“Зачарована Десна” дуже скорочено (коротко)

В повісті “Зачарована Десна” О. Довженко розповідає про своє дитинство. Це дуже цікавий твір і читати його краще повністю, а короткий переказ твору “Зачарована Десна”допоможе дізнатися про головні події.

Довженко «Зачарована Десна» переказ (аудіокнига)

“Зачарована Десна” дуже скорочено

Дорослий митець-оповідач каже, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади з дитинства. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Як же гарно й весело було в нашому городі! Все цвіте, буяє, навіть ці поміщається у городі, гарбузи звисали з тину прямо на вулицю. Мати дуже любила все саджати в землю, щоб росло.

Як наїсися вишень, груш солодких — цілий день живіт як бубон, і у і навину не лазили — боялися гадюки, хоч ніколи в житті так її і не побачили.

На погребні любив спати дід Семен. Він схожий на Бога чи святого Миколая, вмів читати, був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди в лісі збирав краще за всіх, ловив рибу прямо руками, розмовляв із кіньми, телятами, з травами й деревами. Найбільше дід любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час….

Дід пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця.

Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома таки спалила книжку. Любив дід гарну бесіду й добре слово.

А ще дід Семен дуже кашляв. Від його кашлю навіть втікав собака, а старі люди визначали погоду.

Якось я втік від дідового кашлю в тютюн. Там були бджоли. Хотів, щоб якась укусила, бо тоді мати дадуть мідну копійку, щоб прикласти до болючого місця. Потім можна буде купити аж чотири цукерки й ласувати ними до вечора.

Наївшись огіркових пуп’янків, натрапив я на моркву, яку дуже любив. Висмикнув одну — мала, другу — теж. Так увесь рядок. Посадив у землю — хай росте! І пішов. Коли чую крик прабаби біли зів’ялої моркви та її лайку. Прабабу Марусину я не любив, бо вона і дня не могла прожити без прокльонів.

Почувши бабину лайку я сховався в малині. Лежав я там і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила мене з неба і не виконала бабині побажання… Але згодом мені захотілося повернутися якнайскоріше до хати. Вона була стара, вгрузла по вікна в землю. У ній не було замків. Мати жалілася на тісноту, а нам, малим, вистачало краси й простору. На білій стіні під іконами було багато картин, а найпримітніша — картина Страшного Божого Суду. Вона була така страшна, що навіть наш пес Пірат боявся на неї дивитися. Цю картину мати виміняла на курку на ярмарку.

Дивлячись на цю картину, я знав, що кожний з нашої родини потрапить в пекло за свої гріхи. Батько за пияцтво, бабка за прокльони, дід за те, що був чорнокнижником, брат Оврам за те що крав з комори сало в піст… Лише мати говорила, що потрапить до раю, бо вона одна страдниця в нашій родині.

Усі були грішні в нашій сім’ї, один я був святий. І ось скінчилася моя святість через те, що вирвав моркву. Я гірко заплакав і побіг до клуні. Баба почула й почала мене лаяти й проклинати, виспівуючи, як колядку.

Вирішив я поновити свою святість, робити добрі діла. Взяв стару дідову шапку, щоб було що скидати, і пішов шанувати старих людей.

Але дід Захар, якого одного я здибав на вулиці, не відповідав на моє шанування ні за першим, ні за другим разом, а за третім — вилаяв.

Побіг я в клуню, ліг у човні й вирішив заснути, бо кажуть, що уві сні ростуть. Як неприємно, коли баба кляне, чи йде дощ, чи гавкають на тебе чужі пси, чи гуска скубе, чи несеш важке відро.

Зате як приємно дивитися на вогонь, обнімати лоша чи побачити теля, яке знайшлося вночі. Або їсти паску і крашанки. Спати в насінні. Дивитися в зоряне небо. Слухати щебет птахів, співи дівочі, колядки, щедрівки. Але найбільше любив слухати клепання коси. Це здавалося мені найкращою музикою, і якби я почув її зараз під своїм вікном, то одразу, напевне, б помолодшав, подобрішав би й кинувся до роботи.

Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху — косовицю.

Дід Тарас брав мене, малого, на руки, які ніколи й нікому не заподіяли зла, і розповідав про річку, таємничі озера, трави.

Я любив спостерігати за хмарами. Скрізь у природі я бачив неспокій, рух і боротьбу.

Мене малого доглядали чотири моїх брати. На жаль, вони померли в один день від невідомої хвороби. Батькове горе було глибшим за темну ніч. Він прогнав попа і сказав, що ховатиме дітей сам.

Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Скільки він землі впорав, скільки хліба накосив! Був красивий, ніби лицар чи апостол на картині. Єдине, що в нього негарне — це одяг. З батька можна було писати лицарів чи апостолів.

Ми жили в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажилися на сонці, а весною нас заливало водою. Повінь заливали цілі села, і тоді починалася наша слава. Ми з батьком і дідом на човні рятували людей, корів і коней.

Довго збиралися на косовицю, складали на воза все потрібне. Мати боялася мене відпускати, лякала всякими страхіттями, потім суворо наказувала берегтися.

Довго їхали до Десни. Я засинав на возі. Прокидаюся вранці — краса! Сонце, ласкава вода, гриби, ожина, риба! Таке раювання триває, поки не скосять усе сіно й треба ділити копиці. Усі стають підозрілими, кожному здається, що його обдурюють, і починають сварки, бійки.

Погодою на сінокосі завідувала стара ворона. Вона безпомилково вгадувала наближення дощу. Коли вирішили її прогнати й попросили про це мисливця Тихона Бобиря, ворона полетіла далеко, а потім повернулася й накаркала стільки дощу, що погноїла все сіно.

Диких звірів у нас мало. Але якось я, пливучи з батьком по Десні, Побачив на березі лева. Виявилося потім, що він утік з мандрівного звіринця.

У нас довго жив собака Пірат. Якось він загубився на ярмарку І повернувся аж тижнів через п’ять. Його собача радість була така велика, що він повз до нас кроків сто, плакав і розчулив усю родину. Коні в нас мінялися часто. Були вони некрасиві й невеселі. Одного разу я почув розмову коней Мурая та Тягнибіди про нас — роботи багато, корм поганий, і збруя стерта, ще й б’ють та лають. Після того я ніколи не вдарив коня.

Якось чую я дівочі голоси під вікном, що просять пустити поколядувати. І заспівали дівчата про молодця, котрий повів продавати свого коня, а кінь йому нагадує, як воювали разом, як він врятував свого господаря. Я даю собі слово, що ніколи не продам коня. Так і не продав його й по сей день.

Якось повів мене батько до школи. На запитання вчителя «Как зовут твоего отца?» я тільки і відповів «батько». Вчитель вирішив що я «не развитой» і ми пішли зі школи.

Було багато чого в житті моїх батьків — плачу, жалю, і тяжкої роботи. Це тому що вони не знали як, не могли змінити своє життя.

«Тільки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лишень Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій», — писав Олександр Довженко. Нема тепер таких річок, як колись була Десна». Уже і таємниць немає, і ясно скрізь.