«Брати Лев’яче Серце» 11 частина
Мабуть, стільки м’яса й пива підохотило Тенгілових вояків, та й двадцятеро білих коней були для них доброю принадою. Бо тепер вони взялися запекло шукати Юнатана. А останнім часом нишпорили з ранку до вечора в кожному дворі і в кожному кутку. Юнатанові майже весь час доводилось сидіти в сховку, він мало не задихнувся там.
Ведер і Кадер їздили по селищі й зачитували відозву про мого брата. Один раз мені також випала нагода послухати, як вони торочили “про Тенгілового ворога Юнатана Лев’яче Серце, що злочинно перебрався через мур і десь ховається й досі в Шипшиновій Долині”. Вони так описували його зовнішній вигляд: “Незвичайно вродливий юнак з русявим чубом і блакитними очима, високий, стрункий”. Мабуть, так змалював його Йоссі.
Далі вони знов нагадували про смертну кару тому, хто переховує Юнатана, і про винагороду тому, хто викаже його сховок.
Поки Ведер і Кадер їздили по селищі й оголошували братові прикмети, мешканці Шипшинової Долини приходили до Матіаса попрощатися з Юнатаном і подякувати йому за все, що він для них зробив. Виявилося, багато більше, ніж мені було відомо.
— Ми тебе ніколи не забудемо, — казали вони із сльозами на очах і приносили йому хліб, хоч і самі майже голодували.
— Тобі потрібен хліб, бо дорога твоя важка й небезпечна, — казали вони і квапливо йшли, щоб устигнути ще раз послухати Ведера й Кадера — задля розваги.
Навідались вояки й до Матіаса. Коли вони зайшли, я сидів у кухні на стільці і з ляку аж помертвів. Але Матіас не втратив мужності.
— Чого ви шукаєте? — спитав він. — Того Юнатана Лев’ячого Серця взагалі, мабуть, немає. Ви його вигадали, щоб ходити по хатах і робити людям розгардіяш.
Тенгілові вояки й справді зробили в хаті розгардіяш. Вони почали з кімнати, скидали на підлогу постіль з ліжка, тоді заходилися нишпорити в шафі й теж повикидали з неї все — з дурного розуму. Невже вони думали, що Юнатан міг сидіти в шафі?
— Може, заглянете в нічний горщик? — поглузував Матіас.
Вояки розсердилися.
Потім вони перейшли до кухні й накинулись на скриню. Я сидів на стільці й відчував, як у мені здіймається ненависть. Адже саме цього вечора ми з Юнатаном мали залишити долину! Я подумав: якщо вони зараз знайдуть Юнатана, я не знаю, що зроблю. Невже Юнатана спіймають, коли він от-от має покинути долину? Ні, цього не повинно статися!
Матіас напхав у скриню старого одягу, вовни і різного дрантя, щоб з комірчини не чути було ніяких звуків, і вояки все те викидали додолу.
А тоді… Мені захотілось крикнути так, щоб попадали стіни, бо один вояк уперся плечем у скриню й почав відсувати її вбік. Але в мене раптом не стало голосу. Я наче закам’янів на стільці, тільки ненавидів того вояка лютою ненавистю, ненавидів усе в ньому, грубі руки, потилицю й бородавку на лобі. Я ненавидів його, бо знав: зараз він побачить дверці до сховку і Юнатанові буде кінець.
Та крик однаково пролунав.
— Дивіться, горимо! — закричав Матіас. — Це Тенгіл наказав вам розпалювати в хатах пожежі? Не знаю, як це сталося, але він не брехав. На підлозі шпарко горіла вовна, і вояки заходились гасити полум’я. Вони затоптували його, збивали руками, метушились, лаялись, а врешті перевернули на нього діжку з водою. Вогонь погас, не дуже довго й погорівши. Та Матіас не вгавав і далі люто кричав на вояків:
— Ви що, з глузду з’їхали? Хіба можна кидати вовну так близько від вогнища, з якого на всі боки скачуть іскри?
Вояк із бородавкою розсердився.
— Мовчи, старий! — гримнув він. — А то я знайду багато способів заткнути тобі пельку!
Та Матіас не злякався.
— Хоч приберіть після себе в хаті, — сказав він. — Гляньте, який тут свинюшник!
Виявилося, що це був найкращий засіб викурити їх із хати.
— Сам прибирай свій свинюшник! — огризнувся той, що з бородавкою, і перший ушився. Решта пішла за ним, навіть двері поледачились зачинити.
— Всі як один дурні непроторенні, — зробив висновок Матіас.
— Але добре, що почалась пожежа, — сказав я. — Як пощастило Юнатанові!
Матіас подмухав на свої пучки.
— Так, часом невеличка пожежа до речі, — погодився він. — Хоч і незручно вигрібати жар із вогнища голими руками. Пече в пальці.
Та на цьому наша біда не скінчилась, як я сподівався. Вояки пішли обшукати ще й стайню, а потім той з бородавкою вернувся до хати і сказав Матіасові:
— У тебе, старий, двоє коней. Ти хіба не знаєш, що в Шипшиновій Долині нікому не можна тримати більше як одного коня? Ми пришлемо ввечері чоловіка з того боку, і він забере того, з лисиною. Ти подаруєш його Тенгілові.
— То хлопчиків кінь, — заперечив Матіас. — Ну, а тепер буде Тенгілів.
Ось що сказав той вояк. Я заплакав. Адже цього вечора ми з Юнатаном мали залишити Шипшинову Долину. Наш довгий підземний хід був готовий. А мені досі навіть на думку не спадало, що буде з нашими кіньми. Не могли ж ми забрати з собою Гріма й Ф’ялара підземним ходом, вони тудою не пролізли б. Який я був дурний, що досі цього не зрозумів! Адже нам доведеться залишити коней у Матіаса. Чи нам і так мало лиха, треба ще гіршого? Мій Ф’ялар дістанеться Тенгілові! Як тільки моє серце витримало, не розірвалося з розпуки.
Вояк з бородавкою сягнув рукою в кишеню, витяг дерев’яну дощечку й тицьнув її Матіасові під ніс.
— Постав тут свій хрестик, — сказав він.
— Навіщо? — спитав Матіас.
— Це означатиме, що ти радо віддаєш Тенгілові коня.
— Я зовсім не радий, — заперечив Матіас. Тоді вояк підступив до нього з оголеним мечем.
— Звичайно, ти радий! — сказав він. — Ти страшенно радий і засвідчуєш це хрестиком на дощечці. Даси цю дощечку тому чоловікові з Карманяки, що приїде по коня. Бо Тенгілові потрібен доказ, що ти віддав коня добровільно. Зрозумів?
І він так турнув Матіаса, що той мало не впав.
Що Матіас мав робити? Він поставив хрестик, і вояки пішли з його двору, подалися шукати Юнатана в іншій садибі.
Це був наш останній вечір у Матіасовій хаті. Востаннє ми сиділи біля його столу, востаннє він нагодував нас своєю юшкою. Ми всі троє були засмучені. А найдужче я. Я плакав. За Ф’яларом. І за Матіасом. Адже він став мені майже рідним дідом, і тепер доведеться покинути його. Я плакав ще й тому, що я такий малий, лякливий і нічого не можу вдіяти, коли приходить ось такий вояк і штовхає мого діда.
Юнатан також сидів задуманий, та раптом він промурмотів:
— Якби я знав гасло!
— Яке гасло? — спитав я.
— Ти хіба не знаєш, що треба сказати гасло, коли входиш у головну браму чи виходиш із неї?
— Так, знаю, — відповів я. — До того ж, знаю й гасло. “Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!” Я чув його від Йоссі, хіба я не казав?
Юнатан витріщив на мене очі. Він довго мовчки дивився на мене, тоді засміявся.
— Хрущику, ти мені подобаєшся, — сказав він. — Ти це теж знаєш?
Я не міг зрозуміти, чого він так зрадів тому гаслові. Не думає ж він іти через головну браму? Та однаково я був задоволений, що зміг трохи розважити його такою дрібницею.
Матіас пішов прибирати в кімнаті, і Юнатан кинувся за ним. Вони довго про щось стиха розмовляли, не знаю, про що. Я почув тільки, як Юнатан спитав:
— Доглянете мого брата, якщо мені не пощастить? Невдовзі він повернувся і сказав:
— А тепер слухай, Хрущику. Я візьму свої речі й поїду перший. А ти чекай у Матіаса, поки я не дам тобі знаку. Мене довгенько не буде, бо спершу я мушу владнати одну справу.
О, як мені це не сподобалося! Я ніколи не вмів чекати на нього, особливо коли боявся. А тепер я боявся. Бо хтозна, що з Юнатаном станеться, як він вилізе з підземного ходу. І яку справу він хоче владнати, що може не пощастити?
— Нема тобі чого боятися, Хрущику, — сказав Юнатан. — Не забувай, що ти Карл Лев’яче Серце!
Він швидко попрощався з Матіасом та зі мною і поліз до комірчини. Потім він зник у підземному ході. Наостанці ми ще побачили його руку — він махав нам на прощання.
І ми з Матіасом лишилися самі.
— Гладкий Додір і гадки не має, який кріт пролазить саме тепер під муром, — сказав Матіас.
— Так, але що як він помітить, коли кріт висуне з землі голову? — мовив я. — Що, як він кине в нього свого списа?
Я був дуже пригнічений і тихенько пішов до стайні, до Ф’ялара. Востаннє пошукати в нього розради. Але яка там розрада, коли я знав, що після цього вечора більше ніколи його не побачу.
В стайні стояли сутінки. Віконце було маленьке й не пропускало багато світла, але я добре побачив, як швидко Ф’ялар повернув голову, коли я з’явився в дверях. Я підійшов і обняв його за шию, хотів, щоб він зрозумів: у тому, що скоро станеться, немає моєї вини.
— Хоч, мабуть, я таки винен, — промовив я й заплакав. — Бо якби я лишився у Вишневій Долині, Тенгіл ніколи б тебе не забрав. Вибач мені, Ф’яларе, вибач! Але я інакше не міг зробити.
Певне, він зрозумів, що мені тяжко. Він торкнувся мого вуха своїм м’якеньким писком, наче не хотів, щоб я плакав.
Проте я не міг стриматися. Я стояв біля нього, і сльози в мене лилися й лилися, аж поки вилились усі. Тоді я вичесав його, а наприкінці висипав йому останній овес. Звичайно, поділивши його порівну між ним і Грімом.
І поки я чесав Ф’ялара, у голові в мене снувалися недобрі думки.
Якби той чоловік, що має прийти по мого коня, дорогою помер, думав я. Якби він помер, поки перебереться через річку! Звичайно, негарно бажати комусь смерті. Та й що це мені допоможе?
Ні, той чоловік уже сів на порон, думав я, на порон, що перевозить награбоване в Шипшиновій Долині добро. Може, він уже зійшов на берег, а може, входить у головну браму і ось-ось з’явиться тут. Ох, Ф’яларе, якби ми з тобою могли кудись утекти звідси!
І тільки-но я встиг подумати так, як хтось відчинив двері до стайні. Я так злякався, що аж закричав. Але то був тільки Матіас. Він почав хвилюватися, що мене так довго нема. Я був радий, що в стайні залягав присмерк. Не треба було йому знати, що я знов плакав. Та він однаково здогадався, бо сказав:
— Якби я, синку, міг щось зробити! Але тут тобі не допоможе ніякий дід. Залишається тільки плакати.
Враз я побачив у віконце, що до двору хтось наближається. Тенгілів вояк! Той, що має забрати Ф’ялара!
— Он він прийшов! — крикнув я. — Діду Матіасе, він прийшов!
Ф’ялар заіржав. Його стривожив мій розпачливий крик. Наступної миті двері до стайні відчинились, і в них з’явився вояк у чорному шоломі й чорному плащі.
— Ні! — закричав я. — Ні!
Та він підбіг і міцно обняв мене. Обняв мене Юнатан! Бо це був він!
— Ти не впізнаєш свого брата? — спитав він, коли я відсахнувся.
Він потяг мене до віконця, щоб я добре роздивився на нього. Та однаково мені не вірилось, що це Юнатан. Важко було впізнати його, такий він став бридкий. Навіть бридкіший за мене, зовсім не схожий на “дуже вродливого юнака”. Чуб його вибивався злиплими пасмами з-під шолома і не блищав золотом, під носом він наліпив пучок якогось кумедного лика. Невже від цього можна стати таким бридким? Весь вигляд у нього був кумедний. Я б посміявся.з нього, та не було коли. Юнатан не хотів гаяти час на теревені.
— Мерщій, мерщій! — квапив він. — Треба негайно їхати! Чоловік із Карманяки може з’явитися будь-якої хвилини! — Він простяг руку Матіасові. — Давайте дощечку! Адже ви радо віддаєте Тенгілові обох коней?
— А то ж як! Звичайно, радо, — відповів Матіас і вручив йому дощечку.
Юнатан сховав її до кишені.
— Мені треба показати її на брамі, — пояснив він. — Нехай старший вартовий переконається, що я не брешу.
Ми поспішали. Ніколи ми ще так швидко не сідлали коней. І Юнатан тим часом оповідав Матіасові, як він пройшов крізь браму, бо старого дуже цікавило це.
— Дуже просто, — пояснив він. — Я проказав гасло, яке почув від Хрущика: “Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!” Тоді старший вартовий спитав: “Звідки ти йдеш і в якій справі?” — “З Карманяки, а йду до старого Матіаса, забрати в нього для Тенгіла двох коней”, — відповів я. “Проходь”, — сказав він. “Дякую”, — відповів я йому. І ось я тут. Але мені треба вибратися за браму, поки ще один Тенгілів вояк з’явиться по коней, бо то вже буде підозріло.
Ми вивели коней зі стайні швидше, ніж я про це кажу, і Юнатан сів на Гріма. Ф’ялара він тримав за вуздечку.
— Бувайте здорові, Матіасе! — гукнув він. — Ще побачимось!
І поїхав учвал з обома кіньми. Лишив мене й поїхав!
— А я? — вихопилось у мене. — Що я робитиму? Юнатан помахав рукою і гукнув:
— Дід Матіас скаже тобі що!
Я стояв розгублений і дивився йому вслід. Та Матіас пояснив мені:
— Ти сам розумієш, що у браму тебе нізащо не пустили б. Ти виберешся звідси підземним ходом, як стемніє. А з другого кінця, за муром, Юнатан чекатиме на тебе.
— Ви певні? — спитав я. — Ану ж останньої хвилини з ним щось станеться!
Матіас зітхнув і сказав:
— Хіба можна бути певним чогось у світі, де є такі, як Тенгіл? Але часом би сталося таке лихо, ти вернешся назад і житимеш у мене.
Я спробував уявити собі, що буде далі. Вперше залізти під землю самому! Від такої думки мені стало моторошно. А якщо я виберуся з-під землі серед лісу й не зустріну Юнатана? Я сидітиму в темряві й чекатиму довго, поки переконаюся, що Юнатанів намір не вдався. Доведеться плазувати назад. І жити без Юнатана!
Ми стояли перед стайнею, тепер уже порожньою. І раптом мені сяйнула ще одна думка:
— А що вам буде, діду Матіасе, коли з’явиться чоловік з Карманяки й побачить, що в стайні нема жодного коня?
— Ні, один буде, — відповів Матіас. — Я зараз приведу свого коня, якого прилаштував у сусідів, поки в моїй стайні стояв Грім.
— Тоді він забере вашого коня.
— Що він, сорому не матиме? — відповів Матіас.
Він ледве встиг привести коня додому. Тільки-но зачинив за ним стайню, як справді з’явився той чоловік, що мав забрати Ф’ялара. Спершу він почав кричати, погрожувати й лаятись, як усі Тенгілові люди. Адже в стайні був тільки один кінь, і Матіас не віддавав його.
— Не дам та й годі, — сказав Матіас. — Ти знаєш, що кожен має право тримати одного коня. А другого, хай вам чорт, ви вже взяли і дощечку з моїм хрестиком також. Я не винен, що у вас там нема ладу і один йолоп не знає, що робить другий.
Декотрі вояки аж пінилися з люті, коли Матіас говорив із ними так зухвало, але були й такі, що відразу сумир-нішали й лагіднішали, а цей, що прийшов по Ф’ялара, просто розгубився.
— Мабуть, трапилась якась помилка, — сказав він і пішов геть, мов собака з підібганим хвостом.
— Ви ніколи не боїтеся, діду Матіасе? — спитав я, коли вояк вийшов з подвір’я.
— Боюся, ще й як, — відповів він. — Послухай, як б’ється в мене серце. — Він приклав мою руку до своїх грудей. — Усі ми боїмось. Але часом не маєш права показувати свій страх.
Настав вечір, почало смеркатися. Мені час було залишати Шипшинову Долину. І Матіаса також.
— Прощавай, синку, — сказав він. — Не забувай мене.
— Ні, я ніколи, ніколи вас не забуду! — відповів я.
І ось я опинився сам під землею. Я ліз довгим, темним ходом і весь час розмовляв сам із собою, щоб не було так страшно.
— Нічого, що тут темно, хоч око виколи… Нічого, я тут не задушуся… Земля потроху сиплеться за комір, але байдуже, це не означає, дурний, що завалиться весь хід! Ні, ні, Додір не побачить мене, коли я вилізу з того боку, він же не кіт, щоб бачити в темряві! Юнатан уже, напевне, чекає там на мене. Якби він був там, якби він був там, чуєш, що я кажу. Він там! Там!
І він справді був там. Він сидів у темряві на камені, а неподалік під деревом стояли наші коні.
— Привіт, Карле Лев’яче Серце, нарешті ти з’явився! — сказав Юнатан.
«Брати Лев’яче Серце» 12 частина
Ми проспали ніч під ялиною і прокинулися вдосвіта. Нам було холодно. Принаймні я весь тремтів. Між деревами залягав туман, ми ледве розрізняли в ньому Гріма і Ф’ялара. Вони здавалися примарами в тій сірій ваті. Навколо було тихо. Зовсім тихо і якось сумно. Не знаю, чому, прокинувшись того ранку, я відчув такий сум, порожнечу й тривогу. Знаю тільки, що мені хотілося знов опинитись у теплій Матіасовій кухні. Я боявся того, що чекало на нас. Того, про що до пуття й не знав.
Я намагався не показувати Юнатанові свого настрою. Бо хтозна, може, він відішле мене назад. А я хотів бути з ним у всіх небезпеках.
Юнатан глянув на мене й усміхнувся.
— Чого ти такий насуплений? — спитав він. — Нема чого. Могло бути гірше!
Так, це все-таки була втіха.
Та ось зійшло сонце, і сірий туман розтанув. У лісі защебетали пташки, всі тривоги відразу розвіялись, а небезпеки стали не такі страшні. Крім того, я нагрівся, бо сонце уже припікало навіть зранку. Я почував себе краще, майже добре.
Грімові і Ф’яларові також було добре. Адже вони позбулися нарешті темної стайні і знов вільно паслися на зеленій траві. По-моєму, вони були задоволені.
Та ось Юнатан свиснув їм. Зовсім тихо, проте коні почули й підійшли до нас.
Юнатан хотів негайно їхати. Якнайдалі від цього місця і якнайшвидше.
— Бо мур пролягає зразу за цими ліщиновими кущами, — пояснив він. — А я не маю бажання раптом зустрітися з Додіровими бляклими очима.
Наш підземний хід кінчався неподалік у ліщині. Проте отвору не було видно. Юнатан прикрив його гіллям і хмизом. І ще позначив те місце двома кілочками, щоб його можца було знайти.
— Запам’ятай усі прикмети, — сказав він. — Цей великий камінь, ялину, під якою ми ночували, й ліщинові кущі. Може, цей хід нам ще знадобиться. Якщо тільки…
Він замовк і більше нічого не сказав. Ми сіли на коней і тихо поїхали звідти. Над верхів’ями дерев з’явився голуб. Один із Софіїних голубів.
— Це Палома, — сказав Юнатан. Як він упізнав її з такої відстані?
Ми довго чекали звісток від Софії. І ось нарешті з’явилася ця голубка, коли ми вже були за муром. Голубка полетіла просто до Матіасової хати. Скоро вона сяде між голубами коло стайні, але вже тільки Матіас прочитає повідомлення, яке вона принесла.
— Чом та голубка не прилетіла вчора, — зажурено сказав Юнатан. — Аби я довідався, що мені треба знати.
Але ми не могли вертатися. Нам треба було якнайшвидше від’їхати далі від Шипшинової Долини, від муру і від Тенгілових вояків, що шукали Юнатана.
Кружною дорогою через ліс ми мали добратися до річки, а тоді їхати вздовж берега в напрямку водоспаду Карма, пояснив мені Юнатан.
— І ти, Хрущику, побачиш там такий водоспад, який тобі ніколи й не снився! — сказав Юнатан.
— Як же б він мені снився? — сказав я. — Адже я ніколи не бачив великого водоспаду.
Бо я справді багато чого не бачив, поки не потрапив у Нангіялу. Не бачив ще такого лісу, яким ми тепер їхали. То був дійсно казковий ліс, темний і густий, без жодної стежки. Ми просто їхали вперед поміж деревами, що намагалися стьобнути нас по обличчю своїм мокрим віттям. Та однаково мені там подобалося. Все подобалося — і дивитись, як крізь гілля просмикується сонячне проміння, і слухати пташок, і вдихати запах вологих дерев, вологої трави й наших коней. А насамперед подобалося їхати з Юнатаном.
Повітря в лісі було чисте й прохолодне, та поволі й там теплішало. Відчувалося, що вдень буде гаряче.
Невдовзі Шипшинова Долина залишилась далеко позаду, ми заїхали в глибину лісу. І там на невеличкій галявині серед високих темних дерев натрапили на стару сіру хатину. І хто зважився оселитись на такому відлюдді? Але хтось там жив. Із димаря курилося, а перед хатиною паслися дві кози.
— Тут живе Ельфріда, — сказав Юнатан. — Вона дасть нам козячого молока, якщо ми її попросимо.
Вона справді дала нам молока, а ми були голодні, бо довго вже їхали й ще нічого не їли. Ми, сидячи на кам’яному порозі в Ельфріди, напилися козячого молока з хлібом, який мали з собою, попоїли козячого сиру, який нам також дала Ельфріда, а наостанці й по жмені суниць, яких я назбирав у лісі. Сніданок був смачний і поживний.
Ельфріда виявилась огрядною ласкавою бабусею. Жила вона сама з козами й котом.
— Дякувати богу, що мою хату не оточили муром, — сказала Ельфріда.
Вона знала багатьох людей у Шипшиновій Долині й хотіла почути, чи вони ще живі. Юнатан почав розповідати їй про Долину. Але розповідав з важким серцем. Адже здебільшого це були такі новини, що, слухаючи їх, стара добра жінка ще дужче журилася.
— Яке лихо спіткало Шипшинову Долину, — зітхнула Ельфріда. — Хай тому Тенгілові добра не буде! І Катлі! З ним би швидко впоралися, якби не було Катли.
Вона затулила очі фартухом, мабуть, плакала.
Мені було важко дивитися на неї, і я подався в ліс, назбирати ще трохи суниць. А Юнатан залишився і ще довго розмовляв із Ельфрідою. Я збирав суниці, а думки не давали мені спокою. Хто та Катла й де вона живе? І коли я довідаюсь про це?
Помалу ми доїхали до річки. Саме як була найбільша спека. Сонце сяяло в небі, мов розпечена куля, і в воді відбивалися тисячі маленьких сонць. Ми стояли на високому березі й дивились на річку глибоко внизу. Яке то було видовище! Прадавня Річка, пінячись і вируючи, прудко несла води до водоспаду Карма, ми чули його могутній гук.
Ми вирішили зійти вниз і скупатися. Коней ми пустили в ліс, щоб вони самі знайшли собі потічок і напилися води. Отож ми побігли стрімким берегом, на ходу скидаючи одяг. Край берега росла верба, стовбур якої нахилився над річкою, а гілля опускалось до самої води. Ми вилізли на вербу, і Юнатан показав мені, як, тримаючись за гілляку, можна зануритись у воду.
— Тільки добре тримайся, — попередив він, — а то не стямишся, як попадеш у водоспад Карма.
Я так міцно тримався, що аж кісточки в мене побіліли. Погойдувався разом із гіллякою, і тіло моє з усіх боків обмивала вода. Так весело я ще ніколи не купався і так небезпечно теж. Адже я відчував, як водоспад усмоктував мене, тяг до себе.
Потім Юнатан допоміг мені знов видряпатися на стовбур, і ми посідали на вербі, наче в зеленому курені, що погойдувався над водою. Річка гралася й пустувала під самими нами. Вона манила нас до себе, хотіла переконати нас, що вона весела, зовсім не страшна. Але досить було мені занурити ступню у воду, ба навіть самий великий палець, і я відчував, як течія хоче потягти мене з собою.
Сидячи отак, я випадково звів очі на берег і похолов із ляку. Я побачив там вершників, Тенгілових вояків із довгими списами. Вони їхали вчвал, та через гук водоспаду ми не почули тупоту копит.
Юнатан також помітив їх, але я не побачив по ньому, що й він злякався. Ми сиділи тихо, чекаючи, щоб вояки проїхали повз нас. Але дарма. Вони зупинилися й зіскочили з коней — хотіли відпочити абощо.
— Вони не тебе шукають? — спитав я Юнатана.
— Навряд, — відповів він. — Вони їдуть із Карманяки до Шипшинової Долини. Там далі перед водоспадом через річку збудований міст. Тією дорогою Тенгіл здебільшого й посилає своїх посіпак у долину.
— Але краще б вони тут не зупинялися, — сказав я. Юнатан погодився зі мною.
— Мені зовсім не треба, щоб вони помітили мене, — сказав він. — А то ще, бува, їм спадуть на думку всі ті балачки про Лев’яче Серце.
Я нарахував їх на березі шестеро. Вони сперечалися про щось, галасували й показували на воду, хоч ми не чули, що вони кажуть. Та раптом один із них рушив з берега конем униз до річки. Він їхав майже навпроти нас, і я був радий, що ми добре сховані серед гілля.
Решта гукали йому:
— Облиш, Перку! Дарма й пробувати! І коня втопиш, і сам потонеш!
Але той, кого вони називали Перком, тільки засміявся й гукнув у відповідь:
— Я вам зараз покажу! Коли не допливу до тієї скелі й назад, то ставлю всім пиво, даю слово!
Тепер і ми збагнули, що він хоче зробити.
Серед річки, трохи далі вгору, стриміла скеля. Течія вирувала навколо неї, і над водою видніла тільки її верхівка. Та Перк, видно, помітив її, коли їхав повз те місце, і тепер хотів похизуватися.
— Навіжений! Невже він думає, що кінь зможе доплисти проти течії аж туди? — сказав Юнатан.
Перк уже скинув шолом, плащ і чоботи. Тепер він сидів верхи в самій сорочці та штанях і намагався присилувати свою гарну невеличку чорну кобилу зайти у воду. Перк кричав на неї, підганяв її, молотив п’ятами, проте кобила опиралася. Вона боялась води. Тоді він почав бити її. Нагайки в нього не було, він гамселив її кулаком по голові, і я почув, що Юнатан хлипнув, як тоді на майдані.
Нарешті Перк домігся свого. Кобила заіржала і, хоч була налякана до смерті, кинулась у річку. Моторошно було дивитись, як відчайдушно кобила боролася з течією, що підхопила її і понесла вниз.
— її понесе просто на нас, — сказав Юнатан. — Хоч би що той Перк робив, він не зможе досягти з нею скелі!
Проте кобила, виконуючи волю господаря, намагалася доплисти туди. О, як вона, бідолаха, натужувалась і який її охопив смертельний жах, коли вона відчула, що течія сильніша за неї!
Навіть Перк тепер зрозумів, що важить своїм життям. Він спробував завернути кобилу назад до берега, але скоро переконався, що не досягне його. Течія хотіла іншого. Хотіла затягти його у водоспад Карма, і він заслужив на це. Але мені шкода було кобили. Тепер вона була цілком безпорадна. їх несло просто на нас, як і передбачав Юнатан, скоро вони пропливуть під нами і зникнуть. Я бачив страх у Перкових очах, він знав, куди його несе.
Я оглянувся на Юнатана й несамохіть крикнув. Він висів, погойдуючись, над водою, на самому вершку гілляки. Висів униз головою, обхопивши ногами гілляку, і, коли Перк опинився під ним, спіймав його за чуба й потяг з води так, що той учепився за вербу.
Тоді Юнатан покликав кобилу:
— Сюди, конячко, сюди, до мене!
Кобила вже пропливла далі, але
відчайдушно намагалась повернути до нього. Тепер на спині в неї не було вайлуватого Перка, та однаково вона насилу трималася. Проте Юнатан якимось дивом піймав вуздечку й почав підтягати кобилу до берега. То було змагання не на життя, а на смерть, бо річка не відпускала своєї здобичі, хотіла здобути їх обох — кобилу і Юнатана.
Я знавіснів з люті й закричав Перкові:
— Помагай, бовдуре, помагай!
Той дурень уже видряпався на стовбур і надійно примостився близько від Юнатана, але, замість допомогти йому, він тільки нахилився до нього й крикнув:
— Кинь коня, чуєш! Там у лісі гуляють якихось двоє коней, і я візьму собі одного замість цієї кобили! Кинь її!
Кажуть, що злість додає людині сили, в кожному разі, хоч цим Перк допоміг Юнатанові витягти кобилу. Потім він сказав Перкові:
— Ти, дурню, гадаєш, що я врятував тобі життя на те, щоб ти вкрав у мене коня? І не соромно тобі?
Не знаю, може, Перкові й справді стало соромно. Він нічого не сказав, не спитав, хто ми і звідки їдемо. Він почвалав на берег зі своєю бідолашною кобилою і невдовзі по тому зник разом з усім загоном…
Увечері ми розпалили багаття біля водоспаду Карма. Я певен, що жодне багаття ніколи й ніде не могло зрівнятися з тим, що горіло в нас.
Мені здавалося, що такого моторошного і водночас прекрасного місця не було більше ні на небі, ні на землі. Гори, річка й водоспад були надто великі й могутні. Раз по раз я ловив себе на думці, що, може, я сплю, і сказав про це Юнатанові.
— Не думай, що все це відбувається насправді. Нам просто сниться сон про давні-давні часи.
Ми стояли на мості, який Тенгіл звелів збудувати, щоб з’єднати дві країни — Карманяку й Нангіялу. їх розділяли провалля і Прадавня Річка.
Під мостом на дні того провалля вирувала вода, яка потім, ревучи й гуркочучи, кидалась у водоспад Карма, а звідти в ще глибшу й страшнішу яму.
— Як можна було спорудити міст над таким глибочезним проваллям? — здивувався я.
— Мені й самому цікаво було б довідатись про це, — відповів Юнатан. — А ще я хотів би знати, скільки людських жертв пішло на цей міст, скільки нещасних із криком попадало вниз і зникло у водоспаді Карма.
Я затремтів. Мені здалося, ніби я почув між горами відлуння того крику. Ми тепер були зовсім близько від Тенгілових володінь. По той бік мосту у глиб гір в’юнилася стежка. В Прадавні Гори Карманяки.
— Коли триматися тієї стежки, можна доїхати до Тенгілового замку, — пояснив Юнатан.
Я затремтів іще дужче. А потім подумав, що все це буде завтра, як настане ранок. А поки що вечір, і я вперше в житті посиджу біля багаття разом з Юнатаном.
Ми розпалили його на широкому прискалку біля водоспаду. Неподалік від мосту. Але я сів так, щоб усе те було в мене за спиною. Я не хотів бачити мосту, що вів до Тенгілових володінь, не хотів бачити нічого на тому боці. Я дивився тільки на полум’я, що палахкотіло між кручами. При світлі багаття мені видно було гарне й добре Юнатанове обличчя і наших коней.
— Це багаття куди краще за моє перше, — сказав я. — Бо тепер я сиджу з тобою, Юнатане!
Хоч би куди я попав, а завжди почував себе в безпеці, якщо зі мною був Юнатан. І тепер я радів, що ми таки розпалили разом багаття, про яке стільки говорили, коли жили на землі.
— Доба табірних багать і казок, пам’ятаєш, як ти розповідав мені про неї? — спитав я.
— Так, пам’ятаю, — відповів Юнатан. — Але тоді я не знав, що в Нангіялі будуть такі страшні казки.
— І вони будуть такі завжди? Як ти гадаєш? — спитав я.
Юнатан помовчав, дивлячись на вогонь, тоді сказав:
— Ні, після вирішальної битви Нангіяла знов стане землею, де казки будуть гарні, а життя легке й просте.
Багаття на мить спалахнуло яскравіше, і в його відблиску я побачив, який Юнатан стомлений і сумний.
— Але розумієш, Хрущику, вирішальна битва може виявитись ще однією страшною казкою про смерть і ще раз про смерть. Тому її мусить очолити Урвар, а не я. Бо я нездатний когось убивати.
Так, я й сам знаю, що ти на таке не здатний, подумав я. Тоді спитав його:
— А навіщо ти врятував життя Перкові, хіба це добре?
— Не знаю, чи добре, — відповів Юнатан. — Але є речі, які треба робити, а то будеш не людина, а грудка гною.
— Та уяви собі, що він міг би здогадатися, хто ти, — сказав я. — І тебе схопили б!
— Ну що ж, то схопили б Лев’яче Серце, а не грудку гною, — відповів Юнатан.
Наше багаття догоріло, і гори огорнула темрява. Спершу лише присмерк, потім чорна пронизлива пітьма, в якій ми чули тільки гук водоспаду й не бачили жодного проблиску світла.
Я присунувся якомога ближче до Юнатана. Ми сиділи в темряві, прихилившись до кручі, й балакали про се, про те. Я не відчував страху, тільки якусь дивну тривогу.
— Пора спати, — сказав Юнатан.
Але я знав, що не засну. І балакати мені не дуже хотілося через ту тривогу. її викликала не темрява, а щось інше, невідоме. Та добре, що біля мене був Юнатан.
Раптом спалахнула блискавка і вдарив такий грім, що гори аж застугоніли. На нас налетіла шалена буря. Я навіть не знав, що бувають такі бурі. Грім так гримів і луною котився між горами, що не чути було ревіння водоспаду, а блискавки шугали, наче ганялися одна за одною. Часом гори ніби займалися пожежею, тоді пітьма ставала ще чорніша. Нас огортала немов прадавня ніч.
Спалахнула ще одна блискавка, страшніша за всі інші. На мить вона осяяла все навколо.
І в тому світлі я побачив Катлу. Я побачив Катлу.
