Іван Ющук «Троє на Місяці» читати повністю текст онлайн, що розповідає про фантастичні пригоди юних українців на Місяці.
Іван Ющук «Троє на Місяці» читати
СЛОВО ДО ЧИТАЧА
Уважний читач, щойно візьме цю повість до рук, відразу помітить, що вона не “наукова”, а “граматична”. Але хай це не лякає його. Автор аж ніяк не мав наміру викладати тут граматику: йшлося лише про те, щоб уважний читач ще раз перечитав у шкільному підручнику правила українського правопису й правильно розплутав 33 шифровки, які виникають кожного разу саме там, де події набувають найнебезпечнішого для героїв повороту.
До речі, коли вже зайшла мова про дешифрування, то слід пам’ятати, що його треба робити не будь‑де (не на клаптиках паперу і тим більше не на сторінках книжки), а в спеціально заведеному для цього зошиті, який повинен зберігатися в надійному, недоступному для “піратів” місці: у портфелі чи в шухляді.
В уважного читача може виникнути запитання: де хлопці взяли корабель та інше космічне спорядження, адже такі речі на дорозі не валяються? Усілякі деталі купили в Києві в магазині “Юний технік” за гроші, зароблені влітку. Скафандри десь дістали готові. Звичайно, нових їм ніхто не дав, цього не можна сподіватися навіть у далекому майбутньому, тому ці їхні обладунки такі поношені й застарілі. А от корабель склепали самі у верболозах (бо ж де ще інакше, як не там, хтось із них пощербив сокиру?). Адже в космічну мандрівку їх покликали фантазія і власна уява, а може, їм дещо привиділось у сні. Через те, мабуть, і деякі закони фізики в їхньому кораблі не такі нещадні, як у кораблях, побудованих висококваліфікованими спеціалістами на космічних корабельнях.
Кілька слів про героїв. Це звичайнісінькі собі хлопці, яких можна впізнати по тому, що на уроках мови, і не тільки мови, вони час від часу замріяно дивляться кудись у вікно. Чому Капітана прозвали Капітаном, а Граматика – Граматиком, я гадаю, не треба пояснювати. Але Незнайко… Дехто його обзивав бараном, інші – дурнем, телепнем. Проте ці означення зовсім несправедливі. Найкраще для нього все‑таки підходить прізвисько Незнайко, бо, вже давно хтось з українців сказав: “Незнайко на печі лежить, а Знайко по дорозі біжить”. А письменник Григорій Тютюнник у романі “Вир” написав: “Федот навмисне удавав із себе незнайка”.
Хто ж такий Гарріс? Чи капіталіст? Аж ніяк. Це маніяк‑злочинець, якому без будь‑якого труда дісталися незліченні багатства і який хоче мати їх ще більше. Навіщо? Навряд чи й він сам знав навіщо. Бо якби хоч трохи він задумувався над тим “навіщо”, то не плекав би таких людоїдських планів.
Дуже багато всіляких пригод довелося пережити хлопцям. Але з кожпого скрутного становища вони виходять переможцями. Чи випадково це? Зовсім ні. Уважний читач повинен помітити, що дві речі їм кожного разу ставали в пригоді: справжня, непідробна людяність і рідне слово. Вони завжди дбають насамперед не про себе, а про товариша, про інших людей. А рідне слово, яке йде з глибоких віків, додає їм сили, витривалості, розраджує їх у тяжкі хвилини.
Автор
«Троє на Місяці», розділ І. Таємнича записка
Наближався до кінця останній травневий день.
Щоправда, над Келебердою ще стояв гомін: десь на вибоїнах бряжчала бортами вантажна автомашина, хтось клепав косу, когось гукали, де‑не‑де ліниво озивався собака, часом поважно мукала корова. Але то був вечоровий гомін, коли все лаштується до спочинку після виснажливої денної праці.
На протилежний, правий берег Дніпра, заволочений прозоро‑бузковою млою, вже лягли нерівними плямами перші сутінки й поповзли, наче розколини, по зеленому шумовинню густих заростей. Потемніли старезні тополі круг Шевченкової могили. А за ними, з‑за Канівських гір, виткнулася темно‑синя хмара, готова розпростерти свої пощерблені крила над розімлілою від денної спеки землею.
Сонце скотилося майже до самого обрію, але, помітивши зловісну, темно‑синю стіну на заході, раптом застигло на місці. Йому, певне, стало жаль того чудового світу, що, залитий буйною зеленню та рясним цвітом, красувався по обидва боки величної річки. І воно ще раз, востаннє зібравши сили, щедро сипнуло навсібіч гарячими стрілами променів.
Посвітлішали верхівки дерев. То тут, то там у небесній безкрайності спалахнули сліпучо‑білі, опалові, жовтогарячі, червоні мазки хмаринок. Забіліла срібляста смуга, залишена реактивним літаком. Барви яріли, мінилися, переходили одна в одну й нарешті меркли, щоб знову злитися з синявою неба. Тільки вихоплена сонцем з небесної безодні прозора пелюстка молодого місяця не тьмарилася, не танула, а наливалася світлом і ставала дедалі виразнішою.
Ніби якийсь невидимий художник‑велетень на очах творив дивну космічну картину. Неповторну, казкову, розкішну – аж дух перехоплювало. Здавалося, в грудях від неї народжувалася й ширяла, заполонюючи і тебе, і весь простір довкола, беззвучна музика, пройнята незбагненним щемом, сповнена гармонії й довершеності.
Саме в цей час на вулицю з хати вийшов досить високий широкоплечий хлопець років чотирнадцяти. Вій прихилився до стовпця хвіртки і так і завмер, прикипівши очима до цього захоплюючого видива. Не помічав нічого: ні комарів, що надокучливо дзижчали навколо його пелехатої голови, ні куща шипшини, всипаного запахущими квітками, ні гомону, який плив над селом. Тільки вбирав у себе мінливі барви заходу і вслухався в бентежну мелодію, іцо розливалась над світом.
Потім затримав мрійливий погляд на вузькій пелюстці Місяця, довго вдивлявся в його тонкі, мов мереживо, обриси, ніби щось вичитував з нього. А тоді глибоко вдихнув свіжого повітря, що накочувалося з дніпрових лугів на Келеберду, і перевів очі на дорогу, яка бігла в лози.
Поволі осідала курява, збита худобою. Перевальцем, покахкуючи, брели качки від ставка. Якийсь чоловік підгрібав натрушену біля воріт солому. Дві жінки зупинилися на узбіччі – про щось жваво розмовляли між собою.
З гілки, що нависла над хвірткою, хлопець машинально зірвав зелену вишню, розкусив її і, скривившись, виплюнув. Тоді відщипнув кілька молоденьких вишневих листочків, поклав у рот і став жувати. А в його очах, що пильно стежили за дорогою, росла невідома тривога. Щось, видно, дуже непокоїло його.
Аж раптом у кінці вулиці, від верболозів, знову знялася курява: запізнілий пастух настирливо підганяв корову з телям. Обличчя в хлопця, що стояв біля хвіртки, розпогодилося, він ляпнув долонею себе по шиї, проганяючи в’їдливого комара, і ступив назустріч товаришеві.
– Ну, що, знайшов? Де була? – запитав він пастуха, коли той порівнявся з ним.
– Та знайшов, – відповів товариш. – Ніг під собою не чую. Мало не до Канівської греблі забрела.
– Швидше повертайся, Граматику, не барися довго. Є новий цікавий матеріал, – хлопець торкнувся рукою задньої кишені сіро‑синіх дешевих джинсів, з якої стирчала газета. – Та й про нашу експедицію треба докладніше поговорити.
– Я миттю, Капітане. А ти, щоб не нудився без діла, ось прочитай, – і Граматик тицьнув йому в руку складений учетверо аркуш із зошита.
Той, кого було названо Капітаном, залишився чекати. А Граматик, – безперечно, Капітанів однокласник, трохи нижчий від нього й дрібніший, з акуратно підрізаною над лобом і пригладженою чуприною, так само в дешевих джинсах, що колись були голубого кольору, і босий, – щодуху погнав корову додому.
Капітан тим часом розгорнув папірець, і в очі йому впав якийсь незрозумілий, химерний набір слів. Став поволі читати:
Галактика, вакуум, гамір, галас, гасло, гармонька, гарпун, вольовий, воля, віче, володар, ветеран, ватра, галявина, вітролом, в’яз, гербіцид, віспа, впівголоса!
Хлопець розгублено здвигнув плечима.
“Але ж домашніх завдань уже нема, – подумав він. – Ні, це не домашнє завдання все‑таки. Це щось Граматик накрутив. Йому й хліба не давай, аби слова були. Ого, тут тобі й архаїзм ще з часів Новгородської республіки – віче , і новітній термін – гербіцид , і діалектизм – ватра . Навишукував же! Але що вони означають, ці слова?”
Капітан оглянувся довкола, ніби хтось мав підказати йому розгадку. Та підказувача не було. Повертів папірець у руках, глянув з другого боку: тут теж щось написано.
“Ага! – зметикував Капітан. – Інструкція, так би мовити”.
Там акуратним Граматиковим почерком було виведено:
Ключ. Запиши всі слова у стовпчик строго за алфавітом. У кожному слові підкресли передостанню букву. З цих букв, прочитаних підряд, складеться речення. Тільки ж у кінці не забудь поставити знак оклику!
– Ось воно що! – майже вголос промовив здивований Капітан. – Ану, спробую: вакуум, ватра, ветеран – у, р, а. Ура! Є перше слово. Далі: віспа, вітролом …
«Троє на Місяці», розділ II. Космічні пірати
Сонце посунулося ще нижче, надщербилося об темно‑синю хмару й почервоніло. Сутінки на протилежному, повитому сизо‑фіолетовим серпанком березі Дніпра злилися в одну суцільну пляму. Видовжилися й розмазалися тіні на вулиці.
Мов із‑під землі, перед Капітаном, який щойно встиг прочитати зашифроване речення, виринув захеканий Граматик. В одній руці він тримав скибку хліба, товсто намащену маслом і посипану сіллю, а в другій – зелену цибулину.
– Уже думав, через Лиску наша експедиція зірветься, – пояснював він, кусаючи хліб з маслом і відсапуючись. – Я й додому – нема її, не приходила. І до ставків бігав, ледь не до самої Прохорівки. А вона аж он куди зателіпалася – насилу знайшов. А то цілу ніч довелося б шукати – усе пропало б.
Капітан дістав із задньої кишені штанів ушістнадцятеро складену “Молодь України” за 31 травня, розгорнув її на четвертій сторінці, де регулярно розкручується “Коловорот”, час від часу з’являється “Гумористично‑сатиричний куток” з емблемою гусака та висвітлюються різноманітні наукові проблеми, і показав Граматикові на рубрику “Орбіта допитливих”;
– Читай, ось тут.
Війнув вітерець. Зашурхотіло листя на деревах і затихло. Звідкись із сусідньої вулиці, де стриміли дві тополі, мов космічні ракети, націлені в небо, долинув запах бузку. Десь тричі гавкнув собака. Сонце до половини сховалося за хмару, тільки червоний півкруг його, наче хлібина, ще палахкотів зверху.
Граматик узяв газету, знайшов те місце, де показував Капітан, і почав читати:
– “На початку травня цього року старший науковий співробітник відділу селенографії Пулковської обсерваторії С. Л. Коротков спостерігав на поверхні Місяця надзвичайно рідкісне явище. Під час проходження термінатора…”
Граматик відірвав погляд від газети й запитливо подивився на Капітана:
– Якщо я не помиляюся, термінатор – це лінія, яка розділяє освітлену й темну частини планети, тобто межа між днем і ніччю. – Він глянув на сонце, від якого залишилася ще тільки палаюча скибочка, й додав: – Ось зараз на Землі термінатор проходить приблизно по Дніпру. Правильно?
– Правильно, – підтвердив Капітан. – Читай‑но далі.
– Ага, – повернувся Граматик до “Орбіти допитливих”: – “Під час проходження термінатора через кратер Лінней у Морі Ясності кілька секунд над кратером було видно ледь помітне голубувате світіння. Це може свідчити лише про те, що з надр Ліннея виділяється досить потужний потік газів. Кілька місяців тому, у січні цього року, співробітникові Гарвардської обсерваторії в США, штат Массачусетс, Дж. Хетту під час затемнення Місяця вдалося помітити збільшення світлої плями Ліннея. Випадіння “інею” на поверхню Ліннея вперше спостерігав 1891 року відомий астроном Е. Ч. Пікерінг”. – Граматик підвів очі на Капітана: – Про Пікерінга ми вже знаємо, але нові спостереження…
– Ти розумієш, Граматику, як це для нас важливо, – запалився Капітан. – Ми, отже, на правильному шляху – Море Ясності, кратер Лінней… Тільки туди. І згадаєш моє слово: голубувате світіння – це потужний струмінь кисню із надр Місяця. А кисень – це життя. Уявляєш: герметичні зали – і в них безпосередньо надходить природний кисень, не треба його привозити із Землі. Не треба доставляти й воду: досить лише привезти, скільки треба, водню й спалити його в кисні – от тобі й вода. А “іній” – це, мабуть, заморожений вуглекислий газ. А де вуглекислий газ, там рослини, оранжереї і знову ж кисень…
– Стривай‑но, – Граматик, не випускаючії газети з рук, усе намагався зупинити потік Капітанового красномовства, і нарешті це йому таки вдалося. – Ти читав? Ще одне цікаве повідомлення про Місяць.
– Ні, про Місяць більше нічого не читав, – признався Капітан. – Коли я побачив про Лінней, то так зрадів, що далі й не дивився.
– Ось послухай, ще одна загадка. – Граматик підніс до очей газету: – “Астроном‑любитель з Володимира‑Волинського О. С. Мидан у листі до газети повідомляє, що на південному краї Місяця, в горах Дерфеля, він бачив через різні проміжки часу п’ять загадкових зблисків. Ми звернулися до завідувача відділу Астрономічної обсерваторії Г. С. Пацая з проханням прокоментувати це явище. Спалахи на Місяці, сказав Г. С. Пацай, могли спостерігатися з кількох причин: по‑перше, від падіння метеоритів; по‑друге, це міг бути просто світловий ефект – адже відомо, що в горах Дерфеля, висота яких сягає понад вісім тисяч метрів, ніколи не заходить сонце. їх так і називають – горами вічного дня”.
Капітан підвів голову, подивився на небо. Сонце зовсім зайшло за чорну хмару. На синьому тлі недалеко від обрію плив лише тоненький золотий серпик молодого Місяця, нижнім ріжком націлений на південь.
– Відро з водою втримається на ріжку, – зауважив Капітан. – Кажуть, це на погоду. Отже, червень буде сонячний.
– А де гори Дерфеля, як ти гадаєш: на верхньому чи нижньому ріжкові Місяця? – запитав Граматик.
– Південний полюс Місяця зараз внизу. Отже, гори Дерфеля – на нижньому ріжкові. Там, де має втриматися відро з водою, – відповів Капітан і додав: – Це ще одна загадка Місяця.
Граматик не зрозумів, про яку загадку говорить Капітан: про спалахи, що їх спостерігав астроном‑любитель з Володимира‑Волинського, чи про залежність погоди на Землі від положення нижнього ріжка’молодого Місяця, чи про самі гори Дерфеля. Він саме хотів був запитати про це, та Капітан раптом звернув мову на інше:
– До речі, Граматику, скажи: навіщо ти підсунув мені те шифроване послання?;Хотів перевірити, чи я знаю алфавіт?
– А про космічних піратів ти чув? – замість відповіді запитав Граматик.
– А хто про них не чув? Таку важливу експедицію зірвали – на Юпітерів супутник Ганімед! Пальне, харчі, бурове обладнання, електроніку – усе чисто загребли. Ще й космонавтів поранили, ті ледве корабель на Землю посадили. Два транспорти на Марс обібрали. Міжнародний суд у Страсбурзі видав дозвіл на знищення їх, якщо вони добровільно не здадуться… А ти ще питаєш, чи я знаю про космічних піратів. Тільки не розумію, до чого тут твоє шифрування?
– А до того! Коли в космосі можуть напасти на тебе розбійники, то треба бути обережним. Бо всяка інформація про тебе – їм на руку. Отже, всі важливі повідомлення, розмови, накази будемо зашифровувати. І для цього, як мені здається, найкраще підходить граматичний шифр…
– А‑а, зрозумів, – усміхнувся Капітан. – Непогано придумано: якщо пірати павіть розгадають сам принцип шифрування, то все одно не прочитають наших шифровок, бо для цього потрібно добре знати граматику.
– На це я й розраховую, – очі в Граматика заблищали від збудження. – Більше того, для шифрування будемо брати кожного разу нове правило…
Капітанові це сподобалося, і він без найменшого вагання кивнув головою:
– Я вже казав, ти дотепно це вигадав! Шифр чудовий. Пірати зуби поламають об нього, якщо схочуть прочитати.
Гордий своїм винаходом, Граматик обкрутився на одній нозі, а потім напустив на себе серйозний вигляд:
– Отже, перевірка. Запитую тебе: ми…
І замість запитання Граматик простяг Капітанові аркуш паперу з зашифрованим текстом. Там було написано:
Полум’я, сяйво, яскравий, кущ, тюк, альянс, бар’єр, баян, рояль, інтуїція, тямучий, досліджений, ущільнений, єдність, льотчик, каньйон, модельєр, ощадливість, течія, земля, алюміній, в’їжджений, поїзд, дзвін, орієнтир, трюм, райдуга, астронавт?
Капітан притьмом узявся розставляти слова за алфавітом. Хвилинку задумався, яке слово поставити першим: альянс чи алюміній . І відразу пригадав, що в українському алфавіті м’який знак стоїть останнім. Отже, спочатку має бути алюміній , а потім альянс . А тепер наступне слово… Але Граматик зупинив його:
– Не поспішай, Капітане. Тут уже інший ключ, ніж у попереднії! шифровці. І слова тепер переставляти місцями не можна.
Капітан зніяковіло закліпав очима. А він же завжди намагається бути уважним, зібраним, ніколи не гарячкувати. А тут поспішив. “Спочатку з’ясуй обстановку, і тоді вже дій”, – наказав собі подумки Капітан і взявся читати Граматикову іструкцію.
Ключ. Випиши підряд, не змінюючи їхнього порядку, лише ті слова, у яких кількість звуків і букв однакова. З перших букв виписаних слів прочитаєш запитання.
