Вірші Павличка для дітей

Вірші Дмитра Павличка для дітей про мову, Україну, про тварин, про школу, про природу

Дмитро Павличко вірші для дітей

Зажурилась квітка

Небеса прозорі,
Як глибінь ріки.
Падають, як зорі,
З явора листки.
А над полем нитка
Дзвонить як струна,
Зажурилась квітка —
Чує сніг вона.

***

ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ
Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:
— Всі народи
бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший
на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?
Сонце посміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу
з висоти,
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща,
де вродився ти!
Виростай, дитино,
й пам’ятай:
Батьківщина —
то найкращий край!

***

ОБРУЧ

Біжить хлопчик,
білий чубчик, мов курча;
Підганяє паличкою обруча.
За ним сонце, наче мати, —
навздогін;
Щоб не впав, бува,
та не побився він!
По долині, по стежині,
біля круч
Біжить сонце, білий чубчик
та обруч!
І нема, немає в світі далини,
Де спинилися б
невтомні бігуни.
Ах, обруч! Куди,
куди він так жене
По стежині через поле
весняне?
Я питаюсь, бо ж то я —
оте хлоп’я,
А те сонце —
то матусенька моя.

***

Мурашка
Вилізла мурашка на лопух,
Подивилась весело навкруг:
— Скільки тут повітря і тепла,
Я ж, дурненька, в бур´яні жила!

Вилізла мурашка на ромен,
Мовби крила виросли з рамен:
— Що за диво – пелюстки в росі,
Як могла я жить на лопусі!

Вилізла мурашка на таріль
Соняха, що сяяв серед піль:
— Боже, скільки золота й зерна,
Що ромен? Билиночка сумна!

Вилізла мурашка на сосну,
Глянула в далечину ясну:
— Піді мною цілий світ лежить, —
Як могла я на бадиллі жить!

Над сосною чорна хмара йшла,
Срібний дощик по землі тягла.
А мурашка крикнула: — Зажди! –
І взялась за ниточку води,

Вилізла на хмару і лягла
Біля сонця, горда, хоч мала.
— Як могла я жити на сосні,
Коли сонце впорівень мені!

Розійшлася хмара дощова –
Вниз летить мурашка ледь жива.
Де вона – дарма питаєш ти,
Вже її нікому не знайти!

***

СМЕРІЧКА

Стоїть смерічка на горі
У сонці, наче в янтарі.
І ми до неї в гості йдем
Вона росте, і ми ростем.
Стоїть смерічка на горі
В снігу, неначе в кептарі.
І ми до неї в гості йдем
Вона росте, і ми ростем.

***

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.
Стало в кутику сумне,
Каже: «Заночуй мене!
Бо надворі завірюха
І мороз хапа за вуха!»
Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.
Встала рано, та дарма —
Зайченяти вже нема!
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?

***

ЗАЄЦЬ

Заєць має двоє вух:
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.
Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з рушницею.
Так пасеться він собі
Врунами зеленими,
Так працює цілий день
Вухами-антенами.
А коли настане ніч,
Спатоньки вкладається,
Одне вухо стеле він,
Другим накривається.

***

БАРАН

Став баран серед дороги
І підняв бундючно роги.
Я кажу: «Привіт, баране!» —
А він бух мене рогами.
Ти до нього — чемно, мило,
Та дурило — то дурило.
Був і буде некультурним —
Краще не вітаться з дурнем!

***

ШКОЛА

Наче вулик, наша школа.
Вся вона гуде, як рій.
І здається, що довкола
розквітають квіти мрій.
Бігають, сміються діти,
та — лиш дзвоник
задзвенить —
стане тихо, ніби в квіти
поховались бджоли вмить.

***

РІДНА МОВА

Спитай себе, дитино,
хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім’я твоє
Просяє, наче зірка
світанкова.
З родинного гнізда,
немов пташа,
Ти полетиш, де світу
далечизна,
Та в рідній мові
буде вся душа
І вся твоя дорога,
вся Вітчизна.
У просторах,
яким немає меж,
Не згубишся,
як на вітрах полова.
Моря перелетиш
і не впадеш,
Допоки буде в серці
рідна мова.

***

СИНИЧКА

Синичка дзьобала сало,
Прив´язане до вікна,
А потім сала не стало,
Та все прилітала вона.

На скрипці грала під хатою,
Але не просила їди,
Бо стала сама багатою –
Минулися холоди.

І з вдячності вона грала,
Неначе скрипаль-корифей.
А хата їй відповідала
Щасливим сміхом дітей.

***

ВЕСНА

До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.

Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.

Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні,

Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука

***

Лелека
Ходить бузько по мочарах
У червоних чоботятах,
Дивиться в прозору воду,
Ганить жаб´ячу породу:
— Боже, як мені набридло
Це моє болотне їдло,
Ці витрішкуваті жаби
Без найменшої приваби!
Десь читав я, що французи
Жаб їдять, як чорногузи.
Але в них ті жабенята –
Тільки на великі свята.
Ну, а я ж у свята й будні
Їм створіння ці паскудні;
На вечерю й на сніданок
Я ковтаю цих поганок.
А в обід на перше й друге –
Холодушки й зеленуги.
Так навчився з лелечати,
Та пора вже з цим кінчати.
Геть ненависну дієту!
Краще їсти з очерету
Листя! Все! Доволі! Крапка!
Втім, поглянув – скаче жабка.
Ось вона! – завмер лелека.
Придивляється здалека
І підходить неквапливо
Він до неї. Що за диво?!
Не така вона й почварна,
Просто навіть дуже гарна.
Очі завеликі трішки,
Та зате які там ніжки!
Граціозна, наче скрипка,
Жабка-лапка, жабка-рибка.
Викупана, чиста, свіжа,
Рай солодкий, а не їжа!
І дієту він ламає:
Клац! – і жабки вже немає.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *