РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ «Гуси-лебеді летять»
Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче i посмiхається крiзь сльози осiнь i натрушує журбу на мою наболiлу душу. Поменшав свiт, померхли днi мої, а ночi так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од слiз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:
— Не плач, Михайлику, не плач, любий… Всi люди вмирають. Он бачиш зорi? — показує менi на вiкно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. — Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.
— Я не хочу, щоб умирали зорi, — кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари.
— Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: однi покидають її, а другi виходять на неї i все сподiваються чогось кращого собi… Засни, синку.
Я засинав на материних руках, i в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої дiди, i в моїх снах зорi, як і осiннє листя, як i люди, падали на землю.
Навiть лiси тепер втратили свою принаду, наче хтось вибрав iз них привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами, я не радiв, як перше, i не зрiзав їх кiскою — хай собi поживуть, скiльки можуть жити.
Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула, поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.
— Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! — зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.
— Що ти тут робиш?
— От i не скажу.
— А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?
— Нi, — Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. — Я, Михайлику, шукала тебе.
— Не може такого бутиi — з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.
— От i може… Я знаю: у тебе горе, а коли горе — в усiх болить серце. Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до твоєї хати пiдiйшла, а зайти посоромилась.
— Спасибi, Любо.
— I не кажи такого, — по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила губи, а далi таємниче посмiхнулась: — Михайлику, а в мене вже сестричка є.
— Маленька?
— Звiсно, маленька, — засмiялася Люба, — лежить собi в колисцi i все губами плямкає.
— I яка вона?
— Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.
— Невже вона зовсiм безброва? — не можу повiрити я.
— Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так цiкаво.
— Хм, — не знаю, що вiдповiсти на це диво.
— А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи — меншi сидять попереду, бiльшi —— позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй першiй партi, — хвалиться i радiє дiвчина.
— А чобiт у тебе також нема? — поглянув на босi Любинi ноги, згадав про своє i зiтхнув.
— Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навiдаємось у нашу загороду?
— Там тобi чогось треба?
— Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?
— Можна i заглянути, — погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до загороди.
Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тiєї черешнi, на ягодах якої найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй ранок, i тiтка Василина, i її пiсня, що так славно йшла мiж деревами.
Тепер черешня накинула на свої плечi багряну хустку й, здавалося, теж хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.
— А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? — запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешнi.
— Нi, може, щось недобре трапилось? — згадав, що Люба колись говорила про тiтчиного сердитого чоловiка.
— От i не вгадав! — пожвавiшало обличчя дiвчинки. — Про неї i про її голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про тiтку в газетi напишуть.
— Таке врем’я, — сказав я словами дядька Себастiяна. — А що тепер Василинин чоловiк робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей?
— Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все боїться, щоб тiтка не поїхала спiвати у мiсто. “Краще, — каже, — менi спiвай, я тобi буду iз усiх яєць гогель-могель колотити”. I колотить! — задзвенiла смiхом дiвчина.
На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко, дно якого було пiдбите шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди.
— Частенько сюди навiдується, ласоїд, — пригнулась Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слiдiв.
Бiля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до неї й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо, а вже зарання, до холодiв дбає про свою зимову постiль.
Отак до надвечiр’я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос i потроху розмивав мою печаль. А надвечiр’ям ми обоє — Люба спереду, а я позаду — сiли на коняку i поїхали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя — золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба сказала, що далi пiде пiшки.
— А чого їхати не хочеш?
— Бо не годиться, — засоромилася вона.
— Чого ж не годиться?
— Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий — молода. Є такi безсовiснi.
Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать…
Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз гостей приїхав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр’ї, нi в катразi. Я пiд’їжджаю до стаєньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими руками пiднiмає мене вгору, а потiм притуляє до себе.
I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очi, а коли розплющив їх, побачив незнайоме i нiби знайоме обличчя i знову примружився.
— Михайлику, не пiзнаєш?! — все тiснiше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловiк в коротко пiдстриженими вусами.
— Нi, не пiзнаю, — кажу я тихцем, i тепло-тепло стає менi на грудях цього дужого незнайомого i наче знайомого селянина. — Ви звiдки будете?
— Михайлику, я ж твiй тато, пiзнавай скорiше, — радiє, печалиться i цiлує мене чоловiк. — Ну, впiзнав?
— Нi.
— От тобi й маєш, — аж зiтхнув чоловiк, а очi його стають вологими.
Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь, неначе з далекої теменi, обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але де — не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловiка, що однiєю рукою притримував мої босi ноги, а другою — голову.
До нас пiдiйшла усмiхнена мати:
— Пiзнав? — запитала вона батька.
— Та нi.
— Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала шинеля, поставив на долiвку, обдивився, засмiявся:
— Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмiє.
— Еге, не вмiє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.
— Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться… Ось я його завтра до школи поведу.
— Поведете? — стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi.
— Авжеж. Хочеш учитися?
— Ой, хочу, тату! — охопив батька за ноги, а вiн чогось заклiпав повiками i поклав руку на мою голову.
Побалакати з батьком нам не дали сусiди, їх одразу ж набилась повна хата, на столi з’явилися немудрi подарунки в пляшках, а мати поставила голубцi з нового пшона i сушенi в’юни, яких ми наловили ще з дiдом, та й почалася селянська бесiда з нескiнченними розмовами про землю, полiтику, загряницю i чи пiде, чи не пiде на нас Антанта вiйною, чи довго ще ходитимуть по лiсах банди. Вже дрiмаючи, я захопив у сон батьковi слова:
— Нiчого не вигорить у них, нiчого! Коли не втримались на гривi — не вдержаться на хвостi!..
Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного i зодягненого в нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до ставної русокосої вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк:
— Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра. Може, i з нього буде якийсь толк.
— Побачимо, — посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись її довгастi ямки на їцоках. — Як тебе звати?
— Михайлом.
— А вчитися хочеш?
— Дуже хочу! — так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась. Смiх у неї приємний, м’який i аж угору пiдiймає тебе.
— Тiльки пропустив чимало вiн, — сказала батьковi.
— Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. — Читати вмiю…
— Ти вмiєш читати? — здивувалась Настя Василiвна.
— Жiнка казала, що справдi вмiє i по всьому селi винишпорює книжки, — захистив мене батько.
— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацiкавлено запитала вчителька.
— Я сам вiд старших школярiв перейняв.
— Ану, почитай нам щось. — Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала її й простягнула менi. — Читай ось на цiй сторiнцi.
Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мої очi вже встигли призвичаїтися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:
— А ти ще швидше не можеш?
— Можу i швидше, ось дайте, — йде гаразд.
— А повiльнiше теж можеш?
— I повiльнiше можу, — здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити.
— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще є роздiловi знаки.
Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.
— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.
— I цифри, до тисячi, знаю.
— А таблицю множення?
— Нi, цього не знаю, — зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько.
Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а я мало не пiдстрибнув угору.
— Панасе Дем’яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.
— Спасибi вам, — чемно подякував тато. — Пишiть, коли на другу потягне.
Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.
— Ось тут, Михайле, будеш сидiти, — показала менi на тримiсну парту. — Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам…
Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, — нарвати ягiд бузини, надерти дубової кори, а потiм зварити їх з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi.
Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийгiяли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: “I що тiльки буде з цiєї дитини?” А дядько Микола сказав:
“Увесь пiде в мене, — це по нас обох уже видно”, — i в хатi стало весело, а менi й за хатою свiтило сонце…
Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався.
Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився не тiльки я, але й мої батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна i сказав:
— Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, — вiн узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надiв заячу шапку.
— Як же йому, горопасi, без чобiт? — болiсно скривилася мати.
— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.
— А що?
— Тепер головне — свiжа сорочка i чиста совiсть, — посмiхнувся батько, — Правда, Михайлику?
— Правда, — щiльно притуляюсь до тата, i ми обоє пiд зiтхання матерi покинули оселю.
Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тiєї радостi, що батько не дасть менi покинути науку.
Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвичаїлися i школярi, i вчителька, i я… Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi в творах чи п’єсах я зустрiчаю слово “кирея” — до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства.
Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i тiльки надвечiр, заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i голосно запитав:
— А котрий тут безчобiтько?
— Це я! — вискочив з-за парти, де сидiли мої однокласники.
— Хто це ти? — наче не пiзнавав мене батько.
— Син Панасiв! — бадьоро вiдповiв я.
— Тодi лови! — батько кидає менi справжнiсiнького бублика. Я пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком.
— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.
— На ярмарку.
— I щось купили?
— I щось купили! — весело i змовницьки пiдморгнув менi батько, а з його брови закапав розталий снiг. — Ось дивись! — вiн потрусив киреєю i на пiдлогу упали справжнiсiнькi чоботята.
Я спочатку остовпiв, поглянув на чоботята, далi на батька i знову на чоботята, що пахли морозом, смолою i воском.
— Це менi? — запитав я тихо-тихо.
— А кому ж? — засмiявся батько. — Взувайся, сину. Я пiдхопив чоботята, пiдняв їх угору, i вони блиснули срiбними пiдкiвками.
I менi згадалися дiдовi слова: “Будеш iти межи люди i вибивати iскри…”
