“Талан” скорочено – Михайло Старицький

М. Старицький “Талан” скорочено читати драму можна, щоб згадати сюжет твору та головні подій у житті героїв.

“Талан” дуже скорочено

Драма “Талан” присвячена М. К. Заньковецькій.

Молода акторка Марія Іванівна Лучицька палко закохана у сцену і має великий талант, тому користується шаленим успіхом у публіки. Цьому дуже заздрить її колега по сцені Катерина Квятковська. Вона намовляє проти Лучицької режисера Котенка. Лучицька всією душею любить сцену і проживає кожну свою роль настільки, що мусить декілька днів потім відпочивати – болить серце. Крім того, Лучицька закохана у панича Антона Квітку. І, коли він пропонує переїхати до нього на хутір, вона кидає сцену. Минає півроку. Лучицька все частіше згадує сцену, бо розуміє, що Антон віддалився.

Мати Антона, Олена Миколаївна, настроює його проти Марії. Говорить синові, що Марія з кимось листується, показує йому один з листів (насправді уривок з п’єси). В цей час до Марусі (так Марію ласкаво називають ближні) приїздить її давній друг Лемішка і повідомляє про весілля своєї дочки Маринки (яку Лучицька дуже любить) і Жалівницького. Антон ревнує Марусю.

Листа від Маринки він рве, бо думає, що то лист від коханця. Він виганяє Лучицьку з дому. Акторка повертається в театр. Вона хворіє – часто болить серце, але, не зважаючи на це, вона продовжує грати. Довідник цікавих фактів та корисних знань. У театр навідується Квітка. Разом з розлюченою Квятковською, ролі якої віддали Лучицькій, вони дивляться виставу за участі Марії.

Посеред вистави Квітка починає кричати, чим і зриває її. Марія втрачає свідомість прямо на сцені.

Лучицька вдома у ліжку слабує. Поряд з нею Маринка, няня Палажка і часті гості – колеги і шанувальники.

Квітка після інциденту в театрі втратив розум і потрапив у божевільню. Квятковську обікрали, а Котенко, як власник театру, терпить збитки. Лучицька помирає в оточенні своїх прихильників.

Автор: cup_of_flowers

Старицький “Талан” скорочено

Автор детального переказу – Гнатюк Юлія

Дія І

Події відбуваються за лаштунками театру перед початком вистави. На сцені панує метушня: робітники встановлюють декорації, хористи та актори готуються до виходу, а помічник режисера Гирявий усіх підганяє.

Режисер Котенко хвилюється через підготовку вистави та водночас розмовляє з репортером Юрковичем. Той захоплюється грою відомої актриси Марії Лучицької, але Котенко заздрить її популярності. Він переконує журналіста, що успіх актриси — насамперед його заслуга, адже саме він допоміг розкрити її талант. Також він вихваляє іншу актрису — Катерину Квятковську, яку підтримує та просуває.

Квятковська поводиться кокетливо, прагне уваги й ревнує до слави Лучицької. Вона скаржиться, що всі найкращі ролі та шана дістаються Марії.

У театрі з’являється молодий поміщик Антон Квітка. Він закоханий у Лучицьку й хвилюється через неї. Інші актори помічають його почуття та жартують із цього приводу.

Нарешті приходить сама Марія Лучицька. Вона спізнилася, бо уникала зустрічі з Квіткою. Актор Жалівницький, її близький друг, попереджає, що Квятковська заздрить їй, а Квітка може зруйнувати її життя й артистичну кар’єру. Лучицька ж залишається доброю та довірливою людиною, вірить у людей і заперечує будь-яку ворожнечу.

Згодом до неї приходить Безродний — антрепренер трупи. Він високо цінує Марію не лише за талант, а й за щирість, доброту та відданість театру. Його підтримує її віра в мистецтво та людей.

Під час вистави Лучицька має великий успіх. Глядачі голосно аплодують їй, вигукують «Браво!» та вимагають її виходу на поклон. Це викликає ще більшу заздрість у Котенка, який сердиться через те, що публіка захоплюється саме Марією.

Після вистави до Лучицької приходять шанувальники, журналісти та молодь. Усі захоплюються її грою, дарують квіти та називають її справжньою зіркою сцени. Марія щиро дякує за любов і підтримку.

Наприкінці дії до неї підходить Антон Квітка з букетом квітів і намагається відновити колишні стосунки. Але Лучицька твердо заявляє, що їхнє минуле залишилося позаду. Вона обирає театр і мистецтво, називаючи сцену своєю справжньою господинею. Саме в цей момент її кличуть на черговий вихід, і завіса опускається.

Дія ІІ

Події другої дії відбуваються в розкішному номері готелю, де після нервового зриву та хвороби перебуває Марія Лучицька. Біля неї постійно чергують віддані служниці Маринка та Палажка. Вони обговорюють стан актриси й хвилюються за неї. Маринка розповідає, що останніми ночами Марія майже не спала: довго сиділа задумана, ламала руки й мовчала. Палажка не може зрозуміти причини її страждань, адже всі знайомі турбуються про неї та бажають одужання. Лише деякі люди, зокрема Квятковська та Юрій Савич, здається, радіють її недузі.

Незабаром до готелю приходить Антон Квітка. Він дуже стривожений здоров’ям Марії й зізнається Палажці, що за ці кілька днів мало не збожеволів від хвилювання. Юнак щиро відкриває своє серце і говорить, що хоче взяти Лучицьку за дружину. Він просить Палажку допомогти йому здобути прихильність Марії. Старенька співчуває хлопцеві, хоча й застерігає його від легковажності. Вона обіцяє поговорити з вихованкою і передає їй листа від Антона.

Після цього приходить Жалівницький. Він сердиться, що Квітку допускають до Лучицької, адже вважає, що їй зараз потрібен спокій. Через це між ним і Палажкою виникає суперечка. Незабаром з’являється журналіст Юркович. Він цікавиться причинами відсутності актриси на сцені й розповідає про чутки, які поширюються містом. За його словами, дехто стверджує, що Лучицька посварилася з Жалівницьким через особисті стосунки. Такі наклепи викликають у Марка сильне обурення, і він мало не накидається на журналіста.

Коли Марія виходить до вітальні, вона виглядає виснаженою й слабкою. У розмові з Маринкою Лучицька помічає її почуття до Жалівницького. Вона лагідно радить дівчині не приховувати свого кохання і навіть говорить, що Марко міг би стати для неї добрим чоловіком. Маринка зізнається, що вважає себе негідною такого чоловіка. Тоді Марія підбадьорює її, наголошуючи на її доброму серці та прихованому таланті.

Розмова переходить на тему особистого щастя й покликання митця. Лучицька пояснює, що справжнє мистецтво вимагає повної самовідданості. На її думку, сімейне життя часто суперечить служінню сцені, адже людина не може однаково добре служити і родині, і мистецтву.

Згодом приходить Квятковська. Вона вдає щиру подругу, засипає Марію компліментами й запевняє у своїй любові до неї. Насправді ж її цікавить, чи повернеться Лучицька на сцену. Марія по-доброму радить їй більше працювати над собою і братися за серйозні ролі. Квятковська зовні погоджується, але приховує заздрість до слави та таланту Лучицької. Вона також натякає на стосунки Марії з Квіткою, чим ще більше бентежить актрису.

Після відходу Квятковської приходить Кулішевич і приносить листа від Котенка. У листі режисер різко дорікає Лучицькій, звинувачує її в байдужості до театру й заявляє, що без неї можна легко обійтися, адже Квятковська здатна виконати весь її репертуар. Марію дуже ранять ці слова. Вона відчуває несправедливість, адже віддала сцені всі свої сили й талант. У розпачі вона навіть заявляє, що готова залишити театр назавжди. Кулішевич намагається заспокоїти подругу і переконує її не приймати поспішних рішень.

Невдовзі Палажка передає Лучицькій лист від Антона Квітки. Щирі та палкі слова юнака глибоко зворушують її. Марія зізнається, що її серце вже не може залишатися байдужим. Вона відчуває, що кохання руйнує її душевну рівновагу й змушує сумніватися у власному покликанні. Палажка ж переконує вихованку покинути театр і вийти заміж. Вона малює перед нею картину тихого родинного щастя, дітей і спокійного життя. Однак Лучицька вважає, що відмова від мистецтва стане зрадою її таланту та покликання.

Незабаром до Марії приходить сам Квітка. Між ними відбувається щира й хвилююча розмова. Антон просить вибачення за те, що колись не оцінив її почуттів. Марія згадує, як сильно кохала його в молодості і як боляче пережила його байдужість. Тепер Антон щиро кається і зізнається, що не може жити без неї. Він просить Марію покинути сцену, стати його дружиною та розпочати нове життя поруч із ним.

Лучицька намагається боротися зі своїми почуттями. Вона повторює, що мусить служити мистецтву, але водночас не може приховати, що кохає Антона. Їхню розмову перериває Антипов, який захоплюється талантом Лучицької й переконує її перейти на столичну сцену. Він називає її геніальною актрисою та пророкує велике майбутнє. Проте Марія вже втратила впевненість у собі. Вона говорить, що, можливо, взагалі не має справжнього таланту і замислюється над тим, щоб залишити театр.

Після відходу Антипова Лучицька починає хвилюватися через раптове зникнення Квітки. Вона навіть лякається різкого звуку, думаючи про найгірше. Коли ж Антон несподівано повертається, Марія не може стримати сліз. Вона зізнається, що дуже переживала за нього. Квітка розуміє, що її почуття взаємні, обіймає кохану і в захваті вигукує, що вона тепер належить йому.

Дія ІІІ

Надвечір у панському парку Марія Лучицька збирала квіти для букета чоловікові Антосю. Вона засмутилася, бо улюблені троянди й гвоздики зникли. Служниця Гаша пояснила, що гвоздики зів’яли, а троянди наказала зірвати стара пані. Палажка почала нарікати на панську родину, яка не шанує Марію. Лучицька намагалася заспокоїти стару няню, хоча й сама відчувала біль і самотність. Вона милувалася осіннім парком і порівнювала своє життя з квітами: одні швидко в’януть, інші цвітуть пізно, але недовго.

Залишившись сама, Марія згадувала весну, коли все навколо було прекрасним і щасливим. Тепер же парк жовтів і в’янув, як і її колишня радість. Вона сумувала через те, що чоловік дедалі частіше їздив на полювання і проводив з нею менше часу.

Нарешті з’явився Антось Квітка. Марія щиро зраділа, обійняла його і призналася, що дуже скучила. Проте їхня розмова швидко змінилася. Палажка почала скаржитися Квітці на ставлення його матері до Марії та на постійні образи. Квітка не повірив словам няні й навіть розсердився на неї.

Коли Палажка пішла, подружжя залишилося наодинці. Марія просила чоловіка не сердитися на няню. Вона говорила, що їй потрібні лише його любов і довіра. Розмова торкнулася їхнього таємного невінчаного шлюбу. Марія пояснила, що не хотіла зв’язувати коханого остаточно, поки не переконається, що не стане перешкодою його щастю. Квітка відповів, що готовий хоч завтра перевінчатися, але Марія не погодилася, боячись викриття їхньої таємниці.

Потім Квітка заговорив про власне життя. Він скаржився, що не може знайти справу до душі, хоча відчуває в собі багато сил і бажання служити людям. Він розповів, що подав заяву до земства і чекає відповіді. Марія щиро зраділа цій новині, але чоловік поспішив знову на полювання і залишив її саму.

Після його відходу Лучицька відчула, що стає чоловікові тягарем. Вона згадувала своє минуле, розглядала коштовності, подаровані шанувальниками, вінки та пам’ятні речі зі сцени. Перед її очима постало колишнє життя актриси, повне слави, успіху і захоплення публіки. Особливо дорогими для неї були подарунки Антося та згадки про перші щасливі дні їхнього кохання.

До Марії прийшла свекруха Олена Миколаївна. Спочатку вона говорила лагідно, ніби співчувала невістці. Вона нагадала, що Марія заради кохання покинула сцену, але натякала, що тепер через це страждає. Свекруха переконувала її, що Антось теж нещасливий, бо через шлюб із актрисою втратив підтримку знайомих і можливість зробити кар’єру. Вона говорила, що син усе більше тікає з дому і нудиться поруч із дружиною.

Ці слова глибоко вразили Лучицьку. Вона повірила, що справді зруйнувала чоловікові життя, і, ридаючи, втекла.

Залишившись із сином, Олена Миколаївна продовжила плести інтригу. Вона почала переконувати Квітку, що дружина сумує за театром і навіть може кохати когось іншого. Свекруха натякала, що Марія нібито листується з невідомим чоловіком. Спочатку Антось не вірив, але зерно підозри вже було посіяне.

Незабаром до садиби приїхав Лемішка — батько Маринки, подруги Марії. Він тепло привітав Лучицьку, розповів новини з театрального життя та передав листа від Марка Карповича. Марія дуже зраділа звістці про щасливе життя Маринки й читала лист із великим хвилюванням. Вона відчула, ніби рідний край знову торкнувся її серця. Після від’їзду гостя Лучицька ще гостріше усвідомила, що залишила своє покликання та колишній світ.

Тим часом почалася гроза. Грім і блискавки створювали тривожну атмосферу. Квітка підійшов до дружини з уривком листа, який знайшла його мати. У листі були слова про розлуку й нове кохання. Марія одразу пояснила, що це не справжній лист, а уривок із її театральної ролі. Спочатку Антось повірив і навіть попросив вибачення за підозри.

Але незабаром він дізнався, що земство відмовило йому в посаді. Квітка був пригнічений і переконаний, що причиною стало його одруження з актрисою. Це ще більше посилило його роздратування.

Тоді Олена Миколаївна остаточно підштовхнула сина до скандалу. Розпалений підозрами, він повернувся до Марії і почав вимагати пояснень щодо листа та приїзду Лемішки. Квітка звинувачував дружину в обмані, лицемірстві й прихованому коханні до іншого чоловіка. Він образливо говорив про її театральне минуле та вважав усе їхнє спільне життя лише грою.

Марія була приголомшена. Вона благала чоловіка зупинитися і не принижувати її честі. Проте Антось не слухав. Він вирвав лист із її рук, перекрутив його зміст і остаточно повірив у зраду. Зрештою він наказав подати коня і пішов геть.

Після цього Лучицька не витримала. Вона ридала на руках у Палажки й говорила, що її вигнали та зненавиділи. Марія вирішила негайно залишити цей дім, не взявши нічого, крім власної скриньки з особистими речами. Вона казала, що навіть буря й грім милосердніші за людей, бо можуть убити одразу, а не мучити повільно.

Під час страшної грози знесилена Марія впала на коліна й благала Бога припинити її страждання. Гуркіт грому, блискавки та злива підкреслювали трагедію її долі.

Дія 4

У театрі після зміни керівництва Юрій Котенко поводиться як справжній господар. Він наказує працівникам, змінює сцени та дбає лише про успіх вистави й прибуток. Незабаром до нього вривається Квятковська. Вона обурена тим, що її ролі передали Лучицькій. Актриса звинувачує Котенка в корисливості та зраді, нагадує про їхні колишні стосунки й ревнує його до Лучицької. Між ними спалахує гостра сварка, після якої Котенко тікає від розлюченої жінки.

Потім до Квятковської приходить Юркович. Він обсипає її компліментами, а вона скаржиться, що через Лучицьку її відсувають на другий план. Юркович повідомляє, що бачив Квітку. Дізнавшись про це, Квятковська просить негайно привести його до неї.

Поки чекає, Квятковська прихорашується й приймає групу молодих прихильників. Вона налаштовує їх проти Лучицької та обіцяє контрамарки. Молодь обіцяє підтримувати її та навіть освистати суперницю.

З’являється Квітка. Він дуже змінився після пережитого: схуд, став нервовим і поводиться дивно. Чоловік не може забути зраду дружини. Квятковська вдає співчуття, говорить про свою відданість і поступово розпалює в ньому ненависть до Лучицької. Квітка мріє про помсту і прагне побачити колишню дружину.

Тим часом Маринка випадково дізнається про змову клакерів, яких Квятковська підмовила шикати Лучицькій під час вистави. Вона повідомляє про це Жалівницькому, і той біжить шукати допомогу.

Лучицька почувається дуже зле. Вона виснажена тяжкою працею, хворобою та душевними стражданнями. У розмові з Маринкою зізнається, що досі кохає Квітку, попри всі образи й приниження. Вона хвилюється за нього і відчуває недобре передчуття.

На столі Лучицька випадково знаходить бінокль Квітки. Вона здогадується, що він десь поруч, і переживає сильне нервове потрясіння. У неї починається істерика. Приходять Безродний, лікар і Котенко. Лікар застерігає, що виступати небезпечно, але Котенко благає її не зривати прем’єру. Дізнавшись, що частину збору віддадуть бідним хористам, Лучицька погоджується грати, хоча ледве тримається на ногах.

Починається вистава про Богдана Хмельницького. Котенко й Жалівницький виконують свої ролі. У ложі сидять Квітка та Квятковська. Слова п’єси про зраду дружини надзвичайно схвильовують Квітку, бо нагадують йому власне життя. Він починає голосно вигукувати із залу, заважаючи акторам.

Коли на сцені з’являється Лучицька в ролі Єлени, публіка зустрічає її оплесками. Побачивши її, Квітка ще більше втрачає самовладання. Він кричить, що вона бреше й зрадила його. Лучицька впізнає його голос і приходить у ще більший розпач.

Квятковська навмисне показується Лучицькій разом із Квіткою. Для неї це стає останнім ударом. Вона переконана, що над нею глузують і принижують її перед усім залом. Охоплена відчаєм, Лучицька забуває про роль і починає говорити від власного імені. Вона звинувачує Квітку в несправедливості та жорстокості, нагадує, як він зруйнував її життя та осоромив її.

У залі здіймається галас. Поліцейські виводять Квітку. Лучицька в істериці звертається до публіки, говорячи, що актриса для всіх лише іграшка й розвага, а її почуття та честь ніхто не цінує. Виснажена фізично й морально, вона непритомніє на руках Жалівницького…

Дія 5

Події розгортаються в убогій, але чистій кімнаті, де за ширмами спить тяжкохвора актриса Марія Лучицька. Няня Палажка та вихованка Маринка з болем спостерігають за нею: після того, як під час фатального спектаклю дівчина впала й заходилася кров’ю (порвала жилу), вона тане на очах як віск.

Маринка розповідає останні міські новини: доля покарала заздрісників та кривдників Марії. Актрису Квятковську обікрали, режисер Котенко зазнає збитків, а панич Антон Квітка тієї ж ночі збожеволів через ревнощі та докори сумління й потрапив до «жовтого будинку» (психіатричної лікарні). Його мати надіслала Марії листа з благанням про прощення. Стара Палажка йде до церкви, щоб помолитися за здоров’я вихованки та принести проскуру, адже сьогодні — день святого ангела (іменини) Марусі.

До кімнати забігає чоловік Маринки, актор Марко Жалівницький. Щоб здобути грошей на лікування Лучицької, актори трупи збирають останні копійки (навіть Котенко долучився). Маринка без вагань віддає Маркові свої срібні сережки та браслет для застави.

Марія прокидається. Їй здається, що вона почувається значно краще, і вона гаряче заявляє про своє дике бажання жити, адже вона вистраждала це право. Маринка намагається заспокоїти хвору і, щоб порадувати, каже, ніби Антон уже одужує й скоро приїде.

Лучицька у припливі радісних емоцій починає звинувачувати в усьому лише себе — мовляв, занадто сильно кохала, стала «вірною собакою», а в біді опустила крила замість того, щоб піднести коханого. Маринка одягає на неї принесену Палажкою ладанку, піднімає фіранки й відчиняє вікно. Марія з дитячим захопленням милується весняним садом, пахучим повітрям, квітами бузку та троянд.

Іменинне свято та передсмертна екзальтація (Виходи IV–VI)

До покою з букетами, квітами та недоплетеним вінком вбігають хористки Рябкова й Богданиха, палко вітаючи іменинницю. Марія щасливо приймає дарунки, просить приколоти їй троянду з любистком («щоб її любили») і допомагає плести вінок. Рябкова, намагаючись розважити подругу, розповідає, як Квятковська вчора з тріском провалила на сцені коронну пісню Марії. Лучицька підхоплює мотив і починає з запалом співати, але раптом заходиться важким кашлем і задишкою. Її знову наряджають у намисто й дукачі, надівають готовий вінок. Вона страждає від болю в грудях, але з її обличчя не сходить дитяча усмішка.

Повертається няня Палажка з проскуркою. Побачивши, в якому критичному стані насправді перебуває дівчина, стара в розпачі й риданнях виходить.

До кімнати з вінком заходить кращий друг Марії — актор Безродний. Лучицька зізнається йому, що їй журно вмирати, адже життя промайнуло марно: мрії не справдилися, рідна сцена через її слабкість хитається, а коханому вона не дала втіхи. Але друг переконує її в протилежному. Він говорить, що її талант і добре серце багато зробили для українського театру та людей. Слова Безродного примиряють Марусю із собою і своїм життям.

Кімната наповнюється людьми: Лемішка, хор акторів, студенти-українці та великороси несуть Марії вінки, називаючи її «нашим сонцем», що освітило славою рідний край, та окрасою вітчизняної слави. Прибігає навіть репортер Юркович, який потайки занотовує матеріал для майбутніх фельєтонів. Марія задихається від надмірного, невимовного щастя й любові, що оточує її.

Останньою з криками забігає актриса Ганна Кулішевич. Вона дарує Лучицькій хрест і необачно передає листа. Марія здригається — це лист від Антона. Важко дихаючи, в оточенні вінків, вона з останнім зусиллям зачитує його притомні слова: Антон пише, що він здоровий, летить до неї, і тепер ніхто їх не розлучить, а все своє життя і статки він віддає їй та її рідній сцені.

«Ах, який рай!.. Тепер я з ним… Заживемо… Всіх вас піднімемо… Ах, яке щастя!! Чого ж ви плачете??» — у блаженному засліпленні вигукує Марія.

Зворушена звісткою від коханого, Лучицька говорить, що тепер усі будуть щасливими. Вона бачить перед собою світло і ніби зустрічає Антося. Та раптом сили залишають її. Маринка помічає, що серце вже не б’ється. Палажка з плачем вигукує, що Маруся померла. Безродний із болем промовляє, що зайшло їхнє сонце. Усі стають на коліна перед пам’яттю великої артистки….