднакових на зріст, вибігають із хатки одне за одним — такою собі вервечкою.
Бабуся Тіль. Ось вони!.. Тільки їх згадаєш, тільки за них зайде мова, а вони вже й тут, пустуни…
Тільтіль і Мітіль біжать назустріч дітям. Радісні цілунки, танці, кружляння, вереск, штовханина.
Тільтіль. Агов, П’єро!.. (Беруться за чуби.) А! Поборюкаємося, як колись?.. Гей, Робере!.. Здоров, Жане!.. А де твоя дзиґа?.. А ось Мадлен і П’єретта, Полін і Ри-кетта…
Мітіль. Ой! Рикетто! Рикетто!.. Вона все ще лазить навкарачки!..
Бабуся Тіль. Так, більше не росте…
Тільтіль (помітивши песика, котрий дзявкає коло них). Та це ж Кікі, якому я втяв хвостика Поліниними ножицями… Він такий самий…
Дідусь Тіль (повчально). Так, тут усе незмінне…
Тільтіль. Ав Поліни й досі на носі прищик!..
Бабуся Тіль. Так, ніяк ото не зникне — нема ради…
Тільтіль. Ой! Які вони гарненькі!.. Пухкенькі й рум’яненькі!.. Які в них повненькі щічки!.. Схоже, їх добре годують…
Бабуся Тіль. Відтоді, як вони — Неживі, їм значно краще… Нема чого боятися: ні тобі турбот, ані хвороб…
Годинник у хатинці б’є вісім разів.
Бабуся Тіль (вражена). Що воно таке?.. Дідусь Тіль. Далебі не знаю… Мабуть, годинник…
Бабуся Т і л ь. Не може бути… Його ніколи не чути…
Дідусь Т і л ь. Бо ми не думаємо про час… Хтось подумав про час?..
Тільтіль. Так, це я… Котра година?..
Дідусь Тіль. Навіть не знаю. Давненько я не рахував годин. Годинник пробив вісім разів… Мабуть, це те, що нагорі звуть восьмою годиною…
Тільтіль. Душа Світла чекає нас за чверть дев’яту… Так звеліла Фея… Це надзвичайно важливо… Я побіжу…
Бабуся Тіль. Ви ж не збираєтесь піти не повечерявши!.. Мерщій, мерщій виносьте з хати стола!.. У мене смачнючий капусняк і добрий сливовий пиріг…
Виносять стола, ставлять біля дверей, приносять страви, тарілки тощо. Всі допомагають одне одному.
Тільтіль. Таж Блакитний Птах у мене. Та й відколи я не їв капусняку? Віддавна! Відколи в дорозі… По готелях таким не частують…
Бабуся Тіль. Ось! Усе готово!.. Дітки! До столу!.. Як поспішаєте, не гайте часу…
Запалюють лампу, наливають суп. Старі й онуки сідають до столу вечеряти. Весела штовханина, лемент, стусани, сміх.
Тільтіль (уминаючи за обидві щоки). Яка смакота!.. Господи, яка смакота!.. Хочу ще! Ще!..
Лунко стукає дерев’яною ложкою по тарілці.
Дідусь Тіль. Те-те! Вгамуйся!.. Такий самий бешкетник… От розіб’єш тарілку, тоді начувайся!..
Тільтіль (підводиться на лавці). Хочу ще! Ще!..
Дотягується до каструлі з супом і тягне її до себе. Та казанок ураз перекидається, суп розливається по столу й на коліна старим і малим. Обпечені діти верещать.
Бабуся Тіль. От і маєш!.. Казала ж тобі!.. Дідусь Тіль (дає Тільтілю пам уятного стусана). Ось, маєш!..
Тільтіль (отетерів, тоді — прикладає руку до щоки й радо вигукує). О! Саме такі стусани ти й давав мені, як був живий… Дідусю, отримувати від тебе стусани так приємно!.. Дай-но, я тебе поцілую за це!..
Дідусь Тіль. Та добре вже… Я можу ще дати пам’ятного, як тобі це до смаку…
Годинник б’є пів на дев’яту.
Тільтіль (рвучко підводиться). Пів на дев’яту!.. (Кидає ложку.) Мітіль, ми спізнимось!..
Бабуся Тіль. Побудьте ще трішки!.. Ще кілька хвилин!.. Біжите як на пожежу!.. Ми ж так рідко бачимося!..
Т і л ь т і л ь. Ні, нам не можна… Душа Світла така добра… А я їй обіцяв… Ходімо, Мітіль, ходімо!..
Дідусь Тіль. Ці живі завжди метушаться, кудись поспішають!..
Т і л ь т л ь (прихопивши клітку й поспіхом цілуючи всіх). Бувай, дідусю!.. Бувай, бабуню!.. Бувайте, братики, сестроньки! П’єро! Робере! Полін! Мадлен! Рикетто! Кікі!.. Я відчуваю: нам тут більше лишатися не можна… Не плач, бабуню, ми часто будемо заходити до вас…
Бабуся Тіль. Заходьте хоч би й щодня!..
Тільтіль. Так, так! Ми будемо приходити якнайчастіше…
Бабуся Тіль. Тільки й радості, тільки й свята — приймати ваші думки…
Дідусь Тіль. У нас інших розваг немає…
Тільтіль. Мерщій! Мерщій! Клітку!.. Птаха!..
Дідусь Тіль. Ось він!.. Але я в ньому не певен… Як він полиняє…
Тільтіль. Бувайте! Бувайте!..
Брати й сестри Тіль. Бувай, Тільтілю!.. Бувай, Мітіль!.. Не забудьте про льодяники!.. Бувайте!.. Вертайте!.. Повертайтесь!..
Усі махають хусточками, а Тільтіль і Мітіль поволі відходять. Але останні репліки лунають притишено — туман густішає, все поринає у мряку. Тож на час, коли завіса падає, Тільтіль і Мітіль опиняються самі під великим дубом.
Тільтіль. Сюди, Мітіль… М і т і л ь. А де ж Душа Світла?..
Т і л ь т і л ь. Не знаю… (Глянувши на птаха в клітці.) Ти диви! Птах більше не блакитний!.. Він почорнів!..
Мітіль. Дай мені руку, братику. Мені дуже страшно… І холодно…
Завіса.
