«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ XVIII,
в якому відбувається зустріч академіка Іваницького з учнями рідної школи. “Ну, чілдрени! Я вам скажу!..”
Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам. Продзвонив дзвінок на перший урок.
У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях. І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали це, як завжди. Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне. Мовби нічого й не сталося. На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі.
І це було найболючіше.
Яке-ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце.
І Леся… Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам’яніла, відчужена… І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати…
Був останній урок — урок ботаніки.
Навіть. учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семеиівни. Бо вона завжди розповідала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про “фабрику свіжої трави” — спеціальний гідроящик, з якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чииом, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл… Вона потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.
Сьогодні Зінаїда Семеиівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Дарреллом на острові Джерсі.. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на грані вимирання.
— Про це ви можете прочитати у книзі Даррелла “Зоопарк у моєму багажі”. Дуже цікава книжка. Як і інші книжки Даррелла: “Земля шерехів”, “Маєток-звіринець”, “Під покровом п’яного лісу”. Щиро раджу прочитати.
— “П’яного лісу”… Хи-хи!.. Хіба можна радити такі книжки?.. — тихо реготнув Агащкін.
І в Лесика вже розтяглися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до них із Жорою, коли кидав на уроках отакі репліки!). Але Агашкін не обернувся. І напівусмішка жалюгідно застигла на Лесиковому обличчі.
Навіть Агашкін…
До кінця уроку лишилося кілька хвилин.
Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іваницький.
— Пробачте, Зінаїдо Семенівно, — сказав Лев Парамонович. — Можна, ми на хвилинку?.. Урок уже ж, мабуть, закінчується?
— Пробачте… Добрий день, — ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.
— Доб-рий день! — разом підхопившись, громовито вигукнув шостий “Б”, заглушаючи слова Зінаїди Семенівни, яка, почервонівши, теж часто кивала головою:
— Будь ласка… Будь ласка… Я вже закінчила… Будь ласка…
— Сідайте! — владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича. — Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учень нашої школи, а нині… — Він перехопив погляд академіка і затнувся. — Ну, ви всі знаєте, пояснювати не буду…
Хоча видно було, що йому дуже хотілося пояснити.
Іваницький винувато всміхнувся:
— Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором… Я побачив — шостий “Б”… Усі класи помінялися, а цей — у тій же кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у “Б”. Захотілося глянути. Пам’ятний для мене клас… Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя. — Він пройшов по класу, повільно озираючи стіни, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув на клас, зустрівся поглядом з Лесиком, Жорою.
Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз…
Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові — й пішов до дверей.
— До зустрічі в актовому залі, — сказав Лев Парамонович, і вони вийшли.
В цю ж мить пролунав дзвоник.
— Йдемо до залу, — урочисто сказала Зіиаїда Семенівна. — Спокійно. Без галасу. Без метушні. Покажіть, що ви справжні радянські учні.
Ці слова говорилися завжди, коли відбувалися зустрічі з визначними людьми.
І шостий “Б” підвівся і, намагаючись галасувати менше, ніж звичайно (бо де ж це бачено, щоб галасу й метушиі в класі не було зовсім), побіг на четвертий поверх.
Лесик і Жора сиділи тихо, похиливши голови. Вони ніяк не могли зрозуміти, для чого заходив Іваницький у їхній клас. Подивитися на стіни, на парти, визирнути у вікно? Щось не те… “Блискавку” він, звичайно, бачив. Не міг не бачити. Але чомусь не сказав нічого. Що це означає? Звичайно, він їх зневажає. Не може не зневажати. Вони самі себе зневажають. Але..
Гомін у залі враз ущух.
На сцену піднімалися Віктор Сергійович Іваиицький, директор, вчителі, завуч. Всі зааплодували.
Віктор Сергійович знову часто закивав (така в нього була звичка) і притис руку до серця. Оплески вщухли, але ніхто не сідав. Усі звично повернули голови в кінець залу. Проходом від дверей чимчикувала маленька першокласниця з білим пишним бантом і з величезним букетом квітів.
Піднімаючись на сцену, вона спіткнулась (чогось вони завжди спотикаються), хтось її підхопив. От вона вже вручає букет академікові, і розчулений академік цілує її в лоба.
Почалося.
Потім був десятикласник, Фаїна Панасівна — все як належить.
А потім на трибуну вийшов Іваницький. Він сказав, що дуже хвилюється. І справді, було видно, що хвилюється. Та й хто б не хвилювався, виступаючи у рідній школі через сорок років після її закінчення… Він згадував той далекий післявоєнний випуск, називав імена. І серед них назвав ім’я Лесикового діда. І розказав оту історію з стіннівкою, яку ви вже знаєте.
Всі озирнулися на Лесика. А він втягнув голову в плечі й не знав куди ховати очі.
Іваницький замовк.
Раптом із середини залу вихопилася рука, і, не чекаючи, поки дадуть слово, слідом за рукою підхопився Стьопа Чичибабін. І дзвінко вигукнув:
— А скажіть, будь ласка, як ви стали академіком?
Іваницький усміхнувся:
— Ну, що вам, друзі, сказати?.. Ви, мабуть, будете розчаровані. Як я став академіком? Ну… вчився, вчився, вчився… Пізнавав, пізнавав, пізнавав… Трудився у поті чола… Працював, спини ие розгинаючи. Вам, мабуть, набридло слухати про те, що треба вчитися. Але що зробиш, як таке життя… — Він наче вибачався. — Ми з вами, друзі мої дорогі, живемо у надзвичайний, небувалий час. Важливість знань зараз чи ие найбільша за всю історію людства. Зараз вводиться в шкільні програми такий предмет — інформатика. Виникло навіть поняття — національні інформаційні ресурси. Ще донедавна національними ресурсами були тільки, так би мовити, ресурси матеріальні. Наприклад, мінеральні ресурси (корисні копалини) або так звані оновлювані ресурси — енергія річок і сонця, лісові масиви, сільськогосподарські угіддя і таке інше. Зараз інформація, її джерела, а також засоби її переробки і збереження виявляються для економічно розвинених країн стратегічно важливим національним ресурсом. Наприклад, Японія, що майже зовсім позбавлена мінеральних ресурсів, завдяки розвиткові інформатики змогла посісти одне з чільних місць серед імперіалістичних країн… Причому баритися не можна аж ніяк. Якщо загальна сума людських знань на період 1800 року подвоювалася кожні п’ятдесят років, то на період 1950 року — вже кожні десять років, на період 1970 року — кожні п’ять років. А сьогодні — щороку. Щороку подвоюється зараз сума людських знань! Уявляєте? У наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію. А ситуація в світі сьогодні надзвичайно складна. Наш з вами співвітчизник, перший президент Української академії наук Володимир Іванович Вернадський ще у минулому столітті, будучи зовсім молодим, передбачив відкриття атомної енергії і використання її для війни. Ще тоді він говорив про небезпеку омиіциду — тобто загального знищення людства в результаті катастрофічних наслідків досягнень військової техніки. Сьогодні ця небезпека стала реальною… І на вас, друзі мої, лежить величезна відповідальність. Мине кілька років — і доля землі, людства опиниться вже у ваших руках. І від того, якими будете ви, залежатиме, яка доля спіткає людство, планету… Ви читаєте газети, слухаєте радіо, дивитеся телевізор. Ви не можете не бачити, не відчувати, яка загроза нависла зараз над усіма землянами. І яку боротьбу ведемо ми, передова частина людства, щоб відвернути цю загрозу. В кращому разі людство може відкинутися на два мільйони років назад. В гіршому загинути зовсім. Для того щоб наша боротьба була результативною, треба, щоб було якомога більше хороших, порядних, розумних, знаючих людей. Отже, зараз боротьба кожного за людину в собі — це разом з тим і боротьба за все людство. Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так. Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які розуміють відповідальність за свої вчники, буде завтра на землі, залежить доля самої землі…
Академік говорив неголосно, але всі чули кожне його слово, так тихо було в залі.
І до Лесика раптом дійшло те, про що говорив Іваннцький. Дійшло так, як доходила теорема на уроках Фаїни Панасівни, коли враз усе чітко вкладалося в голові, ставало ясно і зрозуміло. Дійшло і страшне слово “омиіцид” — загальне знищення людства, і що таке національні інформаційні ресурси, і що в наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію…
Він не вперше чув про всесвітню небезпеку (стільки писалося, стільки говорилося по радіо і телебаченню), але вперше це усвідомив… І вперше він відчув свою власну відповідальність за це…
Лесик жахнувся. Жахнувся, що міг же цього не відчути.
Він глянув на Жору і зрозумів, що Жора думає про те ж саме. “Боротьба кожного за людину в собі…”, “відповідальність за свої вчинки…”
Коли академік говорив ці слова, Лесикові здалося, що він дивився просто на них — на нього й Жору…
Тим часом Віктор Сергійович обвів принишклий зал уважним поглядом і усміхнувся:
— Вибачте, дорогі друзі, що я завів такої сумної… Але я не міг вам при нагоді цього не сказати. Надто серйозна річ зараз проблема пізнання, навчання і взагалі світогляду людини… А тепер я розповім вам один епізод. Якось відомий російський учений Бутлеров (це було Ще в минулому столітті) на екзаменах у Петербурзькому університеті поставив студентові додаткове запитання: “Скажіть, а яка різниця у ї тепла й холоду?” — “О-о, дуже велика, — сказав студент. — Тепло все-все розширює, а холод, навпаки, стискає, вкорочує”. — “Правильно. А можете навести приклад?” — “Будь ласка, — не задумуючись відповів студент. — От, наприклад, літо. Стає жарко, і дні довшають, а взимку холоднішає, і дні помітно вкорочуються”. Бутлеров розсміявся і поставив студентові відмінну оцінку… Тим студентом був Володимир Іванович Вернадський, про якого я вам щойно розповідав, — майбутній перший президент Академії наук УРСР. Отож за будь-яких умов не втрачайте, друзі, почуття гумору. Гумор — то велика річ у житті. Знаменитий англійський лікар сімнадцятого століття Томас Сіденхем сказав: “Приїзд талановитого клоуна корисніший для здоров’я цілого міста, ніж двадцять віслюків, навантажених ліками…” Лікувальні властивості сміху, корисність його для здоров’я доведені зараз медициною незаперечно. Отже, смійтеся, смійтеся на здоров’я якомога частіше! Тільки не на уроках під час пояснення нового матеріалу…
Зал відгукнувся веселим пожвавленням.
«Дивовижні події в шостому Б», РОЗДІЛ XIX,
в якому ми з вами, знову, тепер уже востаннє, повертаємося в доісторичні часи
— Ти ж розумієш, Жоро, що я не можу не довести до кінця наші з тобою (та й з Агашкіним) пригоди у первісному світі.
Отже… Ото як узяв нас тоді відчай, як заплакав Агашкін, як сказав я ті слова, на яких ти мене перебив: “… Чого мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали?! І суд влаштували. Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували. Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?..” — то після цих слів ти сказав зовсім інше.
— Слухайте, — кажеш ти. — А про Прометея Гавриловича ми й зовсім забули. А він же там десь на скелі прикутий. Орел йому щодня груди розриває, печінку шматує.
— Чого це забули, — кажу. — Не забули. Але що ж тут зробиш…
— Ну, за міфами, — кажеш ти, — Прометея мусить звільнити Геракл. Але де зараз того Геракла знайдеш? Бачите, усе переплуталося в часі і в просторі…
— Той Геракл, мабуть, давно на пенсії. — усміхнувся Агашкін.
— Слухайте, — кажеш ти. — А давайте самі спробуємо.
— Що? — питаю.
— Прометея звільнити…
— Теж іще! Геракл знайшовся! — реготнув Агашкін.
— Ну, зовсім самі, звичайно, не подужаємо, — кажеш ти. — Але якщо нам допоможуть…
— Хто?
— Тсс!.. — робиш ти жест рукою і палець до вуст притуляєш.
Озирнулися ми з Агашкіним — хто б це нас міг підслухувати? Нікого не побачили, але на всяк випадок замовкли.
— Спершу нам треба — що? — кажеш ти.
— Що? — перепитуємо ми з Агашкіним.
— Спершу нам треба дізнатися, де ота скеля з Прометеєм. У який бік іти, де шукати, — кажеш ти. — Правильно?
— Правильно, — погоджуємося ми з Агашкіним.
— Яка наука нам у цьому допоможе? — питаєш ти. — Чи не географія?
— Географія, — як папуги, повторюємо ми.
І ти раптом тихо і чемно так (чемніше не можна) кажеш, глянувши догори:
— Гея Петрівно!.. Поможіть, будь ласка!.. Завмерли ми, вуха наставили.
І несподівано почули знайомий, як завжди, лагідний і привітний голос нашої вчительки географії.
— Ех, хлопчики-хлопчнки! Таке просте завдання. Де ми з вами зараз? На місці майбутнього Києва. А скеля де? На Кавказі. А Кавказ де? На південний схід від Києва. Отже…
Голос замовк. Ми перезириулися.
— Та-ак… — кажеш ти. — Як це ми самі не додумалися? Така проста річ. Аж незручно.
— А що нам дасть південний схід? — каже Агашкін. — На чому ми до Кавказу доберемося? Літака ж у иас нема.
— А хоча б те, що ми до Дніпра вийдемо, — кажеш ти. — І оскільки, як ти правильно, Агашкін, помітив, літака у нас таки немає, добиратися будемо водним шляхом. Як усі первісні люди. Дніпром до Чорного моря, а там і Кавказ.
— Правильно, — кажу я. — Плота побудуємо. Як “Тігріс” або “Кон-Тікі”.
— От-от, — кажеш ти.
Агашкін тільки потилицю почухав. Та й було чого чухати. Шлях неблизький. І нелегкий.
— Тільки до Гефеста Івановича хай уже хтось із вас звернеться, — кажеш ти. — А то незручно, щоб усе я та я.
— Ні-ні! — запротестував Агашкін. — Тільки ти! Він тебе любить. Ти ж конструктор. А ми з Лесиком звичайні чорнороби. Він нас, може, й не пам’ятає.
— Правильно, — погодивсь я.
Ти не дуже н сперечався.
Голову набік нахилив, як ти це вмієш, коли щось просиш, і ніжним таким голосочком: — Гефесте Івановичу… Вибачте… Чи не могли б ви нам тільки підказати, з чого і як нам у таких умовах плота зробити?
Прислухалися.
Чуємо — прокашлявся хтось у небі й знайомим хриплуватим голосом нашого вчителя праці каже:
— Слухайте… Оно ліворуч од вас, бачите, купа, хмизом прикидана. То схов знарядь праці первісних людей. За останніми науковими даними, первісні люди у певних місцях робили такі схови. Раніше археологи думали, що то стоянки, а тепер виявляється, ні. Схови знарядь праці. Так-от, розгортайте купу, вибирайте собі кам’яні сокири, різаки й починайте. Свіжих зелених стовбурів не чіпайте, виберіть з бурелому, сонцем та вітром висушені, але не трухляві, не гнилі. А от ліанами зв’язуйте свіжими, гнучкими. Ну, давайте!..
Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші. Й приступили до роботи.
Можеш собі уявити, що то була за робота — витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам’яними сокирами гілляки, зв’язувати колоди ліанами. Але ми не ремствували. Навіть навпаки — підспівувати почали. Бо зігрілися трохи.
І робили ми це вже на березі Дніпра. А то як би ми той пліт спустили на воду?
Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий. Зв’язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого “Шаблезубого тігріса” (так ми його назвали) на течію, і — почалася наша подорож. Про ту нашу подорож можна дві серії набалакати — “По Дніпру” і “По морю”. Але зараз нема часу. Отже, уяви собі, як це в кіно робиться: спершу один кадр пливемо Дніпром, підобідуючи на ходу якимись овочами та фруктами. Потім другий кадр — випливаємо з дніпровського гирла у Чорне море. Третій кадр — пливемо бурхливим Чорним морем під саморобними вітрилами з величезного первісного листя. Четвертий — знесилені лежимо на плоту, і хтось із нас, хай навіть Агашкін, кричить спрагло: “Земля!” І нарешті кадр п’ятий — виповзаємо ми на Чорноморське узбережжя Кавказу десь у районі теперішньої Гагри.
Скажу тільки одверто, що самі б ми ніколи на нашому “Шаблезубому тігрісі” до Кавказу не дісталися. Весь час ми змушені були звертатися до педабогів. Аполлон Григорович допомагав нам вести пліт у морі. Афіна Панасівна робила потрібні обчислення. Без Гери Андріївни ми просто повмирали б від спраги. Вона нам допомагала опріснювати воду. Артеміда Семенівна підгодовувала нас увесь час — то пташиними яєчками, то рибкою, а то й просто планктоном. Ну, а про Гефеста Івановича й говорити нічого. Бо наша мандрівка то була суцільна робота, робота і ще раз робота.
І от ми на Кавказі.
Ну, звичайно, знову ж таки без учительки географії скелю ту ми не знайшли б. Знаєш, скільки на Кавказі скель!
Та нарешті дісталися ми й до скелі.
Дивлюсь — стоїть прикутий ланцюгами наш бідний Прометей Гаврилович, а величезний страшнючий орел махає біля нього крилами і націляється здоровеиннм дзьобом. От-от клюне.
Ми всі втрьох як закричимо:
— Ану киш! Ану геть звідси!
Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає — а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо. Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:
— Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович. — Не можна його чіпати. Він у Червону книгу занесений.
Розгубилися ми.
— Він же вас терзає! — кажемо.
— А хіба він винен? Дурний птах. Людського розуму не має. Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує.
— А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми.
— Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли. При вас він мене вже не зачепить. Бачите? Сидить, не дзьобає. Це він тільки на прикутих такий хоробрий. А як бачить, що з’явилися вільні люди, то вже й задумався. Чи не полетіти йому краще додому?
І справді, посидів ще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.
— О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович. — Тепер і про звільнення подумати можна. Дряпайтеся сюди. І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.
Подряпалися ми до Прометея Гавриловича.
Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило.
А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений. І такі в нього очі щасливі — наче сонця, сяють.
Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку з смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум’я — вогнище.
Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.
І всі всміхаються привітно й радісно.
І руки гріють біля вогню.
Глянув я, і раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид…
Придивляюся — точно! Це ж наша “альпійська гірка”, тільки велетенська, в натуральному масштабі. Знову! І враз бачу — гігантський, на півнеба, черевик… Із знайомим збитим носком. Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву.
На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на дні глибоченної ями. Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі…
Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.
— Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у… — кричу щосили. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки — У-у!.. У-у!.. У-у!..
Ну, все!
Кінець!..
І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник…
І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися…
Лесик був фантазер.
