«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XXII. “Давай руку!” Я знову з ним. Що було за іконою
— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!
То був голос… Павлуші.
Я не одразу збагнув, що це насправді. Мені спершу здалося, що то мені мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку світла. То світилася вузенька шпарина вільного над водою повітря у сінешніх дверях. Йой! Там же в сінях у стелі хід на горище! Як я раніше не розшолопав! Із останніх сил, ковтаючи воду і захлинаючись, я сіртонувся туди.
Світло ліхтарика засліпило мене, і я нічого не бачив. Тільки чув Павлушин голос:
— Давай руку! Давай руку!
Я важко звів над водою руку і відчув, як її цупко схопила його рука. І лише тепер я зміг віддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тільки людина, яку щойно витягли з води. Я ковтав повітря одразу цілими кубометрами, жадібно, ненаситно, ковтав і не міг наковтатись.
Павлуша мовчав. Він тільки міцно стискав мою руку. А я стискав його руку. І міцнішого, палкішого рукостискання не було в моєму житті.
Коли я трохи відсапався і очі мої звикли до світла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було — певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не виліз ніколи Павлуша почав потроху підтягати мене вгору. Але я так знесилів, що не міг видряпатись і весь час сповзав назад у воду.
— Нічого, нічого, зараз… Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! — заспокоював мене Павлуша, крекчучи від натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одірвався нарешті од води і перевалився, як лантух, на горище.
Якийсь час ми лежали поруч, відсапуючись. Тоді я поклав йому руку на плече і сказав, затинаючись:
— Спасибі, с-старик!.. Я вже думав, що капець… От вталапався…
— А я бачу, що ти пірнув… Потім бачу — тебе нема… Мало чого, думаю… і — на горище.. — Павлуша на хвилину примовк. — Знаєш, я як побачив, що ти пірнув, здивувався страх. Я саме про тебе подумав — де ти є… А ти тут… Я тебе шукав, знаєш… Думав, щоб разом по човна… Але ти десь…
Я засміявся. Мабуть, йому дивно стало, що я засміявся. Бо нічого смішного він не сказав. Але я засміявся. Од радості. Він шукав мене! Він шукав мене! Чуєте! Друзяка мій дорогий! Як я міг думати, що ми назавжди посварилися? Як? Та хіба можу я посваритися з ним назавжди! Та він же Павлуша! Павлуша!
Ні, йому не стало дивно, що я засміявся. Бо раптом він сам засміявся. Він усе зрозумів. Ми лежали і сміялися.
І хоч мокрі штани і сорочка, противно обліпивши моє тіло, страшенно холодили, мені було так тепло, так хороше, як, здається, ніколи.
Як добре жити на світі, коли тебе врятував од смерті твій друг!
Ех Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував! Прощаю тобі все: і твою зраду, і твоє малювання, і твої слова образливі для мене, і те, що Гребенючку захищав, як я її грудкою по спідниці вцілив, і те, що ти не дальтонік… Прощаю! То все не твоя вина. То все тая… ну, не буду! Не буду! Навіть у думках не буду! Хоч цілуйся з нею, я в той бік навіть і не гляну. Одвернуся. Бо головне мені, що ти отакий-о хлопець! І немає для мене в цілому світі кращого друга. Я б поцілував тебе навіть зараз, та не вмію. Не цілуються хлопці між собою, не заведено. То тільки дорослі друзі-чоловіки цілуються.
Чи розумієш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумієш. Я по сміху твоєму відчуваю, по тому, як ти дихаєш навіть. Я ж тебе так знаю, як ніхто в світі, як мати рідна не знає.
Нарешті ми пересміялися, і Павлуша сказав:
— А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пірнути у вікно. Це ж загинути — дев’яносто шансів із ста. І чи варто було? Що вона там за іконою могла ховати? Ну, гроші… Ну, облігації трипроцентні… Та хай вони горять синім полум’ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дідько з ними!
Ух ти! А я ж зовсім забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанів, ще й на ґудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не міг же я його кинути, раз я по нього сюди поліз. А в руці він мені заважав.
Ой-йой! Як там облігації або гроші, то, може, з них уже каша у воді розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши ґудзика і відстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.
— Та ти що — таки дістав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж він був певен, що я не дістав, і заспокоював мене: “Дідько з ним! Хай горить синім полум’ям!” А воно, бач… Мені було страшенно приємне його здивування. Навіть кров у голову вдарила. Вже тільки заради цього варю було пірнути й зазнати всіх отих прикрощів. Кращої похвали, ніж це Павлушине здивування, для мене не було.
Але скромність не дозволила показати, що мені приємно. І я сказав: “Та!” — і махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого?
— Ану, присвіти ліхтариком, — попросив я Павлушу і почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стільки розгорталася, скільки відпадала м’якими, невагомими клаптями. Нарешті газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, і ми побачили скручені трубкою якісь папери, пописані олівцем. Я схилився нижче і прочитав на згині:
“…знову в бій. Бережи донечок наших і себе. Цілую. Михайло…”
Я підвів очі на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати і хитнув головою.
То були листи. Фронтові солдатські трикутники. То були листи з фронту чоловіка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останній день війни, в День Перемоги, дев’ятого травня сорок п’ятого року. Скільки минуло відтоді, а в селі й досі часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мій дід, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповідали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловік. І завзятущий садівник. То він насадив цей багатий сад перед війною, так і не скуштувавши його плодів. А тепер деякі дерева вже й повсихали…
І те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, і те, що зараз отам, попід хатою саме солдати рятували людей, худобу і майно — все це набуло для мене якогось особливого змісту. Я відчув себе так, наче я теж належу до армії, наче я беру участь у справжній військовій операції і зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронті, щось гідне бійця. І гордість з цього радісно залоскотала під серцем.
І я вже ні крапельки не шкодував, що пірнув по ті листи. Тільки подумав: “Бережи донечок наших…”, а вони, бач: “Не гавкайте, мамо”. І стало мені ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сиділа зараз верхи на стрісі і плакала, думаючи, що листи її чоловіка загинули, і може, згадуючи його і картаючи себе за те, що забула про них…
І жаль мені стало, що вона так наївно вірила в бога, вважаючи, ніби він такий хороший і справедливий, а він, бач, більше за всіх чогось саме її покарав, більше всіх затопив, аж по самісіньку стріху, а невірників, атеїстів, діда Салимона, наприклад, навіть не зачепив… Де ж справедливість?
І ще я подумав, що Павлуша виявився сильнішим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. І треба завжди надіяться не на бога, а на друга.
Добре, що дядько Михайло олівцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — і все.
— Ходімо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми підвелися.
— Я отут-о, через горищне вікно вліз, — розповідав Павлуша. — Але по мокрій стрісі вгору не подерешся.
Павлуша провів ліхтариком, освітлюючи захаращені різним мотлохом, засновані павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорі у стрісі зяяла дірка, через яку, певно, й вилізла баба Мокрина.
— Ти давай лізь, а я посвічу, — сказав Павлуша.
— Ні, давай разом, — мовив я. Мені не хотілось розлучатися з ним навіть на мить.
— Ну, давай, — не став він заперечувати. — Тільки лізь перший. Ти ж віддаватимеш.
І ми полізли.
Я перший.
Він за мною, присвічуючи ліхтариком.
Я так несподівано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дірки у стрісі, що баба злякано відсахнулась і швидко швидко захрестилася, примовляючи: “Свят! Свят! Свят!”. Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.
— То я, бабусю, не бійтеся, — проказав я і простягнув їй листи. — Нате ось!
Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, і не одразу взяла. Тільки мацнувши рукою, видно, зрозуміла, що то, і, схопивши, піднесла до очей.
— О господи! О господи! — промовила розпачливо і знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..
І так жалібно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защеміло в горлі. І я не міг нічого сказати.
Та й не довелося. Бо зовсім близько позад мене почувся голос:
— Зараз, бабушка, зараз…
Я обернувся. На стріху піднімався по приставленій з машини драбині Митя Іванов. Корова вже була в машині, бабині дочки теж.
Уже розвиднілося. Дощ припинився. На затоплені хати й дерева лягав туман. У білому серпанку все виглядало ще незвичайніше.
Я раптом відчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубіли руки. Від холоду аж боліло в грудях. Я відчув, що коли зараз якось не зігріюсь, то буде погано.
А там же в машині мій ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полізу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тільки бабу Мокрину знімуть і їхатимуть. А Павлуша ж на човні, він човна не кине. І машина переповнена. Крім корови, підсвинка й курей, оно ще скільки клумаків, чемоданів, ящиків усяких…
Митя Іванов, обережно підтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбині у бронетранспортер.
— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселіше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човні поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потім усвідомив, що цим самим одрізав собі шлях до ватника і хтозна тепер, як зігріюсь. “Але там, мабуть, зараз однак ватника і не знайдеш за тими клумаками”, — заспокоїв я себе. І щоб не було вже ніяких сумнівів і вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбині нижче мене і все чув, але нічого не бачив, крім моїх мокрих штанів, не встиг зорієнтуватись, і я трохи сів йому на голову. Та він навіть слова мені не сказав, а просто одразу став спускатися.
«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XXIII. У хаті Гребенюків. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Через горищне вікно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотів я і взяв весло.
— Ану стривай, — сказав Павлуша, знімаючи штормівку. На ньому була ловкенька брезентова штормівка на “блискавці”, з каптуром.
— Та ну… — почав я. Але він перебив мене:
— Вдягай зараз же, бо… — і силою натяг на мене штормівку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи… а п-потім оддам.
Зашморгнувши “блискавку” до підборіддя, я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотів зламати. І вже через кілька гребків відчув, як пішло потроху тепло в руки і в ноги. Я гріб навстоячки, присідаючи і рухаючись усім тілом. Мені здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я і з саду вигребти, як навантажена, мов циганський віз, амфібія спокійнісінько “обштопала” нас і, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолійна коров’яча морда, зникла у тумані за кронами дерев. Ловка все-таки у нас техніка зараз в армії на озброєнні. Ич, як пре!
Я вигріб на вулицю і, вже не поспішаючи (бо трошки засапався), скерував човна попід садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалі білішим, бо густішав і дедалі все більше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого біліли великі майже метрові цифри: 353 (на бронетранспортері старшого лейтенанта Пайчадзе, я помітив, був номер 351).
Триста п’ятдесят третій теж був завантажений доверху різним хатнім скарбом. Там стояло навіть піаніно, а на піаніно сиділа… Гребенючка. Помітивши нас, вона стріпнулася і, здається, хотіла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Він дивився вслід машині розгублено, і в очах його був розпач і якась досада. Такими очима дивляться вслід поїзду, на який запізнилися.
І раптом я зрозумів. Він же ж, мабуть, поспішав до неї, хотів рятувати, спеціально човна роздобув. Може ж, мріяв винести її на руках із затопленої хати. Усі закохані в цілім світі про це мріють. І була ж така можливість. Була. А через мене нічого в нього не вийшло. Запізнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, і встиг. А так — запізнився…
І я відчув, що я мушу зараз щось зробити.
— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
І, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звідки тільки що виплив триста п’ятдесят третій — до хати Гребенюків. У Гребенюків була нова велика хата — торік поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, під черепицею, з широкими, на три шибки вікнами, з візерунчастою скляною верандою. І тому, що він був на високому фундаменті, залило його тільки до половини. Вікна були відчинені навстіж, і всередину можна було просто заїхати човном. Я так і зробив.
— Пригинайсь, — сказав я Павлуші і сам присів, скеровуючи човна просто у вікно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Ніколи мені ще не доводилося запливати у хату човном.
Павлуша, що сидів попереду, хоч і пригинався, але зачепив мимохіть головою за люстру, і скляні бурульки мелодійно задзвеніли, вітаючи нас у хаті.
Хата була майже порожня. Тільки великий буфет з голими полицями відсвічував у воді дзеркалами та посеред кімнати плавав догори ніжками зламаний стілець.
Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергійний дядько, до того ж мав, крім Ганьки, двох синів-парубків. І, звичайно, вони змогли дати собі раду. Випхали всі речі спершу на горище, а тоді повантажили на машину. І тепер я подумав, що Павлуші, чесно кажучи, ні на що було розраховувати. Ніхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хіба б, може, човном скористалися (якби солдатів не було). І всю активну роботу по врятуванню робили б батько і брати, а мій Павлуша в кращому випадку подавав би речі з горища у човен. А то могли й відправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився під ногами і не заважав. Отже… Але я, звичайно, нічого цього Павлуші не сказав і не скажу ніколи. Хай тішиться думкою, що він виніс би її на руках і вона обняла й поцілувала б його при всіх і сказала б якісь такі, такі слова, які тільки у хлоп’ячих мріях говорить дівчина хлопцеві… Хай тішиться…
Бідний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що мені аж шкода його стало. Як мені хотілося знайти хоч яку—небудь, хай навіть найдрібнішу фітюльку, потрібну Гребенючці, — щоб він її врятував!
Поклавши весло на дно і перебираючи руками по стінах, я провів човна у другу кімнату. То була спальня. З-під води стирчали нікельовані трубки з шишками і кульками — спинки ліжок — і стояла велика, на півстіни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафі в безладді валялися якісь коробки.
— Та ну, поїхали, нічого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.
— Стривай, — сказав я і підвів човна до шафи.
Скраю на шафі лежали порожні коробки з-під взуття. Рятувати їх міг тільки дурень. Але попід стіною я помітив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелірних магазинах продають різні коштовності.
Дотягтися до коробочки просто так я не зміг. Треба було лізти на шафу. І я це зробив, як мені здалося, дуже спритно. Сперся руками, підскочив і сів на шафу. От якби в тій коробочці та виявилась якась дорогоцінність!.. Але сподівання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у ній лежали, певно, срібні ложечки (про це свідчили спеціальні перегородки, обтяїнуті чорним бархатом), але то було дуже давно, бо і бархат той порудів та одклеївся, і кришка коробочки була одірвана й ледь трималася. Мабуть, і ложечки ті вже погубилися.
Тьху! Хай ти сказишся!
Я стрибнув назад у човен.
І тут…
Човен хитнувся, я підвернув ліву ногу і аж зойкнув від гострого болю. Унизу біля кісточки щось хруснуло. Я не встояв і шубовснув у воду. Зразу виринув і схопився за борт. Павлуша допоміг мені залізти в човен:
— Тю! Як же це ти?
— Та ногу підвернув, — з досадою сказав я і винувато глянув на нього. — Бач, і штормівку твою замочив.
— Та дідько з нею. Як нога?
Нога біля кісточки страшенно боліла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. І буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
— Та нічого, пройде. Заживе, як на собаці…
Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.
— Поїхали, — рішуче сказав він і взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша підвівся і почав гребти навстоячки. У нас майже всі на плоскодонках так гребуть. І весло для цього робиться спеціально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанці. А це була плоскодонка. і я б зараз гребти не зміг. Біль у нозі не припинявся. Він оддавав навіть у серце. “Невже зламав?” — з тривогою подумав я.
Вже зовсім розвиднялось. Туман рідшав, і стало видно жвавий рух на затопленій вулиці. Між хат, повіток і садків снували бронетранспортери, десь далі в глиб села гурчали тягачі й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. І всюди майоріли зелені солдатські гімнастерки. Чим ближче ми підпливали, тим більше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. і ніхто не сидів склавши руки. Всі щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорівна у спортивному костюмі промайнула на горищі хати. А там дід Салимон. А он хлопці — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, і в кожного в руках по дві курки. А обличчя такі геройські, що куди там…
А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старі й малі, допомагають потерпілим — зламати ногу’ Так було безглуздо, що я мало не плакав і як я доберуся додому?
Ну, довезе мене Павлуша на човні до сухого, а далі як? На одній нозі стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хіба до мене зараз! Ще зі мною возитися. І тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свій. Це ж він на триста п’ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його і скинули разом з домашнім скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде він. Нічого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, і Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так…
Тільки я встиг подумати це, як побачив, що назустріч нам суне триста п’ятдесят перший, і старший лейтенант Пайчадзе махає мені рукою.
— Гей, забери своє добро!
Бронетранспортер був уже порожній.
“Як швидко вони обернулися, молодці!”, — подумав я. Порівнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.
— Держи свою тачку, да, — він підморгнув мені й усміхнувся.
— Спасибі, — сказав я й усміхнувся у відповідь. Хоч мені було зовсім не до сміху, бо, опускаючи велосипед, він зачепив мене колесом по нозі і так заболіло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотів, щоб солдати знали про мою ногу. Тільки тепер я роздивився, які вони всі втомлені, змучені. Очі у всіх червоні, губи обвітрені, потріскані, на щоках, три дні не голених, брудна щетина. Вони ж ото тільки-тільки були лягли відпочити після триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, ці зовсім молоді ще солдати. І мені було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. І я хотів, щоб вони швидше од’їхали, щоб нічого не помітили.
Пайчадзе кинув мені ватник, чоботи і сказав:
— Вдягни, бо ти оно синій, як пуп… Поєхалі! Разворачивай тачку і давай он до тієї хати!
Останні слова були сказані вже водієві. Все в того Пайчадзе було “тачка”: і велосипед, і бронетранспортер. Але чимось мені це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам він був страшенно симпатичний, з отих хлопців, які в іграх завжди бувають Щорсами і Чапаевими. і командував він солдатами по хлоп’ячому просто, без начальницького тону. і я подумав, що як мені коли-небудь у житті доведеться командувати, я буду командувати саме отак.
Триста п’ятдесят перший од’їхав.
Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.
Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.
— Сідай на багажник, — сказав він, ставлячи велосипед біля човна.
Тримаючи за кермо, він довів велосипеда до сухого, а вже там сів у сідло.
Павлуша довіз мене додому швидко і без всяких пригод. Ніхто на нас і уваги не звернув. У нас часто так їздять, особливо хлопці — один педалі крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.
Дома в нас не було нікого. Навіть Яришка, певно, прокинулась і побігла кудись.
Павлуша допоміг мені зашкандибати в хату, потім допоміг перевдягтись у сухе. Сам я й штанів, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, і Павлуші довелося тягнути ліву холошу хвилин з п’ять — обережненько, по сантиметру, бо так боліло, що я не міг не стогнати.
Поклавши мене в ліжко, Павлуша сказав:
— Лежи, я по медичку мотону.
Лікарні в нашому селі не було. Лікарня була у Дідівщині. А в нас тільки фельдшериця Люба Антонівна, яку всі звали “медичка”. Проте наша медичка важила більше, ніж уся дідівщинська лікарня. Така вона була тямуща у справі зцілення хворих. І за складних випадків лікарі кликали її на консиліум.
Була вона невисока на зріст, але огрядненька, як то кажуть, натоптувана, і дуже моторна, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бігла, і той, хто приходив її викликать, завжди відставав.
Але хіба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стільки людей затопило, певно ж, не одному лікарська поміч потрібна! Чи до моєї ноги їй заразі
— Не треба. Не ходи, — сказав я.
— Та ну тебе, — махнув він рукою і побіг.
Я лежав, і мене тіпало.
Все тіло моє, всю шкіру з голови до п’ят трусила дрібна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дідовим кожухом, але тільки вагу відчував, а зігрітися не міг. Головне, що я не міг рухатися, бо кожен рух струмом бив мені в ногу, завдаючи гострого болю. І ця безсила, безпомічна нерухомість була гірша за все.
Ціле село, від сопливих дітлахів до найстарезніших дідів, було там, діяло, щось робило. А я один лежав і лічив мух на стелі. І було мені кепсько, як ніколи.
А що буде, як прийдуть мати, батько і дід! Навіть думати не хотілося. Перше, що скаже мати: “Я ж казала! Я ж казала!” І нічого їй не заперечиш, справді, вона казала…
А дід подивиться насмішкувато і кине: “Догрався! Доскакався!”
А батько нічого не скаже, тільки гляне зневажливо: — “Ех, мовляв, ти, дрібнота пузата!..” А Яришка захихикає, пальчиком показуючи і приспівуючи: “Так тобі й тгеба! Так тобі й тгеба!”
Ех, чому я не солдат?!
Сталося б таке, наприклад, з старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з солдатом Івановим, чи з Підгайком. Ну що ж, бойові друзі віднесли б його на руках у медсанбат ибо в госпіталь, і лежав би він собі у мужній самотності, ніяких родичів, ніхто не докоряє, не наставляє, не читає мораль. Тільки забіжить інколи на хвилинку хтось із товаришів, розкаже, як іде служба, бойова і політична підготовка, почастує цигаркою, а може, й порцію морозива підкине… Краса!
А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив він свою Гребенючку і вилетів я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпіла, її треба пожаліти. І він її жаліє, і заспокоює, як тільки може. і забув він і думати про мене. І не прийде більше, і будемо ми з ним знов у сварці.
Від цієї думки так мені стало тоскно, що світ потьмарився. І така мене взяла злість на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискіпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотів же врятувати для неї собаку якусь, щоб радість їй була. Коробочку, бач, ювелірну з коштовностями нагледів. Бодай би згоріла та коробочка, і та шафа клята, і та хата вся разом з Гребенючкою!..
І раптом мені зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, і не коробочка та, і не шафа, і не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синім полум’ям.
Хочу скинути кожуха дідового і ковдру з себе і не можу. Щось на мене навалюється, і давить, і пече несамовито, наче прес важенний. І щось у голові крутиться, крутиться, крутиться… І гуде. І я відчуваю якісь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збільшення кількості, якесь неймовірне множество. І відчуваю, що нема вже мені виходу з того множества, і що ось-ось у мене щось лусне і буде кінець…
Але ні, мука та не припиняється. І все крутиться на тій граничній кінцевій межі. І крізь те кружляння чую я враз голос Павлуші, але не можу збагнути, що він говорить. І голос медички, і ще чиїсь незнайомі голоси…
А потім усе в моїй голові сплуталося, і я вже нічого не пам’ятав…
«Таємниця трьох невідомих» РОЗДІЛ XXIV. Хвороба. Сни і дійсність. Чого вони всі такі хороші?
Я прохворів понад два тижні.
Вже потім Павлуша мені розказував, що, коли він привів медичку (він дуже довго не міг її знайти, бо потерпілих розмістили по всьому селу, і вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелі, червоний як мак, і від мене жаром аж пашіло. Медичка одразу сунула мені термометра під руку — було сорок і п’ять десятих. Я був без пам’яті і весь час повторював:
— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!..
А хто “вона” — невідомо.
Я-то добре знав хто, але, звісно, Павлуші нічого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третій день. У хаті було так ясно, світло і тихо, як буває тільки під час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дід. Він сидів на стільці коло мого ліжка й куняв. Мабуть, він сидів з ночі. Та тільки-но я ворухнувся, він одразу ж розплющив очі. Побачив, що я дивлюсь на нього, усміхнувся і поклав шкарубку жилаву руку мені на лоба:
— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?
Це було так незвично, що я мимохіть усміхнувся. Дід зроду не казав мені таких слів. І рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебільшого вона торкалася зовсім іншого місця, і зовсім не так ніжно. Батькові й матері завжди було ніколи, і виховував мене дід. Виховував по—своєму, як його колись у дитинстві ще за царату виховували. Я, звісно, виступав проти такого виховання і доводив, що то дореволюційний жандармський метод, засуджений радянською педагогікою. Але дід давав мені потиличника і казав “Нічого-нічого, зате перевірений. Скільки великих людей ним виховано. І мовчи мені, сатана, бо ще дам!”
А тут, бач, “синку”, “милий”…
Почувши дідові слова, з кухні вибігла мати.
— Синочку, любий! — кинулася до мене. — Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скроні (мама завжди так міряла температуру і мені, і Яришці і завжди вгадувала з точністю до десятих).
— Тридцять шість, не більше. Ану поміряй! — Вона сунула мені під пахву термометр.
Із спальні зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тільки прокинувся.
На обличчі його була розгублена усмішка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!
— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Від такого крику в нього знов температура підскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечі, навшпиньках підійшов до ліжка і, схилившись до мене, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радості.
Я усміхнувся — вперше в житті не я в тата, а він у мене просив вибачення.
— Ну, як там затоплені? — спитав я і сам не впізнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний він був — наче з погреба.
— Та нічого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
— Жертв нема?
— Та слава богу, обійшлося. Люди всі цілі. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нічого. Трошки тільки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого підсвинок, трохи птиці… А корови всі порятовані і добро…
— І все завдяки солдатам, хай їм сонце світить! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б і було.
— Да, техніка тепер в армії могуча, — мовив поважно дід.
— І кажуть, то ж ти їх привів, — мати ніжно поклала мені руку на чоло.
— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.
— Та!.. — Я одвернувся до стіни і відчув, як сипонуло мені жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося ніби щиро, але голоси в батьків такі вже були лагідні, аж надто.
Такими голосами з каліками розмовляють, з нещасними. “Це вони тому, що я хворий”. Дід кахикнув і сказав:
— А друзяка твій учора цілий день просидів тут біля тебе. І не їсть нічого, аж схуд… От побачиш, зараз прибіжить.
Спасибі, діду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивести мене з того стану незручного. Знали, чим радість мені зробити.
Мати витягла в мене з-під пахви термометр.
— Тридцять шість і один. Що я казала? Тепер уже піде на поправку. А як ніжка, болить?
А я й забув зовсім про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тільки відчув, що вона туго забинтована.
— Слава богу, нема перелому. Вивих. І трохи зв’язки… Медичка сказала, через два тижні у футбола гулятимеш.
Рипнули двері, і над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлуші. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потім враз розпливлося в усмішці:
— Драстуйте… Можна?
— Та заходь, заходь, чого там, — усміхнулась мати. — На поправку пішло.
— Я ж казав, я ж казав, що сьогодні краще буде, — Павлуша підійшов до ліжка. Він аж світився весь радістю і привітом.
— Здоров, старик! Ну як?
— Нічого… — усміхнувсь я, тамуючи радість.
І замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побігла у кухню. Батько пішов у спальню одягатись. Підвівся, крекчучи, з стільця й дід:
— Ну, балакайте собі, старики, а я, молодий, до праці піду, — і почовгав у двір.
— Сідай, чого стоїш, — сказав я Павлуші. І він сів скраю на ліжко.
Він сидів і мовчав. Тільки усміхався і раз у раз підморгував мені. І я мовчав і усміхався. І відчував, що я повертаюсь звідкись здалеку-здалеку у знайомий і рідний мені світ — наче з далекої важкої мандрівки додому. І рідний мені цей світ головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смішно стирчить на маківці волосся.
Невже могло статися так, що він міг не бути більше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тоді було.
— Ну, як там, розкажи, — сказав нарешті я.
— Ну як? Нічого. Все гаразд. Тільки й балакають усі, що про тебе. Кого не зустрінеш: “Як температура? Як нога? Який пульс?” Хоч бюлетень про твоє здоров’я вивішуй. Як прем’єр-міністр. Таким знаменитим став, що куди там.
— От іменно — більше нікуди!
— Ну точно, я тобі кажу! Все село вже знає, як ти солдатів привів, як ти листи врятував. Баба Мокрина день і ніч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церкві за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…
— Ну, слово честі! Хлопці заздрять тобі несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Він теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у воді загубив. І ставника сам собі під оком поставив, десь об одвірок гепнувся від ентузіазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. І навіть оком не зморгнув. Отак у розпанаханій до самісінького вечора таскав людські речі. А Антончик ледь не потонув. Він же, знаєш, плаває поганенько, а поліз у кошару вівці Мазниченкові рятувать. Такий, знаєш…
Павлуша глянув на мене й загнувся.
— Ну що ж… молодці хлопці, — зітхнув я.
— Взагалі-то молодці, звичайно, я й сам не думав… — Але… але всі вони пігмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось із них отак пірнув би у затоплену хату через вікно? Ні за які бублики! Та що…
— Ага! — криво усміхнувся я. — Ну добре… А як там взагалі?
— Взагалі нічого… Порядок! Життя нормалізується, як пишуть кореспонденти. Відновлюються комунікації, відбудовуються пошкоджені об’єкти. Підприємства і установи працюють нормально — і сільмаг, і перукарня, і лазня… Незважаючи на стихійне лихо, колгоспники артілі вчасно приступили до роботи — вийшли на поля і ферми. Коротше, в боротьбі з стихією радянські люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всіх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалі, я тобі скажу, хто таки молодці — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навіть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навіть не знаєш, який ти молодець, що їх привів. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
— Та йди ти! І без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при мені дзвонив уже полковникові. Так що…
— Ну й що! Однак ти їх привів. Ти! А хто ж! І чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усміхнувся.
“Ех, Павлушо мій дорогий! — подумав я. — Що це ти говориш! Я люблю скромничати! От іменно! Вже що-що, а скромничати ні я, ні ти не любимо. Це всі знають. Швидше навпаки”.
Але я не став з ним сперечатися. Мені так було добре, що ото він сидів на ліжку і балакав зі мною! Так було радісно, і я боявся, щоб він не пішов.
А він ніби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато і сказав:
— Ну я піду, мабуть… Тобі спокій потрібен…
— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.
— Та я б посидів, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…
— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забіжу. Ти, головне, відпочивай, добре їж і видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!
— Бувай! — через силу усміхнувсь я. — Вітай там хлопців!
І відчув, як щось у горлі заважає мені говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обіду забіжу обов’язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша і побіг.
Він навіть не сказав, з ким і про що він домовився і що ж там все-таки…
Значить, ясно з ким! З нею! Побіг її порати. Ех!..
А чого обов’язково її? Може, й не її зовсім. Що, нічого зараз робити в селі, чи що! А ти хотів, щоб він біля тебе нянькою сидів! Побіг собі хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно ліки і не мороч голови. Цікаво, а ти б сидів біля його ліжка? Згадай, як ото Яришка хворіла і мама просила коло неї посидіти. Як ти нудився! От і не видумуй. Не видумуй. Не виду…
Зненацька ліжко моє хитнулося, м’яко зрушило з місця і попливло, погойдуючись, до вікна…
Я не здивувався, не злякався, тільки подумав: “Видно, і нас затопило. А від мене приховували, не хотіли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побіг — рятувати батькову бібліотеку. У них же стелажів з книжками — на дві з половиною стіни. Поки всі винесеш!..”
Ліжко моє випливло крізь вікно на вулицю. Навколо вже не видно було ні хат, ні дерев — нічого, крім білої, пінистої води, з краю в край. Білої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але ні, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрію. То була вода така біла.
Раптом я побачив, що у воді, погойдуючись, пливуть великі бідони з-під молока, і зрозумів — залило молочну ферму і повивертало бідони, і це навколо вода, змішана з молоком.
Але чому моє залізне ліжко не тоне?
І одразу прийшла думка — у мене ліжко-амфібія, військового значення, і це тому, що в мене мати — депутат, усім депутатам видають такі ліжка…
Білі хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свіжісіньке, парне.
Я вже гостро відчуваю його запах. І раптом чую голос матері:
— Випий, синку, випий молочка.
І зараз голос батька:
— Він заснув, не буди його, хай…
Але я вже прокинувсь і розплющив очі.
Я випив молока і знову заснув.
Коли я прокинувся, був уже обід. Я пообідав (з’їв трошки бульйону і куряче крильце), полежав і знову заснув… І спав так до ранку.
