“Елеонора” читати – Едгар По

«Елеонора» (англ. Eleonora) – розповідь американського письменника Едгара Аллана По. Вперше опублікована в 1842 році. Це одине з небагатьох оповідань По з відносно «щасливим» кінцем. Багато дослідників творчості Едгара Аллана По схильні вважати цю розповідь автобіографічною. Розповідь Еленор продовжує низку творів Едгара По, де центральною подією є смерть молодої жінки (Аннабель Лі, Ворон, Морелла, Лігейя).

“Елеонора” скорочено

Оповідач живе в ідилічному, райському куточку разом зі своєю тіткою та двоюрідною сестрою Елеонорою. Вони живуть щасливо, хоча і абсолютно відокремлено. Світ навколо них прекрасний і яскравий: різнокольорові луки, фламінго, річки … Після п’ятнадцяти років між оповідачем і Елеонорою спалахує любов. Навколишній світ стає ще яскравіше і прекрасніше. Але Елеонора хворіє. Передчуваючи свою смерть вона турбується, що після її смерті коханий піде з долини і знайде собі іншу. Герой клянеться їй, що ніколи не одружиться і у свідки своєї клятви він закликає Всевишнього.
Після смерті Елеонори, однак, прекрасна долина починає втрачати свою красу і тепло. Герой покидає її і перебирається в якесь місто, де незабаром знаходить милу жінку на ім’я Ермінгарде, на якій, без жодного докору сумління, одружується. Незабаром у сні його відвідує Елеонора і благословляє його союз з цією жінкою.

“Елеонора” читати повністю

Sub conservatione formae specificae salva anima.
Раймунд Луллій

Я походжу з роду, відомого силою уяви та палкістю почуттів. Люди називали мене божевільним; однак питання й досі не вирішене: чи не є божевілля найвищою формою розуму? Чи не народжується багато з того, що ми називаємо величним, а може й усе справді глибоке, з недуги думки, з таких станів душі, що підносяться ціною звичайного здорового глузду? Ті, хто мріє вдень, бачать безліч речей, недоступних для тих, хто мріє лише вночі. У своїх сірих видіннях вони вловлюють проблиски вічності й прокидаються, тремтячи від усвідомлення, що стояли на самому порозі великої таємниці. Уривками вони пізнають дещицю мудрості, що походить від добра, і ще більше — знання, що походить від зла. Без керма й без компаса вони проникають у безмежний океан «невимовного світла» і, подібно до мандрівників-нубійців із давньої легенди, «вирушають у море темряви, щоб дослідити, що приховане в ньому».

Тож нехай буде так: я божевільний. Принаймні визнаю, що моє духовне життя поділене на два виразні стани. Один — ясний і беззаперечний розум, пов’язаний зі спогадами про події першої епохи мого життя. Інший — світ тіней і сумнівів, що належить теперішньому та спогадам про другу велику добу мого існування. Тому вірте тому, що я розповім про ранні роки; а до того, що стосується пізнішого часу, поставтеся з такою довірою, яку вважатимете доречною, або ж сумнівайтеся в усьому. А якщо сумніватися не зможете — тоді розгадайте цю загадку, як колись її розгадав Едіп.

Та, яку я кохав у юності й про яку тепер спокійно та виразно занотовую свої спогади, була єдиною дочкою єдиної сестри моєї давно померлої матері. Мою кузину звали Елеонора.

Ми завжди жили разом під тропічним сонцем у Долині Різнобарвних Трав. Жодна чужа нога ніколи не ступала в ту долину, бо вона ховалася високо серед велетенських гір, що стрімкими стінами оточували її з усіх боків і не пропускали сонячне світло до її найзатишніших куточків. Поблизу не було жодної стежки. Щоб дістатися до нашого щасливого дому, треба було силоміць розсувати густе листя тисяч лісових дерев і топтати незліченні пахучі квіти.

Так ми й жили в цілковитій самотності, нічого не знаючи про світ за межами долини: я, моя кузина та її мати.

Із туманних земель за горами, що височіли над верхнім краєм нашого замкненого світу, виповзала вузька й глибока річка, яскравіша за все на світі, окрім очей Елеонори. Звиваючись безшумними лабіринтами течії, вона зрештою зникала в похмурій ущелині серед гір, ще темніших за ті, з яких брала свій початок.

Ми називали її Рікою Мовчання, бо в її плині відчувалася дивна сила, що навіювала тишу. Із її русла не долинав жоден звук, а вода текла так лагідно, що перламутрові камінці на дні, на які ми любили дивитися крізь прозору глибінь, не ворушилися анітрохи. Вони лежали в незмінному спокої, кожен на своєму давньому місці, і вічно сяяли під водою.

Береги річки й численних сліпучих струмків, що звивистими шляхами впадали до її русла, а також увесь простір від берегів до самої глибини, де крізь прозору воду виднілося кам’янисте дно, — ці місця, як і вся долина від річки до гір, що оточували її, були вкриті м’якою зеленою травою. Вона росла густо, низько й рівно, пахла ваніллю і рясніла золотими жовтцями, білими ромашками, фіалками кольору пурпуру та рубіново-червоними асфоделями. Її невимовна краса так промовляла до наших сердець, що ми вбачали в ній любов і славу Божу.

Тут і там серед цього трав’яного моря здіймалися химерні гаї, схожі на дикі видіння зі снів. У них росли фантастичні дерева, чиї високі стрункі стовбури не піднімалися прямовисно, а витончено схилялися назустріч світлу, яке опівдні проникало до самого серця долини.

Їхня кора мерехтіла чергуванням чорного, мов ебенове дерево, та сріблястого блиску і була гладенькішою за все на світі, окрім щік Елеонори. Якби не яскраво-зелені велетенські листки, що довгими тремтливими пасмами спадали з верхівок і грайливо коливалися під подихом західного вітру, можна було б уявити, що це велетенські сирійські змії схиляються перед своїм володарем — Сонцем.

П’ятнадцять років ми з Елеонорою, тримаючись за руки, блукали цією долиною, перш ніж Любов оселилася в наших серцях. Одного вечора, коли завершився третій п’ятирічний цикл її життя і четвертий — мого, ми сиділи, обійнявшись, під змієподібними деревами й дивилися у води Ріки Мовчання на власні віддзеркалення. До кінця того чарівного дня ми не промовили жодного слова, а й наступного ранку наші голоси тремтіли, і слів було небагато.

Здавалося, ми викликали бога Ерота з тих вод, і тепер відчували, що він запалив у нас вогняні душі наших предків. Пристрасті, якими протягом століть славився наш рід, прийшли разом із нестримною силою уяви, що також була нашою спадщиною, і разом вони наповнили Долину Різнобарвних Трав солодким, майже божевільним щастям.

Усе навколо змінилося. На деревах, які ніколи раніше не цвіли, раптом спалахнули дивовижні квіти у формі зірок.

Барви зеленого килима стали глибшими й насиченішими. І коли одна за одною зникли білі ромашки, на їхньому місці десятками розквітли рубіново-червоні асфоделі. На наших стежках з’явилося нове життя: високі фламінго, яких ми ніколи досі не бачили, разом із яскравими строкатими птахами велично проходжалися перед нами, розгортаючи свої багряні крила.

У річці оселилися золоті й срібні риби, а з її глибин дедалі виразніше долинав тихий шум, який поступово перетворився на колискову мелодію — божественнішу за звуки Еолової арфи й солодшу за будь-яку музику, окрім голосу Елеонори.

Тоді ж величезна хмара, яку ми довго спостерігали на заході, повільно випливла звідти, сяючи пурпуром і золотом. Мирно зависнувши над нами, вона день за днем опускалася все нижче, аж поки її краї не торкнулися гірських вершин. Темрява гір обернулася величчю, і ми ніби навіки опинилися замкненими у чарівному палаці пишноти й слави.

Краса Елеонори була подібною до краси серафимів. Та сама вона залишалася простою й невинною дівчиною, чистою, як її коротке життя серед квітів. Жодна хитрість не приховувала полум’я любові, що палало в її серці. Ми разом досліджували найпотаємніші куточки наших душ, прогулюючись Долиною Різнобарвних Трав і розмовляючи про великі зміни, які нещодавно відбулися в ній.

Та зрештою одного дня, зі сльозами на очах заговоривши про останню й найсумнішу зміну, що неминуче чекає все людство, Елеонора відтоді думала лише про це горе. Вона вплітала його в кожну нашу розмову так само, як у піснях співця із Ширазу одні й ті самі образи знову й знову повертаються в кожній новій, хвилюючій варіації.

Елеонора відчула, що рука Смерті вже торкнулася її грудей; що, подібно до одноденної комахи, вона досягла найвищої досконалості своєї краси лише для того, щоб померти. Та жахала її не сама смерть. Одного вечора, в сутінках, на березі Ріки Мовчання вона відкрила мені свій єдиний страх. Її мучила думка, що, поховавши її в Долині Різнобарвних Трав, я назавжди залишу її щасливі затишні куточки й перенесу любов, яка тепер цілком належала їй, до якоїсь дівчини із зовнішнього, буденного світу.

Тоді й там я поспішно впав до ніг Елеонори й урочисто присягнув їй і Небу, що ніколи не поєднаю своєї долі шлюбом із жодною земною жінкою; що ніколи не зраджу її дорогої пам’яті й тієї святої любові, якою вона мене благословила. Я закликав Всемогутнього Володаря Всесвіту бути свідком цієї благочестивої клятви. І прокляття, яке я накликав на себе — від Нього й від неї, святої в оселях блаженних, — якщо я порушу свою обіцянку, містило кару настільки жахливу, що я не наважуюся описати її тут.

Очі Елеонори засяяли ще яскравіше від моїх слів. Вона зітхнула так, ніби смертельний тягар упав із її серця; затремтіла й гірко заплакала. Та вона прийняла мою клятву — адже була ще майже дитиною, — і відтоді смерть уже не здавалася їй такою страшною.

За кілька днів потому, тихо вмираючи, вона сказала мені, що заради того спокою, який я подарував її душі, вона й після смерті охоронятиме мене. Якщо їй буде дозволено, вона приходитиме до мене видимої в нічній тиші; а якщо душам у Раю таке не під силу, то принаймні часто даватиме знати про свою присутність, зітхаючи у вечірньому вітрі або наповнюючи повітря, яким я дихаю, пахощами з ангельських кадил.

Із цими словами на вустах вона віддала свою чисту душу Богові, поклавши край першій великій добі мого життя.

Досі я розповідав правдиво. Але щойно я переступаю межу, проведену смертю моєї коханої, й переходжу до другої епохи свого існування, як відчуваю, що мій розум огортає тінь, і вже не можу цілком довіряти власній пам’яті. Та все ж продовжу.

Роки тягнулися важко й повільно, і я все ще жив у Долині Різнобарвних Трав. Але друга велика зміна вже торкнулася всього навколо. Зірчасті квіти зникли з дерев, втягнувшись у їхні стовбури, і більше ніколи не розквітали. Барви зеленого килима зблякли. Рубінові асфоделі одна за одною зів’яли, а на їхньому місці десятками проросли темні фіалки, схожі на сумні очі, що безупинно тремтіли й були вкриті росою.

Життя покинуло наші стежки. Високий фламінго більше не розгортав переді мною своє багряне пір’я, а сумно полетів із долини в гори разом з усіма яскравими птахами, які колись прилетіли разом із ним.

Золоті й срібні риби спливли вниз крізь ущелину, залишивши нашу річку назавжди. Колискова мелодія, що була ніжнішою за музику Еолової арфи й прекраснішою за все, окрім голосу Елеонори, поволі стихала, ставала дедалі тихішою, аж поки потік знову не занурився в урочисту первісну мовчанку.

І нарешті величезна хмара піднялася вгору, покинула вершини гір, повернувши їм колишню сутінкову похмурість, відпливла назад у країну вечірнього заходу й забрала із собою всю свою золоту й величну красу, залишивши Долину Різнобарвних Трав.

Та обіцянки Елеонори не були забуті. Я чув легке погойдування ангельських кадил, і святі пахощі знову й знову розливалися над долиною. У самотні години, коли серце стискалося від смутку, вітер торкався мого чола, приносячи ніжні зітхання. Нерідко нічне повітря наповнювали невиразні шепоти. І одного разу — лише одного! — мене пробудив від сну, схожого на смерть, дотик безтілесних уст до моїх.

Та навіть цього не вистачило, щоб заповнити порожнечу в моєму серці. Я прагнув тієї любові, яка колись переповнювала його до краю.

Згодом сама долина почала завдавати мені болю своїми спогадами про Елеонору, і я назавжди покинув її заради марнот і бурхливих тріумфів людського світу.

Я опинився у великому чужому місті, де все мало б стерти з пам’яті солодкі сни, які я так довго бачив у Долині Різнобарвних Трав. Пишність двору, блиск урочистостей, шалений брязкіт зброї й сліпуча краса жінок запаморочили й сп’янили мій розум.

Та моя душа ще залишалася вірною своїй клятві, і в тихі години ночі я все ще відчував знаки присутності Елеонори.

Раптом вони припинилися.

Світ потемнів у моїх очах. Я стояв приголомшений палкими думками, що опанували мене, і страшними спокусами, які обсіли мою душу. Бо з якогось далекого, невідомого краю до веселого королівського двору, при якому я служив, прибула дівчина, перед красою якої моє зрадливе серце здалося без жодного опору.

Я впав до її ніг і поклонявся їй із найпалкішою, найсмиреннішою пристрастю закоханого.

Що була моя любов до юної дівчини з долини поруч із тим шаленством, тим захватом і тим піднесеним екстазом поклоніння, з яким я, обливаючись слізьми, поклав усю свою душу до ніг неземної Ерменгарди?

О, яскравою була серафічна Ерменгарда — і, знаючи це, я вже не мав місця в серці ні для кого іншого.

О, божественною була ангельська Ерменгарда! Коли я дивився в глибину її пам’ятних очей, я думав лише про них… і лише про неї.

Я одружився — і не боявся прокляття, яке сам на себе накликав. Але його гіркота не впала на мене.

І лише одного разу, ще раз, у нічній тиші, крізь моє вікно долинули лагідні зітхання, що колись залишили мене. Вони поступово склалися в знайомий і ніжний голос, який промовив:

— Спи спокійно. Бо Дух Любові царює і править світом. І, прийнявши до свого палкого серця ту, що є Ерменгардою, ти звільнений від клятв, даних Елеонорі, з причин, які відкриються тобі лише на Небесах.

Переклад українською: Гнатюк Олег. Цей текст є інтелектуальною власністю автора перекладу та охороняється законом про авторське право.

Історія написання “Елеонора”

В оповіданні, безумовно, присутні збіги з подіями з особистого життя По. Так, під час написання оповідання, у дружини письменника, Вірджинії Клем вже проявилися ознаки смертельного захворювання, яке, щоправда, стане причиною її смерті лише через п’ять років. Вірджинія припадала Едгару Аллану По двоюрідною сестрою, також як і героїня оповідання, Елеонора, оповідачеві.

Порівняно щасливе закінчення розповіді також на думку деяких дослідників життя і творчості По говорить про спробу письменника заглушити почуття провини, яке незмінно виникає у тих, хто намагається побудувати нову любов після смерті коханої людини. Основний посил розповіді – чоловік має право одружитися знову після смерті його першої любові і не відчувати при цьому почуття провини.