«Кайдашева сiм’я» характеристика Мелашки
Мелашка Балаш (після одруження — Кайдаш) — це молодша невістка в сім’ї Кайдашів, дружина Лавріна.
Вона молода, надзвичайно вродлива дівчина з бідної, але доброї та щирої родини з села Семигори. Автор пише, що вона тендітна, «як тополя», з лагідними очима.
Мелашка є протилежністю гострої на язик Мотрі. Вона — тиха, смирна, терпляча, поетична та дуже вразлива. Вона щиро любить свого чоловіка Лавріна. Проте, через свою м’якість Мелашка стає головною мішенню для знущань свекрухи (Марусі Кайдашихи). Свекруха завалює її найтяжчою роботою і постійно дорікає бідністю.
Не витримавши постійного психологічного тиску та домашнього пекла, Мелашка тікає на прощу до Києва і залишається там працювати у проскурниці, аби лише не повертатися до свекрухи (хоча згодом Лаврін її знаходить і повертає додому).
Постійні сварки та важке життя в атмосфері ворожнечі зрештою ламають і її лагідний характер. Під кінець повісті Мелашка теж стає сварливою та починає активно воювати з Мотрею за майно.
Детальна характеристика:
Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.
Мелашка має ще й чуйну поетичну душу. Письменник сам говорить про неї: «Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона у своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень» .
Спокійна вдачею, Мелашка терпляче зносить усі образи від свекрухи і Мотрі, але згодом, піддаючись впливу середовища, переймає звички, лайливу мову, грубість, що панувала в сім’ї Кайдашів.
Як до наймички, ставилася Кайдашиха до Мелашки, загадуючи їй важку роботу, та ще лаяла і кривдила її. Тут Мелашка і зрозуміла, що живе не в матері, а в свекрухи, «що рідна мати і б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками» . Мелашці хотілося піти до матінки та виплакати сльози, але люта свекруха і туди її не пускала.
«Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею полетіла, то ліси посушила б своїми сухотами і зелені луги сльозами залила» .
Але не тільки через свекруху плакала Мелашка. «В хаті гризла свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря» .
Мотря не любила Мелашку, все зачіпала її і ставилася до неї недобре ще й через те, що Мелашка жила в одній хаті з Кайдашихою.
Не могла звикнути чуйна Мелашка до таких обставин, і як тільки сталася нагода і Мелашка потрапила до Києва, де не було ні лютої свекрухи, ні Мотрі, вона вирішила залишитись там і стати за наймичку в чужої людини.
Але в Києві, де не було Мотрі і свекрухи, не було й Лавріна. І Мелашка розуміє, що не тільки вона сумує за коханим, а й він за нею теж побивається. Так і повернулася вона додому. Мелашчина втеча трохи примирила її зі свекрухою, а Мотрі вона більше не змовчувала. Але й тепер, в умовах родинної колотнечі, Мелашка далеко стриманіша, ніж Мотря. Вона сама ніколи її не зачіпала, а тільки захищала свою людську гідність.
На образі Мелашки автор показав, як умови дрібновласницького побуту нівечать душі хороших людей, роблять їх жорстокішими, грубішими, егоїстичнішими. Поступово Мелашка переймає звички, лайливу мову, грубість, що існували в сім’ї Кайдашів. Наприклад, коли Мотря за бідне походження називає її дітей старцями, Мелашка від повідає : “Брешеш, брешеш, як стара собака. Та й брехати добре не вмієш. У тебе до того розуму та хисту нема”.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
Спасибо большое