ПРОРОЦТВО АНХІЗА В АЇДІ ПРО МАЙБУТНЮ СЛАВУ РИМУ
(книга 6, вірші 752—853)
Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька:
«Що то за хвилі тремтять вдалині, і що то за люди
Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?»
Відповідає Анхіз: «То душі, що вдруге судилось
Тіло їм земне узять. До летейської хвилі припавши,
В водах спасенних її вони п’ють забуття довгочасне.
Хочу уже я давно тобі показати наочно
Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити,
Щоби зо мною радів ти, латинського краю дійшовши…
Нині Дарданського роду в майбутньому суджену славу,
Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові,
Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть,—
Все я тобі покажу, й прочитаєш ти власную долю…
Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить?
Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу
Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне.
Сільвій ім’я його буде, твоє то поріддя останнє,
Старощів пізніх твоїх нагорода. Лавінія-мати
В лісі догляне його і на батьківське царство поставить,
І Альбалонгу стару він під скіпетр наш завоює.
Цей от, найближчий, це Прока, троянського племені слава;
Нумітор далі і Капій, і той, хто тебе нагадає
Іменем, честю, побожністю,— Сільвій Еней, коли тільки
Доля дозволить йому царювати у місті альбанськім…
Що за юнацтво, поглянь! Скільки сили у них бойової!
Скільки вінків горожанського дуба їм чола вінчає:
Ці тобі Габії чесні осадять, Номент і Фідену;
Ті коллатінські мури складуть на гірських стромовинах,
Болу, Пометію, Куру і Фавна святе городище! —
Назви повік голосні на землях, не названих нині.
Далі за дідом, дивися, син Марса іде до престолу,
Ромул, що Ілія-мати (славетного кров Ассарака)
В світ приведе. Подивись: двоє пер на шоломі у нього.
Так, його батько богів на діла призначає великі;
Так, під рукою у нього наш Рим величавий огорне
Міццю і владою землю, а духом сягне до Олімпа,—
Рівняву всю семигорбу єдиною взявши стіною,
Благословенний потомством героїв… Так мати Кібіла
Пишно в короні зубчатій по Фрігії йде в колісниці,
Родом божественним горда, сто внуків собі пригорнувши,
Сотню святих небожителів, що на етері панують.
Нині зверни свої очі, поглянь на цей рід незліченний.
Все — твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем’я,
Що попід небо високе величчям своїм піднесеться,
От перед нами і той, що так часто тобі віщували,—
Август — герой і нащадок богів, що знову появить
Вік золотий у краю італійськім, на нивах, де вперше
Щедрий Сатурн царював. І війною собі поневолить
Він гарамантів та індів, що в землях живуть краєсвітних
За годовими кругами, по той бік од наших сузір’їв,
Де небодержець Атлант розпечені осі тримає.
Вже і тепер, пам’ятаючи прикре богів віщування,
З жахом чекають його меотійці і царства Каспійські,
Ждуть і тремтять перед ним береги семигирлого Нілу,
Стільки землі не сходив ні Геракл у поході преславнім,
Як переслідував лань мідноногу, і ліс Еріманта
Від кабана визволяв, і Лернейську поборював гідру,
Ні переможний Ліей, що веселим ярмом виноградним
Від верхогір’їв Нізейських жене переможених тигрів…
Чи ти вагаєшся досі у подвигах мужність явити?
Чи й тепер ти боїшся в Авзонських краях оселятись?..
…Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді,
З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,
Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе
Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання,—
Ти ж пам’ятай, громадянине римський, як правити світом.
Будуть мистецтва твої у мирі тримати народи,
Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих».
Так завершає Анхіз і, збудивши в обох дивування,
Знову говорить: «Поглянь на Марцелла, у панцирі йде він,
Як він, звитяжець, над тлумом усім вирізняється, гордий.
Кінник, він нашу державу, розхитану в злій колотнечі,
Знов утвердить, і пунійців погромить, і галла повстання,
Втретє суперницьку зброю Квірінові в дар положивши».
Тут йому в річ упадає Еней,— поблизу зауважив
Він юнака невимовної вроди у зброї блискучій,
Але з похмурим чолом і зором, потупленим в землю.
«Хто це, мій отче, тамтого вождя у ході супроводить?
Син чи який послідущий великого роду нащадок?
Як гомонить його почет! І гідність яка у поставі!
Тільки чому ж його смуток і тінь укривають тужливі?»
З слізьми в очах на той запит Анхіз одмовляє повільно:
«Сину, про горе найбільше народу свого не розпитуй!
Доля покаже його на землі, та не дасть йому довше
Жити на світі. Занадто великою римська потуга
Видалась вам, несмертельні, що нам цей дарунок забрали.
Скільки розпучливих зойків пошле до великого міста
Поле Мавортове! Почесть яку похоронну зобачиш
Ти, Тіберіне, повз насип новий несучи свої води!
Жоден юнак у троянському роді таких сподіваннів
В предківськім серці латинськім не збудить. І Ромула ниви
Не закрасуються вдруге таким порождінням високим.
Що за побожність, і віра колишня, і що за правиця,
Неподоланна в бою! О, ніхто б не спромігся у зброї
Виступить супроти нього — чи піший змагатися буде,
Чи у замилені ребра острогами дасть румакові.
О, нещасливий юначе, коли б свою долю зламав ти —
Бути Марцеллом тобі! Повні пригорщів лілій несіте —
Хай би розкидав я цвіт пурпуровий, і марним дарунком
Душу онукові втішив, і скинув тягар невимовний!»
Так походжали вони по розлогих долинах підземних
Луками, повними мли, і допитливо все оглядали.
(Переклад М. Зерова)
