«Казка мойого життя» читати текст онлайн, автор – Богдан Лепкий.
Богдан Лепкий «Казка мойого життя» читати
«Казка мойого життя» БЕРЕЖАНИ
Бережани, місто моїх дитячих і хлоп’ячих літ, найкраще для мене місто в світі.
Туг я ходив три роки до народної школи і вісім літ до гімназії, туг до вищої гімназіг ходив мій батько, тут мій дідо, мамин батько, Михайло Глібовицький, учився і здав матуру. У старих, ампірових домиках, з ґаночками на білих стовпах, тесаних з піскового каменя, дрімало чимало споминів про батька й діда, про дядьків Розлуцьких і Навроцьких, про відомих наших учених Огоновських1, про Ізидора Шараневича2 та про багатьох других свояків або добрих знайомих, як вони ще молодими були та до шкіл у Бережанах ходили.
А над старою гімназією у ринку і над куди старшою церквою, над Руриськами, Раєм, Сторожиськами й Звіринцем вітав дух Маркіяна Шашкевича, автора “Веснівки”, “Бандуриста” й “Русланових псалмів”. Не раз, бувало, блукаючи по дубових лісах бережанських, задавав я собі питання, чи не ходив туди колись Маркіян Шашкевич, а сідаючи на шкільну лавку, покраяну й покарбовану немилосердно, питався я самого себе, чи на тій лавці не сидів шістдесят літ тому Він, Маркіян? 1 чомусь-то все мені здавалося, що його славна “Русалка” виринула не з Дністра, лиш із Золотої Липи…
Бережани, місто моїх літ молодечих, найкраще для мене місто в світі!
Чи ви й для других такі гарні — не знаю. Знаю тільки, що хто декілька літ прожив у ваших мурах, не забуває вас ніколи і в думках відвідує вас так радо, як я радо нині відвідати вас хочу.
Саме місто в долині, над Золотою Липою.
Чому вона Золотою зветься — не вгадаю.
Золота ні в ній, ані на її берегах я не бачив, хіба в багатих бережанців, та й то не нашої віри.
Посередині міста майдан, ринком званий, а посередині ринку ратуш — великий чотирикутник з вежею, щось буцім королівський замок у Варшаві3. В ратуші на долині безліч крамниць, а на поверсі гімназія. На вежі годинник, а на самім верху трираменний хрест з долішнім, до половини відрубаним раменем, герб графів Потоцьких4, власник ратуша, млина, Раю й величезних маєтків кругом Бережан. Самих лісів у тих маєтках кількадесят тисяч моргів, переважно дубини. Та ще якої! Таких старезних і величезних дубів я ніде більше не бачив. А звірини скільки там водилося усякої, того й не треба казати. Дики цілими стадами, по сорок штук ходили, серни, як блискавки, між деревиною мигтіли, а зайці зимою до самих хат підбігали. Бувало, як приїде граф, як заграють мисливські роги в лісах, то наполохана звірина по гостинцях втікає, аж їхати страшно. Хвостаті лиси на купинах гралися, часом якийсь вовк забілукався, тільки медведів люди вже давно не бачиш, хіба що циган якогось на ланцу припровадив і казав йому показувати, як стара баба танцює: “Танц, Маріна, танц!”
Ринок чотирикутний, не малий і не дуже-то великий, спадистий. Горішня частина, від ратуша до церкви, бруко-вана, чистіша, долішня більше занедбана й бруднувата. В горішній, посередині, криниця з кам’яним басейном, до якого пливе вода, допроваджена дерев’яними рурами з недалеких Руриськ, від чого, мабуть, цей гарний лісок на горі, за цвинтарем, так зветься. У горішній частині ринку, коло церкви, цукорня старого німця Єгра, і крамниця француза Герве, і готель Мерля, та ще другий готель Сімона. В готелі Мерля є також склеп з кімнатою до снідань і казино з одиноким залом в Бережанах, у якому відбуваються бали й концерти. Герве має також сніданковий покій. Це буцім бережанський Гавелка.
Так-то у горішній частині ринку скупчувалося життя бережанської інтелігенції, а в долішній цілими днями стояли селянські вози, і хоч “гарештанти” робили тут деколи “порядки” під доглядом Штайдена або Шайдека, старих поліціянтів, то все-таки чути там було амоняк і перейти сухою ногою було нелегко.
В Бережанах, у самім місті, були три храми Божі. Наша церква при ринку, коло неї, трохи вище, невеличкий вірменський костел, а ще вище, при дорозі до Раю, латинська фара, не так величава зверху, як дуже гарна внутрі. Крім того, над ставом, високо на горі, монастир і костел Бернардинів, на замку прегарна з тесаного каменя каплиця з дорогоцінними пам’ятниками й саркофагами Синявських, а на Адамівськім передмісті старосвітська друга наша церква. Як, бувало, в неділю заграють дзвони на всіх дзвіницях, то здавалося, що невеличке місто, як у морі, в їх звуках тоне.
На великі двірські й урядові свята маяли з ратушевої вежі прапори: чорно-жовті, біло-червоні та жовто-блакитні. Тішилися ми, що й про нас, українців, не забувають, бо мало хто знав, що жовто-блакитні краски — це барва роду Потоцьких. Одно з тих непорозумінь, які навіть у Бережанах бували. Кажу “навіть”, бо тоді, як я там до шкіл ходив, сильніших національних спорів та змагань не було. У глибині різно бувало, але життєве плесо було тихе й спокійне, як плесо бережанського ставу.
Цей став — це були гордощі не лиш Бережан, але й цілого повіту. Мабуть, найбільший у краю і чистий, як величезне дзеркало. Славився тим, що місто лежало куди нижче від нього. Коли б йому прийшла була охота прорвати дебелу греблю, то з міста хіба дахи понад водою торчали б. Воно раз так і сталось. Але це було колись дуже, дуже давно, ніхто навіть про щось таке не думав, бо пощо? Став такий гарний, літом має велику плавальню, а зимою ковзанку.
Так гарно відбиваються у ньому Сторожиська, Сільце, Лапшин і Гиновичі, а вдалині майоріє Жуків і старинне Біще. При кінці ставу шуварі, троща, латаття й верболіз. Там тобі чайок, качок, лисок, гупалів та всякої водної птиці тьма-тьменна. Най лиш хто стрілить, то такий крик знімуть, що хоч вуха загулюй і тікай.
Між греблею і Замостовим фільварком — Глинка, з кругіжем, що називався Вирок. Там купалися “студенти”. Вирок іноді проковтував якогось із них, смільчака, що не вмів ще добре плавати, а пускався на глибоку воду. (Так звичайно у житті буває. Деякий час згадували про нього й були осторожніші, але згодом забували й кидалися стрімголов у воду. Така вже людська вдача.) Та ще славилися Бережани своїми проходами до Руриськ, до Звірниця, до Лісник і на Сторожиська. Скрізь було гарно, і годі сказати, де краще. Скрізь росли гриби, ягоди й горіхи, скрізь цвіли фіалки й конвалії. Ученики приносили з цих прогульок пахучі китиці знайомим панночкам і — професорам, одним і другим, щоб здобути їх ласку. Тільки професорові від природи ні, бо боялися його, а чому — про це колись іншим разом.
Може, не менше, ніж ставом, величалися Бережани своєю гімназією, однією із найстаріших в краю. Вийшли з неї тисячі священиків, професорів, лікарів та урядовців, між ними чимало таких, що зайняли визначні становища й записалися тривкими буквами в історії свого краю і народу. В тій гімназії була своя окрема атмосфера, інша, ніж в інших гімназіях, і все мені чомусь-то здається, що куди краща, бо надихала красою краєвиду і споминами з давніх, “кращих” часів.
До неї ходив я також літ вісім.
Бережани, місто моїх молодих літ, найкраще місто в світі.
«Казка мойого життя» У ДІДА
До Бережан привезли мене з Крегульця несповна шестилітнім хлопцем. У Крегульці занедужав я був на фебру, і лікарі, Гладій з Хоросткова, Месіта з Копичинець і Жмінковський із Чорткова, казали, що найкращим ліком Для мене буде зміна підсоння.
Вправді Бережани були також малярійні, але приходно, де мав я мешкати в свого діда, стояло високо за містом, на горі, званій жартівливо Олімпом.
Коло ампірового мурованого шестипокоєвого дому пgt;ять моргів розкішного саду, перед хатою чималий бітник з кількома старими смереками, крім того два великі городи, а там ліси й ліси, яким, здавалося, кінця й краю Немає. Тут про малярію й помину не було. У хаті сонце, в Повітрі озон, мряка не підходить так високо. З ґанку прегарний вид. Широка вулиця бігла стрімголов до міста. Воно лежало низько в долині, зі своїми кам’яницями, домами й дімками, що тулилися до себе, як вівці в кошарі. Тільки вежі ратуша і Божих святинь вилискувалися до сонця. 1 тільки монастир і костел Бернардинів знімався гордо й безжурно на супротилежній горі Сторожиська. Над містом, куди вище від нього, срібне плесо величезного ставу. Між містом і ставом висока, широка й дуже кріпка гребля з дубовими шлюзами, з млином і лотоками, що день і ніч шуміли, як водопад. За ставом вінок горбів, порослих дубовими лісами. Туди з Бережан до Золочева біжить біла лента мурованої дороги. Тою дорогою, хоч тоді ще не мурованою, їздив Маркіян Шашкевич, коли був учеником бережанської гімназії. Можна було цілими годинами сидіти на ґанку і дивитися на цей краєвид. Як повіяв вітер, як зашуміли сосни й високі тополі, як нараз, не знати звідки, наднесло хмари з громами й блискавками, то краєвид цей набирав якоїсь окремої, героїчної принади, так що й очей від нього годі було відірвати. Вірити не хотілося, що це Бережанщина, а не якісь невідомі нам ближче фантастичні гори.
Скільки годин не пересидів я на тім ґанку, між білими кам’яними стовпами, й скільки думок не передумав за тих сім літ, прожитих на бережанськім приходстві в старім ампіровім двірку!
Цей двірок з великим садом, з городами й полем здавна належав до родини мого діда, маминого батька, Михайла Глібовицького, і дід, як ходив до бережанської гімназії, мешкав тут у свойого дядька чи діда, вже не знаю. Тому-то, коли став парохом у Бережанах і перепровадився туди з Крегульця, купив цей маєток на гр[еко]-кат[олицьке] приходство, бо до тої пори воно тиснулося в невеличкім дімку близько ринку, навпроти латинської фари. До нового приходства з церкви було куди дальше і дуже під гору, але зате як у старім було тісно й непривітно, а тут як широко й гарно!
Тут-то я цілими місяцями міг собі бігати й ходити, навіть не гадаючи про місто, де часто-густо під вечір лягала мряка й не підносилася цілу ніч. Тут я згодом позбувся своєї фебри, як не цілком, то хоч настільки, що не морозило мене й не трясло мною, як вітер осикою.
Дідо дуже мене любив, як найстаршого внука. І любив хвалитися мною, чого, річ ясна, я не любив, бо треба було все мата чисті руки, без жалоби за нігтями, чистий одяг з маринарським коміром і незаболочені й незапорошені черевики, — а це, як відомо, нелегко.
У діда, як декана й урядуючого віце-маршала повіту, мало що не кожного дня бували по ділам якісь гості. Деяких дідо запрошував на обід. Тоді-то часто-густо й мене кликали до гостей, бо дідо хотів похвалитися, якого-то він уже великого внука має. Треба було як слід привітатися, і коли дідо зажадав, то відцекламувати “Белізарія” або “Дай води, Аллаг!” Дідо чомусь-то дуже любив ці, тепер цілком призабуті, твори. Може, тому, що з Крегульця їздив до Чернівців, де його сини, а мої дядьки, Омелян5 та Лонгін6, ходили до гімназії, і де він познайомився з автором цих поезій. Не знаю. Я декламував, гості, розуміється, хвалили мене, а я був рад, як скінчив сумну повість про трагічного полководця і міг собі побігти в сад, і то ген у зелену гущавінь, щоб мене знов не закликали до декламації. Я був малий і вихований у формах тодішнього “бон тону”, а все ж таки навіть у моїм малім умі-розумі явилося підозріння, що мене хвалять, бо так годиться, і що ті, що хвалять, може, навіть не всі знають, хто такий був цей нещасливий “Белізар”. Але я казав собі, що декламую не для них, лиш для діда, а дідо дуже багато знає.
Дідо мав, крім моєї мами, ще три доньки. Найстарша “провадила хату” (так тоді казали), а молодші, що лиш скінчили науку в конвікті пані Лясковської. Цей конвікт, як, мабуть, усі тодішні конвікти, був середньою жіночою школою, ніби ліцеєм, без науки латини й греки, а з обов’язковою німецькою та французькою мовою. На цю останню звертали окрему увагу, бо вміти по-французьки належало до доброго тону. До доброго тону належало також грати на фортепіано й танцювати, не лише вальса й інших “вирових танців”, але й кадриль, менует та лянсієр. В конвікті мешкали замісцеві учениці, звичайно, доньки Дідичів і посесорів, а місцеві доходили.
Середуща тітка, Анна, дуже гарно рисувала, а наймолодша, Дарія, визначалася не будь-яким музичним хис-т°м. Мала абсолютний слух і незвичайну музичну пам’ять.
Почула якусь пісню, сідала до фортепіано й оформлювала її на дві руки або імпровізувала на тую тему.
Я, як почув, що тітка грає, то кидав усе й біг до хати. Сідав у кутку й слухав. Особливо я любив, як тітка грала Шопена, Шумана або Бетховенові сонати. Фортепіян був віденський, короткий, але ще старої конструкції. Та тітка привикла була до нього, а він, здавалося, привик був до її інучких пальців, і між ними панувала якнайкраща гармонія. Я слухав тітчиної гри і не міг наслухатися. Одна тільки біда: тітка любила грати в вечірню годину, а мене якраз у вечірню годину розбирала якась незрозуміла для мене нудьга, якийсь діточий розстрій нервів. Деколи я не міг запанувати над собою, вибігав із хати і довго-довго бігав по темнім саді або притулював голову до дерева й плакав, не знаючи чого (тих вечірніх настроїв я не можу позбутися донині).
Крім тіток мав я ще двох дядьків: Лошіна й Омеляна. Лонгін урядовець Ради Повітової в Бережанах, а Омелян теолог у Львові. Обидва знамениті тенори. Омелян ще до того й бесідник та проповідник, якому рівного я не знав, а Лонгін мав письменницький дар (гуморист, співробітник “Зеркала”7).
Оба розпещували мене. Дядько Лонгін на першого все приносив мені з міста якийсь дарунок. Я не знав, що таке цей “щедрий перший”, а питатися не хотів, бо боявся, щоб не сміялися з мене. Мене вже й так переслідувала гадка, що люди насміхаються з моєї великої голови. Дядько Омелян приїздив зі Львова на свята й на вакації. Він був дуже живої вдачі, любив товариство, жартував зі мною і вигадував такі забави, що я забував про свою велику, буцімто водою налиту голову, про вечірні прикрі настрої, про фебру та ставав, як не той.
З прислуги пам’ятаю двох Федів, фірмана й пастуха, стару кухарку, молоду покоївку, Маринку, й хлопця до послуга. Фірман і цей хлопець ходили в “ліберіях”. Фірман, як їхав куди, а хлопець, як мали бути прошені гості. Обох Федів дідо привіз з собою ще з Крегульця, з Поділля. Пам’ятали вони давні добрі літа, коли-то дідо плекав стаднину породистих коней, а на стайні стояло двадцять корів. “А нині що! — казав пастух, махаючи безнадійно рукою. — Гониш по саду ті два чи три хвости та не знаєш, що з собою робити”.
Федь-фірман чаркою відганяв “манколію” від себе, бо нащо воно здасться нарікати? Візком так само добре можна їздити, як їздилося колись повозом, а коні, хоч старі, то в руках доброго фірмана йдуть, як які англо-араби.
Оба Феді були залишками колишніх старих, вірних слуг. Вони не покинули діда до смерті. На зверх були неначе з двох світів. Фірман, незважаючи на своїх п’ятдесят кілька літ, все гладко виголений, з підкрученими вусами, шпаркий і меткий, виглядав, як молодець; пастух, сутулуватий, тяжкий, ходив по саді, як по лісі медвідь.
Я любив забігати до кінської стайні і слухати, як Федь-фірман балакав про коні й про давні часи. Розказував він, як то лошатка, що прийшли на світ, важилося і мірялося та вписувалося їх у кінську метрику. Згодом вони бігали собі по Керничках, а як виросли, продавали їх за добрі гроші в Лашківцях, або купували їх подільські пани. Я радо бігав до Федя, тільки боявся пса, Нера, що мав свою буду при дверях до стайні. Це не був пес, а просто якась потвора, що крім пастуха нікому не давала приступити до себе.
Зате по покоях бігав шпіц, Шуфітель, викупаний і вичесаний, біленький, як з вати. На шиї стяжечка червона.
“Якась нерівна доля, — гадав я собі. — Неро на ланцюгу день і ніч, у спеку й мороз, а Шуфітель вилігується на канапах, як який пан. Нема справедливості на світі!”
На подвір’ї були ще кури, індики й ціле стадо, яких сорок штук, гусей. Довгошиїй гусак належав до моїх ворогів. Шипів і біг за мною, силкуючися зловити мене за каптан. Боєвим духом я не визначався і втікав від нього. В хаті була ще велика, гарна кітка. Дідо пестив її, і вона вночі, як дідо вертався з казино, вибігала йому назустріч. Дідо брав її на руки й приносив до хати.
В їдальні висіла клітка з канарком, також дідовим пестієм. Дідо давав йому морківцю з розсолу, а при підвечірку шматочок булки, замоченої в каву.
По саду бігав сарнючок. Гарний і також дуже пещений. Але як виріс, то став такий буйний і напастливий, Що годі було до саду приступити. Скінчилося на тім, що Фірман позичив собі десь стрільбу й застрелив його.
От де я прожив перший рік мого побуту в Бережанах. До школи не ходив: інструктор приходив до мене два чи три рази в тижні, на годинку, бо лікарі не казали мене по такій тяжкій недузі перевтомлювати наукою. Я вже й так гладко читав і вмів трохи писати, розуміється, рідною мовою.
Дідо був дуже гостинний. У місті і в сусідніх селах, у Лісниках, в Шибалині, в Кальнім, у Телячім та в Слободі, жили свояки, Навроцькі, Розлуцькі, Білинські, Медицькі, Гордієвські. Не було дня, щоб хтось із них не приїхав за орудками до міста або й так-таки, у гостину. І місцеві знайомі часто приходили до діда або до тіток.
На Йордан8, на Спаса9 й на Михайла10 (дідові іменини) влаштовували великі обіди або вечері. Привозили кухаря з Раю або з Замостового фільварку, і він наварював і напікав такого, що пахощі розходилися по цілім Олімпі.
Весело й гамірно було тоді в старім ампіровім двірку, казав би ти, двірок пригадував собі колишні ще гучніші пири. А коло півночі Федь-фірман відвозив старших панів до міста, до стуженої за ними родини. Відвозив, бо з Олімпу на Михайла та на Йордан навіть у днину і не з пиру зійти не було легко. Бувало, як у днину пригріє сонце, а в вечір потисне мороз, то Олімп стає подібний до казкової скляної гори. Люди причіпали собі раки до чобіт, але й це не дуже помагало. Тільки гімназисти на підошвах, як на лижвах, з’їздили з гори на долину. Що для них ожеледа!..
Іноді бували в діда виїмкові гості. Пригадую собі митрополита Иосифа Сембратовича”, що закидав з лемківська і пізнішого кардинала Сильвестра Сембратови-ча12, тоді, мабуть, ректора духовної семінарії, і графа Станіслава ПотоцькогоІЗ, “царського конюшого”, як на візитовій карті було написане.
Цей останній був власником бережанського, на-раївського й поморянського ключа, крім багатьох інших маєтків у тодішній Росії. Високий, кремезний, широкоплечий, з бокобородами, дійсно з кожного боку великий пан, міліардер. Приїздив зимою на два-три тижні. Влаштував великі лови, сконтролював заряд маєтку в Раю і від’їздив до Парижа, Одеси або Петербурга. Як приїхав, відвідував діда. Раз у гостинці привіз чорну гебанову палицю, золотом куту, порожню всередині. Відчинялося ручку і вкидалося туди кільканадцять папіросок. Раз знову привіз із Царгороду золотий медальйон з іконою Матері Божої, чудової роботи. Як зійшлися з дідом та як ще був котрийсь із професорів, то балакали про Наполеона. Це була їх улюблена тема. Я з другого покою слухав уважно. В діда була стара французька книжка про цього полководця з численними ритовинами. Я по-французьки не вмів, але не давав теті Дарії спокою, і вона мені пояснювала підписи на тих ритовинах. З тої пори й залишився в мене якийсь сентимент до Наполеона, як до виїмкової людини.
Так у головних нарисах виглядав цей новий світ, у який перевезли мене з мого рідного Крегульця. Було мені тут, як у раю. Нудитися не було як і коли. Двірок з ґанком на кам’яних стовпах мав нарозтвір відчинені двері. Він стояв у місті, але подвір’я, сад і городи були такі, як на селі. Дерева, квіти, ярина, дріб, коні, корови, пес і пещена кітка, чого ще більше треба шестилітньому хлопцеві? До міста сходив я мало коли, хіба дідо попровадив мене до цукорні Єгра на тістечка, або з тітками пішов до кравця чи до склепу, як треба було щось для мене купити.
А все ж таки я за Крегульцем тужив. Там залишилися батько, мама й маленький братчик, Микола. З тої туги не звірювався я нікому, часом тільки, на самоті, попла-кував стиха.
А самотнім бував я хіба по обіді, тоді, як дідо положився у своїм покою, щоб передріматися трохи, і як у хаті ставало тихо, щоб діда не збудити.
«Казка мойого життя» КОНІ
В понеділок було свято, і в суботу по обіді тітки вибралися до Слободи, в гостину до тітки Євгенії та до Дядька Гавриїла.
Мене взяли з собою.
Я радо їздив туди, бо в Слободі було якось затишно й вигідно, як ніде.
Навіть такий малий хлопець, як я тоді був, відчував, Що там не турбуються, чим і як гостей вгостити, бо спіжарня й пивниці повні, в кухні кухарка, а по їдальнім покою вибренькує ключами паня, що провадить хатнє господарство. Була це дійсно багацька хата і гостинна.
Господарі молоді, мають тільки одну маленьку донечку Торцю, вони тішаться, як хтось до них приїде.
І нами втішилися. Зараз вода з конфітюрами, а за півгодини попівська, стояча кава і булка, як мрія, та ще з родзинками.
На другий день неділя. Церква, добрий обід, а по обіді дрімка. Вечером гості.
Грають преферанса і перечаться — “м’ягкі” з “твердими”, себто народовці зі старорусинами.
Засиділися, і що лиш коло півночі пригадали собі, що треба їхати додому.
Дядько випровадив їх, як звичай велить, до брами. “Погода не дуже мудра”, — сказав, вертаючись в хату. “Але завтра ще витримає”, — додав.
І дійсно, завтра, себто в понеділок, було ще навіть дуже гарно. Я рвав вишні в садку й бігав по подвір’ю.
Що лиш під вечір, як не зірветься вітер, як не люне дощ, — про поворот до Бережан не могло бути й мови.
“Переночуете й раненько поїдете собі”, — казала тітка Євгенія.
Переночували. Раненько покоєва Маринка збудила тіток. Мене також. “Вставайте, паничу, бо вже шоста година”. Мені так хотілося вставати, як псові щітку лизати. Зирнув у вікно — сіро. Вітер деревами хитає і струшує каплі дощу з листків. Але нема ради, треба вставати! Одягнувся, випив снідання і чую кругом себе: “Де мій шаль? Чи не бачила ти, Мариню, моїх рукавичок? Скажи Федеві, най запрягає коні!”
Так значить — їдемо! Аж тут нараз як не люне новий дощ, а наш візок без буди.
“Як же він поїде? — показує дядько на мене. — Промокне і не дай Боже ще знов захворіє на фебру”.
“А наука що скаже?” — запримічує котрась із тіток. Але дядько Гавриїл стоїть при своїм. “Не бійтеся, надробить, дивіть, яку він має велику голову”.
Дядько сказав це без злої думки, а мене буцім хтось окропом облив. Велика голова, це було моє справжнє нещастя. Мені здавалося, що всі перешіптуються: “Яку ж велику голову має цей хлопець!” — “А що буде, як він колись підросте?”
Щоб не розплакатися, вибіг я до другого покою, буцімто за своїм капелюхом, а коли вернувся, тіток вже не було. Лишили мене. В неділю тітка Євгенія і дядько Гав-риїл поїдуть до Бережан, бо там, у міській церкві чи в прилученій, є якийсь празник, і заберуть мене з собою. Лишився я. А дощ паде й паде.
Попереглядав, які лиш були річники німецьких тиж-невників “Ді Біне” і “Цур гутен Штунде”м, попросив паперу й олівця, рисую. Тітка хвалить, що гарно. Бавлюся з маленькою Торцею, але яка то забава? Торця ще дитина, а я вже хлопець з нагніткою на лівій нозі.
У вівторок чи в середу дощ ущух. Випогодилося. Бігаю по саду й по подвір’ю. Є що бачити. Господарство велике.
У четвер чую: “Гавриїле, їдь до Тернополя по коні, бо я тими, що є, в неділю до Бережан не поїду”, — каже тітка.
“А чому? Коні гарні, власного хову. Молоді”.
“Але не до нашого нового повозу. Повіз великий, а коні малі. Все боюся, що під гору не витягнуть”.
“А чого ж ти казала великий повіз купувати?”
“Бо ти потовстів, і в старім мені було тісно сидіти. Не говори багато, їдь!”
Дядько ніколи не противився тітці, поїхав, і то повозом, щоб дібрати до нього коні.
У п’ятницю під вечір вернувся.
Тітка глянула крізь вікно і заспокоїлася. Коні були великі, 18 міри, сиві.
Тітка казала, що шпаки були б кращі, бо на сивих порох дуже пізнати, але хай будуть і такі. Дядько купив також нові, англійські хомути, замість давніх півшорків, батіг, якого Слобода ще не бачила, і для фірмана, Івася, шапку й “Ліберію”.
У неділю відправив тиху Службу Божу й по сніданню рушили ми в дорогу до Бережан. По дорозі зірвалася буря. Я мусив з лавочки пересісти між дядька й тітку, Івась обтулив нас шкіряним фартухом, цмокнув на коні, женемо. Аж нараз бачимо, що назустріч нам жене хтось на чорному коні.
Ми до Бережан, він з Бережан у напрямі Слободи. Дядько глянув і крикнув до Івася: “Бери вісьта й їдь скорше, бо спізнимося!”
Чорний кінь з їздцем у пелерині перемчав попри нас. Зимнім вітром повіяло від нього.
— Хто це такий? — спитала тітка.
— Або я знаю хто? — відповів дядько. — Комір мав піднесений, шапка насунена на очі, годі було пізнати.
— А чи не був це старий панич з двора, — відізвався Івась зі свого високого сідала на козлі.
— Який старий панич?
— А Раціборський. Що його був кінь, це я певно знаю. Може, він де у Козовій або в Бережанах у карти грав, програв і полетів по гроші до старого пана, Боєра.
— Старий пан з жінкою і доньками в Бережанах сидить. Що ти плетеш, гони!
Івась цмокнув на коні, — птахами полетіли.
— А може, це дійсно був Раціборський? — стривоженим голосом відізвалася тітка.
— А хоч би й він — так що з того?
— Страшно мені…
— Тобі все страшно, чи є чого, чи нема.
— Бо ти непотрібно встряваєш у їх спір. Слобода великий маєток, процесуються, най процесуються. А ти за Боєром стоїш.
— Бо так мені совість каже. Боєр підписав мені презенту, це мій колятор. Я певний, що він Раціборського сплатив, а Раціборський пропустив гроші і тепер Боєра шантажує.
— Не знаю. Може. Але прошу тебе, не пхай пальців поміж двері, бо мені чомусь здається, що тут без якогось нещастя не обійдеться.
— Ах, ти все щось чуєш або прочуваєш, — потішав дядько тітку Євгенію.
Івась поцмокував на коні, навіть батогом кілька разів ляснув, коні мчали, як вітер.
— Мені здається, що він за нами летить. Ану, подивися, — тривожилася тітка.
Дядько виглянув з буди: “Нікого нема, — заспокоював її. — От вже й Бережани перед нами”. І дійсно, за якої чверть години Бережани явилися перед нами в своїй повній красі. Рогачка, Замостовий фільварок, наліво замок, а там і вулиця попри фару догори, до діда, на при-ходство.
Приїхали ми. Я відітхнув, біжу в хату до їдальної кімнати, а тітки до нас: “Чи ви чули, що сталося?’* —
“Коли? Що?” — “Нині рано, може, перед двома годинами”, — відповідають дрижучим голосом. “Кажіть же!” — цікавиться дядько. “Раціборський застрілив Боєра, його жінку й доньки, — щось страшного!”
Дядькові кров до голови вдарила, тітка Євгенія побіліла, як стіна. Хвилина мовчання, а тоді дядько: “Як же це можливо? В білий день, у місті?”
А тітки, одна наперед другу: “Раціборський причвалав досвіта на чорнім коні, коня прип’яв до паркану, а сам вбіг до кухні. Кухарки не було, хлопець черевики чистив. “Пан є?” — “Є. Але ще сплять”. — “Всі?” — “Так, усі. Може, збудити?” — “Не треба”. — “Раціборський не раз у Боєрів бував, хлопець не прочував нічого злого. Дальше черевики чистив. А Раціборський увійшов до покоїв і двері на ключ за собою замкнув. Залунали постріли. Переходив через покої і стріляв. Стрілець був добрий, ні один постріл не хибив”…
Дядько слухав і хвилювався. “Не розумію, як воно могло статися! Боєр майором був. І не боронився? А люди? Де були люди? Що робив служачий?”
“Не було часу боронитися. Служачий вибіг на вулицю й кричав. Але заки збіглися люди, напасник допав коня і полетів, як вітер”.
“Ми його стрінули”, — сказала тітка Євгенія.
“Так, це був він”, — притакнув дядько Гавршл, і в їдальні стало нараз тихо. Здавалося, що там, у долині, на містечку, лунають постріли і кричать зі сну пострілами розбуджувані люди.
“А бачиш, — почала тітка Євгенія, — я тобі казала, що туг без якогось великого нещастя не обійдеться. Дякуй Богові, що тебе кулька минула. Коли б не те, що ми їхали не своїми гнідими кіньми, які Раціборський знав, а новими, сивими, котрих він ще не бачив, і коли би наша буда не мала кали, що звисає і майже цілком закриває тих, що їдуть, то був би пізнав нас і також постріляв — кажу тобі. А так не пізнав нас, і ми вийшли ціло. Божа ласка, чисте чудо!” — і тітка перехрестилася тричі.
Вечером вернулися фіакри з комісією, що їздила до Слободи, вернулися й жандарми, що пустилися були ловити Раціборського, і тоді-то й виявилося, що здогади тети Євгенії не були безпідставні. Раціборський не гадав, щоби дядько так рано в неділю їхав до Бережан, і хотів з ним у Слободі вирівняти порахунки. Причвалав до Слободи—на приходство.
“Єгомость дома?” — спитав пастуха, що курив люльку на брамі. — “Нема. Поїхали до Бережан”. — “Коли?” “А вот нині рано”. “Брешеш! На, маєш, потримай мені коня!”
Пастух узяв коня за поводи, а Раціборський побіг у хату.
В канцелярії стрінув покоївку, Маринку.
“Де єгомость?” — “Поїхали до Бережан!” — “А їмость?” — “Також”. — “Брешеш!” — сказав і перебіг усіх шість покоїв.
До кухні не заглянув. Там була бабуся з Вікторцею. Хата була пуста. Тільки канарки співали в клітках.
Раціборський закляв, вибіг, скочив на коня і пігнав У двір.
Там його і знайшли неживого… Застрелився…
У три дні пізніше ховали Боєрів.
Половина Бережан ішла за чорними домовинами, друга стояла в брамах та на городах попри хідники тих вулиць, що ними мав проходити похід. На нашій фіртці було також повно людей: стояли домашні, прийшли знайомі, нахлинуло чимало чужих. Ті останні поводилися так, немовби вони тут були хазяями: аж прийшов фірман Федь і фіртку замкнув на ключ. Для мене приніс зі стайні стілець, щоби я міг краще бачити. Я дивився, але крім людей у брамах і фіртках і крім хлопців, що обсіли дерева, як горобці, не бачив нікого. Аж загули дзвони: на Бернардинах, на дзвіниці Вірменського костела і нашої церкви, а врешті на фарі. Ціла велика кітловина, в якій лежали Бережани, залилася потопою звуків, від тонких, мов крик і сміх діточий, аж до низьких і глибоких, мов сердиті слова старих ґаздів. Вони гонили за собою, перекликалися, сварилися й ніяк не могли заспокоїтися, не могли погодитися з гадкою про те, що сталося. Таке гарне, тихе, спокійне місто, і нараз такий злочин!.. Аж ген у долині, на скруті, появилися хоругви.
“Ідуть, ідуть!” — зашипіло коло фари, і це шипіння посунулося вгору, попри нас, у напрямі цвинтаря.
Кругом мене охали люди: “Такий великий пан, та ще й майор, а панни такі гарні, “делікатні”, і так марно
пішли…” — “Тільки було жий і наживайся, а тут, погасив їх, як вітер свічки”. — “Бо то, бачите, і без грошей зле, і з грішми недобре. Через ті гроші не одно вже таке нещастя сталося”.
Я слухав, і переді мною став оживати не старий ще майор Боєр, і його заживна дружина, й молоді, в сірих шовкових суконках, гарні панночки Боєрівни. Ще трохи, й перейдуть попри мене — в домовинах… А кілька днів тому я їх бачив живими. Невже ж це правда, невже ж воно можливе?
1 мені нараз зробилося так прикро, так жалісно, так страшно, що я зіскочив зі стільця і, незважаючи на те, що мене кликали й завертали, побіг через подвір’я у сад. Якнайдальше між дерева, щоб забути і про Боєрів, і про Ра-ціборського, і про те, що сталося з ними.
Але дзвони, співи й музика бігли за мною.
Я затулив вуха руками й притулився до якоїсь яблуньки… Завмер… Аж нараз чую, щось мене тягне за кафтаник. Відчиняю очі — сарнючок, що мені його недавно привезли з Поручина… Пікає…
Жалується на свою самоту чи хоче мене потішити? Я сів у траві і притулив його до себе. На хвилину забув про все.
