«Чорнильне серце» Вогонь і зорі
І ось вони прийшли і привели з собою дресированих ведмедів, собак, кіз, мавп і байбаків. Вони ходили по канатах, перекидалися через голову вперед і назад, шпурляли залізні ножі та мечі й, наражаючись грудьми на їхні вістря і леза, лишалися цілими; ковтали вогонь і трощили зубами каміння, показували фокуси з плащами й капелюхами, з чарівними келихами й ланцюгами, змушували ляльок битися на шпагах; витьохкували соловейками, скрикували павичами, свистіли козулями, боролися й танцювали під переливи флояри.
Вільгельм Герц. Книга шпільманів
День минав поволі. Батька Меґі побачила аж пополудні, коли Елінор повернулася з крамниці й за півгодини зварила їм спагеті з якоюсь купленою підливою.
– Вибачайте, але в мене просто немає терпіння годинами вистоювати біля цієї клятої плити! – сказала вона, ставлячи на стіл каструлю. – Може, наш приятель з отим хутровим звірям уміє куховарити?
Вогнерукий лише знічено стенув плечима й відказав:
– Ні, щодо цього з мене помічник ніякий.
– А Мо добре вміє куховарити, – озвалася Меґі, перемішуючи в тарілці спагеті з ріденькою підливою.
– Мо має лагодити мої книжки, а не куховарити! – різко кинула Елінор. – А як щодо тебе?
Меґі знизала плечима:
– Я вмію пекти млинці. Але чом би вам не придбати кілька кулінарних порадників? Адже у вас стільки всіляких книжок! Це вам запевне допомогло б.
На цю пропозицію Елінор навіть не стала відповідати. Усі мовчки їли, й коли мовчанка за столом затяглася, господиня перервала її.
– О, до речі, – сказала вона. – Маю нагадати вам ще про одне правило на ніч. Я не люблю, коли в моєму домі запалюють свічки. Вогонь діє мені на нерви. Надто вже він ласий на папір.
Меґі мовчки проковтнула те, що мала в роті. Схоже, її піймали на гарячому. Звичайно ж, вона прихопила з дому кілька свічок (вони лежали в неї на нічному столику), й Елінор їх, певна річ, уже побачила.
Та Елінор цієї хвилини дивилась не на Меґі, а на Вогнерукого, який грався сірниковою коробкою.
– Сподіваюся, ви не забудете й про це правило, – мовила вона. – Бо нам, очевидно, доведеться провести у вашому товаристві ще одну ніч.
– Якщо дозволите ще трохи скористатися вашою гостинністю. А завтра вранці я поїду собі, обіцяю. – Вогнерукий усе ще крутив у руках сірникову коробку; невдоволений погляд господині його, схоже, не обходив. – Мені здається, у когось тут зовсім хибне уявлення про вогонь, – додав він. – Це правда, часом він обертається на такого собі невеличкого кусючого звірка. Але ж і його можна приборкати.
По цих словах Вогнерукий дістав з коробки сірника, черкнув його й узяв полум’я в рот.
Коли його губи зімкнулися навколо запаленого сірника, Меґі затамувала дух. Потім Вогнерукий знову розтулив рота, дістав звідти погаслого сірника й, усміхаючись, поклав його в свою порожню тарілку.
– Ось бачите, Елінор, він не вкусив мене, – промовив Вогнерукий. – Вогонь приборкати легше, ніж мале котеня.
Елінор лише поморщила носа, а Меґі не могла відвести захопленого погляду від Вогнерукого.
Цьому невеличкому фокусу з вогнем Мо, здавалося, зовсім не здивувався. Він тільки застережливо зиркнув на Вогнерукого, і той слухняно сховав сірники до кишені.
– Правила щодо свічок я, звісно, не порушуватиму, – поквапно сказав він. – Не хвилюйтеся. Правду кажу.
– Гаразд, – кивнула головою Елінор. – Але це ще не все. Якщо й сьогодні, щойно стемніє, ви знов, як учора, кудись ушиєтесь, то повертайтеся не дуже пізно. Бо рівно о пів на десяту я вмикаю сигналізацію.
– О, виходить, учора ввечері мені неабияк пощастило! – Вогнерукий хутко вкинув до кишені кілька макаронин (непомітно для Елінор, але не для Меґі). – Сказати щиро, вночі я люблю гуляти. Тоді світ подобається мені більше, довкола тихо, майже ні душі, а таємниць куди більше, ніж удень. Щоправда, сьогодні я виходити не збирався, та все одно хочу попросити вас увімкнути вашу чудесну сигналізацію трохи пізніше.
– Пізніше? Це ж чому, дозвольте поцікавитись?
Вогнерукий підморгнув Меґі й промовив:
– Знаєте, я пообіцяв оцій юній панночці влаштувати невеличку виставу. А почнеться вона десь за годину до півночі.
– Он як?! – Елінор утерла серветкою підливу на губах. – Виставу! А чи не перенесли б ви її на день? Зрештою, цій юній панночці лише дванадцять років, і о восьмій вона має бути вже в ліжку.
Меґі стисла вуста. Відколи їй сповнилося п’ять років, вона вже ніколи не лягала спати о восьмій. Але пояснювати це тітці дівчинка не стала. Вона лише дивувалася тому, як спокійно Вогнерукий реагував на ворожі погляди Елінор.
– Так, але фокуси, які я хочу показати Меґі, вдень належного враження не справлять, – сказав він, відкидаючись на спинку стільця. – На жаль, для цього мені потрібна чорна завіса ночі. А чи не хотіли б поглянути на мої фокуси й ви? Тоді вам легше було б зрозуміти, чому все це має відбуватися в темряві.
– Погоджуйся, Елінор! – втрутився Мо. – Тобі сподобається. Може, потім ти вже так страшенно не боятимешся вогню.
– Я вогню не боюсь. Я його просто не люблю, – незворушно відповіла Елінор.
– Він і жонглювати вміє! – не втрималася Меґі. – Вісьмома м’ячиками одразу.
– Одинадцятьма, – поправив її Вогнерукий. – Але жонглювати можна й удень.
Елінор підібрала зі скатерки макаронину й зміряла невдоволеним поглядом спершу Меґі, потім Мо.
– Що ж, гаразд. Псувати вам задоволення я не хочу, – промовила вона. – О пів на десяту сигналізацію я, як завжди, все ж таки ввімкну й ляжу з книжкою в руках у ліжко. Та коли Меґі заздалегідь попередить мене, що виходить на ту вашу приватну виставу, то сигналізацію я на годинку відімкну. Цього досить?
– Цілком, – відповів Вогнерукий і вклонився так низько, що тицьнувся кінчиком носа в край своєї тарілки на столі.
Меґі ледве стрималася, щоб не засміятись.
За п’ять хвилин до одинадцятої дівчинка постукала в спальню Елінор.
– Прошу! – гукнула та.
Меґі прочинила двері й побачила, що тітка сидить у ліжку, схилившись над каталогом, завтовшки як телефонний довідник.
– Так дорого, так дорого, так дорого! – мурмотіла вона. – Послухайся моєї поради: ніколи не захоплюйся тим, на що не маєш досить грошей. Така пристрасть точить людині серце, як книжковий черв’як. Узяти до прикладу оцю книжку… – Елінор так тицьнула пальцем у ліву сторінку каталогу, що Меґі навіть здивувалася, як вона не прохромила там дірки. – Яке видання! Та ще й у непоганому стані. Я мрію купити його вже п’ятнадцять років, але для мене це так дорого, так дорого!
Зітхнувши, Елінор рвучко згорнула каталог, кинула його на килим і спустила з ліжка ноги. На подив Меґі, тітка була в довгій, квітчастій нічній сорочці. У ній вона здавалася молодшою – майже дівчинкою, що якось уранці прокинулася зі зморшками на обличчі.
– Сподіваюся, хоч ти не станеш такою схибленою, як оце я! – бурмотіла Елінор, натягуючи на босі ноги грубі шкарпетки. – Твоєму батькові ніколи не приходили в голову божевільні ідеї, та й матері теж. Навпаки, ще однієї людини з таким тверезим глуздом, як у неї, я зроду не бачила. А ось мій батько був схиблений на книжках не менше, ніж я. Більше половини моїх книжок мені дісталися від нього. А що він з них мав? Чи врятували вони його від смерті? Навпаки, грець ударив бідолашного саме на книжковому аукціоні. Хіба не смішно?
Меґі розуміла, що треба щось відповісти, але не могла сказати й слова.
– Моя мати? – натомість промовила вона. – А ви її добре знали?
Елінор пирхнула, так мовби дівчинка поставила їй якесь дивне запитання.
– Ну звісно, знала. Твій батько познайомився з нею тут. Хіба він тобі не казав?
– Він розповідає про неї небагато, – похитала головою Меґі.
– То, може, так воно й краще. Навіщо ятрити давні рани? А ти її, либонь, і не пам’ятаєш. Отой знак на дверях бібліотеки намалювала вона. А тепер гайда, а то ще проґавиш свою виставу.
Меґі рушила за тіткою довгим неосвітленим коридором. На хвилю в неї зринуло таке дивне відчуття, немовби зараз із одних із цих численних дверей вийде мати й усміхнеться до неї. У всьому величезному будинку не горіла, по суті, жодна лампочка, і в темряві Меґі кілька разів наштовхувалася колінами на стілець чи столик.
– А чому тут так темно? – спитала нарешті вона, коли у вестибюлі Елінор заходилася намацувати на стіні вимикача.
– Тому що я витрачу гроші ліпше на книжки, ніж на зайву електрику! – відповіла тітка й так люто глипнула на лампочку під стелею, ніби хотіла дорікнути їй: “А ти, дурепо, могла б світити й трохи ощадніше!” Потім потяглася рукою до якоїсь залізної скриньки, схованої за важкою запиленою портьєрою на стіні біля дверей. – Сподіваюся, ти в себе вимкнула світло, коли йшла до мене? – запитала вона, відчиняючи скриньку.
– Звичайно, – відповіла Меґі, хоч це було й не так.
– Відвернися! – наказала Елінор, наморщивши лоба й збираючись відімкнути сигналізацію. – Господи, тут стільки кнопок! Сподіваюсь, я не переплутала їх знов. Даси мені знати, коли скінчиться ваша вистава. І не здумай скористатися нагодою прошмигнути до бібліотеки й схопити яку небудь книжку! Не забувай: я тут недалечко, а слух у мене кращий, ніж у кажана.
Меґі прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зайвого. Тітка відчинила їй вхідні двері. Не зронивши ні слова, Меґі вислизнула повз неї надвір. Стояла тепла ніч, сповнена стрекотання цикад і ще якихось незнайомих звуків.
– А з моєю мамою ти теж завжди була така привітна? – поцікавилась Меґі, коли тітка вже хотіла було причинити двері.
Якусь хвилю Елінор, ніби скам’янівши, мовчки дивилася на дівчинку.
– Гадаю, що так, – нарешті промовила тітка. – Певна річ, так. А ось вона завше була точнісінько такою самою нахабою, як оце й ти. Ну, приємного тобі вечора з отим сірникоїдом! – І хряснула дверима.
Меґі подалася темним парком за будинок і раптом почула музику. Вона залунала тут серед ночі так несподівано, немовби тільки й чекала на появу Меґі: якась блазенська какофонія дзвіночків, свистків та бубонців, пустотлива й сумна воднораз. Меґі не здивувалася б, якби на газоні за тітчиним будинком зараз уздріла цілий гурт фокусників. Але там був лише Вогнерукий.
Він очікував на тому самому місці, де Меґі застала його вдень. А музика долинала з касетного магнітофона, що стояв на траві біля шезлонга. Край газону Вогнерукий поставив садову лавку для своєї глядачки. Обабіч лавки в землі стриміли запалені смолоскипи. Горіли два й посеред газону, кидаючи в ніч химерні тремтливі тіні, які танцювали на траві, немовби слуги, що їх Вогнерукий викликав на цю виставу зі світу пітьми.
Сам Вогнерукий стояв, роздягнений до пояса, посеред газону – шкіра бліда, як той місяць, що висів якраз над садибою Елінор, неначе й він зумисне завітав сюди подивитись на фокуси Вогнерукого.
Коли Меґі вийшла з темряви на світло, Вогнерукий уклонився їй і вигукнув, перекриваючи музику:
– Прошу зайняти місце, красуне! Чекаємо лише на тебе!
Меґі збентежено сіла на лавку й роззирнулася. На шезлонгу стояли дві темні пляшки, які вона вже бачила вдень у сумці Вогнерукого. У тій, що зліва, мерехтіло щось білувате, так наче Вогнерукий набрав у неї місячного сяйва. Поміж дерев’яними планками шезлонга стримів десяток смолоскипів з білими ватними головками, а біля магнітофона стояло відро й велика товстобока ваза (Вогнерукий узяв її, якщо Меґі не помилялася, з тітчиного вестибюля).
Дівчинка кинула короткий погляд угору, на вікна будинку. В кімнаті Мо не світилося: батько, мабуть, ще працював у майстерні. А ось поверхом нижче в освітленому вікні дівчинка побачила тітчину постать. Щойно Меґі спинила на ній погляд, як Елінор зсунула завіски, немовби помітила, що на неї дивляться. Однак за блідо жовтою фіранкою так само виднілася її тінь.
– Чуєш, як тихо? – запитав Вогнерукий, вимкнувши магнітофона.
Нічна тиша м’яко, мов вата, лягла на вуха Меґі. Не ворушився жоден листочок на деревах, довкруг – лише потріскування смолоскипів та стрекотання цикад.
Вогнерукий знов увімкнув музику й сказав:
– З вітром я вже побалакав. Щоб ти знала: якщо вітер надумає погратися з вогнем, то його вже не приборкаю навіть я. Але він дав мені слово честі, що сьогодні вночі поводитиметься тихо й виставу нам не зіпсує.
По цих словах він узяв одного зі смолоскипів, що стриміли в шезлонзі. Потому надпив ковток із пляшки з місячним сяйвом і виплюнув щось білувате в товстобоку вазу. Далі вмочив смолоскипа у відро й підніс його ватну головку, з якої щось скапувало, до одного із запалених смолоскипів. Вогонь спалахнув так зненацька, що Меґі аж здригнулася. А Вогнерукий підніс до губів другу пляшку й набрав у рот стільки рідини, що шкіра на його порубцьованих щоках аж напнулася. Тоді вдихнув носом повні повнісінькі легені повітря, випнув дугою все тіло й виплюнув те, що було в роті, на запалений смолоскип.
Над газоном злетіла вогняна куля – яскрава вогняна куля. Мов жива; поглинала вона темряву. Куля була велика – така велика, що Меґі вже майже не мала сумніву: зараз усе довкола спалахне, все все: трава, шезлонг і навіть сам Вогнерукий. Але той натомість крутнувся на місці – пустотливо, наче маленька дитина в танку, й виплюнув вогонь іще раз. Куля здійнялася в небо так високо, що здалося, ніби Вогнерукий надумав підпалити нею зорі. Потім він запалив іще одного смолоскипа й провів ним по голій руці. Цієї хвилини він нагадував хлопчика, який весело грається зі своїм улюбленим котеням чи цуценям. Вогонь лизав йому шкіру, немов жива істота, з якою він потоваришував, яка лащилася до свого господаря, танцювала для нього й проганяла нічну пітьму. Вогнерукий підкинув смолоскипа високо вгору, туди, де щойно яскріла вогняна куля, упіймав його, запалив ще одного; заходився жонглювати трьома, чотирма, п’ятьма смолоскипами. Вогонь обертався навколо фокусника, витанцьовував і навіть не намагався вкусити цього свого товариша, приборкувача полум’я, іскродува. І раптом смолоскипи щезли, немовби їх проковтнула ніч, і Вогнерукий, усміхаючись, глибоко вклонився перед Меґі.
Мов заворожена, вона сиділа на твердій лавці й не могла надивуватися Вогнеруким, який знов і знов підносив до рота пляшку й випльовував вогонь у чорне обличчя ночі.
Згодом Меґі вже не могла напевно сказати, що саме відвернуло її увагу від тих смолоскипів, що все крутилися й крутилися в повітрі, розсипаючи довкола іскри. Але зненацька вона перевела погляд на будинок. Можливо, людина шкірою відчуває зло, так само як відчуває спеку чи холод… Можливо, дівчинка лише краєм ока завважила світло, що раптом вибилося з за віконниць на вікнах бібліотеки й упало на рододендрові кущі… Можливо, їй почулися голоси – чоловічі голоси, гучніші, ніж музика з магнітофона Вогнерукого, й усе її єство сповнив неймовірний страх – такий самий чорний і чужий, як страх тієї ночі, коли в їхньому дворі з’явився Вогнерукий.
Коли вона підхопилася на ноги, Вогнерукий впустив на землю одного із запалених смолоскипів, але хутко затоптав його, щоб вогонь не поповз по траві, й, нічого не кажучи, й собі перевів погляд на будинок.
Але під ногами в Меґі вже зашурхотів гравій: вона кинулася до будинку. Вхідні двері були прочинені, світло у вестибюлі не горіло, але з коридору, що вів до бібліотеки, долинали гучні голоси.
– Мо! – крикнула вона, і її знов пойняв страх, лещатами стис серце.
Бібліотечні двері стояли навстіж. Меґі вже хотіла була переступити поріг, коли це дві дужі руки схопили її за плечі.
– Тихо! – прошипіла Елінор і потягла дівчинку до себе в спальню.
Меґі помітила, як тремтіли в тітки пальці, коли та замикала за собою двері.
– Пусти! – Меґі відштовхнула її руку й спробувала крутнути ключа назад.
Вона хотіла крикнути Елінор, що треба допомогти батькові, але тітка міцно затисла їй рота й потягла дівчинку від дверей, хоч як та розмахувала руками й дриґала ногами. Елінор була жінка дужа, куди дужча від Меґі.
– Їх дуже багато! – прошепотіла тітка, поки Меґі, брикаючись, намагалася вкусити її за руку. – Четверо чи п’ятеро здоровенних гицлів, до того ж вони озброєні. – Вона підтягла дівчинку до стіни біля ліжка. – Сто разів збиралася вже купити собі отой чортів револьвер! – шепотіла далі, притискаючись вухом до стіни й прислухаючись. – Та яких сто – тисячу разів!
– Ну, звісно, це тут! – почула Меґі чийсь голос, навіть не припадаючи вухом до стіни. Голос був шкарубкий, як котячий язик. – Може, привести з парку твою доцю, щоб показала вона? Чи, може, ти зробиш це все ж таки сам?
Меґі ще раз спробувала відтягти від рота тітчину долоню.
– Та вгамуйся ж нарешті, чуєш! – прошипіла Елінор просто їй на вухо. – Бо так ти тільки накличеш на нього біду!
– Мою доньку? Що ви про неї знаєте? – Це був голос Мо.
Меґі схлипнула. І одразу відчула в себе на обличчі долоні Елінор.
– Я хотіла викликати поліцію, – прошепотіла та. – Але телефон не працює!
– О, ми знаємо все, що нам треба! – Це був уже третій голос. – То де книжка?
– Я віддам вам її. – Голос Мо лунав стомлено. – Але поїду з вами й потім, коли вона Каприкорнові вже не знадобиться, заберу її назад.
“Поїду з вами…”? Що він має на увазі? Адже не може ж він отак просто взяти й поїхати! Меґі знову шарпнулася до дверей, однак Елінор міцно тримала її. Меґі спробувала вивернутись, але тітка обхопила дівчинку своїми дужими руками й знову затисла долонею рота.
– Тим краще. Ми все одно збиралися взяти тебе з собою, – промовив хтось інший. – Ти навіть не уявляєш, як Каприкорнові кортить почути твій голос. Він так вірить у твій хист!
– Атож, бо той дядько, якого Каприкорн знайшов замість тебе, страшенний халтурник. – Це був знову перший, котячий голос. – Ти тільки поглянь на Кокереля!
Меґі почула, як зачовгали чиїсь кроки.
– Він шкутильгає. А ось у Пласконоса вже кращий вигляд, хоча красенем цей теж ніколи не був.
– Годі розводити теревені, Басто! У нас не так багато часу. То як щодо його доньки – теж прихопимо з собою? – Це був іще якийсь голос. Здавалося, хтось говорив із затисненим носом.
– Ні! – вигукнув Мо. – Вона лишиться тут, а то книжку я вам не віддам!
Один із чоловіків засміявся:
– Віддаси, віддаси, Чарівновустий, навіть не сумнівайся. Тільки не треба так хвилюватися – про те, щоб забирати доньку, мови не було. Через дівчинку ми лише затримаємось, а Каприкорн жде тебе вже надто давно. То де та книжка?
Меґі притислася вухом до стіни так, що воно аж защеміло. Почулися кроки, а тоді хтось відсунув щось убік.
Елінор затамувала дух.
– Непогана схованка! – промовив котячий голос. – Кокерелю, загорни книжку. І не спускай з неї очей! Ну, гайда! Після тебе, Чарівновустий!
Вони пішли. У розпачі Меґі марно намагалась випручатися з тітчиних рук. Вона чула, як причинилися бібліотечні двері, як віддалялися, замираючи, кроки. Потім стало тихо. І тоді Елінор нарешті відпустила її.
Меґі кинулася до дверей, розчахнула їх, вибігла в коридор і вскочила до бібліотеки.
Там нікого не було. Ні чоловіків, ні батька.
Книжки рівненькими рядами стояли на полицях, і лише в одному місці зяяла широка темна дірка. В її глибині Меґі помітила добре сховані дверцята, які були відчинені.
– Неймовірно! – промовила позаду Елінор. – Вони шукали справді лише одну ту книжку!
Меґі відштовхнула тітку й побігла коридором.
– Меґі! – крикнула навздогін їй Елінор. – Зачекай!
Але на що чекати? На те, щоб ті чужаки повезли батька з собою? Дівчинка чула, як Елінор бігла вслід за нею. Руки в тітки були, може, й міцніші, зате ноги в Меґі виявилися все ж таки прудкіші.
У вестибюлі й досі було темно. Вхідні двері стояли навстіж, і коли Меґі, захекавшись, вискочила надвір, в обличчя їй повіяв прохолодний нічний вітер.
– Мо! – крикнула вона.
Удалині, там, де алея губилася поміж деревами, спалахнули, як їй здалося, автомобільні фари, захурчав двигун. Меґі кинулася в той бік, послизнулась на мокрому від роси гравію, впала й розбила коліно. По нозі потекла тепла кров, але Меґі не звертала на це уваги. Вона бігла далі, припадаючи на ногу й схлипуючи, поки опинилася перед залізними ворітьми.
Вулиця за ними була порожня.
Мо зник.
«Чорнильне серце» Що приховує ніч
Краще тисячу ворогів поза домівкою, ніж один ворог удома.
Арабське прислів’я
Вогнерукий ховався за каштаном, коли повз нього промчала Меґі. Він бачив, як дівчинка стала перед ворітьми й задивилася на вулицю. Чув, як вона тоненьким голоском кликала батька. Її крики, навряд чи й гучніші від стрекотання цикад, губилися у глибокій нічній темряві. А потім раптом запала тиша, і Вогнерукий побачив, як тоненька дівоча постать застигла так, немовби вже ніколи й не поворухнеться. Здавалося, сили покинули її і вже перший подув вітру понесе її на край світу.
Меґі все стояла і стояла – так довго, що Вогнерукий навіть заплющив очі, щоб уже не бачити її. Та раптом він почув, що вона плаче, і обличчя в нього спалахнуло від сорому, неначе від вогню, з яким він ще недавно грався. Вогнерукий німо стояв, притиснувшись спиною до дерева, й чекав, поки дівчинка піде назад до будинку. Та вона не ворушилася.
Нарешті, коли ноги в нього вже геть отерпли, дівчинка незграбно, мов лялька, яку смикнули за ниточку, обернулася й рушила до будинку. Проходячи повз Вогнерукого, вона вже не плакала, тільки втирала долонею очі. На мить – на якусь страшну мить – його охопило бажання вибігти до неї, втішити її, пояснити, навіщо він розповів усе Каприкорнові. Але Меґі вже проминула його й наддала ходи, так наче до неї повернулися сили. Вона простувала все швидше, швидше, поки зникла за смолисто чорними деревами.
Вогнерукий вийшов із за дерева, закинув за спину заплічника, підхопив дві сумки зі своїми пожитками й поквапно закрокував до все ще відчинених воріт.
Ніч проковтнула його, мов злодійку лисицю, що вислизнула з курника.
«Чорнильне серце» Сама
– Золотко моє, – промовила нарешті бабуся, – а ти не шкодуєш, що тепер довіку зостанешся мишкою?
– А мені однаковісінько, – відповів я. – Адже поки тебе люблять, немає ніякого значення, хто ти і який у тебе вигляд.
Роальд Даль. Відьми відьмують
Коли Меґі підійшла до будинку, в яскраво освітлених дверях стояла Елінор. Поверх нічної сорочки вона накинула плаща. Ніч стояла тепла, однак від озера вже повіяв холодний вітер. Вигляд дівчинка мала пригнічений. Елінор цей стан був знайомий. Гіршого не буває.
– Вони забрали його з собою! – Від безсилої люті Меґі мало не задихалася. Вона вороже втупилася в Елінор. – Навіщо ти мене тримала? Ми могли б йому допомогти! – Дівчинка стисла кулаки, немовби збиралася накинутись на тітку.
Елінор був знайомий і цей стан. Їй і самій іноді хотілося накинутися з кулаками на цілий світ. Але це не допомагало. Анітрохи. Гіркота в душі не зникала.
– Не мели дурниць! – різко кинула вона. – Що ми могли зробити? Вони забрали б і тебе. Чи сподобалося б це твоєму батькові? Чи йому це допомогло б? Ні. Тож не стовбич тут, заходь до будинку.
Але дівчинка навіть не поворухнулася.
– Його повезли до Каприкорна! – прошепотіла вона – так тихо, що Елінор її ледве розчула.
– До кого?
Меґі лиш похитала головою й утерла рукавом заплакане обличчя.
– Зараз сюди приїде поліція, – сказала Елінор. – Я подзвонила з батькового мобільного телефона. Сама я не хотіла купувати таку штуку, але тепер, мабуть, усе ж таки доведеться. Вони просто обрізали мені дріт.
Меґі все ще нерухомо стояла перед порогом. Вона вся тремтіла.
– Все одно вони вже давно поїхали! – нарешті промовила вона.
– Ой лишенько, та нічого з ним не станеться!
Елінор щільніше загорнулася в плащ. Вітер подужчав. Заносилося, без сумніву, на дощ.
– Звідки ти знаєш? – Голос у Меґі тремтів від люті.
“Господи, якби поглядом можна було вбити, – промайнуло в Елінор, – то від мене вже й мокрого місця не лишилося б”.
– Та він же сам згодився з ними поїхати! – роздратовано відповіла вона. – Ти ж бо теж чула, хіба ні?
Дівчинка похнюпила голову. Звичайно, чула.
– Так, – прошепотіла вона. – Він більше думав про книжку, ніж про мене.
На це Елінор не знайшла що сказати. Її батько завжди був твердо переконаний у тому, що про книжки треба дбати більше, ніж про дітей. І коли він раптово помер, їй та двом її сестрам ще багато років здавалося, ніби батько так само, як і колись, сидить собі в бібліотеці й стирає зі своїх книжок пил.
Але в Меґі батько був не такий.
– Дурниці! Звичайно ж, він думав про тебе! – сказала Елінор. – Я не знаю ще одного батька, який би так нестямно любив свою доньку. Ось побачиш, він скоро повернеться. А тепер заходь уже нарешті. – Вона простягла Меґі руку. – Я підігрію тобі молока з медом. Здається, саме це дають глибоко нещасним дітям?
Та Меґі на її руку навіть не глянула. Зненацька вона крутнулася на місці й кинулася бігти. Так ніби їй раптом щось спало на думку.
– Гей, стривай! – Лайнувшись, Елінор уступила в черевики, у яких зазвичай виходила до парку, й пошкандибала за дівчинкою. Це дурне дівча подалося за будинок, туди, де отой вогнеїд показував їй фокуси.
Але на газоні вже, звичайно, нікого не було. Лише догорілі смолоскипи ще стриміли в траві.
– Ага, скидається на те, що й добродій сірникоїд зник, – промовила Елінор. – Принаймні в будинку його немає.
– Мабуть, він подався за ними! – Дівчинка підійшла до одного з обгорілих смолоскипів і торкнулася пальцем обвугленої головки. – Ну звісно! Побачив, що сталося, й подався за ними! – Вона з надією звела очі на тітку.
– Звичайно, так воно, либонь, і було. – Елінор мусила докладати неабияких зусиль, щоб у її словах Меґі не відчула іронії. “І як же він, на твою думку, за ними подався – пішки? – подумки додала вона. Але вголос про це не сказала, а лише мовчки поклала Меґі на плече руку. – Господи, дівчинка й досі тремтить!”
– Ходімо вже! – мовила Елінор. – Скоро тут буде поліція, а поки що ми справді не можемо нічого вдіяти. Ось побачиш, за кілька днів батько повернеться, і з ним, може, й отой твій приятель, що плюється вогнем. Але доти тобі доведеться, мабуть, якось потерпіти мене.
Меґі лише кивнула головою. Не впираючись, вона дала повести себе в будинок.
– Але я маю одну умову, – сказала Елінор, коли вони спинилися на порозі.
Меґі недовірливо звела на неї очі.
– Чи не могла б ти, поки ми тут самі, не дивитися весь час на мене так, неначе хочеш лише одного: отруїти мене? Тобі не важко буде?
На обличчі в Меґі промайнула ледве помітна, ніякова усмішка.
– Гадаю, що ні, – мовила вона.
Двоє поліцейських, що нарешті вкотили машиною у посипаний гравієм двір, ставили силу запитань, але відповісти на них ні Елінор, ні Меґі не могли. Ні, тих людей Елінор ніколи досі не бачила. Ні, грошей вони не вкрали й узагалі не вкрали нічого коштовного, лише одну книжку. Коли Елінор сказала про це, поліцейські насмішкувато перезирнулися. Елінор розгнівалася й прочитала їм цілу лекцію про те, якими коштовними бувають рідкісні книжки. Та це тільки погіршило справу. А коли Меґі нарешті заявила, що батька поліцейські неодмінно знайдуть, якщо розшукають такого собі Каприкорна, ті двоє перезирнулися так, наче вона цілком серйозно стверджувала, нібито її батька викрав злий вовк. Потім вони поїхали. А Елінор відвела Меґі до її кімнати. У дурненької дванадцятирічної дівчинки в очах знову стояли сльози, й Елінор уже просто не знала, як її втішити. Тож вона лише сказала:
– Твоя мати теж завжди спала в цій кімнаті.
Чогось безглуздішого, ніж ці слова, годі було, мабуть, і придумати, тож вона хутко додала:
– Якщо не зможеш заснути, почитай що небудь. – Потому двічі кашлянула й рушила темним будинком до своєї кімнати.
Чому він раптом видався їй таким жахливо великим і порожнім? Усі довгі роки, які вона мешкала тут уже сама, її ніколи не обходило те, що за всіма цими дверима на неї очікували самі лише книжки. Гай гай, як багато спливло часу, відколи вона із сестрами гралася в цих кімнатах і коридорах у піжмурки! Як тихенько вони намагалися тоді прослизнути повз бібліотеку…
Знадвору вітер торгав віконницями. “Господи, до ранку я не зімкну очей”, – подумала Елінор. Потім вона згадала про книжку, що чекала на неї біля ліжка, і, вже наперед передчуваючи насолоду й воднораз докори сумління, зникла за дверима спальні.
