Тревіліян насупився.
— Якщо тільки один з мільйона стає програмістом, то чому ти такий певний, що він вийде з тебе?
— Вийде, от побачиш, — стримано відповів Джордж.
Він ніколи не осмілився б розповісти ні Тревіліянові, ні навіть своїм батькам, що саме робить, і чому такий певний у собі. Хлопець був спокійний за своє майбутнє (згодом, у дні безнадії та відчаю цей спогад був найболючіший) . Джорджева певність у собі була не менш непохитна, ніж восьмирічної дитини перед днем Читання, що відбувався багато років раніше від дня Освіти.
Звичайно, день Читання не порівняти з днем Освіти. По-перше, дитяче сприйняття особливе. Восьмирічна дитина легко звикає до найдивовижніших явищ. І те, що вчора вона ще не вміла читати, а сьогодні вже вміє, здається їй чимось цілком природним, як сонячне проміння, наприклад.
А по-друге, від цього дня залежало не так вже й багато. Після нього не було натовпу вербувальників, не штовхалися перед списками, нетерпляче ждучи, коли оголосять наслідки Олімпіади. Після дня Читання діти ще десять років живуть на перенаселеній Землі своїм недиференційованим життям; вони повертаються в родини, але вже вміють читати.
І пізніше, готуючись до дня Освіти, Джордж майже не пам’ятав подробиць того, що відбувалося з ним у день Читання, десять років тому.
Пам’яталося тільки, що день був хмарний. Накрапав вересневий дощик. (День Читання у вересні; день Освіти в листопаді; Олімпіада у травні. На цю тему навіть складали дитячі віршики).
Джордж одягався при стінному світлі. Батьки його хвилювалися значно більше за нього. Плейтен-старший був дипломований трубоукладач і, працюючи на Землі, завжди цього соромився, хоча для всіх було очевидно, що більша частина кожного покоління неминуче повинна залишитися на рідній планеті.
Земля потребувала фермерів, шахтарів і навіть інженерів. А для роботи на інших планетах потрібні були найостанніші випуски висококваліфікованих фахівців, з восьми мільярдів земного населення у світи щорічно відряджалося всього кілька мільйонів людей. Природно, не кожен землянин міг потрапити до їхнього числа.
Однак кожен сподівався, що комусь із його дітей випаде працювати на іншій планеті, і Джорджів батько, звичайно, не був виняток. Він бачив, як і всі довкола, що Джордж має неабиякі здібності й кмітливий розум. А це безумовно певний знак, що його чекає блискуче майбутнє, тим більше, що він єдина дитина в сім’ї. Якщо Джордж не потрапить на іншу планету, то його батькам доведеться покладати всі свої сподівання на онуків. А коли вони ще будуть?!
Сам по собі день Читання, либонь, мало що означав, та воднораз тільки він міг виявити бодай щось до настання того другого знаменного дня. Коли діти повернулися додому, всі батьки Землі вслухалися в їхнє читання, прагнучи віднайти якусь особливу легкість читання, щоб витлумачити її як щасливе знамення. Ледь не в кожній родині підростала така багатообіцяюча дитина, на яку від дня Читання покладалися великі надії тільки тому, що вона легко долала трискладові слова.
Джордж підсвідомо відчував, чому так схвилювалися його батьки, і того чудового ранку дитяче серце охопив неспокій. Він боявся, що вираз надії на батьковім обличчі може згаснути, коли він, Джордж, повернеться додому і покаже, як навчився читати.
Діти зібралися у просторій залі міського будинку Освіти. Цього місяця в усіх куточках Землі в мільйонах таких самих будинків зібралися такі самі групи дітей. Сірі стіни зали та напруження дітей, що ніяковіли у незвичному святковому одязі, вплинули на Джорджа гнітюче.
Він інстинктивно повівся так, як усі. Відшукав невеличку групу хлопців, що жили з ним на одному поверсі, і приєднався до них.
Тревіліян, який мешкав поруч, був ще по-дитячому кучматий. Від маленьких бачків і негустих рудих вусів, що виростуть у нього, тільки-но дозволить природа, його відокремлювало багато років. Він (для нього Джордж іще був Джорджі) гукнув:
— Ага! Злякався!
— Анітрохи, — заперечив Джордж і щиро додав: — А тато з мамою поклали на моїй тумбочці друкований текст, повернуся додому — прочитаю все до останнього слівця. (В ту мить найбільших страждань завдавали його власні руки: він не знав, куди їх подіти. Йому суворо наказали не чухати голови, не терти вух, не довбатися в носі й не пхати руки до кишень. Що ж йому було з ними робити!)
Тревіліян спокійно заклав руки до кишень і оголосив:
— А мій батько зовсім не хвилюється.
Тревіліян-старший майже сім років був за металурга на Діпорії, ось чому, вийшовши на пенсію і повернувшись на Землю, він мав вищий соціальний статус за своїх сусідів.
Взагалі повернення на Землю не заохочувалося через її перенаселення, але декому щастило повернутися. Насамперед, життя на Землі було дешеве, і пенсія — мізерна в умовах Діпорії — тут мала солідний вигляд. Крім того, декому надто приємно хизуватися своїми успіхами саме перед давніми друзями, а не перед рештою світу.
Своє повернення Тревіліян-старший обґрунтовував ще й іншим: якби він залишився на Діпорії, то довелося б там залишитися і його дітям, а це, своєю чергою, не давало б їм шансів згодом потрапити в інші світи, навіть у Новію, бо Діпорія мала зв’язок тільки з Землею.
Коротун Тревіліян рано усвідомив цю істину. Ще до дня Читання він уже був переконаний, що врешті-решт житиме на Новії, і в розмовах завжди говорив про це.
Джордж, пригнічений майбутньою величчю Тревіліяна і думкою про власну нікчемність, негайно, захищаючись, перейшов у наступ:
— Мій тато теж не хвилюється. Просто хоче почути, як я читаю, і знає, що читатиму я добре. А твій батько, найпевніш, не хоче тебе слухати, бо знає, що нічого в тебе не вийде.
— Ба, вийде! А читання — це пусте. На Новії я найму людей, які мені читатимуть.
— Тому що ти сам читати не навчишся! Бо ти бовдур!
— А як я тоді потраплю на Новію?
І Джордж, украй розлючений, перекреслив усе:
— А хто тобі сказав, що ти потрапиш на Новію? Биймося об заклад, що ти нікуди не поїдеш!
Коротун Тревіліян почервонів:
— Та все ж трубоукладачем, як твій таточко, я не буду!
— Забери свої слова назад, дурню!
— Сам забирай!
Вони стояли лицем до лиця. Правду кажучи, їм зовсім не хотілося битися, та в цьому чужому приміщенні вони прагнули якось розвіятися, вдатися до чогось звичного, щоб відчути себе у “своїй тарілці”. Джордж уже був готовий. Він стиснув кулаки і став у боксерську стійку, вирішивши у такий спосіб проблему з руками. Інші діти збуджено обступили їх. Лементові поклав край жіночий голос, що пролунав у залі, підсилений гучномовцем. Запанувала повна тиша. Джордж опустив руки і забув про Тревіліяна.
— Діти, — мовив голос, — зараз будемо називати ваші прізвища. Хто почує своє, повинен одразу підійти до когось із людей, що чекають біля стіни. Ви бачите їх? Вони вдягнені в червоне, їх легко найти. Дівчата підуть праворуч, хлопці — ліворуч. А тепер подивіться, хто в червоному стоїть до вас найближче…
Джордж зразу побачив свою людину і почав очікувати. Його охопило хвилювання: він ще не знав таємниці алфавіту.
Натовп дітей рідшав, струмками розтікаючись до людей у червоному.
Коли врешті назвали його ім’я — “Джордж Плейтен”, він відчув величезну полегкість і водночас неймовірну радість: його вже викликали, а коротуна Тревіліяна ще ні.
Йдучи, Джордж кинув йому через плече:
— Ага, Коротуне, може, ти їм зовсім не потрібний.
Однак піднесений настрій швидко розвіявся. Джорджа поставили в колону з незнайомими дітьми і всіх повели коридорами. Діти перелякано озиралися широко розплющеними очима, ніхто не наважувався балакати, чулося тільки приглушене “Не штурхайся!”, “Гей ти, обережніше!”.
Їм роздали невеличкі картки й застерегли, щоб не згубили. Джордж з цікавістю розглядав свою картку, на ній були дрібні чорні знаки різної форми. Він знав, що це зветься друком, але уявлення не мав, як з цих значків виходять слова.
Його і ще чотирьох хлопчиків упустили до кімнати і наказали роздягатися. Вони швидко скинули свій новий одяг і стояли так, голі й маленькі, тремтячи швидше від хвилювання, ніж від холоду. Медичні працівники по черзі обстежували їх за допомогою якихось дивних приладів, кололи їм пальці, щоб узяти кров. Кожен лікар брав їхні картки і чорною паличкою вправно виводив на них акуратні рядки значків. Джордж пильно вдивлявся в них, але вони були так само незрозумілі. Потім дітям звеліли одягтися.
Вони сіли на маленькі стільчики і знову чекали. Їх почали викликати по одному. Джорджа Плейтена назвали третім.
Він зайшов у велику кімнату, захаращену страхітливою апаратурою з безліччю кнопок на прозорих панелях. Посеред кімнати стояв письмовий стіл, де сидів якийсь чоловік.
— Джордж Плейтен? — запитав він.
— Так, сер, — уривчасто прошепотів Джордж, змучений нескінченним очікуванням і блуканням по кімнатах. Він уже мріяв про те, щоб усе швидше скінчилося.
Чоловік за письмовим столом сказав:
— Мене звуть лікар Ллойд. Як ти себе почуваєш, Джордже?
Говорячи, лікар навіть не підвів голови. Він повторював ці слова так часто, що йому вже набридло підводити голову, щоб поглянути, з ким розмовляє.
— Добре.
— Ти боїшся, Джордже?
— Н-ні, сер, — відповів Джордж і відчув, як перелякано прозвучав його голос.
— От і чудово, — сказав лікар. — Ти ж знаєш, що боятися нічого. Ану, Джордже, погляньмо. У картці значиться, що твого батька звуть Пітер і що за фахом він дипломований трубоукладач. Ім’я твоєї матері — Емі, вона дипломований спеціаліст з домашнього господарства. Правильно?
— Т-так, сер.
— А ти народився 13 лютого і рік тому переніс інфекційне захворювання вуха. Так?
— Так, сер.
— А знаєш, звідкіля мені це відоме?
— Гадаю, все це є на картці.
— Правильно.
Лікар уперше глянув на Джорджа і посміхнувся, показуючи свої рівні зуби. На вигляд він був значно молодший за Джорджевого батька, і хлопець трохи заспокоївся.
Лікар простяг йому картку.
— Ти знаєш, що оце за знаки?
І хоча Джордж чудово знав про своє невігластво, несподіване запитання примусило його глянути на картку, ніби він уже навчився читати. Однак значки так і залишилися незрозумілими, і він повернув картку лікареві.
— Ні, сер.
— А чому?
У Джорджа раптом виникла підозра: а чи не з’їхав лікар з глузду? Хіба ж він не знає чому?
— Бо я не вмію читати, сер.
— А хотілося б тобі навчитися?
— Так, сер.
— А для чого, Джордже?
Спантеличений, він витріщив очі. Ніхто зроду не запитував його про таке, і він розгубився.
— Я не знаю, сер.
— Друкована інформація буде направляти тебе все життя. Навіть після дня Освіти ти повинен багато чого навчитися. І знання ти здобуватимеш з таких-от карток, з книжок, з телевізійних екранів. Друковані тексти розкажуть тобі стільки корисного й цікавого, що не вміти читати було б так само погано, як зовсім не бачити. Тобі зрозуміло?
— Так, сер.
— Ти боїшся, Джордже?
— Ні, сер.
— Чудово. Тепер я поясню тобі, з чого ми почнемо. Я прикладу ці дротики до твого чола над кутиками очей. Вони приліпляться до шкіри, не завдаючи тобі ніякого болю. Потім я увімкну дещо, і почується дзижчання. Воно здаватиметься тобі незвичним, і, може, тобі буде трохи лоскітно, але це теж зовсім не боляче. Та, якщо ти все ж відчуєш біль, скажи мені, і я одразу вимкну апарат. Але боляче не буде. Ну що, домовились?
Судомно ковтнувши, Джордж кивнув.
— Ти готовий?
Джордж знову кивнув. Заплющивши очі, він чекав, поки лікар готував апаратуру. Батьки про все це йому розповідали. Вони теж запевняли, що боляче не буде. Однак старші хлопці, яким уже виповнилося десять, а то й дванадцять років, завжди дражнили восьмирічних, тих, хто чекав свого дня Читання, попереджаючи: “Бережися голки”. В тихому закутку по секрету розповідали: “Вони розітнуть тобі голову величезним ножем з гаком на кінці”, — і таке інше з жахливими подробицями.
Джордж ніколи не вірив їм, та вночі його мордували кошмари. І тепер, заплющивши очі, він опинився наодинці зі страхом.
Він відчув дротики на скронях. Дзижчання линуло звідкись здаля і поглиналося гупанням крові у вухах, що озивалося відлунням, наче в печері. Наважившись, він повільно розплющив очі.
Лікар стояв до нього спиною. З одної машини виповзала вузька паперова стрічка, де було видно хвилясту фіалкову лінію. Лікар відривав її і вкладав у щілину іншої машини. Машина викинула невеликий шматок плівки, її лікар уважно вивчав. Нарешті він повернувся до Джорджа і якось дивно звів брови.
Дзижчання припинилося.
— Вже все? — прошепотів Джордж.
— Так, — заклопотано сказав лікар.
— І я вже вмію читати? — Джордж не відчував у собі ніяких змін.
— Що? — перепитав лікар, і на обличчі його майнула несподівана посмішка. — Все йде як годиться, Джордже. Читати будеш за п’ятнадцять хвилин. А зараз ми попрацюємо з іншою машиною, і це буде трохи довше. Я закрию тобі нею голову, а коли увімкну апарат, ти якийсь час нічого не бачитимеш і не чутимеш, але це не боляче. Про всяк випадок я дам тобі в руки вимикача. Якщо все-таки відчуєш біль, натиснеш на цю маленьку кнопку, і апарат вимкнеться. Гаразд?
Пізніше Джорджеві розповіли, що вимикач був несправжній і його давали дитині тільки для того, щоб вона почувала себе певніше, та все ж він не був переконаний, що так воно було насправді, бо сам тої кнопки не натискав.
Йому одягли на голову великий шолом, вимощений усередині гумою. Три-чотири невеликі опуклості присмокталися до голови, але він відчув тільки легкий дотик, який одразу ж зник. Болю не було.
Звідкись іздалеку долинув лікарів голос:
— Ну як, Джордже, все гаразд?
І тоді, без будь-яких попереджень, його наче оповило грубою повстиною, відокремивши від буття. Він не чув власного тіла, зникли відчуття, весь довколишній світ, зостався тільки він сам і голос, що зринав із безодні й щось шепотів… шепотів… шепотів…
Напружившись, він намагався почути й зрозуміти те невловиме, та між ним і шепотом лежала груба повстина.
Потім з нього зняли шолома. Яскраве світло вдарило в очі, а лікарів голос тарабанив у вуха:
— Ось твоя картка, Джордже. Скажи, що тут написано?
— Тут написано… написано: “Плейтен Джордж. Народився 13 лютого… року, батьки — Пітер і Емі Плейтен, місце…” — і затнувся від хвилювання.
— Ти вмієш читати, Джордже, — підбадьорив лікар. — Усе вже позаду.
— Назавжди. Я не розучуся?
— Звичайно, ні. — Лікар нахилився і, як дорослому, потис йому руку. — А зараз тебе відправлять додому.
Минув не один день, поки Джордж призвичаївся до своєї нової чудової здібності. Він так добре читав батькові, що Плейтен-старший не зміг утримати сльози і покликав родичів, щоб поділитися з ними радісною новиною.
Джордж ходив містом і по дорозі читав усі написи, та все дивувався, що був час, коли він їх не розумів.
Він намагався пригадати, як це не вміти читати, і не міг. Здавалося, він завжди вмів. Завжди.
У вісімнадцять років Джордж став смуглявим юнаком середнього зросту, однак завдяки худорлявості здавався вищим, ніж був насправді. А кремезний, широкоплечий Тревіліян, нижчий за нього тільки на дюйм, і досі виглядав справжнім коротуном. Проте за останній рік він став дуже самолюбивим і нікому не дозволяв безкарно називати себе тим прізвиськом. А що власне ім’я подобалося йому ще менше, то його називали просто Тревіліяном або якось скорочено. Аби ще більше підкреслити своє змужніння, він викохував баки і щетинисті вусики.
Тепер Тревіліян аж упрів від хвилювання, і Джордж, який уже виріс із колишнього “Джорджі” до односкладового гортанного “Джордж”, тішився з цього.
Вони були у великій залі, де їх уже якось десять років тому збирали (і куди вони з того часу ніколи не ходили). Здавалося, ніби те далеке тьмяне сновидіння раптом стало явою. У перші хвилини Джорджа вразило те, що все тут ніби поменшало, але потім він збагнув, що то він сам виріс.
Зібралося їх тут не так багато, як першого разу, і самі юнаки. Для дівчат визначили інший день.
— Не розумію, чому нас примушують стільки чекати, — нахиливши голову, тихенько сказав Тревіліян.
— Звичайна тяганина, — зауважив Джордж. — Ніяк без неї не обійдуться.
— І звідки в тебе цей ідіотський спокій?
— А мені нічого хвилюватися.
— Від твоєї самовпевненості голова паморочиться. Станеш дипломованим гноєвозом, ось тоді я на тебе подивлюся, — і Тревіліян окинув натовп схвильованим поглядом.
Джордж теж роззирнувся довкола. Цього разу система була інша, ніж у день Читання. Все відбувалося набагато повільніше, а інструкції їм роздавали вже надрукованими — неабияка перевага проти тих дітей, що не вміють читати.
Прізвища Плейтен і Тревіліян, як і раніше, були наприкінці списку, але тепер вони вже знали чому.
Один по одному з кімнат виходили юнаки. Похмурі й, мабуть, непевні у своїх силах, вони збирали одяг і йшли до аналізатора по результати.
Кожного, хто виходив, оточувала дедалі рідша юрба тих, хто ще чекав своєї черги. “Ну, як?”, “Дуже важко було?”, “По-твоєму, що тобі дали?”, “Відчуваєш якусь різницю?”.
Відповіді були туманні й розпливчасті. Джордж тримався осторонь, напружуючи всю волю. Всі водно правили, що більше шансів у тих, хто зберігає спокій. Та хоч би там як, він відчував, що руки його повільно холонуть.
Просто смішно, як із роками на тебе спадають нові клопоти. Приміром, висококваліфіковані фахівці, що вирушали на інші планети, конче мусили їхати зі своїми дружинами (а жінки — зі своїми чоловіками). Це було необхідно, щоб підтримувати на планетах правильне статеве співвідношення. Жодна дівчина не відмовиться вийти заміж за чоловіка, який має призначення на планету класу А. Джордж не мав на прикметі якоїсь певної дівчини, та він і не цікавився жіночою статтю. Ще не час. Коли здобуде фах та отримає право додавати до свого імені “дипломований програміст”, ось тоді, наче султан у гаремі, зможе вибрати будь-яку. Ця думка схвилювала його, і він постарався позбутися її. Треба бути спокійним.
— Якесь безглуздя, — пробурмотів Тревіліян. — Спочатку тобі торочать, що треба зберігати спокій та незворушність. А потім ставлять в такі умови, що про спокій годі й думати.
— Може, це зумисно? Щоб зразу розмежувати чоловіків та хлопчаків. Не звертай уваги, Трев.
— Заткни пельку!
Нарешті викликали Джорджа, але не по радіо, як того разу. Його прізвище засвітилося на табло.
Джордж помахав Тревіліянові рукою:
— Тримайся, Трев! Не хвилюйся!
Коли він заходив до кімнати тестування, то був щасливий. Атож, щасливий!
— Джордж Плейтен? — запитав чоловік, який сидів за столом.
На мить у свідомості Джорджа з надзвичайною виразністю постав образ чоловіка, який десять років тому запитував так само, і йому раптом здалося, ніби перед ним той самий лікар, а він, Джордж, тільки-но переступивши поріг, знову перетворився на восьмирічного хлопчину.
Чоловік за столом підвів голову. Його обличчя, звичайно, не мало нічого спільного з тим образом, що виринув з глибини Джорджевої пам’яті. У цього ніс був картоплиною, волосся рідке, підборіддя помережане складками, наче він раніше був товстун, а тоді зненацька схуд.
— Ну і? — роздратовано перепитав чоловік.
Джордж повернувся до дійсності.
— Я Джордж Плейтен, сер.
— Так і кажіть. Я лікар Зекері Антонеллі. Зараз ми познайомимося з вами ближче.
Він, не кліпаючи, як сова, роздивлявся світлі маленькі клаптики плівки.
Джордж здригнувся, в його пам’яті знову зринув лікар (він забув, як його звали), який теж роздивлявся плівку. Невже та сама? Той лікар хмурився, а цей зараз подивився на нього так, наче його щось дратувало.
Джордж уже не відчував себе щасливим.
Лікар Антонеллі розгорнув грубеньку теку.
— Тут пишеться, що ви хочете стати програмістом обчислювальних машин.
— Так, лікарю.
— Ви ще не передумали?
— Ні, сер.
— Це дуже відповідальний і складний фах. Ви певні, що можете опанувати його?
— Так, сер.
— Більшість людей, до здобуття освіти, не називають ніякої конкретної професії. Видно, вони бояться нашкодити собі.
— Гадаю, ви маєте слушність, сер.
— А ви не боїтеся?
— Я вважаю, що краще бути відвертим, сер.
Лікар кивнув, однак вираз його обличчя не змінився.
— Чому ви хочете стати програмістом?
— Як ви тільки-но сказали, сер, це відповідальний і складний фах. Програмісти виконують важку і складну роботу. Мені вона подобається, і я думаю, що впораюся з нею.
Лікар Антонеллі відклав папери і роздратовано глянув на Джорджа.
— Звідкіля ви знаєте, що вона вам до вподоби? Мабуть, сподіваєтеся, що вас одразу заберуть на якусь з планет класу А.
“Він намагається залякати мене, — захвилювався Джордж. — Пануй над собою і кажи правду!”
— Звісно, програміст має більше шансів, — сказав Джордж. — Та якби мене залишили на Землі, робота не стала б подобатись мені менше, я знаю.
— Нехай так, але звідки ви знаєте?
Запитання поставлено таким тоном, наче на нього годі було відповісти розумно, і Джордж змусив себе не посміхнутись. Адже він знав відповідь.
— Я читав про програмування, — сказав він.
— Що?
На обличчі лікаря з’явився щирий подив, і Джорджеві стало дуже приємно.
— Я читав про програмування, сер, — повторив він. — Я придбав книжку і простудіював її.
— Книгу для дипломованих програмістів?
— Так, сер.
— Але ж ви не могли розуміти, що там написано.
— Спочатку. Та я дістав книжку з математики, електроніки й розібрався в них, наскільки міг. Я, звичайно, знаю не так уже й багато, проте все-таки досить, аби зрозуміти, що мені подобається цей фах і що я можу бути програмістом.
