РОЗДIЛ ДРУГИЙ «Гуси-лебеді летять»
Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати-коли як; частiше вона похитує головою i каже зовсiм не те, що всмiхалося б менi:
— Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, — i пальцем показувала на те самiсiньке мiсце, на яке при нагодi й тепер декому показують.
Але безтолоч “он звiдти” не дуже поспiшає виходити, їй, видать, сподобалась моя “макiтра”, в яку чогось потрапили не рiвнi, а крученi мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що є i чого немає в головi малого. Отож тепер у моїх мiзках крепко хазяйнує безтолоч. I не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом.
Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть; саме вона й завдає найбiльшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на свої дев’ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi. Читав я “Кобзаря” i “Ниву”, казки i якiсь без початку i кiнця романи, “Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука” i “Три дами й чирвовий валет”, а також рiзнi , книжечки, виданi петлюрiвцями, “сiчовими стрiльцями” та Червоною Армiєю. I вже тодi менi однi слова сяяли, мов зорi, а iншi туманили голову.
В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити свої чоботи дьогтем.
Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття — це вже розкiш: в ту пору розрухи чинбарi за ремiнь здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять — двадцять п’ять пудiв пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом.
Я пам’ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом. Коли ж вони повертались увечерi додому, їх стрiчали старi й малi. А яка то була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою першу борозну? I досi з глибини рокiв озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю говорив як про щось героїчне: “Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле”.
З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила їсти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого з сьогоднiшнiм днем…
А ота книжна погорда до селянина i його кревної працi породила в менi першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона свої iкла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх було б гудити тi часи — вони були по-своєму прекраснi…
Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:
-Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом’янись i спам’ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе полетить у пiч!
Правда, у пiч вона так i не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило її дитину.
— Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?
— Що?.. А звiдки я знаю?
— То чого ж таке говорите?
— Бо люди кажуть… Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i позбувся того, що мав у черепку, — показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.
— Я ж бiблiї не читаю.
— В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до неї допастись.
Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати…
Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить “рокова куля”, чи “стрiла Купiдона”.
Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався перехитрити її. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали, я навшпиньках пiдходив до печi, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб свiтло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми.
Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла, збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив чорта чи вiдьму — теж не милував їх. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку, щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в плуга, i вiн орав доти, поки не вiдкидав копита.
Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з нечистою силою дядьку Миколi. Де вiн тiльки не ловив її. I в коминi, де чорт стрiчався зi своєю, сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де безсовiсний бiс ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i пiд мiстком, i в дуплавих вербах, i в копанках, i в тих мiрках-солом’яниках, якими безп’ятий намiряє горобцiв на вечерю.
I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога, з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем. За своє життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i рогiв, що все це не вмiстилось би й на вiз.
— Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей бiльше, нiж смiття, — хвалився дядько Микола.
А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала руки до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки…
Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його сокири, тому вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж сипалася рiзна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку, приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували голоси пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi своїми крилами проганяють темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день.
Через якийсь час мати дiзналася про мої хитрування з каганцем. I винен у цьому був тiльки я. З якоїсь страшнецької казки на мою бiдну голову витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що вони, знахабнiвши, почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати язики i навiть лiтати по хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на нiй чорта i скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорнi дiдовi штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала на нiч замикати каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися.
Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом. Та це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше, коли нечиста сила розбирала та не прощала мої книги i в кожному рядку вишукувала ворожi прояви, рiзну апологетику, збочення, селянську обмеженiсть, селянськi дрiбновласницькi тенденцiї i ще якусь погань…
Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашої сокири, щоб вiдтинати хоча б хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко… Та повернуся знову до злощасного каганчика.
Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував у залiзяччi рiзнi ключi, але з цього нiчого не вийшло. Та зневiра не дуже довго крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало на думку вихимерувати свого слiпака. Робив я його весело, швидко i просто: дiдовою ножiвкою вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана i ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином.
Не знаю, чи була задоволена мати своєю вигадкою, а моя менi аж смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось коїться, недовiрливо поторгала ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.
Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках її я обходив мало не все село, позбувся своїх мiзерних дитячих скарбiв, а iнколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi.
На ярмарку за тоненьку книжечку “Три торби реготу” я вiдда” безсовiсному крамаревi аж п’ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв… Отак i дiзнаєшся, що смiх i грiх живуть по сусiдству.
Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн, довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, і затанцювали всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою — баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб’я, аж сльозились од смiху.
-Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в руцi шапку, витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти.
Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила їх не берегти нi себе, нi дiтей своїх, нi худобу, нi слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.
— Хiба ж це воли? — махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. — Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно тiльки харч переводить.
Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi, копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi, а клямка зовнi сама заходить на прибоєць, i хто не пiдiйде до порога, бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею i щербатої копiйки.
— Куди ж ви їх, Володимире, дiваєте: чи солите, чи квасите, чи свiжими поїдаєте — iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.
Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення або довгий час видобував iз себе “е-е-е” i захищавсь од напасника пiднятою карлючкою вказiвного пальця.
Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це “е-е-е”. Вiн безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi прихилявся до його. вуха:
— А по селi, чуєте, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiряєте. Вiд такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i тiкав додому.
Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався, а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.
— Хiба в цьому роцi жито? — пiдпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. — Однi одвiйки та житець, а не жито.
— А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, — не моргнувши оком, говорив дядько Микола. — Давно в моїй клунi не було такого раю.
— Везе ж декому, — на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть. — А тут аж в очах тьмiє: одна бiда йде з подвiр’я, а свiжа входить у ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i почавила приплiд.
— Невже увесь почавила? — щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.
— Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, — ще бiльше печалиться дядько Володимир i накриває очi повiками. — Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров’ячий приплiд.
В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од прихованої радостi:
— А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.
— Шiстнадцятеро!? — вражено вигукував дядько Володимир. — Та що ви, Миколо!? Та не може бути!
— Хiба вам далеко ходити — попитайте моїх вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани — дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над моїм вухом — усю грошву вiддавав за льоху, а я її i за торбу червонцiв не продам.
— Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить — саме щастя над вами торбою трусить.
— От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, — пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.
— I куди ж ви дiваєте своїх поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.
— I на торг вивозимо, i самi їмо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?
I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля…
Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались над хитруваннями своїх батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а далi тихенько засмiявся:
— Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.
— А чого аж увечерi?
— Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, — i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. — А тобi не кортить на торг?
— Перекортiло. Наторгувався, — похмуро кажу я, згадуючи свої злощаснi “Три торби реготу”.
Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:
— А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.
— Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, — безнадiйно зiтхнув я. — Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулястої, а пiд нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.
— I ти не понiс їх крамаревi? — засмiявся Гива.
— Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або собака з’їв зозулясту.
— А ти дуже хочеш мати книжки?
— I не питай, — посмутнiшав я.
— То ми розживемося на них, — заскакали бiсики в насмiшкуватих очах Гиви. — Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.
— На великдень?
— Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi “Три торби реготу”, на великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до яєць — накришує їх у миску, солить i їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!
— Ну i що з того? — нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.
— Що? От за великоднi битки й накупуєш собi книг.
— Де ж я цих биток наберу?
— Натовчемо на цвинтарi! — впевнено каже Гива. — Я тобi до великодйя зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу — цiлiсiнький мiшок!
— Не треба менi мiшка.
— Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне — я тобi зроблю справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! — засмiявся i махнув цiпом Гива.
У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили її нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили, покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренковi книги — не минете моїх рук!..
Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вiї i брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:
— Торбу захопив?
— Для чого?
— А куди будеш класти битки?
— В кишеню.
— Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню кумерцiю зробити, а ти… — i вiн невдоволено обертається до своїх товаришiв.
Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку, пофарбовану вiдваром вiльхової кори, i жваво запитав:
— Потовкаємось?
— Та нi, почекаю, — неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.
— Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? — смiється Iван. Вiн уже встиг набити повну кишеню биток. — Може, тремтиш над своєю? — показує одним оком на мою вощанку.
— Чого менi тремтiти?
— А може, вона тебе родила? — хихикаючи, допiкає оцупкуватий Iван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.
Я починаю сурмонитись:
— Коли так, тримай свою!
— Тримаю i тремчу! — смiливо пiдставляє кулак зi своєю крашанкою.
Я злегка б’ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються. Тодi я б’ю сильнiше, — i павучки трiщин розповзаються i по моїй, i по Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а далi починаємо смiятися — Iван веселiшає, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не допомогла. Як не везе, то не везе!
Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у революцiю розписувалися за нову владу своєю кров’ю. Єдине, що мав гарного Бабенко, — то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.
Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пишається серед парубкiв, лускає насiння i пiдсмiюється над дiвчатами, що, спiваючи, “садять василя” — зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом поливає, а третiм — уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.
— Дядьку Юхриме, — з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла — мода на галiфе — чим бiльше, тим краще.
— Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. — Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. — Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?
— Нi, — розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка.
— Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? — сам з задоволенням прислухається до своєї мови.
— У вас книжки е?
–Прочотнi чи з розмишленiями?
— Ні, може, є без розмишленiй.
— Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути.
— А чого? — смiливiшаю я. — Може, на чомусь i зiйдемось?
— Хiба що на ремiнцевi, — веселiшає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?
— Не дуже. I якi у вас є книжки?
— Возможнi i навiть невозможнi, — щось згадує Юхрим i гигикає. — Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть “Пригоди Тома Сойєра”. I вони є в дядька Юхрима.
У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:
— Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати “Пригоди Тома Сойєра”? Возможна чи невозможна така возможнiсть?
Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка:
— Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!
— Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята?
Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,
— Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а тiльки й соображають насмiшечки собi, — на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками.
— Еге ж, — погоджуюсь я. — То дасте менi “Пригоди Тома Сойєра”?
— А нащо вони тобi?
— Читати.
— Читати? — знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : — Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.
Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:
— Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш?
— До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не струблять. Пам’ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння. — Вiн одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз i починає скалити зуби до дiвчат.
А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму, бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть дзвонар шанує нашi вуха й чуби…
Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку, пiдперiзується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.
— Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жiночий пояс?
— Дурненький, — посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав’язала свiй химерний пояс.
— Скажiть, мамо.
— Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.
— Гарбузове? — про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, — чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi.
— Тож сказала, що гарбузове.
— Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.
— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать?
— Бачив.
— Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.
Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить “он звiдти”, але вже не мiг нiчого зробити з собою.
I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд сволока i навiть з-за божницi свої вузлики. В них лежало все те, що далi зiйде, зацвiте, закрасується й перев’ється по всьому городi: огiрки, квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки, чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.
Мати радiсно перебирала своє добро, хвалилася його силою i вже бачила себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки — рiзне зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi, але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:
— Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!
В її устах i душi “насiння” було святим словом. I хоч не раз вона нарiкала на свою мужицьку долю з її вiчними супутниками — нестатками й злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи свої радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.
Коли на городi з’являвся перший пуп’янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах її назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усiєї землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп’янiлий джмiль. Вiд неї першої я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем…
Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насiнням, одне вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.
— Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? — докоряє вона добiрним горошинам. — Гляди в цьому роцi не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе поїдом їсть?..
З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й посмiхаєтся:
— Почалось бабське чаклування.
— Тату, хiба можна таке казати? — аж нiби страхається мати. Їй i досi вдивовижу, що дiдусь не так тримається землi, як свого ремесла.
— Не можна, не можна, — одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi. Дiдусь придивляється до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузує:
— I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри заїжджають!
— Якi мiнiстри? — одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.
Дiдусь тицяє пальцем у вiкно:
— Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиняє ворота?
— Бачу.
— Це i є мiнiстр.
— Таке скажете! — смiюся я.
— Ти не смiйся — справжнiсiнького мiнiстра бачиш, — запевняє дiдусь.
— Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi “Нива”, якими були мiнiстри?
— А про таких не читав, i в журналах їх не друкували. — Дiд виходить з хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають мiнiстри, якщо не вигадує дiдусь.
Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дiдом, питається про його здоров’я, а далi мова йде про погоду й озимину, про невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Нi, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн питає дiда, чи той не доведе йому до пуття дерев’яного плуга.
— Дерев’яного? — перепитав дiдусь.
— А де ж на залiзного розживешся? — нахмурився дядько Стратон. — Пiшло тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.
— Це правда, — зiтхає дiдусь. — Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом у грудях…
— Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у Францiї загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.
Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i градiль, i колiшня — усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.
— Рiдке жито, — по-своєму говорить дiдусь. Усе, що не подобається йому, вiн зве рiдким чи безкорiнним. — Хiба у вашому селi нема доброго майстра?
— Такого, як ви, немає. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок, того й приїхав до вас.
-Доведеться пособити чоловiку, — трохи зневажливо махає рукою на плуга дiдусь. — Лемiш i чересло знайдуться в тебе?
— Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн з доброї сталi варився.
— Бодай нечистi їх на тому свiтi в смолi варили, — когось кляне дiдусь. А я знаю, що це стосується iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю, яка мiж ними рiзниця.
Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав дядьку Стратону:
— А дiдусь, як ви приїхали, хотiв посмiятися з мене… — і замовкаю.
— Як же вiн хотiв посмiятись? — здогадався запитати мене дядько Стратон.
— А ви не будете сердитись, коли скажу?
— Та, мабуть, не буду.
— Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.
— Таки був аж мiнiстром, — посмiхнувся чоловiк i поглянув на свої постоли.
Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.
— I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?
— Та нi, трохи ближче, — мружиться дядько Стратон.
— Тодi у Києвi?
— Нi, ще ближче, — грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що весело розмiстились на чоловiчках.
— Тодi у Вiнницi? — зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
— Iще ближче: у своєму селi!
— I що це за мода пiшла в дорослих — обманювати малих, — кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.
— Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були мужицькими.
— I ви були з ними заодно?
— Нi, ми були проти них.
— А в що ж ви зодягались?
— В те, що мали: однi в кожухи, другi — в киреї, третi — в свитки, четвертi — в чумарки. Хто мав чоботи — носив чоботи, а хто й у постолах ходив.
“Скiльки свiта, стiльки й дива!” — сказала б на це моя мати.
— I за кого ви були? — питаюсь я далi.
— За свою селянсько-бiдняцьку республiку.
— Вона великою була? . ..
— Троє сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то лiси стали нашою республiкою.
— А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?
— Нi, тепер я комбiдчик, — весело смiється дядько Стратон. Таки, видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання, не так, як дехто тепер.
З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, вiн запрошує мене приїхати з дiдом у їхнє село. Там i досi стоїть хата, де збирались усi мужицькi мiнiстри, а їхнiй прем’єр-мiнiстр тепер головує — аж у повiтовiй споживспiлцi.
Тiльки дядько Стратон поїхав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло зиркає на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу починає нарiкати на тонке дiло — полiтику. Церковний староста вважає себе неабияким полiтиком, бо заглядав у газету, яку виписує пiп, i навiть вихопив з неї десяток не зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить їх, де треба й де не треба. Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.
— Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта по тезисах до буржуазiї вивезла? — цюкає i цюкає своє.
Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:
— А ви так зробiть по тезисах: воли — у вiз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солi додому привезете.
Титаревi не подобається, що дiдусь перехоплює його вченiсть, i починає говорити без неї:
— Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем’я: нiде нема нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi — навiть народу не стало.
— Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипаєте серед бiлого дня? — почав дiд совiстити старосту. — Де ж це, по-вашому, подiвся народ?
— Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер стали — куркулi, середняки i злиднi.
— А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi навiть кози в золотi ходили?
-Кози тодi не ходили в золотi, — вiдводить насмiшку титар, — але що було моїм, то було моїм, а тепер нiхто не добере, де моє, де твоє, а де наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому, як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi?
— Все може бути, — погоджується дiдусь. — Iнодi навiть за довгий язик буває сяка-така нарiзка на iншому мiсцi.
— Та я не проти, щоб нарiзали Iльцовщину — то помiщицька земля, — хитрує титар. — А от як предкiвську почнуть рiзати…
— Далеко наперед ви пустили кури… з якимсь дiлом чи з полiтикою прийшли до мене?
Титар насуплюється, крутить головою i зiтхає:
— Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть…
— То чом ви в комбiд не запишитесь? Там потроху допомагають незаможникам, — глузує дiдусь, а обличчя титаря береться сизуватим рум’янцем.
В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр’я i пiшла до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозi подивився на добiрнi, обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою.
I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б’ють прямо об землю, а потiм з їхнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi чотири склянки, якi треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене варто за такi думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси.
Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи, почав на печi намiряти насiння — двi склянки в одну кишеню, двi — в другу. Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi залишилось навхрест зав’язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець — єдиний свiдок мого грiхопадiння.
З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця. Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:
— Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр’я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:
— Звiдки ж вони?
— Та нiби з Херсонщини, — байдуже вiдповiв перший голос. — Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.
— Коли вже цей розор закiнчиться?
З двору наполохано виходить у рам’ї, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, її погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темнi сльози…
Я й досi пам’ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам’ятаю опасисту постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди — i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi…
Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.
— Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. — Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.
Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю…
А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!?.
Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка — i вже нема нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.
З подвiр’я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї погойдується дерев’яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi гусне картопляна товч.
“А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку”, — знову заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i глухих ворiт…
А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.
I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кидає зеленi вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.
Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем правої руки вибиває не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомагає їй ногами i спiвом:
Отчего ты карапет,
Оттого, что денег нет.
Отчего же денег нет?
Потому, что карапет.
Бiля Юхрима на столi стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз “строчить” якийсь матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.
Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу жилу на чолi й засмiявся:
— От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку?
“Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?”
Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:
— Вгадав?
— Трохи вгадали — пробурмотiв я.
— Чого ж трохи? — дивується парубок.
— Бо так вийшло.
— Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? — округлились Юхримовi очi.
— Тiльки двi.
— Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! — насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.
— А може, ви решту до осенi почекаєте? — слово в слово повторюю маминi слова, коли вона згинається перед крамарем з мiстечка.
— Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння, — безжалiсно вiдрiзає старий парубок, не дивлячись на мене.
То що менi залишається робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи “бувайте здоровi” й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю клямкою.
— Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! — раптом так репетує Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове пiдборiддя. — Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобi за нього почитати казки. А “Пригоди Тома Сойєра” вiзьмеш, коли розбагатiєш. По руках?
— То давайте свою! — одразу веселiшаю я.
Юхрим подає видовжену долоню, я б’ю своєю по нiй i примовляю:
— За “Пригоди Тома Сойєра” — двi склянки тепер i чотири восени.
— Не будь циганською дитиною, — припиняє торг Юхрим. — Кожна книга має в свiй час свою цiну.
— А може, ви менi дасте “Пригоди” хоч на один день?
— I не проси, i не моли! — вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. — Береш, натурально, казки?
— Беру, натурально, — ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушує з моєї кишенi насiння, потiм з укованої залiзом скриньки дiстає книжку ще й великодушно примовляє:
— Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочитаєш казки?
— Днiв за чотири.
— Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю?
— А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню?
— Зранку до обiднi, натурально, буду вдома. Пам’ятай: не принесеш впору, буде бiдним твоє офiцiальне мiсце, — злiшає його вид, наче я вже встиг утаїти книгу…
Побоюючись навернутись на материнi очi (а що, як вона кинулася до насiння i тепер тiльки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами, тiнями i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кiнцем трималась на з’їждженому колесi, а другим — на березi. Зараз нiхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручнiше вмостив її на пiсочку i взявся за читання. Знизу мене охоплював свiт казки, а зверху — казки весни. I так менi добре було в їхнiх обiймах, що я й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.
Тiльки тодi я з острахом подумав про домiвку i, щоб уникнути лайки i нарiкань, прикинув, що варто пошукати в долинцi щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо… I знов гарбузове насiння почало лiзти в голову. Коли неспокiйна совiсть, то нiчим її не обманеш…
Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю, я вже трохи безпечнiше пiшов додому. Ось i наша хата. Що тiльки в нiй жде мою збитошну голову? Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити перелаз, а застрягаю на ньому, видивляючись, що робиться на подвiр’ї, городчику i в садку. Мiж яблунями снує бабуся i її тiнь. Обличчя в бабунi зараз таке, наче вона молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає i уболiває над ним, кожна в ньому нащепа мiцно перев’язана стьожками, видертими iз рукавiв її сорочок. А в катразi, прихилившись до дерева, щось майструє дiд, кашкет спав з його голови, i тому вiтрець, як хоче, бавиться старою порiдiлою чуприною. Та ось дiд помiчає мене, спочатку дивується, а далi чмихає:
— От i пропажа об’явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.
— I нащо таке несусвiтне було думати? — веселiю, бо не схоже на те, щоб гримiло i блискало надi мною.
— Де ж ти на цiлий день запропастився? Хiба так можна, дитино? Я виглядав, виглядав тебе, а далi й журитися почав.
— Е?
— От тобi й “е”. Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобi щось зробив! —дiдусь викривлює свої великi напатланi брови i вже добряче посмiхається.
— I що ж ви зробили? — наперед починаю радiти.
— А що ти просив?
— Вiтряка.
— I що я сказав тобi?
— Казали, що попросиш, те i зроблю, бо в мене такими онуками поле не засiяне, — точнiсiнько повторюю дiдовi слова, бо вони сподобались менi.
— Бач, як запам’ятав! — смiється дiдусь, потiм знiмає дашок свiжесенького вулика i виймає звiдти справжнього вiтряка. Але якого! На його покрiвлi розправив крила i гордо пiдняв голову молодий лебiдь. Здавалося, вiн от-от одiрветься вiд покрiвлi i злетить у небо.
— Ой, як славної — вирвалось у мене.
— Славно, кажеш? — радiсно перепитує дiдусь.
— Дуже гарно.
— Для тебе ж старався, — вiддає менi iграшку дiдусь. — А тепер бiжи до хати.
— А як мама? — питаюсь i з опаскою поглядаю на вiкна.
— Так, як завжди: спочатку сердилась, а потiм занепокоїлась i бiгала до сусiдiв питати про тебе. Iди.
Я тихенько вiдчиняю хатнi дверi, що знадвору пахнуть горобом i макухою, а з хати — хлiбом i калачиками, якi стоять у нас на всiх вiкнах. За столом бiля вузликiв я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насiння i щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зiйшло i вродило. А найближче до матерi лежать вузлики з гарбузовим насiнням. У мене одразу похололо всерединi й нашорошились вуха. Я вже хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.
— Нарештi, — сказала вона з докором. — Ох, дiти, дiти… — пiдiймає над голубiнню очей чорнi вiї, од яких тiнi падають аж на вилицi.
— А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. — одразу хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в кишенi.
Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене:
— Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?
— Iз цих, — похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?
— То й добре, синку, що давав, — нарештi чую її голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: — Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар.
У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.
— Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?
— Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не сказала… Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..
— Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, — кажу так, як чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до неї, а вона зiтхає i гладить рукою мою нерозумну голову…
