«Чарівні окуляри» Пригода дев’ята
Перше кохання діда Грицька
Я завжди з радістю чекав літніх канікул, щоб поїхати до діда й баби в село. Взимку вони жили у нас, а з весни переселялися в село. Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод, пов’язаних з чарівними окулярами. Але нічого не вдієш. Ромка з батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, в село. Взагалі-то я любив і діда Грицька, і бабу Оксану. Дід у мене веселий, вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо. Але партнером по чарівних окулярах дід бути аж ніяк не міг. І я боявся, що коли ми з Ромкою розлучимось, пригоди наші з чарівними окулярами припиняться. Адже геть усі пригоди в нас були спільні.
Дід Грицько помітив мій невеселий настрій у перший же день.
— Чого це ти носа повісив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався?
— Тю! Таке скажете — пхикнув я.
— А що — нема у вашому класі жодної дівчинки, яка б припала тобі до душі? Всі кривобокі, кислоокі й гугняві?
— Чого це кривобокі й кислоокі?!
— А що — є й гарнюлі? — поцікавився дід.
— Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навіть у кіно знімати хотіли, та вона захворіла.
— І що — вона тобі не подобається, та Ритка?
— Чого це не подобається? Подобається.
— І ти в неї не закоханий?
— От ви, діду, якийсь дивний! “Закоханий”, “закоханий”! Ми ж іще школярі!
— Ну то що? Я в твоєму віці крепко закоханий був.
— У кіноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили.
— Ні! У дівчинку мого віку, ровесницю мою.
— А вона?
— По-моєму, теж мені симпатизувала.
— І звали її Оксана!
— Ні, голубе, не Оксана.
— Ну, діду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був?
— То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армії прийшов.
— І де ділося воно, те ваше перше кохання?
— Де діваються усі перші кохання… Лишаються у спогадах, у снах!
— Вона жила у вашому селі?
— Ні! Вона жила в Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхівка.
— А як ви туди потрапили?
— Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора Максимовича. І цей друг запросив мого тата з усією родиною на своє срібне весілля. І ми там гостювали кілька днів. Це було наприкінці жовтня, коли сільські роботи були майже закінчені. Захарівська вулиця була тоді зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сільська. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона… З матір’ю. Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали Галями, Марусями, Настями… Вона одразу припала мені до душі. Кароока, губенята рожеві-рожеві. У вухах простенькі сережки. І на чоло спадав в’юнкий кучерик… А ще — вона грала на піаніно. І з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як вона мені потім сказала, то був “Полонез” Огінського. Ця мелодія хвилює мене й досі. У нас в селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно. І те, що вона так чудово грала, і те, що в неї було таке незвичайне ім’я, і той кучерик, і очі усміхнено-сонячні, робило її прекрасною і недосяжною.
Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили, як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине вікно, і почали під’юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою. Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з Кірою і принесли мені від неї записку: “Якщо я тобі треба, то підійди до вікна”. Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми познайомилися. Кірин будинок був біля старого маленького кладовища, на якому давно вже нікого не ховали. Там було лише кілька порослих травою і бур’яном могил та стояла стара замшіла капличка. Серед могил густо росли кущі бузку й бузини. На тому кладовищі й відбулося наше перше побачення. Ми сиділи у траві край глибокого яру, що відділяв Захарівську вулицю від Кирилівської церкви, і, звісивши у яр ноги, говорили і сміялися. Говорив здебільшого я, а сміялася здебільшого вона. Я розказував їй різні побрехеньки, анекдоти, веселі історії. Я їх знав чимало. Вона дзвінко сміялася, лагідно дивлячись на мене своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще ніхто з дівчаток. Я був руденький, коноплястий, весь у ластовинні.
— Такий, як я! — сказав я.
— Ти, порівняно зі мною, Сильвестр Сталлоне.
— Ага! Арнольд Шварценегер!
— Я звик, що наші сільські дівчатка дивилися на мене іронічно, а Кіра… Одне слово — закохався я. Та й на неї справили враження мої веселі теревені. Я ж тобі вже казав, що дівчатам подобаються веселі хлопці. Два дні ми з нею зустрічалися на кладовищі, а тоді вона запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І “Полонез” Огінського, і вальси, і танго… Я умлівав від захоплення… А тоді було розставання. Кіра сказала, що, мабуть, десь через місяць вона поїде з Києва. Тато її кілька років тому помер, і мама виходить заміж за військового, майора, і його переводять кудись в інше місце. Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І сказала, щоб я не дивився, що там написано, півроку, тільки весною відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю.
— І ви поцілувались!
— Ні, голубе, не поцілувались. Тоді люди, особливо дівчатка, були цнотливими. Їх ще не розбестило оте багатоканальне телебачення.
— Не треба, діду, не треба! Мене, наприклад, ніщо не розбестило.
— От і добре!.. Отой Кірин синій конвертик і ту її записку: “Якщо я тобі треба, то підійди до вікна” — я беріг свято, як зіницю ока. Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову рукавичку, поклав у ту рукавичку конверт і записку, закрутив, замотав гарненько мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) і спершу сховав на горищі. А тоді, боячись, що мати, прибираючи на горищі, може викинути, переховав у сарай. А згодом вирішив закопати на городі. Викопав глибоченьку ямку на самісінькому краю городу, перед яром (це здавалося мені таким символічним — адже нагадувало той яр, над яким ми сиділи з Кірою)… І сталося жахливе і непоправне. У листопаді була страшна негода, кілька днів шаленіли злива, ураган. І той край нашого городу, над яром, обвалився, і бурхливий потік геть-чисто змив мою ямку з моїми реліквіями. Боже! Як я страждав! Навіть плакав. Хоч ніколи не був плаксієм, вдачу мав веселу. Я відчував себе зрадником перед Кірою. Бо так і не прочитав, що вона мені написала… А тоді я підріс, почав закохуватися в інших дівчат. А тоді зустрів бабу Оксану, оженився, пішли діти, онуки… Так-от!.. Але свого першого кохання не забув. І коли чую “Полонез” Огінського, згадую її сонячно-карі очі, дзвінкий сміх і отой виткий кучерик, що спадав на чоло…
Дідусь Грицько зітхнув. Я ніколи не бачив його таким серйозним і тихомрійним… Що ж все-таки написала йому ота сонцеока дівчинка Кіра?… От би знайти той конвертик! Може ж, він і не зотлів у гумовій рукавичці. Може, десь лежить під землею… І я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я подумав, що я маю право. Це ж не якісь там пустощі. Це серйозна справа — перше кохання мого діда Грицька. Ой, як він переживає!.. Я побіг до свого рюкзачка, де насподі ховав чарівні окуляри. Витяг їх і побіг за сарай, щоб ніхто мене не побачив. Начепив окуляри на носа, і… перед моїми очима все закрутилося, закрутилося… І я враз опинився у безлюдному провулку якогось незнайомого міста. А втім, провулок був не зовсім безлюдний. Якась літня жінка, стоячи навколішки над забетонованою ямою, де було вікно підвалу, намагалася паличкою щось дістати. Я підійшов до неї і спитав:
— Пробачте, що це ви робите?
— Ой! — обернулася жінка. — Ключі від квартири упустила. Ніяк не дістану.
— То давайте, — кажу, — я стрибну й дістану.
— А назад як вилізеш?
— Вилізу-вилізу, не хвилюйтесь!
— Я б і сама стрибнула, та, бачиш, огрядненька яка! Втратила спортивну форму. А яма глибоченька — метрів півтора.
Стрибнув я в ту яму, підняв ключі, передав жінці і почав вилазити. Це виявилося справою непростою. Я пообдирав усі лікті й коліна, весь час сповзаючи вниз.
— Ой, лишенько! — забідкалась жінка. — Давай, давай руку!
— Не треба! Я сам. А то ще й ви в яму впадете. Я вас не витягну.
Нарешті я схопився в кутку ями за дві стіни, підстрибнув, підтягнувся, ліг животом на край ями, зачовгав ногами і таки видряпався.
— Ой, спасибі, спасибі тобі, дорогий! Ходімо до мене, я тебе почищу, покупаєшся. Диви, як замазався!
Вона повела мене у сусідній будинок на другий поверх.
— Як же тебе звуть, рятівник мій дорогий?
— Вася. А вас?
— Кіра Антонівна.
Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кіра! Неймовірно! І очі лагідні, сонячно-карі. І в кімнаті, куди вона мене завела, стояло піаніно…
— Ну, іди у ванну, роздягайся й передавай мені штанці й сорочку. Я почищу, поки ти купатимешся, — сказала вона і, примружившись, пильно глянула на мене: — Когось ти мені дуже нагадуєш!.. З мого дитинства.
Я приймав душ і думав, що мені робити. Спитати, що вона написала у тому синенькому конверті? Але ж тоді вона зрозуміє, хто я. А пояснювати, що я потрапив до неї і навіть не знаю, що це за місто, завдяки чарівним окулярам, я не міг, не мав права… І коли я одягнувся, я тільки спитав її:
— А ви граєте “Полонез” Огінського?
Вона стрепенулася:
— Г-граю!.. А чого ти питаєш?!
— Та нічого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспішаю!
— Стривай! Стривай! — вигукнула вона.
Але я вже вибіг з квартири… І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося… І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьку ямищу, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.
Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.
— Куди це ти розігнався, як німий до суду? — весело спитав він мене.
Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.
— Де… де ти це знайшов?!
— У яру… у піску…
— О Боже! Неймовірно! — Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:
“Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра”.
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
— Вона таки пам’ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! — сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув, як це радісно — робити комусь добро!
«Чарівні окуляри» Пригода десята
Анжеліка
Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.
— Що таке? — питаю. — У тебе якісь негаразди?
— Та! — махнув він рукою. — Не питай!
— Не лякай мене, — кажу. — Якась біда?
— Нема в мене вже чарівних окулярів! — зітхнув він.
— Як?!
— На дні Чорного моря вони… Анжеліка викинула.
— Яка Анжеліка?!
— Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.
— Ну, ти даєш! Такі зв’язки!.. Розказуй швидше!
— Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх — жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят.
Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти — преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора “записували пульку” (так це в них називалося). Тільки й чути: “Сім перших!”, “Вісім третіх!”, “Я віст!”, “Я пас!”, “Тотус!”, “Мізер!”, “Ви без двох”, “Лізе на гору!” А мені сказали: “Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп’ютера і телевізора!” Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день… Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської… Красючка неймовірна!
— Краща за Ритку Скрипаль?
— Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею — служниця, Попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з пухнастими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: “Привіт! От притули до вуха! — і сама притуляє мені мушлю до вуха. — Чуєш?” — “Що?” — розгубився я. “Голоси моря, балда!” — “Ну, шумить, — кажу, — щось тихо”. — “Це шум прибою, — каже. — Дай сюди!” Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. “О! — каже. — Он медуза крабові щось говорить… А краб невдоволено скрегоче… А морський коник ірже на все море… Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти”. — “А звідки ти знаєш, як мене звуть?” — здивувався я. “Бо я русалка! — усміхнулась вона. — А русалки все знають”. — “Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?” — “Сказала ж — русалка я!” — “А де ж твій риб’ячий хвіст?” — “А я безхвоста! — знову усміхнулась вона. — Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!” — “Ну, добре, — кажу. — Як тебе звуть?” — “Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей”. — “Круто!” — “А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!” — “Ти плаваєш добре?” — “У мене розряд!” — “Це погано!” — “Чого?” — “Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею”. — “Ну, якщо ти наполягаєш…” — “Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе”. — “Гаразд! Хай буде так!” — “Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу…” Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море… Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті… І вона таки знову припливла. “Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?” — “Авжеж! — признався я. — В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі”. — “У нас теж нікого цікавого, — сказала вона. — Якісь доходяги!” — “Звідки ти все-таки?” — не втримався, спитав я. “От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?” — “Є!” — “Незвичайна?” — “Навіть більше — неймовірна!” — “Ти диви! — підняла вона брови. — Ти, звичайно, мені не розкажеш…” — “Ні! Пробач, але я зв’язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати”. — “Ну, якщо поклялися, — зітхнула вона, — тоді не треба! А ким ти хочеш стати?” — “Ще точно не знаю… Або футболістом, як Андрій Шевченко… Або бізнесменом, як тато з мамою. А ти — топ-моделлю?” — “Ні! Топ-модель — це проміжний етап. Я хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару”. — “Непогано”. — “Авжеж!..” Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в море і зникла… А вночі вона мені наснилася. Я взагалі-то майже не запам’ятовую снів, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався у пам’ять так, наче я його бачу по телевізору.
— Ну, давай! Давай розказуй!
— Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю вільно, хоч і без акваланга — наче у мене зябра. Навколо сновигають риби і різні морські істоти: медузи, морські коники, кальмари… От пропливла величезна акула, вишкірилася у посмішці, показуючи свої страшні зуби… Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під чарівну музику кружляють русалки з риб’ячими хвостами. І раптом з’являється Анжеліка — теж з риб’ячим хвостом. І починає співати:
Сьогодні наш останній день!
А ти як пень, — анітелень!
Нічого так і не збагнув,
Ким ти, ким ти для мене був!
Я ж так тебе кохала,
Коли тебе пізнала!
Тепер прощаємось навік:
Русалка я, ти — чоловік.
Прощай! Прощай! Прощай!
Прощай!
Прощай! Мене не забувай!
І я тебе не забуду.
Завжди пам’ятати буду!..
“Дивина! — думаю я. — У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста — новий вид”. І Анжеліка, наче прочитала мої думки, каже: “Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб’ячий хвіст я залишаю в морі. А потім знову пристьобую”. Вона так і сказала — “пристьобую”, наче він у неї на ґудзиках… І на цьому я прокинувся.
— Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам’ятав. Чи вже сам написав?
— Нічого я не писав, — почервонів Ромка.
— А їй ти про цей свій сон розказав?
— Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена: “Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Так ти про мене думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме несподіванка!” І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою усмішкою… Що тобі, Їжачку, сказати?… Такого в моєму житті не було ніколи!
— Я розумію!
— Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.
— Ну, то давай — розказуй швидше!
— Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі голову, гадаючи, що вона мені приготує… Але Анжеліки все не було. Я чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з’явилася. Я з прикрістю думав: “Невже це і є її несподіванка?… А може, з нею щось трапилося… Може, вона захворіла”. Вночі вона знову мені наснилася. Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі, робила мені “носа” і глузливо виспівувала: “Ну, як я прикололася?… Ти прийшов, мене нема! Підманула, підвела!” А потім перестала глузувати й сказала: “Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!” Але й завтра вона не припливла… Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали.
— А хто любить?!
— І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я вважав, що маю право.
— Не знаю. Я б, може, й не став.
— Але мене так заїло! Так заїло!.. І я дістав з рюкзачка чарівні окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри… Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося… і враз я опинився на палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу: неподалік від мене стоїть моя Анжеліка у блакитному платтячку і великому білому крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: “О! І ти тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що — короткозорий?” — “Ні, — кажу, — не короткозорий”. — “Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не личать! Зніми зараз же!” Я хотів зняти, але не зміг. Окуляри наче приросли до перенісся й до вух. “Скинь, я тобі сказала!” — владно мовила Анжеліка. “Я не можу!” — признався я. “Так я тобі допоможу!” — вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я заціпенів: “Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!” Вона зареготала: “Чарівні! Ха-ха-ха!” І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалік, спитав її: “Що це ти кинула в море, Ганнусю?” Вона махнула рукою: “Ай, тату!” І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся, що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося, і я опинився в нашому номері. Я з останньою надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було…
— Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві пригоди, пов’язані з ними…
