«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LXVI,
де трактується те, що читач побачить, а слухач почує
Виїжджаючи з Барселони, обернувся Дон Кіхот, щоб глянути на те місце, де він брязнув з коня, і вирік:
— Тут була Троя! Тут моя судьбина, а не моє боягузтво, украла добуту мною славу, тут фортуна показала мені свої повороти і звороти, тут потьмарився блиск моїх діянь, тут закотилося моє щастя, і вже ніколи йому не лишати!
Почувши сюю орацію, Санчо сказав:
— Мужнім серцям випада і подоба, паночку мій, терпіти в притузі так само, як радіти в гаразді, я суджу по собі самім, як я губернаторю-вав, то веселився, та й ниньки, попавши в джури-пішаниці, не журюся, бо чував, що так звана Хвортуна дівка п’яна і норовиста та ще й сліпа: вона не бачить, що творить, і не знає, кого скидає, а кого підносить.
— З тебе, Санчо, філософ неабиякий,— обізвався Дон Кіхот,— міркуєш ти вельми розважливо, от лише не знаю, від кого се ти перейняв. Зауважу проте, що ніякої Фортуни на світі нема, а все, що довкола твориться, добре або ж лихе, вершиться не випадком, а з призволу небес, і ось звідки послів’я: усяк свого щастя коваль. Я теж був ковальсвого, але мені забракло зрілого розмислу, самовпевненість довела мене до ручки: адже треба було докумекати, що миршавий мій Росинант не встоїть проти добренного і здоровенного огиря Рицаря Місяця-Біло-зора. Зрештою я зважився, зібрався на силі; мене вибито з сідла, і хоть я втратив честь, зате не втратив, та і втратити не можу, цноти, себто вірність слову. Коли я у мандрованих рицарях ходив, доблесних і сміливих, я своєю правицею, своїми діяннями доводив, який єсьм аз, нині ж, як мене розстрижено в звичайнісінького гідальга, я дотримаюся своєї обітниці і доведу, що я пан своєму слову. Тож рушаймо, друже Санчо: проведемо сей рік випроби у себе вдома, наснажимося за час нашого відлюддя і знов повернемося до нашого ратного діла, завжди пам’ятного для нас.
— Пане,— відказав Санчо,— іти пішки не весело нітрішки, і я не вельми охочий до великих переходів. Повісьмо ції риштунки на дерево замість харциза, і як я залізу Сірому на хребтину й одірву ноги од землі, рушаймо в будь-які мандрівки, які вашій милості запахнуть і за-мануться, а щоб я перся добрі гони на батьківських — це вже зась.
— Добре єси сказав, Санчо,— обізвався Дон Кіхот,— хай мої риштунки висять яко трофей, а під ними чи десь поряд вирізьбимо на дереві такий самий напис, як на оружному трофеї Роландовому:
Лиш той візьме цю зброю.
Хто зважиться з Роландом стать до бою.
— Золотії слова,— зауважив Санчо,— і аби в дорозі нам не був потрібен Росинант, то його теж можна б підвісити.
— Ні,— мовив Дон Кіхот,— ні Росинанта, ні моїх риштунків підвішувати негоже, а то ще скажуть про мене: за хорошу службу та погана шана.
— Свята правда, вашець,— згодився Санчо.— Кажуть же мудрі люди, що не бий сідла за вину осла, а в тім, що сталося, винна ваша милость, тож і карайте себе самого, а не зривайте свою оскому ні на сих збагнітованих і закривавлених обладунках, ні на плохуті Росинан-тові, ні на моїх ніжних ногах і не вимагайте, щоб вони тюпали більше, ніж слід.
У таких речах і розмовах збіг у них цілий день, а зарівно і наступні чотири, і не сталося нічого, що б їхню подорож переп’яло. А на п’ятий день, впавши в якесь село, побачили вони, що біля заїзду тиснеться юрба: це було саме на храм. Коли Дон Кіхот наблизився до натовпу, якийсь пахар, піднісши голос, промовив:
— Ці два сеньйори допіру прибули, нікого тут не знають, хай хтось із них розв’яже нашу зваду.
— З дорогою душею,— одказав Дон Кіхот,— розв’яжу її справедливо, якщо тільки розберуся як слід.
— Тут таке діло, панунцю,— почав пахар,— один наш односілець — він у нас грубий і важить одинадцять каменів — викликав бігти навзаводи сусіду свого, а той важить лише п’ять. За умовою їм треба пробігти відстань сто ступнів, але з однаковим тягарем. Коли ж запитали у заводіяки, як ті тягарі врівноважити, він сказав: хай викликаний, який важить п’ять каменів, завдасть собі на плечі’шість каменів залізяччя. Тож вага худого і грубого зрівняється, і в того, і в того вийде по одинадцять каменів.
— Ні, так не годиться! — заволав Санчо, вихоплюючись поперед Дон Кіхота.— Всім відомо, що днями я був за губернаторя і за суддю, тож я й повинен розв’язати зваду й винести ухвалу.
— Тобі й карти до рук, друже Санчо,— промовив Дон Кіхот,— я зараз ні до чого не зугарен, у голові у мене якась завірюха.
Діставши дозвіл, Санчо обернувся до пахарів з річчю, а ті з’юрмились круг нього в чеканні на присуд і роти пороззявляли.
— Товариство, вимога грубого геть-то безглузда і несправедлива, бо викликаний на герць, як уже повелося і як усі знають, має право обібрати рід зброї, а отже, неприпустимо, щоб грубий обібрав таку зброю, яка наперед завадить і не дасть худому перемогти. Тому моя ухвала така: хай заводіяка грубий зчистить, зріже, зіскребе, скине, зніме, знесе будь-де на своєму тілі, де тільки йому заманеться і прибандюриться, і зменшить м’яса на шість каменів, по чому в нім зостанеться всього лишень п’ять каменів ваги, і він зрівняється зі своїм супротивником і кап-у-кап до нього підійде — ось тоді хай собі й біжать на рівних.
— Далебі,— заволав один ратай, вислухавши Санчів вирок,— цей пан глаголить, як святець, і розв’язує спори, як панотець! Але тут одна заковика: навряд щоб грубий захотів зрізати з себе навіть унцію м’яса, не то що шість каменів.
— Хай краще зовсім не бігають,— зауважив інший,— худому нема чого надриватися, а грубому себе чикрижити; утопімо половину застави в вині і запросімо їмостей до доброї корчми, а піде дощ — хай на мій плащ.
— Дякую вам, панове,— одказав Дон Кіхот,— але я не можу затримуватись ані на хвилю: невеселі думи й осмутнії події змушують мене бути неґречним і поспішати.
На сім слові, підостроживши Росинанта, рушив далі, пахарі ж стояли й чудувалися як з його дивачної фігури, такої одмінної од усіх, так і з мудрості його пахолка, бо за такого вважали Санча. Один ратай гукнув:
— Якщо такий мудрий пахолок, то який же мусить бути його пан! Закладаюся, що як їдуть вони по науку до Саламанки, то в три мига пошиються в столичні алькальди. Учитися й учитися — ось що головне, а все інше трин-трава. Звісно, воно-то треба ще, щоб тобі підсобили і щоб тобі добре повелося; а там глядь, а.в тебе в руці жезл, а то й митра на голові.
Обночувалися пан і пахолок у чистім полі, під голим і відкритим небом, а на другий день рушили далі, аж це дивляться, а назустріч їм чоловік, пішаниця, з бесагами на карку і з дротиком, чи радше києм у руці, причандалом усіх гонців; підійшовши до Дон Кіхота ближче, він раптом придав ходи і, порвавшись майже бігом до рицаря, поцілував його в праве стегно, бо не дістав вище, а потім з радістю в голосі гукнув:
— Ах, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, як же зрадіє пан мій дук, коли овідається, що вашмосць повертається до нього в літошній палац. Адже він усе ще там із сеньйорою дукинею.
— Я вас не знаю, друже,— заявив Дон Кіхот,— і так і не знатиму, поки мені самі не скажете.
— Я, пане Дон Кіхоте,— одказав посланець,— Тосілос, льокай дука, мого пана, того самого, який не побажав з вашмосцю герцюватися через одруження з дочкою доньї Родрігес.
— На Бога! — гукнув Дон Кіхот.— Невже ви той, кого мої вороги чорнокнижники перечарували, як ви сказали, в льокая, аби уйняти мені честі звитяжця?
— Годі-бо вам, зацний пане,— мовив гонець,— не було тут ніяких чарощів чи злицювання: виїхав я на боїще льокаєм Тосілосом і таким самим льокаєм Тосілосом від’їхав. Оженитися я надумав без усякої драчі, так мені припала дівчина до мислі. Проте все вийшло інакше, ніж я сподівався. Тільки-но ваша милость виїхала за браму, як дук, мій пан, звелів одважити мені сотку київ за те, що я не виконав наказу, одержаного перед герцем, і все стало на тому, що дівчина постриглася ¦в черниці, донья Родрігес перебралася до Кастілії, а мене мій пан послав до Барселони з листом до віце-короля. Якщо вашмосць рачить викушати доброго, хоть і теплуватого винця, то я маю з собою тикву з міцним трунком і кілька грудочок трончанського сиру, здатного викликати й будити спрагу, якщо вона приспана.
— Запрошення охоче приймаю,— обізвався Санчо,— нема чого монятися, нумо, смикнемо, добрий Тосілосе, навкір і назло всім чорнокнижникам обох Індій.
— Тоді ти, Санчо,— мовив Дон Кіхот,— найбільший обпияка та обжера на світі і найбільший невіголос на всім крузі земнім, бо ти ніяк не дошолопаєш, що гонець сей зачарований і що се ніби-Тосілос. Залишайся з ним і напихай свою кишку, а я рушу поволі вперед, поки ти мене наздоженеш.
Льокай зареготав, відкоркував тикву, вив’язав з торби сир і хліб, а потім вони засіли з Санчом на зеленій мураві і.любо-мирно спорожнили дотла сакви, і то так усмак, що навіть облизали пакета з листами через те, що сиром пахтів. Підживившись, сказав Тосілос Санчові:
— Твій пан, друже Санчо, неодмінно повинен бути божевільниік
— Як це повинен? — відрік Санчо.— Нікому він нічого не винен, він за все розплачується, тим паче, що монета його — щире божевілля. Я теє добре бачу і не раз, не два йому правив, але який хосен? А тепер і поготів: адже він геть із глузду скрутився потому, як його заломив лицар Місяця-Білозора.
Тосілос попросив розповісти, як же це сталося, але Санчо одказав, що незручно змушувати свого пана чекати, іншим разом, мовляв, як, може, спіткаються ще. І, стріпнувши крихти з одежі й бороди, він підвівся, сказав Тосілосу: “Бувай!” і, погнавши Сірого вперед, невдовзі прилучився до свого пана, який виглядав його в затінку дерева.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LXVII
Про те, як Дон Кіхот постановив пастушити і жити, поки мине річний реченець, по-сільському, а зарівно і про інші речі, направду втішні п хороші
Якщо був Дон Кіхот многодумний ще перед своєю поразкою, то після падіння того думу стало в нього, як шуму. Він виглядав, як уже сказано, Санча під деревом, а мислі, як принаджені медом мухи, опадали його й жалили: одні роїлися довкола Дульсінеїного одчарування, а інші довкола того життя, що його чекає в вимушеному зачині. Надійшов Санчо й почав хвалити гойність льокая Тосілоса.
— Невже, Санчо,— покликнув Дон Кіхот,— ти все ще думаєш, що він правдивий льокай? Либонь, у тебе з голови вилетіло, як ти сам же бачив Дульсінею, перекинуту й злицьовану в мужичку, а Рицаря Свічад у бакаляра Карраска, адже все теє справа рук моїх гонителів чорнокнижників. Краще скажи, чи не питався ти в чоловіка, якого звали Тосілосом, що прилучилося Альтісідорі: оплакувала вона розлуку зі мною чи вже занехаяла всі мрії про злуку, які вона плекала при мені?
— Ні, пане, я клопотався іншим, і мені ніколи було цікавитися дрібничками,— заперечив Санчо.— Достолиха, ваша милость, невже вам зараз до чужих думок, тим більше любовних?
— Зваж, Санчо,— мовив Дон Кіхот,— одна річ — кохання, а друга — вдячність. Рицар може бути байдужим, але ніяк не може, сказати по щирості, бути невдячним. Альтісідора, ясно, закохалася в мене, подарувала мені, як ти пам’ятаєш, три намітки, плакала, коли я їхав; і без усякого сорома кляла мене, лаяла, лементувала прилюдно; все це ознаки того, що вона мене боготворила, бо гнів коханців звичайно виливається в клятьбі. Не міг я дати їй жадної надії, ані офірувати їй скарбів, бо всі мої сподіванки пов’язані з Дульсінеєю, скарби ж мандро-ваних рицарів, так само як скарби потерчат, то мана і піна; єдине, чим я можу Альтісідорі віддячити, це як я зберігатиму її в пам’яті, проте без ущербку для Дульсінеї, яку ти, Санчо, мабуть, зневажаєш, бо зволікаєш самобичування.й умертвіння плоті твоєї (хай би її вовки розшарпали!); ти, я бачу, прибережеш її червам на з’їдь, але не вконтентуєш бідолашної сеньйори.
— Сказати по щирості, пане,— обізвався Санчо,— я ніяк не второпаю, яку притику має хлоста моєї пані-старої до відчарування зачарованих? Адже це все одно що сказати: “Болить тобі голова? Нашмаруй мастю коліно”. Я принаймні і побожусь, що ні в одній сторії про манд-рованих лицарів, які вашмосць читала, не трапляється відчарованого завдяки хлості. Ну та гаразд, відшмагаю себе, як мені закортить і як лучиться нагода.
— Дай Боже,— одрік Дон Кіхот,— хай окриє тебе ласкою небо, аби ти схаменувся і поміг моїй пані, адже вона пані і твоя, позаяк ти мій пахолок.
Так гомонячи, верстали вони путь, аж це доїхали до того місця, де їх ото бики потоптали. Впізнав його Дон Кіхот і мовив Санчові:
— Ось та луговина, де зуспілися ми з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію — задум сей і свіжий, і дотепний. І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овошем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби — затінок, рожі — благоухання, розлеглі луки — барвисті коверці, прозоре й чисте повітря — свій легіт, місяць і зорі — ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні — втіху, сльози — одраду, Аполлон — вірші, а кохання — помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих.
— Далебі,— признався Санчо,— таке життя мені до шмиги, та й не лише мені — побачать нас бакаляр Самсон Карраско і цилюрник майстер Ніколас, то й собі до нас пристануть і пошиються в пастухи, а там, гляди, і сам панотець приб’ється до нашого куреня, адже він веселун і такий потішник.
— Авжеж,— погодився Дон Кіхот,— бакаляр Самсон Карраско, як він уступить до нашої пастушої громади, а таки вступить, може назватися пастухом Самсонієм або ж пастухом Каррасконом. Цилюрник Ніколас може назватися Нікулосом, як старий Боскан назвався Немо-росом. Ось тільки не знаю, яке ймення придумати пароху — Панот-чіні, Єгомостіо, а втім, як похідне від його сану, йому можна дати прізвисько пастуха Парохіандро. А от прибрати імена пастушкам, в яких ми будемо закохані, ще простіше простого, до того ж ім’я моєї володарки однако личить як принцесі, так і пастушці, то мені нема чого сушить голову, дошукуючись удалішого імені, а ти, Санчо, прибери своїй пастушці яке-хотя.
— Зватиму її лише Терезуля,— заявив Санчо,— бо вона в мене нівроку гладка гладуля, адже її звати Тереза. Мало того: я співатиму їй у віршах і тим доведу, що в мене душа до чужого м’яса не ласа. Панотцеві, щоб на гріх не підкушати, теж негоже заводити пастушку, а щодо бакаляра — вольному воля, а скаженому рай.
— Боже поможи! — гукнув Дон Кіхот.— Та й славно ж ми заживемо з тобою, друже Санчо! Яких тільки жоломійок, самарських кіз, тамбуринів, бубнів і гуслів ми з тобою не наслухаємося! А що як до сього розмаїтого струменту підпряжуться ще звуки альбогів? Матимем повний набір пастушого музичного струменту.
— А що таке альбоги? — поцікавився Санчо.— Зроду про них не чував і не бачив ніколи в житті.
— Альбоги,— пояснив Дон Кіхот,— це залізяки, схожі на мідяні свічники; як їх ударити одну об одну, ввігнутим і порожнистим боком, вони видають звук, що хоть і не вельми ніжний і зграйний, а все ж приємний на слух і суголосний з таким нехитрим сільським струмен-том, як коза або ж бубни. Саме слово альбоги мавританське, як і всі слова нашою мовою, що на аль починаються, наприклад: альманах, алкоголь, алхімія, алгебра, альгвазил, алькальд, алмасен, алькоран тощо, і лише три мавританських слова по-нашому закінчуються на і, себто: каді, мараведі, алкалі. Слова альгелі та альфаку — слова щиро арабські, бо починаються вони на аль, а закінчуються на і. Все це я тобі кажу між іншим, бо мені це спливло на думку мимоволі через це слово альбоги. А потім нам неабияк стане в пригоді на новому для нас полі ось що: адже, як тобі відомо, я трошки віршник, а бакаляр Самсон Карраско — той уже справжній піснетворець. Про пароха сказати нічого не можу, але закладаюся, що й він віршує. Безперечно, й майстер Ніколас не чужий до муз, бо всі чи сливе всі цилюрники — гітаристи й куплетисти. Я скаржитимусь на розлуку, ти славитимеш свою сталість у коханні, пастух Карраскон нарікатиме на те, що його перелюбили, панотець Парохіандро сам підшукає, що йому до мислі, коротко, все буде так гарно, що й ну. На теє одвітував Санчо:
— Я, пане, такий невдаха, що навряд чи доживу до такого житов’я. Ох, які гарні різьбив я б ложки, аби став пастухом! Які мали б ми кльоцки, які вершки, які вінки — словом, мали б усяку всячину, яка тільки водиться у пастухів, отож за мудрагеля я, либонь, не зійшов би, а за штудерника — напевне. Моя донька Санчика носила б нам обіди в поле. Але, гай-гай, вона діваха гожа, а пастухи не ликом шиті, на ходу підметки рвуть, і я не хотів би, щоб вона пішла по вовну, а вернулася стрижена, а то цього гультяйства і спорзних помислів і в полях і в містах, і в пастуших колибах і в царських хоромах скільки завгодно, отож одійди од зла, сотвори благо, чого око не бачить, те й серце не мучить, раз не вбережешся, потім лиха не оберешся.
— Годі прислів’їв, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— будь-якого з них старчить, щоб думку твою з’яснити. Скільки разів тобі торочив, щоб ти не сипав прислів’ями як з рукава і знав міру. А втім, тобі кажи не кажи — як об стінку горох, мати за кнута, а він дзигу круте.
— А мені здається,— одрік Санчо,— що се про таких, як вашець, кажуть: “Насміялась верша болоту, коли оглянеться, аж і сама в болоті”. Сварите мене за пбсловки, а самі нижете їх парочками.
— Зваж, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— я приточую прислів’я до речі, воно в мене пристає, як перстень до пальця, а ти тулиш, як горб до стіни. Пригадується, я тобі вже казав, що прислів’я — то короткі вислови, добуті з досвіду, і то плід роздумів стародавніх мудреців, прислів’я ж, наведене навмання,— то курзу-верзу, а не сентенція. Та годі про це, уже смеркло, звертаймо з гостинця й заночуємо десь поблизу — ранок покаже.
Вони з’їхали з гостинця, і вечеряли вже пізно й убого, на превелику досаду Санча, котрий думав, яких нестатків зазнає мандроване лицарство в своїх митарствах долами й горами, і тільки зрідка заживає благ, спиняючись у замках і оселях, як от, приміром, у дона Дієга де Міранди, на весіллі в Камача-Багатія і в гостині дона Антонія Морена, а проте, зваживши, що не вік же триває і день, і ніч, зночував цю ніч уві сні, а його пан у неспанні.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LXVIII
Про те, як Дон Кіхотові підкладено свиню
Ніч випала темна, місяць хоть і світив, але ховався десь, у неви-димця граючись, річ у тім, що іноді пані Діана заглядає знічев’я до антиподів, залишаючи гори в пітьмі й доли в мороці. Дон Кіхот ісходив до вітру і після первоспів не міг удруге заснути, Санчо ж, навпаки, ніякого другого сну не мав, він затинав хропака з вечора до рана, показуючи цим своє здоров’я нівроку і безпечність. Думи не давали спать Дон Кіхотові, аж він ізбудив Санча і сказав:
— Дивуюсь я, Санчо, твоєму спокою, і, їй-право, здається, що тебе зроблено з мармуру чи твердої бронзи, бо і в тому і в тій ні духу, ні руху. Я чуваю, а ти спиш, я плачу, а ти співаєш, я постую до знемоги, а ти нажираєшся так, що ледве ходиш і дишеш. Доброму служникові годиться ділити знегоди з його паном і журитися з ним заодно хоть би про людське око. Поглянь, яка погідна стоїть ніч, яка довкола пустка, усе це кличе нас чергувати сон з неспанням. Устань же, ради Бога, одійди набік і, сповнившись доброї волі, зваги й відваги, одмір собі триста або чотириста гарячих на рахунок тих, які допоможуть відчарувати Дуль-сінею. Прохаю тебе про се і благаю, оскільки не хочу моцюватися з тобою, як минулого разу, я пам’ятаю, яка в тебе важка рука. Коли ж ти відшмагаєшся, ми ніч зночуємо в співах, я про розлуку співатиму, а ти про свою вірність, ось так ми й дамо почин тому пастушому життю, яким у селі житимем.
— Пане,— заперечив Санчо,— я не чорнорижець, аби схоплюватися серед ночі й умертвляти плоть, тим паче не годиться, на мій суд, після хлости, як усе болить, переходити до співів. Дайте мені, вашець, спати і не принаглюйте мене до сікуції, бо от прцсягнусь, що довіку не діткнуся шерстиночки на моїм одінні, не то що Іволосу на тілі.
— О душе закосніла! О зброєноше безсердечний! Чи ж я не годував тебе, чи ж я не вщедряв тебе пасками і не збирався вщедряти ними й далі! Завдяки мені ти став губернатором, завдяки мені ти грієш надію дістати графський титул або щось не нижче, і надія тая здійсниться не пізніше, ніж через рік, бо post tenebras spero lucem*.
* По темряві на світло сподіваюсь (латин.). З книги Іова (XXX, 26).
— Мені це невтямки,— мовив Санчо,— я знаю лише, що поки я сплю, не боюся нічого, ні на що не сподіваюсь, не журюсь і не радію. Благо-словен той, хто сон вигадав, адже це плащ, що окриває всі думи людські, пожива, що гамує голод, вода, що тамує спрагу, вогонь, що зігріває холод, холод, що прибиває сквар, зрештою, це єдина обігова монета, на яку все можна купити, це терези й гиря, що врівноважує короля з пастухом і простака з мудрагелем. Одним лише сон негарний: кажуть, він подібний до смерті, бо між заснулим і мертвим невелика ріжниця.
— Ніколи ще, Санчо,— обізвався Дон Кіхот,— ти не висловлювався так вигадливо. Аж ось коли я зрозумів, яке слушне оте твоє улюблене прислів’я: “Не з ким родився, а з ким водився”.
— Ага, паночку мій ґречний! — гукнув Санчо.— Зараз уже не я нижу прислів’я, зараз вони у вас так і злітають— з язика, ще краще, ніж у мене, тільки й того, що пословки вашмості виходять до ладу, а мої — не до прикладу, ну та все ж, що не кажи, а й ті, і ті — пословки. Саме в цю хвилю почувся глухий гомін і якісь прикрі згуки, що лунали на всю долину. Зірвався Дон Кіхот і схопився за меч. Санчо ж прикуцьнув під свого Сірого, а з боків загородився риштунками і в’ючним сідлом: джура перелякався не менше, ніж його пан схвилювався. Гомін дужчав, наближаючись до двох наполоханих, точніше, не двох, а одного, бо хоробрість другого добре знана. А річ ось у чім: кілька чоловік гнало продавати на ярмарок понад шістсот свиней, і ось ці самі свині рохканням і кувіканням зчиняли такий гамір, який оглушив Дон Кіхота й Санча, тож вони ніяк не могли второпати: що ж воно діється. Величезна хрюкотлива череда налетіла на Дон Кіхота й Санча і, не зваживши ні на того, ні на того, пройшла потоптом по обох, розваливши Санчові шанці і збивши з ніг не лише Дон Кіхота, а й Росинанта. Навальність нашестя сієї безрогої нечисті, а також і хрокання її, порвали й змели на землю кульбаку, збрую, Сірого, Росинанта, Санча та Дон Кіхота. Санчо якось зіп’явся на рівні й попросив у свого пана меча, щоб заколоти з півтузіні безчільних сих їмостей безрогих, бо він уже прирозумів: потоптали його саме безрогі. На те Дон Кіхот відповів:
— Облиш їх, друже: ця зневага послана мені як розплата за мій гріх, і справедлива кара небес, що вражає переможеного мандрованого рицаря, в тім і полягає, що його опадають шакали, тнуть оси і топчуть свині.
— Либонь, небесна кара,— підхопив Санчо,— вражає і джур тих 1 переможених лицарів, і лежить вона в тім, що їх кусають мухи, їсть
нужа і в’ялить голод. Хай би ще ми, джури, доводилися лицарям синами чи найближчими родичами, тоді не кривдно було б, що нас карають за їхні гріхи аж до четвертого коліна, але в якому ж покре-венстві Кіхоти і Панси? Ну гаразд, лягаймо де-небудь та поспімо до ранку, а там побачимо.
— Спи, Санчо,— одказав Дон Кіхот,— ти родився, щоб спати, а я родився чувати, а поки до світу дам волю думам і виллю їх мадри-гальчиком, якого нишком од тебе зложив сеї ночі в голові.
— Як на мене,— зауважив Санчо,— багато дум для пісеньки не треба. Співайте собі, вашець, скільки-хотя, а я передрімаю, скільки мога.
Одразу, розклавшись привільно на землі, Санчо скукобився й заснув, як убитий, байдужий до клопотів про борги й розписки, до всіх .пере-чувань душевних. А Дон Кіхот, спершись на стовбур чи то бука, чи то корківця (Сід Ахмет Бен-Енхелі не вказує, яке саме було те дерево), в супроводі власних зітхань заспівав:
Володарю Амуре,
Згадавши, як жорстоко я караюсь,
Я вмерти пориваюсь,
Скінчити прагну це буття похмуре.
А досягну могили,
Що всім земним злигодням пристань тиха,-
І де береться втіха,
Я знов живу й на смерть не маю сили.
Так, у житті сконавши,
У смерті я знаходжу воскресіння;
Предивне це боріння,
Де смерть з життям себе змагають завше!
Кожну стрічку він окселентував численними зітханнями й досить рясними слізьми: адже серце його тужить і рветься на клапті, як згадає про поразку і розлуку з Дульсінеєю.
От уже й задніло, сонце било Санчові в живі очі й нарешті збудило,— він позіхнув, потягся, аж у кістках залускотіло; побачивши, якого спустошення завдали свині його припасам, прокляв він череду, а відтак і декого вище. Врешті обидва рушили далі і так уже надвечори уздріли, як назустріч їм суне душ десять комонних і душ п’ять піших. Серце у Дон Кіхота закидалось, а в Санча тьохнуло: тії люди були озброєні копіями й щитами і виглядали бойовито. От Дон Кіхот обернувся до Санча з такими словами:
— Аби я міг, Санчо, взятися до зброї, і моя обітниця не зв’язувала мені руки, я розправився б з сією галайстрою, що їде напроти, як з тими пундиками чи марципанами. А втім, може, потерпаємо ми даремно.
Тим часом верхівці під’їхали, мовчки оточили Дон Кіхота і, піднявши копія, притулили клюги до його грудей і спини, погрожуючи вбити. Один пішаниця дотулив пальця до губів: тільки белькни, зараз заціплю тобі, схопив Росинанта за вуздечку і повів його манівцями, інші ж, заховуючи предивну мовчанку, погнали слідом за тим, хто вів Росинанта, Санча й Сірого. Двічі-тричі поривався наш рицар запитати, куди його цуплять і чого од нього хочуть, та тільки зіпав, бо рот його запечатувався списовими клюгами. Така сама доля спіткала й Санча: всі його намагання озватися закінчувалися тицянням очепу в нього, а заодно і в Сірого, ніби й той збирався заговорити. Споночіло, всі додали ходи, і страх обох бранців ще посилився, тим паче, що провожаті ще й сварилися:
— Мерщій, троглодити!
— Цитьте, варвари!
— Начувайтеся, канібали!
— Не скигліть, скіфи, не лупайте очима, люті Поліфеми, кровожерні леви!
До цих вони ввертали ще й інші такі самі прикладки, нестерпні для ушей бездольного рицаря та його джури.
Санчо, той дорогою бубонів собі під носа: “Хіба ми такі-сякі діти? Хіба ми вариводи і кандибали? Хіба нас аж скіки, щоб бути якимись каліхвемами? Ні, не до шмиги мені ці прикладки! І де вони взялися на нашу голову? Біда біду побиває. Аби лиш ця пригода-знегода не пішла далі київ!”
Дон Кіхот з дива не міг вийти: як він не ходив до голови по розум, так і не здогадався, що це за люди, такі люті й лайливі — ясно, од них жди не добра, а лиха.
Нарешті десь о першій ночі прибули до замку, Дон Кіхот одразу його впізнав: це ж дуків замок, де вони з Санчом недавно були в гостині.
“Хай Бог милує! — подумав Дон Кіхот, дорозумівшись, де він.— Що ж це таке? Адже цей дім відзначався гостинністю і привітністю. А втім, для переможених усе хороше скидається злим, а зле найгіршим”.
В’їхали на головний дитинець замковий, пишно прибраний і оздоблений. Ось чому їхній подив зріс, а страх подужчав. Та про це в наступному розділі.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LXIX
Про найрідкіснішу і напдивнішу з усіх пригод, які протягом сієї великої історії лучилися Дон Кіхотові
Після спішування верхівці, вкупі з пішаницями, раптово порвавши, як лантухи, Санча і Дон Кіхота, внесли їх на дитинець; навколо дитинця палахкотіло понад сто смолоскипів, у підставках повтулюваних, а на кружганку горіло понад п’ятсот посвітачів: незважаючи на темну ніч, тут стояв ясний день. Посеред дитинця здіймався катафалк заввишки з два лікті, запнутий наметищем з чорного оксамиту, кругом на східцях ясніли свічки з ярого воску в срібних свічниках, числом понад сто, а на самім катафалку спочивала дівчина, там така гожа, що своєю красою вона, здавалося, скрашувала саму смерть. Голова її у вінчику з най-розмаїтіших духмяних квіток лежала на грезетовій подушці, а в руках, на грудях скрижованих, вона тримала золотаву звитяжну віть пальмову. Оподаль зведено помісток, на помістку поставлено два кріселка, на яких сиділи, судячи з корон на їхніх головах і з берлів у руках — царі, чи то справжні, чи то лже-царі. Обабіч помістка, куди вели кілька східців, стояли ще два кріселка, і от ті, хто ніс на руках Дон Кіхота й Санча, на ці крісла їх і всадовили, і все це не зронивши ні слова й зацитькавши на мигах обох бранців, але ті й так німували, вражені всім побаченим. Тим часом на помісток зійшли з численним почтом великої руки люди, в яких Дон Кіхот одразу впізнав дука й дукиню, своїх гостителів, і вмостилися в пишні крісла обіч тих ніби-царів. Хто не здумівся б на все те, надто як ми додамо, що в небіжчиці, покладеній у катафалк, Дон Кіхот упізнав прехорошу Альтісідору? Скоро дук і ду-киня зійшли на помісток, Дон Кіхот і Санчо підвелись і низенько їм уклонились. У відповідь ті ледве кивнули.
Тут появився послугач і, підступивши до Санча, накинув на нього чорну барханову кирею з нашитими перетиками, на взір омахів полум’я, і, скинувши з голови шапку, надів митру, таку, як ото носять засуд/кені Святою Інквізицією єретики. При цьому він шепнув, щоб Санчо мовчав, як риба, інакше йому всунуть у рота затичку, а то й порішать. Озирнувши себе, Санчо побачив, що він увесь у полум’ї, але оскільки воно його не пекло, то він і вусом не моргнув. Скинув з голови митру, узрів намальованих на ній чортів, знову покрився і промимрив:
— Якщо полум’я не пече, то й чорти мене не порвуть.
Дон Кіхот і собі бликнув на Санча, і хоч страх зціплював кров у жилах, не міг не осміхнутися. Аж це, певне, з-під катафалка, стиха и ніжно затурлюкали флейти, і ця музика без людських голосів (саме-бо мовчання мовчало мовчки) лунала особливо солодко й чарівно. Нараз при узголів’ї тієї ніби-небіжчиці вродився гожий хлопець у римських шатах і, приграючи собі на арфі, проспівав так чисто і доброгласно два станси:
Поки не оживе Альтісідора,
Уражена жорстоким Дон Кіхотом,
Поки гнітить жалоба ця сувора
Всіх дам придворних, відданих скорботам,
Поки не убере моя сеньйора
Своїх дуень єдвабом і камлотом,-
Співатиму я голосно про неї,
Дзвінкіш від чародійника Орфея.
Я виконаю цю мою повинність
Не тільки в цім житті недовговічнім,-
І в смертний час явлю чуття незмінність,
Співаючи про тебе ладом звичним;
Мій дух, зложивши з себе персті тлінність,
У Тартарі, у мороці безрічнім,
Тебе прославить, і від чар поета
Замре недвижно каламутна Лета.
— Годі! — озвався один із тих царів мимоволі.— Годі, співаче предивний! Так можна без кінця-краю оспівувати кончину і звабу незрівнянної Альтісідори, а вона ж, Альтісідора не мертва, як невіголоси гадають, а жива, жива, бо слава про неї так і буяє по світу, жива, бо приявний тут Санчо Панса прийме муку задля її воскресіння. О Рада-манте, ти ж бо вкупі зі мною твориш суд у темних вертепах Дітових і відаєш усе, що недовідомою долею суджено нам учинити, аби вернуть до життя сюю діву, тож речи теє нам і ясуй не гаючись, щоб нас звеселило нарешті її довгождане воскресіння.
Скоро суддя Мінос, товариш Радамантів, сказав ті слова, як Рада-мант підвівся і заглаголав:
— Гей ви, придворні челядники, старші й молодші, дорослі й малі, гайда усі сюди і пацніть двадцять чотири рази Санча по носі, двадцять разів його вщипніть і шість разів уколіть шпильками в плечі й крижі, бо од цього обряду залежить Альтісідорин рятунок.
Почувши цей заклик, Санчо не витримав і сказав так:
— А пся крев! Та я швидше в турка перевернуся, ніж дам себе пацати по носі і лице м’яшкурити! Достолиха! Так вам ця діва і воскресне, якщо мені м’яшкуритимуть лице! Вподобала баба петрушку, як не на борщ, то на понюшку! Дульсінею зачаровано — нумо шмагать мене, щоб вона одчарувалась, померла Альтісідора, бо Пан Біг наслав їй хворість, так треба, аби вона ожила, бачте, двадцять чотири рази пацнуть мене по носі, пошаткувати моє тіло голками-шпильками і до синців пощипати мені плечі! Діверам своїм таке робіть! Я старий пес, мене не підманиш на цю-цю!
— Умреш! — гукнув Радамант.— Угамуйся, тигре, скорися, думний Немвроде, терпи й мовчи: од тебе не вимагають неможливого! І годі розводитися про те, яке важке це завдання. Все одно будеш пацаний, пошаткований голками-шпильками, і ячати тобі од щипків! Гей, службо, виконайте мій розказ, а то узнаєте, почім ківш лиха!
Тут на дитинці показалися шість дуень; ішли у колосок, чотири окуляристі, а руки в усіх підняті, і рукави на чотири пальці прикорочені: так руки, за теперішньою модою, здавалися довші. Ледве узрів Санчо дуень, бугаєм заревів, гукаючи:
— Хай мене пацає по носі весь рід людський, тільки щоб дуеньї до мене не торкались: нема дурних! Згоден, щоб дряпали мені твар коти, як дряпали вони в цім самім замку пана мого, коліть моє тіло гострими штилетами, рвіть мої рамена розпеченими кліщами — стерплю геть-чисто все, аби панству догодити, але м’яшкурити мене дуеньям не дамся, хай я піду к нечистому!
Тут не витримав уже Дон Кіхот, обернувшись до Санча, мовив так:
— Терпи, сину, прислужись панству і подякуй небові, що такою благою силою тебе вщедрило: своїми муками відчаровувати зачарованих і мертвих воскрешати.
Дуеньї підступили вже до Санча, і джура, упокорений і вгамований доказами свого пана, умостився зручніше в кріслі і підставив лице першій, дуенья ж з розгону пацнула його по носі й присіла в уклоні.
— Менше церегелів і менше шмарунків, сеньйоро дуеньє,— ознайомив Санчо,— їй же Богу, ваші руки тхнуть тувалетним оцтом!
Зрештою всі дуеньї обпацали його, інші домівники його поскубли, але чого Санчо не міг стерпіти, то це колоття шпильками: зірвався з крісла, схопив у нестямі першого-ліпшого смолоскипа й порвався з ним на дуень і на всіх катів з криком:
— Гетьте, пекельники трикляті! Я не з каменю, щоб так мене мордувати!
Тут утомлена, очевидно, довгим лежанням горілиць Альтісідора повернулася на бік. Побачивши теє, присутні всі майже одними устами гукнули:
— Альтісідора оживає! Альтісідора жива!
Радамант уговкав Санча: те, ради чого його мордовано, звершилося. Тільки-но Дон Кіхот узрів, як ворухнулася Альтісідора, укляк перед
Санчом і вирік:
— Пора, синку мій ріднесенький, а не мій зброєноша, відміряти собі кілька різок з числа обіцяних завдати собі для відчарування Дульсінеї. Нині, кажу тобі, потуга твоя в повній силі, і ти здатен звершити ту бла-годію, якої од тебе чекають.
На теє Санчо одмовив:
— Це вже, я вам кажу, каверза на каверзі, а не мед на коржі. Мало того пацання, щипків і шпилькування, ще нате вам різок! Ліпше візьміть каменюку, прив’яжіть мені на шию і киньте мене в колодязь. їй-Богу, це буде не важче, ніж стати козою відпущення за чужі болещі. Дайте мені спокій, інакше, далебі, все тут порозметаю к чортам собачим!
Альтісідора вже сіла на своїм катафалку, і в цю мить заграли жоло-мійки, їм вторували флейти й окрики всіх присутніх:
— Хай живе Альтісідора! Альтісідора хай живе!
Дуцтво підвелося, за ним повставали царі Мінос та Радамант, і всі гуртом, разом з Дон Кіхотом та Санчом, рушили до Альтісідори, аби повіншувати її й спустити з катафалка, Альтісідора ж, удаючи знемогу, вклонилася їхнім ясновельможностям і їхнім величностям, потім, глянувши скрива на Дон Кіхота, сказала:
— Прости, Боже, тебе, нечуственний рицарю: через твою жорстокість я пробула на тім світі, як здалося мені, понад тисячу років. А тобі, найжалісливіший на крузі земнім зброєносцю, я вдячна, що вернув мені життя. Від сьогодні, друже Санчо, в твою власність переходить півтузіні моїх сорочок: перешиєш для себе. Не всі вони, щоправда, цілі, зате вже чисті аж-аж.
Санчо, уклінний і простоволосий, чмокнув Альтісідору в руку. Дук звелів узяти в нього митру й вернути шапку, надіти на нього куцину, а огненну кирею скинути. Санчо попросив дука залишити йому кирею і митру: хай буде спогад про незвичайну пригоду. Дукиня на знак своєї прихильності вволила його прохання. Дук розпорядився дитинець очистити й розійтися всім по світлицях. Дон Кіхотові й Санчові одведено ту саму кімнату, де вони жили раніше.
«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LXX,
що йде за шістдесят дев’ятим і оповідає про речі, аж ніяк не зайві для розуміння цієї історії
Сю ніч Санчо спав на розкладачці в одній з Дон Кіхотом кімнаті; звісно, аби змога, він би радо цього уникнув: його пан неодмінно почне в’язнути до нього з розмовами і не дасть очей склепити, а йому не до балачок, так йому боліли й сковували уста перенесені катуші. Краще проспати цю ніч у курені, але на самоті, ніж у пишних палатах, але удвох. Як виявилось, потерпав він і боявся не даремно. Тільки-но його пан простягся на ложі, як уже озвався до нього:
— Ну як тобі, Санчо, нинішні події? Велика і владна сила любовної погорди, ти ж бачив теє сам: Альтісідора померла не від стріл, не від меча чи якоїсь іншої броні, не від трутизни смертяної, а від зневаги і байдужості, які вона постійно бачила од мене.
— Хай би собі вмирала,— заперечив Санчо,— на здоров’я, коли і як їй заманеться, а мені б дала спокій, я ж бо її не прилюбляв і погордою не вбивав. Мені ніяк невтямки, яка залежність між воскресінням Альті-сідори, дівахи занозистої, хоть і тямковитої, і, як я уже казав, мордуванням Санча Панси? Ось тепер я переконався цілком і до решти, що чорнокнижники і чаровиння існують на світі, і Боже збав мене од них, а то самому мені їх не збутися. Тож благаю вашець: дайте мені спати і більше ні про що не питайте, а то в вікно викинусь.
— Спи, друже Санчо,— одповів Дон Кіхот,— якщо тільки шпиль-кування, пацання і щипки не завадять тобі заснути.
— Нема кари принизливішої,— обізвався Санчо,— ніж пацання по носі, надто як пацають дуеньї, цур їм, пек! І ще раз благаю вашець: не заважайте мені спати, бо сон — це полегкість мукам, перебутим наяву.
— Нехай так,— мовив Дон Кіхот.— І Бог з тобою.
Зрештою обидва заснули, і Сід Ахмет, автор великої сієї історії, вважає за доречне саме зараз оповісти й пояснити читальникам, що схилило дуцтво розіграти згадану дотепну виставу. Тож Сід Ахмет повідає, що бакаляр Самсон Карраско не забув, як Дон Кіхот подужав і вибив з сідла Рицаря Свічад; це падіння й поразка розладнали і знівечили всі його задуми; тож він постановив ще раз поспитати щастя, сподіваючись на кращий наслідок. Довідавшись у пажа, посланого з листом і подарунками до Санчової жінки, Терези Пансихи, де перебуває Дон Кіхот, бакаляр роздобув нову лицарію і коня, на тарчі намалював місяць-білозір, обв’юкував бойовою справою мула і взяв собі в прово-жаті не колишнього свого джуру Томе Сесьяля, а іншого хлопа, не відомого ні Санчові, ні Дон Кіхотові. Прибувши до цього замку, бакаляр узнав у дука, яким шляхом і яким маршрутом поїхав Дон Кіхот, правлячись на сарагоський турнір. Окрім того, дук йому оповів, як закпили вони з Дон Кіхота, вигадавши, що одчарування Дульсінеї має окошити-ся на Санчовій пані-старій. При цьому бакалярові стало відомо, як Санчо поштукував з своїм паном, переконавши його, що Дульсінея зачарована і злицьована в мужичку, і як дукиня, малжонка хазяїна, запевнила Санча, що він уклепався, оскільки Дульсінея таки зачарована. Всьому цьому бакаляр сміявся й дивувався чимало, оцінивши як Сан-чову хитрість і простацтво, так і незмірне Дон Кіхотове навіженство. Дук попросив бакаляра в разі, як він зуспить Дон Кіхота, байдуже, заломить його чи ні, повернутися до замку й розповісти, на чому все стало. Бакаляр так і вчинив, вирушив на пошуки Дон Кіхота і, не знайшовши його в Сарагосі, поїхав далі, а потім зайшли події, вже нам відомі. Бакаляр завітав до дука, передав йому все, згадав, на яких умовах герцівники билися, і додав, що Дон Кіхот яко правдивий ман-дрований рицар, вірний слову, вже вертається до себе в село, щоб перебути там рік відлюдьком, може, за цей час, як думав бакаляр, Дон Кіхот очуняє і оздоровіє, лише задля цього він, бакаляр, і затіяв усе це лицювання: це ж треба було, щоб рішився ума саме такий мудрагель, як Дон Кіхот. На тім бакаляр розпрощався з дуком і повернувся до свого села, аби дожидатися там Дон Кіхота, що був усе ще в дорозі. Бакалярова оповідь придалася дукові на нову витівку — так він кохався в усіх чинах і вичинах Санча й Дон Кіхота. І от він по всіх призамкових шляшках і путівцях, кудою тільки, на його суд, міг їхати Дон Кіхот, порозставляв свою численну челядь, пішу й кінну, з розка-зом, добровільно чи живосилом, допровадити, як пощастить перейняти, Дон Кіхота до замку. І челядь його перейняла й обвістила про теє дука, а дук тільки того й чекав і, попереджений про рицареве прибуття, звелів запалити на дитинці смолоскипи й посвітачі, а Альтісідору покласти на катафалк, змайстрований з усім указаним справиллям, і то так лепсько і природно, що здавався справжнім. І ще Сід Ахмет мовить ось що: сміюни, на його думку, були такі самі шаленці, як і обсміювані, адже завзяття, з яким дуцтво строїло над двома простаками смішки, свідчило, що й воно несповна. А наші глупаки саме освінули: один спав без задніх ніг, а другий чував, віддавшись невиразним мріям; разом із сонцем вони й повставали; гідне уваги, що пуховії пуховиці ніколи не підкушали Дон Кіхота, байдуже, чи був він на коні, чи під конем. У цей час Альтісідора (повернена в Дон Кіхотовій уяві од смерті до життя), вволяючи примху свого панства, в тому ж вінці на голові, в якому на катафалку лежала, в туніці з білої тафти, золотими квітками всипаній, з розпущеними по плечах косами і з патерицею дорогого ебенового дерева в руці, вступила до світлиці Дон Кіхота. Той, збентежений і здумілий її появою, скулився, майже з головою забрався під ковдри й простирала і онімів, не можучи здобутися на жодне ґречне слово. Альтісідора вмостилася на стільці при узголів’ї і, зітхнувши зглибока, заговорила тихим і ніжним голоском:
— Коли знакомиті женщини або ж скромні дівки топчуть свою честь і дозволяють своїм устам вибігати за межі звичайності й розголошувати сокровенні тайнощі серця, значить, вони з конечності вдаються до цього вчинку. Я, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, саме одна з таких дів: я закохана, зневолена і зневажена, а проте я терпелива й чеснородна, і от через ці мовчазні муки серце моє ье витримало і порвалося, і я наразила своє життя. Два дні тому через суворість, з якою ти мене трактував,
Ти, до скарг байдужий, як той мармур,
ти, твердокам’яний рицар, я померла, принаймні всі, хто мене бачив, вважали за мертву: якби Амур не змилувався наді мною і не допоміг мені врятуватися ціною муки доброго цього зброєноші, так би я й зосталась на тому світі.
— Ліпше б Амур прирік на муки мого осла,— впав у слово Сан-чо,— я б йому спасибі сказав. Але скажіть, сеньйоро, дай вам Боже по-тульнішого за мого пана коханця: що ж ви на тім світі бачили? Що там твориться у пеклі? Я проти того вас питаюсь, що як умирають з розпуки, то неодмінно попадають у пресподницю.
— Сказати по щирості,— відповіла Альтісідора,— я померла, та не зовсім, бо до пекла не втрапила, адже аби я загула туди, то назад не вибралась би ніяким світом. Насправді я дійшла тільки до брами, дивлюсь, аж там чорти, десь із тузінь, ганяють опуку, всі в плюндрах і в камізельках з комірцями, фламандським мереживом оздобленими, і з мереживними таки рукавчиками-манжетами, вкороченими аж на чотири пальці, щоб було замашніше. В руках вони тримали огняні ракетки. Але найбільше ударило мене те, що замість опуки вони перекидалися книжками, чи то вітром, чи то пухом наповненими — диво дивне, та й годі. І вже живим вразом вражало, що попри звичай у гравців радіти виграшеві чи журитися програшем, чулася тільки гризня, лайка, пересварка.
— Воно й не дивина,— зауважив Санчо,— чорти, грають вони чи не грають, виграють чи програють, вічно незадоволені.
— Авжеж,— притакнула Альтісідора,— але мене дивує ще одне (власне, здивувало тоді): після першого ж удару вже було по опуці, тож доводилося раз у раз міняти ці книжки, старі й нові, чудасія, та й годі. Одну книжчину, зовсім новеньку й гарно оправлену, загилили так, що з неї вивалилися всі хляки й порозліталися сторінки. Один чорт сказав другому: “Глянь, що то за книжка”. А той: “Друга частина історії Дон Кіхота з Ламанчі”, але це твір не Сіда Ахмета, першого його автора, а якогось арагонця, нібито уродженця Тордесі-льяса”.— “Заберіть її геть,— сказав перший чорт,— і киньте аж у пресгіодницю, щоб очі мої більше не бачили”.— “Невже це така кепська книжка?” — спитав другий. “Така поганюща,— відповів перший,— що якби я зумисне награмузляв гірше, в мене б нічого не вийшло”. Вони поновили гру і давай перекидатися іншими книжками, а я, почувши Дон Кіхотове ймення, таке дороге й любе, гарненько запам’ятала це видиво.
— Атож, це було видиво,— обізвався Дон Кіхот,— другого мене на світі нема, хоть тая історія ходить по руках і ні в одних руках не за-тримуєтьсЯі бо кожен їй дає носака. Мені байдуже, коли мені кажуть, що я марою блукаю в пітьмі пекла або по сонячній землі, бо я не той, про кого в тій історії ходить. Було б вона хороша, істинна й правдива, то прожила б віки, якщо ж вона погана, то шлях її від колиски до могили недовгий.
Альтісідора зібралася знову шпетити Дон Кіхота, але той її урвав:
— Уже казав-єм не раз і не два вам, сеньйоро, як мені прикро, що ви накинули оком на мене, бо я можу відповісти лише вдячністю, але не взаємністю. Я уродився для Дульсінеї Тобоської, Провидіння (якщо воно існує) судило її мені, і годі думати, щоб якась інша ліпота витіснила її з моєї душі. Хай же сказане остаточно переконає вас на інше, аби ви почали шануватися знову, бо неможливого вимагати годі.
На теє Альтісідора з удаваним гнівом і досадою гукнула:
— Ех ви, тараню висушена, колодо лежача, кісточко фінікова, упертюху, гірший від мужла, який упреться, хоч кілок на голові теши! їй-Богу, накинься я на вас, то неодмінно повидряпую очі! Ви що ж це, розгромлений та ще потовчений, уявили, буцімто я гину за вами? Таж усе те, що ви вночі бачили, підстроєно зумисне: де там гинути, де там умирати, я й не охну через такого дромадера, як ви.
— Охоче вірю,— впав у річ Санчо,— бо смерть з кохання — це ж курям на сміх. Сказати закохані можуть усе, але щоб направді — жоден дурень їм не повірить.
Поки вони так гомоніли, в кімнату вступив той самий музика, співак і поета, який співав два згадані станси, і, низько схилившись перед Дон Кіхотом, сказав:
— Я прошу вашмосць, пане Дон Кіхоте, вважати й числити мене вашим покірником, бо я давно вже схиляюся перед вашим преславним іменем і вашими подвигами.
Дон Кіхот його спитав:
— Скажіть мені, вашець, хто ви єсте, аби моє ставлення до вас одпо-відало вашим заслугам.
Молодик відповів, що він саме той, хто співав уночі величальну.
— Воістину,— зауважив Дон Кіхот,— голос у вас прегарний, але сама величальна здалася мені не вельми доречною: який же зв’язок між віршами Гарсіласа і смертю сієї сеньйори?
— Хай ваша милость не дивується,— заперечив музика,— бо такий звичай новочасних нешеретованих поетів: строчать вони що-хотя і де-хотя крадуть, не зважаючи, чи пасує це до їхніх задумів, і хоч би яку дурницю вони співали чи писали, все йде в них на карб поетичної вольності.
Дон Кіхот збирався відповісти, аж це ввійшли дук і дукиня, і між ними зайшла довга і смаковита розмова; Санчо, той набалакав стільки втішного й дотепного, що дуцтво чудувалося і його простоті, і бистрому розуму. Дон Кіхот попросив одпустити його ще цього самого дня, оскільки рицарям-недобиткам радше випадає жити в закуті, ніж у палатах королівських. їхні ясновельможності залюбки його відпустили, а дукиня спитала, чи не сердиться він на Альтісідору. На те Дон Кіхот одвітував:
— Добродійко моя, чиню вашій милості відомо, що все недугування сієї дівахи знечевля, і кращий на нього лік — чесний і сталий труд. Допіру я од неї дізнався, що в пеклі ходять у коронках та форботах: певне, вона мереживниця, от хай і плете своє мереживо. Снування в руках веретенця не дасть їй снувати в голові образ або ж образи тих, у кого вона закохана. Ото вам і вся правда, і така моя думка, і така моя порада.
— І моя,— втулив слівце Санчо,— щоб це яка мереживниця та вмерла з кохання, такого я ще не чув: тружденниці більше думають як попорати роботу, ніж про гулі. По собі суджу: коли я копаю землю, мені не до думок про мою стару, себто про Терезу Пансиху, а проте я люблю її над усе в світі.
— Правда твоя, Санчо,— мовила дукиня,— від сьогодні саджаю Альтісідору за якесь рукоділля: вона в мене тімаха.
— Пані,— заперечила Альтісідора,— в такому лікові ніякої потреби нема. Самої жорстокості, з якою мене трактував безхатній цей лихо-дійник, досить, щоб я і так викинула його з серця. А зараз я з дозволу вашої високості піду: аби не маячив переді мною його сумний образ, та що там сумний образ — просто гидомирна мацапура.
— Це нагадує мені,— обізвався дук,— відому приказку:
Хто вже лаятись почав,
Той ладен вину простити.
Альтісідора вдала, ніби втирає хусточкою сльози, а потім, уклонившись дуцтву, вийшла з покою.
— Жаль мені тебе, небого,— сказав Санчо,— ох, як жаль: нарватися на кам’яну душу і на дубове серце. От якби ти женихалася до мене, то, їй-Богу, не зосталася б з поламаним возом.
Розмова завершилася, Дон Кіхот убрався, пообідав з дуцтвом і того ж вечора поїхав.
