Таїр Халілов “До останнього подиху” скорочено
Але людина створена не для поразки. Людину можна знищити, а здолати не можна.
Ернест Гемінґвей
Він був старий і тяжкохворий. Був вже четвертий день, відколи він не їв та пив. Про хліб він не думав, йому дуже хотілося пити, всередині ніби все висохло. Він не відчував голоду, але нестерпна спрага доводила до запаморочення, вона пересилювала усі страждання і хвороби.
Вода була на кухні… але його немічне та хворе тіло, відмовлялося слухатись, руки й ноги не рухалися. Хвороба прикувала його до ліжка. Надворі було літо, за вікном лунали голоси людей, а він був старий і хворий, нікому не потрібний. Та він не втрачав ясного розуму. Він міг думати і пливти безмежним океаном уяви і пам’яті, міг відволіктись, забутись.
Старий уперше в житті був таким самотнім. Він кликав сина Есфета, який жив на далекій півночі і працював інженером на гірничорудному комбінаті, якому сусідська дівчинка встигла дати телеграму.
Старий терпляче чекав, коли хтось постукає, зайде до нього і подасть вони. Він знав, що вмирає, та перш ніж попрощатись із життям, йому хотілось вгамувати пекельну спрагу. І ще він боявся померти в порожній міській квартирі.
Він найбільше хотів побачити сина.
І раптом… пролунав дзвінок! Він ще ніколи не чув кращої музики, ніж ця.
– Есфете! Сину мій! – закричав він. Йому здалося, що від його крику задрижали стіни будинку, а насправді із його горла вирвалось кволе хрипіння. – Я зараз! Ось тільки підійду до дверей і відчиню. Ти тільки не йди! Будь ласка, не йди.
Через нестерпний біль він лише трохи зміг поворухнутися, та впав з ліжка і знепритомнів.
Він прийшов до тями. Йому здавалося, що йде безкрайньою розпеченою пустелею, а над головою немилосердно пече яскраве і палюче сонце. Несподівано попереду заблищало водяне плесо. Мабуть, це марево? Після війни йому довелося побувати у геологорозвідувальній експедиції й не раз перетнути сипучі піски барханів. Що таке для людини вода, дізнався на фронті, у катівнях КДБ і в пустелі. Крапля води дорожча за золото, коли її нема.
Водяна смуга вабила до себе, кинувся до неї і незабаром опинився біля озера з чистою прохолодною водою. Припав до води і почав жадібно пити. Але чому вода не вгамовує спрагу? Марево? Побрів далі, почав підійматися на бархан, і скотився вниз і став повзти. Сипучі піски під долонями раптом перетворилися на дзюркотливі струмки. Із насолодою підставив рота під цівку прохолодної вологи і з головою зануривсь у потоки води, на які перетворився пісок. Та це ж солона вода! Це море! Він добре пам’ятає смак морської води. Гірко-солоною водою не нап’єшся. Він безпомильно знає, що коли зараз випливе на берег, то побачить рідне село он за тою горою. А там, під горою, стоїть маленький низький будинок, покритий червоною черепицею, оточений гостроверхими тополями і в’юнким виноградом. Морською водою, звісно, не нап’єшся. Треба бігти додому. Мати, певно, з долини принесла джерельної води. Він виплив на берег і подався додому. Із заплющеними очима може знайти дорогу додому. Легко підстрибуючи, здіймається на крем’янисту, зрізану колесами гірську дорогу. «Скільки ж років цій дорозі, – подумав він, – тисяча, а може, більше?» Століття викарбувалися на її поверхні. Хто тільки нею не їздив і не ходив: від давніх завойовників, що забирали в рабство жінок і дітей, до німців у двадцятому столітті, що вели на розстріл партизанів і мирних людей, а в кінці війни ще й енкавеесівці гнали все село… Скільки ця дорога бачила сліз…
За горою він побачив батьківську хату, а в дворі – матір, яку він давно не бачив, за якою дуже скучив. «Дивно, – подумав він, – я ж старий, а почуваю себе дитиною, наче мені 11 років…».
Побачивши його, мати сплеснула руками. Попросив води. Мати заклопотано забігла в дім і повернулась із глеком у руках, до якого він жадібно припав. Але чому він не може напитися? Горить, сушить всередині, наче тисячі шайтанів смажать його в жаровні. Застогнав, розплющив очі й побачив над собою пожовклу бетонну стелю, міську квартиру, в якій прожив більше 30 років. Хтось знову дзвонив у двері.
– Есфете! Хлопчику мій! Я знаю, це ти. Крім тебе, у мене нікого немає! – захрипів і зробив ще одну спробу – повернувся обличчям униз.
Намагався повзти, через нестерпний біль, який пронизав усе тіло, він обм’як і провалився у прірву. Довго лежав нерухомо: ні почуттів, ні думок. Нарешті вдалині заблимав кволий вогник. Він то гас, то загорався, наче маяк на високому скелястому березі. Придивився і впізнав світло у своєму вікні… Тої ночі вони з батьком їхали з весілля зі Старого Криму від дядька, що видавав дочку заміж. Мати не поїхала, залишилась удома з сестрою.
Ніч була безмісячна, все окутував морок, але коні в пітьмі якось знаходили дорогу. Йому здавалося, що за кожним поворотом на них чекає смертельна загроза, за кущем ховається розбійник чи шайтан. Він тиснувся до батька, і йому було вже не так страшно. У дитинстві він дуже боявся темряви. Вночі через кожне шарудіння, через кожен звук, йому ввижаються йому страшні видива… Згодом уява у важкі хвилини його не раз виручала. Можливо, лише завдяки своїй уяві й дожив до глибокої старості. «Уява, як сонце, освітлювала мені дорогу», – думав старий.
Батько зранку пішов на роботу в сад, а сестри із глеками рушили по воду до джерела. Він біжить до моря, а мати дивиться йому вслід і не може надивитись. Він усім своїм єством відчуває її погляд і чує її шепіт: «Жеребчику мій! Хай тобі завжди буде добре…».
Він навчився плавати давно. Йому здавалося, що може перепливти море. І за цю зухвалість море одного разу ледь його не проковтнуло.
Море штормило. Ніхто не наважився ступити в розбурхане море. А він наваживсь. Скинув із себе одяг і бездумно кинувся в обійми розгніваного моря. А коли опам’ятався, берег невпинно віддалявся від нього. Він з відчаю загріб руками й ногами, та хвилі на своїх крутих спинах відносили його все далі в море. Ось тоді він уперше розгубився й запанікував. Але саме в останню мить, коли, здавалося, він уже приречений, його осяяла рятівна думка. Він не став даремно витрачати сили на опір хвилям, а, пірнаючи під воду, помаленьку став просуватися до берега. І, коли, знесилений, тремтячими руками, нарешті вхопився за камінь і відчув під ногами твердь, раптом заплакав. Ніколи ще не любив він так життя, як у той момент. Він був за крок від смерті, та знову бачить сонце і своїх розгублених друзів. Пізніше він багато разів дивився в очі смерті, та цей випадок із морем запам’ятав назавжди.
«Море, як і життя, не прощає легковажності й помилок, – подумав тоді. – Я переміг смерть, бо дуже хотів жити. Коли я був хлопчиком, то боровся з морем, а зараз не можу зробити цих кілька кроків до дверей. Людська слабість, як злидні і підлість, однаково принижують людину. Тоді я міг втопитись, але все одно вигріб на берег. І зараз я доповзу і відчиню двері, чого б це мені не коштувало. Ти тільки не йди, синку. Я обов’язково дійду і відчиню тобі двері. Я ніколи не мав богатирської сили, але завжди відзначався впертістю характеру, а сила волі, мій хлопчику, щось-таки важить…».
Він увесь напружився, протягнув дрижачі руки вперед, обдираючи нігті, судомно вчепився всіма пальцями в підлогу, відштовхнувся ногами і втратив свідомість.
Довго приходив до пам’яті. І знову перед ним постав босоногий хлопчик-примара. Він дивився на себе збоку, з вершини прожитих років. Ось він – кароокий і білозубий зірвиголова і водночас сором’язливий. Над правою скронею стирчить вихор, якого не можна вкласти ні слиною, ні водою. Засмаглий, бадьорий і невтомний, улітку він ходив у коротких штанах нижче колін і у вицвілій ситцевій сорочці, зшитій руками матері. Він нічим не виділявся серед своїх ровесників: ні високим зростом, ні красивим тілом, ні фізичним дефектом, якщо не зважати на два вихори на тім’ї.
Хлопчик стояв і дивився на нього. Старому захотілося погладити його по голові, як колись гладив батько. Він кликав, просив підійти хлопчика ближче, але той стояв у струменях тремтливого світла, де копошилися золоті пилинки…
– Що, не впізнав? – посміхнувся хлопчик.
– Як не впізнати? Впізнав, звичайно. Ти зовсім не змінився.
– Якщо впізнав, то давай поговоримо. Все одно нас ніхто не почує. Іноді дорослим людям корисно зустрітись зі своїм минулим. Людина не повинна забувати свого дитинства.
– Певно, що так. Зустріч з минулим іноді дарує хвилини щастя.
– Здається, ти багато страждав і багато бачив усього на віку, – співчутливо мовив хлопчик.
– Краще не питай… Одному Аллаху відомо, що довелося пережить.
– Вибач, я не хотів тобі робити боляче. Мені здається, коли ми були разом, ти був щасливий.
– Певно, що так.
– Ти на мене не сердишся? – запитав хлопчик.
– Що ти! Я б із радістю повернувся до тебе, якби це було можливо…
– Не журись… У тебе ж лишилася пам’ять.
Хлопчик усміхався і тягнув час.
Та хлопчик раптово зник, як і з’явився. Розчинився в промінні сонця. «О, Аллаху, що лишилося від того хлопчика у цьому помираючому, немічному старці?! – усміхнувся він. – Навіть вихор витерла стареча лисина…».
Якби він глянув зараз на себе в дзеркало, то, замість обличчя, побачив би згусток оголених почуттів: біль, страждання, відчай, напругу, рішучість, упертість, виснаженість і надію. Й очі, на все обличчя лише очі… Втомлені й печальні очі старого чоловіка.
«Якби я був негарним, Еміне мене б не полюбила. Значить, було в мені щось таке, що завоювало її серце, – вдоволено подумав і тут же себе осмикнув: – Не втішай себе, старий. Усе вже в минулому. Ну й що? Все, зрештою, минає. Так і проходить життя. І немає чого себе мучити…».
Знову в пам’яті з’явилося село і скелястий берег моря, гори, біля підніжжя однієї з них, у міжгір’ї, дзюркотів струмок його кохання.
Еміне ще дівчиною з великим мідним дзбаном на плечі разом із подругами ходила по воду, а він зачаровано дивився їй услід… І перше освідчення відбулося теж біля джерела. Так що в його пам’яті кохання й джерело – єдині. Тут, біля джерела, вони розлучилися на довгі роки.
Він згадував її щодня, слухав її дихання, биття її серця, відчував запах її волосся, що пахло сонцем і морем, гвоздикою і васильками, яких багато росло у їхньому дворі. Коси до пояса, гаряча, чиста і юна, вона запам’яталася такою на все життя. Були хвилини, коли вони забували усе на світі й кидалися в обійми одне одному. Коли захоплювало дух і ти не пам’ятав – минула вічність чи одна мить…
У його житті було багато такого, що він хотів би забути, викреслити із пам’яті…
– Я ніколи тебе не зраджував, – шепотів пошерхлими губами, – я пройшов усю війну, вмирав і воскресав. Твоя любов була моїм оберегом, давала мені сили вижити. Але хіба я винен, що так трапилось?..
Наступного дня після війни старому вручили квиток до Середньої Азії і повідомили, що до Криму йому їхати заборонено. Але він вирушив додому. На його подвір’ї господарював незнайомець, який викликав міліціонера. Старого відвели в контору, а згодом відправили до Середньої Азії. Старий не убив тих, хто образив його вдома, через сподівання зустріти свою родину та наречену. Він довго переховувався від коменданта, хоча за це могли дати 25 років ув’язнення. Випадково він зустрів свого односельця, який розповів йому, як усе відбувалося.
Вони сиділи у темній узбецькій мазанці, куди ледь проходило денне світло крізь припасований у стіні шматок брудного жовтого скла.
Двоє осиротілих чоловіків сиділи один навпроти одного. Посивілий і згорблений Абляким-ага не розповідав, а повільно, крапля за краплею, видушував із себе біль і образу.
– Удосвіта грубо постукали, – почав Абляким-ага. – Відсовую засув – на порозі озброєні люди.
– Именем советского государства за измену родины… – зачитав офіцер і на збори дав десять хвилин.
Коли ми вийшли, то я побачив, що всіх селян під дулами автоматів зганяють докупи. Хтось вигукнув, що нас усіх розстріляють. Що тут почалося?! Плач, крик, лайка… Серед нас були тільки старі, жінки і діти. Спросоння я не міг дотелемкати, що робиться. Солдати начебто свої, із зірками на кашкетах, говорять російською мовою…
Зібрали усіх біля сільради, все село оточили з кулеметами… До вечора тримали на вулиці, а на ніч зачинили всіх у хліві, де влітку сушили тютюн. Село спорожніло, наче вимерло. Тільки недоєні корови ревуть та собаки гавкають…
Уранці понаїжджали «студебекери», ЗіСи, полуторки. Загнали всіх в машини і повезли на залізничну станцію. Загнали у вагони і повезли кого на Урал, а кого в Середню Азію. Довгі ешелони напхані людьми… Чи варто знати тобі, як, разом із конвоєм, за нас взялися дизентерія, моровиця і щодоби з ешелону конвоїри, розгойдавши за руки й за ноги, викидали мертвих старих і дітей? Скільки в дорозі вимерло людей не порахуєш, але під кінець мандрівки порідшало у вагонах.
В Середній Азії приїжджих зустрічали як ворогів. Та, слава Аллаху, світ не без добрих людей. Тому й вижило трохи наших.
Везли нас місяць. А потім тих, що лишилися живими, вигнали на перон і розвезли в запущені кишлаки. Ні їжі, ні одягу. Закип’ятити окропу нема як. Натщесерце з’їси два-три урюки, нап’єшся води з арика – і вважай, що ти вже покійник. Смерть так розперезалася – сім’ями вимирали. Ховати навіть не було кому, бо чоловіків не було. Померлих ховали матері. Розгребуть руками землю, вириють яму, закопають, а вночі шакали відривали мертвих дітей і роздирали на шматки…
Через день після того, як усіх розквартирували, тих, хто міг ще триматися на ногах, погнали на бавовняні поля. Стояла неймовірна спека, а нас, майже голих, немічних, змушували працювати під нестерпним сонцем з ранку до вечора. Місцеве населення обзивало нас продажними татарами, вас сюди, кажуть, не на роботу, а вбивать привезли. Пускали плітки, що ми кровожерні, що на потилицях у нас третє око, а на голові – роги. Простий люд вірив цьому і цурався нас. Наче ми могли заподіяти зло. На моїх очах віддали душі Аллаху твої і мої діти. Сам їх ховав. Як батьку ховати своїх дітей, Бекире?.. За що вони нас так? Кому це треба? У чому наша провина? А ми думали: війна закінчується, почнемо добре жити. Люди раділи, із квітами вибігали назустріч своїм танкам. Краще б їх ще тоді подавили тими танками…
Все інше ти знаєш сам, – понурив голову Абляким-ага і додав:
– Наречена твоя, Еміне, під час окупації потрапила до німців. Забрали її в Німеччину. Що з нею – не знаю. Твій батько не повернувся з трудармії. Мабуть, пропав там.
Він упав на коліна і, гірко ридаючи, бив себе кулаками по голові. Раптом побачив перед собою змію.
…Якось у дитинстві в нього на очах відбулася страшна жорстокість. На стелі їхньої веранди ластівка звила гніздо і вивела ластів’ят. Одного разу він вийшов на веранду і закляк: до гнізда повільно підкрадалася змія. Четверо сліпих і голих ластів’ят пороззявляли жовті дзьобики і радісно запищали, прийнявши змію за матір, але наступної миті раптом затихли і причаїлися. Прилетіла мати-ластівка і стала збуджено кричати і безпомічно літати над своїм гніздом. Його заціпило від жаху, він бачив, як змія підповзала все ближче і ближче, незважаючи на відчайдушний крик ластівки. Змія поковтала усіх ластів’ят. Він втратив дар мови і, як це буває іноді уві сні, не міг ні крикнути, ні зрушити з місця. А потім раптом зірвався і побіг до батька, який працював на городі. Коли вони прибігли, змія вже відповзала. Вони її збили зі стелі, вбили, розрізали і вийняли мертвих пташенят. Єдиною втіхою було те, що змію покарали…
Вони вбили вас! Вони проковтнули вас! Відчував на собі погляди матері й сестер. Як йому було жити далі?
Він повернувся до міста і став шукати роботу. В одній школі директор наважився взяти його викладати російську мову і літературу, але незабаром його звільнили, бо кримським татарам не можна працювати у школах і ВНЗ. Він влаштувався на заводі і працював слюсарем. Життя поступово налагоджувалося. Але людська підлість знову нагадала про себе. Одного разу він у розмові з приятелем-земляком, з яким разом учився в інституті, воював і вважав своїм другом, звинуватив у своїх лихах Сталіна. Колишній товариш написав на нього донос.
За ним прийшли вночі. Він саме повернувся з нічної зміни і ліг відпочивати. Двоє в цивільному показали ордер на обшук і арешт. Коменданта взяли у свідки.
Двоє в цивільному вивели його на вулицю, наказали сісти в «Победу» на заднє сидіння, дивитися під ноги і не крутить головою.
Місто спало. Його везли погано освітленими вулицями.
Незабаром він опинивсь у підвалі держбезпеки. Там його догола роздягнули і обшукали, і зачинили у камері підземної тюрми…
На першому допиті він зрозумів, що його арештували за доносом приятеля, який на листках із шкільного зошита описав, як усе відбувалось у пивниці, й додав дещо від себе. Він заперечував, казав, що його шантажують, і вимагав очної ставки, все ще вірячи, що приятель передумає його «закладати». Але той підтвердив свої показання.
– Ви вчинили, як справжній патріот, – сказав слідчий. – Ви вільні, товаришу.
…Допити проводили вдень і вночі. Одного слідчого змінював другий. Від нього вимагали зізнань, не били. Могли три доби морити голодом, а потім раптом нагодувати оселедцями і не давати води. Але найгірше було переживати безсоння. Йому багато діб не давали спати. Удень спати забороняли, а вночі допитували. Тьмяну лампочку в камері замінили на сліпучо яскраву і змушували дивитися на світло. Варто було відвернутись або заплющити очі – відчинялося вічко і лунала команда:
– Не спати!
А вночі той же голос гарчав:
– На допит!
У його свідомості весь час звучало:
– Не спати! На допит! Не спати! На допит!
Йому пригадали все: і відступ, і оточення, і полон, і те, що ледь не з його вини Німеччина окупувала Крим. Його звинувачували у зраді, в шпигунстві, антирадянській агітації. Особливо старався старший слідчий на прізвисько Гюрза, з надзвичайно довгою шиєю і маленькою голівкою. Його живі зелені очиці впивалися у свою жертву. Його діймала сверблячка, він оскаженіло чухався і ковтав пігулки.
– Я розв’яжу тобі язика, наволоче! – верещав і лаявся, як запеклий кримінальний злочинець.
– Я – капітан Червоної Армії, – захищався він.
– Ти – ворог радянської влади! Щоб тебе задушить, достатньо того, що ти – кримський татарин, – єхидненька посмішечка клеїлася до його губ, і для кращого ефекту Гюрза розмахував над головою мармуровим пап’є-маше. – Ти – іноземний агент! Хто вербував тебе, шалаво?!
– Ніхто мене не вербував.
– На кого працюєш, гаде? – наливав із графина склянку води Гюрза і, смакуючи, демонстративно пив перед ним.
Від одного вигляду води він непритомнів. Тоді Гюрза наливав повну склянку води і тонкою цівкою лив йому на голову. Він приходив до тями, облизував мокрі губи і ще гостріше відчував спрагу.
– Дайте води, виродки…
– Ти знову за своє, гаде! – оскаженіло чухався Гюрза. – В карцер його!
Від постійних допитів у нього паморочилося в голові. Він боявся збожеволіти і молив Аллаха, аби до його заґратованого віконечка підсіла якась пташечка, щоб він хоч трохи забув про свої тілесні й душевні страждання.
«Що відчуває кат, знущаючись над своєю жертвою? – подумав він. – Свою перевагу, безкарність, фізичне задоволення? Певно, перше, друге і третє».
Він мучився і страждав від безсилля. Терпів, аби витримати тортури.
…Того дня його, напівживого, притягнули з карцеру в кабінет слідчого і посадили на пригвинчений до підлоги табурет. Він не міг сидіти і падав. Його підтримував охоронник.
Гюрза був зібраний і рішучий. Очевидно, його діймали начальство і відведений йому час.
Гюрза похвалив старого, що той витримав допити і довів, що він, Керимов Бекир Асанович, 1918 року народження, викладач історії, капітан запасу, кавалер кількох урядових нагород, не пов’язаний з іноземними розвідками і не вів антирадянської агітації, і запропонував під цим підписатися. Лампа світила старому в очі, літери розпливалися, коли він ставив свій підпис насправді під повним визнанням своєї провини. Під час трибуналу прокурор вимагав засудити старого до розстрілу.
Із судової зали його завели в камеру смертників, яка була без вікон і нагадувала склеп. Було безглуздо марно вмирати. Якщо вже вмирати, то хоча б за велику ідею чи благородний вчинок. А вмирати за те, що облаяв вуса тирана… У свій смертний час, як не дивно, він почував себе розкуто і без істерики. Ні на кого не тримав зла. Підклавши руки під голову, дивився на темну стелю похмурої задушливої камери смертників і підводив підсумки свого короткого життя: закінчив інститут, пройшов від початку до кінця усю війну. Тільки збирався жити. Пригадав фронтових друзів, живих і мертвих, з ким ділив хліб і сіль тяжкого ратного життя. «Незабаром і я буду з ними, – думав він. – А Гюрза, мабуть, не воював, ховався в тилу і душив невинних людей. Як би я хотів опинитися з ним у рукопашному бою. З яким би задоволенням я всадив у нього штик і розплющив прикладом його зміїну голову».
Усю ніч він не спав. Уранці, коли за ним прийшли, подумки попрощався з життям. Він так і не зрозумів, за що його помилували. Можливо, надто білими нитками була шита його справа, а можливо, зважили на його бойові заслуги… Очевидно, потрібна була дармова, налякана до смерті, покірна рабсила. Із камери смертників його повторно повели до судової зали, де смертну кару замінили на 25 років каторжної роботи і на 5 років позбавлення громадянських прав.
Етапом він потрапив на Колиму. І пробув би там усі 20 років, якби не помер Сталін, але в цій країні все спізнюється… Його звільнили в 1956 році. Та ще довго не відпускали страшні нічні видива: табір, собаки, бараки, наглядачі будили серед ночі й до ранку не давали заснути.
Старий влаштувався на роботу в геологорозвідувальну експедицію, де зустрівся зі своєю нареченою Еміне.
Так у долині Тянь-Шанських гір відбулися їхнє запізніле побачення і перша ніч після багаторічної розлуки. Бідна Еміне за ці роки пережила не менше за нього. Спочатку вона потрапила до рук німців під час облави й опинилася в німецькій неволі, а потім, після війни, як «добровольця і помічника» фашистської Німеччини, її пропустили через усі кола пекла сталінських концтаборів. Усю ніч він слухав її розповідь, проклинав землю і небо, плакав, а на ранок запропонував їй вийти за нього заміж.
– Для чого тобі така жінка? – запитала вона. – Шукай собі іншу.
– Почнемо все спочатку, – відповів їй.
Вона працювала кухаркою в їхньому загоні. Жили у похідному наметі, а коли повернулися в місто, зняли квартиру і розписалися в загсі.
Через два роки їм виділили двокімнатну квартиру, в якій вони виростили свого єдиного сина, де постаріла, померла Еміне і в якій він лишився самотнім і немічним.
Він лежав обличчям униз, поклавши голову на схрещені руки, і його змучений погляд блукав на запиленому вікні, пожовклому тюлі, вицвілих гардинах, на дешевій пластмасовій люстрі, густо вкритій пилом, на стіні, де висів їхній портрет з Еміне, зроблений ще в молодості. Він пам’ятав той день, коли вони фотографувалися. Якось у вихідні вони лишили свого хлопчика хазяйці, в якої знімали квартиру, і пішли погуляти в місто. Коли проходили повз фотостудію, Еміне запропонувала:
– Давай сфотографуємося. Як виросте син, то хай бачить, які ми в нього молоді, – а то може подумати, що у нього завжди були старі батьки.
«У той день у тебе був гарний святковий настрій, і в мене теж, – сказав він. – Після фотостудії я купив тобі червоні й білі троянди і ти була дуже радісна. Для чого ти вмерла раніше за мене? – докоряв її. – Ти ж бачиш, як мені самотньо й погано. А з тобою мені завжди було добре. Навіть на схилі віку. Ти панічно боялася старості й смерті. Але ж, люба моя, старість і смерть не питають дозволу, чи ми готові до зустрічі з ними. І якщо добре подумати, то не такі вже й страшні вони. Гірка самотність у старості. І гірка смерть у молодості. Та якщо життя прожив не марно, то не страшно померти в оточенні близьких людей, знаючи, що вони тебе по-людськи поховають. Зрештою, і від життя втомлюєшся. Не вічно ж отруювати небо своїми міазмами. Подивися, на кого я став схожий. Мені так не вистачає тебе… Якби ти була поруч, я б не був таким нещасним.
Пам’ятаєш, як ми мріяли? Підросте син, стане дорослим, одружимо і будемо няньчити онуків. Але не все у житті складається так, як того хочеш. Та ми не ображаємося на сина, правда ж? І він, гадаю, на нас теж. Поставили на ноги, дали освіту. Все інше залежить від нього самого. Не знаю, як ти, але в мене до нього претензій немає. Він живий і здоровий, і я щодня молю Аллаха, щоб той оберігав його».
Він дивився на дружину із глибоким сумом. Після її смерті він часто дивився на нього. Йому здавалося, що вона хоче сказати йому щось важливе. Він не витримував її пильного погляду, опускав голову, йшов на кухню, варив міцну каву, якої вчасно зробив великий запас, пив повільно, тримаючись за поручні, спускався сходами вниз. На вулиці біля під’їзду сідав на одну з лавок, на яких полюбляли сидіти старенькі бабці. Заспокоївши дихання, брав із поштової скриньки свіжі газети і знову піднімався на 4 поверх.
Усі дні він проводив удома. Раніше, коли ще дозволяло здоров’я, часто приєднувався до гравців у доміно, які разом із ним спалювали рештки життя у затінку крислатих кленів. Після смерті дружини спілкування з людьми стало обтяжливим. Його дратували галасливі й веселі розмови. Навіть телевізор не дивився. Іноді, правда, переглядав новини. Його єдиною втіхою були спогади і книжки.
Коли закінчувалися продукти, брав сумку на колесах і йшов до крамниці або на базар. Пенсії на життя вистачало, та й син іноді переказував гроші. Листи писати син не любив, роками міг мовчати. І, коли приходив грошовий переказ, він радів не так грошам, як його увазі. Вдома обходився без сторонньої допомоги, доки не занедужав і зліг.
«Сьогодні рівно 3 роки, 7 місяців і 14 днів, як не стало тебе, – звернувся до Еміне. – Незабаром прийду до тебе. Вже лишилося недовго. Ти не уявляєш, як нестерпно боляче бачити твій одяг у шафі. Іноді здається, що ти поїхала до сина і маєш повернутися разом із ним».
Різкий дзвінок змусив його здригнутися. Він підняв голову і тужливо глянув на двері. Хто там? Невже син? А хіба чужа людина стала б так довго добиватись до нього? Він звернув увагу на сонце, воно вже опустилося за дах будинку. Коли він починав повзти до дверей, сонце світило у вікно. «Виходить, я повз кілька годин, – подумав він. – Хто ж усе-таки за дверима? Але хто б ти не був, хай благословить Аллах твоє терпіння, – скорчився від болю, зробив ще один ривок і вперся головою у двері. – Таки доповз». Йому здавалося, що він чує дихання того, хто стоїть за дверима. І раптом той, хто терпляче дзвонив і сопів за дверима, пішов. Він чітко почув, як зашаркали підошви залізобетонними сходами, а потім і зовсім затихли. З відчаю гукнув щосили услід людині, та лише прохрипів. Людина забрала з собою його останню надію. І тоді він уткнувся обличчям у руки і гірко-гірко заплакав. Він ридав, судомно схлипуючи і здригаючись усім тілом, як осиротілий, убитий раптовим горем хлопчик.
– Сину мій, – повторював він крізь сльози. – Як же так?!
Він почував себе на скелі серед безмежного моря, повз яку проплив рятувальний корабель і його не помітив. Він знав, що приречений, і приготувався зустріти смерть. Мабуть, так судилося йому померти. Він говорив сам з собою.
– Есфете, хлопчику мій, – сказав він, – знай: якщо тебе хтось і любить до останнього подиху, так це твої батьки, тому що в цьому великому багатолюдному світі ми всі дуже самотні.
Він пам’ятав кожен рух свого сина, його рідну посмішку, його запах. Пам’ятав його перші кроки. Спочатку він купував сину повзунки й іграшки, потім – зошити й шкільну форму. Син підростав і став носити одного з ним розміру одяг і взуття, а потім переріс його.
«Мені хочеться тобі щось сказати, – продовжував він. – Вислухай свого старого батька. На порозі свого небуття я чітко зрозумів, що весь смисл мого життя зводиться до твого народження, хлопчику мій.
Коли я привіз тебе з пологового будинку, то був вражений кволості людської дитини. Ти був такий маленький, безпорадний, що я ледь стримався, щоб не розплакатися від жалю до тебе. Я боявся взяти тебе на руки. Невже людина, яка народжується такою нещасною, кволою, таїть у собі такі можливості? Скільки ж у ній добра і зла, любові й ненависті, підлості і благородства, терпіння й енергії?
І в той же час, дивлячись на тебе, новонародженого, я відчув досі незнайомі гордість і впевненість у завтрашньому дні. Я відчував, що, доки ти є, я не помру. Буду жити й тоді, коли зникну, перетворюся на прах, тому що моє продовження – в тобі. Можливо, через це я найбільше боявся тебе втратити. Я молив Аллаха, щоб ти пережив мене. Людині вмерти легко. Протягом життя їй загрожує небезпека бути знищеною. Тисячі смертей чигають на неї від дня народження. Як я хотів, хлопчику, вберегти тебе. Як мені хотілося завжди бути поруч з тобою і вберегти тебе від усього поганого. І тому, хлопчику мій, до останнього подиху буде боліти моє серце за тобою…».
Старий пригадав, як він із семилітнім сином приїхав до Криму. Вони пішли шукати кладовище, але не знайшли і його. Там, де були поховані предки, розбили колгоспний сад. Він зірвав одне яблуко, але не зміг його їсти. Йому здавалося, що яблуко налите не соком, а людською кров’ю і сльозами. Він кинув його під дерево, взяв сина за руку, і вони поспішили на дорогу.
Попутною машиною добралися до пристані, де пересіли на катер, і через кілька годин були вже в Ялті.
Ялта їх зустріла теплом, затишком, музикою, безпечністю і запахом магнолій і олеандрів. Місцем відпочинку вони вибрали Місхор – цей благословенний куточок землі. Щоранку спускалися до моря, неквапливо брели кипарисовою алеєю і виходили на пляж.
Годинами він сидів на березі моря, слухав шум хвиль і тужливий крик чайок, а в думках мандрував у далеке дитинство. Бачив батька, матір, сестер.
А син радісно бігав берегом, збирав відшліфовані водою камінчики і кидав їх у збурунене море.
«Любий хлопчику, моя любов до землі своїх предків незнищенна, – подумки звернувся до сина. – Я страшенно люблю її степ і гори, її небо, схід і захід сонця, пил її доріг. І буду любити до останнього подиху. І хотів би, щоб моє змучене тіло було поховане в рідній землі».
Чи знав я щастя? Складно відповісти. Та й хто може похвалитися своїм щастям? У житті стільки всього намішано: і радості, й печалі. Живеш – то вже щасливий. Жити варто хоча б для того, щоб розплющити вранці очі, побачити, як сходить сонце, як до тебе підбігає твоя дитина, цілує в неголену щоку і говорить:
– Доброго ранку, татусю!
Ти спочатку не розумієш, з чим тебе вітає дитина, а потім пригадуєш, що сьогодні у тебе день народження.
І знову він почув кроки. Рішучі кроки. Ось хтось швидко підходить до дверей, кілька разів лунає дзвінок. Такий жаданий дзвінок у двері. Згасла надія знову запалює його. Це додає сил. Він підняв голову і рішуче подивився на двері. Залишалося найважче – встати і відчинити їх.
– Сину мій, – кволо вигукнув він. – Я зараз, зараз…
Пересилюючи дикий біль, він зібрав рештки сили, останнім зусиллям волі дрижачими руками судомно вчепився за косяк дверей, дотягнувся до засува замка і зрушив його з місця. Двері відчилися – і, втрачаючи свідомість, він побачив, як в очі вдарило яскраве світло…
