«Три товариші» читати. Еріх Марія Ремарк

«Три товариші» читати онлайн українською мовою повний текст твору Еріх Марія Ремарка, що був написаний у 1936 р.

«Три товариші» читати повністю

Переклад Миколи Дятленка та Аркадія Плюта 

I

Небо ще було латунно-жовте й чисте, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. Сонце от-от мало зійти. Я глянув на годинник. Ще не було восьми. Лишалося чверть години.

Я розчинив браму й наготовив бензиновий насос. Під цей час завше проїздили машини, яким треба було заправитись. Раптом позаду почулося якесь хрипке вищання; здавалося, ніби десь поблизу під землею накручували іржаву гайку. Я, прислухаючись, зупинився. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку відхилив двері. В напівтемному приміщенні блукав якийсь привид. На ньому була забруднена біла хустка, синій фартух і грубі пантофлі; привид розмахував мітлою, важив з дев’яносто кіл і виявився… прибиральницею Матільдою Штос.

На якусь мить я спинився, дивлячись на неї. Вона з грацією бегемота топталася поміж радіаторами автомашин і глухим голосом наспівувала пісню про вірного гусара.

На столі біля вікна стояло дві пляшки з коньяком. Одна з них — майже зовсім порожня. А звечора ж була повнісінька. Я забув сховати її під замок.

— Але ж, фрау Штос… — вимовив я.

Спів обірвався. Мітла впала на долівку. Блаженна посмішка згасла. Тепер привидом став я.

— Боже праведний!.. — пробелькотіла Матільда, втупивши в мене погляд своїх почервонілих очей. — Вас я так рано не сподівалася…

— Це ясно. Ну як, сподобалось?

— Воно-то так… Але ж мені дуже ніяково… — Вона витерла губи. — Я просто розгубилася…

— Ну, це вже перебільшення. Ви просто здорово набралися. Набралися, як конопляний сніп — води.

Вона ледве трималася на ногах. Її вусики здригались, а повіки кліпали, як у старої сови. Та поступово у неї в голові трохи прояснилося. Вона рішуче зробила крок уперед.

— Пане Локамп… Людина — це ж тільки людина, та й годі… Спершу я тільки понюхала з пляшки… потім ковтнула трошечки, бо ж мене завжди чомусь нудить… а потім… потім біс мене, мабуть, попутав… А до того ж не слід бідну жінку на гріх наводити та пляшок тут наставляти…

Це вже не вперше я заставав її отакою. Матільда щоранку приходила на годину-дві прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей — вона й не доторкнеться до них, — але на горілку кидалася, як кіт на сало.

Я підняв пляшку.

— Той, що для клієнтів, ви, звичайно, не зачіпали, але оцей добрячий коньячок пана Кестера висмоктали мало не до дна.

На підстаркуватому обличчі Матільди промайнула посмішка.

— Що правда, то правда, адже я розуміюся на цьому зіллі. Та хіба ви зрадите мене, пане Локамп? Мене, беззахисну вдову?

Я похитав головою:

— Сьогодні — ні!

Вона обсмикнула підтикану спідницю.

— Тоді мені краще втекти звідси. Бо ж коли пан Кестер прийде… тоді хай бог милує!

Я підійшов до шафи й відімкнув її.

— Матільдо!..

Вона перехильцем поспішила до мене. Я підняв коричньову чотиригранну пляшку.

Матільда на знак протесту звела руки:

— Це вже не я! Слово честі! Того я не чіпала!

— Знаю, — сказав я і налив повну стопку. — А чи знаєте ви, що це таке?

— Ще б пак! —вона облизнула губи. — Ром! Багатолітній ямайський ром!

— Добре. То випийте ж стопочку!

— Я?! — Матільда відсахнулась. — Пане Локамп, це вже забагато буде! Це ж на мою голову — як розжарене вугілля. Стара Штосиха потай випиває ваш коньяк, а ви потім ще частуєте її ромом. Та ви-свята людина, їй-бо, свята! Краще померти, ніж пережити таке!..

— Та невже? — сказав я, удаючи, ніби збираюся взяти стопку назад.

— Ну, та вже нехай… — Вона похапцем узяла стопку. — Від доброго гріх відмовлятися, навіть коли не знаєш, що воно і звідки взялося… За ваше здоров’я! Може, сьогодні ваш день народження?

— Авжеж, Матільдо. Вгадали.

— Та що ви кажете! — Схопивши мого руку, вона трясла її: — Вітаю сердечно! Побільше вам грошенят, пане Локампі — Вона витерла губи. — Я така зворушена… За це треба б ще одну проковтнути. Адже я вас люблю, як рідного сина…

— Гаразд.

Я налив їй ще стопку. Вона одним духом осушила її і, нахваляючи мене, попрямувала, похитуючись, з майстерні.

Сховавши пляшку, я сів до столу. Бліде сонячне проміння падало крізь вікно мені на руки. Якесь дивне почуття викликає отакий день народження, навіть коли ти цілком байдуже сприймаєш його. Тридцять років! А був час, коли мені думалося, що й до двадцяти не доживу — таким це видавалось недосяжним. А потім…

Я витяг з шухляди аркуш поштового паперу й почав підраховувати. Дитинство, школа… цей етап життя здавався далеким-далеким — тепер уже майже неймовірним. Справжнє життя почалось лише в 1916 р. Тоді саме я став новобранцем — худорлявим, дозгов’язим юнаком вісімнадцяти років, по команді вусатого унтер-офіцера вчився лягати і вставати на полі за казармою. Одного вечора, ще на початку служби, прийшла до казарми мати; вона хотіла мене одвідати, але їй довелося чекати понад годину. Я запакував свій ранець не за уставом і за те мусив у вільний час чистити вбиральню. Мати хотіла мені допомогти, але їй не дозволили. Вона плакала, а я так стомився, що заснув у неї на очах, ще до кінця побачення.

1917 рік. Фландрія. Ми з Міддендорфом купили в солдатській лавці пляшку червоного вина. Хотіли попразнувати. Та не вийшло. На світанку англійці почали інтенсивний обстріл. Опівдні поранило Кестера, надвечір убито Майєра і Детерса. А ввечері, коли ми вже думали, що настав перепочинок, і відкрили пляшку, почалась газова атака, і газ просочився в бліндаж. Ми, правда, вчасно наділи маски, але у Міддендорфа вона виявилася несправною. Коли він це помітив, було вже запізно. Поки її зірвали і знайшли нову, він уже вдихнув забагато газу і блював кров’ю. Наступного ранку помер. Обличчя його було чорнозелене, вся шия геть подряпана — це він намагався роздерти її нігтями, щоб дихнути свіжим повітрям.

1918 рік. Лазарет. За кілька днів до того прибув новий ешелон. Бинти з паперу. Тяжкопоранені. Цілий день сновигали туди й сюди пласкі операційні коляски. Часом вони поверталися порожні. Біля мене лежав Йозеф Штоль. Ніг у нього вже не було, але він ще про це не знав. Він не бачив свого горя, бо під ковдрою лежав дротяний кошик. Та він би й не повірив цьому, бо відчував біль у ногах. Уночі в нашій палаті померло двоє. Один умирав повільно й тяжко.

1919 рік. Знову вдома. Революція. Голод. На вулицях не вщухає грізне плювання кулеметів. Солдати проти солдатів. Товариші проти товаришів.

1920 рік. Путч. Карла Брегера розстріляли. Кестера й Ленца заарештували. Мати моя в лікарні. Рак, остання стадія.

1921 рік…

Я задумався. Не пригадав нічого. Цього року наче й не було. В 1922 році працював на залізниці в Тюрінгії, в 1923 — завідував відділом реклами на фабриці гумових виробів. Це було під час інфляції. Заробляв двісті мільярдів марок на місяць. Двічі на день сплачували гроші, а потім щоразу відпускали на півгодини, щоб можна було побігти до крамниць та дещо купити, поки не оголошено новий курс долара, бо ж тоді гроші вже знецінювалися вдвоє.

А потім? Дальші роки? Я поклав олівець. Не варто все це й згадувати. Та й забулося вже, як воно там було. Багато дечого довелось пережити.

Останнього разу я відсвяткував свій день народження в кафе “Інтернаціональ”. До того працював там цілий рік тапером. Тоді ж зустрівся знову з Кестером і Ленцом. І от опинився в автореммайстерні — авторемонтній майстерні Кестера і К°. К° — це були ми з Ленцом, але майстерня належала, власне, одному Кестерові. Колись ми разом училися в школі, потім він був нашим командиром роти, пізніше-командиром літака, потому деякий час був студентом, тоді автогонщиком і, нарешті, купив оцю халабуду. Спершу до нього приєднався Ленц, що деякий час перед тим тинявся десь у Південній Америці, а потім і я.

Я витяг з кишені сигарету. Зрештою, чого мені було журитись? Жилося мені непогано, робота в мене була, була й сила, і здоров’я було, як кажуть люди… Міг довго працювати без утоми. Але краще про це не думати так багато. Особливо на самоті. Та й увечері теж. Бо тоді часом насувалось щось із минулого і дивилося на тебе мертвими очима. Та від цього рятувала горілка.

Надворі рипнула брама. Я порвав записку з датами мого життя і кинув у кошик. Двері розчинилися навстіж. На порозі стояв Готфрід Ленц — довготелесий, худорлявий, солом’янобіла грива на голові, а ніс — наче з чужого обличчя.

— Роббі! — закричав він. — Ти, старий ласуне, встань та підбери живіт! З тобою розмовлятиме начальство!

— Ой боже! — Я підвівся. — А я сподівався, що ви про це не згадаєте. Змилуйтеся, хлопці!

— Чом не так! — Готфрід поклав на стіл пакунок, зацокотіло скло. За ним увійшов Кестер. Ленц виструнчився передо мною. — Роббі, що тебе найперш спіткало сьогодні вранці?

Я подумав.

— Стара жінка, що танцювала…

— Боже мій милий! Погана прикмета! Але до твого гороскопа пасує. Я його вчора склав. Ти народився під сузір’ям Стрільця, отож ти дитина ненадійна, нестала, як комиш на вітрі; до того ж у цьому році ти під знаком Сатурнових кілець та щербатого Юпітера. Ми з Отто заступили тобі батька й матір, отже, я передаю тобі насамперед щось захисне — бери ось цей амулет! Жінка з племені інків подарувала мені його колись. У неї була голуба кров, пласкі стопи, воші і дар провидиці. “Білошкірий чужинцю, — сказала вона мені, — цей амулет носили королі, в ньому сила сонця, місяця й землі, не кажучи вже про менші планети — дай мені за нього срібний долар на горілку — і він буде твій”. Нехай щастя передасться й далі — дарую його тобі. Він тебе захистить, а твого непривітного Юпітера змусить тікати.

Він повісив мені на шию маленьку чорну фігурку на тоненькому ланцюжку,

— Ось так! Це-проти тяжкої скрути, а проти буденної ось це: шість пляшок рому від Отто! Ром цей удвоє старіший за тебе.

Ленц розгорнув пакет і виставив пляшки поодинці на стіл. Під промінням вранішнього сонця вони засвітилися янтарем.

— Просто диво, — сказав я. — Де це ти їх дістав, Отто?

Кестер засміявся.

— Це була ціла історія. Надто довга, щоб її розповідати. Але скажи-но, як ти себе почуваєш? На всі тридцять?

Я махнув рукою.

— На шістнадцять і п’ятдесят водночас. Не вельми…

— І це ти називаєш не вельми? — заперечив Ленц. — Та це ж найліпше, що тільки й може бути. Тим самим ти підкорив собі час і живеш за двох!

Кестер глянув на мене.

— Дай йому спокій, Готфріде, — сказав він. — Дні народження дуже вражають почуття власної гідності. Особливо зрання. Та він очуняє…

Ленц примружив очі.

— Чим менше людина думає про свою гідність, тим більше вона варта, Роббі. Це тебе втішає хоч трохи?

— Ні, — відповів я. — Аж ніяк. Коли людина чогось варта, то вона вже сама собі пам’ятник, та й усе. А це, на мою думку, обтяжує і нудить.

— Він філософствує, Отто, — сказав Ленц. — Значить, ще не пропаща душа! Він переборов хвилину страшної тиші! Той момент у день народження, коли сам собі дивишся в зіниці і раптом починаєш розуміти, яке ти жалюгідне курча… Тепер можна спокійно братися до буденної праці й мастити кишки старому кадилакові!

Ми працювали аж до сутінків. Тоді помилися й пере одягнулись. Ленц жадібно глянув на шеренгу пляшок.

— Скрутимо в’язи одній, га?

— Це вже як Роббі, — сказав Кестер. — Не личить, Готфріде, робити іменинникові такі грубезні натяки щодо подарунків.

— Ще менше личить мучити спрагою гостей, — відказав Ленц, відкриваючи пляшку.

Аромат миттю наповнив усю майстерню.

— Боже мій милий! — вимовив Готфрід. Ми всі потягли носом повітря.

— Просто неймовірно, Отто. Треба вдатись до високої поезії, щоб підшукати гідні порівняння.

— Надто шкода такого для нашої підсліпуватої халабуди! — заявив Ленц. — Знаєте що? Поїдемо кудись повечеряти, а пляшку заберемо з собою. А потім десь за містом, на вільному божому світі, розіп’ємо її.

— Блискуча ідея!

Ми відкотили кадилак, коло якого працювали по обіді. За ним стояла чудернацька штуковина на колесах. Це була гоночна автомашина Отто Кестера, гордість майстерні.