«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XIX. Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
Коли я раптом вискочив нарешті на галявину до тої арки і шлагбаума, освітленого ліхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
Вартовий помітив мене і гукнув:
— Стій! Хто такий?!
Я під’їхав упритул до шлагбаума.
— Мені начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… — я вагався, говорити вартовому чи ні: однак же він не вирішує, а що, як не захоче покликати офіцера.
— Що сталося? Тільки повернулися з навчань. Троє діб… Може, вранці?
— У нас село заливає, — видихнув я.
— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капітан! Доповідає вартовий на прохідній єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! — Він обернувся до мене. — Давай он до тієї палатки!
Я пірнув під шлагбаумом і поїхав до палатки. Назустріч мені вже виходив високий офіцер з червоною пов’язкою на рукаві.
— Що таке?
Хекаючи і затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — і про хати, що по самісіньку стріху затоплені, і про те, що човни позносило і дроти електричні позривало, стовпи повалило, і про те навіть, як трактори буксують, не можуть підтягти колоди для плотів…
— Ясно, — сказав капітан. — Ходімо. Доведеться будити полковника. Хоч і жаль — годину всього, як ліг, тільки оце з походу повернулися. Та нічого не вдієш — тут така справа, що…
Ми пройшли кілька палаток і біля однієї зупинились. Капітан пригнувся і пірнув у неї. За мить палатка освітилася зсередини жовтим світлом, і на брезенті заколивалась довга химерна тінь.
— Товаришу полковник, — почувся голос капітана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусідньому селі повінь. Затопило хати, потрібна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся і мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так… Підніміть поки що офіцерів — начштабу, начартилерії, транспортників, командирів мотострілецьких батальйонів… інших не треба. Хай відпочивають.
Мені враз перейняло подих. Вчулося, що ніби це той самий голос, що говорив зі мною по телефону.
— Хто сповістив про повінь?
— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипеді примчав…
— Хай зайде.
З палатки вийшов високий капітан:
— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
Я зайшов у палатку. На вузькому залізному ліжку сидів, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловік. Він був уже в галіфе, але ще в майці. І мені зразу впала у вічі якась дивна невідповідність обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, із сивими скронями і засмагле, аж чорне, а тіло, навпаки, білісіньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м’язами, і шия теж, як у борця, товста і дужа. І таке було враження, що та голова не од того тіла.
— Драстуйте, — привітавсь я.
— Здоров. Сідай. Ну, розказуй, що там у вас.
Я сів на лаву біля столу і став розказувати.
Поки я говорив, він вдягнув кітель, що висів на стільці коло ліжка, з полковницькими погонами і кількома рядами орденських колодок на грудях.
Ще я не закінчив розказувати, як почали заходити офіцери. Тихо віталися. Він, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгі лави, що стояли круг столу. Вони сідали.
Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звів на мене брови пізнав. Ледь усміхнувся, але з слів моїх усе зрозумів — нахмурився.
Нарешті я замовк.
Полковник підвів очі на офіцерів, обвів їх поглядом:
— Всі?
— Так, товаришу полковник, — відповів високий капітан. Полковник підійшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
— Товариші офіцери! Хто ще не зрозумів, пояснюю — в сусідньому селі повінь, річка вийшла з берегів, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дії… Затопило, очевидно, цю частину села, в долині, біля річки… Цю вулицю, оці хати… Підходи отут, тут і тут…
Полковник і офіцери схилилися над картою.
“Чого вони так зволікають? — з досадою думав я. — Замість того щоб зразу підняти всіх по тривозі, кинутися по машинах і в село — наради якісь проводять… А там люди вже, може, гинуть…”
Тільки потім я розшолопав, що на все це пішли лічені хвилини. Просто то була дисципліна, організованість, які виключали безладдя і метушню. І я зрозумів, що робити швидко — це не обов’язково хапатися і поспішати. Але це я зрозумів тільки згодом, а тоді досадував, що вони, на мій погляд, дуже повільно повертаються.
— Значить, так, — казав полковник. — В операції братимуть участь бронетранспортери, два мотострілецьких батальйони, перший і третій, три малих арттягачі. Діяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей піднімати тихо, без галасу. Інших не будити. Готовність… — він глянув на годинника, і в цей час на стільці коло ліжка задзижчав телефон. Полковник підійшов, зняв трубку.
— Полковник Соболь слухає А… так… драстуйте… Драстуйте, товаришу Шевченко… Так… Уже знаємо… Через п’ять хвилин виступаємо… Звідки? Звідки знаємо?.. Та тут нам сповістили… — він глянув на мене, усміхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо. — Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить.
— Ява — розгубився я і додав: — Рень.
— Один товариш. Ява Рень. Знаєте?.. Так… так… Добре, передам. Значить, через п’ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. — Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. — Готовність… через… чотири хвилини! О другій чотирнадцять Виконуйте!
Мить — і палатка вже була порожня.
— А тобі секретар райкому просив передати подяку. За ініціативу і оперативність. Він, виявляється, знає тебе.
Я почервонів і опустив очі:
— То він матір мою знає, а не мене. Вона — депутат.
Полковник накинув на плечі довгий, майже до п’ят зелений плащ з каптуром, без рукавів, і ми вийшли.
З палаток вискакували, на ходу поправляючи гімнастерки, солдати і бігли до артилерійського парку. І не чути було ні криків, ні вигуків ніякого галасу. Тільки тупотіли і гупали по доріжках чоботи.
У парку заводили машини. Поки ми підійшли, вони вже одна по одній вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери і тягачі, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспівський, на якому їздив голова і який усі звали “бобик”. Але цей “бобик” був зовсім новенький, не забрьоханий грязюкою, з білими кружалами на скатах. “Бобик” підскочив до нас і різко загальмував. На задньому сидінні сиділо троє офіцерів. Вільне було тільки місце попереду, поряд з шофером.
Полковник на якусь мить задумався…
— Мда, з велосипедом ми сюди не вліземо…
— Товаришу полковник, я його візьму в свою машину, да, ми з ним стариє друз’я, — почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
— А, добре! Добре.
І я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мій велосипед і побіг з ним уперед, гукнувши мені на ходу.
— Давай за мною!
Я кинувся за ним.
Пайчадзе підбіг до бронетранспортера-амфібії, передав комусь нагору велосипед і вже сам злетів угору і зник за бортом. А я тільки підбіг і безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач — мотор гуркотів, машина здригалася — от-от рушить А я все дряпався і сповзав, як жаба у скляній банці. У відчаї я вже хотів крикнути, як почув згори:
— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
Мене, як пушинку, одірвало від землі. І втягло в машину. Зразу ж машина рушила. І настрій мій з розпачливо-безнадійного вмить підскочив до радісно-збудженого. Вперше у житті я їхав на такій машині! На військовому бронетранспортері-амфібії, що призначений для висадки десантів і долання водних рубежів! Чи їздив хто-небудь із хлопців на такій машині? Та ніколи в світі! Та вони луснуть од заздрощів, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хіба є ще де-небудь у світі такі машини!
Мене розпирало од гордості і радісно лоскотало у грудях. Тільки б побачив хтось із хлопців! Тільки б побачив! А то ж не повірять…
І раптом я згадав, куди і чого я їду… “Ех ти! — з презирством сказав я собі. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. “Тільки б хтось побачив!..”
Але радісний лоскіт у грудях не минав. Я стояв біля самісінького водія, дивився на освітлені перед ним прилади, на різні циферблати і тремтливі стрілочки, дивився крізь скло вперед на дорогу, яку освітлювали потужні фари, на “бобик”, що, легко підстрибуючи на вибоях, біг перед нами, і здавалося мені, ніби я іду в справжній бій з ворогом, і серце моє солодко завмирало.
“Ех ти! — знову з презирством сказав я собі. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!”
Ми вже проминули дот і виїхали на “глекапку”. Машини йшли швидко, повним ходом. Я навіть не встиг долаяти себе як слід — уже позаду й “глеканка”, уже польова дорога і ген уже й село… І знову мені здалося, наче я іду в справжній бій, вриваюсь у захоплене ворогом рідне село. І таке мене охопило бойове завзяття, що від нетерплячки я аж підстрибувати почав. Машини з ходу влетіли в село і, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагаріна.
У світлі фар я ще здаля побачив людей, які поралися біля плоту, і трактор, що буксував у провулку, і вози, на котрі потерпілі вантажили своє мокре майно. І все було так, як я його залишив. Я мимохіть здивувався невже так мало часу минуло. А мені здалося — ціла вічність.
“Бобик” полковника під’їхав до людей і спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник і офіцери вилізли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю і підбіг до них. І враз де й узялися біля них і голова Іван Іванович Шапка, і секретар сільради Халабуда, і директор школи Микола Павлович, і зоотехнік Іван Свиридович — коротше, все наше сільське начальство. Вони оточили офіцерів і всі разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слів не було чути, бо в машинах гуркотіли невимкнені мотори.
А я весь напружився, зіщуливсь і завмер. Я думав про одне — аби тільки мене не висадили зараз з машини, тільки б дозволили залишитися. “Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чіпайте, будь ласка, ну…” — причитував я сам собі. І боявся підвести очі, щоб не зустрітися поглядом із старшим лейтенантом, чи з водієм, чи з солдатами (їх було всього п’ятеро на машині). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. І чекав, відчуваючи чомусь, що головне залежить від нього. Він уже щось упевнено говорив офіцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бік, — очевидно, ставив завдання.
І от люди розступилися — офіцери кинулись до машин.
Пайчадзе скочив на бронетранспортер і наказав водієві.
— В кінець вулиці, да, до крайньої хати!
Я зиркнув на Пайчадзе і похолов — зустрівся з ним поглядом. Він дивився прямо на мене. Я опустив очі. Зараз він скаже: “Злізай” — і все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.
Але замість “Злізай!” Пайчадзе сказав: “Давай!” — і не мені, а водієві. І водій крутонув кермо, і, обминаючи “бобик”, машина рушила прямо до води.
— Тільки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе.
Я зітхнув і з вдячністю звів очі на нього. Але він на мене вже не дивився. Він дивився вперед. Шофер ввімкнув верхню фару—прожектор, і вона прорізала темряву далеко вперед. І куди тільки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилі вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.
Водій перевів якийсь важіль, позад машини закипіла, зануртувала вода, і враз я відчув, що ми вже не ідемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було під ногами грунту.
Паркани й тини обабіч уже сховалися під водою, і вже важко було повірити, що ми пливемо вулицею.
«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XX. Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподівана поява Павлуші
Дивно було бачити хати, по вікна занурені у хвилі, вони скидалися на незвичайну флотилію білих кораблів, що пливла не серед очерету чи комишів, а серед якихось дивовижних кущів, рясно всіяних жовтими, білими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напівзатоплених садків). Врожай на фрукти цього року видався добрий, і в садках зараз був справжнісінький компот, вода важко гойдалася, перемішуючи збиті плоди.
Всюди на хатах, на повітках, на хлівах, на клунях купчилися люди. Стріхи, покрівлі і дахи заставлені були різним хатнім скарбом. І по—чудернацькому виглядали на покрівлі швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якісь уламки, дошки, різний мотлох — ганчір’я, кошики, відра…
Побачивши нас, люди почали махати з дахів руками, підкликаючи до себе.
Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:
— Не хвилюйтеся, зараз вас знімуть! Зараз вас знімуть, да! Не хвилюйтеся!
Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбільша вода, де найскрутніше.
Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули відчайдушне жіноче:
— Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хаті на печі. Ой, потоне! Рятуйте!
То була хата Пашків, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що відкривав завісу під час “Ревізора”, на якому так здорово провалилися я — Бобчинський і Павлуша — Добчинський.
Мати Беті Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героїня. В неї було одинадцятеро дітей. Четверо вже дорослих, а решта — дрібнота. І ота дрібнота сиділа зараз на даху круг матері, як пташенята в гнізді.
Потім уже Пащиха розказувала, що чоловіка її та старших дітей в ту ніч саме не було дома — поїхали до Києва влаштовувати у технікум середульшого сина. І бідній матері довелося самій рятувати дітей від повені. І, закрутившися, не встигла вона винести п’ятирічного Альошку, що з переляку забився на піч. І вода вже вікна залила.
— Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрі!
Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної миті.
— Повертай тачку до тієї хати, да! — наказав він водієві. І за якихось кілька секунд ми були вже біля хати Пашків.
— Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робіть, врятуйте мені тільки сина! Ой, люди добрі! — голосила надриваючись Пащиха.
Пайчадзе роззув чоботи і одним рухом вискочив на борт машини.
— Прожектор на вікно! — скомандував він і шубовснув у воду.
За мить яскраве світло прожектора було спрямоване вниз, на стіну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вікна. Біля шибки з’явилася голова Пайчадзе. Пірнула у воду, тоді знову з’явилася. Видно було, що він висаджує ногами вікно. Та ось над водою на мить мелькнули босі ноги — лейтенант знову пірнув.
Є такий вираз “час зупинився”. Я раніше не розумів цього. Але справді бувають хвилини, коли час ніби зупиняється, коли перестаєш дихати, і серце не б’ється, і не відчуваєш, скільки минуло — секунда чи година. Ніби виключився десь у тебе всередині годинник, перестав цокати.
І так страшно. І порожньо. І нічого в тобі нема, окрім моторошного чекання.
І враз зацокало!.. З води біля вікна вигулькнули дві голови — Пайчадзе і Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радісно, що я аж закричав. І мати закричала, і вся її дітлашня, і солдати на “тачці”. І руки солдатські вмить підхопили Альошку з води і передали на дах — матері. І Пайчадзе підхопили і втягли в машину. Все це сталося так швидко і так ніби просто, що нема про що й розказувати.
Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цілуючи його, мати не встигла навіть подякувати старшому лейтенантові. Ми вже відпливали. Пайчадзе тільки гукнув:
— Вас зараз знімуть! І справді — вже підпливала інша машина. До мене враз дійшов залізний закон армії: наказ є наказ. Найперший обов’язок солдата — виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг — врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навіть кров на руках і на обличчі — порізався, мабуть, об шибку у вікні), але він не думав зараз про це — він поспішав виконати наказ, поспішав до крайньої хати. І він ніби відчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, і намагався надолужити згаяний час.
Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп’ячому стрибав на одній нозі, витрушуючи з вуха воду, і тільки тепер роздивився його як слід. Він був зовсім молодий, хоч і з вусиками. І вуха в нього відстовбурчені, як у Павлуші. І взагалі, як не дивно, він чимось нагадував мені Павлушу. І я подумав: “А де зараз Павлуша? Що він робить?” і раптом здригнувся, — я побачив його. Слухайте, це було просто неймовірно! Але я вже давно помітив: варто, на приклад, зустріти на вулиці когось схожого на твого друга чи знайомого і подумати про нього, як обов’язково незабаром зустрінеш його самого. Зі мною багато разів уже було таке… і я не знаю, чому це так, але це закон.
І коли я побачив Павлушу, я здригнувся від несподіванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибині душі вже передчував, що побачу його.
У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустріч нам від густих прибережних верб. І тільки потім роздивився постать, що навстоячки гребла на човні. І одразу впізнав Павлушу. Я впізнав би його навіть без прожектора, у темряві… На дні човна лежав добре відомий мені червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлуші торік його київський дядько. Цей ловкенький одномісний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрість у всіх наших хлопців. Ясно — Павлуша дістався на своєму надувному до верб, де в’язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло і не потопило (бо, мабуть, довгий і міцний був ланцюг), і тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б він про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об’єктивно…
Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжній, геройський кадр!
А я?.. Ех!.. Катаюся собі на амфібії розчудесній, яку й атомна бомба не потопить. Теж мені геройство!..
Ми саме підпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайніх хат, що стояли поряд, в одному дворі. Це було обійстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, під стріхою. Друга — то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тільки біліли голі свіжотесані крокви.
На старій хаті верхи на стрісі, обхопивши руками димар, сиділа баба Мокрина. А дві її здоровеннецькі, немолоді вже, але незаміжні дочки, з якими вона жила, були на горищі недобудованої кам’яниці — стояли там, тримаючись за крокви, обабіч плямистої рудої корови.
Розсовуючи крони славнозвісних яблунь баби Мокрини (здорові, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двір і, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стіну хати, а задком пришвартувалися до кам’яниці.
— Корівоньку, корівоньку спершу! Корівоньку, люди добрі! — загукала баба Мокрина.
Водій скерував прожектора на кам’яницю. І всі ми посунули туди — і Пайчадзе, і солдати, і я з ними. Від горища до машини було метрів півтора, не більше, та корова — не кицька, стрибати не вміє, і за карк її не візьмеш, щоб зсадити вниз.
— А як ви її туди випхали? — спитав Пайчадзе бабиних дочок.
— Та по сходні ж, по сходні, — пробасила одна.
— Десь її змило, — пробасила друга.
Сходня — то такі дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, піднімаються на будівництвах робітники, коли ще сходів нема.
— Доведеться на вірьовках, товаришу старший лейтенант, — промовив один із солдатів, і тільки тепер я з подивом пізнав знайомого мені Митю Іванова. Тю! От же ж! Скільки їхав разом і не помітив, що то він. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж і друг його, здоровань Підгайко. От же ж! Наче навмисне!
— Да, доведеться на вірьовках, да, — погодився Пайчадзе — Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був і собі, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
— Сиди, сиди! Ми вже якось самі, да! Заважатимеш тільки…
Кров кинулася мені в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберігає, щоб чого, бува, не трапилось. І Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темніє човен його попід стіною хати — підплив, дивиться: ніколи ж не бачив амфібії отак близько і в дії.
Замукала стривожено корова — солдати вже обв’язували її вірьовками.
— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрісі баба Мокрина.
— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась із дочок.
— Без вас зробиться! Сидіть собі нищечком! — підкинула друга. — Спокою од вас нема!
— От бачите, люди добрі, які в мене діти! — забідкалась баба Мокрина. — Рідну матір за боже пошиття не мають!
І раптом голос її набрав сили й металу:
— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене діти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзлися хлябі небесні. Потоп! Ото маєте, маєте!
“Щось баба явно передала куті меду, — подумав я. — Якби бог навіть і існував на світі, не став би він заради однієї баби та її сімейних стосунків витрачати стільки пороху і енергії. Дуже вже неекономно. Обійшовся б чимось скромнішим. А то чого це стільки людей має страждати через одну бабу”.
— Та цитьте, мамо!
— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи і постогнуючи.
І мені стало жаль її. Свинуваті-таки в неї діти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хіба так можна? Якби я своїй матері таке сказав, я б собі язика відрізав!
Може, та баба Мокрина тому і в бога вірить, що в неї такі діти…
— І пожаліти, і захистити нікому — простогнала баба Мокрина і раптом зойкнула: — Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За іконою… О господи!
І вона тихенько заскиглила, підшморгуючи носом, як мала дитина.
Ніхто на її зойк не звернув уваги.
На кам’яниці було гамірно — кректання, тупіт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: “Сюди!”, “Давай!”, “Тягни!”, “Держи!”, “Пускай!” Обв’язану вірьовками корову ніяк не могли виштовхнути з горища…
— Пропало!.. Пропало!.. О господи! — розпачливо повторила баба Мокрина.
«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XXI. Я пірнаю в затоплену хату. Пастка. Віч-на-віч з богом. Безвихідь
Рішучість охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тоді рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не зміг — для мене було зависоко. Підскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потім перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бік і нечутно спорснув у воду. Кілька рухів — і вже біля вікна. Ікона має бути отут—о у кутку, зразу за вікном праворуч. Намацую. Аби тільки шибку висадити так, щоб не порізатися.
Хата була затоплена майже по самісіньку стріху, і вікна, власне, я не бачив, лише край візерунчастої різьбленої лутки виднівся над водою. Підпливши, схопився за ту лутку і сунув руку у воду, мацаючи. Рука вільно пройшла у вікно: шибки вже були повибивані. Все гаразд. Я крутнув головою в бік човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нічого, він побачить, коли я вирину і передаватиму бабі Мокрині те, за чим вона плаче. Побачить!
Я трохи сіпнувся вгору, хапнув повні груди повітря і пірнув.
Пропливаючи крізь вікно, я зачепився за щось ногою і вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу — відпустило. Гребнув руками і виринув уже в хаті. Розплющив очі і враз побачив у кутку ікону. Так, так — побачив! Бо перед нею горіла лампадка… Мені спершу навіть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи і опинився біля ікони. Сунув за неї руку і намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив і назад до вікна. Пірнув — і враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохід. У вікні щось застряло. Мені забракло повітря, і я виринув. Знову пірнув і знову не міг пробитися. Виринувши, спробував намацати і відштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вікно завалило чимось великим і важезним. Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода піднесла — хтозна. Я сіртонувся крізь прочинені сінешні двері до вихідних — вони були замкнені. Мало того, я намацав, що вони були ще й підперті зсередини якимись колодами — мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води… Я поплив назад у хату. Друге вікно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба — невідомо. Більше вікон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вікна, тісна й незручна. Тому-то дочки й будували кам’яницю — для себе.
Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на воді, давався взнаки і мій марш-бросок на велосипеді до військового табору. Я вхопився за електричнии дріт з лампочкою, що звисав зі стелі посеред хати. Дихати було важко.
І раптом я зрозумів увесь жах свого становища. Я висів на електричній дротині майже під самісінькою стелею у затопленій хаті, а вода все прибувала. У тремтливому світлі лампадки я бачив, як хлюпоче вона попід стінами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище. Оно вже хвильки зачіпають, підгойдують лампадку. І тільки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед іконою. Як не згасла у тому шалі стихії ця маленька крапелька світла? То було якесь диво!.. А може… А може, це справді диво? Може… Тут я вперше придивився до ікони і побачив… бога. Він зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокійно і строго. Здавалося, він стоїть у воді по груди і вода ворушиться, хлюпоче біля його грудей від того, що він дихає.
Це було так страшно, що я відчув, як у мене здіймається догори чуб.
Спав на думку піп Гога, його таємничі слова: “Темна вода во облацех”, які я ніяк не міг зрозуміти, хоч явно відчував у них осуд і докір. Згадав і бабу Мокрину, і її прокльони на свою адресу. Темна вода… Вода… От вона — вода…
“Невже, виходить, є-таки в світі бог і це він карає мене, — з жахом подумав я. — і зараз мені буде кінець. Бо ніхто ж не знає, що я пірнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, і ніхто не бачив. Зараз вода підніметься до стелі, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, і все…
Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипеді, грати в футбола, їсти морозиво “крем-брюле”. Я рвонувся до вікна і пірнув. І несамовито, в усієї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крізь вікно. Я вовтузився під водою доти, поки не відчув, що одна тільки ще мить — і я захлинусь. Тоді я виринув. Розплющивши очі, встиг іще побачити, як востаннє блимнув і згас вогник лампадки. Своїм пірнанням я здійняв хвильки, і вони перекинули лампадку. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у воді, як сліпе кошеня. Сил ставало дедалі менше. Я почав ковтати воду і захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кінець?! Не хочу! Не хочу! Не хо…о…о! Я закричав. І сам почув, яким здавленим і безсилим був той крик. Так кричать крізь сон, коли душать кошмари. А може, це і справді лише кошмар, може, це все мені сниться? І я зараз прокинусь, побачу сонце, що світить у вікно, І почую…
