«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ Х. Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива
Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.
“Це ж він на весіллі перепив”, — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
— Драстуйте, діду, — несміливо привітавсь я.
Він не відповів, тільки кивнув.
— Похмелитися б вам, — співчутливо сказав я.
Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.
Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота.
— Тобі що? Меду?
— Та ні! Ні!
— А що?
— Та ви ж погано себе почуваєте…
— Нічого. Що тобі?
— Та хотів розказати дещо і попитать…
— Розказуй.
І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилиці задерев’яніла шкіра.
— І ви… теж… бачили… привид?
— Бачив, — спокійно сказав дід Салимон і підвівся. — Ходімо!
“Значить, правда, — у відчаї подумав я. — Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. І не уникнути мені тенетів попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем”.
Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.
— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: Дивись.
У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці у глибині щось біліло Але не можна було розрізнити що.
І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев’яний стук.
“Кістки! — похолов я. — Мрець підводиться”.
Біле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чіткіше, чіткіше, чіткіше… І враз у отворі з’явився… лелека.
— Ясно? — усміхнувся дід Салимон.
Лелека! Лелека!
Так он воно що! І стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнісінький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, ніяких привидів не існує. І не треба мені ставати ченцем, і піп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Діду! Дайте я вас поці…
Але що це? Я приглядаюсь і бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги.
“Мабуть, він сховав її під крило, — вирішив я і подумав: — А чи може людина сховати голову під крило… тобто під руку?” І чомусь вирішив, що може, і подумав: “То, мабуть, привид без голови саме так і робиться”.
Я пильно придивляюся до лелеки і раптом помічаю, що — ні! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рівне місце. Якби він сховав голову під крило, то хоч шию було б видно, а так…
— Діду, — вражено питаю я. — Діду, а де ж його голова?
— Що? Голова? — ніби не розуміючи, перепитує дід Салимон і раптом із стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, діду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Ні! Краще вже зовсім без голови! — каже дід і раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї і жбурляє в кущі. І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон — баштанник.
Я від жаху завмираю. А дід стоїть поряд зі мною — без голови, у білій сорочці — і розмахує руками. Певне, він щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
І тут я розумію, що дід Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночі.
І ще раптом я помічаю, що вулики, біля яких ми стоїмо, — не вулики, а… гроби… П’ять притрушених землею трухлявих гробів.
І враз віко одного з гробів заскрипіло, піднімаючись, і звідти вистромилась… голова попа Гоги.
— Здоров, рибалко! — і піп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — він показав мені рукою “носа”. Потім враз став серйозний, спохмурнів і мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. І посунувся у гробу, даючи мені місце.
І раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.
І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші і — не можу.
Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає…
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… і прокидаюсь.
«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XI. Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кілька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарешті отямлююсь. Я згадую всі вчорашні події, попа Гогу і своє тверде рішення з самого ранку бігти до діда Салимона.
Батька й матері, хоч і прийшли вони пізно після зборів, уже нема — в полі. Що то значить — передовики, активісти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона. Біг і хвилювався а що, як він ще не приїхав, весілля ж по кілька днів гуляють. І сам себе заспокоював, та ні, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусідів можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а більше ні. Та й Комишеваха недалеко, в сусідньому районі, сорок п’ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Мені здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дідом Салимоном, то загину — піп Гога обплутає мене, і я навіки втрачу і маму-депутата, і всіх рідних, і школу, і Галину Сидорівну, і все-все світле й хороше в моєму житті.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря літньої кухні у дворі курився синій димок.
Дід Салимон, жінка його баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина, фарбована блондинка, і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стільки снідали, скільки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабі Галі), бо весь час мовчав і майже нічого не їв (мабуть, дуже гонористий і не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав і не давав нікому слова сказать і якому його жінка весь час казала: “Сядь, сядь і помовч. Ти тут не найголовніший. Це не твоє весілля”; про закуску, яка була ніби й непогана, але пиріг недопечений, вінегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвіжі…
Я терпляче слухав ці балачки і думав, що я б погодився, мабуть, цілий рік їсти кислий вінегрет, пересолену рибу, несвіжі яєчка і недопечені пироги, аби виплутатися з цієї поганої історії, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарешті вони поснідали. Гості пішли в хату, баба Галя — мити посуд, а дід Салимон лишився на подвір’ї один. Тепер можна.
— Драстуйте, дідусю! — чемненько привітавсь я, заходячи у двір. Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звів догори брови дід Салимон. — Заходь! Що тобі? Меду?
У мене враз затремтіли ноги. Це ж були майже ті слова, і що уві сні. І я відчув, що зараз я скажу теж так, як уві сні, і злякався цього. І не міг наважитися сказати. Тільки заперечно похитав головою.
— Значить, просто так, у гості? — усміхнувся дід Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що мені хотілося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — підморгнув дід Салимон. То давай, ну!
— Та ні, я просто… просто спитати хотів… — нарешті зваживсь я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Діду, ви позавчора уночі, перед тим, як на весілля їхати, нічого не помічали?
— Уночі? Позавчора? — дід здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночі… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?
— Ну, не відчували нічого… такого?
— Відчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
— Та ні! У такому… у… душевному відношенні.
— А-а… у душевному? Відчував! Відчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметані на тарілці залишив.
— От які ви, діду! Я не про те! Я про видіння. Видіння якесь не являлося вам уночі позавчора?
— Тю! Видіння! Та що я хворий який, чи що? Хай — бог милує!
— Та я теж вроді не хворий, а позавчора уночі у вашому садку біля Горбушиноі могили не тільки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — і я простягнув дідові фотографію.
У цей час я повернув голову в бік Карафольчиного городу і здригнувся там стояла вся наша гопкомпанія: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький і (я навіть не повірив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, і пильно прислухалися до нашої з дідом розмови. Дід, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хіба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дід.
З хати вийшов племінник діда Салимона.
— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах
— Ану, Серьожо, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон. — Ти чоловік грамотний, поможи розібратися. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночі.
— Привид? — племінник підійшов, взяв у діда фотографію. Подивився і похитав головою:
— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.
— Мда-а, — розгублено розвів руками дід Салимон — Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності…
— Хіба я знаю… — знизав плечима племінник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як… — задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Почім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Оксанко, давай плечики.
— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви… — почала вона.
Але племінник перебив її.
— Цить! Давай сюди! — і, змовницьки прибавивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?
І тільки тут я збагнув, що вони сміються.
Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:
— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисте, на повні груди: — Га-га-га-га-га!
І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, у нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п’яного каліку. І дружина племінника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалістю.
Вони жаліли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузія, як каже дід Салимон.
Та, люди добрі!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. До лампочки мені тепер піп Гога, баба Мокрина і вся їхня братія. Не боюся я їх анітрішечки, анікрапелюшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному ґрунті.
І я сміюсь, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.
— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересміявшися, нарешті спитав дід Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не піддававсь я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Павлуші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що? І тебе просити треба? — скривився дід.
— А я тут ні при чому, — хмикнув Павлуша.
— Як? — здивувався дід Салимон. — Хіба ви не вдвох?
— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся і пішов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Незручня-ак! — протягнув дід Салимон.
Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть. Тільки у протилежний від Павлуші бік. Просто через кладовище, туди, у поле, де тільки вітер, далі від людей.
Ну, тепер усе! Кінець!
Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало у спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.
Все!
Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене більше друга.
Все!
«Таємниця трьох невідомих» XII. Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг — Вороний. Солдати. “Восьмьорка”
Минуло кілька днів.
Усього три слова, три невеликих словечка — “Минуло кілька днів…” Написав — і не видно їх. Ніби й не було нічого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, і сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.
Як на зло, погода знову зіпсувалася.
Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш біля вікна, вшнипишся у калюжі-хлюпалюжі надворі і тільки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.
До чого дійшло — підручники торішні перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
— Пішов би хоч до Павлуші — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов’язками вона весь час забувала, що ми посварилися навіки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалібної здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить… Краще б він уже тою скрипкою по голові мене луснув.
Уперше, мабуть, у житті збагнув я по справжньому, що то за безпросвітна штука — справжня самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.
І робити нічого не хочеться, і читати не хочеться, і гратися не хочеться — нічого не хочеться…
Павлуші добре — сидить собі, мабуть, і малює якусь собаку…
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на голові стоїть — мені що! Мені до лампочки! Іуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ періщить… А вода у ринві дзюренчить без упину… А калюжі—хлюпалюжі вже всю землю вкрили, і, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. І нема тому морю ні кінця ні краю — безмежне і безлюдне воно, мов за всесвітнього потопу. І здається, сонце вже ніколи не проклюнеться крізь густезні каламутно-сірі хмари.
А в голову непрохано лізуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лізуть і лізуть…
Про робінзонівську епопею на безлюдному острові у плавнях, про мандри у кукурудзі, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кіностудію, про лаврські підземелля, про тореадорський бій з Контрибуцією, про ВХАТ з “Ревізором”, про атомну бомбу на транзисторах і т. д., і т. п.
І що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лізе, завжди це з ним зв’язано, завжди там він обов’язково. Наче в мене і не було свого особистого життя. А тільки спільне з ним. Ніби сам я не ціла людина, а півлюдини. З одною ногою, одною рукою, півпуза і півголови. А друга нога, друга рука, другі півпуза і півголови — Павлушині. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навіть по лобі кулаком бив, щоб вибити ті спогади, але марно. “Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на місці, без дії, нарешті вирішив я. — Треба рухатися, треба діяти, щось робити, і ті спогади самі вивітряться”.
Я скочив з підвіконня і почав рухатися — швидко ходити по хаті з кутка в куток, спершу просто так, а потім розмахуючи руками.
Дід Варава, який куняв на печі, розплющив одне око і спокійно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
І все-таки ці кілька днів минули.
Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко.
Мені трохи полегшало. Я вивів надвір велосипеда, защепнув на правій нозі холошу дерев’яною прищіпкою для білизни (я завжди це роблю, щоб холоша між ланцюг і зубчики передачі не заскакувала), сів і поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах і робило їх чистими.
Я з розгону врізався в калюжі, і вони розліталися врізнобіч сонячними бризками.
Виїхав за село і помчав польовою дорогою. Вітер свистів у вухах якоїсь веселої пісні без слів А потім зненацька з’явилися слова. То вже був не вітер. То назустріч мені ішли солдати. Ішли, дружно співаючи бадьорої похідної пісні:
Путь далёк у нас с тобою,
Веселей, солдат, иди,
Вьётся, вьётся знамя полковое,
Командиры впереди.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовет.
Солдаты, в поход!
І після цих серйозних слів вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого віршика, що ото вчать у дитсадках:
Наша Таня горько плачет,
Уронила в речку мячик.
Тише, Таня, Танечка, не плачь,
Эх, не утонет в речке мяч.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовет,
Солдаты, в поход!
Я з’їхав на узбіччя і став, пропускаючи їх. Вони всі були дуже молоді, ці солдати, більшість із них, мабуть, ще й не голилися, і той дитсадівський віршик був іще свіжий у їхній пам’яті. І вони так весело й дружно співали, що мені стало заздрісне. Добре, мабуть, бути солдатом і відчувати себе у такому гурті. Іти отак полем і співати.
Солдатів і взагалі військових ми бачили часто. Кілометрів за п’ять від нас, за Дідівщиною, у лісі були військові табори, а далі, в степу, артилерійський полігон.
І вже з рік, а то й більше в центрі села біля сільмагу на стовпі під репродуктором висіла дошка з об’явою:
ВНИМАНИЕ!
На полигоне постоянно днем и ночью производятся стрельбы. Красный флаг на вышках — на полигоне стрельба. Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона — только с разрешения начальника полигона.
І хоч гупало на тому полігоні далеко не щодня і не щоночі, випасати худобу і збирати гриби та ягоди ніхто туди не потикався, навіть з дозволу начальника. Тільки ми, хлоп’ята, кілька разів ходили туди шукати порох, гільзи та інші боєприпаси. Та й то більше “на слабо”, як хтось зачепить (“От слабо тобі!..”) і без особливих результатів.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спеціально були одведені грунтові дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танці. І ми любили товктися біля них і слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат із Рязані, на ім’я Митя Іванов, рудий і кирпатий.
Він невтомно кепкував зі свого друга, удвічі за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Підгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дівчина, Митя Іванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Підгайко, стру-унко! Рівняння на середину!
Підгайко червонів і махав рукою:
— Та ну тебе!
Тоді Митя Іванов починав йому вичитувати:
— Солдат є що? — суворо питав він і сам відповідав: — Солдат є військовослужбовець, який уміє — що? — відмінно володіти зброєю; який досконало знає матеріальну частину і який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А Ти, Підгайко? Ти ледар, нехлюй і сачок. Ти думаєш тільки про їжу і про дівчат. Ганьба! До якого життя ти дійшов! Який приклад ти показуєш підростаючому поколінню? — широким жестом він вказував на нас, хлопчаків. — Ганьба! Мені соромно за вас, солдат Підгайко! Два наряди поза чергою! І три години стройової. Кру-гом! Від мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останні речення він вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслідував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалі вони були дуже хлоп’якуваті і подібні до нас, ті солдати. Передражнювали своїх командирів, як ми вчителів, розказували, що хтось із них ходив у “самоволку” (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, “пасували” уроки).
І весь час жартували й сміялися.
А по-моєму, жарти в житті найголовніше. Життя, по-моєму, не може бути без жартів. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, які не розуміють і не люблять жартів. По-моєму, це лихі, негарні люди. І навіть якщо вони й не зробили ще нічого лихого, то здатні зробити і колись-таки зроблять.
А веселі, дотепні люди — дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні тільки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, і одразу легше працювати людям, і робота спориться, коли серед людей веселий чоловік. А коли начальник веселий і вміє жартувати, то взагалі чудово. От у нас такий голова колгоспу Іван Іванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний і суворий, увесь час тільки кричав і руками розмахував. І од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить ніколи, тільки жартує, і колгосп — перший у районі.
І я певен, що і в бою отой Митя Іванов і той Підгайко швидше вчинять геройський подвиг, ніж хтось інший.
І то нічого, що Митя Іванов іде оно в строю останнім (бо найнижчий). Однак він не останній. Я певен, що оту “Таню” дошкільнячу він перший заспівав, а всі підхопили.
Проходячи повз мене, Митя Іванов підморгнув і всміхнувся. І так мені захотілося побігти слідом і, пристроївшись за ним, закрокувати і підхопити пісню. Але… якби ж то я був хоч у другому класі… А так…
Та однак зустріч із солдатами якось одразу підняла в мене настрій, і я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкістю, і в душі моїй сама собою виспівувалася, вимулікувалась ота хвацька солдатська пісня: “В путь… в путь… в путь…”
Ех як я люблю отак-о мчати на велосипеді серед безкрайнього поля або степу, чи лісовою стежиною, чи понад річкою по мокрому піску попід самісінькою водою (то кравше, ніж асфальт!).
Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедів! У нас усе село на велосипедах їздить: і в поле, сапку до рами прив’язавши, і на базар, кошики до багажника й до керма приторочивши, і куди хочеш.
Взагалі велосипед зараз — це основний на селі транспорт. Так каже дід Салимон. У місті на велосипедах тільки діти й спортсмени їздять, а в селі усі. У місті ви старої жінки на велосипеді зроду не побачите. А в нас яка-небудь сімдесятилітня баба Палажка педалі накручує, аж гай шумить, і ніхто й не дивиться, ніби то не стара баба на велосипеді, а дівчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навіть уявляю, що це мій кінь бойовий. І я лагідно називаю його кінським іменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
І здається мені — ні в кого в світі нема такого баского коня, як у мене.
— І-го-го-о! — так голосисто заіржав він на все поле, що я аж захрип.
Хіба є для такого коня які-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив він якийсь дрючок, що лежав на дорозі.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну.
Го… Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетів кілька метрів у повітрі і з усього розмаху гепнувся пикою у рідке багно.
А щоб… Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як мені здалося. То був рівчак ущерть залитий водою.
Мій Вороний лежав на боці, якось трагічно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я підійшов до нього, і зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спіраль. “Восьмьорка”! Такої жахливої “восьмьорки” я ще ніколи не бачив.
А до села кілометрів зо два.
От халепа! І чого я такий нещасливий! Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені знову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі. Ех!..
Підвів я свого Вороного, обняв за кермо і пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так ідеш, то рідко кого й зустрінеш. А як не хочеш нікого зустріти, то на кожному кроці:
— Ай-яй-яй!
— Що ж це ти іздєлав?!
— Ого-го!
— Оце “восьмьорка”?
— А-яй-яй!
А вже біля самої хати на Павлушу наткнувся. Він саме виходив з своєї хвіртки.
Побачивши мене, Павлуша не зміг втриматися від здивованої усмішки. Я спересердя тільки плюнув у його бік і тут же, як на зло, спіткнувся. Павлуша засміявся.
— Дурень! — крикнув я, нервово сіпаючи велосипеда, що застряв у хвіртці.
Він не відповів. Одвернувсь і пішов собі вулицею.
Дід глянув на понівечене колесо і спокійно спитав:
— Що — трактора на таран брав, га?
Я тільки зубами скригнув. З дідом сваритись я не міг. Хто ж мені тоді Вороного вилікує? Дід мій умів усе на світі. Що б я не зламав, не скрутив, не зіпсував, я завжди ішов до діда. І він мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому різні погані слова. Але я до них звик.
От і зараз я зітхнув і мовчки з надією глянув на діда. Дід у свою чергу зітхнув і сказав:
— Принеси плоскогубці, обценьки й молоток.
Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по інструмент. І дід одразу взявся до діла.
— Варвар! — дід любив перекручувати слова. — Тільки й знаєш золоті верби вирощувати… Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипеді тобі, а на корові їздити. Багамот! Отак колесо іскрутить! Та це ж треба уміти! Десять злодіїв будуть спеціально крутить і так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!
Я мовчки слухав і тільки раз у раз зітхав, показуючи своє каяття. Дід любив, щоб я каявся. Коли я каявся, він робив для мене все на світі.
Провозився дід аж до пізнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, ніби тільки що з магазину.
У діда мого були золоті руки. Якби мені такі руки. Мої тільки шкоду робити вміють. Ех!
