«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ XII,
в якому Лесик і Жора потрапляють на шкільне горище
Стаття Каті Шалаевої. Двері зачиняються.
Дрижаки. Гоша і Антоша.
“Треба було б зайнятися цим! По Ліна червоних слідопитів”
Це було торік наприкінці другої чверті, перед Новим роком, коли Прометея Гавриловича в школі ще не було, а шкільним завгоспом був Федя.
Знову ж таки не обійшлося без Агашкіна. Власне з Агашкіна все й почалося. Коли б не він, ніякої пригоди не було б. Якось у кінці перерви Агашкіи увірвався до класу такий збуджений і червоний, наче сталося щось епохальне — нашестя інопланетян, позачерговий футбольний чемпіонат світу абощо.
— Ой, чілдрени! Де я тільки що був! — заволав він не своїм голосом.
— Де?
— На горищі! На шкільному горищі! Ой! Там таке!.. Таке!
— Що?
— Ой! Не питайте!.. Фантастика!
— Ну що? Що?
— Сила! Як у замку графа Монте-Крісто… Я там півгодини ходив.
Агашкін явно перебільшував. Перерва тривала всього десять хвилин. Але, як би там не було, хлопці зацікавилися. Горища взагалі сповнені таємниць. На них завжди можна зустріти щось несподіване й загадкове. В усі часи, в усі епохи всіх хлопців світу завжди тягло на горища.
Але шкільне горище завжди було замкнене. На оббитих залізом дверях висів великий візерунчастий, наче з казкової театральної вистави, замок. Ключ був у Феді.
Агашкіну просто пощастило. Видно, завгосп був у цей час на горищі, і тому Агашкін зміг туди зазирнути. Бо коли на наступній перерві хлопці всі гуртом побігли на четвертий поверх, то побачили, що на дверях, як завжди, висить замок.
Але після цього кожному закортіло хоч одним оком глянути, що ж там таке на тому шкільному горищі. І щоперерви хлопці почали бігати на четвертий поверх дивитися, чи висить замок. Замок висів.
Минуло кілька днів. Пристрасті трохи вгамувалися, але горище ие забулося. У п’ятому “Б” (тобто торік) виникла навіть своєрідна гра: хто непомітно, не привертаючи уваги однокласників, перший опиниться на четвертому поверсі, біля сходів, що ведуть иа горище. Причому одразу після дзвоника на перерву бігти туди не дозволялося. Треба було кілька хвилин погуляти по коридору, забігти в буфет абощо. І вже тоді — на четвертий.
Було домовлено: хто перший опиниться біля відчинених горищних дверей, той і зазирне швиденько на горище. Всім навалюватися нічого, бо тоді взагалі нічого не вийде — контакту в учнів із шкільним завгоспом не було.
І от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови иа уроці, п’ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх з класу.
Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші і, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх. У них не було аніякісінької ідеї відносно горища. Просто вони хотіли бути далі від директорського кабінету і від учительської. Коли тебе вигнано з класу, не дуже хочеться бачитися з директором, з класним керівником чи якимось іншим шкільним начальством.
Хлопці піднялися сходами, глянули і завмерли. Вони не повірили своїм очам. Висячого замка иа горищних дверях не було…
Двері нещільно причинені. Ніде нікого. Лише десь унизу, мабуть, на першому поверсі, лунали невиразні звуки — чи то кроки, чи то глухі методичні удари.
Спокуса була непереборна.
Не сказавши один одному ні слова, хлопці обережно, навшпиньках підійшли до дверей. Лесик торкнув їх рукою. Двері залізно скреготнули й відчинилися.
Затамувавши подих, хлопці прислухалися. Ніяких нових погрозливих звуків ні знизу, з першого поверху, ні з горища не пролунало.
Певно, завгосп чи то пішов за чимось униз і ще повернеться, чи то взагалі забув зачинити горище. В усякому разі на горищі його нема. Бо він почув би скрегіт дверей і обізвався.
Лесик ступив на горище перший. Жора за ним.
У сірому присмерку вимальовуються предмети: шафа з розбитими скляними дверцятами, стіл на трьох ніжках, дві поламані парти, старі, ще з відкидними кришками. Далі рулони подертих географічних карт, проламаний глобус, купа спортінвентаря: шведська стінка з вибитими щаблями, уламки лиж, пошматовані м’ячі, обплутані волейбольною сіткою. Он іржавий залізний сейф з візерунчастими дверцятами — вмістилище таємничого скарбу…
У глибині горища косий сніп сонячних променів із слухового вікна, в якому рухливо блискотіли пилинки, невтримно вабив, мов чарівний маяк.
Після кожного кроку хлопці зупинялися й прислуховувались. Ні! Не чуть нічого тривожного. Мабуть, забув-таки Федя замкнути горище. Таки забув! От удача! От заздритимуть хлопці!
Як це заманливо — нишпорити серед старих забутих речей на горищі! Он електричне колесо, он продірявлений радіорепродуктор.
Он довоєнний детекторний приймач з одним навушником (другого нема, тільки іржава дужка лишилася).
У Жори загорілися очі.
А он перев’язана шпагатом підшивка старих газет “На зміну”. Ого! Коли це було? Ще до війни. А то що таке? Отам, У кутку, за трубою якийсь пом’ятий рулон, аж чорний від багаторічного пороху.
Лесик потяг його до себе. Старий пересохлий ватман лунко затріщав, розриваючись, і хлопці побачили яскравий малюнок.
— Ой! Стінгазета! Стара! Може, й довоєнна.
Тепер уже в Лесика загорілись очі. Ще б пак! Адже він редактор шкільної стіннівки! Обережно, щоб далі не рвати, Лесик витяг рулон, струсив порох.
Удвох з Жорою вони підійшли з рулоном ближче до світла, розгорнули.
“Школяр” — великими червоними літерами виведено було назву.
А вгорі: “Смерть німецьким окупантам!”
І ще: “Хай живе Радянська Армія!”, “Слава нашим доблесним воїнам!” “Вперед, до перемоги!”
1944 рік.
Стіннівка була присвячена Дню Радянської Армії — 23 лютого.
Всі дописи, всі вірші були про те, як чергують школярі в госпіталі, як збирають теплі речі для фронту, як мріють про перемогу над фашистським звіром… А правий край газети займала велика кольорова карикатура на Гітлера з підписом: “Біснуватий фюрер”. Карикатура була намальована на іншому, темнішому папері і вклеєна в стінгазету. Поряд стаття — “Герой з нашої школи”.
“Це було при німцях, — писала якась дівчина. — На Куренівці. Ми й зараз там живемо, я і мама. На Захарівській вулиці. Там у кінці, над яром, старе кладовище. Я там завжди рвала траву для кролів. Якось улітку я побачила, що в каплиці спить якийсь хлопець. Коли я зазирнула, він прокинувся. Я злякалась, а він говорить: “Не бійся, я тут ховаюсь від фашистів”. І розказав: його мама померла, а тато на фронті, він живе сам, заробляє тим, що малює для базару картини — білих лебедів на ставку. “А чого ж ти ховаєшся?” — спитала я. “Бо малюю не тільки лебедів”, — відповів він. І дістав з-за пазухи оцю карикатуру на біснуватого фюрера. Виявляється, він малював такі карикатури й розклеював на стінах. Хтось на нього доніс, і тепер його ловлять. “У Києві мені більше ие можна, — сказав він. — Сьогодні вночі піду до лінії фронту. Наші вже близько”. На прощання він подарував мені цю карикатуру. Я так розгубилася, що не спитала навіть, як його прізвище. Знаю тільки, що звуть його Толик і вчився він у вашій школі. Так він сказав. Що з ним сталося далі, я не знаю. На вигляд йому тоді було років трннадцять-чотирнадцять. Навіть якого кольору волосся, не знаю. Був він стрижений під машинку. Тільки очі, пам’ятаю, розумні й усміхнені. І на щоці родимка. Здається, на правій. А головне, вій дуже сміливий і дуже талановитий. Не може бути, щоб хтось не згадав його.
Допоможіть встановити його прізвище. Він справжній герой.
Я вірю, що він живий і десь на фронті.
Катя Шалаєва
(з Куренівки).
Тільки вони встигли дочитати до кінця, як щось залізно скреготнуло, потім клацнуло.
Хлопці підвели голови, перезириулнея й застигли.
Вони не одразу збагнули, що то скреготнуло і клацнуло. Вони ще були під враженням щойно прочитаного. Але за мить хлопці вже зрозуміли й кинулися до дверей.
Двері були замкнені.
Хлопці знову перезирнулися. І тільки тепер вони зрозуміли, що сталося.
Федя замкнув їх на горищі й пішов. Адже він не знав, що вони там.
Що ж робити?..
Якщо ви були коли-небудь узимку на горищі, то мусите знати, що то не курорт. І температура там не така, як у Сочі в “бархатний” сезон. Тим паче, якщо ви без пальта й шапки, у самій шкільній формі й піонерському галстуку.
Лише зараз хлопці відчули, як тут холодно. Ще й протяги. Шарпкий вітер вривався крізь холоші штанів, крізь рукава, за комір, і здавалося, враз обіймав колючим холодом усе тіло.
Урок літератури, з якого їх вигнала Маргарита Михайлівна, був останнім. Зараз він закінчиться, усі підуть додому, школа спорожніє. Залишаться лише групи подовженого дня, школярі молодших класів. Але вони на перших поверхах…
Жора механічно засунув руку в кишеню й дістав аркушик паперу.
Графік!
— Погорів мій графік, — нервово реготнув він. — Я після уроків у басейн збирався, на підводне плавання.
— Не кажи мені про басейн. І так зуб иа зуб не попадає, — сказав Лесик.
Ні з того ні з сього раптом йому згадалося, як він з дідом Іваном грав у селі в старовинну гру “нямкало” (або “шкопирту”, так вона ще називається). Дід сам не дуже точно пам’ятав правила цієї гри, але головне в ній було — кинути палицю так, щоб вона йшла колесом. У діда це виходило, а в Лесика — ані разу. І це чогось було так весело, вони з дідом так реготали, аж падали. Грали вони на леваді, за городом, над річкою. День був сонячний, погідний, і так було хороше дивитися, як дід ловко кидає замашну палицю, а вона колесом іде по леваді, вдаряючись об землю то одним, то другим кінцем, а дід радісно регоче й підспівує:
— Чухи-чухи-чуханиці, добрі з маком паляниці…
І такий простір, таке сонце, така теплінь навкруги!.. Від того спогаду стало ще холодніше.
— М-між іншим, я читав: моряки після морських катастроф найчастіше гинуть не від того, що захлинаються, тонуть, а від пе-переохолодження, — сказав Жора.
— К-краще б ти цього н-не читав, — скривився Лесик. — Знайшов чим похвалитися.
Коли холодно, час тягнеться неймовірно довго. Я сам у своєму житті не один раз дуже мерз, знаю по собі. По-моєму, на час діє закон фізики, тільки навпаки — від холоду хвилини й секунди розширюються, а від тепла звужуються.
— По-моєму я в-же п-починаю п-переохолоджуватися, — мовив Лесик.
— І я т-теж, — сказав Жора.
Хто з них перший стукнув у двері, сказати важко. А може, вони стукнули одночасно, таке буває.
У всякому разі через мить після першого стуку вони вже гатили у залізні двері в чотири кулаки. Їм здавалося, що від їхнього грюкоту здригається вся школа. Але то їм тільки здавалося.
Коли вони на хвилину припинили свій грюкіт і прислухалися, у школі стояла така сама тиша, як і до того. Чи то двері були такі масивні, чи то кулаки їхні такі слабосилі…
Вони загрюкали з новою енергією.
Важко сказати, скільки вони гатили кулаками в двері, але нарешті кулаки заболіли так, що треба було дати їм перепочинок.
Хлопці знову прислухалися.
І раптом почули тихі голоси.
— Спитай ти, — казав один.
— Ні, ти! У тебе голос дужчий, — казав другий.
Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.
Тільки Лесик гукнув:
— Алло!
А Жора:
— Одчиніть!
І ці два вигуки злилися в один:
— Алодчилоніть!
— А ви хто? — тоненько спитали з-за дверей.
— Ви злодії?
І знову Лесик та Жора вигукнули одночасно. Тільки тепер одне й те саме:
— Та ви що?! Які злодії?
— д хто ж? — спитали з-за дверей. — На горище через дах тільки злодії можуть залізти. От ми зараз міліцію викличемо.
Цього ще не вистачало!
Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити — хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка.
— Дівчатка! — загукав Лесик. — Не треба міліції. Ми з п’ятого “Б”.
— А ми не дівчатка! — ображено залунало з-за дверей. — Ми Гоша і Антоша. З третього “А”. З подовженого дня.
— Вас коли-небудь виганяли з класу? — спитав Жора.
— Виганяли, — гордо відповів чи то Гоша, чи то Антоша.
— От і нас вигнали, — загукав Лесик. — То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.
— А як ви потрапили на зачинене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців.
— Було відчинено, а потім Федя замкнув, — чесно признався Жора.
Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:
— Почекайте. Ми зараз.
Запанувала тиша.
Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли, як осиковий лист.
І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго.
Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:
— Чілдрени! Ви тут? Ви живі?
Довелося відгукнутися.
Потім хлопці почули стурбований голос Маргаритн Михайлівни:
— Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ. Скоро вас одімкнуть. Це ж треба! Це треба таке вигадати!
Виявляється, що третьокласники Гоша і Антоша не придумали нічого кращого, як побігти у п’ятий “Б” просто на урок і з порога загукати: “А ваших учнів, яких ви з класу вигнали, завгосп на горищі замкнув!”
І Маргарита Михайлівна, звичайно, перелякалась і разом з усім класом кинулася на четвертий поверх.
Тут задзвонив дзвоник, і гамору стало ще більше.
А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, одімкнув двері і сині від холоду Лесик та Жора з’явилися на східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як вкопані. Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями. Наче то не вигнані з класу п’ятикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу з літака після космічного польоту.
Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, — і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок по поведінці.
Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу. Учні молодших класів дивилися на них, розкривши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями. Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них з неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — з загадковою цікавістю, а трійця — з одвертою ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:
— Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ XIII,
в якому пригоди в первісному світі продовжуються. Яма. Погоня. “Хлопці!.. Та ви що?” Знову погоня. “Неправда! При чому тут Агашкін?”
Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося.
Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець. Ні, більше не можу!
— Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо.
— Давай, — киває він. Але перший не підхоплюється. Чекає. Бо першому, ясно, ризикованіше. Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий з хащів.
“Ех, — думаю, — нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився”. Я ж тебе знаю. Ти такий… Ну, добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі.
“Ну, — думаю, — раз иема Жори, мушу я. Агашкіна не дочекаєшся”. Хекнув я, підхопився. Агашкін за мною. І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший. Агашкін за мною.
Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні. До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.
Агашкін з розгону трохи мене туди не штовхнув. Я аж присів, щоб не впасти.
Дивимося, а на дні ямиська трійця наших знайомих мавп — Довгий, Злюкін і Малявка.
Метушаться, стрибають, а вискочити не можуть. Стіни ямиська стрімкі й голі, нема за що вхопитися. І всі троє жалібно так по-мавпячому: “У-у… У-у… У-у…”
Мабуть, тікаючи від шаблезубого. вгналися зопалу і тепер ні туди ні сюди.
Звідки взялася у лісі та яма — хто його зна. Може, то первісні мисливці для мамонта викопали. Або для ведмедя печерного. Навіть картина ж така є в Історичному музеї — мамонт у ямі лежить, а первісні мисливці в нього каміння кидають.
Що б там не було, а факт лишався фактом — перед нами яма, а в ямі трійця. І так вони жалібно укають, так безпомічно підстрибують.
Перезирнулися ми з Агашкіним. Бачу в очах його сумнів. Та й мені самому в серці щось ворухнулося. Все-таки однокласники. Хоч і мавпи.
А що робити? Як їх звідти витягти? Яма глибочезна, метрів п’ять, а то й шість. Руку не простягнеш.
Ех, коли б ти був — щось би придумав. Ти ж у нас на це майстер, технічний геиій. А ми з Агашкіним — я черевик, він другий. Два чоботи пара.
Позітхали ми, позітхали край ями, аж чуємо — у хащах якийсь підозрілий рух.
Ну, думаєм, все! Шаблезубий!
Кинулися ми навтіки… Але… Якщо міряти сили відрами чи каністрами, як шофери бензни, то в нас у баках лишилося менше ніж на денці. Ще кілька метрів — і мотори наші чмихнуть востаннє, й колеса стануть. Чую — позаду щось сопе, — доганяє. Потім чую — хрипить. Він, шаблезубий! І обернутися страшно.
— Агашкін, — кричу, — прощай!
— Прощай, Лесику! Прощай! — це він мені.
Бензин мій кінчився, мотор чмихнув. Упав я на землю, потилицю руками накрив.
Усе! Завмер. Чекаю. А в голові тільки одне:
“За що ж він мене спершу вхопить своїми шаблями — за ногу?.. За руку?.. За спину?”
— Хлопці! Та ви що — подуріли? Це ж я! Жора! — І голос такий хриплий — ну, абсолютно не твій голос.
“Але ж тигри шаблезубі людськими голосами не говорять”, — думаю.
Повертаю голову. Тю! Справді ти. Брудний, замурзаний… Але ти! Власною персоною.
— Агашкін! — кричу. — Це справді він! Жора. Наш Жора Комп’ютер!
Агашкін голову підвів. Усміхається:
— А я давно зрозумів. Тільки придурювався. Щоб вас розіграти.
Ну, Агашкін! Навіть тут грає п’єсу. Ну, та хай йому грець!
Головне, що ти, ти знову разом з нами. Така мене радість шалена охопила — переказати не можу.
— Як же ти нас знайшов? Де ж ти був? Де тебе носило?
— Та ото ж закрутило мене в тому яру, потягло, я й попрощатися з вами не встиг. Крутило, крутило, а тоді — хряп! — на якийсь камінь велетенський. Зачепився я там, тримаюсь.
— О! — кажу. — Так ми ж той камінь бачили. Ми ж тебе гукали.
— Я чув. Але від холоду так захрип, ви ж чуєте, — кричу, кричу, а голосу нема. Я з того боку був, ви мене не бачили. Проскочили, далі подалися. Перебрався я з того боку каменя на ваш бік, переплив потік, ледве з яру виліз. І подався вас шукати. Бачив здаля, як вас якісь мавпи на дерево тягли…
— Так ти хоч знаєш, що то за мавпи? — вигукнув я. — То ж наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
— Та ви що?
— Точно, — кажу.
— На мавп перетворилися, — підхоплює Агашкін. — Так, як казав Ясик Гриценко.
— Ну?! — дивуєшся ти.
— А тепер вони в ямі сидять, вилізти не можуть. Від шаблезубого тікали й попадали. Я про тебе згадав: от коли б був Жора з нами, неодмінно щось придумав би, щоб витягти їх звідти.
— Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.
— Ну ти таки геній! — кажу я. — А ми й не додумалися.
Гілляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна.
— Ага, — закивав Агашкін.
— То, може, повернемося, — кажу я. — Пропадуть же! Шкода все-таки.
— Гайда! — кажеш ти.
Повернули ми назад.
І наче тепліше стало. Чи то від бігу зігрілися, чи від того, що тебе знайшли. Що не кажи, утрьох — це не вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє — це вже компанія.
Йдемо ми, крокуємо бадьоро, мало не співаємо.
Аж раптом помічаю — пейзаж якийсь незнайомий. Не той пейзаж. Не ті дерева, не ті кущі — все не те.
— Хлопці, — кажу, — по-моєму, ми не в той бік повертаємося.
Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.
— Мда, — кажеш ти. — Щось не те.
— Еге ж, — підтвердив Агашкін. — Не те.
Більше ми нічого сказати не встигли. Бо враз попереду почулоси могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюща волохата голова печерного ведмедя.
Часу на обмін думками не було.
Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію. Різниця тільки та, що спринтерська дистанція коротка, сто — двісті метрів, а ми не обмежували себе. Коли тікаєш від смертельної небезпеки, ніколи не знаєш, скільки доведеться бігти, — чотириста, вісімсот, півтори тисячі чи навіть марафон. Усе залежить від переслідувача, від його настрою, темпераменту й зацікавленості тобою.
Біжачи, я подумав, що спорт, особливо легка атлетика і біг з перешкодами, зародився дуже давно, саме в ті прадавні часи, у яких ми зараз перебували. І не останню роль у перших рекордах відіграли шаблезубнй тигр чи печерний ведмідь.
Але нам пощастило. Той печерний ведмідь, який нам зустрівся, був, мабуть, не голодний і нами не зацікавився. Бо не лише марафону, а й півтори тисячі метрів ми б уже не подолали.
Коли ми, знесилені, попадали нарешті на землю, навкруги була тиша, погоні не чути.
— Чілдрени, я більше не можу, — не витримав і заплакав Агашкін. — Не можу я більше. Це не життя. Мука!.. Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лнхо… Не можу!
Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати. А тут я був з ним абсолютно згоден. На сто процентів.
Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя. Без вогню, без даху над головою. Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану. На кожному кроці підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай.
— А ви думали, — кажеш ти. — Важко. Дуже важко було. Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів. Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років.
— То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз тепла й безпеки хочу.
— А чого ж ти, — кажу, — мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства ие забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?..
(У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:
— Ні! Неправда! При чому тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо! Лесик знітився. Хотів щось казати… І в цей час у двері подзвонили.)
