«Чарівні окуляри» Пригода тринадцята
Викрадення
Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка — хлопець дуже запальний і нетерплячий.
— Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! — кип’ятився Ромка.
— Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала — чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Ґульку не побачимо, — намагався заспокоїти я Ромку.
— То вважай, що в мене саме такий крайній раз — я хочу показати Козачкові нову комп’ютерну гру “Контр-страйк”. Я певен, що Ґулька не лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп’ютера. І це свинство з нашого боку — маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати йому комп’ютер!
Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:
— Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!
Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.
— Чого це ви роти пороззявляли? — усміхнулася Ритка. — Так що це за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?
Ми з Ромкою безпорадно перезирнулися.
— Та що ти вигадала?! — першим отямився Ромка. — Які чарівні окуляри?! Який Козачок Ґулька?!
— Ага-ага! — підтакнув я.
— Та що мені — позакладало?! Я ж усе чула! — вигукнула Ритка.
Ми з Ромкою перезирнулися.
— А-а… То я… то я переказував Їжачкові нову комп’ютерну гру.
— Ага-ага! — знову підтакнув я.
— Думаєте, я дурна? — пхикнула Ритка. — Ви просто не хочете мені говорити! Та й не треба!..
— Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Ґулька?… У наш час це ж просто нереально! — вигукнув Ромка. — Фантастика!.. Інша справа — інтернет, комп’ютер… Досягнення сучасної науки!
— Ай! — махнула Ритка рукою. — Колись і комп’ютер був фантастикою! — Ритка зітхнула. — А мені так потрібні були б чарівні окуляри!..
— Для чого? — спитав я.
— У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… Їй і операцію робили у Центрі мікрохірургії ока — нічого не допомагає…
Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!.. Але Ромка поспішив сказати:
— Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!.. Звідки б вони могли узятися?! Що ми — чаклуни, чи що?… Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!
Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.
— Що ж… вибачайте, панове! — Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:
— Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!
— Ні!.. Але… — я знову знизав плечима.
— Що — “але”? Що — “але”?… Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий віддати Ритці чарівні окуляри… А може, вона вигадала все про сліпу сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?
— Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!..
— Ой! — махнув Ромка рукою. — Ті дівчата — такі артистки, можуть зробити будь-який вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця… Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен, що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки сліпих!.. Слухай, Їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нікому не віддам. Давай їх сюди!..
У мене майнула думка, що це навіть краще — хай долю окулярів вирішує Ромка.
— Тільки ти ж, Ромко, не легковаж, — сказав я. — А то пропадуть нізащо…
— Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я — не розумію? Давай! Давай!
Я дістав із споду рюкзачка чарівні окуляри, віддав Ромці, і він поклав їх у свій рюкзачок. Настрій у мене одразу чогось зіпсувався.
У той день я ходив з мамою купувати мені нову куртку — стара зовсім подерлася. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, поки нарешті знайшли — і за ціною підходящу, і непогану. Повернулися додому аж надвечір, і тут мене чекала страшна несподіванка: Ромчина мама прибігла до нас схвильована — розпитувати мене, чи не знаю я, де Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп’ютер включений, а Ромки нема. І верхнього одягу його нема. І склянка соку апельсинового недопита. А Ромка сік завжди допивав. Отже, він зник раптово, дуже поспішав. Я згадав Ромчині слова, що він хотів показати комп’ютер Козачкові Ґульці. Але ж я не міг сказати цього Ромчиній мамі. Мені було ясно, що Ромчине зникнення пов’язане з Козачком Ґулькою.
Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі підстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною мамою до них “оглянути місце події” і нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!..
Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх і раптом почув голос невидимого Козачка Ґульки:
— Слухай, Васю, було так — Ромка викликав мене за допомогою чарівних окулярів і почав знайомити з комп’ютером, показував, як користуватися “мишкою” і клавішами під час гри. Я захопився — ніколи ж комп’ютера не бачив, і раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з кимось і каже: “Пограй, Ґулько, трохи сам, а я вибіжу на вулицю до машини; подзвонив по мобільнику мамин шофер — мама просила передати їй теплу кофту, бо в офісі зимно”. Сказав і побіг, накинувши куртку. Я собі граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вікно — ні машини, ні Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з’явилася Ромчина мама. Кинулася гукати Ромку, і я зрозумів, що ніякого шофера вона не присилала. Де подівся Ромка — хтозна. Я й тебе шукав, але тебе не було.
— Я з мамою по магазинах ходив, куртку мені шукали… Ой, Ґулько, боюсь, Ромку викрали!.. Рекетири! Щоб викуп за нього вимагати. Ромчині ж батьки — бізнесмени. Ой, це ж так небезпечно! Якщо батьки викупу не заплатять або звернуться до міліції, Ромку навіть убити можуть.
— Що ж, треба негайно шукати Ромку! — сказав Ґулька.
— А де, де шукати? — розгублено спитав я.
— Доведеться звернутися до Казкового Довідкового Бюро Надзвичайних Подій (скорочено Кадобнап). Кадобнап крутиться на орбіті навколо Землі і збирає інформацію про всі надзвичайні події, що відбуваються у світі. Керує Довідковим Бюро чарівник Іван Іванович Шукайло. Отож виходь, Васю, на подвір’я. Там прив’язаний до дерева невидимий коник Літайко. Сядемо й полетимо на орбіту.
— А що я скажу мамі? — розгублено спитав я. — Це ж, мабуть, надовго.
— По-перше, ненадовго, — сказав Козачок Ґулька. — А по-друге, і говорити нічого не треба. Мама й не помітить твоєї відсутності. У чарівному світі час спресований до кількох секунд. Не гайся, треба поспішати.
Послухався я Козачка Ґульку, вибіг надвір і там знову почув його голос:
— Залазь швиденько на дерево, хапайся за нижню гілку і розставляй ноги. Ми з Літайком тебе заберемо.
Заліз я на дерево, схопився за гілку й повис з розставленими ногами. І за мить відчув, що вже сиджу на невидимому конику Літайку. Схопився за невидимого Козачка Ґульку, і ми злетіли у зоряне небо.
— Не дивуйся, — сказав Козачок Ґулька. — Зараз на тобі буде скафандр космонавта. Ти ж не чарівник, тобі у космосі дихати треба буде.
І справді, я відчув на собі скафандр космонавта, і я побачив блакитну Землю, від якої ми віддалялися з шаленою швидкістю. Я ледь встигав помічати супутники і космічні станції, повз які ми мчали…
Аж от ми пригальмували біля дивовижної споруди з численними антенами і безліччю ілюмінаторів. Козачок Ґулька постукав (видно, своїм перначем) по люкові. Люк відчинився, і ми влетіли всередину. У кріслі перед величезним екраном сидів кумедний дідусь в окулярах з подвійними скельцями — верхнє прозоре, нижнє темне.
— Зараз я з ним побалакаю мовою казковою, яку ти не зрозумієш… Поясню йому, що нам треба, — сказав Козачок Ґулька і заджерґотів щось чарівникові Івану Івановичу Шукайлу (звичайно ж, це був він). То й закивав і підняв голову, щоб дивитися на екран крізь темні скельця.
— Коли пан Шукайло дізнається про злочинні надзвичайні події, він дивиться крізь темні скельця; а коли дізнається про гарні, радісні надзвичайні події, дивиться крізь світлі, — пояснив Козачок Ґулька.
На екрані швидко замиготіли страшні кадри, наче з американського фільму жахів, і враз виник стоп-кадр, на якому я побачив Ромку. Він лежав зі зв’язаними руками, ще й прикутий ланцюгом до батареї парового опалення у напівтемному підвальному приміщенні… Поруч, на старому пошарпаному дивані, куняв коротко стрижений здоровило з бичачою потилицею.
— О! Це те, що нам треба! — мовив Козачок Ґулька, а тоді вдячно заджерґотів щось чарівникові Шукайлу, і ми знову вилетіли у відкритий космос.
— Адреса в нас уже є. Будемо визволяти Ромку! — сказав Козачок Ґулька.
— Але ж ті рекетири мене побачать, — сказав я.
— Як же вони тебе побачать, коли ти невидимий, — усміхнувся Козачок Ґулька.
Я роззирнувся і справді не побачив ні рук своїх, ні тулуба. Тю! Ми мчали з шаленою швидкістю назад до Землі. От уже й Київ… Осяяний вогнями Хрещатик, Майдан Незалежності… Але ми полетіли на околицю, на Куренівку. І опустилися у садку якогось приватного будиночка. На стовпі хитався невеликий ліхтар, ледь освітлюючи подвір’я.
— Ну от — приїхали! — сказав Козачок Ґулька.
— А як же ми всередину зайдемо? — спитав я. — Двері ж, мабуть, зачинені.
— А нащо нам двері? Ми ж невидимі, чарівні. Ми й крізь стіни проникнемо! — І, на мій подив, ми справді вільно проникли всередину будиночка крізь стіни.
У напівтемній кімнаті, яку ми бачили на екрані в Шукайла, лежав на підлозі Ромка. Ми наблизилися до нього, і враз Ромка скочив на рівні ноги, звільнившись від мотузок і ланцюгів. А замість нього на підлозі опинився зв’язаний і прикутий здоровило з бичачою потилицею. Від жаху очі в здоровила зробилися, як колеса. А на лобі набрякли дві здоровенницькі сині ґулі — Козачок Ґулька таки не втримався і вперіщив його своїм перначем.
— Давай, Ромко, швидше сідай на Літайка! — вигукнув Козачок Ґулька. І враз Ромка став невидимий, а я відчув, що він уже сидить поряд зі мною на Літайку.
І, вилетівши крізь стіни з будиночка, ми помчали до нас додому. Біля нашого будинку ми з Ромкою злізли з Літайка і знову стали видимими. Як добре мати справу з чарівниками!
Ромка захоплено вигукнув:
— От спасибі, що врятували! А я вже думав, що мені капець!
— А де ж чарівні окуляри? Чому ти ними не скористався? — спитав я.
— Та в кишені! Рекетири ж мене одразу зв’язали, і я не міг дотягтися до кишені, — сказав Ромка. — А як ви мене знайшли?
— Вася тобі все розкаже! — мовив Козачок Ґулька. — А я зараз поспішаю — ви ж у мене не одні.
— А що ж я мамі скажу? — почухав потилицю Ромка. — Хто ж мене звільнив?
— Скажеш, що втік, виявивши кмітливість і спритність! Хлопець ти з фантазією, щось придумаєш! — сказав Козачок Ґулька. — А в міліцію треба таки заявити: і адреса тобі відома, і словесний портрет описати зможеш. Безкарними цих покидьків лишати не можна. Ну, бувайте здоровенькі!..
Я глянув на Ромку: він був блідий і нещасний — далася-таки взнаки йому та надзвичайна подія!
І раптом я подумав: чи не за те йому ті переживання, що він без співчуття поставився до сліпої сестрички Ритки Скрипаль?…
Але я Ромці нічого на сказав. Та він сам, мабуть, це відчув. Він витяг з кишені чарівні окуляри і простягнув мені:
— На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони більше твої, ніж мої. То й вирішуй їхню долю!
«Чарівні окуляри» Пригода чотирнадцята
Остання
Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!..
— Це ж без чарівних окулярів і Козачка Ґульку більше ніколи вже не побачимо… — зітхав Ромка.
— Авжеж… Але… — зітхав я.
— Ну що ти все алекаєш, алекаєш?! — вигукнув Ромка. — Думати треба!
Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!
— А що… що робити? Ти знаєш?
— Ну… ну хоча б… хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.
— А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.
— Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! — сказав Ромка.
— Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти… Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?…
— О! Це вже конкретна розмова! — зрадів Ромка. — Ходімо!
І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина.
— О! Це той двір! — вигукував Ромка.
— А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? — питав я.
— Ну, може, вона поміняла двері, — казав Ромка.
— А чого їх було міняти? — знизував я плечима. — Хто це міняє цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?
— Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!
— Ні, це не той двір! — заперечував я.
— А я кажу, той! — наполягав Ромка. — І двері просто у двір виходять, і кнопка для дзвоника така сама!
— Ну, то дзвони!
— І подзвоню! — Ромка натиснув на кнопку. За дверима задеренчало. І враз почувся басовитий собачий гавкіт — гавкало щось здоровенницьке: чи то вівчарка, чи навіть дог.
— Таки не воно! — вигукнув Ромка. — У Маргарити Степанівни собаки не було!
Під лютий собачий гавкіт ми чкурнули з того двору. І подалися шукати далі. Нарешті Ромка вигукнув:
— О! Оце таки той двір! Я запам’ятав підворіття — обабіч нього два гранітних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути підворіття не оббивали. Це ще з довоєнних часів лишилося у старих підворіттях. Тепер такого не роблять.
Я теж згадав, що колись звернув увагу на ці стовпчики. Так! Здається, таки воно. Ми зайшли у двір і здивовано перезирнулися. Будинку Маргарити Степанівни не було — він був знесений. І те місце обгороджене високим парканом.
— Тю! Ти диви! Знесли! — вигукнув Ромка. Він був дуже цікавий — всюди йому треба було встромити свого носа. Він знайшов дошки, не дуже міцно прибиті, одірвав їх, розсунув і поліз. Я, звичайно, за ним. І раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий під фундамент нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав і разом з ним полетів униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану в цьому місці солом’яні мати, і ми не тільки не повбивалися, а й не дуже забились.
— Їжачку, ти живий? — спитав мене Ромка.
— Та живий! Але як ми звідси виберемося? Глибоко ж!
— А чого ти мене хапав? Лишився б нагорі — людей покликав би!
— Я ще й винний! — образився я. — Тебе ж рятував.
— Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав, що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарівні окуляри при тобі? Не розбив?
— По-моєму, цілі, — я поліз у кишеню й витягнув окуляри. І раптом побачив, що в мене в руці не одні, а двоє окулярів — у кожних одне скельце заклеєне.
— О! Козачок Ґулька зараз з’явиться, раз дві пари зробив! — вигукнув Ромка.
Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І… Щойно світило сонце, голубіло небо, літали пташки… і враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі нема.
— Ой! — почув я розгублений Ромчин голос. — Їжачку! Ти щось бачиш?! У мене темрява перед очима! І окуляри зникли!
— І в мене! — вигукнув я. — Що ж це таке? Ми осліпли!
— Ґулько! Де ти?! — загукав Ромка. — Ґулько-о!
Але Козачок Ґулька не озивався.
— Маргарито Степанівно! Маргарито Степанівно-о! — закричав я.
Але й Маргарита Степанівна не озвалася. Та й як вона могла озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв’язок з чарівницею втратився… Ми лежали на дні глибокого котловану сліпі й безпомічні. Мене охопив жах…
— Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі чарівні окуляри… Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій дівчинці?! Це я, я винен в усьому!.. Пробач, пробач, Їжачку! Ти хотів віддати, а я… Ну чому, чому в мене такий характер?… — і Ромка заплакав.
І раптом… раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зігнутий лікоть.
— Ромко! — закричав я. — Ромко! Я знову бачу!.. Ромка рвучко підвів голову:
— Ой! І я бачу!..
Я відчув і побачив у своїй руці чарівні окуляри — з обома незаклеєними скельцями. І враз почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
— Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи не треба хитрувати.
— Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! — вигукнув я. — Ми віддамо їй чарівні окуляри.
— Однеси, будь ласка! — підхопив Ромка.
— Ні! — заперечив Ґулька. — Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся.
І тут я відчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Літайку поряд з Ромкою. І за мить ми злетіли вгору. Вилетіли з котловану і полетіли до будинку Ритки Скрипаль. Біля будинку ми опустилися на землю і злізли з коника.
— Ну, а тепер, хлопці, бувайте здоровенькі! Я поспішаю.
— Куди? — прохопився Ромка.
— Не закудикуй! — невдоволено мовив Козачок Ґулька. — У дуже важливій справі. Потім дізнаєтеся.
— Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри Любочки, — сказав я.
— І що ми їй скажемо? — спитав Ромка.
— Так і скажемо — що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого ховатися…
— Тільки говоритимеш ти, — сказав Ромка. — Ти ж перший одержав чарівні окуляри.
— Ну, що ж… гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.
— Нема питань! — усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:
— Хто там?
— Поштар Пєчкін! — грубим голосом мовив Ромка.
— Не балуйся! — вигукнув я. — Це ми — Вася Богданець…
— І Роман Черняк! — додав Ромка.
— Ой, стривайте! Я зараз! — вигукнула Ритка, і за дверима затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.
— Побігла чепуритися! — пхикнув Ромка.
— Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, — примирливо сказав я.
— Авжеж, нікуди не дінешся, — зітхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п’ять, як не більше. Нарешті клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.
— Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?
Ромка підштовхнув мене ліктем:
— Давай! Доповідай!
— Ми прийшли… ми прийшли… по адресу твоєї сестрички Любоч… ну… тієї… що не бачить… — затинаючись, сказав я.
— А… а нащо вона вам?… Во… вона у лікарні, — теж затинаючись, сказала Ритка.
— Ми… ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! — одним духом випалив я.
— Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!
— А ми не жартуємо! — серйозним тоном сказав Ромка. — Давай, Їжачку, розказуй!
І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом “Ритас”.
— Пам’ятаєш, він ще думав, що то ти написала? — вигукнув Ромка.
— А-а… пам’ятаю, — кивнула Ритка.
Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про дипломат з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок, — одне слово, про всі наші пригоди, пов’язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки кліпала своїми чудовими пухнастими віями.
— Фантастика! Неймовірно! — вигукнула Ритка, коли я закінчив. — Ану покажіть ті чарівні окуляри!
Я поліз у кишеню і… Серце моє зупинилося — чарівних окулярів у кишені не було!
— Ну, давай! Показуй! Ну! — штовхнув мене ліктем Ромка.
— Во… вони з-зникли! — ледь чутно прохарамаркав я.
— Як зникли? Загубив, чи що? — здивовано спитав Ромка.
— Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на ґудзик… Ґудзик застебнутий, а окулярів нема…
— Ха-ха-ха! — засміялася Ритка. — Ну й фантасти! Брати Стругацькі!.. Я навіть повірила була!
Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:
— Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! — Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:
— Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, зі спеціальними окулярами, але… Яке щастя!
За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.
— Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!.. І передав Любочці!.. У лікарню!.. Пам’ятаєш, він сказав: “Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь”. От і дізналися!.. Чарівні окуляри таки зробили свою справу!
— І слава Богу! — сказав я.
Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.
