«Чорнильне серце» Мета в кожного своя
Фабер тицьнувся носом у книжку.
– А знаєте, книжки пахнуть мускатним горіхом чи ще якимись заморськими прянощами. Хлопцем я любив нюхати книжки.
Рей Бредбері. 451° за Фаренгейтом
Фарид помітив машину.
Коли вона з’явилася на дорозі, Вогнерукий лежав під деревом. Він намагався обміркувати становище, та відколи довідався, що Каприкорн повернувся, не міг зосередитись на жодній думці. Отже, Каприкорн повернувся, а він, Вогнерукий, і досі не знає, де шукати книжку. Листя відкидало на його обличчя лапату тінь, сонце сліпучими гарячими колючками протиналося крізь віття, і чоло в нього палало, мов у лихоманці. Баста з Пласконосом також були вже, звичайно, в селі. А що ж він думав? Що вони десь вештатимуться довіку?
– Чого ти так хвилюєшся, Вогнерукий? – прошепотів він до листя в себе над головою. – Не треба було сюди повертатися. Ти ж бо знав, що це небезпечно.
Зненацька він почув кроки, що наближалися. Квапливі кроки.
– Сіре авто! – Фарид опустився навколішки поряд у траву, важко хекаючи, – так швидко він біг. – Думаю, це Чарівновустий.
Вогнерукий підхопився на ноги. Хлопчина знав, що каже. Він таки розумівся на цих смердючих бляшаних жуках. Не те що він, Вогнерукий.
Він щодуху кинувся вслід за Фаридом до того місця, звідки було видно місток. Від нього дорога сонною змією повертала до Каприкорнового села. Якщо вони хочуть перехопити Чарівновустого, то часу в них лишається обмаль. Вогнерукий з Фаридом стрімголов помчали схилом униз. Першим на асфальт вискочив Фарид. Вогнерукий завжди пишався своєю спритністю, але цей хлопчина був ще меткіший, прудкий, як козуля, і такий самий тонконогий. З вогнем він уже навчився гратись, як із цуценям, і граючись, забував про все на світі, тож Вогнерукий час від часу мусив запалювати сірника й нагадувати малому, які гарячі в того цуценяти зуби.
Уздрівши на дорозі постаті Вогнерукого й Фарида, Чарівновустий різко загальмував. Вигляд він мав такий стомлений, немовби кілька ночей не спав. Поруч із ним сиділа Елінор. А вона звідки взялася? Хіба ця жінка не поїхала додому, до свого склепу з книжками? А де ж Меґі?
Коли Чарівновустий упізнав Вогнерукого, обличчя в нього відразу спохмурніло, і він вийшов з машини.
– Я так і знав! – вигукнув Мо, рушаючи до Вогнерукого. – Це ти вибовкав їм, де ми? Хто ж іще?! І що ж пообіцяв тобі Каприкорн цього разу?
– Кому я що вибовкав? – відсахнувся від нього Вогнерукий. – Нікому я нічого не вибовкував! Запитай ось у Фарида.
Чарівновустий на хлопця навіть не глянув. Книгоїдка також вийшла з машини, обличчя в неї було розгніване.
– Якщо з поміж нас хтось щось і вибовкав, то це ти! – різко кинув Вогнерукий. – Саме ти сказав про мене старому, хоч обіцяв цього й не робити!
Чарівновустий остовпів. Як легко збудити в ньому почуття провини!
– Вам би не завадило сховати машину он там, під деревами, – показав Вогнерукий на узбіччя. – Тут щохвилини може проїхати хтось із Каприкорнових людей, а вони не люблять, коли з’являються чужі авта.
Чарівновустий обернувся й поглянув на дорогу.
– Невже ти йому віриш?! – вигукнула Елінор. – Звичайно, то він вас виказав, хто ж іще? Цей чоловік як не брехне, то не дихне!
– Баста забрав Меґі. – Чарівновустий говорив безвиразно, не так, як колись, неначе разом з донькою втратив і власний голос. – І Феноліо вони забрали, поки я зустрічав в аеропорті Елінор. Відтоді ми й шукаємо це розтриклятуще село. Я навіть не уявляв собі, скільки покинутих сіл є серед цих пагорбів. Аж коли ми доїхали до загородження на дорозі, я зрозумів, що ми нарешті потрапили туди, куди треба.
Вогнерукий мовчав, дивлячись у небо. Там саме пролітали на південь птахи – чорні, як Каприкорнові люди. Він не помітив, як до села привезли дівчинку, та, зрештою, не міг же він день і ніч стежити за автостоянкою.
– Басти тут кілька днів не було, я так і подумав, що він подався шукати вас, – промовив Вогнерукий. – Тобі пощастило, що він не схопив і тебе.
– Пощастило? – Елінор усе ще не відходила від авта. – Скажи йому, щоб зійшов з дороги! – гукнула вона до Чарівновустого. – А то я сама переїду його машиною! Він од самого початку був у змові з тими паскудними паліями!
Чарівновустий і далі не зводив очей з Вогнерукого, так ніби не знав, вірити йому чи ні. Нарешті промовив:
– Каприкорнові люди вдерлися до будинку Елінор, винесли з бібліотеки всі книжки й спалили в парку.
На мить Вогнерукий відчув щось схоже на задоволення, хоч не хотів зізнаватися в цьому навіть собі. А чого ж вона сподівалася, ця книгоманка? Що Каприкорн просто забуде про неї? Він знизав плечима й без будь якого виразу на обличчі поглянув на Елінор.
– Цього й слід було чекати, – кинув він.
– Цього й слід було чекати?! – Від обурення голос в Елінор мало не зірвався. Вона важко, мов войовниче налаштований бультер’єр, посунула на Вогнерукого.
Фарид загородив їй шлях, але вона так грубо відштовхнула хлопчину, що той упав на розпечений асфальт.
– Ти, сірникоїде, мороч голову хлопчині своїми барвистими м’ячиками, смолоскипами та плюванням вогнем! – закричала вона на Вогнерукого. – Зі мною в тебе нічого не вийде! Від усієї моєї бібліотеки зостався контейнер попелу! Поліція була в захваті від такого майстерного підпалу! “Але ж вашого будинку, пані Лоредан, вони не спалили! Навіть парк не постраждав, якщо не брати до уваги вигорілої трави на газоні”. А що мені будинок? Що мені той чортів газон? Згоріло найкоштовніше, що я мала, – книжки!
Вона квапно відвернулась, але Вогнерукий устиг помітити в неї на очах сльози. І раптом у його душі все ж таки ворухнулося щось схоже на співчуття. Можливо, між ними більше спільного, ніж він гадав: її батьківщина, як і його, була також із паперу й друкарської фарби. У цьому реальному світі вона почувалася, мабуть, такою самою чужою, як і він. Однак свого співчуття Вогнерукий нічим не виказав, а приховав його за іронією й байдужістю, – так само, як вона ховала свій відчай під машкарою гніву.
– А що ж ви собі думали? Каприкорн знав, де ви мешкаєте. І після того, як ви від нього просто втекли, слід було чекати, що він пошле своїх людей до вас. Він чоловік мстивий!
– Он як! І від кого ж він довідався, де я мешкаю? Від тебе! – Елінор замахнулась кулаком, але Фарид перехопив її руку.
– Він не виказував! – вигукнув хлопчина. – Нікого він не виказував! Він повернувся сюди, щоб викрасти одну річ.
Елінор опустила руку.
– Виходить, це правда! – Чарівновустий став поруч з Елінор. – Ти повернувся, щоб забрати книжку. Ти з глузду з’їхав!
– А ти? Що робиш тут ти? – Вогнерукий зміряв Чарівновустого зневажливим поглядом. – Вирішив просто оглянути Каприкорнову церкву й попросити його віддати тобі доньку?
Чарівновустий мовчав.
– Каприкорн нізащо її не віддасть, і ти про це добре знаєш! – провадив Вогнерукий. – Вона – лише наживка, і як тільки ти її схопиш, ви обоє станете його бранцями – можливо, до кінця свого життя.
– Я ж бо хотіла привести поліцію! – Елінор сердито випручала свою руку зі смаглявих Фаридових рук. – Але Мортимер був проти.
– І мав рацію! Каприкорн наказав би сховати Меґі в горах, і ви вже ніколи її не побачили б.
Чарівновустий перевів погляд туди, де за пагорбами мріли темні обриси гір.
– Зачекай, поки я викраду книжку! – сказав Вогнерукий. – Я сьогодні ж таки вночі знову проберуся в село. Звільнити твою доньку так, як минулого разу, я не зможу, бо тепер Каприкорн поставив утроє більше вартових і все село вночі освітлене, як вітрина ювелірної крамниці. Та сподіваюсь, я все ж таки довідаюся, де вони її тримають. Потім можеш робити з цією інформацією що завгодно. А в подяку за мої зусилля ще раз спробуєш повернути мене туди, звідки вичитав. Що на це скажеш?
Така пропозиція Чарівновустому спершу видалася досить розумною, але потім він, трохи поміркувавши, похитав головою й сказав:
– Ні! Мені шкода, але чекати довше я не можу. Меґі, мабуть, і так уже не збагне, чому мене й досі немає. Я їй потрібен. – По цих словах він крутнувся й рушив до машини.
Та не встиг Мо сісти за кермо, як Вогнерукий наздогнав його.
– Мені теж дуже шкода, – сказав він і клацнув Бастиним ножем, відкривши його. – Сам знаєш, я таких номерів не люблю, та іноді доводиться захищати людей від їхнього ж таки дурного розуму. І я не допущу, щоб у цьому селі ти попався, як кролик, у пастку й Каприкорнові лишилося тільки замкнути й тебе, і твій чародійний голос. Твоїй доньці це не допоможе, а мені й поготів.
На знак Вогнерукого Фарид і собі дістав ножика, що його купив у якогось хлопця в одному приморському селищі. Ножик був дуже маленький, курям на сміх, але Фарид упер його Елінор у бік так, що обличчя в неї перекосилося.
– О Господи, ти що, малий мерзотнику, хочеш розпороти мені черево? – закричала вона.
Фарид трохи відступив назад, але ножика не опустив.
– Прибери машину з дороги, Чарівновустий! – наказав Вогнерукий. – І не надумай утнути яку небудь дурницю! Хлопець не відведе ножа від твоєї закоханої в книжки подруги доти, доки ти не повернешся до нас.
Чарівновустий послухався. Ну, звісно. А що ж йому було робити? Вогнерукий з Фаридом прив’язали обох до дерев одразу за спаленою хатиною, за кілька кроків від своєї тимчасової схованки. Елінор верещала гучніше, ніж Ґвін, коли того витягали за хвіст із заплічника.
– Та помовчте! – гримнув на неї Вогнерукий. – Якщо нас знайдуть тут Каприкорнові люди, нам не поможе ніщо.
На Елінор це подіяло. Вона відразу змовкла. Чарівновустий прихилився головою до дерева й заплющив очі.
Фарид іще раз ретельно перевірив усі вузли. Потім Вогнерукий підкликав його до себе й прошепотів:
– Сьогодні вночі зостанешся стерегти цих двох, а я проберуся до села. І щоб я більше не чув ні про яких духів! Зрештою, цього разу ти будеш не сам.
Хлопчина дивився на Вогнерукого так ображено, ніби той змусив його стромити руку у вогонь.
– Але ж вони прив’язані! – запротестував Фарид. – Навіщо їх стерегти? Розв’язати мої вузли ще не щастило нікому, слово честі! Візьми мене з собою, прошу тебе! Я можу постояти на сторожі, можу відвернути увагу вартових! Можу навіть пробратися в Каприкорнів будинок! Я вмію крастися тихіше, ніж Ґвін!
Але Вогнерукий похитав головою.
– Ні! – різко кинув він. – Сьогодні я піду сам. А коли схочу, щоб за мною ходили по п’ятах, то заведу собі собаку. – І відійшов від хлопця.
День видався спекотний. Небо над пагорбами було синє синє, і жодної хмаринки. До настання темряви лишалося кілька годин.
«Чорнильне серце» У Каприкорновому будинку
У снах я блукав іноді темними будинками, в яких доти ніколи не бував. Незнайомі, похмурі, страшні будинки! Темні кімнати налягали на мене своїми стінами, поки я починав задихатися…
Астрід Ліндґрен. Міо, мій Міо
Двоє вузеньких залізних ліжок одне над одним під побіленою стіною, шафа, стіл біля вікна, стілець, на стіні – порожня полиця, на ній лише свічка, більш нічого. Меґі сподівалася, що з вікна буде видно дорогу чи бодай автостоянку. Але вікно виходило у двір. Там кілька Каприкорнових служниць, понахилявшись, пололи грядки, а в кутку, в дротяній оборі, щось клювали кури. Навкруг двору тягся мур – високий, як навколо в’язниці.
Феноліо сидів на нижньому ліжку, похмуро втупившись у брудну дерев’яну підлогу. Дошки рипіли, щойно на них ступиш.
За дверима сварився Пласконіс:
– Чому я? Ні, пошукай когось іншого, чорт забирай! Краще я гайну до сусіднього села й покладу кому небудь під двері намоченого бензином віхтя або почеплю на вікно дохлого півня. Я навіть ладен вдягти чортову личину й вистрибувати перед вікнами, як місяць тому Кокерель. Але я не стовбичитиму до посиніння під дверима й не стерегтиму якогось діда й мале дівчисько! Візьми кого небудь із хлопчаків, вони раді, коли їм доручають іще щось, а не тільки мити машини.
Але Баста був невблаганний.
– Після вечері тебе змінять, – сказав він і пішов.
Меґі чула, як довгим коридором віддаляються його кроки. До сходів було п’ять дверей, а внизу, ліворуч від сходів, – вихід… Вона добре запам’ятала дорогу. Але як прослизнути повз Пласконоса? Вона знов підійшла до вікна. Уже від самого погляду вниз у неї запаморочилося в голові. Ні, тут злізти не пощастить, можна скрутити собі в’язи.
– Не зачиняй вікна! – промовив у неї за спиною Феноліо. – Тут така спека, що можна розтопитися.
Меґі сіла на ліжко поруч із ним.
– Я втечу! – прошепотіла вона. – Як тільки стемніє.
Старий недовірливо глянув на неї, потому рішуче захитав головою:
– Чи ти з глузду з’їхала? Це надто небезпечно!
За дверима в коридорі все ще бурчав Пласконіс.
– Скажу, що хочу в туалет. – Меґі притисла до себе свого заплічника. – А тоді дремену!
Феноліо взяв її за плечі.
– Ні! – ще раз прошепотів він із притиском. – Тільки не це! Що небудь придумаємо. Придумувати – моя професія, невже ти забула?
Меґі стисла вуста.
– Гаразд, гаразд, – промурмотіла вона, потім підвелася й знов ступила до вікна.
Надворі вже спадали сутінки.
“І все ж таки я спробую, – міркувала вона, тоді як Феноліо в неї за спиною, зітхнувши, випростався на вузенькому ліжку. – Вони не зроблять з мене наживку! Я втечу ще доти, як вони впіймають Мо”.
Очікуючи, поки стемніє, Меґі вже всоте відганяла думку, що знов і знов лізла в голову: “Де ж Мо? Чому його й досі немає?”
«Чорнильне серце» Легковажність
– Отже, ти гадаєш, що це пастка? – спитав граф.
– Для мене все – пастка, поки я не знайду доказів протилежного, – відповів принц. – Тим то я поки що й живий.
Вільям Ґолдман. Принцеса наречена
Спека не спала навіть після того, як зайшло сонце. У темряві не відчувалося жодного повіву вітру, і коли Вогнерукий знову пробирався до Каприкорнового села, над пожухлою травою витанцьовували лише світлячки.
Цієї ночі на автостоянці тинялося двоє вартових, і навушників не було в жодного. Отож Вогнерукий вирішив прокрастися до Каприкорнового будинку іншим шляхом. На другому боці села були вулички, понад сто років тому вщент зруйновані землетрусом; усі до одного мешканці звідти вже давно вибралися, і відновлювати там будинки Каприкорн навіть не намагався. Ті вулички були завалені уламками стін, і хоч минуло вже стільки років, тут і досі час від час щось падало, і Каприкорнові люди уникали цієї частини села, де за поіржавілими дверима на столах деінде ще стояв брудний посуд давно зниклих господарів. Прожекторів тут не було, і навіть вартові зазирали сюди не часто.
На вуличці, якою пробирався Вогнерукий, горами лежали уламки обпалої покрівельної дранки й каміння. Воно раз у раз вислизало в нього з під ніг, і тоді він напружено вслухався в темряву, потерпаючи, що цей шум приверне чиюсь увагу. І коли це вже вкотре сталося знов, серед руїн раптом вигулькнула постать вартового. Вогнерукий сховався за сусідньою стіною, від страху в роті у нього пересохло. На стіні одне побіля одного тулилися ластів’ячі гнізда. Вартовий наближався, щось мугикаючи собі під ніс. Вогнерукий його впізнав, той чоловік служив у Каприкорна вже чотири роки. Баста завербував його в якомусь селі, десь далеко звідси. Каприкорн жив не завжди тут, серед пагорбів. Були й інші місця: самотні села, як оце, покинуті будинки, занедбані садиби, навіть замок. Але щоразу наставав день, коли тенета страху, що їх так уміло плів Каприкорн, рвались, і ним зацікавлювалася поліція. Коли небудь таке станеться й тут.
Вартовий став і прикурив сигарету. В ніс Вогнерукому потягло димом. Він відвернувся й побачив кішку, білу й худу худющу. Вона заклякло сиділа серед каміння й витріщалася на нього зеленими очима. “Цсс! – хотів був цикнути він. – Невже ти мене злякалась? Боятися треба отого, що з рушницею. Спершу він застрелить тебе, а потім настане й моя черга!” Зелені очі невідривно стежили за ним. Білий хвіст почав помахувати туди сюди. Вогнерукий дивився на свої вкриті пилюгою черевики, на якусь погнуту залізяку серед каміння – тільки не на кішку. Тварини не люблять, коли дивишся їм просто в очі. Ґвін у таких випадках щоразу ошкірював свої гострі, як голки, зуби.
Чоловік, не випускаючи з рота сигарету, знов замугикав. Нарешті, коли Вогнерукому вже почало здаватися, що він просидить за цією розваленою стіною все своє життя, вартовий відвернувся й почвалав своєю дорогою. Вогнерукий не зважувався поворухнутись, поки не стихли кроки. Коли він підвівся й випростав ноги, кішка, зашипівши, кинулася геть, а він ще довго стояв серед мертвих будинків, чекаючи, поки перестане калатати серце.
Не натрапивши більше на жодного вартового, Вогнерукий переліз через Каприкорнів мур. В обличчя йому війнуло таким пряним запахом чебрецю, який звичайно буває лише вдень. Цієї паркої ночі все тут, здавалося, розливало духмянощі, навіть помідори й салат. На грядці перед самим будинком росли якісь отруйні кущі. Їх доглядала сама Сорока. Не одна смерть у селі пахла олеандром чи блекотою.
Вікно кімнати, де спала Реза, було, як завжди, відчинене. Коли Вогнерукий цявкнув, як розлючений Ґвін, у вікні майнула рука й відразу зникла. Чекаючи на Резу, Вогнерукий прихилився до заґратованих дверей. Небо над головою було рясно всіяне зорями, і для темряви місця, здавалося, просто не лишалось. “Вона запевне вже що небудь довідалася, – міркував він. – Але що, коли Каприкорн сховав книжку в одному зі своїх сейфів на гроші?”
Двері за ґратами прочинилися. Вони щоразу рипіла так, немовби скаржилися, що їх потурбували серед ночі. Вогнерукий обернувся й побачив незнайоме обличчя. Це була молода дівчина, років п’ятнадцятьох шістнадцятьох, з іще пухкенькими, мов у дитини, щоками.
– А де Реза? – Вогнерукий учепився руками в ґрати. – Що з нею?
Від переляку дівчина остовпіла. Вона дивилася на його рубці так, наче зроду не бачила порізаного обличчя.
– Це вона тебе послала? – Вогнерукому так і хотілося стромити руку крізь ґрати й струсонути цю маленьку дурепу. – Чого ти мовчиш?! Не чекатиму ж я тут цілу ніч! – Ні, не треба було просити в Рези допомоги. Книжку він мав шукати сам. Як він міг наражати Резу на небезпеку? – Вони її замкнули? Та скажи ж хоч слово!
Дівчина некліпно дивилася кудись поверх його плеча й ступила крок назад. Вогнерукий обернувся поглянути, що вона там побачила, – і вперся поглядом у Бастине обличчя.
Як він міг не почути?! Щоправда, Баста славився тим, що вмів ступати нечутно, але ж із ним був і Пласконіс, якого майстром підкрадатися тихенько аж ніяк не назвеш! Та був ще й хтось третій… Мортола! Отже, минулої ночі вона не просто дихала свіжим повітрям, коли вистромлювала голову з вікна. А може, Реза його виказала? Від цієї думки серце в нього защеміло.
– Я й не подумав би, що ти ризикнеш іще раз поткнутися сюди! – пробурмотів Баста, притискаючи його рукою до ґрат.
Вогнерукий відчув, як у спину йому впинаються залізні прути. Пласконосий усміхався, як мала дитина в Різдвяну ніч, – він робив так щоразу, коли щастило кого небудь налякати.
– То що це в тебе за шури мури з нашою красунею Резою? – Баста клацнув ножем, випустивши лезо.
Пласконіс ошкірив зуби ще ширше, бачачи, як на чолі у Вогнерукого від страху виступають краплини поту.
– Ну, хіба я не казав?! – мовив Баста, повільно проводячи вістрям ножа від грудей до горла нічного гостя. – Вогнерукий закохався у Резу! Він, якби міг, проковтнув би її очима. Але ж ніхто не хотів мені вірити! І все ж таки… щоб отак ризикнути прийти сюди… з такою заячою душею, як у тебе…
– Закоханому море по коліна! – всміхнувся Пласконосий.
Але Баста лише похитав головою.
– Ні, через кохання цей бруднорукий сюди не прийшов би, для цього в нього надто холодна голова. Він прийшов сюди по книжку, еге ж? Ти ж бо й досі не можеш забути отих своїх фей з крильцями й смердючих кобольдів. – Баста майже ніжно провів ножем по горлу Вогнерукого.
У того раптом перехопило подих. Він просто забув, на якому він світі.
– Марш у свою кімнату! – гримнула Сорока на дівчину по другий бік ґрат. – Чого стовбичиш?!
Вогнерукий почув, як за спиною в нього зашурхотіла сукня, потому клацнули, причинившись, двері.
Баста все ще не відводив ножа від горла Вогнерукого, та коли він надумав повести вістрям вище, до підборіддя, Сорока схопила його за лікоть.
– Годі! – різко кинула вона. – Облиш свої жарти, Басто!
– Та вже ж, бос звелів привести його живим здоровим! – 3 голосу Пласконоса можна було здогадатися, що цей наказ він не схвалює.
Баста востаннє провів ножем згори донизу по горлу Вогнерукого, й лезо блискавично сховалося в колодочці.
– А шкода! – зітхнув він.
Вогнерукий відчув на собі його подих. Він свіжо й різко пахнув м’ятою. Ходили чутки, нібито одного разу дівчина, яку Баста хотів поцілувати, сказала, що в нього з рота смердить. Дівчині це добром не минуло, але Баста відтоді зрання до смеркання жував листя м’яти.
– З тобою, Вогнерукий, завжди приємно було пожартувати, – сказав він, відходячи.
– Відведи його до церкви! – наказала Мортола. – Я доповім Каприкорнові.
– А чи ти знаєш, що бос на твою німу подругу важким духом дихає? – прошепотів Пласконіс до Вогнерукого, йдучи по другий бік від нього. – А завше ходила ж у його улюбленицях…
На мить Вогнерукий відчув майже полегкість. Отже, Реза його не зрадила.
І все ж таки не треба було просити в неї допомоги. Ні, не треба було.
«Чорнильне серце» Тихі слова
Вона любила, коли він плакав, отож підставила свого гарного пальчика й спостерігала, як по ньому котяться його сльози. Розмовляла вона тихо тихо, і спершу він не міг розчути, що вона каже. Потім таки розчув. Вона казала, що коли діти віритимуть у фей, то вона, як їй здається, зможе видужати.
Джеймс М. Баррі. Пітер Пен і Венді
Меґі таки зважилася.
Коли стемніло, вона заходилася гупати кулаком у двері. Феноліо прокинувсь, але стримати її не встиг: Меґі вже крикнула вартовому, щоб вивів її в туалет. Вартовий, що змінив Пласконоса, – капловухий коротконогий хлопець – розважався тим, що бив газетою комарів. Коли він випустив Меґі в коридор, на білій стіні вже виднів добрий десяток темних плям.
– Мені теж треба! – вигукнув Феноліо.
Він, мабуть, хотів спробувати все ж таки стримати Меґі від її заміру, але вартовий перед самісіньким його носом хряснув дверима.
– По черзі! – гримнув він на старого. – А коли так приспічило, то попісяй у вікно! – І, не випускаючи з руки газету, повів Меґі до туалету.
Дорогою він порішив іще трьох комарів і одного метелика, який невтомно пурхав поміж голими стінами. Нарешті хлопець відчинив останні двері перед сходами, що вели на перший поверх. “Усього на всього кілька кроків! – думала Меґі. – Сходами вниз я запевне побіжу швидше, ніж він!”
“Прошу тебе, Меґі, викинь з голови цей задум з утечею! – раз у раз шепотів їй на вухо Феноліо. – Ти заблукаєш. Адже там, за селом, на багато кілометрів – жодної живої душі. Батько задав би тобі прочуханки, якби довідався, що ти замислила!”
“Не задав би!” – подумала Меґі. Та, опинившись сама в тісному закутку, де не було нічого, крім унітаза й відра, вона майже розгубилася. Надворі стояла така темінь, така моторошна темінь!.. І вниз, до виходу з Каприкорнового будинку, було не близько.
– Я маю спробувати! – прошепотіла вона й штовхнула двері. – Я мушу спробувати!
Вартовий наздогнав утікачку вже на п’ятому східці. Назад він ніс її на собі, як мішка.
– На другий раз я відведу тебе до шефа! – сказав хлопець, упихаючи її знов до кімнати. – О, він тебе гарненько провчить, він це вміє!
З півгодини Меґі нишком схлипувала, а Феноліо з нещасним виглядом дивився перед себе.
– Усе ж гаразд! – раз у раз проказував він, хоча насправді гаразд не було нічого. Анічогісінько.
– У нас навіть немає чим присвітити! – проказала вона крізь сльози. – І книжки в мене забрали!
У відповідь на це Феноліо мацнув рукою в себе під подушкою й поклав Меґі на коліна кишенькового ліхтарика.
– Знайшов його в себе під матрацом, – пояснив він. – І кілька книжок. Схоже, їх там хтось сховав.
Даріус, читець. Меґі добре пам’ятала, як невисокий худий чоловік зі стосиком книжок поквапно дріботів церквою. Певна річ, це ліхтарик Даріуса. Скільки ж часу тримав його під замком Каприкорн у цій тісній комірчині з голими стінами?
– А в шафі лежала вовняна ковдра, я поклав її тобі на верхнє ліжко, – прошепотів Феноліо. – Я туди не виберусь. Я й спробував був, але ліжко загойдалось, як судно у відкритому морі.
– Я все одно більше люблю спати нагорі. – Меґі втерла рукавом обличчя. Плакати їй перехотілося. Від цього однак пуття ніякого.
Разом із ковдрою Феноліо поклав їй на матрац і кілька Даріусових книжок. Меґі ретельно розклала їх перед собою. Книжки були переважно дорослі: зачитаний до дірок детектив, книжка про змій, книжка про Александра Македонського, “Одіссея”. З дитячих книжок тут була тільки збірка казок та “Пітер Пен і Венді”, але цю Меґі читала вже разів п’ять, не менше.
За дверима вартовий знов ляскав газетою по стінах, а внизу на вузенькому ліжку неспокійно перекидався з боку на бік Феноліо. Меґі відчувала, що заснути не пощастить. Годі й намагатися. Вона знов окинула поглядом чужі книжки. Суціль замкнені двері. В які ступити? За якими вона забуде про все: про Басту й Каприкорна, про “Чорнильне серце”, про себе – про все все? Вона відклала вбік детектива, потому книжку про Александра Македонського, хвилю повагалась – і взяла “Одіссею”. Томик був пошарпаний: Даріус, мабуть, дуже любив читати цю книжку. Він навіть попідкреслював декотрі рядки, а один так сильно, що олівець мало не продірявив наскрізь папір. “Товаришів, однак, він не вберіг, хоч як старався”. Меґі нерішуче погортала замацані сторінки, згорнула книжку й відклала вбік. Ні, цю історію вона знала надто добре, і герої в ній лякали її майже так само, як і Каприкорнові люди. Вона втерла сльозу, що зависла на щоці, й провела долонею по решті книжок. Казки… Вона їх не дуже й любила, але книжка мала досить привабливий вигляд. Коли Меґі почала її гортати, сторінки аж хрустіли. Папір був тонесенький, мов калька, й усіяний дрібненькими літерами. Були там чудові картинки з карликами й феями, а в казках розповідалося про могутніх, величезних, як ведмеді, й навіть безсмертних створінь, тільки всі вони були підступні: велети пожирали людей, карлики були ласі до золота, а феї – лихі й мстиві. Ні. Меґі посвітила ліхтариком на останню книжку. “Пітер Пен і Венді”.
Феї тут були також не вельми приємні, але світ, що чекав на неї під обкладинкою, був добре знайомий. І такої темної ночі це було, мабуть, саме те, що треба. За вікном десь ухнув сич, і в Каприкорновім селі знов запала тиша. Феноліо щось пробурмотів уві сні й почав хропіти. Меґі дістала із заплічника батьків светр, забралася під ковдру й підклала светра під голову.
– Будь ласочка! – прошепотіла вона, розгортаючи книжку. – Будь ласочка, забери мене звідси, хоч на годинку чи дві, тільки віднеси далеко далеко!
За замкненими дверима вартовий щось пробурмотів собі під ніс. Йому було, мабуть, нудно. Він походжав коридором туди сюди, туди сюди, і дерев’яна підлога рипіла під його ногами.
– Далеко далеко! – шепотіла Меґі. – Якомога далі звідси! Будь ласочка!
Вона водила пальцем по грубому, шорсткому папері, очі стежили за рядками, що вели її до інших, не таких спекотних країв, в інші часи, у будинок без замкнених дверей і без людей у чорних куртках.
“Щойно ввійшла фея, вікно розчинилося, – пошепки читала Меґі й ніби сама чула, як те вікно рипнуло. – То на нього разом подмухали маленькі зірочки, і в кімнату залетів Пітер. Частину шляху він ніс Дінь Дінь на руках, і тепер на них лишився феїний пилок…”
“Феї… – зітхнула Меґі. – Вогнерукий тужить за феями, і я його розумію”. Але тепер думати про це не треба було. Вона не хотіла згадувати про Вогнерукого. Вона мала зосередитись лише на Дінь Дінь, Пітері й Венді, яка лежала в своєму ліжечку й ще нічого не знала про дивного хлопчика в одязі з листя й павутиння, що оце залетів до її кімнати.
“Дінь Дінь! – тихенько покликав він, переконавшись, що діти сплять. – Де ти, Дінь? А вона саме сиділа в горняті, й там їй дуже подобалося, бо досі до горняти вона ніколи не потрапляла”.
Дінь Дінь… Меґі ще двічі прошепотіла це ім’я, вона завжди вимовляла його з насолодою: спершу язик легенько торкався передніх зубів, а м’яке “н” лунало під піднебінням, мов поцілунок.
“Та вилазь уже з цього горняти! Скажи краще: чи ти не знаєш, куди вони діли мою тінь? – У відповідь він почув ніжне телень телень – немовби озвалися золоті дзвіночки. Так розмовляють феї. Ви, звичайні діти, їхньої мови не чуєте, а якби почули, то одразу здогадалися б, що знаєте її з самого малечку”.
“Якби я вміла літати так, як Дінь Дінь, – подумала Меґі, – то просто вилізла б на підвіконня й полетіла звідси. І не треба було б боятися змій, і я знайшла б Мо ще доти, як він прийде сюди. Він, мабуть, збився з дороги… Авжеж. А якщо з ним щось сталося?” Меґі різко хитнула головою, немовби хотіла відкинути непрошені думки, що знов лізли в неї. “Дінь Дінь сказала, що Пітерову тінь сховали у великому ящику, – ‘пошепки читала Меґі далі. – Вона мала на увазі комод. І Пітер підскочив до комода, повисовував одну по одній усі шухляди і обіруч повикидав усе з них на…”
Меґі завмерла. У кімнаті зблиснуло якесь світло. Вона вимкнула ліхтарика, але вогник не зник, “…у тисячу разів яскравіший від нічників. Та якщо він хоч на мить спиниться, – пошепки читала Меґі далі, – ти побачиш, що це…” – Меґі не вимовила того слова вголос. Вона лише водила очима за вогником, що кружляв і кружляв по кімнаті. Він був багато більший, ніж світлячки, й літав швидше.
– Феноліо!
Вартового за дверима вже не чути було. Він, мабуть, заснув. Меґі перехилилася через край ліжка й дотяглася рукою до плеча Феноліо.
– Та поглянь же, Феноліо! – Вона термосила старого за плече, поки той розплющив очі.
А що, коли вона вилетіла у вікно?
Меґі зісковзнула з ліжка. Вона так поквапно причинила вікно, що мало не прищикнула одне з блискучих крилець. Фея злякано метнулася вбік. Меґі здалося, що вона почула невдоволене стрекотання.
Феноліо заспаними очима стежив за вогником, що пурхав по кімнаті.
– Що це? – нарешті хрипко запитав він. – Світлячок мутант?
Меґі вибралася на своє ліжко, не зводячи очей з феї. Та металася по тісній кімнаті все швидше й швидше, мов заблукалий метелик, – то вгору під стелю, то вниз до дверей, то знов до вікна. Раз у раз до вікна. Меґі поклала старому на коліна книжку.
– “Пітер Пен і Венді”. – Феноліо глянув на книжку, потім на фею, тоді знов на книжку.
– Я не хотіла! – прошепотіла Меґі. – Їй богу!
Фея знов підлетіла до вікна й почала битись у шибку, знов і знов.
– Ні! – Меґі підбігла до неї. – Туди не можна! Ти цього не розумієш!
“Це була фея. Не більша від твоєї долоні, але вона ще не зовсім виросла. Звали цю дівчинку Дінь Дінь, на ній була вишукана сукенка з листочка в рубчик”.
– Хтось іде! – Феноліо підхопився так швидко, що вдарився головою у верхнє ліжко.
Він мав рацію. Коридором наближалися поквапні, рішучі кроки. Меґі хутко підбігла до вікна. Що б це означало? Стояла глибока ніч. “Прийшов Мо! – подумала вона. – Він уже тут!” На радощах серце в неї закалатало, хоч радіти їй і не хотілося.
– Сховай її! – прошепотів Феноліо. – Хутчій сховай її!
Меґі звела на нього спантеличений погляд. Та звісно. Фея! Вони не повинні її побачити. Меґі спробувала спіймати фею, але та прослизнула крізь її пальці й пурхнула під стелю. Там вона й зависла, мов світло невидимої лампочки.
Кроки лунали вже зовсім близько.
– Оце так ти вартуєш?! – Це був Бастин голос.
Меґі почула глухий стогін – мабуть, Баста розбуркав вартового, копнувши того ногою під бік.
– Відмикай! Та скоріше, ніколи мені чекати!
Хтось спробував устромити в замок ключа.
– Це не той ключ, йолопе заспаний! Каприкорнові негайно потрібна ця дівчинка, і я розкажу йому, через кого він мусив так довго ждати!
Меґі видерлася на своє ліжко й, коли стала вгорі на повний зріст, воно загрозливо хитнулося.
– Дінь Дінь! – прошепотіла вона. – Прошу тебе, йди сюди!
Вона обережно потяглася рукою до феї, але та пурхнула до вікна. І цієї миті Баста відчинив двері.
– Ха! А ця звідки тут узялася? – запитав він, спинившись на порозі. – Таких пурхалок я не бачив уже багато років.
Меґі й Феноліо мовчали. Та й що вони могли сказати?
– Тільки не думайте, що відкрутитесь од відповіді! – Баста скинув куртку, взяв її в ліву руку й повільно рушив до вікна. – Стань у дверях – на той випадок, якщо вона вислизне від мене! – наказав він вартовому. – Якщо випустиш її, я тобі вуха повідрізаю!
– Облиш її!
Меґі притьма зісковзнула з ліжка, але Баста її випередив. Він накинув на фею куртку, і світло Дінь Дінь погасло, немовби хтось задмухав свічку. Коли куртка впала на підлогу, світло кволо замерехтіло під чорною тканиною. Баста обережно підняв куртку, згорнув її, наче мішка, й став перед Меґі.
– Звідки тут узялася фея? – промовив він загрозливо спокійним голосом. – Ну?! Чого ж ти мовчиш, золотко?
– Н не знаю, – через силу видушила Меґі, не дивлячись на нього. – Вона… раптом з’явилася тут…
Баста перевів погляд на вартового.
– Ти коли небудь бачив у цих краях щось схоже на фей?
Хлопець заніс газету, до якої поприлипали мертві комарі, й, усміхаючись аж до вух, ляснув нею по одвірку.
– Ні. А якби побачив, то знав би, що з ними робити! – відповів нарешті він.
– Атож, ця дрібна нечисть набридлива, як комарі. Але феї, кажуть, приносять щастя. – Баста обернувся знову до Меґі. – Ну, то колися нарешті! Питаю востаннє: звідки вона тут узялась?
Меґі мимоволі подивилася на книжку, яку впустив Феноліо. Баста простежив за її поглядом і підняв книжку.
– Це ж треба! – пробурмотів він, розглядаючи картинку на палітурці.
Художник намалював Дінь Дінь дуже вдало. Хоча насправді вона була не така яскрава, як на картинці, й трішечки менша. І все ж Баста, звичайно, відразу її впізнав. Він аж присвиснув крізь зуби й тицьнув Меґі під ніс книжку.
– Тільки не кажи, нібито її вичитав звідси оцей старий! – промовив він. – Це зробила ти! Ладен побитися об заклад на свій ніж. Це батько тебе навчив чи ти просто успадкувала його хист? А втім, яка різниця! – Він засунув книжку за пасок і схопив Меґі за лікоть. – Ходімо розкажемо про все Каприкорнові. Власне, я мав привести тебе лиш для того, щоб ти побачилася з одним своїм давнім знайомим. Одначе Каприкорн, певна річ, буде не проти почути таку цікаву новину.
– А мій батько вже прийшов? – Меґі покірно дала витягти себе за двері.
Баста заперечливо похитав головою і, глузливо поглянувши на дівчинку, сказав:
– Та ні, батько поки що не з’явився. Видко, своя шкура йому все ж таки дорожча, ніж твоя. На твоєму місці я б на нього образився.
Меґі відчула розчарування, яке гострою колючкою вразило її в серце, – і водночас полегкість.
– Сказати правду, мене він також неабияк розчарував, – провадив Баста. – Я ж бо ладен був дати свою голову на відруб, що він прийде. Але тепер він нам, мабуть, і не потрібен, чи не так?
Баста струснув свою куртку, і Меґі здалося, що в ній щось тихенько, розпачливо дзеленькнуло.
– А старого замкни! – наказав Баста вартовому. – І якщо знов захропеш, коли я повернусь, начувайся!
І потяг Меґі коридором за собою.
