«Таємниця трьох невідомих» читати. Всеволод Нестайко

«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XІІІ. Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих

Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нічого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об’їжджаючи кожну ямку, кожний камінчик, кожну калюжку.

Дід стояв біля воріт, ніби просто так собі, але я помітив, що він скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цікаво, як воно крутиться. І він, видно, був задоволений своєю роботою.

Я проїхав до кінця нашої вулиці і повернув на центральну, Шевченківську, що вела через усе село в поле. Вже минав останні хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колії, щоб дати йому дорогу, і обернувся. Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і великих мотоциклетних окулярах-крагах, які закривали пів-обличчя.

Порівнявшись зі мною, військовий раптом загальмував.

— Рень? — коротко спитав він і, коли я кивнув у відповідь, простягнув мені якийсь конверт. І одразу дав газ і рвонув уперед.

Я так розгубився, що упустив конверта на землю. І поки піднімав, від мотоцикліста тільки курява на дорозі лишилася. Я встиг лише помітити, що то був офіцер: чи то старший лейтенант, чи то капітан (чи три, чи чотири зірочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрілювали — не впізнав би. Тільки й запам’яталося, як білозубо сяйнуло оте коротке “Рень?” на засмаглому, припорошеному обличчі… і окуляри на пів-обличчя, і зелений шолом…

Я глянув на конверт:

“Яві Реню. (Цілком, таємно)”

Занімілими пальцями розірвав конверт і витяг листа:

“Сьогодні, рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою знайдеш інструкцію, що ти мусиш робити.

Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива і секретна. Нікому ні слова. Щоб тобі було легше зберігати таємницю, ми поки що не називаємо себе.

Отже, рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль.

Г. П. Г.”

У мене враз змокріли долоні. Я звів голову й озирнувся навколо. На вулиці не було ні кого. Тільки біля крайньої хати у дворі баба годувала курей, примовляючи: “тютіньки, тю-тю-тю, тютіньки, тю-тю-тю”. Але вона в мій бік навіть не дивилася. Здається, ніхто нічого не бачив.

Я сів на велосипед і погнав у поле. Листа я міцно тримав у руці, притискаючи до ручки керма.

У голові моїй було метушливе безладдя.

Що це? Жарт? Хтось із хлопців? Або всі разом? Вирішили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив із тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурні. Чого ж мститися?

І чи став би офіцер на мотоциклі встрявати у різні хлоп’ячі витівки, передавати листа? Ні. Навряд. Та й почерк у листі не хлоп’ячий, не учнівський. Учнівський почерк, навіть найкаліграфічніший, одразу можна пізнати. А це був зовсім дорослий почерк — дуже чіткий, розбірливий, з нахилом уліво і кожна буквочка окремо.

Ні! Це не хлопці! А хто ж?..

І що означають ці букви — Г. П. Г.? Що це? Ініціали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардії полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберідзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберідзе).

Але в листі стоїть “ми”. Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє — “Г”, “П”, “Г”. І хто ж вони такі, ці троє невідомих? Хороші вони чи погані?

Не зупиняючись, я ще і ще раз перечитував листа. І нічого не зміг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навіть якщо це жарт — тим більше.

Я порвав листа на дрібненькі-дрібненькі клаптички і, їдучи, потроху викинув по дорозі.

Тепер того листа сам чорт не збере докупи ніколи в світі.

До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механічно крутили педалі, а кермо само собою звертало у бік Вовчого лісу. І я незчувся, як був уже на узліссі. І лише тоді раптом подумав: “Чого це я сюди іду? Адже у листі сказано — о дев’ятнадцятій. І якщо я приїду раніше, може, це пошкодити спразі — хто його зна”.

Я крутонув кермо і звернув на дорогу, що вела попід лісом у Дідівщину — наче хтось невидимий стежив за мною, і я хотів його переконати, що й не збирався їхати в ліс.

“Заїду в Дідівщину в крамницю, куплю льодяників фігурних”, — вирішив я. У дідівщинській крамниці були фігурні льодяники на паличках дев’ятнадцять копійок сто грамів. У нашу таких чогось не завозили. І ми іноді спеціально їздили по них аж у Дідівщину.

Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозі “Москвича” з відкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось підвів голову, і я впізнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:

— О! Ану подерж мені отут трохи.

Я зліз з велосипеда і, тамуючи в серці неспокій, подержав йому в моторі якусь штуковину, що він її прикручував плоскогубцями.

— Спасибі! — сказав він, як скінчив. Потім, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадкові, незрозумілі слова:

— Темна вода во облацех.

І усміхнувся.

Я здивовано кліпнув очима, тоді швидко сів на велосипед і поїхав. Мені стало якось не по собі від тих слів.

Я навіть забув про фігурні льодяники на паличках, а звернув на іншу дорогу і подався назад у Васюківку.

“Може, це піп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. “Г. П. Г.” “П. Г.” — це може бути “піп Георгій” абсолютно. А “Г.” Гаврилівна!.. Це по батькові бабу Мокрину. Мокрина Гаврилівна, її інколи так звуть — “Гаврилівна”. І це вони хочуть заманити мене до лісу і… вбити. За те, що я їх з отим привидом підвів. А що! Були ж такі випадки, коли релігійні фанатики вбивали людей. Навіть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нічого б не було мені страшно. І нащо то він зрадив? От уб’ють мене, тільки тоді він пошкодує, тільки тоді зрозуміє, що це він винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пізно…”

У селі я повернув вулицею Гагаріна до річки. Мені кортіло глянути, що зараз робить баба Мокрина. Її хата була крайня, майже біля води. Під соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селі. Таких сортів яблук, як у неї, не було ні в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було ні в кого на селі.

Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:

— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобі чортів у пеклі фотографувати! Гайдабура! Геть!

Я тільки усміхнувся й поїхав. Мені одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очі мені замилювала, щоб я нічого не підозрював. Та й що це я вигадав! Кому я потрібен, щоб мене вбивали. І хіба міг офіцер на мотоциклі бути заодно з попом Гогою і бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!

Я твердо вирішив нічого не боятись і о дев’ятнадцятій годині їхати у Вовчий ліс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрібен і можу стати у пригоді. І нічого думати. Мій дід завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре діло, роби, не задумуючись і не відкладаючи.

Але не думати я не міг і до шести годин вечора тільки про це й думав.

«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XIV. Вовчий ліс. Історія дота. Несподіванка

Нарешті я сів на велосипед і поїхав.

Вовчий ліс був колись дрімучий, з непролазними хащами, і в ньому справді водилися вовки. Тепер вовків там уже давно нема — усіх винищили. Але непролазні хащі лишилися. І хоч і без вовків, були вони страшнуваті. Під час війни у Вовчому лісі точилися великі бої. Він весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.

А у старому дубняку на узвишші громадяться величезні брили зруйнованого доту.

Колись тут було узлісся, і саме біля доту перехрещувалися дороги одна, що попід лісом на Дідівщину, друга, що через ліс, на Гарбузяни. А тепер узлісся одсунулося майже на кілометр, бо піднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають “глеканкою”, бо як їхати по ній возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глекають. А дорогу, що через ліс на Гарбузяни, люди назвали “генеральською”, бо у лісі вона повертає до військових таборів.

Славна історія цього дота.

У сорок першому, коли німці загарбали Україну, у цьому доті тримали кругову оборону троє наших бійців. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кілометрів на схід, а німці все не могли ніяк захопити дот. Ні бомби його не брали, ні снаряди, ні міни. Вісім днів трималися бійці без води, без їжі, до останнього патрона. Чотири танки підбили з противотанкової рушниці, безліч фашистів покосили з кулемета. І тільки як не стало уже боєприпасів, вийшли бійці й беззбройні пішли на ворожі кулі. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.

І дот, навіть порожній, нагонив страх на фашистів. Вони навезли туди три хури вибухівки і висадили його в повітря.

Але й розбитий, понівечений, з покрученими залізними рейками, що, наче кістки, стирчали на зламах з товстелезних метрових брил, — він вражав своєю силою і могутністю. Ті величезні брудно-сірі, вкриті де-не-де іржавим мохом, брили були з якогось неймовірного, ніде тепер не баченою залізобетону, густо замішаного на гостро-гранчастому гранітному камінні, яким ото мостять дороги. З-поміж того каміння виштрикувалося чорне покручене плетиво у палець завтовшки залізного дроту, що його навіть іржа не брала.

Весь дот заріс густою жалючою кропивою, наче оберігаючи в такий спосіб свою горду самотність і недоторканність.

Проте на одній з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на віки чимось гострим своє ім’я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помітно, а останнє “я” було таке вже хирляве й немічне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгідним “я”.

Хоч був дот не дуже й далеко від села (а як на велосипеді, то ще ближче), ми, хлопці, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разів зо три, може, тільки й був. І по гриби, і по ягоди ми чомусь більше ходили у Піщанський ліс, за Піски.

І тепер, коли я під’їжджав до доту, все навколо здалося мені чужим, незнайомим і незвичайним. Стояла моторошна тиша, навіть пташок не було чути, тільки десь високо вгорі ледь-ледь шелестіло од вітру листя.

Я прихилив свого Вороного до дуба при дорозі і, обережно розсовуючи кущі та хапаючись руками за гілки, подряпався нагору, до руїн дота.

І раптом почув негучний, але владний голос:

— Ти куди?!

Від несподіванки я випустив з рук гілки, за які тримався, і впав на коліна.

— Куди лізеш? — повторив голос.

— Нікуди… а… а що таке? — спитав я, все ще стоячи навколішках і даремно вдивляючись у гущавину — того, хто казав, за кущами не було видно.

— Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишці. Ану давай звідсіля!

Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до військових таборів.

Сперечатися було ні до чого. Я повернувсь і навсидячки став спускатися вниз.

От чорт! І треба ж! Поставили якраз на цьому місці. Ну, нічого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку — він і не вгледить. Ці вартові, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розвалився собі в кущах і покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди піде? Якби я просто на нього не наразився, він би, мабуть, і голови не підвів.

Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч і, перебігаючи від дерева до дерева, починаю обходити дот ізбоку. Тепер я пильную і намагаюся рухатись якомога обережніше. Та коли я вже був майже біля мети, з кущів почулося:

— Ти що — у піжмурки зі мною граєш? Ану давай звідси!

Помітив. Таки помітив, чортяка!

— Уже й грибочка пошукати не можна, — промимрив я і, набурмосившись, пішов назад.

От же ж!

Як же я тепер візьму інструкцію? Невже вони не знали, що будуть військові навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе?

А може, вони тому й звернулися до мене, що сподіваються на мою спритність, пронирливість, на те, що я зможу непомітно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тоді такі “вони”? Якщо вони хочуть робити щось таємно від армії… Може, “вони” шпигуни? Е, ні! Юринда! Досить з мене шпигунів. Були вже в моєму житті “шпигуни”. Книш і Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такі дурні, щоб їх хлопчаки виловлювали.

Та й не стану я робити нічого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тоді вже…

Але додому так просто йти я не можу. Мушу дістати з амбразури ту інструкцію. Мушу! Бо інакше я не поважатиму себе.

Я беру Вороного за сідло і струшую, щоб він подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потім сідаю і кручу педалі по дорозі — нібито в бік села. Але од’їхавши метрів сто, так що з дота мене вже ніяк не видно, звертаю в ліс, ховаю Вороного під папороттю в окопі і по-пластунському, на пузі, починаю в обхід скрадатися до доту. Я повзу довго і обережно, через кожні два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарешті переді мною дот. Вартового ніде не видно. Він, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихід один пробиратися через руїни дота і спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратись. Я вже казав, що весь дот заріс густезною і немилосердно жалючою кропивою. І одна справа іти такою кропивою на повний зріст, розсуваючи її якоюсь гілкою, а зовсім інша — повзти нею на пузі, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.

Я ліз уперед маківкою, опустивши лице до землі і прикриваючи його однією рукою. Розсував кропиву просто своєю маківкою. І поки голчасто-зубчасте кропив’яне листя проходило по волоссю, я його не відчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив мені на шию окріп.

Але найбільше страждали вуха. Бідні мої великі відстовбурчені вуха. Мені навіть здавалося, ніби я чую, як вони сухо тріщать, палаючи жарким полум’ям. І здавалося, що не кропивою лізу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зціплював зуби і ліз, ліз, ліз.

— Мда-а! — почув я раптом над головою. — Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!

Лайнувшись про себе останнім словом, я підвівся.

На похилій брилі дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Іванов. То був він! І десь у глибині душі ворухнулася в мене схвальна думка: “А вартовий він таки непоганий, не пропустить”.

Митя Іванов дивився на мене беззлобно, з цікавістю. Мої геть пожалені кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.

— Ну, так що тобі треба? — спитав він усміхаючись.

— Нічого, — я ще не встиг придумати.

— Нічого? Гм. Значить, дурень, — з розчаруванням сказав він. — А може, все-таки треба?

І раптом у мене майнула думка: “А може, це все спеціально? Щоб мене перевірити?”

Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч мені б дуже хотілося довести, що я таки не дурень, але не скажу нічого.

«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XV. Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табір

Зненацька на дорозі загарчав мотоцикл і, чмихнувши, враз замовк зупинився.

— Іванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозі? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.

— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник… Пацан якийсь. Я його жену, а він лізе…

Кущі розсунулися, і з’явився офіцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене і спитав:

— У чім річ, га?

Я теж пильно глянув на нього і мовчки знизав плечима. А в голові шалено крутилося: “Той чи не той? Той чи не той?” І ніяк я не міг згадати, з вусиками був той чи без. Та хіба за ті лічені секунди, поки він передавав мені листа, можна було щось запам’ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжеие, усмішка білозуба. І на погонах три зірочки… Здається, таки той.

— Ти що — німий, да? Не розумієш, що тобі кажуть? А що з вухами? Чому такі червоні? І шия… Іванов! — він раптом мегнув блискавичний погляд у бік солдата. — Ти що… га?

— Та що ви, товаришу старший лейтенант!

Вуха Іванова стали враз червонішими, мабуть, за мої.

— Як ви могли подумати? Це він кропивою ліз. Шалений якийсь!

— Кропивою, да? — офіцер здивовано звів брови і глянув на мене з відвертою цікавістю. — ін-терес-но! Так що тобі тут треба, га?

“Нічого нічого, — подумав я, — перевіряйте, перевіряйте! Ви мене не “підчепите”. Я не розколюся, не бійтесь”.

І, удаючи з себе дурника, я закліпав очима й сказав:

— Та грибів хотів підшукать… Хіба не можна? Не можна?

Офіцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тім повернувся до солдата.

— Іванов, приглянеш за його велосипедом, да…

— Єсть! — козирнув солдат.

— А ти поїдеш зі мною, — наказав мені старший лейтенант і пішов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пішов за ним.

— Сідай! — кивнув він на сидіння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, і ми з місця так стрімко рвонули вперед, що я ледь не злетів з сідла. Добре, що встиг чіпко вхопитися за офщерову гімнастерку.

Ми мчали по вибоїстій, розбитій важкими військовими машинами, так званій “генеральській” дорозі. Мене немилосердно підкидало, і півдороги я сливе летів у повітрі, а півдороги тільки їхав. Та я не помічав цього. Навіть навпаки. Це якнайкраще відповідало моєму душевному стану. Бо мене однак підкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — “мандраж”. Хіба я міг, скажіть, бути спокійний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе і секретне завдання, для якого вимагалася мужність, сміливість, може, навіть героїзм. Ясно тепер, що це якесь військове завдання. Секретно-військового значення Може, десь там у них щось зіпсувалося. І дорослому не пролізти. Пацана треба. Може, накажуть лізти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.

І було мені з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п’ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навіть попелу од мене не зостанеться, поховати нічого буде). А з другого боку підпирала радісна гордість, що саме вибрали мене, виходить, вважають, що я підходящий кадр для такого діла. І так же хотілося довести, що я такий! І лоскотало біля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштані вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речі, так до речі! Павлуша умер би від заздрощів! От тільки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевіряють і випробовують. А може, навпаки, прийдуть у школу і на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цінний вручать, фотоапарат, транзистор абощо… А можуть і медаллю нагородити. Що — не буває хіба, що хлопців нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!

Мотоцикл так різко зупинивсь, що я ткнувся носом офіцерові в спину. Ми були на великій галявині перед високою дерев’яною, як ото на щосе при в’їзді в новий район, аркою, прикрашеною вгорі прапорцями Але на відміну від районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залізничному переїзді, і стояла будка з вартовим.

— Пропускай! Лазутчика везу, — наказав офіцер вартовому. Той підняв шлагбаум, і ми в’їхали на територію табору.

“Лазутчика везу”, — значить, доведеться-таки кудись лізти.

Ми їхали (тепер уже повільно) чистенькою, всипаною білим пісочком доріжкою, обабіч якої стояли вряд брезентові палатки, точнісінько, як у піонерському таборі.

І навіть червоні гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж доріжки, були схожі на піонерські:

“Равняйся на отличников боевой и политической подготовки!”, “Тяжело в учении — легко в бою!”, “Стрелять только на хорошо и отлично!”

“Виходить, солдати — такі ж самі школярі, тільки дорослі, — подумав я. — Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцінки і рівнятися на відмінників? А я так мріяв закінчити школу і назавжди позакидати всі підручники на найвищу вербу, щоб і не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тільки й життя, поки без штанів бігаєш і грамоти не знаєш. А як пішов до школи — кінець, гимбель! Запрігся на всеньке життя у двієчники…”

— Клас тактики, — не обертаючись, сказав офіцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопані ряди довгих лавок, як у літньому кінотеатрі, тільки замість екрана на дереві висіла чорна шкільна дошка.

— Спортплощадка. “Смуга перешкод”, да, — знову, не обертаючись, сказав офіцер.

“Спортплощадка” була велика, там і футбольне поле, і волейбольний майданчик, і турнік, і коні, і величезна шибениця з жердиною, канатом, кільцями і похилою драбиною (щоб на руках підніматися). А те, що він назвав “смуга перешкод”, то був комплекс різних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, під якою на пузі пролазити, тощо. Це мені сподобалося. Це, мабуть, цікаво. Добре було б спробувати… А втім, може, мені зараз доведеться таку “смугу перешкод” долати, що це дитячі іграшки?!

— Артилерійський парк, да, — мотоцикл притишив хід біля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат і гусеницями тягачів. Але зараз ні гармат, ні тягачів не було. Тільки в глибині під навісом стояло кілька видовжених, приземкуватих бронемашин і якихось високих грузовиків з будками. Та окремо, під іншим навісом, стояло кілька восьмиколісних машин із скошеними вниз, як у човнів, носами.

— А то що таке?

Я тицьнув рукою в бік отих восьмиколісних машин із скошеними носами.

— Бронетранспортери-амфібії. Для подолання водних рубежів, да, і для висадки десантів. Зрозумів?

— Зрозумів.

Він говорив ламаною, мішаною мовою — половина слів українських, половина російських. Мабуть, йому було важко, але все-таки він намагався говорити по-українському, і це виходило у нього якось симпатично.

І оте своє “да” майже після кожного слова він вимовляв з особливою співучою кавказькою інтонацією, і воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.

Ми проїхали трохи далі. Біля довгого дерев’яного барака він сказав:

— А це їдальня.

Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, націлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали і довго сперечалися.

Антончик Маціевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що міномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похідна кухня.

— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офіцер.

— Ага, — сказав я.

— Ти в якому класі?

— У сьомому.

— Значить, через чотири роки… Ну, все, поїхали, да.

Він розвернув мотоцикл і дав газ. І за хвилину ми знову були біля арки. Вартовий підняв шлагбаум, і ми рвонули “генеральською” дорогою назад до дота.

“Оце все? — розчаровано дивувавсь я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територією табору, а потім… Чи, може… чи, може, я їм… не підійшов?”

Мені стало дуже гірко від цієї думки.

Ми під’їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидів, тримаючись за його гімнастерку. В мене ще лишалися краплини надії, що це ще не все. Він повернув до мене обличчя і усміхнувся.

— Мені злазити? — тихо спитав я.

— Да, дорогий друже, — сказав він.

Я важко перевалив через сідло ногу й зліз.

Він знову усміхнувся.

— Да, будьмо знайомі — старший лейтенант Пайчадзе, — він простягнув мені руку. — До речі, скажу тобі по секрету, да, у нас у штабі була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Підняти військово-спортивну роботу серед старшокласників. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матеріальною частиною, з бойовою технікою. Треба готувати з вас хороших воїнів, да. Вірно я кажу, га?

Ні, щось він не те каже… Невже я йому не сподобався, невже не підійшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом і наважився.

— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув. — Навряд. Хіба що Павлуша, може… Але…

Він пипьно глянув на мене і сказав:

— Думаю, що ти хороший хлопець, да… Але не розумно, про що ти говориш…

Кров кинулася мені в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!

— Нічого, це я просто так… Спасибі! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного і крутонув педалі. Від’їжджаючи, чув, як Митя Іванов промовив:

— Дивний хлопець, правда!

Пайчадзе щось відповів — я вже не чув.

Тьху! Як паршиво вийшло!

Якщо вони справді нічого не знають про лист, то вони точно думають, що я цілковитий дурень або пришелепуватий.

А якщо… Тоді ще гірше. Виходить, я їм таки не підійшов.

Але чому в листі було сказано про амбразуру, про інструкції? Для чого? Невже просто так? Навряд.

І, здається, в того офіцера, що передавав мені листа, таки не було вусиків. Я їх запам’ятав би.

Тоді, може, і Пайчадзе, і Іванов просто не в курсі справи? Коли проводиться секретна операція, про неї знає дуже обмежена кількість людей, навіть серед своїх. Це закон. Слава богу, кінофільмів таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!

Тоді треба почекати, може, ці тактичні навчання скоро закінчаться і пост знімуть. Я виїхав на узлісся і звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю під сосонками, а сам приліг на теплий і м’якенький, як перина, сивий лишайник.

Звідси добре було видно і дерев’яну вишку, що стриміла над лісом, і дорогу. На вишці майорів червоний прапор. Я вирішив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, і тоді можна буде підійти до амбразури. Не міг же я спокійно їхати додому, навіть не довідавшись, що там таке в тій інструкції.

Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбільша для мене мука це стояти в черзі. Краще вже дві години вчити уроки, ніж півгодини стояти в черзі. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдієш.