«Легенди Старокиївські» НАДЕЛОСІ
“Перш як зачну розповідати, мушу попередити: не дивуйтесь, що називаю варварів грецькими найменнями”.
Платон, “Крітіас”
“gt;сою небесною — росою з-під хмар зійди, світлий боже!”
Пісня ладоржиць18, жрекинь богині Лади, тане у притьмі лісової святині. Печера “Соняшного Народження” сховалась від світу у хащах посвятного бору. Причаїлась під корінням старезних дубів, що виросли з того самого зерна, з якого й Мати Земля повстала.
Мерклий вогонь ватри таємно освітлює постаті молоденьких жрекинь: Лада — весняна богиня й приємна їй квітуча юність.
Заквітчані вінками з омели та галузок зеленої ялини, ла-доржиці схилились над висіченою з “дикого каменю” мискою: купають Сонце-немовлятко, що народилось саме у хвилину весняного рівноденства — найтаємничого зі всіх земських свят.
Дві жрекині приклякли. Кладуть на розіслану мережану хусту, що накриває золото пшеничної соломи, прикрашений чотирма свічками вінок з зеленої ялини. Його сплетено ще перед місяцем, на знак, що нове Сонце почне вічний круг свого вічно поворотного бігу, розділеного на чотири пори року.
Наймолодша з посвятних дів, Арга19, свіжа, як яблуневий квіт, виймає з купелі новонароджене Сонце. Навколо голови дерев’яного зображення бога, вирізаного з дикої грушки, грає золото шпичастого німба. Ватра обсипає його іскрами відблисків. І бліднуть у тому миготливому сяйві вогники товстих восковиць, що по дві в руці тримають їх ладоржиці.
Таємними світелками зорять погляди очей-агатів. Золотий сповивач обвиває хрест-нахрест грубо назначену фігурку бога, що нагадує ворочок сиру, затягнений вгорі зашморгом.
Ввесь білий одежею й волосом, співець — боян Вальто — дає знак молодому своєму учневі, Відрадові. І оба разом вдаряють у струни. А Вальто скандує.
— Ізлякалися-ізбентежились та всі країни земні, коли матінка Ніч Темна20 мала сина породити.
Непереборний-бо буде — те знали. Тому бентежились — лякались, щоб лихо їм від переможного не сталось.
Як птаство перелетне країни сполошились. По світу цілому заметушились. З-під ніг матінки Ночі пурхали — тікали. На себе ступити не давали.
Лише острів невеликий, що на хвилях коливався, — він твердої землі корінням не тримався1,— як відчув Матінки Ночі зітхання, до ніг їй килимом постелився. Стелячись молитвою ревною володареві моря поклонився.
— Підопри мене, володарю, берлою тризубом! Щоб матінка Ніч не оступилась, щоб до морських глибин та не звалилась!21 Слава ж Даждь-богові, що силу-радість дарує!
Слава Даждь-богові, що народжується немовлятком, Яр-богом могутнім виростає, на старця Хорса дозріває і знов немовлятком у світ повертає.
Жрекині встромили до дерев’яних гнізд ставників свої восковиці й, вхопившись за руки, заточились плавкими рухами, зображуючи танцем вічний біг соняшного життя.
— Даждь світові радість, Даждь-боже!
Даждь світові радість, Даждь-боже! —
Закликали світові долю ладоржиці. І спів посвятних дів падав теплим чистим дощем на закуту ще морозом землю, пробуджуючи її цією першою — передвесняною! — таємницею.
В ногах цяцькованої колиски Сонця-немовлятка лишились навколішках жрекині Арга й Опіда.
Вальто пригравав все частіш, то ледве торкаючись струн, то перебираючи їх враз всіма пальцями. І бліді, рухливі руки старого бояна радісно метушились, розбризкуючи кришталеві краплини звуків “дощового” танку. Старече ж тіло срібноволосого музики то нахилялось, то хиталось, то відкидалось, танцюючи на місці, захоплене виром мелодії.
Відрад же торкався струн тільки кінцями пальців. Душа його вся була в очах, що влипли поглядом у юну Аргу. Здавалось, для юнака вся краса і гармонія, втілились у молодій жрекині — найчарівнішій за всі містерії-таємниці.
Зненацька, немов збуджений дзвоном струн, ліс озвався бурею могутнього співу. І в цій бурі втопились і спів ладор-жиць, і гра Вальтова та Відрадова.
Повінню розбурханого моря валив люд, щоб на велике свято вклонитись Печері Народження. Входити-бо до неї не смів.
То ж жрекині, з прикрашеним свічками вінком, посунули білим проводом з яскині. З їхніх уст довідається люд, що народилось непереможне Сонце й люду — Миру бажає!
По “мирбажанню” жрекині Печери Народження не виходили до люду, аж доки не приїде “з землі Даждь-богової” — з того острова, що “корінням землі не тримався”, — посол Соняшного бога.
Ціле літо лишався цей делоський посол у країнах надбо-ристенських. Навчав мистецтвам лікування та складанню пісень. Засвячував і до ворожбитства. Коли ж восени щедра богиня Деметра-Меляйно обдаровувала люд новим врожаєм, делоський посол повертав додому. Але не сам. З ним відбували з-над Бористену дві жриці з дарами “в колосі і соломі”1 та кілька юнаків “почетної варти”. Часами жрекині — й хтось з юнаків — лишались при Делоській святині2, бажаючи пізнати таємниці світлосяйного Фойбоса.
Дні довшали. Летіли швидкими скоками, навздоганяючи Весну. Темна Ніч-мати роз’яснювала своє обличчя, радіючи, що росте її дитина Сонце.
Давно сховано писану колиску Сонця. Воно стало вже юнаком — Яр-богом, повним життєдайної сили.
Наростала — разом із Сонцем — і радість в Аргиному серці. Жрекиня мріяла засвятити себе ворожбитству. Чи ж не казав-бо сліпий ясновидець Гомер, що ворожбити служать людству однаково, як лікарі, архітекти та солодко-голосі співці.
Вабило Аргу впізнати тих таємних істот, — ідолів, безтілесних, — що з’являються духовому зору людини й відслоняють їй надпоземські таємниці.
Арга сходила до підземної Печери Народження. Там коло схованої колиски Сонця й постаті бога-немовлятка зберігалась гідрія посвятної води з потоку Касотіс, що протікає Дельфійським храмом й кидається у безодню, над якою стоїть тройніг ворожки — пітії. Щороку привозив делоський посол і тієї води з посвятних Дельфів.
Напившись касотійської води, Арга занурювалась у мрії — прозорі й легкі, як сон у недрімному стані. Ввижались їй тоді ясні генії, заслонені сліпучим сяйвом вічного світла… Чула “спів зор” — гармонійний і тихий…
Однак часом згуки іншої пісні виривали дівчину з її екстазу:
В горах я, у хащах несхідних заснула,
На камінь схилившись чолом.
ІФойбос промінний мені там з’явився…
Рвав і кидав вітер шматками з посвятного гаю “Пісню Дорійки”, що навчив їй ладоржиць делоський посол.
То співала Опіда — колись нерозлучна подруга Аргина. Але нині все далі розходились приятельки.
Опіда уникала всього, що не було посвятним гаєм. Тільки в ньому й ним жила, у товаристві свого ведмедя Дайно.
Малим ведмежатком приніс його ладоржицям Вальто. І Опіда унялась безпомічної тварини. З рук випоїла ведмедика. Тож Дайно ходив за своєю пістункою, мов її власна тінь.
— Виховала нам, мов Мавка, ведмежатко Опіда, — жартував Вальто. — Але ліс, замість ведмедя, нашу діву нам забрав.
Однак не боронив Опіді блукати самодином.
— Зла людина до святого гаю приступу не має. Лихі духи на жрекиню не відважаться. Ну, а проти звіра, якби напав, й Дайно раду дасть. Бач, яке ведмедисько виросло!
Коли вечір розкидав хащами блакитні серпанки, а зоря Вечірниця розсвічувала в небі свою лампаду, Опіда повертала з лісу з оберемками зілля. А за жрекинею незугарно коливався Дайно. Сьорбав повітря, мов студену воду, сопів, хрохкав… Нарікав на цілоденну втому чи ділився спостереженнями? Цього, мабуть, не могла б висвітлити ані Опіда. Дарма що розуміла свойому ведмедикові.
Найбільш приносила конвалії — Вальто-бо їх варив та Відрада напував. Чари на юнака впали: не п’є, не їсть, ані музика його не тішить. Мовчки мовчить, зі своєї келії не виходить. Хіба як солов’ї заллють ніч кришталевим потоком своїх співів.
Та ще Опіда тирлич-зілля збирала. Його-бо найбільш доводилось жрекиням варити опівночі, у дощовій воді, що її зібрано з першої весняної громовиці:
— Тирлич, тирлич! Десятьох приклич!
А з десятьох — дев’ять,
А з дев’ятьох — вісім.
Приказували ладоржиці, мішаючи стеблиною любистку білі сережки тирличу у мідяному22 котлику, доки не дійдуть до того — єдиного, — по котрому дівчина тужить й кого хоче прив’язати до себе силою непереможної Лади.
Таж відійшла уже з посвятного гаю й остання прохачка, потішена надією. Гай належить лише місяцеві та ночі. Вона ж перетворила його у блакитну казку. І Арга п’є чари цієї казки. Слухає, вкрита тінню, шепотіння дерев, намагаючись зрозуміти таємну їхню мову. Ладин вівтар — “весняний” той, що взимку ховають до бічної прибудови, — нині біліє, мов виплетений з місяшного квіття, рясно закосичений вінками.
Раптом Арзі здається, що — майнула повітряна постать…
Ідол?..
Іде, мов пливе, облитий місяшним сяйвом… Чого ж він схиляється?
Що це? Рухом, яким “виймають слід” на лихі чари, “ідол” підносить жменю землі з протопту-доріжки.
Арзі захололо серце: впізнала-бо в “ідолі” — Опіду! І не йме віри очам. Бачать-бо вони ясно: мов Чорнобогові вірники, закопує слід Опіда… Ще й під вівтарем Лади!
Кам’яною Грім-бабою знерухоміла Арга. А Опіда ватру ладить. З тисових галузок, що смертю дихають. Ялівцеві ягоди сушені у вогонь мене. Блакитне квіття “ненависника”1, що серця розлучає, на тому вогні варить.
Сама, як по мерцеві, плаче.
— “Забуття смертного”! — у темної Морени, не помочі світлої Лади, собі прохає.
На приятельство з дитинства вірне, на Ладу ясну, по-другу-посестру Арга заклинає…
І “в добру хвилю” прийшла. По вінця переповнене серце Опідине гіркістю мовчання. Радо прихиляє його, щоб дружні уста упили жури — серце облегшили.
— Відрада серце кохає! — змиває болість сльозами Опіда. — Душею ж не можу від світлого бога відірватись!
Але про вістря своєї болісті мовчить Опіда: найдужче-бо пече, що Відрад, де б не узрів Аргу, не може від неї очей відвести.
Таж усміхом сяють барвінки Аргиних очей:
— Коли по богові плачеш, не страшне тобі кохання до смертного!
1, обнявши подругу, говорить про вільність крилату віщої діви, яка виреклась кохання земного, а з ним й путів, що найдужче в’яжуть жінку-коханку, крила душі її порохом по-земським присипають, до невільництва віддають… Слухає Опіда. А серце в ній, як дитина хвора, квилить: “Що тая воля! Що тая вільність, коли в самоті нема з ким серця розділить!..” Гіркі жалі у мовчанню зі сльозами ковтає Опіда. І раптом хапає поривчасто Аргу за руки:
— Не повернемо більше з Делосу! Заприсягнись і ти: лишимось там обидві. Пітонісами станьмо!
Ясний усміх Аргине обличчя осяяв.
— Інакше й бути не може! — вимовляє спокійно. І ясне, як її чоло, Аргине серце, не скаламучене бажанням власного, окремого, “свого” щастя.
Опіда ж навколішки паде, землю цілує, присягою страшною присягає:
— Най мати Мелянто дару свого святого мені відмовить, коли обітницю свою я порушу!
Двічі місяць дозрів і золотим овочем впав у блакить Егейського моря від часу, як гіперборейці привезли на Делос свої дари в зерні і колосі та милих Фойбосові лебедів з Бористену.
Відпливли — повернули додому многовесельні триреми, залишивши на Делосі троє камілів-новиків: Аргу, Опіду та юнака Відрада, білих, мов ті бористенські лебеді. Рік-бо і три дні повинні ходити каміли у всьому білому — від взуття й до пов’язки, символу засвяченої офіри, тої пов’язки, що стьожкою обхоплює чоло й двома кінцями спадає на рамена.
Минули палкі літні дні. Але ж і в час виноградного збору Фойбосове проміння падає на землю вогненною зливою. І цей жагучий поток дивним полум’ям розпалює Відрадову кров. Як у сні живе молодий каміл. Здається йому — на святі він, опойному, радісному… І кожний новий день — ще нове, невідоме — щастя несе… І пив би, не напився цього щастя золотого, сяйливого, як дні осіннього виноградного збору.
Так голосно стукотить серце Відрадове, аж рукою мусить притиснути — зацитькати його, щоб не збудило ще мармурових Муз під колюмнадою…
А музи, справді, немов ожили, зігріті теплом світлодай-ного бога! Чи ж це не вони там — під лаврами, на півкруглій лаві, відпочивають, слухаючи Полігімнію, що оподаль тихо перебирає струни ліри, приглушуючи їх долонею? Але Опіда це, задумана — не Полігімнія! На лаві ж храмові учні.
Закінчився день навчання. В цей час учні відпочивають, вправляються у метанні дисків, миле Фойбосові. Або грають у коттабос1.
— Відраде! Чекаю на тебе! — гукає на юнака спартанка Іфтіма — з тобою-бо змагаюсь найрадніше!
Іфтіма єдина з дівчат храму приєднується до дискоболів. Природнім рухом, без тіні соромливості, спартанка скидає свій довгий, широкий плащ, який загортає її всю, так само, як і інших дівчат храму, на спосіб, яким носять рясну цю загортку жінки з Танагри.
Під плащем Іфтіма має одежу свого краю: коротку туніку, по коліно, як Артеміда-ловкиня.
Опіда було зробила рух, щоб відійти. Варварка соромиться при погляді на наге тіло. Таж зауважила: Відрадові очі когось шукають.
— Невже ж би Арга грала з ними? — обурилась Опіда. Але, немов вчувши заздрісну думку жрекині, Відрадів погляд всміхнувся Опіді.
Двоє невільників, що куняли біля ксісти — широкої, довгої алеї, обсадженої кипарисами, розв’язували нанизані на ремінь дзвінкі диски.
Легкою, пружною ходою віддалялись дискоболи по ви-брукованій на початку мармуровими плитами алеї, далі висипаної дрібним, м’яким піском.
Опідин погляд слідкував за ними.
Коротка туніка Іфтіми й її рухи, позбавлені дівочої м’якості і нерішучості, робили спартанку цілком подібною до ефебів.
Опіда відчула: ревнощам нема місця, дарма що Іфтіма виявляє цілком неприховано свої симпатії до Відрада. Для спартанки — бористенський каміл лише добрий товариш.
Але знає також жрекиня Лади, що кохання між учнями й храмовими дівчатами — не потерпить святиня: серця тут належать тільки і цілковито Фойбосові… Чому ж вся Опідина істота тремтить страхом й пече її терпкість, коли побачить Відрада біля Арги?
— …”але сон помилитись не може, бо походить від Зевса! Помиляється лише ворожбит, що не справно його пояснив”… — долітає з групи камілів, що залишились на лаві під лаврами.
— Де говорять про сон, — там напевно мусить бути й Арга, — підносить голову молода ладоржиця. І зараз же гострою голкою вкололо її.
— Може, це на злість Арзі всміхнувся до мене Відрад? Підійшла ближче до гуртка храмових учнів: Арги з ними немає.
З ксісти лунають вигуки, сміх, оплески. Дискоболи наповнюють повітря гамором, як ластівки у вечірні години. Сонце занурюється у море, роблячи з хвиль золоту апофеозу.
Опіда повільною ходою віддаляється. Іде до посвятного гаю. Там лишився Дайно, ведмедик, що не розлучився зі своєю пістункою. Тільки ж сьогодні не може його докликатись Опіда. Дайно знайшов у дуплі старого в’яза гніздо диких бджіл. І чатує над ними, вловлюючи найзручніший мент, щоб оволодіти солодкою здобиччю.
Веселий гамір дискоболів помалу затихає. Тиша посвятного гаю тулиться до Опіди, обіймає її, як мила подруга. І в серці дівчини стає тихо. Хоч є й ледве закреслений гіркий присмак.
Так: вона відреклася опоєння людськими радощами, щоб наблизитись до свого бога. І цим увільнилась також від тягаря людських страждань.
Її дух, хоч і в тілі ще, — одягся летом у високості…
— Як та “одягнена вітром” Ніке! — встає перед очима прекрасна копія Самотракської богині Перемоги, що постановлено нещодавно в Делоській святині.
Так! Перемога Опідина — найвища зі всіх. Бо перемогла вона себе саму…
Під склепінням віт уже споночіло. Лише виблискують зломами кришталю прохолодні й співучі джерела.
Опіда втягає в себе запашну тишу.
І в ній є той самий, — що в душі жрекині — гіркий присмак, — ледве чутний… уже не болючий.
— Гіркий смак лаврів! — зітхає і усміхається одночасно Опіда. Труснула головою.
— Геть із журою! — й розглянулась: чи не видно де Дайно?
В цей мент дівчину вхопили міцні обійми. Відрадове
обличчя схилилось низько-низько. Від дихання молодого каміла аж розвіялось легеньке пасмо волосся на щоці.
А сам дивиться так сумно, так ніжно, що у Опіди підкошуються ноги, з тіла втікає вся сила. І раптом стає так солодко і млісно…
З останніх сил відштовхнула юнака й обернулась:
— Тікати!
Але дорогу їй заступає Арга. Тримає за нашийник ведмедика.
— Треба назавтра замкнути Дайно, — озивається спокійно, немов не бачила Відрадового поцілунка, — бо ранком відвідає святиню Анахарсіс — славний “скитенянин”.
А йому напророковано, що його доти поважатимуть за одного з семи мудреців Еллади, доки не вчинить його смішним ведмідь — його земляк.
Ще ледве на зорю благословилось. Ще не прокинувся світ-лосяйний Фойбос. Хоч коні його — Лампос1 та Фаетон2, запряжені до соняшної колісниці, били вже нетерпляче копитами по небесній лазурі, струшуючи на землю цілий дощ зор.
На крилах блакитноокатого метелика пролинув Зефір23. Рожевоперста Еос24 кропила шлях бога Сонця росою, розкидаючи по небу пригорщі злотисто-рожевих троянд…
А в Делоській святині уже збирались жерці.
“Великі віщування” — 7 дня місяця Бізіос, у день народження Фойбоса, уже давно відбулися. Але щодня відбувались “Малі віщування”, для кожного прочанина зокрема у вирахований жерцями-профетосами його “щасливий день”.
Саме на сьогодні припала черга на славного не тільки в Атенах, але й в цілій Елладі Анахарсіса.
Прибрана у білі завої, увінчана лавром Кінарете, ворож-ка-пітія сиділа на високому тройногові, чекаючи подиху бога, який наділить її ясновидінням.
Не піднесла очей на невисокого, раменатого філософа, що наблизився сам, без жодного супроводу. Невільники раніш принесли до святині цінні дари Анахарсісові: срібні кратери, ковані вази і таці. І звиклі до мистецьких виробів жерці дивувались досконалості, з якою варвари-митці викували срібло, втіливши на ньому лікарів-скитів, що лікують коней.
Молодий жрець відібрав від філософа таблички з написаними на них питаннями.
Кінарете нахилилась над проваллям, що як і в Дельфах, темною смугою перерізувало храм, й вдихала таємну пару, яка білою легенькою імлою підносилась над проваллям, мішаючись з димом кадила. Уста Піфоніси шепотіли нечутні людському вуху слова, призначені одному лише богові.
Раптом, охоплена жахом, віща діва відкинулась назад. Але верховний жрець Амфілітос звів молитовно руки й силою Фойбоса відігнав зловісну змору.
Хор заспівав пеана, а жрець зі стилосом напоготові чекав, щоб врити у віск диптихона слова пророцтва, одягши їх гекзаметрами. Накреслені рукою скриба вірші, перехоплені вкритими дзеркалами, розсвітяться вогненними рядками на чорній, мармуровій дошці перед вівтарем бога. Звідти їх впишуть жерці-хрезмологи до Віщої книги, що в ній зберігались усі віщування, щоб радитись з ними при занадто темних, не збагнених людському розуму пророцтвах.
Амфілітос прочитав перше Анахарсісове питання:
— Яка доля краю цієї людини?
— Страшна доля країни вбогої тому, що вона багата! — озвалась пітія, мов крізь сон, — Нещаслива країна, бо обдарована гойно. Але не є ця країна рідною для людини цієї, що там народилась.
— Як? — метнув словом Анахарсіс. Таки ж я — скит! — своїм звичаєм закокетував він, своїм “варварством”.
— Сам у цьому признаєшся. Країна ж та — еллінським духом овіяна. І варварові “рідною” бути не може.
Уста пітії замкнулись: пророцьку видину розігнав, не до речі озвавшись, сам Анахарсіс.
— Назви ж наймення наймудрішого, — прочитав Амфілітос друге питання.
— Талес, Піттакос, Біас, Клеобул, Мизон, Хилон і Солон… — перерахувала, немов з книги читаючи, пітія.
Анахарсіс зсунув брови й знизав раменами: надіявся-бо почути своє власне наймення. І злість закипіла у скитському серці, накритому атенським філософським плащем…
— Яку ж подобу…
Але не довелось почути, “яку подобу має скитська душа” — третє Анахарсісове питання.
До храму з бурмотінням задоволення всунувся Дайно-ведмідь. Йому пощастило вирватись з ув’язнення й повернути до дикого меду в дуплі. Задоволений, зі здобиччю в передніх лапах, коливався він до Опіди. Отриманий успіх майнув обличчям наймолодших з жерців. І це вкінець обурило філософа.
Так його, — вславленого! — на глум беруть?!
Придбані в Атенах звичаї розвіялись димом. Скит вирвав точений кипарисовий стовпчик, що підтримував балдахін над Кінарете й як з рогатиною кинувся на Дайно.
Позбавлений підпори балдахін впав на жертовник з ароматами, накрив собою пітію й згорнув жмутом довге волосся ворожки, разом із завоями, на жевріюче вугілля жертовника. Вогонь спалахнув в одну мить, обхопивши Кінарете. Пітія зіскочила з тройнога й злетіла до провалля. Жерці витягли з нього ще дихаюче, але напівобвуглене тіло. Стара приказка: “Де пройде скит — лишається смерть” справдилась: на третій день по віщуванню Анахарсісові у дворі храму приправляли похоронний стос для Кінарете. Таж в мент смерті пі-тії Фойбос проявив свою волю: на темному волоссю Арги з’явились три білі плями — немов від дотику пальців невидимої руки.
— Сам бог вказав майбутню пітонісу!
І першим бажанням нової віщої діви було, щоб Відрад повернув додому.
— Гніваєшся за поцілунок Опіді? — прошепотів, прощаючись, юнак, — Цілував на них дотик твоїх уст, що так часто торкались Опідиних…
— Не мене і не Опіду кохаєш, Відраде! — глянула юнакові в обличчя Арга, — Юність твоя прагне кохання. Любиш любов. І її цілуєш на устах коханки будь-якої. Іди ж, шукай тієї, що, віддавши тобі свою любов, потішатиметься у твоїх зрадах ніжністю до своїх дітей. В час прийдеш! При купальському багаттю знайдеш її…
Відрад труснув кучерями. Перед очима майнуло золоте полум’я купальських ватр… зашумів ліс. Не металево-темних лаврів, що пахнуть солодко й гірко. Дубовий ліс зашумів прибоєм зелених хвиль, налитих силою, витягненою з рідної землі… Тужним покликом відгукнулись купальські пісні. Аромат купальської ночі обгорнув опойни-ми обіймами.
Юнак не підніс погляду на Аргу — кохання своїх юнацьких мрій.
Його покликала Земля — нестримано-приваблива коханка. Відрад зрозумів: переквіла й обсипалась яблуневим квіттям весняна пора його юності з бурями й мріями.
Відрад почув себе доспілим мужем, серце якого заручилось на добру і злу долю з рідною Землею.
«Легенди Старокиївські» МИХАЙЛИК
ЇСоли Всемогутній поділив створену ним землю на країни, населені окремими народами, кожна країна — і кожний народ — дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна — як і кожний народ — має власну, несмертельну душу, і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.
Все-бо створене Відвічним — є одна родина, в якій всі братерством зв’язані.
Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього, вибирали собі, яка кому сподобалась країна.
Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з повінню квітів, з лісами пальм струнких, квітучими ліанами переплетених. Ті-бо країни найбільше нагадували ангелам Рай. Порозбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світла, знайшла свого охоронця — Азраеля. Понад все-бо він любив тишу і самітність. Тоді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.
Один тільки Михайло — архангел архістратиг Михаель — не вибрав ще краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, зарозумілість раніш за смерть народились, щоб приправляти їй шлях.
— Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі? Чи ж не гарний тобі світ, що створив я? — запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза розвіялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.
— Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все — таке гарне!.. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею.
Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю крізь ясне, соняшне проміння.
— Коли меж Рая і Землі ти не бачиш, — водитимеш людські душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх “архістратига”, “князя ангельського”, прийми ще назву “Психопомпос” — “Водитель Душ”…
Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золоту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з золота осені розквітала.
— Цей край я хотів би. Золотий він — як моя зброя со-няшна. Річка ж блакитна, що його перерізує— як моя ори-флама — прапор, з гаслом моїм: “Хто — як Бог!”
— Най же буде країною твоєю, — ствердив вибір Михае-ля Всемогутній і додав тихо — А з неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!..
І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сивими закучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий.
І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту — розквіла вона красою і багатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит, ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці! Що того меду, овочів, квіття!.. І люде у щастю-вдовіллю справді не помічали, як від дочасного життя до Світла Вічного переходили. Були щасливі, незлоблі, веселі, привітні. А Михаель-архангел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Ще й по сей час у піснях тієї країни ті відгуки Раю чути…
— Хто — як Бог! — гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав: — Будь у малому вірним — натхнення ж шукай у великому, — ї, бачачи щастя країни Михаелевої, люд сусідній казав:
— “…в Бористенській країні живе сам бог Світла, Гармонії й Пісні!” І не смів дуже довго жодний нарід на “люд архангельський” зброю свою піднести.
Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу передвічного, що ще у позавсвіттю клубиться. І до сусідньої з архангельською країни дібрався. Там скитський нарід, що прийняв його як гостя, навчив жорстокості, безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарід дозрів — шукав стежки, як до народу архангельського дійти.
Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була-бо в землі архангела й дружина дів-бо-йовниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним та злим боювати, Світлу Вічному служити, про власне щастя поземське забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ангельською об’їздили бойовні діви всю землю свою. Де було треба, помагати — помагали, де захистити — захищали. На прапорі мали архангельське гасло: “Хто — як Бог!” А в серці закон неписаний:
— І служити йому — радість найвища!
Себе ж і інших підсильнювали словом вождя свойого:
— У малому будь вірним. Натхення шукай у великому.
І сталось, що наймолодша з дів-бойовниць в мандрівці своїй притомилась. Днина парка була. Рівноденство літнє наближалось. Розморило сном Томірісу. І заснула у пахучому лісі, між сонцем пролитих кущів, на моху оксамитному, пухкому. Прокинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: “Долю свою не проспи!”
Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею — юнак-скит, беззбройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі.
— Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? — запитала діва-лицарка.
А юнак:
— Близьких не маю, — зітхає.— Самітній я — як вітер в степу. Помогти ж…
Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! їй же кохати не вільно…
— Хоч би приязнь твою — як друга однолітка, як рідної сестри, мав я…
І подарувала Томіріса приязнь свою юнакові. На знак же приятельства вірного — дозволила в уста поцілувати.
— Зла-бо не може бути в поцілунку, — запевняв юний скит. Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих по-святний, або і вівтар…
І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов’їв слухала з милим приятелем своїм, “кітче очко” — жучків світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звичайно щасливі коханням дівчата те чинять.
— Тільки тепер, — говорила, — зрозуміла я значення слів; “вірним у малому бути, натхнення шукати у великому!”
— Тобі — моя вірність… Натхнення ж в коханню…
Аж кличе Томірісу світлий вождь.
— Хто як Бог! — привітанням свого краю діву вітає.
— Кохання — мій Бог! — в серці відповідає діва, хоч уста встановлене гасло вимовляють.
— Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою боюєш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш потреби у помочі моїй?
“Коли б швидше у лісі вже бути”, — думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:
— Озброєна я!
А милий у гайку на все раду має:
— Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Підемо в край мій. Будеш там жінкою мені — як жінці личить.
Спустила голову Томіріса.
— Боїшся вождя? — всміхається скит, — Чому ж не охоронив він тебе? Не попередив, коли він все знає!
— А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б про поміч нагадував… Іспит був то… Яка ж ціна-бо доброї волі, не випробованій іспитом? — Сльоза на віях повисла.
А скит з Томіріси глузує:
— То ж твоє приятельство!.. Поспіши ж на вправи свої! Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лицарко бойовна!..
Образа пече Томірісу. Образа й нестерпний жаль.
— Подругу я маю… — виплутується, лукавить. — Її жалію…
— Так забери із собою! — сміється молодий скит. — Юнаків у нас досить!
Таж за рік набридло Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на місці.
І, забравши доньку-немовлятко, відійшла Томіріса. Подруга ж її дитинку покинула скитам:
— Хлопець то! Виросте муж з нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його!
Так почався рід амазонок, що чарів кохання бажають, волі ж власної — віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили “законом амазонок”:
— Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина. І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх “пригноблювали” — накидаючи їм закон, який не самі вони утворили. Приєднались до них й савромати — діти скитів-батьків, матерів амазонок.
— Розбивають родину-бо нам!
Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юн-юна-ком-бо безвусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для правнуків ангельський вождь. Але: вічно в бою… Майже забули за тихе родинне життя… Сплять — у полі на голій землі… Ані рік не пройде у миру. Від шоломів — волосся облізло. Залізо близни натерло на тілі…
— Чй ж це життя? Що з тієї слави?
А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного, — ворог таємно шле послів:
— Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика — він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми — завтра ж тільки курява віє за нашими возами. Михайлика дайте — та й все. Ми ж вам брати!..
І радила рада таємна три дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною.
На четвертий же день — у ясний південь, — зібрався люд перед Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні і люди думні і весь нарід посполитий.
— Голос народу — голос Божий! Чи ж не так?
Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум
тільки в очах.
— Чиж добре обдумали, людоньки? — обзивається вождь.
— Добре! — гуде хуртовиною, — Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!
— Руки зв’язать! — гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати як слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву “вчорашнього жаль”… У майбутнє не вірять! А на небі — соняш-не світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились коні. Птаство літає без пуття… І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя — мов у мерців стали. Замість сонця ж на небі — чорний круг, вогненним промінням увінчаний.
Люд — на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Ісуса на поміч-рятунок кличе.
А Михайлик — у жовтавому світлі — ввесь залитий стоїть, ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні — немов з проміння ясного зіткані — за плечима розгорнулись. Вгору вождя піднесли. 1 став Михайлик золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм дав-новіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий — у ніг. А на підніжжі слова:
— Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!
Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став.
Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя
свого ворогу видали.
І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:
— Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому!
Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.
