«Троє на Місяці», розділ XII. Пейзаж без зелені
Під кораблем пропливали кратери, цирки, хребти. Усе округле, ніби хто велетенським циркулем безладно понаводив кола – більші, менші – і позначив їх крутими насипами, а де‑не‑де частково постирав. І тільки два кольори – білий та чорний, мов невибаглива аплікація.
– Екіпаж, приготуватися! – скомандував Капітан. – Вмикаю гальмування.
Корабель шарпнуло, ного швидкість почала різко падати.
Громаддя гір стало вищати – корабель зближався з Місяцем. Попереду на чорному обрії виринула освітлена сонцем гряда. Вона поволі підводилася й росла, здавалося, ось‑ось заступить собою півнеба.
Нарешті корабель нерухомо повис над плоскогір’ям і почав сторчма опускатися вниз. Три масивні ноги, висунувшись з його нижньої частини, глухо стукнули об грунт, і водночас із боків відкинулися три довгі підпірки – корабель міцно став на місячну твердь. Вимкнулися двигуни, й запала тиша.
Незнайко, що лежав на своєму нашвидкуруч зладнаному лежаку при задній стінці, яка тепер стала долівкою, мерщій схопився на ноги й кинувся до дверей, що вели в шлюзову камеру.
– Ти куди? – зупинив його Капітан.
– Як куди? Надвір. Мені вже обридло каменюкою сидіти в цій тісняві. І повернутися ніде.
– Навіть заборола на шоломі не опустив! – жахнувся Граматик. – Таж тут, на Місяці, ні крапельки повітря нема. І температура жахлива: на сонці жара понад сто градусів, а в затінку – сто п’ятдесят градусів холоду. На Землі такого морозу й не буває. Ти тільки б виткнувся надвір, то або на бурульку замерз би, або, як чайник, закипів би.
– Це по‑перше, – знову обізвався Капітан. – А по‑друге, тут кожний крок, перш ніж зробити його, треба десять разів обдумати й зважити.
– Уміння наперед обдумувати свої дії і підпорядковувати їх певним вимогам називається самодисципліною, – докинув зі свого кутка Друг. – Самодисципліна допомагає людині вижити в суворих умовах.
Нараз щось ударило по обшивці корабля. Щоправда, не сильно. Але за першим ударом почувся другий, третій… Удари частішали, сила їх ставала дедалі більшою. Корабель уже, наче дзвін, гудів од цих ударів. У кабіні потемніло, запанували сутінки, як у надвечір’я чи в грозу.
Незнайко з пополотнілим обличчям роззирався довкола. Навіть Граматик розгубився, так і завмер із розкритим ротом.
– Нічого страшного, – спокійним голосом промовив Капітан, якого це бомбування спочатку теж спантеличило. – Двигуни корабля, коли ми сідали, вимели вгору пилюку та дрібне каміння. Зараз усе це падає вниз. Великі частини піднялися не дуже високо – скоро їхні удари припиняться. Але пил сипатиметься довше. Тим часом ми будемо готуватися до виходу на місячну поверхню.
– А що тут готуватися? – заявив Незпайко. – Опустив забороло – та й іти.
– Готуватися треба ретельно, – вів далі Капітан. – Насамперед слід перевірити справність скафандра, його електроживлення, сонячні батареї, терморегулювання, регенераційну систему…
– А що воно таке – ренегаційна… ой, щось не так… Про яку це ти систему кажеш? – запитав Незнайко.
– Про регенераційну.
– Генералційну?
– Ні, не так, Незнайку, – втрутився Граматик. – Ти сплутуєш різні слова, у звучанні яких є щось близьке.
– Слова, різні значенням, але близькі звучанням, називаються паронімами, – додав Друг.
– Тут не зовсім пароніми, бо слова‑пароніми більше подібні одне до одного, як мимохіть , тобто мимоволі , і мимохідь , тобто між іншим, – пояснював далі Граматик. – У слові регенераційний , яке, до речі, іншомовного походження, є префікс ре– із значенням “знову” і корінь – ген‑ , який означає “породжує”. У цілому ж це слово можна перекласти як “такий, що знову породжує або відновлює”. По‑нашому найкраще було б сказати: відновлювальний . Ми вдихаємо кисень, кисень у нашому оргапізмі сполучається з вуглецем, і утворюється вуглекислий газ, який ми видихаємо. А регенераційна система, яка є в скафандрі, відновлює склад повітря, очищає його, відбираючи з нього вуглекислий газ. І повітрям знову можна дихати.
– То перевір і в мене…ну, оту… регенераційну систему, – попросив Незнайко.
– Друг тобі підкаже, як перевірити.
Тим часом у кабіні посвітлішало. Усі четверо прилипли до ілюмінаторів. Згори ще сипалися дрібні блискітки пилинок, але вони не опускалися повільно, як на Землі, а падали прожогом. Тут не було повітря, яке б затримувало політ1 дрібненьких частинок, і тому вони мчали додолу з такою самою швидкістю, як і каміння. Але тихо, без свисту, ніби в німому кіно.
Небо, як і в міжпланетному просторі, було вугільно‑чорним, так само рясно світили на ньому непорушні зірки. Низько над обрієм, немов надкраяна велика хлібина, висів яскравий овал Землі. її діаметр був разів у шість більший, ніж діаметр Місяця, видного з Землі. Переважали на земному диску два кольори: синій – колір океану і білий – колір хмар. Уся Земля була повита ніби тонким прозорим серпанком, який надавав їй якогось небуденного, ніжного відтінку.
– Погляньте, хлопці! – вихопилося мимоволі в Капітана. – Земля наче трохи бузкового кольору.
– Ні, скоріше блакитного, – заперечив Граматик. – Як літне небо.
– А мені Земля здається рожевуватою, наче яблуневий цвіт, – здивувався Незнайко. – Але ж яблуні вже давно відцвіли…
– Яка ж усе‑таки гарна Земля! – прошепотів Капітан. – Кращої, мабуть, у цілому всесвіті немає.
Праворуч, на сході, вже досить високо над обрієм, сліпучо палало в чотири рази менше від Землі Сонце. Від нього поверхня Місяця була такою яскравою, що було боляче дивитися на неї. Тільки скелі відкидали різко окреслені смолянисто‑чорні тіні, і здавалося, що то зяють якісь бездонні прірви. А може, то й справді чорніли провалля? Адже ніхто ще тут не був, ніхто своїми очима не бачив.
– Дивіться, яка малесенька зашпилена гірка, – Граматик показував на освітлений сонцем шпиль, що виглядав з‑за обрію, наче був приклеєний до краю Місяця. – Ніби надламана колючка на трояндовому кущі.
Капітан відразу ж втупився в розкладену перед ним карту Місяця.
– А знаєте, що це, хлопці? – запитав він через якусь хвилину. – Це пік Лейбніца, найвища гора на Місяці. Має заввишки приблизно дев’ять кілометрів і віддалена від нас кілометрів на сто, не менше.
– Жартуєш, – скептично всміхнувся Незнайко. – Сто кілометрів… А всі камінці на цьому шпилику як на долоні видно. Це ж буде так десь, як від Келеберди до Києва. А попробуй побачити Київ навіть з Михайлової гори…
– То на Землі – чим далі предмет, тим гірше видно його. Бо там повітря, а в повітрі ж і пил, і дрібнесенькі крапельки роси – вони розсіюють промені, затуманюють обрій. А на Місяці нема ні повітря, ні пилу – і як би далеко не був предмет, завжди його бачиш чітко, виразно, ніби він ось тут, перед тобою. Через те на Місяці важко визначати відстань. Те, що здається близьким, може бути дуже далеким.
– Аз Землі цю гору видно? – поцікавився Незнайко.
– З Землі вона дуже маленька, на фоні Місяця й не помітна, бо ж відстань яка! Близько чотирьохсот тисяч кілометрів, все одно, що десять разів об’їхати Землю по екватору. Тільки в потужний телескоп її можна розгледіти, та й то не завжди, бо час від часу вона ховається за диск Місяця.
– То й Землю з неї, мабуть, не завжди було б видно, – здогадався Незнайко.
– Так, – підтвердив Капітан.
– Зате в горах Дерфеля, де оце ми зараз, Земля ніколи не заходить, – додав Граматик. – Тільки трохи коливається над обрієм – вліво, вправо. І Сонце тут завжди світить – це єдине таке місце на Місяці.
– Сонце – постійне джерело енергії для всього живого і всіх механізмів, – обізвався Друг, похитуючи лускатим хвостом. – Без Сонця нема руху, нема життя.
– Справді, – підсумував Граматик, – гори Дерфеля – чудове місце для роботи: і Сонце завжди гріє, і Землю видно, і пейзаж досить різноманітний.
– Пхе, знайшов пейзаж! – презирливо пхикнув Незнайко. – Я‑то думав… А тут ні дерев, ні кущика, ні пташок, ні моря. Навіть трави нема. Тільки одне сіре каменюччя. Хоч би небо як небо, а то й воно чорне, ніби сажею вимазане. Подивився я – й виходити надвір перехотілося. Найкраще таки вдома.
– Звичайно, – погодився Капітан, – порівняно з місячною пустелею навіть наші верболози – то райський куточок. Але людям уже мало цього, їм хочеться глянути на свою Землю здалеку, їх тягне до інших світів, до інших цивілізацій. І кращої, ніж Місяць, проміжної станції на шляху до далеких планет годі й шукати. Тут ідеальне місце й для астрономічної обсерваторії. Звідси можна вести постійні спостереження за Землею, за погодою на Землі. А вакуум, такий потрібний для виготовлення різних хімічно чистих речовин! А скільки на Місяці сонячної енергії!
– Якщо тут будуть космодроми, обсерваторії, заводи, сонячні електростанції, то люди побудують і велетенські герметичні оранжереї, а в них достигатимуть плоди, дзижчатимуть бджоли, літатимуть пташки, витьохкуватимуть солов’ї, як у верболозах над Дніпром, – замріяно промовив Граматик. – Сонця на Місяці вдосталь. От тільки якби ж то ще знайти два еліксири життя – …
Воджу, підживлення, активіст, окрилений, дослід, опір, укладати, орбіта, ймовірний, юнак, подзвонити, надзвичайний, освітити, денний, чайка, вийшов, ідеальний, осінній, трудовий, байдарка, раджу, віджити, ягоди.
Ключ. Перепиши слова, позначаючи в них тільки перший можливий перенос. З них вибери підряд лише ті слова, у яких склад, що стоїть перед знаком переносу, відкритий. З перших букв цих слів дізнаєшся, що Капітан і Граматик хочуть знайти на Місяці.
«Троє на Місяці», розділ XIII. Чорні тіні
Незнайко акуратно змів кришки від пирогів з маком, позбирав обгортки, пакети від каші, молока, борщу та інше сміття, загорнув усе це в паперовий кульок і поклав біля виходу.
– Як хтось ітиме надвір, то хай забере і десь там викине.
– Забруднювати поверхню Місяця будь‑якими відходами суворо заборонено, – попередив Друг.
– Я ж думав… – знітився Незнайко.
– Поклади це в сміттєзбірник, – порадив Капітан. – Повертатимемося на Землю, то спалимо в щільних шарах атмосфери. Л зараз ми – я і Граматик – виходимо на Місяць. Поки що відійдемо недалеко – кілометрів на два‑три від ракети. Через півтори‑дві години повернемося. По радіо з вами зв’яжемося тільки в крайньому випадку – ми беремо з собою радіопередавач. Ви ж із корабля нікуди не виходьте. Хіба що з нами яке лихо трапиться… Тоді ти, Незнайку, робитимеш усе так, як тобі казатиме Друг. А щоб не було тобі скучно, займися граматикою: вивчи приголосні звуки.
Обидва, Капітан і Граматик, спустилися в шлюзову камеру. Клацнув за ними замок, і відразу ж запрацював насос, відкачуючи повітря з камери.
Першим у вхідному люці виткнувся Граматик, він приставив розсувну драбину до корпусу корабля і став поволі сходити вниз. На останньому щаблі затримався, глянув на Землю, що висіла просто перед ним, потім перевів погляд додолу, обережно простягнув ногу й попробував грунт, ніби то був молодий лід на озері. І тільки тоді, коли переконався, що він не проламується й не осідає, ступив обома ногами на поверхню Місяця. За ним зійшов Капітан, зачинивши перед тим вхідний люк.
– Наче дрібно потовчене вугілля, – сказав Граматик, показуючи на пил, що лежав довкола товстим шаром. – І слизький, як просяна полова. Тільки ноги не так глибоко грузнуть у ньому.
Капітан нагнувся й попробував місячний грунт рукою, узяв трохи пилу й стиснув у кулаці – він зліпився в крихку грудку. Капітан розкрив долоню, грудка впала й розсипалася. Кілька пилинок прилипло йому до рукавиці.
Хлопці постояли ще хвилину біля корабля, ніби набираючись відваги, і поволі рушили в напрямі до земного диска, якось незвично високо підіймаючи ноги.
– Як легко йти. Наче уві сні, – зауважив Граматик.
– Бо ми дуже легкі, – пояснив Капітан, – у повному спорядженні кілограмів десять – дванадцять важить кожний із нас. Сила тяжіння на Місяці у шість разів менша, ніж на Землі. Якщо наш корабель на Землі важив три тонни, то тепер десь півтонни важить.
– Ого, то ми з тобою силачі: можемо легко підіймати на місяці п’ятдесятикілограмові гирі. Тут така гиря важила б лише вісім кілограмів.
Місцевість була нерівна. Хлопцям раз по раз доводилося обходити камені, що, великі й малі, шорсткі, кострубаті, нерівно повідламувані, то тут, то там стирчали над поверхнею Місяця, відкидаючи густі чорні тіні. Де‑не‑де траплялися цілі камінні брили, а то й кількаметрові скелі. Наче після грандіозної катастрофи.
– Це, мабуть, зруйнований вал якогось великого місячного кратера, – висловив припущення Капітан. – Можливо, десь поблизу й на саму вирву натрапимо.
Порадившись, хлопці вирішили поки що йти прямо, так, як намірилися з самого початку. Граматик зробив кілька знімків, сфотографував Капітана на фоні диска Землі. І вони подалися далі.
– А ми не заблукаємо в цьому безмовному лабіринті? – занепокоєно запитав Граматик, коли, оглянувшись, позад себе, уже не побачив рідного корабля.
– Ні, не заблукаємо, – заспокоїв його Капітан. – Назад на корабель нас завжди заведуть паші сліди. Тут їх вітер не занесе, дощі не змиють. За ними навіть через сотню років можна буде знайти місце, де стояв наш корабель. Аби тільки метеорити не засипали їх. Легко орієнтуватися й за сонцем: по місячному небу воно пересувається майже в тридцять разів повільніше, ніж над Землею – за годину‑дві ледве‑ледве зрушить з місця. Зараз воно праворуч від нас. А Земля – майже непорушно висить перед нами. І нарешті, можна навіть не підводити очей, щоб зорієнтуватися, у якому напрямку ми йдемо.
– Як це?
– А ти звернув увагу на колір місячного пилу?
– Стривай‑но, стривай! – пожвавився Граматик. – Мене це навіть здивувало: коли дивлюся вперед чи назад, то він чорний, а тільки відведу погляд у той чи інший бік – він рудувато‑коричневий, наче перетлілий вугільний попіл. Ніби хтось заздалегідь проклав для нас чорну доріжку серед рудувато‑коричневої пустелі. Ідеш, і здається, наче поверхня Місяця вгинається перед тобою.
– Я переконався, що колір місячного пилу залежить від освітлення. Якщо дивитися впоперек сонячним променям, то він чорний, якщо ж проти сонця чи за ним – він уже має червонястий відтінок. Якби повернулися спиною до сонця, то перед нами прослалася б не чорна, а рудувата стежка…
Хлопці йшли деякий час мовчки, поринувши кожен у свої думки.
Граматик думав про те, що приємно відкривати для себе новий, незнайомий світ, навіть якщо він такий убогий та одноманітний, як оцей місячний. Малим він дуже любив, коли батько брав його із собою в кабіну автомашини. їдуть вони шляхом, скажімо, у Прохорівку чи до Ліплявого на станцію, – і все нове, незнайоме довкола. “Що то за село? Чому його так називають? – питає він батька. – А яке це дерево росте над дорогою? А чого і те низьке називається дуб, і це високе – теж дуб?” – “А як же його назвати?” – цікавиться батько. “Видуб “. – “Чому видуб ?” – “Бо високий дуб…” Скільки незрозумілого, скільки загадок для малого – і, мабуть, не тільки для малого – на Землі!.. А тут – поки що все нерозгадана загадка…
Увагу Капітана привернули численні округлі западини з конусоподібними виступами посередині й невисокими стінками довкола. Таке він уже бачив на Землі. Де?.. Ага, коли кинеш важкий камінь у воду, утворюється подібнісінька вирва: довкола – висока хвиля, а в центрі – фонтан води. Отже, ці кратери – це застиглі сплески місячної речовини. Сила тяжіння на Місяці мала, тому від удару кожного метеорита здіймається така помітна хвиля. На Землі цей вал був би, мабуть, у шість разів нижчий, і там би його скоро розмили дощі, розметали вітри. А тут він такий, як утворився мільйон або й мільярд років тому, коли ще навколишній космічний простір був засмічений камінням і воно раз за разом падало на поверхню Місяця. Застиглий, скам’янілий час.
– Мені пригадалися оті загадкові п’ять зблисків, що їх помітив астроном‑любитель у горах Дерфеля, – перебив Капітанові міркування Граматик. – Чи це тільки світловий ефект, чи, може, за ними криється все‑таки якась місячна таємниця?
– Будемо шукати розгадку, доки нам вистачить наших припасів, – відповів Капітан. – І, думаю, зробимо ще не одне відкриття… Ні, це не хвастощі, це моя впевненість. Завжди, коли щось виконуєш, то націлюйся на найвищі наслідки – тоді й досягнеш багато, і зазнаватися не будеш… Граматику, знаєш, я навіть радий, що ми опинилися в цих горах. Кратер Лінней і без нас уже досить вивчили. А гори Дерфеля… Із Землі їх погано видно – вони, як каже Незнайко, на самому краї Місяця. В об’єктиви космічних станцій вони майже не попадають. А якщо в надрах Місяця є кисень, то він і тут буде так само виступати на поверхню, як і в Ліннеї…
– До речі, ти згадав Незнайка. А він ніякої шкоди там не накоїть? Не навмисне, а через своє незнання, – стурбовано промовив Граматик.
– Я гадаю, пес йому не дозволить нічого такого зробити. Та й він сам повинен розуміти, що це не на Землі, а на Місяці…
Великі камінні брили стали траплятися рідше. Перед хлопцями відкрився більш‑менш рівнинний пейзаж, – мабуть, починалося залите лавою дно кратера. Його одноманітність порушували тільки чотири пагорби, що випиналися над рівниною вздовж обрію не далі як за кілометр‑півтора. Крайня ліва гора, найближча, видавалася трохи білішою за інші, – може, тому, що майже весь її схил, повернений до хлопців, був освітлений сонцем.
– З оцієї гори, білої, й почнемо наші відкриття, – запропонував Капітан. – Вона і найближча, і чимось ніби вирізняється серед інших. Не заперечуєш?
– Гаразд, – погодився Граматик. – Але перед тим як досліджувати цю гору, закріпимо за нею назву, яку ти вже дав їй, – Біла . По‑латині це буде Альба . Цей самий корінь є в таких словах іншомовного походження, як альбатрос, альбінос, альбом . Трапляється він і в споконвічних слав’янських словах, тільки тут за законами давньослов’янської мови перші два звуки переставлені місцями: ту саму річку німці називають Ельба , а слов’яни – Лаба . Від цього кореня походить також назва птаха лебідь та ім’я сестри першого київського князя Кия – Либідь … А може, й гору назвемо Либідь?.. Раптом Капітан зупинився і зробив застережливий знак Граматикові. Той замовк.
– Глянь‑но! – голос Капітана був украй збентежений, навіть тривожний.
Він показував на чорні тіні на поверхні Місяця.
Граматик нахилився над місячною поверхнею. А коли підвів очі, то розгублено втупився в Капітана.
– Ні, це неможливо! – прошепотів він. – Звідки? Ми ж не збилися з нашого напрямку. Правда ж ні, Капітане? Це не наші, це – …
По(з, с)плітати, (з, с)чіплювачі, (з, с)ховище, ро(з, с)суд, (з, с)тишив, (з, с)ходи, (з, с)ціджу, вро(з, с)тіч, (з, с)підтиха, (з, с)корочення, (з, с)чепитися, бе(з, с)силля, не(з, с)повна, (з, с)кам’янілість, ро(з, с)квіт, ро(з, с)сада, (з, с)піднизу, (з, с)шитий.
Ключ. Випиши підряд тільки ті слова, у яких треба вставити із дужок букву з , і в кожному підкресли передостанню букву. З підкреслених букв складеться два слова, хоча й коротких, але дуже важливих, щоб зрозуміти тривогу Капітана й Граматика.
«Троє на Місяці», розділ XIV. Зв‘язок обірвався
Як тільки Граматик і Капітан вийшли в шлюзову камеру, Незнайко припав до ілюмінатора. Подивився в один бік, в інший. Нічого цікавого. Тільки сонце пряжить немилосердно, навіть крізь скло припікає. “Хоч би дощ пішов”, – подумав Незнайко. Але відразу ж пригадав, що на Місяці не те що дощу – навіть хмар не буває.
– А гроза буває на Місяці? – запитав він у Друга.
– Грози на Місяці не буває, – відповів Друг.
Ось у полі зору з’явилися хлопці. Як вони кумедно ступають, як високо підносять ноги, наче чорногузи на луці. Граматик щось каже Капітанові – повернув до нього голову. Капітан зачерпує рукою пил, розглядає його. Рушили, обминають камені, йдуть просто на Землю.
“А на Землю цікаво дивитися, – подумав Незнайко. – Тільки чому вона вся така біло‑рожева? Де зелень поділася? У нас же зараз усе зеленіє”.
Він помітив, як Граматик послизнувся чи перечепився за камінець і почав падати, але повільно, як, буває, показують у кіно. Подався корпусом уперед, хилиться, до половини вже нахилився, та не впав – швидко переставив ногу й відновив рівновагу.
Зупинилися. Мабуть, про щось радяться. Ось Капітан віддав Граматикові відеомагнітофон і пішов швидко вперед. Куди це він? Обернувся. Його шолом ніби спалахнув, від нього розсипалися сліпучі іскри. Ага, це сонячні зайчики. Граматик підносить відеомагнітофон, знімає Капітана.
Але коли хлопці зникли за валом, стало зовсім нудно. Одноманітний, пепорушпий, мертвий пейзаж. Таке ж і небо – жодного тобі руху, жодної хмаринки.
А на Землі лежиш, було, у траві, дивишся в небо: пливуть по ньому білі, голубі, сірі, пухнасті, кучеряві, розвихрені, потріпані й ще бозна‑які хмаринки. Ось одна – мов кінь з вигнутою шиєю, розпущеною на вітрі гривою, хвацько піднятим хвостом. Басує той кінь серед якихось дивовижних чудовиськ. І нараз він починає кривитися, кособочитися, і там, де був кінь, уже проступає чудернацький бородань у кошлатій шапці, з широко роззявленою пащею і закарлюченим носом.
Незнайко позіхнув.
І відразу пролунав рівний голос біонічного пса:
– Бездіяльність негативно впливає на людський організм. У людини виникає хворобливий психічний стан, який називається сонливістю.
– Ти думаєш… – почав Незнайко.
– Я не думаю, – перебив його пес, – я сприймаю сигнали зовнішньої діяльності, аналізую їх і роблю висновки. Тобі, Незнайку, зараз треба взяти підручник і вчити правила.
Незнайко знехотя пошукав книжку на поличці, заліз у Граматикове крісло й розлігся в ньому. Але тієї ж миті обізвався пес:
– Коли виконуєш будь‑яку розумову роботу, ти насамперед повинен прибрати сприятливу для цього позу: сісти рівно, зручно поставити ноги, глибоко вдихнути повітря…
Незнайко невдоволено буркнув, що він і сам це знає, але сів‑таки рівно. Розкрив підручник, знайшов потрібний параграф – і нараз відчув, що йому конче треба побачитися з Федьком, який живе по‑сусідськи, через вулицю. Щось дуже‑дуже важливе він має йому сказати, і то негайно. Тільки не пам’ятає, що саме, але дуже важливе. Аж схопився з місця й рукою мацнув коло себе, шукаючи шапку. Та глянув на ілюмінатор – і охолов: до Федька близько чотирьохсот тисяч кілометрів. А поруч – тільки оцей надокучливий шестилапий пес. Та ще десь неподалік бредуть чорною пустелею Капітан з Граматиком.
“Довго не обзиваються… Хоч би голос подали, чи що…” – подумав Незнайко.
Кілька хвилин він дивився в книжку, а тоді звернувся до пса:
– Тут стільки тих приголосних звуків названо – ніяк у голові не вміщаються.
– А ти запам’ятовуй не звуки самі по собі, а те, як вони творяться: губні – на губах, зубні – на зубах, задньоротові – в задній частині рота, шиплячі – шиплять, свистячі – свистять.
– Гм, то це досить просто, – зрадів Незнайко.
Віп спробував визпачити, до якої групи належить той чи інший звук – це в нього і виходило:
– Б, б – змикаються губи, отже, губний; д, д – язик впирається в зуби, значить, зубний; к, к – глибоко в роті твориться, виходить, задньоротовий; ш, ш – шипить, отже, шиплячий.
Але коли треба було назвати всі губні, всі зубні і так далі – тут Незнайко розгубився.
– Щоб полегшити собі запам’ятовування, – прийшов йому на допомогу Друг, – треба використовувати різні допоміжні засоби. Наприклад, губні приголосні легко запам’ятати в словах “мавпа Буф “; зубні – “де ти з’їси ці лини “; шиплячі – “ще їжджу “, тобто ш, ч, ж, дж ; сонорні (це ті дзвінкі, до яких немає пар серед глухих) – “в млині рій “. Запам’ятати чергування приголосних можна за допомогою слів нога, рука і вухо: нога, нозі, ніженька – чергуються г‑з‑ж; рука, руці, рученька – чергуються к‑ц‑ч; вухо, у вусі, вушко …
– Чергуються х‑с‑ш, – підхопив Незнайко.
– Правильно, – похвалив його Друг.
Але Незнайко недовго посидів над підручником, бо раптом згадав, що він відповідає за чистоту на кораблі.
– Я трохи поприбираю, а потім знову буду вчити правила, – попередив він пса, щоб той не дуже сікався до нього.
Коли увімкнув пилосос, йому стало затишніше: як‑не‑як, а все‑таки якісь звуки чути, бо тут уже так тихо, що аж у голові шумить. Щойно він почав чистити Капітанове крісло, корабель раптом гойднувся – в один бік, у другий. Упала книжка з полиці. Пес погрозливо загарчав.
Незнайко присів на підлогу.
“Це я, мабуть, зачепив якусь кнопку на пульті керування, – майнуло в Незнайковій голові, і він жахнувся. – Що ж тепер буде? Ще корабель полетить куди‑небудь. Без Капітана і Граматика. Вони ж самі залишаться на Місяці! Вони ж тут цропадуть без їжі, без води, без повітря. Як затримати корабель?”
– Друже, Друже… – перелякано пролепетав Незнайко.
Але корабель хитнувся кілька разів і застиг на місці. За ілюмінаторами був той самий пейзаж, те саме каменюччя.
Незнайкові відлягло від серця. Тільки тепер у нього з’явився інший страх: адже пес розповість хлопцям про все, що сталося. І скаже, що це він винен, бо чогось поліз до пульта керування. І Незнайко вирішив вивідати, що пес думає про це.
– Друже, що це було? – запитав він.
– Деякі вчені вважають, що на Місяці можливі землетруси внаслідок виверження вулканів, – повідомив Друг.
Від цих слів Незнайко зовсім заспокоївся. Він знову узяв пилосос, але на всяк випадок відійшов далі від Капітанового крісла й пульта керування.
“Чи, може, краще все‑таки взятися за книжку? – подумав Незнайко, наляканий тим, що сталося. – А прибиратиму потім, коли хлопці прийдуть”.
У радіоприймачі тим часом затріщало. Це ще більше підбадьорило Незнайка. Нарешті хлопці надумали обізватися. А йому вже так хотілося почути живе людське слово!
– Друже… Незнайку… Чуєте нас? – почувся схвильований Граматиків голос. – На Місяці кос…
У радіоприймачі загуркотіло, щось луснуло, наче хтось пліт ламав, – і зробилося тихо. Зв’язок обірвався.
Незнайко і Друг кинулися до ілюмінатора і втупили очі туди, де востаннє між сірими камінними брилами бачили Капітана з Граматиком. До самого обрію було порожньо, ніяких змін на поверхні Місяця начебто не сталося. Але стривай… Що це?.. Навпроти світлого диска Землі здіймався чорний…
Чех, француз, латиш, турист, Острог, Лейпціг, німець, Таганрог, Абхазія, Одеса, Новоселиця, Чукотка, Париж, Лепетиха, Звенигородка, Онега, Рига, Скалат, Овруч, Знам’янка, Хмільник, Калуш, Устилуг.
Ключ. Від цих назв за допомогою суфікса ‑ський утвори прикметники (наприклад: чех – чеський, турист – туристський). Випиши підряд лише ті слова, у яких суфікс ‑ський , злившись із кінцевим приголосним звуком твірної основи, перейшов у ‑зький або ‑цький . З перших букв цих слів прочитаєш два важливих слова.
