«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

У цей час батько Горіо виходив до парадних дверей через бічні сходи. Старий витягнув парасолю й уже збирався її розкрити, не помітивши, що великі двері відчинені, щоб пропустити молодого чоловіка у відзнаках, який правив тилбюрі. Батько Горіо ледве встиг відскочити назад, щоб не потрапити під колеса. Шовкова тканина парасолі налякала коня, і той, рвонувши до ґанку, легенько відхилився вбік. Молодий чоловік сердито обернув голову, глянув на батька Горіо й, перш ніж виїхати, вклонився йому — тим вимушеним шанобливим поклоном, яким обдаровують лихваря, коли потребують його грошей, або тією необхідною пошаною, якої вимагає людина сумнівної репутації, за яку згодом соромляться. Батько Горіо відповів йому маленьким дружнім поклоном, сповненим добродушності. Усе це промайнуло з блискавичною швидкістю.

Надто зосереджений, щоб помітити, що він тут не сам, Ежен раптом почув голос графині.

— Ах, Максиме, ви вже збиралися йти, — сказала вона з докором, у якому чулося й трохи досади.

Графиня не звернула уваги на появу тилбюрі. Растіньяк різко обернувся й побачив графиню, кокетливо вбрану в білий кашеміровий пеньюар із рожевими бантами, недбало зачесану, як паризькі жінки вранці. Від неї йшов запашний аромат: вона, без сумніву, щойно прийняла ванну, і її краса, немовби пом’якшена й розніжена, здавалася ще чуттєвішою; очі її були вологі. Молоді люди вміють помічати все: їхній дух зливається з сяйвом жінки, як рослина вбирає з повітря властиві їй речовини. Тож Ежен відчув свіжість її розквітлих рук, навіть не доторкнувшись до них. Крізь кашемір він бачив рожеві відтінки корсажа, який злегка розхилений пеньюар часом оголював, і на якому затримувався його погляд. Графині були непотрібні всі хитрощі корсета: лише пояс окреслював її гнучкий стан; її шия сама кликала до кохання, а маленькі ніжки мило виглядали в пантофлях.

Коли Максим узяв цю руку, щоб поцілувати її, Ежен лише тоді помітив Максима, а графиня — Ежена.

— Ах, це ви, пане де Растіньяк! Я дуже рада вас бачити, — сказала вона тоном, якому люди розумні вміють коритися.

Максим по черзі дивився на Ежена й на графиню — досить промовисто, щоб змусити непроханого гостя забратися.

— Ану, люба, сподіваюся, ти виставиш цього маленького шалапута за двері!

Ця фраза була ясним і зрозумілим перекладом поглядів молодого чоловіка, зухвало самовпевненого, якого графиня Анастазі назвала Максимом і на обличчі якого вона шукала підтвердження своїх намірів тим покірливим поглядом, що видає всі таємниці жінки, навіть коли вона сама цього не усвідомлює. Растіньяк відчув до цього молодика пекучу ненависть. По-перше, його гарне, біляве й густо завите волосся одразу показало Еженові, яким жахливим було його власне. Потім на Максимових ногах були тонкі, чисті чоботи, тоді як його власні, попри всю обережність, з якою він ступав, укрилися легким нальотом багнюки. Нарешті, Максим носив редингот, що елегантно облягав його стан і робив його схожим на вродливу жінку, тоді як Ежен о другій із половиною годині дня був у чорному фраку.

Кмітливий юнак із Шаранти відчув, яку перевагу дає вбрання цьому денді — високому й стрункому, зі світлими очима, блідим обличчям, одному з тих чоловіків, які здатні розорити сиріт. Не дочекавшись Еженової відповіді, пані де Ресто, мов на крилах, кинулася до іншої вітальні, залишивши за собою поли свого пеньюара, що згорталися й розгорталися так, що вона скидалася на метелика; Максим рушив за нею. Розлючений Ежен пішов слідом за Максимом і графинею.

Отож ці троє опинилися один перед одним біля каміна, посеред великої вітальні. Студент чудово розумів, що заважатиме цьому огидному Максимові; але, ризикуючи викликати невдоволення пані де Ресто, він вирішив перешкодити денді. Раптом, згадавши, що бачив цього молодика на балу у пані де Босеан, він здогадався, ким Максим був для пані де Ресто; і з тією юнацькою відвагою, яка змушує робити великі дурниці або здобувати великі перемоги, сказав собі: «Ось мій суперник. Я хочу його перемогти».

Нерозважливий! Він не знав, що граф Максим де Трайль дозволяє себе образити, потім стріляє першим і вбиває свого кривдника. Ежен був вправним мисливцем, але ще не влучив у двадцять дві мішені з двадцяти двох на стрільбищі.

Молодий граф усівся у вольтерівське крісло біля вогню, взяв камінні щипці й заходився ворушити жар із такою силою та гримасами, що прекрасне обличчя Анастазі раптом спохмурніло. Молода жінка повернулася до Ежена й кинула на нього один із тих холодно-запитальних поглядів, які так виразно промовляють: «Чому ви не йдете?», що вихованим людям одразу підказують ті фрази, які слід було б назвати фразами для прощання.

Ежен надав своєму обличчю привітного виразу й сказав:

— Пані, я дуже хотів вас побачити, щоб…

Він раптом замовк. Відчинилися двері. Молодий чоловік, який правив тилбюрі, зненацька з’явився без капелюха, не вклонився графині, стурбовано глянув на Ежена й простягнув руку Максимові, промовивши: «Добридень», — із таким братерським виразом, що Ежен був украй здивований. Провінційні юнаки не знають, наскільки приємним буває життя утрьох.

— Пане де Ресто, — сказала графиня студенту, показуючи йому на свого чоловіка.

Ежен глибоко вклонився.

— Пане, — продовжила вона, представляючи Ежена графові де Ресто, — це пан де Растіньяк, родич пані віконтеси де Босеан по лінії Марсіяків, з яким я мала приємність познайомитися на її останньому балі.

«Родич пані віконтеси де Босеан по лінії Марсіяків!» Ці слова, які графиня вимовила майже з особливим наголосом — через своєрідну гордість господині дому, що прагне довести: у неї бувають лише люди знатні, — справили чарівну дію. Граф відкинув свій холодно-церемонний вигляд і вклонився студентові.

— Дуже радий, пане, — сказав він, — мати нагоду з вами познайомитися.

Сам граф Максим де Трайль кинув на Ежена стривожений погляд і раптом утратив свою зухвалу манеру. Цей помах чарівної палички, спричинений могутнім втручанням одного лише імені, відкрив у мозку південця тридцять шухляд і повернув йому заздалегідь підготовлену дотепність. Раптове світло допомогло йому ясно побачити атмосферу вищого паризького товариства, яка досі залишалася для нього оповитою темрявою. Пансіон Воке, батько Горіо — усе це тепер було далеко від його думок.

— Я гадав, що рід Марсіяків уже згас? — сказав граф де Ресто Еженові.

— Так, пане, — відповів той. — Мій двоюрідний дід, шевальє де Растіньяк, одружився зі спадкоємицею родини Марсіяків. У них була лише одна дочка, яка вийшла заміж за маршала де Кларімбо, діда пані де Босеан по матері. Ми — молодша гілка, до того ж тим бідніша, що мій двоюрідний дід, віцеадмірал, утратив усе на службі королю. Революційний уряд не захотів визнати наші вимоги під час ліквідації, яку він провів щодо Ост-Індської компанії.

— Хіба ваш двоюрідний дід не командував «Венжером» до 1789 року?

— Саме так.

— Тоді він знав мого діда, який командував «Варвіком».

Максим злегка знизав плечима, глянувши на пані де Ресто, і його погляд ніби промовляв: «Якщо він зараз почне говорити з цим типом про флот, нам кінець».

Анастазі зрозуміла погляд пана де Трайля. Із тією дивовижною владою, якою наділені жінки, вона всміхнулася й сказала:

— Ходімо, Максиме; я хочу дещо у вас запитати. Панове, ми залишимо вас плисти разом на «Варвіку» та «Венжері».

Вона підвелася й зробила Максимові сповнений глузливої підступності знак, після чого разом із ним попрямувала до будуару. Щойно ця морганатична пара — чудовий німецький вислів, якому немає відповідника у французькій мові — досягла дверей, граф перервав свою розмову з Еженом.

— Анастазі! Залиштеся, люба, — сердито вигукнув він. — Ви ж знаєте, що…

— Я повернуся, повернуся, — перебила вона його. — Мені потрібна лише хвилина, щоб сказати Максимові, що саме я хочу йому доручити.

Вона швидко повернулася. Як і всі жінки, які, змушені зважати на характер своїх чоловіків, щоб мати змогу жити по-своєму, вміють визначати межу, до якої можуть зайти, не втрачаючи дорогоцінної довіри, і ніколи не дратують їх через дрібниці повсякденного життя, графиня за інтонаціями чоловікового голосу зрозуміла, що залишатися в будуарі небезпечно. Усі ці прикрі перешкоди виникали через Ежена. Тож графиня з виразом досади й відповідним жестом показала Максимові на студента, а той надзвичайно епіграматично сказав графові, його дружині та Еженові:

— Слухайте, ви тут маєте справи, я не хочу вам заважати. Прощавайте.

І він вийшов.

— Та залишайтеся, Максиме! — крикнув граф.

— Приходьте на обід, — сказала графиня і, знову залишивши Ежена наодинці з графом, рушила слідом за Максимом до першої вітальні, де вони пробули досить довго, щоб Ежен міг подумати: пан де Ресто ось-ось випровадить його.

Растіньяк чув, як вони то вибухали сміхом, то розмовляли, то замовкали; але хитромудрий студент тим часом сипав дотепами перед паном де Ресто, лестячи йому або втягуючи його в суперечки, аби дочекатися повернення графині та з’ясувати, які стосунки пов’язують її з батьком Горіо. Ця жінка, очевидно закохана в Максима; ця жінка, яка панувала над власним чоловіком і таємно була пов’язана зі старим вермішельником, здавалася йому суцільною загадкою. Він хотів проникнути в цю таємницю, сподіваючись завдяки цьому стати повновладним господарем над цією жінкою, такою цілковито паризькою.

— Анастазі, — знову покликав граф свою дружину.

— Ходімо, мій бідолашний Максиме, — сказала вона молодому чоловікові. — Треба змиритися. До вечора…

— Сподіваюся, Насі, — прошепотів він їй на вухо, — ви виставите за двері цього юнака, у якого очі спалахували, мов вуглини, щоразу, коли ваш пеньюар розхилявся. Він почне освідчуватися вам, скомпрометує вас, і ви змусите мене його вбити.

— Ви збожеволіли, Максиме? — сказала вона. — Хіба такі маленькі студенти не є, навпаки, чудовими громовідводами? Я неодмінно зроблю так, щоб Ресто його зненавидів.

Максим розсміявся й вийшов, а графиня рушила за ним і стала біля вікна, щоб бачити, як він сідає в екіпаж, змушує коня нетерпляче тупцювати й розмахує батогом. Вона повернулася лише тоді, коли великі двері зачинилися.

— Послухайте-но, — крикнув їй граф, коли вона ввійшла, — люба, маєток, де живе родина цього пана, недалеко від Вертейля, на Шаранті. Двоюрідний дід цього пана та мій дід знали один одного.

— Рада опинитися серед знайомих людей, — розсіяно відповіла графиня.

— Значно більше, ніж ви думаєте, — тихо сказав Ежен.

— Як це? — жваво запитала вона.

— Річ у тім, — провадив студент, — що я щойно бачив, як від вас вийшов пан, з яким живу двері в двері в тому самому пансіоні, — батько Горіо.

Почувши це ім’я, прикрашене словом «батько», граф, який саме ворушив вогонь у каміні, кинув щипці у полум’я, наче вони обпекли йому руки, й підвівся.

— Пане, ви могли б сказати просто пан Горіо! — вигукнув він.

Спершу графиня зблідла, побачивши нетерпіння свого чоловіка, потім почервоніла й явно розгубилася. Вона відповіла голосом, якому намагалася надати природності, і з удаваною байдужістю:

— Неможливо знати когось, кого ми любили б більше…

Вона урвала фразу, глянула на своє піаніно, ніби в ній раптом прокинулася якась примха, й сказала:

— Ви любите музику, пане?

— Дуже, — відповів Ежен, почервонівши й отупівши від невиразного відчуття, що він учинив якусь грубу дурість.

— Ви співаєте? — вигукнула вона, підходячи до піаніно, на якому жваво вдарила по всіх клавішах, пробігаючи від нижнього до верхнього «фа».

— Ррррах!

— Ні, пані.

Граф де Ресто ходив туди й сюди по кімнаті.

— Шкода, ви позбавили себе чудового засобу досягти успіху.

— Ка-а-аро, ка-а-ро, ка-а-а-а-ро, non dubitare, — заспівала графиня.

Назвавши батька Горіо, Ежен зробив помах чарівної палички, але дія його була протилежною до тієї, яку справили слова: «родич пані де Босеан». Він опинився в становищі людини, яку з ласки допустили до колекціонера рідкісних речей і яка, необережно торкнувшись шафи, повної різьблених фігурок, випадково збиває три чи чотири погано прикріплені голови. Йому хотілося провалитися крізь землю. Обличчя пані де Ресто стало сухим і холодним, а її байдужі очі уникали погляду невчасного студента.

— Пані, — сказав він, — ви маєте про що поговорити з паном де Ресто. Дозвольте висловити вам свою пошану й дозволити собі…

— Щоразу, коли ви приходитимете, — поспішно перебила його графиня, зупиняючи Ежена жестом, — ви можете бути певні, що зробите і пану де Ресто, і мені величезну приємність.

Ежен глибоко вклонився подружжю й вийшов, а пан де Ресто, попри всі його запевнення, провів його аж до передпокою.

— Щоразу, коли пан з’являтиметься, — сказав граф Морісові, — ні мене, ні пані тут не буде.

Ступивши на ґанок, Ежен побачив, що надворі дощить.

— Отакої, — сказав він собі. — Приїхав сюди, зробив якусь дурість, навіть не розуміючи ні її причини, ні наслідків, та ще й на додачу зіпсую фрак і капелюха. Краще б мені сидіти десь у кутку й зубрити право, думаючи лише про те, як стати справжнім суддею. Та хіба можна виходити у світ, коли для того, щоб там як слід триматися, потрібна ціла купа кабріолетів, начищених чобіт, усіляких необхідних причандалів, золотих ланцюжків, а вранці — білих лайкових рукавичок за шість франків, і неодмінно жовтих рукавичок увечері? Старий негіднику батьку Горіо, ну й наробив ти мені клопоту!

Коли він опинився під брамою на вулиці, кучер найманого екіпажа, який, певно, щойно відвіз молодят і тепер не проти був трохи приховати від свого господаря кілька незаконних поїздок, помітив Ежена без парасолі — у чорному фраку, білій жилетці, жовтих рукавичках і начищених чоботях — і подав йому знак. Ежен перебував під владою одного з тих глухих нападів люті, які змушують юнака дедалі глибше занурюватися в безодню, куди він уже ступив, ніби сподіваючись саме там знайти щасливий вихід. Він кивком голови погодився на пропозицію кучера. Не маючи в кишені й двадцяти двох су, він сів в екіпаж, де кілька пелюсток помаранчевого цвіту та нитки канітелі свідчили про недавню присутність молодят.

— Куди пан бажає їхати? — запитав кучер, який уже зняв свої білі рукавички.

— Чорт забирай! — подумав Ежен. — Якщо вже я занурююся в цю безодню, то принаймні мушу отримати з цього якусь користь!

— Їдьте до готелю де Босеан, — уголос додав він.

— До якого? — запитав кучер.

Це величне запитання збило Ежена з пантелику. Цей елегантний новачок не знав, що існує два готелі де Босеан, і навіть не здогадувався, наскільки багатий він на родичів, яким до нього не було жодного діла.

— До віконта де Босеан, на вулицю…

— На вулицю де Гренель, — підхопив кучер, киваючи головою й перебиваючи його. — Бачите, є ще готель графа й маркіза де Босеан на вулиці Сен-Домінік, — додав він, піднімаючи підніжку.

— Я чудово це знаю, — сухо відповів Ежен. — Отже, сьогодні всі вирішили з мене глузувати! — сказав він, кидаючи капелюха на переднє сидіння. — Оце моя витівка обійдеться мені в королівський викуп. Але принаймні я зроблю візит своїй так званій кузині по-справжньому аристократично. Батько Горіо вже коштує мені щонайменше десять франків, старий негідник! Що ж, розповім про свою пригоду пані де Босеан, може, хоч розсмішу її. Вона, напевно, знає таємницю злочинного зв’язку цього старого безхвостого щура з тією красунею. Краще сподобатися моїй кузині, ніж зв’язуватися з цією аморальною жінкою, яка, здається, обходиться надто дорого. Якщо ім’я прекрасної віконтеси має таку силу, то якої ж ваги мусить бути сама її особа? Звернімося до найвищих сфер. Якщо вже замахуватися на щось у небесах, то треба цілити просто в Бога!

Ці слова були стислим підсумком тисячі й однієї думки, між якими він метався. Побачивши, як надворі посилюється дощ, він трохи заспокоївся й набрався впевненості. Він подумав, що, витративши дві дорогоцінні п’ятифранкові монети, які в нього залишилися, принаймні розумно подбає про свій фрак, чоботи й капелюх. Він не зміг стримати усмішки, почувши, як його кучер вигукнув:

— Ворота, будь ласка!

Червонопикий швейцар у золотому оздобленні зі скрипом відчинив на завісах ворота готелю, і Растіньяк із приємним задоволенням побачив, як його екіпаж проїхав під аркою, звернув на подвір’я й зупинився під навісом біля ґанку. Кучер у великому синьому плащі з червоною облямівкою підійшов розгорнути підніжку.

Виходячи з екіпажа, Ежен почув приглушений сміх, що долинав із-під колонади. Троє чи четверо лакеїв уже встигли посміятися з цього вульгарного весільного екіпажа. Їхній сміх освітив для студента всю різницю в ту мить, коли він порівняв цю карету з одним із найелегантніших купе Парижа, запряженим двома жвавими кіньми з трояндами біля вух, які гризли вудила, а припудрений, добряче напарфумований кучер ледве стримував їх, ніби вони ось-ось мали зірватися з місця. На Шосе-д’Антен пані де Ресто мала на своєму подвір’ї витончений кабріолет двадцятишестирічного чоловіка. А в передмісті Сен-Жермен чекала розкіш великого вельможі — екіпаж, якого не купиш і за тридцять тисяч франків.

— Хто ж там живе? — подумав Ежен, трохи запізніло збагнувши, що в Парижі, мабуть, небагато жінок, які не були б кимось зайняті, і що підкорення однієї з цих цариць коштує дорожче за кров. — Чорт забирай! У моєї кузини, напевно, теж є свій Максим.

Він піднявся на ґанок із важким серцем. Побачивши його, скляні двері відчинилися; лакеї зустріли його з такими серйозними обличчями, наче це були осли, яких саме чистили щітками. Прийом, на якому він побував, відбувався у великих парадних покоях готелю де Босеан, розташованих на першому поверсі. Оскільки між запрошенням і балом він не мав часу відвідати кузину, йому ще не доводилося бувати в особистих покоях пані де Босеан; отже, тепер він уперше мав побачити дива тієї особливої елегантності, яка видає душу й звички жінки зі знатного товариства. Це дослідження було тим цікавішим, що салон пані де Ресто вже давав йому матеріал для порівняння.

О пів на п’яту віконтеса приймала відвідувачів. П’ятьма хвилинами раніше вона не прийняла б свого кузена. Ежен, який нічого не знав про різноманітні паризькі правила етикету, пройшов за лакеєм великими сходами, сповненими квітів: білі за тоном, із позолоченими поручнями та червоною доріжкою, вони привели його до пані де Босеан. Він не знав усної біографії віконтеси — однієї з тих мінливих історій, які щовечора переходять із вуст у вуста в паризьких салонах.

Уже три роки віконтеса була пов’язана з одним із найвідоміших і найбагатших португальських вельмож — маркізом д’Ажуда-Пінту. Це був один із тих невинних зв’язків, які мають стільки принад для тих, хто в них перебуває, що вони не здатні терпіти третього між собою. Тому віконт де Босеан сам подав публіці приклад, хоч з доброї волі, хоч проти неї, поважаючи цей морганатичний союз.

У перші дні цієї дружби люди, які приходили відвідати віконтесу о другій годині, заставали в неї маркіза д’Ажуда-Пінту. Пані де Босеан не могла зачинити перед ними двері, бо це було б украй нечемно, але приймала гостей так холодно й так уважно розглядала карниз, що кожен розумів, наскільки він їй заважає. Коли в Парижі дізналися, що, приходячи до пані де Босеан між другою та четвертою годинами, їй заважають, вона опинилася в цілковитій самотності.

Вона ходила до театру «Буфф» або в Оперу в товаристві пана де Босеан і пана д’Ажуда-Пінту; але пан де Босеан, як людина, що знає правила світського життя, завжди залишав там свою дружину й португальця, щойно влаштувавши їх на місцях.

Пан д’Ажуда мав одружитися. Він брав за дружину мадемуазель де Рошфід. У всьому вищому світі лише одна людина ще нічого не знала про цей шлюб — пані де Босеан. Кілька її подруг натякали їй на це, але вона сміялася, гадаючи, що подруги просто хочуть зіпсувати щастя, якому заздрять.

Тим часом оголошення про заручення мали вже незабаром зробити публічним. Хоч прекрасний португалець і прийшов, щоб повідомити віконтесі про свій шлюб, він досі не наважувався сказати їй ані слова. Чому? Напевно, немає нічого складнішого, ніж повідомити жінці подібний ультиматум. Деякі чоловіки почуваються значно вільніше на полі честі перед чоловіком, який загрожує їхньому серцю шпагою, ніж перед жінкою, яка після двогодинних елегій удає мертву й просить нюхальних солей.

Отож у цю мить пан д’Ажуда-Пінту сидів як на голках і хотів піти, думаючи, що пані де Босеан все одно дізнається про цю новину, а він напише їй; такий галантний убивчий удар було б зручніше завдати листом, ніж сказати все віч-на-віч.

Коли камердинер віконтеси доповів про прихід пана Ежена де Растіньяка, маркіз д’Ажуда-Пінту здригнувся від радості. Знайте це добре: закохана жінка ще винахідливіша у вигадуванні сумнівів, ніж у пошуках нових насолод. Коли її ось-ось покинуть, вона швидше вловлює значення якогось жесту, ніж кінь Вергілія відчуває далекі часточки, що сповіщають про кохання. Тож можете бути певні: пані де Босеан помітила це мимовільне, легке, але наївно жахливе здригання.

Ежен не знав, що в Парижі ніколи не слід з’являтися в чиємусь домі, не довідавшись від друзів господаря про історію чоловіка, дружини чи дітей, щоб не припуститися якоїсь із тих незграбностей, про які в Польщі мальовничо кажуть: «Запряжіть п’ятьох волів у свій віз!» — мабуть, для того, щоб витягти вас із халепи, в яку ви загрузли.

Якщо у Франції ці нещастя світської розмови ще не мають власної назви, то, безперечно, їх тут вважають неможливими через величезну гласність, якої набувають плітки. Добряче загрузнувши в домі пані де Ресто, яка навіть не дала йому часу запрягти п’ятьох волів у свій віз, лише Ежен був здатний знову взятися до ремесла погонича й з’явитися до пані де Босеан. Але якщо він страшенно поставив у скрутне становище пані де Ресто й пана де Трайля, то пана д’Ажуда він, навпаки, визволив із халепи.

— Прощавайте, — сказав португалець, поспішаючи до дверей, коли Ежен увійшов до маленької затишної вітальні, оздобленої в сірих і рожевих тонах, де розкіш здавалася лише іншою назвою елегантності.

— Але ж до вечора, — сказала пані де Босеан, повернувши голову й кинувши погляд на маркіза. — Хіба ми не йдемо до «Буффа»?

— Не можу, — відповів він, узявшись за дверну ручку.

Пані де Босеан підвелася й покликала його назад до себе, навіть не звернувши найменшої уваги на Ежена, який стояв, приголомшений блиском дивовижного багатства, вірячи в реальність арабських казок і не знаючи, куди подітися, опинившись поруч із цією жінкою, яка його навіть не помічала.

Віконтеса підняла вказівний палець правої руки й витонченим рухом показала маркізові місце перед собою. У цьому жесті було стільки владної сили пристрасті, що маркіз відпустив дверну ручку й підійшов. Ежен дивився на нього не без заздрості.

— Ось він, чоловік із купе! — сказав він собі. — То невже, щоб заслужити погляд паризької жінки, треба мати жвавих коней, лівреї та золото, що ллється рікою?

Демон розкоші вжалив його в саме серце, гарячка наживи охопила його, спрага золота пересушила горло. На весь квартал року в нього було сто тридцять франків. Його батько, мати, брати, сестри й тітка — усі разом — не витрачали й двохсот франків на місяць. Це стрімке порівняння між його теперішнім становищем і метою, якої треба було досягти, ще більше приголомшило його.

— Чому, — засміявшись, запитала віконтеса, — ви не можете піти до Італійського театру?

— Справи! Я вечеряю в англійського посла.

— Ви залишите їх.

Коли чоловік бреше, він невблаганно змушений нагромаджувати одну брехню на іншу. Пан д’Ажуда тоді, сміючись, запитав:

— Ви цього вимагаєте?

— Так, безперечно.

— Ось саме це я й хотів від вас почути, — відповів він, кинувши один із тих тонких поглядів, які заспокоїли б будь-яку іншу жінку.

Він узяв руку віконтеси, поцілував її й вийшов.

Ежен провів рукою по волоссю й почав незграбно крутитися, вітаючись, гадаючи, що пані де Босеан ось-ось зверне на нього увагу; та раптом вона рвонула з місця, кинулася до галереї, підбігла до вікна й стала дивитися на пана д’Ажуда, поки той сідав в екіпаж. Вона прислухалася до наказу й почула, як форейтор повторив кучерові:

— До пана де Рошфіда.

Ці слова й те, як д’Ажуда занурився у свій екіпаж, стали для цієї жінки блискавкою й громом; вона повернулася, охоплена смертельними передчуттями. У великому світі найжахливіші катастрофи — це лише такі миті. Віконтеса повернулася до своєї спальні, сіла за маленький письмовий столик і взяла аркуш гарного паперу.

«Відтоді як ви вечеряєте у Рошфідів, а не в англійського посольства, ви повинні дати мені пояснення. Я чекаю на вас».

Виправивши кілька літер, спотворених конвульсивним тремтінням її руки, вона поставила літеру C, що мала означати Клер де Бургонь, і подзвонила.

— Жаку, — сказала вона камердинерові, який негайно з’явився, — о пів на восьму ви підете до пана де Рошфіда й запитаєте там маркіза д’Ажуда. Якщо пан маркіз буде там, передайте йому цього листа, не просячи відповіді; якщо його там не буде, поверніться й принесіть мені мого листа.

— У пані віконтеси хтось у вітальні.

— Ах, справді, — сказала вона, відчиняючи двері.

Ежен уже починав почуватися вкрай ніяково. Нарешті він побачив віконтесу, яка сказала йому тоном, чиє хвилювання торкнулося найпотаємніших струн його серця:

— Пробачте, пане, мені треба було написати кілька слів. Тепер я вся до ваших послуг.

Вона сама не знала, що говорить, бо думала зовсім про інше: «Ах! Він хоче одружитися з мадемуазель де Рошфід. Але чи вільний він? Сьогодні ввечері цей шлюб буде зруйновано, або я… Але завтра про це вже не буде й мови».

— Кузино… — відповів Ежен.

— Га? — перепитала віконтеса, кинувши на нього погляд, чия зухвалість приморозила студента.

Ежен зрозумів значення цього «га?». За останні три години він дізнався стільки нового, що тепер був насторожі.

— Пані, — почав він, почервонівши. Він вагався, а потім продовжив: — Пробачте мені; я так потребую захисту, що навіть далека спорідненість не могла б мені завадити.

Пані де Босеан усміхнулася, але сумно: вона вже відчувала нещастя, яке насувалося в її атмосфері.

— Якби ви знали, у якому становищі перебуває моя родина, — провадив він, — ви залюбки зіграли б роль однієї з тих казкових фей, які так люблять розвіювати перешкоди на шляху своїх хрещеників.

— Ну що ж, кузене, — сказала вона, усміхаючись, — чим я можу вам допомогти?

— Та звідки мені знати? Уже сама спорідненість із вами, що губиться в темряві минулого, — ціле багатство. Ви мене збентежили, і я вже не знаю, що хотів вам сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. Ах, я хотів порадитися з вами, попросити прийняти мене як бідну дитину, яка хоче причепитися до вашої спідниці й готова за вас померти.

— Ви вбили б когось заради мене?

— Двох убив би, — відповів Ежен.

— Дитя! Так, ви ще дитина, — сказала вона, стримуючи кілька сліз. — Ви й справді кохали б щиро!

— О! — тільки й промовив він, похитавши головою.

Віконтеса жваво зацікавилася студентом після цієї відповіді честолюбця. Південець лише починав робити свої перші розрахунки. Між блакитним будуаром пані де Ресто та рожевою вітальнею пані де Босеан він за три роки опанував те паризьке право, про яке не говорять уголос, хоча воно становить собою вищу соціальну юриспруденцію, а добре засвоєне й уміло застосоване, веде до всього.

— Ах, тепер я зрозумів, — сказав Ежен. — На вашому балу я звернув увагу на пані де Ресто, а сьогодні вранці відвідав її.

— Ви, мабуть, добряче їй завадили, — усміхаючись, сказала пані де Босеан.

— Авжеж. Я невіглас, який наживе собі ворогів серед усіх, якщо ви відмовите мені у своїй допомозі. Гадаю, в Парижі дуже важко зустріти молоду, гарну, багату, елегантну жінку, яка була б вільна від усіляких справ, а мені потрібна саме така, щоб навчити мене того, що ви, жінки, так добре вмієте пояснювати: життя. Усюди я натраплятиму на якогось пана де Трайля. Отож я прийшов до вас попросити розгадати загадку й сказати, якої саме дурості я припустився. Я заговорив про якогось батька…

— Пані герцогиня де Ланже, — сказав Жак, перебивши студента, який зробив жест людини, що страшенно невдоволена.

— Якщо хочете досягти успіху, — тихо сказала віконтеса, — насамперед не будьте таким виразним.

— А, добрий день, люба! — продовжила вона, підводячись і йдучи назустріч герцогині, чиї руки вона стиснула з тією ніжною сердечністю, яку могла б виявити до рідної сестри; герцогиня відповіла їй наймилішими пестощами.

«Ось дві добрі подруги, — подумав Растіньяк. — Тепер у мене буде дві покровительки; ці дві жінки, мабуть, мають однакові уподобання, і ця неодмінно зацікавиться мною».

— Якою щасливою думкою завдячую щастю бачити тебе, люба Антуанетто? — запитала пані де Босеан.

— Я бачила пана д’Ажуда-Пінту, коли він заходив до пана де Рошфіда, і подумала, що тоді ти сама.

Пані де Босеан не стиснула губ, не почервоніла; погляд її не змінився, чоло, здавалося, навіть проясніло, поки герцогиня вимовляла ці фатальні слова.

— Якби я знала, що ти зайнята… — додала герцогиня, повертаючись до Ежена.

— Це пан Ежен де Растіньяк, один із моїх кузенів, — сказала віконтеса. — Чи маєш ти новини про генерала Монріво? — запитала вона. — Серізі вчора сказав мені, що його більше не бачать. Ти приймала його сьогодні?

Герцогиня, про яку говорили, що пан де Монріво покинув її, хоча вона була безтямно в нього закохана, відчула в серці вістря цього запитання й, червоніючи, відповіла:

— Учора він був в Єлисейському палаці.

— На службі, — сказала пані де Босеан.

— Клер, ви, мабуть, знаєте, — продовжила герцогиня, кидаючи погляди, сповнені злості й уїдливості, — що завтра буде оголошено про шлюб пана д’Ажуда-Пінту з мадемуазель де Рошфід?

Цей удар був надто сильним. Віконтеса зблідла й, сміючись, відповіла:

— Одна з тих чуток, якими розважаються дурні. Чому пан д’Ажуда мав би принести до Рошфідів одне з найславетніших імен Португалії? Рошфіди — люди, яких лише вчора возвели в дворянство.

— Але Берта, кажуть, отримає двісті тисяч ліврів річного прибутку.

— Пан д’Ажуда надто багатий, щоб робити такі розрахунки.

— Але, люба, мадемуазель де Рошфід чарівна.

— Ах!

— Зрештою, сьогодні він вечеряє в них, усі умови вже узгоджено. Я надзвичайно здивована, що ти так мало обізнана.

— Яку ж дурість ви зробили, пане? — сказала пані де Босеан. — Ця бідна дитина лише недавно з’явилася у світі, люба Антуанетто, тож він нічого не розуміє з того, про що ми говоримо. Будьте до нього доброю, а про це поговорімо завтра. Завтра, бачите, все, без сумніву, стане офіційним, і тоді ви напевно зможете бути вже неофіційною.

Герцогиня кинула на Ежена один із тих зухвалих поглядів, які ковзають по чоловікові від голови до ніг, принижують його й перетворюють на ніщо.

— Пані, я, сам того не відаючи, встромив кинджал у серце пані де Ресто. Не відаючи — ось у чому моя провина, — сказав студент, якому його кмітливість цього разу неабияк прислужилася і який розпізнав отруйні шпильки, приховані під ласкавими словами цих двох жінок. — Ви й далі приймаєте людей, і, можливо, остерігаєтеся тих, хто чудово усвідомлює, якої шкоди вам завдає. А того, хто завдає болю, не розуміючи, наскільки глибока його рана, вважають дурнем, нездарою, який не вміє скористатися жодною нагодою, і всі його зневажають.

Пані де Босеан кинула на студента один із тих теплих, проникливих поглядів, у яких великі душі вміють поєднати вдячність і гідність. Цей погляд був наче бальзам, що заспокоїв рану, завдану серцю студента тим оцінювальним поглядом аукціонного служителя, яким герцогиня щойно визначила його вартість.

— Уявіть собі, — продовжив Ежен, — я саме почав здобувати прихильність графа де Ресто, бо, — сказав він, повертаючись до герцогині з покірною й водночас лукавою усмішкою, — мушу вам сказати, пані, що я поки що лише бідний студент, самотній і зовсім без грошей…

— Не кажіть такого, пане де Растіньяк. Ми, жінки, ніколи не хочемо того, чого ніхто не хоче.

— Атож, — мовив Ежен, — мені всього двадцять два роки, треба вміти терпіти нещастя свого віку. До того ж я на сповіді; і годі знайти милішу сповідальницю: тут чинять гріхи, в яких потім зізнаються в іншій сповідальні.

Герцогиня набрала холодного вигляду, обурена антирелігійною вульгарністю цих слів, і, звертаючись до віконтеси, сказала:

— Пан тільки прибув…

Пані де Босеан щиро розсміялася — і з кузена, і з герцогині.

— Прибув, люба, і шукає наставницю, яка навчила б його доброго смаку.

— Пані герцогине, — підхопив Ежен, — хіба не природно прагнути проникнути в таємниці того, що нас чарує? — Авжеж, подумав він про себе, — я, мабуть, сиплю їм тут фразами перукаря.

— Але, здається, пані де Ресто — учениця пана де Трай, — сказала герцогиня.

— Я цього не знав, пані, — відповів студент. — Отож я необачно вліз між ними. Зрештою, з чоловіком я начебто порозумівся, сподівався, що жінка ще деякий час терпітиме мою присутність, аж тут мені спало на думку сказати їм, що я знаю одного чоловіка, якого щойно бачив, коли він виходив потайними сходами, і який у глибині коридору поцілував графиню.

— Хто це? — в один голос запитали обидві жінки.

— Старий, який живе на два луїдорі на місяць десь у глибині передмістя Сен-Марсо, як і я, бідний студент; справжній нещасний, з якого всі глузують і якого ми називаємо батьком Горіо.

— Але ж, дитино ви моя, — вигукнула віконтеса, — пані де Ресто — дочка Горіо.

— Дочка вермішельника, — підхопила герцогиня, — маленька жіночка, яку представили при дворі того самого дня, що й доньку кондитера. Хіба ви не пам’ятаєте, Клер? Король розсміявся й сказав латиною дотеп про борошно. Люди, як же це?.. Люди…

— Ejusdem farinae, — підказав Ежен.

— Саме так, — сказала герцогиня.

— А, то це його батько, — мовив студент, зробивши жест жаху.

— Авжеж. У цього добряги було дві дочки, від яких він просто божеволів, хоча обидві майже зреклися його.

— А друга, — сказала віконтеса, поглянувши на пані де Ланже, — хіба не одружена з банкіром, чиє ім’я німецьке, з бароном де Нусінгеном? Хіба її не звати Дельфіною? Хіба це не та білява жінка, яка має бічну ложу в Опері, ходить також до «Буфф» і так голосно сміється, щоб привертати до себе увагу?

Герцогиня усміхнулася.

— Але, люба моя, я вами захоплююся. Чого ви так цікавитеся цими людьми? Треба було бути закоханим до нестями, як Ресто, щоб так закохатися в мадемуазель Анастазі. Ох, із неї йому не бути добрим купцем! Вона в руках пана де Трай, а він її занапастить.

— Вони зреклися свого батька, — повторював Ежен.

— Еге ж, свого батька, батька, просто батька, — підхопила віконтеса. — Добрий батько, який, кажуть, дав кожній із них по п’ять-шість сотень тисяч франків, щоб забезпечити їхнє щастя, добре їх повидававши заміж, а собі залишив лише вісім-десять тисяч ліврів ренти. Він думав, що його дочки залишаться його дочками, що він створив для себе в їхніх домах два життя, два осередки, де його любитимуть і пеститимуть. За два роки зяті вигнали його зі свого товариства, наче останнього злидаря…

Кілька сліз скотилися по очах Ежена, нещодавно зігрітих чистими й святими родинними почуттями; він іще перебував під чарами юних переконань і лише починав свій перший день на полі битви паризької цивілізації. Справжні почуття такі заразливі, що на мить усі троє мовчки подивилися одне на одного.

— Боже мій, — сказала пані де Ланже, — так, це здається справді жахливим, і все ж ми бачимо подібне щодня. Хіба тут немає якоїсь причини? Скажіть мені, люба, чи замислювалися ви коли-небудь над тим, що таке зять? Зять — це чоловік, заради якого ми з вами виростимо любе маленьке створіння, до якого будемо прив’язані тисячами ниток; воно сімнадцять років буде радістю родини, її чистою душею, як сказав би Ламартін, а потім стане її лихом. Коли цей чоловік забере її у нас, він насамперед схопить її кохання, мов сокиру, щоб вирубати в самому серці цього ангела, живцем, усі почуття, якими вона була прив’язана до своєї родини. Учора наша дочка була для нас усім, а ми були для неї всім; наступного дня вона стає нашим ворогом. Хіба ми не бачимо, як ця трагедія розігрується щодня? Ось невістка поводиться з тестем із найзухвалішою неповагою, хоча він пожертвував усім заради свого сина. А там зять виставляє тещу за двері. Я чую, як люди запитують, що сьогодні є драматичного в суспільстві; але драма зятя — річ жахлива, не кажучи вже про наші шлюби, які перетворилися на суцільну дурість. Я чудово розумію, що сталося з цим старим вермішельником. Здається, я пригадую, що цей Форіо…

— Горіо, пані.

— Так, цей Моріо був головою своєї секції під час революції; він був утаємничений у знамениту нестачу продовольства й саме тоді почав наживати статки, продаючи борошно вдесятеро дорожче, ніж воно йому обходилося. Борошна в нього було скільки душа бажала. Управитель моєї бабусі купував у нього його на величезні суми. Безперечно, цей Горіо, як і всі подібні люди, ділився прибутками з Комітетом громадського порятунку. Пам’ятаю, управитель казав моїй бабусі, що вона може цілком безпечно залишатися в Гранвільєрі, бо її зерно — чудовий громадянський козир. Отож цей Лоріо, який продавав хліб тим, хто відтинав голови, мав лише одну пристрасть. Кажуть, він обожнював своїх дочок. Старшу він прилаштував у дім Ресто, а другу прищепив до барона де Нусінгена — багатого банкіра, який удає з себе рояліста. Ви, звичайно, розумієте, що за імперії обом зятям було не так уже й страшно тримати в себе цього старого «дев’яносто третього року»: за Буонапарте це ще якось сходило з рук. Але коли повернулися Бурбони, цей добряга став заважати пану де Ресто, а банкірові — ще більше. Дочки, які, можливо, й далі любили свого батька, намагалися і вовка нагодувати, і вівцю зберегти — і батька, і чоловіка. Вони приймали Горіо, коли в них нікого не було; вигадували приводи, прикриваючи ними свою ніжність. «Тату, приходьте, нам буде краще, бо ми залишимося самі!» — і таке інше. Я, люба моя, вважаю, що справжні почуття мають очі й розум: отож серце цього бідолашного «дев’яносто третього року» облилося кров’ю. Він побачив, що його дочки соромляться його; що, якщо вони люблять своїх чоловіків, він заважає своїм зятям. Отже, треба було пожертвувати собою. Він пожертвував собою, бо був батьком: сам вигнав себе з їхнього життя. Побачивши, що дочки задоволені, він зрозумів, що вчинив правильно. Батько й діти стали спільниками в цьому маленькому злочині. Ми бачимо таке всюди. Хіба цей батько Доріо не був би плямою сажі в салоні своїх дочок? Йому там було б ніяково, він нудився б. Те, що сталося з цим батьком, може статися з найвродливішою жінкою поруч із чоловіком, якого вона любитиме найбільше: якщо вона набридне йому своєю любов’ю, він піде, він чинитиме підлості, аби втекти від неї. Так влаштовані всі почуття. Наше серце — це скарб; спорожніть його одним махом — і ви розорені. Ми не більше прощаємо почуттю, що воно відкрилося цілком, ніж людині, яка не має за душею жодного су.

— Світ огидний, — сказала віконтеса, перебираючи торочки своєї шалі й не підводячи очей, бо слова пані де Ланже, сказані ніби про неї саму під час цієї розповіді, боляче її зачепили.

— Огидний? Ні, — відповіла герцогиня. — Він просто йде своєю дорогою, ось і все. Якщо я так про нього говорю, то лише для того, щоб показати: я не дозволяю світові себе обдурити. Я думаю так само, як і ви, — сказала вона, стискаючи руку віконтеси. — Світ — це багно, тож спробуймо залишатися на височинах.

Вона підвелася, поцілувала пані де Босеан у чоло й сказала:

— Ви зараз така гарна, люба. У вас найчудовіший рум’янець, який мені коли-небудь доводилося бачити.

Потім вона вийшла, ледь схиливши голову, глянувши на кузена.

— Батько Горіо — велична людина! — сказав Ежен, пригадавши, як уночі бачив його, коли той скручував свій срібний посуд.

Пані де Босеан не почула його: вона була замислена. Кілька хвилин минуло в мовчанні, а бідний студент, охоплений якимось сором’язливим заціпенінням, не наважувався ні піти, ні залишитися, ні заговорити.

— Світ огидний і лихий, — нарешті сказала віконтеса. — Щойно з нами трапляється якесь нещастя, неодмінно знайдеться приятель, готовий прийти й повідомити нам про нього, а потім нишпорити в нашому серці кинджалом, ще й змушуючи нас милуватися його руків’ям. Уже й сарказм, уже й насмішки! Ах, я захищатимусь.

Вона підняла голову, як і личило великій дамі, якою вона була, і в її гордих очах спалахнули блискавки.

— А, — мовила вона, побачивши Ежена, — ви тут!

— Знову, — жалібно відповів він.

— Ну що ж, пане де Растіньяк, поводьтеся зі світом так, як він того заслуговує. Ви хочете пробитися вгору — я вам допоможу. Ви дослідите, наскільки глибока жіноча розбещеність, ви виміряєте ширину жалюгідного людського марнославства. Хоч я й добре прочитала цю книгу, якоїсь сторінки в ній досі не знала. Тепер я знаю все. Чим холоднокровніше ви рахуватимете, тим далі просунетеся. Бийте без жалю — вас боятимуться. Приймайте чоловіків і жінок лише як поштових коней, яких залишаєте здихати на кожній поштовій станції, — і так ви дістанетеся вершини своїх бажань. Бачите, тут ви нічого не значатимете, якщо не матимете жінки, яка вами цікавиться. Вам потрібна молода, багата, елегантна жінка. Але якщо у вас є справжнє почуття, сховайте його, мов скарб; ніколи не дозволяйте здогадатися про нього — інакше ви пропали. Ви вже не будете катом, а станете жертвою. Якщо коли-небудь покохаєте — бережіть свою таємницю! Не відкривайте її, доки добре не з’ясуєте, кому саме збираєтеся відкрити своє серце. Щоб заздалегідь уберегти цю любов, якої ще не існує, навчіться не довіряти цьому світові. Послухайте мене, Мігелю…

Вона наївно помилилася в імені, сама того не помітивши.

— Є дещо ще страшніше, ніж те, що батька покинули обидві його дочки, які воліли б бачити його мертвим. Це суперництво між самими сестрами. Ресто має знатне походження, його дружина була прийнята при дворі, її представили; але її сестра, її багата сестра, красуня пані Дельфіна де Нусінген, дружина грошовитого чоловіка, вмирає від горя; ревнощі її пожирають, вона від сестри за сто льє; її сестра вже не її сестра; ці дві жінки зрікаються одна одної так само, як зреклися свого батька. Отож пані де Нусінген готова була б вилизати все багно, яке є між вулицею Сен-Лазар і вулицею де Гренель, аби потрапити до мого салону. Вона повірила, що де Марсе приведе її до цієї мети, і стала рабинею де Марсе; вона його вже просто душить своєю увагою. А де Марсе майже нею не цікавиться. Якщо ви представите мене їй, ви станете її Веніаміном, і вона вас обожнюватиме. А далі — покохайте її, якщо зможете; якщо ні — скористайтеся нею. Я побачу її раз чи двічі на великому вечорі, коли там буде тиснява; але вранці ніколи її не прийму. Привітаюся з нею — цього досить. Ви зачинили перед собою двері графині, вимовивши ім’я батька Горіо. Так, любий мій, ви можете двадцять разів прийти до пані де Ресто — двадцять разів застанете її відсутньою. Вас викреслено зі списку. Ну що ж, нехай батько Горіо введе вас у товариство пані Дельфіни де Нусінген. Красуня пані де Нусінген стане для вас вивіскою. Будьте чоловіком, якого вона вирізнить, — і жінки від вас шаленіятимуть. Її суперниці, її подруги, її найкращі подруги захочуть відібрати вас у неї. Є жінки, які люблять чоловіка, вже обраного іншою, так само як є бідні міщанки, які, приміряючи наші капелюшки, сподіваються перейняти наші манери. На вас чекає успіх. У Парижі успіх — це все, це ключ до влади. Якщо жінки вважатимуть вас дотепним, талановитим, чоловіки теж у це повірять, якщо ви їх не розчаруєте. Тоді ви зможете захотіти всього, вам будуть відчинені всі двері. Тоді ви дізнаєтеся, що таке світ: збіговисько ошуканців і шахраїв. Не належте ні до одних, ні до других. Я даю вам своє ім’я як нитку Аріадни, щоб увійти в цей лабіринт. Не заплямуйте його, — сказала вона, вигинаючи шию й кидаючи на студента царствений погляд, — поверніть мені його білим і чистим. Ідіть, залиште мене. Нам, жінкам, теж доводиться вести свої битви.

— А якби вам знадобився доброволець, щоб піти й підпалити міну? — перебив її Ежен.

— Ну й що? — запитала вона.

Він ударив себе в груди, усміхнувся у відповідь на усмішку кузини й вийшов.

Була п’ята година. Ежен зголоднів і боявся не встигнути до обіду. Цей страх дав йому відчути щастя від того, що його швидко несли вулицями Парижа. Та суто механічна насолода цілком віддала його думкам, які з усіх боків його атакували. Коли юнака його віку вражає зневага, він спалахує, лютує, погрожує кулаком усьому суспільству, хоче помститися — і водночас сумнівається в самому собі.

Растіньяка саме тепер гнітили слова: «Ви зачинили перед собою двері графині».

— Я піду! — казав він собі. — І якщо пані де Босеан має рацію, якщо мене справді викреслено… я… Пані де Ресто знайде мене в усіх салонах, куди сама ходить. Я навчуся фехтувати, стріляти з пістолета, я вб’ю її Максима!

— А гроші? — кричала йому совість. — Де ти їх візьмеш?

Раптом перед його очима засяяло багатство, виставлене напоказ у графині де Ресто. Він побачив там розкіш, якою мала б марити дочка Горіо: позолоту, дорогі речі, виставлені на видноті, безглузду розкіш вискочки, марнотратство утримуваної жінки.

Цей чарівливий образ раптом був розчавлений величним особняком де Босеан. Його уява, перенесена у високі сфери паризького суспільства, породила в його серці тисячі лихих думок, водночас розширюючи його обрії та його совість. Він побачив світ таким, яким той є: закони й мораль безсилі перед багатими, а в багатстві він побачив ultima ratio mundi — останній аргумент світу.

«Вотрен має рацію, — сказав він собі, — багатство — це чеснота!»

Приїхавши на вулицю Нев-Сент-Женев’єв, він швидко піднявся до себе, спустився, щоб дати візникові десять франків, і ввійшов до смердючої їдальні, де побачив усіх вісімнадцятьох співтрапезників, які, наче тварини біля годівниці, жадібно поглинали їжу. Вид цих злиднів і вигляд цієї їдальні викликали в нього огиду. Перехід був надто різким, контраст — надто разючим, щоб не розпалити в ньому до краю честолюбство. З одного боку — свіжі й чарівні картини найвишуканішого суспільного життя, молоді, жваві обличчя, обрамлені дивами мистецтва й розкоші, палкі голови, сповнені поезії; з другого — похмурі картини, облямовані багнюкою, і обличчя, на яких пристрасті залишили самі лише жили та механізм. Уроки, які гнів покинутої жінки вирвав із пані де Босеан, її спокусливі пропозиції знову постали в його пам’яті, а злидні пояснювали їхній справжній сенс. Растіньяк вирішив прокласти до багатства дві паралельні траншеї: спертися водночас на науку й кохання, стати видатним ученим і світською людиною. Він іще був зовсім дитиною! Адже ці дві лінії — асимптоти, які ніколи не можуть зустрітися.

— Ви щось надто похмурі, пане маркізе, — сказав йому Вотрен, кинувши на нього один із тих поглядів, якими цей чоловік, здавалося, проникав у найпотаємніші таємниці людського серця.

— Я більше не маю настрою терпіти жарти тих, хто називає мене паном маркізом, — відповів він. — Тут, щоб бути справжнім маркізом, треба мати сто тисяч ліврів ренти, а коли живеш у пансіоні Воке, то годі сказати, що ти улюбленець Фортуни.

Вотрен подивився на Растіньяка з батьківською й водночас зневажливою поблажливістю, ніби казав: «Дурнику! Я б тебе одним ковтком проковтнув!» Потім відповів:

— Ви в поганому гуморі, бо, мабуть, не мали успіху в красуні графині де Ресто.

— Вона зачинила переді мною двері, бо я сказав їй, що її батько обідає за нашим столом, — вигукнув Растіньяк.

Усі співтрапезники переглянулися. Батько Горіо опустив очі й відвернувся, щоб витерти їх.

— Ви кинули мені тютюну в око, — сказав він своєму сусідові.

— Відтепер той, хто скривдить батька Горіо, матиме справу зі мною, — відповів Ежен, дивлячись на сусіда колишнього вермішельника. — Він кращий за всіх нас. Я не кажу про дам, — додав він, повертаючись до мадемуазель Тайєфер.

Ці слова стали розв’язкою: Ежен промовив їх таким тоном, що змусив усіх співтрапезників замовкнути. Лише Вотрен насмішкувато сказав йому:

— Якщо ви берете батька Горіо під свою опіку й хочете стати його відповідальним видавцем, то вам треба добре володіти шпагою і добре стріляти з пістолета.

— Так і буде, — відповів Ежен.

— То ви сьогодні вже вирушили в похід?

— Можливо, — відповів Растіньяк. — Але я нікому не зобов’язаний звітувати про свої справи, бо сам не намагаюся вгадувати, чим інші займаються ночами.

Вотрен скоса глянув на Растіньяка.

— Хлопче мій, якщо не хочеш бути ошуканим маріонетками, треба цілком увійти до балагану, а не задовольнятися тим, що заглядаєш у дірки в завісі. Досить розмов, — додав він, побачивши, що Ежен ладен розпалитися. — Як захочете, ми з вами ще матимемо коротеньку розмову.

Обід став похмурим і холодним. Батько Горіо, поглинутий глибоким болем, якого завдали йому слова студента, не зрозумів, що ставлення до нього змінилося і що молодий чоловік, здатний змусити переслідувачів замовкнути, заступився за нього.

— То пан Горіо тепер батько графині? — тихо запитала пані Воке.

— І баронеси, — відповів їй Растіньяк.

— Йому тільки цього й бракувало, — сказав Бьяншон Растіньякові. — Я йому помацав голову: там лише одна ґуля — батьківство. З нього вийде Вічний Отець.

Ежен був надто серйозний, щоб жарт Бьяншона його розсмішив. Він хотів скористатися порадами пані де Босеан і думав, де та як добути гроші. Він став задумливим, дивлячись на савани світу, що розгорталися перед його очима — водночас порожні й переповнені можливостями; коли обід скінчився, кожен залишив його самого в їдальні.

— То ви бачили мою дочку? — схвильовано запитав його Горіо.

Старий повернув Ежена до реальності, відірвавши від роздумів. Студент узяв його за руку й із якоюсь ніжністю подивився на нього.

— Ви чесна й гідна людина, — відповів він. — Про ваших дочок ми поговоримо пізніше.

Він підвівся, не бажаючи слухати батька Горіо, і пішов до своєї кімнати, де написав матері такого листа:

Моя дорога мамо, подумай, чи не маєш ти для мене ще однієї грудей, яку могла б відкрити. Я опинився в такому становищі, що мушу якнайшвидше розбагатіти. Мені потрібно тисяча двісті франків, і я мушу дістати їх за будь-яку ціну. Не кажи про моє прохання батькові, він, можливо, стане заперечувати, а без цих грошей я впаду у відчай, який доведе мене до божевілля. Я поясню тобі свої причини, щойно побачу тебе, бо довелося б написати цілі томи, щоб ти зрозуміла, у якому становищі я опинився. Я не грав, моя добра мамо, я нікому нічого не винен; але якщо ти хочеш зберегти мені життя, яке сама мені дала, треба знайти для мене цю суму. Зрештою, я буваю у віконтеси де Босеан, яка взяла мене під своє заступництво. Я маю вийти у світ і не маю жодного су, щоб придбати пристойні рукавички. Я зумію харчуватися самим хлібом, пити тільки воду, за потреби поститиму; але я не можу обійтися без знарядь, якими тут орють виноградник. Для мене йдеться про те, щоб пробитися в житті або залишитися в багнюці. Я знаю всі надії, які ви на мене покладаєте, і хочу якнайшвидше їх виправдати. Моя добра мамо, продай кілька своїх старих коштовностей — я незабаром заміню їх. Я досить добре знаю становище нашої родини, щоб оцінити такі жертви, і ти маєш вірити, що я не прошу тебе піти на них даремно, бо інакше я був би чудовиськом. У моєму проханні бач лише крик нагальної необхідності. Усе наше майбутнє залежить від цієї допомоги, з якою я маю розпочати похід; адже паризьке життя — це безперервна битва. Якщо для того, щоб доповнити суму, не залишиться іншого засобу, крім як продати мережива моєї тітки, скажи їй, що я надішлю їй ще кращі. І таке інше.

Він написав кожній зі своїх сестер, просячи їхні заощадження, і, щоб витягти з них ці гроші так, аби вони не заговорили в родині про жертву, яку неодмінно охоче для нього принесуть, він звернувся до їхньої делікатності, зачепивши струни честі, так добре натягнуті й такі дзвінкі в юних серцях.

Коли він написав ці листи, його, однак, охопило мимовільне тремтіння: серце калатало, тіло здригалося. Цей юний честолюбець знав бездоганну шляхетність цих душ, похованих у провінційній самотності; він знав, скільки болю завдасть своїм двом сестрам, але знав і те, якою буде їхня радість; з яким задоволенням вони потай розмовлятимуть про свого люблячого брата, десь у глибині родинного саду. Його совість засяяла перед ним і показала їх, як вони потай рахують свої невеликі скарби; він бачив, як вони, виявляючи лукавий геній юних дівчат, намагатимуться непомітно надіслати йому гроші, вперше в житті вдаючись до обману, аби здійснити щось величне.

«Серце сестри — діамант чистоти, безодня ніжності!» — сказав він собі.

Йому було соромно, що він написав ці листи. Якими могутніми будуть їхні побажання, яким чистим буде порив їхніх душ до небес! Із якою насолодою вони принесуть себе в жертву! Якого болю зазнає його мати, якщо не зможе надіслати всієї суми! Ці прекрасні почуття, ці страшні жертви мали стати для нього сходинкою до Дельфіни де Нусінген. Кілька сліз, останні зерна ладану, кинуті на священний сімейний вівтар, виступили в нього з очей. Він ходив кімнатою, охоплений відчаєм.

Батько Горіо, побачивши його крізь прочинені двері, увійшов і запитав:

— Що з вами, пане?

— Ах, мій добрий сусіде, я ще син і брат, як ви — батько. Ви маєте рацію, що тремтите за графиню Анастазі: вона належить одному панові Максиму де Траю, а він її занапастить.

Я можу перекласти уривок, але не можу відтворювати дослівно фрагмент із погрозою самогубством. Його передаю нейтрально, без опису способу.

Батько Горіо пішов, бурмочучи щось, сенсу чого Ежен не зрозумів.

Наступного дня Растіньяк пішов віднести свої листи на пошту. До останньої миті він вагався, але зрештою кинув їх у скриньку, промовивши:

— Я досягну успіху!

Слово гравця, великого полководця, фаталістичне слово, яке губить більше людей, ніж рятує.

Через кілька днів Ежен прийшов до пані де Ресто, але його не прийняли. Він повертався туди тричі — і ще тричі заставав двері зачиненими, хоча приходив саме тоді, коли графа Максима де Трая там не було. Віконтеса мала рацію.

Студент більше не навчався. Він ходив на лекції лише для того, щоб відмітитися, а щойно засвідчував свою присутність — ішов геть. Він міркував так, як міркує більшість студентів. Навчання він вирішив залишити на час іспитів; постановив набрати предмети другого й третього курсів, а потім серйозно й одним махом вивчити право в останню мить. Отже, в нього було п’ятнадцять місяців вільного часу, щоб плавати океаном Парижа, займатися там торгівлею жінками або ловити свою Фортуну.

Протягом цього тижня він двічі бачив пані де Босеан і приходив до неї лише в ті хвилини, коли виїжджала карета маркіза д’Ажуда. Ще кілька днів ця славетна жінка, найпоетичніша постать Сен-Жерменського передмістя, залишалася переможницею й домоглася відстрочки шлюбу мадемуазель де Рошфід із маркізом д’Ажуда-Пінту. Але останні дні, які страх утратити своє щастя зробив найпалкішими з усіх, мали лише пришвидшити катастрофу.

Маркіз д’Ажуда разом із родиною Рошфідів сприймав цю сварку й примирення як щасливу обставину: вони сподівалися, що пані де Босеан звикне до думки про цей шлюб і зрештою змириться з тим, що її ранки мають бути принесені в жертву майбутньому, передбаченому людським життям. Попри найсвятіші обіцянки, які він поновлював щодня, пан д’Ажуда грав комедію, а віконтеса любила бути ошуканою.

— Замість того щоб шляхетно вистрибнути у вікно, вона дозволяє себе скотити сходами, — казала герцогиня де Ланже, її найкраща подруга.

І все ж ці останні промені надії світили досить довго, щоб віконтеса залишалася в Парижі й опікувалася своїм молодим родичем, до якого відчувала якусь забобонну прихильність. Ежен виявив до неї таку відданість і чуйність у хвилину, коли жінки не знаходять жалю й справжньої розради ні в чиєму погляді. Якщо в такий момент чоловік говорить їм ніжні слова, він говорить їх із розрахунку.

Бажаючи якнайкраще знати свою шахівницю, перш ніж розпочати штурм дому Нусінгенів, Растіньяк вирішив дізнатися про минуле батька Горіо й зібрав достовірні відомості, які можна звести до такого.

До революції Жан-Жоакім Горіо був простим майстром-вермішельником — вправним, ощадливим і досить підприємливим, щоб викупити справу свого господаря, який випадково став жертвою першого повстання 1789 року. Він оселився на вулиці Жюссьєнн, неподалік Хлібного ринку, і мав достатньо здорового глузду, щоб погодитися очолити свою секцію, аби впливові люди тієї небезпечної доби захищали його торгівлю.

Саме ця розважливість стала початком його багатства, яке виникло під час справжнього чи удаваного голоду, через який зерно в Парижі надзвичайно подорожчало. Народ убивався біля дверей булочних, тоді як деякі люди без жодних заворушень ішли купувати італійські макарони в бакалійних крамницях.

Протягом цього року громадянин Горіо нагромадив капітал, який згодом дозволив йому вести торгівлю з усією перевагою, яку дає велика кількість грошей їхньому власникові. З ним сталося те, що трапляється з усіма людьми, чиї здібності мають обмежену сферу застосування. Його посередність урятувала його. До того ж про його статки стало відомо лише тоді, коли багатство вже не становило небезпеки, тож він ні в кого не викликав заздрощів.

Торгівля зерном, здавалося, поглинула весь його розум. Коли йшлося про пшеницю, борошно, крупу, про визначення їхньої якості та походження, про збереження запасів, передбачення цін, пророкування врожайності чи неврожаю, придбання зерна за дешевою ціною, постачання його із Сицилії чи України — тут Горіо не мав собі рівних. Побачивши, як він веде свої справи, пояснює закони про вивезення та ввезення зерна, вивчає їхній дух, помічає їхні вади, можна було б подумати, що перед вами майбутній державний міністр.

Терплячий, діяльний, енергійний, наполегливий, швидкий у своїх операціях, він мав орлиний зір: усе випереджав, усе передбачав, усе знав, усе приховував; у задумі — дипломат, у виконанні — солдат. Але варто було йому вийти за межі своєї спеціальності, зі своєї простої й непримітної крамниці, на порозі якої він проводив години дозвілля, спершись плечем на одвірок, — і він знову ставав тупим і грубим ремісником, людиною, нездатною зрозуміти будь-яке міркування, байдужою до всіх духовних утіх, людиною, яка засинала в театрі, одним із тих паризьких йолопів, сильних лише своєю дурістю.

Майже всі подібні натури схожі між собою. Майже в кожної з них у серці ви знайшли б якесь величне почуття.

Два виняткові почуття заповнювали серце вермішельника, поглинаючи його душевні сили так само цілком, як торгівля зерном поглинала весь його розум. Його дружина, єдина дочка багатого фермера з Брі, стала для нього предметом релігійного захоплення, безмежного кохання. Горіо захоплювався її тендітною, але сильною, чутливою й милою натурою, яка так разюче відрізнялася від його власної.

Якщо в людському серці й є вроджене почуття, то хіба не гордість від усвідомлення, що ти щомиті захищаєш слабку істоту? Додайте до цього кохання — палку вдячність щирих душ до джерела їхніх радощів — і ви зрозумієте безліч моральних дивовиж.

Після семи безхмарних років щастя Горіо, на його нещастя, утратив дружину. Вона вже починала набувати над ним влади поза сферою почуттів. Можливо, вона розвинула б цю інертну натуру, можливо, прищепила б йому розуміння світських справ і самого життя.

За таких обставин батьківське почуття в Горіо розвинулося до безумства. Він переніс на двох дочок свою любов, яку смерть позбавила предмета; спочатку вони цілком задовольняли всі його почуття. Які б блискучі пропозиції не робили йому торговці або заможні фермери, що прагнули віддати за нього своїх дочок, він вирішив залишитися вдівцем.

Його тесть, єдина людина, до якої він був по-справжньому прихильний, запевняв, що Горіо твердо присягнувся не зраджувати своїй дружині навіть після її смерті. Люди з Хлібного ринку, нездатні зрозуміти це величне безумство, жартували з нього й дали Горіо якесь кумедне прізвисько. Перший із них, хто під час застілля, попиваючи вино, наважився його вимовити, отримав від вермішельника такого стусана в плече, що головою вперед полетів на кам’яний стовп на вулиці Облен.

Безрозсудна відданість, ревнива й ніжна любов, яку Горіо відчував до своїх дочок, були настільки відомі, що одного дня один із його конкурентів, бажаючи змусити його піти з ринку й самому встановлювати ціни, сказав йому, що Дельфіну щойно збив кабріолет.

Вермішельник, блідий як смерть, негайно залишив Хлібний ринок. Через наслідки суперечливих почуттів, у які його кинув цей фальшивий сигнал тривоги, він кілька днів хворів. Якщо він і не пригостив цього чоловіка своїм убивчим стусаном по плечу, то все ж вигнав його з ринку, змусивши за критичних обставин збанкрутувати.

Виховання двох його дочок, природно, було цілковитим безумством. Маючи понад шістдесят тисяч ліврів ренти й витрачаючи на себе не більш як тисячу двісті франків, Горіо знаходив щастя в тому, щоб задовольняти примхи своїх дочок. Найкращим учителям доручили розвинути в них усі здібності, які свідчать про добру освіту; вони мали компаньйонку — і, на щастя для них, жінку розумну та зі смаком; вони їздили верхи, мали карету, жили так, як могли б жити коханки багатого старого пана. Їм досить було висловити найдорожче бажання, щоб побачити, як батько поспішав його виконати; натомість він просив лише ласки.

Горіо ставив своїх дочок на місце ангелів і, звичайно, вище за себе, бідолаха! Він любив навіть те зло, якого вони йому завдавали.

Коли його дочки досягли шлюбного віку, вони могли самі вибрати собі чоловіків за своїм смаком: кожна мала отримати як посаг половину батькового статку. Анастазі, яку за вроду сватав граф де Ресто, мала аристократичні нахили, що спонукали її залишити батьківський дім і стрімко увійти у вищі сфери суспільства.

Дельфіна любила гроші: вона вийшла заміж за Нусінгена, банкіра німецького походження, який став бароном Священної Римської імперії.

Горіо залишився вермішельником. Невдовзі його дочки та зяті стали обурюватися, що він продовжує цю торгівлю, хоча вона становила все його життя. Після п’яти років їхніх наполегливих прохань він погодився піти у відставку, забравши гроші від продажу своєї справи та прибутки останніх років; пані Воке, у якої він оселився, вважала, що цей капітал приноситиме йому від восьми до десяти тисяч ліврів ренти.

Він подався до цього пансіону від відчаю, який охопив його, коли він побачив, що обидві дочки, змушені своїми чоловіками, відмовляються не лише прийняти його до себе, а й навіть приймати його у своїх домах відкрито.

Це все, що якийсь пан Мюре знав про батька Горіо, чию справу він купив.

Припущення, які Растіньяк чув від герцогині де Ланже, таким чином підтвердилися.

Тут закінчується експозиція цієї похмурої, але страхітливої паризької трагедії.