«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

«Батько Горіо» Розділ IV. Смерть батька

Наступного дня Горіо та Растіньяк уже чекали лише на те, коли зволить прийти найнятий носій, щоб виїхати з пансіону, коли близько полудня на вулиці Нев-Сент-Женев’єв пролунав гуркіт екіпажа, що зупинився просто біля дверей будинку Воке. Пані де Нусінген вийшла з карети й запитала, чи її батько ще в пансіоні. Почувши ствердну відповідь Сільвії, вона швидко піднялася сходами.

Ежен був у своїй кімнаті, хоча його сусід про це не знав. Під час сніданку він попросив батька Горіо забрати його речі, сказавши, що вони зустрінуться о четвертій годині на вулиці Артуа. Але поки старий ходив по носіїв, Ежен, поспіхом відгукнувшись на поклик школи, повернувся так, що ніхто його не помітив, аби розрахуватися з пані Воке: він не хотів залишати цей клопіт Горіо, який у своєму фанатизмі, без сумніву, заплатив би й за нього.

Господині не було. Ежен піднявся до себе, щоб перевірити, чи нічого не забув, і похвалив себе за цю думку, коли в шухляді свого столу побачив чистий вексель, акцептований ним на користь Вотрена, який він необачно кинув туди того дня, коли сплатив його. Вогню не було, і він уже збирався розірвати папір на дрібні шматочки, коли, почувши голос Дельфіни, не захотів наробити шуму й зупинився, щоб послухати. Він подумав, що вона не повинна мати від нього жодних таємниць. А від перших же слів розмова батька з дочкою видалася йому надто цікавою, щоб не прислухатися до неї.

— Ах, батьку, дай Боже, щоб ви вчасно здогадалися вимагати звіту про моє майно й щоб я ще не встигла розоритися! Чи можу я говорити?

— Так, у будинку нікого немає, — схвильованим голосом відповів батько Горіо.

— Що з вами, батьку? — перепитала пані де Нусінген.

— Ти щойно, — відповів старий, — завдала мені удару сокирою по голові. Нехай Бог простить тебе, дитино моя! Ти не знаєш, як сильно я тебе люблю; якби знала, не сказала б мені так раптово подібних речей, особливо якщо ще не все втрачено. Що ж такого термінового сталося, що ти прийшла по мене сюди, коли за кілька хвилин ми мали бути на вулиці Артуа?

— Ах, батьку, хіба людина здатна володіти своїм першим порухом у хвилину катастрофи? Я збожеволіла! Ваш адвокат допоміг нам трохи раніше розгледіти нещастя, яке, без сумніву, вибухнуло б згодом. Ваш багаторічний досвід у справах тепер стане нам у пригоді, і я прибігла по вас, як потопельник хапається за гілку. Коли пан Дервіль побачив, що Нусінген відповідає йому тисячею відмовок, він пригрозив йому судовим позовом, сказавши, що дозвіл голови суду буде отримано дуже швидко. Нусінген сьогодні вранці прийшов до мене й запитав, чи хочу я його розорення і свого власного. Я відповіла, що нічого не тямлю в усіх цих справах, що в мене є статок, що я повинна ним володіти, а все, що стосується цієї суперечки, нехай вирішує мій адвокат; що я цілковито не обізнана з цим питанням і не здатна нічого в ньому зрозуміти. Хіба не це ви радили мені сказати?

— Добре, — відповів батько Горіо.

— Ну то ось, — продовжила Дельфіна, — він пояснив мені стан своїх справ. Він вклав увесь свій капітал і мій також у підприємства, які ледве почали працювати й для яких довелося внести великі суми додаткових коштів. Якби я змусила його повернути мені мій посаг, він був би змушений оголосити про свою неспроможність; натомість, якщо я погоджуся почекати рік, він під чесне слово зобов’язується повернути мені статок удвічі або втричі більший за мій, вклавши мої капітали в земельні операції, після завершення яких я стану власницею всіх цих маєтків. Любий батьку, він говорив щиро, і це мене налякало. Він попросив у мене пробачення за свою поведінку, повернув мені свободу, дозволив чинити як мені заманеться, за однієї умови: щоб я залишила йому повну свободу вести справи від мого імені. Щоб довести свою добру волю, він пообіцяв щоразу, коли я цього захочу, запрошувати пана Дервіля, аби той перевіряв, чи належним чином складені документи, на підставі яких він робитиме мене власницею майна. Одне слово, він добровільно віддав себе в мої руки, зв’язаний по руках і ногах. Він іще просить залишити за ним ведення господарства протягом двох років і благає мене не витрачати на себе більше, ніж він мені дає. Він довів мені, що все, на що здатен, — це зберегти зовнішні пристойності: він звільнив свою танцівницю і буде змушений перейти до найсуворішої, але непомітної економії, щоб дочекатися завершення своїх спекуляцій, не підірвавши свого кредиту. Я поводилася з ним жорстко, все ставила під сумнів, аби довести його до краю й дізнатися більше: він показав мені свої книги, а зрештою заплакав. Я ніколи не бачила чоловіка в такому стані. Він утратив голову, говорив про те, щоб накласти на себе руки, марив. Мені стало його шкода.

— І ти віриш цим небилицям? — вигукнув батько Горіо. — Він комедіант! Я мав справи з німцями: ці люди майже всі щирі, простодушні; але коли під виглядом відвертості й добродушності вони починають хитрувати й шахраювати, тоді вони перевершують усіх інших. Твій чоловік тебе дурить. Він відчуває, що його притиснули до стіни, тому прикидається мертвим; він хоче залишитися господарем під твоїм ім’ям, тоді як під власним уже не може ним бути. Він скористається цією обставиною, щоб убезпечитися від ризиків своєї торгівлі. Він такий же хитрий, як і підступний; це негідник. Ні, ні, я не піду на Пер-Лашез, залишивши моїх дочок без засобів до існування. Я ще дещо тямлю у справах. Він каже, що вклав свої гроші в підприємства, — ну то його інтереси представлені цінними паперами, борговими зобов’язаннями, договорами! Нехай покаже їх і розрахується з тобою. Ми виберемо найкращі підприємства, візьмемо на себе їхні ризики, а всі документи, що підтверджують твої права, будуть оформлені на наше ім’я: Дельфіна Горіо, дружина, що має окреме від чоловіка право на майно, барона де Нусінгена. Але за кого він нас має, за дурнів? Невже він думає, що я два дні зможу витримати думку про те, що ти залишишся без статку, без хліба? Я не витримав би цього ні дня, ні ночі, ні двох годин! Якби це виявилося правдою, я б цього не пережив. Як так? Я сорок років свого життя працював, носив мішки на спині, обливався потом, усе життя відмовляв собі в усьому заради вас, мої ангели, які робили для мене легкими всяку працю, всякий тягар; і тепер моє багатство, моє життя пішли б димом! Це вбило б мене від люті. Присягаюся всім найсвятішим на землі й на небі, ми все це з’ясуємо до кінця, перевіримо книги, касу, підприємства! Я не спатиму, не ляжу, не їстиму, доки мені не доведуть, що весь твій статок на місці. Слава Богу, ти маєш окреме майно; у тебе буде пан Дервіль, чесна людина, як адвокат. Сто чортів! Ти збережеш свій добрий мільйон, свої п’ятдесят тисяч ліврів річної ренти до кінця своїх днів, або я здійму такий галас у Парижі — ха-ха! Але я звернуся до палат, якщо суди почнуть нас кривдити. Знати, що ти спокійна й щаслива щодо грошей, — сама ця думка полегшувала всі мої біди й утихомирювала мої страждання. Гроші — це життя. Гроші можуть усе. Що ж він нам розповідає, цей здоровенний ельзаський пень? Дельфіно, не поступайся йому й на чверть ліара, цьому телепню, який посадив тебе на ланцюг і зробив нещасною. Якщо йому потрібна ти, ми його міцно зв’яжемо й змусимо ходити рівно. Боже мій, у мене голова горить, у черепі щось пече. Моя Дельфіна на соломі! О, моя Фіфіно, ти! Чорт забирай! Де мої рукавички? Ну, рушаймо, я хочу негайно все оглянути: книги, справи, касу, листування! Я заспокоюся лише тоді, коли мені доведуть, що твій статок більше не під загрозою і я побачу це на власні очі.

— Любий батьку! Дійте обережно. Якби ви внесли в цю справу бодай найменший намір помсти, якби показали надто ворожі наміри, я була б загублена. Він знає вас і цілком природно сприйняв те, що під вашим впливом я почала непокоїтися про свій статок; але, клянуся вам, він тримає його у своїх руках і саме так хотів його тримати. Він здатен утекти з усіма капіталами й залишити нас ні з чим, цей негідник! Він чудово знає, що я сама не знеславлю імені, яке ношу, переслідуючи його. Він водночас і сильний, і слабкий. Я все добре обміркувала. Якщо ми доведемо його до краю, я розорена.

— То він шахрай?

— Так, батьку, — сказала вона, падаючи на стілець і плачучи. — Я не хотіла вам у цьому зізнаватися, щоб уберегти вас від болю через те, що я вийшла заміж за такого чоловіка! Таємна мораль і совість, душа й тіло — все в ньому узгоджується! Це жахливо: я його ненавиджу й зневажаю. Так, після всього, що він мені сказав, я більше не можу поважати цього нікчемного Нусінгена. Чоловік, здатний вдатися до тих комерційних комбінацій, про які він мені розповідав, не має ані крихти делікатності, а мої страхи виникли через те, що я цілком прочитала його душу. Він прямо запропонував мені — він, мій чоловік, — свободу. Ви знаєте, що це означає? Якщо я погоджуся в разі нещастя стати знаряддям у його руках, одне слово, якщо погоджуся служити йому підставною особою.

— Але ж є закони! Є ж площа Грев для таких зятів! — вигукнув батько Горіо. — Я сам би його гільйотинував, якби не було ката.

— Ні, батьку, проти нього немає законів. Послухайте його слова, звільнені від усіх тих обхідних висловів, у які він їх загортав: «Або все втрачено, у вас немає жодного ліара, ви розорені, бо я не можу обрати собі спільницею нікого, крім вас; або ви дозволите мені довести до кінця мої підприємства». Хіба не ясно? Він іще дорожить мною. Моя жіноча чесність його заспокоює; він знає, що я залишу йому його статок і задовольнюся своїм. Це нечесна й злодійська угода, на яку я змушена погодитися, інакше буду розорена. Він купує мою совість і платить за неї тим, що дозволяє мені спокійно бути дружиною Ежена. «Я дозволяю тобі чинити провини, аби тільки ти дала мені змогу чинити злочини, розоряючи бідних людей!» Хіба тепер його слова недостатньо ясні? Знаєте, що він називає підприємницькими операціями? Він купує на своє ім’я голі земельні ділянки, а потім доручає підставним особам будувати на них будинки. Ці люди укладають договори на будівництво з усіма підрядниками, розплачуються з ними довгостроковими векселями, а за невелику суму погоджуються видати моєму чоловікові розписку про сплату; таким чином він стає власником будинків, тоді як підставні особи розраховуються з ошуканими підрядниками, оголошуючи себе банкрутами. Ім’я дому Нусінгена слугувало приманкою, щоб засліпити бідних будівельників. Я все це зрозуміла. Я також зрозуміла, що, аби в разі потреби довести сплату величезних сум, Нусінген перевів значні цінності до Амстердама, Лондона, Неаполя, Відня. Як ми зможемо їх стягнути?

Ежен почув глухий звук колін батька Горіо, який, мабуть, упав на підлогу своєї кімнати.

— Боже мій, що я тобі зробив? Моя дочка віддана цьому негідникові, він вимагатиме від неї всього, чого забажає. Прости мене, дочко! — вигукнув старий.

— Так, якщо я опинилася в прірві, то, можливо, в цьому є й ваша провина, — сказала Дельфіна. — Ми такі нерозважливі, коли виходимо заміж! Хіба ми знаємо світ, справи, людей, звичаї? Батьки повинні були б думати за нас. Любий батьку, я нічого вам не дорікаю, пробачте мені ці слова. У цьому я сама винна. Ні, не плачте, тату, — сказала вона, цілуючи батька в чоло.

— Не плач і ти, моя маленька Дельфіно. Дай мені свої очі, я витру їх поцілунками. Ну! Я зараз знову візьмуся за голову й розплутаю клубок справ, який намотав твій чоловік.

— Ні, дозвольте мені самій. Я зумію ним керувати. Він мене любить, отже, я скористаюся своєю владою над ним, щоб змусити його якнайшвидше вкласти частину капіталу в нерухомість. Можливо, я змушу його викупити на моє ім’я Нусінген в Ельзасі — він дуже до нього прив’язаний. Тільки приходьте завтра, щоб перевірити його книги та справи. Пан Дервіль нічого не тямить у комерції. Ні, не приходьте завтра. Я не хочу собі псувати кров. Бал у пані де Босеан післязавтра, а я хочу доглянути за собою, щоб бути там гарною, відпочилою й зробити честь моєму любому Еженові! А тепер ходімо подивимося на його кімнату.

У цю мить на вулиці Нев-Сент-Женев’єв зупинилася карета, і на сходах почувся голос пані де Ресто, яка запитувала Сільвію:

— Мій батько тут?

Ця обставина, на щастя, врятувала Ежена, який уже збирався кинутися на своє ліжко й удавати, ніби спить.

— Ах, батьку, вам розповідали про Анастазі? — сказала Дельфіна, впізнавши голос сестри. — Схоже, в її подружньому житті теж відбуваються дивні речі.

— Що таке? — сказав батько Горіо. — То це вже моя смерть. Моя бідна голова не витримає подвійного нещастя.

— Добридень, батьку, — сказала графиня, входячи. — Ах! Ось і ти, Дельфіно.

Пані де Ресто, здавалося, зніяковіла, зустрівши сестру.

— Добридень, Насі, — сказала баронеса. — Невже ти дивуєшся, що я тут? Я щодня бачуся з батьком.

— Відколи?

— Якби ти приходила сюди, то знала б.

— Не дражни мене, Дельфіно, — жалібним голосом сказала графиня. — Я така нещасна, я пропала, мій бідний батьку! О, цього разу я справді пропала!

— Що з тобою, Насі? — вигукнув батько Горіо. — Розкажи нам усе, дитино моя.

Вона зблідла.

— Дельфіно, ну ж бо, допоможи їй, будь доброю до неї! Я любитиму тебе ще більше, якщо тільки це можливо.

— Моя бідна Насі, — сказала пані де Нусінген, саджаючи сестру, — говори. Ти бачиш перед собою двох єдиних людей, які завжди любитимуть тебе настільки, щоб пробачити все. Бачиш, родинна любов — найнадійніша.

Вона дала сестрі понюхати нюхальні солі, і графиня прийшла до тями.

— Я від цього помру, — сказав батько Горіо. — Ну, кажи, — додав він, ворушачи жар у вогнищі, — сідайте ближче одна до одної. Мені холодно. Що з тобою, Насі? Кажи швидше, ти мене вбиваєш…

— Ну що ж, — сказала бідолашна жінка, — мій чоловік усе знає. Уявіть собі, батьку, деякий час тому… Пам’ятаєте той вексель Максима? Так от, він був не першим. Я вже сплатила чимало таких. Близько початку січня пан де Трай здавався мені дуже засмученим. Він нічого мені не казав; але ж так легко читати серце людини, яку любиш, — досить найменшої дрібниці; до того ж бувають передчуття. Одне слово, він ставився до мене ніжніше й люблячіше, ніж будь-коли, а я почувалася дедалі щасливішою. Бідний Максим! Як він потім сказав мені, подумки він прощався зі мною; він хотів пустити собі кулю в голову. Нарешті я так його мучила, так благала, що дві години простояла навколішки перед ним. Він сказав мені, що винен сто тисяч франків! О, тату, сто тисяч франків! Я збожеволіла. У вас їх не було, а я вже все витратила…

— Ні, — сказав батько Горіо, — я не зміг би дістати їх, хіба що пішов би красти. Але я пішов би, Насі! Пішов би.

На це похмуре слово, кинуте ним, мов хрипкий стогін помираючого, що виказував агонію батьківського почуття, приреченого на безсилля, обидві сестри замовкли. Яке егоїстичне серце залишилося б байдужим до цього крику розпачу, що, мов камінь, кинутий у безодню, відкривав усю її глибину?

— Я знайшла ці гроші, розпорядившись тим, що мені не належало, батьку, — сказала графиня, обливаючись сльозами.

Дельфіна була зворушена й, плачучи, прихилила голову до шиї сестри.

— То все це правда, — сказала вона.

Анастазі опустила голову. Пані де Нусінген обійняла її всім тілом, ніжно поцілувала й, притиснувши до свого серця, сказала:

— Тут тебе завжди любитимуть, не засуджуючи.

— Мої ангели, — слабким голосом сказав Горіо, — чому ж ваша єдність випала вам через нещастя?

— Щоб урятувати життя Максима, зрештою, щоб урятувати все моє щастя, — продовжила графиня, підбадьорена цими свідченнями гарячої, живої ніжності. — Я віднесла до того лихваря, якого ви знаєте, до людини, витвореної самим пеклом, яку ніщо не здатне розчулити, до цього пана Гобсека, родинні діаманти, до яких так прив’язаний пан де Ресто, — його, мої, усі. Я продала їх. Продала! Ви розумієте? Його було врятовано! Але я — я загинула. Ресто все дізнався.

— Від кого? Як? Я його вб’ю! — вигукнув батько Горіо.

— Учора він наказав покликати мене до своєї кімнати. Я прийшла… «Анастазі, — сказав він мені таким голосом… О, самого його голосу було досить, я все зрозуміла, — де ваші діаманти?» У мене. «Ні, — сказав він, дивлячись на мене, — вони тут, на моєму комоді». І показав мені футляр, який накрив своєю хустинкою. «Ви знаєте, звідки вони?» — запитав він. Я впала до його ніг… плакала, благала його сказати, якою смертю він хоче мене бачити.

— Ти сказала це! — вигукнув батько Горіо. — Святим ім’ям Божим, той, хто завдасть вам, одній чи другій, болю, поки я живий, може бути певен, що я спалю його повільно! Так, я розшматую його, як…

Батько Горіо замовк: слова завмирали в його горлі.

— Нарешті, люба, він зажадав від мене чогось важчого, ніж померти. Нехай Небо береже кожну жінку від того, щоб почути те, що почула я!

— Я вб’ю цього чоловіка, — спокійно сказав батько Горіо. — Але в нього одне життя, а він винен мені два. Ну то що ж? — додав він, дивлячись на Анастазі.

— Отож, — продовжила графиня після паузи. — Він подивився на мене: «Анастазі, — сказав він, — я все поховаю в мовчанні. Ми залишимося разом, у нас є діти. Я не вб’ю пана де Трая: можу схибити, а якщо захочу позбутися його іншим способом, то можу наразитися на людське правосуддя. Убити його у вас на руках — означало б збезчестити дітей. Але щоб не дати загинути ні вашим дітям, ні їхньому батькові, ні мені, я ставлю вам дві умови. Відповідайте: чи є в мене власна дитина?» Я сказала «так». «Яка саме?» — запитав він. Ернест, наш старший. «Гаразд, — сказав він. — А тепер покляніться, що надалі слухатиметеся мене в одному-єдиному питанні». Я присягнула. «Ви підпишете продаж свого майна, коли я вам скажу».

— Не підписуй! — закричав батько Горіо. — Ніколи цього не підписуй. Ах! Ах! Пане де Ресто, ви не знаєте, що означає зробити жінку щасливою. Вона шукає щастя там, де воно є, а ви караєте її за свою безглузду неспроможність?.. Я тут, я! Стій! Він зустріне мене на своєму шляху. Насі, будь спокійна. Ага, він дорожить своїм спадкоємцем! Гаразд, гаразд. Я схоплю його сина, який, хай йому грім, є моїм онуком. Невже я не можу його побачити, цього хлопчиська? Заберу його до свого села, доглядатиму за ним, тож не бійся. Я змушу цього потворного чоловіка капітулювати, сказавши йому: «Ану, тепер ми вдвох! Якщо хочеш мати свого сина, поверни моїй дочці її майно і дай їй жити, як вона хоче».

— Батьку!

— Так, твій батько! Ах! Я справжній батько. Нехай цей великий панок не кривдить моїх дочок. Грім мене побий! Я не знаю, що в мене за кров у жилах. У ній кров тигра, я ладен пожерти цих двох чоловіків. О діти мої! То ось яке ваше життя? Але ж це моя смерть. Що з вами буде, коли мене вже не стане? Батьки повинні жити стільки ж, скільки їхні діти. Боже мій, як же погано влаштований твій світ! І ти, кажуть, маєш сина. Ти мав би не дозволяти нам страждати через наших дітей. Мої любі янголи, невже я бачу вас лише через ваші страждання? Ви показуєте мені тільки свої сльози. Так, так, ви мене любите, я це бачу. Ідіть сюди, ідіть, поскаржтеся мені! Моє серце велике, воно може прийняти все. Так, хоч як ви його пронизуйте, з його шматків усе одно народжуватимуться батьківські серця. Я хотів би забрати ваші муки, страждати за вас. Ах! Коли ви були маленькими, ви були такі щасливі…

— Лише тоді ми й були щасливі, — сказала Дельфіна. — Де ті часи, коли ми скочувалися з верхів’я мішків на великому горищі?

— Батьку! Це ще не все, — прошепотіла Анастазі на вухо Горіо, і той аж підскочив. — Діаманти не продано за сто тисяч франків. Максима переслідують. Нам залишилося заплатити лише дванадцять тисяч франків. Він пообіцяв мені, що буде розсудливим, що більше не гратиме. У мене в цілому світі залишилася тільки його любов, і я заплатила за неї надто дорого, щоб пережити її втрату. Я пожертвувала заради нього статком, честю, спокоєм, дітьми. О, зробіть так, щоб принаймні Максим залишився вільним, шанованим, щоб він міг залишитися в тому товаристві, де зуміє влаштувати своє життя. Тепер він винен мені не лише щастя: у нас є діти, які залишаться без статку. Усе буде втрачено, якщо його посадять у Сент-Пелажі.

— У мене їх немає, Насі. Немає, нічого більше, нічогісінько! Це кінець світу. О, світ от-от завалиться, це точно. Ідіть звідси, рятуйтеся, поки не пізно! Ах! У мене ще залишилися срібні пряжки, шість столових приборів — перші, які я мав у житті. Зрештою, у мене залишилося лише тисяча двісті франків довічної ренти…

— А що ви зробили зі своїми безстроковими рентами?

— Я продав їх, залишивши собі цей невеликий дохід на власні потреби. Мені були потрібні дванадцять тисяч франків, щоб облаштувати квартиру для Фіфіни.

— У тебе, Дельфіно? — запитала пані де Ресто у сестри.

— О, яка різниця! — вигукнув батько Горіо. — Дванадцять тисяч франків уже витрачено.

— Я здогадуюся, — сказала графиня. — На пана де Растіньяка. Ах! Бідолашна Дельфіно, зупинися. Подивися, до чого дійшла я.

— Люба, пан де Растіньяк не з тих молодих людей, які здатні розорити свою коханку.

— Дякую, Дельфіно. У скруті, в якій я опинилася, я чекала від тебе більшого; але ти ніколи мене не любила.

— Неправда, вона тебе любить, Насі! — закричав батько Горіо. — Вона щойно сама мені це казала. Ми говорили про тебе, і вона запевняла мене, що ти гарна, а вона лише миловидна, тільки й усього!

— Вона! — повторила графиня. — Ну й холодна ж вона!

— Навіть якби це було так, — сказала Дельфіна, почервонівши, — як ти поводилася зі мною? Ти зреклася мене, домоглася, щоб переді мною зачинили двері всіх домів, куди я хотіла ходити, зрештою, ти ніколи не втрачала найменшої нагоди завдати мені болю. А я хіба приходила, як ти, витягувати з цього бідолашного батька тисячу франків за тисячею, видираючи в нього статок і доводячи його до того стану, в якому він тепер? Ось до чого ти його довела, сестро. А я бачилася з батьком, доки могла, не виганяла його за двері й не приходила лизати йому руки, коли мені щось від нього було потрібно. Я навіть не знала, що ці дванадцять тисяч франків він витратив на мене. Я вмію берегти гроші, ти це знаєш! До того ж, коли тато робив мені подарунки, я ніколи їх не випрошувала.

— Ти була щасливіша за мене: пан де Марсе був багатий, ти це добре знаєш. Ти завжди була потворна, як золото. Прощавай, у мене немає ні сестри, ні…

— Замовкни, Насі! — закричав батько Горіо.

— Тільки така сестра, як ти, могла повторити те, у що вже ніхто не вірить. Ти чудовисько, — сказала їй Дельфіна.

— Діти мої, діти, замовкніть, а то я вб’ю себе просто перед вами.

— Гаразд, Насі, я тобі пробачаю, — сказала пані де Нусінген. — Ти нещасна. Але я краща за тебе. Сказати мені таке в ту мить, коли я була ладна на все, аби тебе врятувати, навіть увійти до кімнати мого чоловіка, чого я не зробила б ні заради себе, ні заради… Це гідно всього того зла, якого ти завдавала мені протягом дев’яти років.

— Діти мої, діти, обійміться! — сказав батько. — Ви двоє янголів.

— Ні, залиште мене! — закричала графиня, яку Горіо схопив за руку; вона вирвалася з батьківських обіймів. — У неї менше співчуття до мене, ніж було б у мого чоловіка. Чи не подумаєш, що вона — втілення всіх чеснот!

— Я краще дозволю людям думати, що я винна гроші пану де Марсе, ніж зізнаюся, що пан де Трай коштує мені понад двісті тисяч франків, — відповіла пані де Нусінген.

— Дельфіно! — закричала графиня, ступивши до неї.

— Я кажу тобі правду, коли ти мене обмовляєш, — холодно відповіла баронеса.

— Дельфіно! Ти…

Батько Горіо кинувся вперед, утримав графиню і не дав їй договорити, затуливши їй рота рукою.

— Боже мій, батьку, до чого ж ви сьогодні доторкалися? — запитала Анастазі.

— Так, так, я винен, — сказав бідолашний батько, витираючи руки об штани. — Але я не знав, що ви прийдете. Я переїжджаю.

Він був радий, що накликав на себе докір, який відвернув від нього гнів дочки.

— Ах! — знову заговорив він, сідаючи, — ви розкололи мені серце. Я вмираю, діти мої! У мене череп усередині пече, наче там вогонь. Будьте ж добрими, любіть одна одну! Ви мене до смерті доведете. Дельфіно, Насі, ну ж бо, ви обидві мали рацію і обидві були неправі. Слухай, Дедель, — провадив він, обводячи баронесу сповненими сліз очима, — їй потрібні дванадцять тисяч франків, тож пошукаймо їх. Не дивіться одна на одну так. — Він став навколішки перед Дельфіною. — Попроси в неї пробачення, щоб зробити мені приємність, — прошепотів він їй на вухо. — Вона ж найнещасніша, ну ж бо?

— Бідолашна моя Насі, — сказала Дельфіна, нажахана диким, божевільним виразом, якого страждання надало обличчю її батька, — я була неправа, обійми мене…

— Ах! Ви наче бальзамом на серце мені пролили! — закричав батько Горіо. — Але де взяти дванадцять тисяч франків? А якщо я піду замість когось на військову службу?

— Ах, батьку! — вигукнули обидві дочки, оточуючи його. — Ні, ні.

— Нехай Бог винагородить вас за цю думку, нам і цілого життя не вистачило б, щоб віддячити вам! Правда ж, Насі? — додала Дельфіна.

— До того ж, бідолашний батьку, це була б лише крапля в морі, — зауважила графиня.

— То невже з моєї крові не можна нічого зробити? — закричав розпачливий старий. — Я віддам себе тому, хто врятує тебе, Насі! Я вб’ю заради нього людину. Зроблю, як Вотрен, піду на каторгу! Я… — Він раптом урвався, наче його вразила блискавка. — Нічого! — сказав він, рвучи на собі волосся. — Якби я знав, куди піти красти… але навіть крадіжку, яку можна здійснити, ще треба знайти. До того ж, щоб пограбувати банк, потрібні люди й час. Ну все, мені залишається померти, тільки й усього — померти. Так, я вже ні на що не здатний, я більше не батько! Ні. Вона просить мене, вона потребує допомоги! А я, нещасний, нічого не маю. Ах! Ти зробив собі довічну ренту, старий негіднику, а в тебе були дочки! То ти їх не любиш? Здохни, здохни, як той пес, яким ти є! Так, я гірший за пса, пес не вчинив би так! Ох, моя голова! Вона палає!

— Але ж, тату, — вигукнули обидві молоді жінки, оточуючи його, щоб не дати йому бити головою об стіни, — будьте ж розсудливі.

Він ридав. Ежен, нажаханий, узяв вексель, виданий Вотрену, на якому була зазначена більша сума, виправив цифру, перетворивши його на належно оформлений вексель на дванадцять тисяч франків на ім’я Горіо, і зайшов до кімнати.

— Ось усі ваші гроші, пані, — сказав він, простягаючи папір. — Я спав, ваша розмова мене розбудила, і так я дізнався, що винен панові Горіо. Ось документ, який ви можете передати іншій особі, я справно його оплачу.

Графиня нерухомо тримала папір.

— Дельфіно, — сказала вона, бліда й тремтяча від гніву, люті, шаленства, — я тобі все прощала, Бог мені свідок, але це! Як, пан був тут, ти знала! І ти мала таку ницість, щоб помститися мені, дозволивши йому почути від мене мої таємниці, дізнатися про моє життя, життя моїх дітей, про мою ганьбу, мою честь! Іди, ти мені більше ніхто, я тебе ненавиджу, я зроблю тобі все зло, яке тільки зможу, я… — Гнів перехопив їй голос, і горло пересохло.

— Але ж це мій син, наша дитина, твій брат, твій рятівник! — кричав батько Горіо. — Обійми ж його, Насі! Ось, я сам його обійму, — додав він, стискаючи Ежена з якоюсь несамовитою силою. — О, дитя моє! Я буду тобі більшим, ніж батько, я стану тобі всією родиною. Я хотів би бути Богом — я кинув би весь всесвіт до твоїх ніг. Але поцілуй його, Насі! Та це ж не людина, а янгол, справжній янгол.

— Залиште її, батьку, вона зараз божевільна, — сказала Дельфіна.

— Божевільна! Божевільна! А ти хто? — запитала пані де Ресто.

— Діти мої, я помру, якщо ви не припините! — закричав старий, падаючи на ліжко, наче вражений кулею. — Вони мене вбивають! — подумав він.

Графиня подивилася на Ежена, який стояв нерухомо, приголомшений бурхливістю цієї сцени.

— Пане, — сказала вона, звертаючись до нього жестом, голосом і поглядом, не зважаючи на батька, з якого Дельфіна швидко зняла жилет, — ви…

— Пані, я заплачу і мовчатиму, — відповів він, не чекаючи на запитання.

— Ти вбила нашого батька, Насі! — сказала Дельфіна, показуючи сестрі на непритомного старого, і та втекла.

— Я їй добре пробачаю, — сказав добряга, розплющуючи очі. — Її становище жахливе, воно й кращу голову звело б із розуму. Втіш Насі, будь із нею лагідною, пообіцяй це своєму бідолашному батькові, який помирає, — попросив він Дельфіну, стискаючи їй руку.

— Але що з вами? — налякано запитала вона.

— Нічого, нічого, минеться. Щось тисне мені на лоб, мігрень. Бідолашна Насі, яке на неї чекає майбутнє!

У цю мить графиня повернулася й кинулася до ніг батька.

— Пробачте! — закричала вона.

— Ну годі, — сказав батько Горіо, — тепер ти робиш мені ще болючіше.

— Пане, — сказала графиня Растіньякові, очі її були повні сліз, — страждання зробили мене несправедливою. Ви будете мені братом? — додала вона, простягаючи йому руку.

— Насі, — сказала Дельфіна, обіймаючи її, — моя маленька Насі, забудьмо все.

— Ні, — відповіла та. — Я все пам’ятатиму!

— Янголи мої! — вигукнув батько Горіо. — Ви знімаєте завісу, що була в мене перед очима, ваш голос повертає мені сили. Обійміться ж іще. Ну то як, Насі, цей вексель тебе врятує?

— Сподіваюся. Скажіть, тату, ви підпишете його?

— Ач який я дурень, що забув про це! Але мені стало погано, Насі, не гнівайся на мене. Надішли мені звістку, що ти вже в безпеці. Ні, я сам прийду. Але ні, не прийду, я більше не можу бачити твого чоловіка, я вб’ю його на місці. А щодо відчуження твого майна — я буду тут. Іди швидше, дитинко моя, і зроби так, щоб Максим став розсудливим.

Ежен був приголомшений.

— Ця бідолашна Анастазі завжди була запальною, — сказала пані де Нусінген, — але серце в неї добре.

— Вона повернулася за індосаментом, — прошепотів Ежен Дельфіні.

— Ви так думаєте?

— Я хотів би в це не вірити. Остерігайтеся її, — відповів він, підводячи очі, наче хотів доручити Богові думки, які не наважувався висловити.

— Так, вона завжди була трохи лицеміркою, і мій бідолашний батько легко піддається її гримасам.

— Як ви почуваєтеся, мій добрий батьку Горіо? — запитав Растіньяк у старого.

— Хочу спати, — відповів той.

Ежен допоміг Горіо лягти. Потім, коли старий заснув, тримаючи Дельфіну за руку, дочка вийшла.

— Сьогодні ввечері — в Італійський театр, — сказала вона Еженові, — а ти розповіси мені, як він. Завтра ви, пане, переберетеся звідси. Ну-бо, покажіть вашу кімнату. О, який жах! — вигукнула вона, увійшовши туди. — Та ви жили ще гірше, ніж мій батько. Ежене, ти чудово вчинив. Я любила б тебе ще більше, якби це було можливо; але, дитинко моя, якщо хочеш розбагатіти, не можна отак викидати дванадцять тисяч франків у вікно. Граф де Трай — гравець. Моя сестра не хоче цього бачити. Він пішов би шукати свої дванадцять тисяч франків там, де вміє програвати або вигравати золоті гори.

Стогін змусив їх повернутися до Горіо. Вони застали його начебто сплячим, але, коли обоє закоханих підійшли ближче, почули слова:

— Вони нещасливі!

Спав він чи не спав, але інтонація цієї фрази так сильно вразила серце його дочки, що вона підійшла до убогого ложа, на якому лежав її батько, і поцілувала його в чоло. Він розплющив очі й промовив:

— Це Дельфіна!

— Ну то як ти? — запитала вона.

— Добре, — відповів він. — Не тривожся, я вийду. Ідіть, ідіть, діти мої, будьте щасливі.

Ежен провів Дельфіну до самого її дому, але, стурбований станом, у якому залишив Горіо, відмовився вечеряти з нею і повернувся до пансіону Воке. Він застав батька Горіо на ногах, готового сідати до столу. Бьяншон улаштувався так, щоб уважно роздивитися обличчя вермішельника. Коли той узяв свій шматок хліба й понюхав його, намагаючись визначити, з якого борошна його спечено, студент, помітивши в цьому русі цілковиту відсутність того, що можна було б назвати усвідомленням власного вчинку, зробив похмурий жест.

— Ану підійди до мене, пане інтерне з Кошена, — сказав Ежен.

Бьяншон охоче підійшов, тим паче що опинився поруч зі старим пансіонером.

— Що з ним? — запитав Растіньяк.

— Якщо я не помиляюся, він пропащий! У ньому, мабуть, сталося щось надзвичайне. Мені здається, він перебуває під загрозою неминучого серозного апоплексичного удару. Хоча нижня частина обличчя досить спокійна, верхні риси мимоволі ніби підтягуються до чола, бачиш? А очі перебувають у тому особливому стані, який свідчить про проникнення серозної рідини в мозок. Чи не здається тобі, що вони ніби наповнені дрібним пилом? Завтра вранці я знатиму більше.

— Невже немає ніяких ліків?

— Ніяких. Можливо, його смерть удасться відстрочити, якщо знайти спосіб викликати реакцію в кінцівках, у ногах; але якщо до завтрашнього вечора симптоми не припиняться, бідолаха пропав. Ти знаєш, через яку подію почалася хвороба? Він, мабуть, зазнав сильного удару, під яким зламався його дух.

— Так, — відповів Растіньяк, згадавши, як обидві дочки безперестанку били по серцю свого батька.

«Принаймні Дельфіна його любить», — подумав Ежен.

Увечері в Італійському театрі Растіньяк ужив деяких заходів, щоб не надто стривожити пані де Нусінген.

— Не хвилюйтеся, — відповіла вона на перші ж слова Ежена. — Мій батько міцний. Просто сьогодні вранці ми його трохи струсонули. Наші статки опинилися під загрозою, хіба ви уявляєте собі весь масштаб цього лиха? Я не жила б, якби ваша любов не зробила мене байдужою до того, що ще недавно я вважала б смертельними муками. Тепер у мене є лише один страх, одне-єдине нещастя — втратити любов, яка дала мені відчути радість життя. Поза цим почуттям мені все байдуже, я більше нічого у світі не люблю. Ви для мене — все. Якщо я й відчуваю щастя від того, що багата, то лише для того, щоб більше вам подобатися. На мій сором, я більше коханка, ніж дочка. Чому? Не знаю. Все моє життя — у вас. Батько дав мені серце, але ви змусили його битися. Нехай увесь світ мене засуджує — що мені до того, якщо ви, який не маєте права на мене гніватися, виправдовуєте мене за злочини, до яких мене штовхає непереборне почуття? Невже ви вважаєте мене безсердечною дочкою? О ні, неможливо не любити такого доброго батька, як наш. Хіба могла я перешкодити йому зрештою побачити природні наслідки наших жалюгідних шлюбів? Чому він не перешкодив їм? Хіба не він мав думати за нас? Тепер я знаю: він страждає так само, як і ми; але що ми могли вдіяти? Утішити його? Ми нічим не могли б його втішити. Наша покірність завдавала б йому більше болю, ніж усі наші докори й скарги. У житті бувають такі обставини, коли все гірке.

Ежен мовчав, зворушений наївним вираженням щирого почуття. Якщо парижанки часто бувають фальшивими, п’яними від марнославства, егоїстичними, кокетливими, холодними, то безперечно: коли вони справді кохають, вони жертвують своїми почуттями заради пристрасті більше, ніж інші жінки; усі свої дріб’язкові риси вони підносять, і самі стають величними. До того ж Ежена вразила глибина й розсудливість, з якою жінка здатна судити про найприродніші почуття, коли особлива прихильність відділяє її від них і ставить на певну відстань. Пані де Нусінген занепокоїло мовчання Ежена.

— Про що ж ви думаєте? — запитала вона.

— Я все ще слухаю те, що ви мені сказали. До цієї хвилини я вважав, що люблю вас більше, ніж ви мене.

Вона усміхнулася й опанувала себе, стримуючи приємне почуття, яке викликали його слова, щоб розмова не вийшла за межі, встановлені пристойністю. Вона ніколи не чула таких палких слів молодого й щирого кохання. Ще кілька слів — і вона вже не змогла б себе стримати.

— Ежене, — сказала вона, змінюючи тему, — невже ви не знаєте, що відбувається? Завтра весь Париж буде в пані де Босеан. Рошфід і маркіз д’Ажуда домовилися нічого не розголошувати; але завтра король підписує шлюбний контракт, а ваша бідолашна кузина досі нічого не знає. Вона не зможе не приймати гостей, а маркіза не буде на її балу. Тільки про цю історію й говорять.

— І світ глузує з підлоти й сам же в ній бере участь! Невже ви не знаєте, що пані де Босеан від цього помре?

— Ні, — усміхнулася Дельфіна. — Ви не знаєте таких жінок. Але завтра весь Париж прийде до неї, і я теж там буду! Зрештою, саме вам я завдячую цим задоволенням.

— Але, — сказав Растіньяк, — хіба це не одна з тих безглуздих чуток, які в Парижі так часто розпускають?

— Завтра ми дізнаємося правду.

Ежен не повернувся до пансіону Воке. Він не зміг відмовити собі в задоволенні насолодитися своєю новою квартирою. Якщо напередодні йому довелося розлучитися з Дельфіною о першій годині після півночі, то цього разу Дельфіна залишила його близько другої, щоб повернутися додому. Наступного дня він проспав досить довго, а близько полудня дочекався пані де Нусінген, яка прийшла поснідати з ним. Молоді люди так жадібні до цих маленьких приємностей, що він майже забув про батька Горіо. Для нього це було довге свято — звикати до кожної з цих елегантних речей, які тепер йому належали. Пані де Нусінген була поруч, надаючи всьому нового значення. Проте близько четвертої години обоє закоханих згадали про батька Горіо, подумавши про щастя, яке він передчував, перебираючись до цього дому. Ежен зауважив, що, якщо старий хворий, його необхідно якнайшвидше перевезти сюди, і залишив Дельфіну, щоб бігти до пансіону Воке. Ні батька Горіо, ні Бьяншона за столом не було.

— Ну що ж, — сказав йому художник, — батько Горіо зовсім зліг. Бьяншон там, нагорі, біля нього. Старий бачив одну зі своїх дочок, графиню де Ресторама. Потім він захотів вийти, і його хвороба загострилася. Суспільство втратить одну зі своїх окрас.

Растіньяк кинувся до сходів.

— Гей, пане Ежен!

— Пане Ежене! Вас кличе пані! — закричала Сільві.

— Пане, — сказала йому вдова, — ви з паном Горіо мали виїхати п’ятнадцятого лютого. Ось уже три дні, як п’ятнадцяте минуло, сьогодні вісімнадцяте; вам доведеться заплатити за місяць і за себе, і за нього, але якщо ви поручитеся за батька Горіо, мені буде досить вашого слова.

— Чому? Ви мені не довіряєте?

— Довіряти! Якби старий утратив розум і помер, його дочки не дали б мені й ліара, а весь його лахмітний гардероб не вартий і десяти франків. Сьогодні вранці він забрав останні столові прибори, не знаю навіщо. Вдягнувся як молодий чоловік. Боже мене борони, здається, навіть рум’яна наклав; він видався мені помолоділим.

— Я за все відповідаю, — сказав Ежен, тремтячи від жаху й передчуваючи катастрофу.

Він піднявся до батька Горіо. Старий лежав на своєму ліжку, а Бьяншон був поруч із ним.

— Добрий день, батьку, — сказав Ежен.

Добряга лагідно всміхнувся й, повернувши до нього скляні очі, відповів:

— Як вона?

— Добре. А ви?

— Непогано.

— Не втомлюй його, — сказав Бьяншон, відводячи Ежена в куток кімнати.

— Ну що? — запитав Растіньяк.

— Урятувати його може хіба що диво. Серозна гіперемія вже настала, йому поставили гірчичники; на щастя, він їх відчуває, вони діють.

— Чи можна його перевезти?

— Неможливо. Треба залишити його тут, не дозволяти жодних фізичних рухів і будь-яких хвилювань…

— Мій добрий Бьяншоне, — сказав Ежен, — ми доглядатимемо його удвох.

— Я вже викликав головного лікаря з моєї лікарні.

— Ну і що?

— Він поставить діагноз завтра ввечері. Обіцяв прийти після роботи. На жаль, цей клятий старий сьогодні вранці зробив якусь необачність, про яку не хоче нічого розповідати. Упертий, як мул. Коли я до нього звертаюся, він удає, що не чує, і засинає, аби не відповідати мені; а якщо очі в нього відкриті, він починає стогнати. На світанку він вийшов, пішки ходив Парижем, невідомо де. Забрав із собою все, що мав цінного, пішов укладати якусь кляту оборудку, для якої перевищив свої сили! Одна з його дочок приходила.

— Графиня? — запитав Ежен. — Висока брюнетка, з живими, гарно розрізаними очима, маленькою ніжкою, гнучкою талією?

— Так.

— Залиш мене з ним на хвилину, — сказав Растіньяк. — Я його розпитаю, він мені все розкаже.

— А я тим часом піду повечеряю. Тільки постарайся не надто його хвилювати; у нас ще є деяка надія.

— Не турбуйся.

— Вони завтра добре розважаться, — сказав батько Горіо Еженові, коли вони залишилися самі. — Вони йдуть на великий бал.

— Що ж ви сьогодні вранці робили, тату, що ввечері вам так зле, що доводиться лежати в ліжку?

— Нічого.

— Приходила Анастазі? — запитав Растіньяк.

— Так, — відповів батько Горіо.

— Ну то нічого від мене не приховуйте. Чого вона ще від вас зажадала?

— Ах! — заговорив він, збираючи сили, щоб говорити. — Їй було дуже тяжко, повір мені, дитино моя! Після історії з діамантами в Насі немає ні гроша. Вона замовила до цього балу сукню з ламе, яка має сидіти на ній, мов коштовність. Її кравчиня, безсовісна жінка, не захотіла дати їй у борг, і покоївка заплатила тисячу франків завдатку за сукню. Бідолашна Насі, до чого вона дійшла! Це розірвало мені серце. Але покоївка, побачивши, що цей Ресто більше не довіряє Насі, злякалася, що втратить свої гроші, й домовилася з кравчинею віддати сукню лише тоді, коли їй повернуть тисячу франків. Бал завтра, сукня готова, а Насі в розпачі. Вона хотіла позичити в мене столові прибори, щоб закласти їх. Чоловік хоче, щоб вона пішла на цей бал і показала всьому Парижу діаманти, які, як він стверджує, вона продала. Хіба може вона сказати цьому чудовиську: «Я винна тисячу франків, заплати їх»? Ні. Я це розумію. Її сестра Дельфіна піде туди в розкішному вбранні. Анастазі не повинна виглядати гірше за молодшу сестру. До того ж вона так залита сльозами, моя бідолашна дівчинка! Я так принижений тим, що вчора не мав дванадцяти тисяч франків, що віддав би решту свого жалюгідного життя, аби виправити цю провину. Розумієш? Я мав сили витерпіти все, але остання нестача грошей розірвала мені серце. О! О! Я довго не думав: привів себе до ладу, підбадьорився; продав на шістсот франків столових приборів і пряжок, а потім заклав на рік свою довічну ренту за чотириста франків, отриманих одразу, у татка Гобсека. Аби там що — їстиму хліб! Мені його вистачало, коли я був молодий, то й тепер можна прожити. Принаймні моя Насі матиме гарний вечір. Вона буде чарівна. Ось тут, під подушкою, лежить тисяча франків. Мені так тепло від думки, що під головою в мене лежить те, що потішить бідолашну Насі. Вона зможе виставити за двері свою погану Вікторію. Хіба можна бачити, щоб слуги не довіряли своїм господарям! Завтра я почуватимуся добре, Насі прийде о десятій. Я не хочу, щоб вони думали, ніби я хворий, бо тоді не підуть на бал, а залишаться доглядати мене. Завтра Насі обійме мене, як свою дитину, її пестощі мене вилікують. Зрештою, хіба я не витратив би тисячу франків на аптекаря? Краще я віддам їх своєму Цілителю-від-усіх-хвороб, моїй Насі. Принаймні втішу її в її злиднях. Так я спокутую свою провину за те, що зробив собі довічну ренту. Вона на самому дні прірви, а я вже недостатньо сильний, щоб витягти її звідти. О, я знову повернуся до торгівлі. Поїду до Одеси купувати зерно. Там пшениця коштує втричі дешевше, ніж наша. Якщо ввезення зерна в натуральному вигляді заборонене, добродії, які творять закони, не додумалися заборонити виробництво того, сировиною для чого є зерно. Хе-хе!.. Я сам до цього додумався сьогодні вранці! На крохмалі можна добре заробити.

«Він божевільний», — подумав Ежен, дивлячись на старого.

— Ну годі, лежіть спокійно, не говоріть…