В кожному із героїв “Лісової пісні” Лесі Українки є частка душі поетеси. Це в найбільшій мірі стосується Мавки, в образі якої письменниця втілила свої найкращі мрії про вродливу, щиру, обдаровану, волелюбну людину.
“Лісова пісня” образ Мавки
В Мавці гармонійно злилися духовне багатство і зовнішня краса. Великі очі, що грають різними кольорами, розкривають її швидке і глибоке сприйняття дійсності, вразливу і добру душу. Довгі коси і зоряний вінок на голові, любов до квітів свідчать про неабиякий естетичний смак, нестримний потяг до прекрасного.
Мавка в «Лісовій пісні» виступає як невмируща сила природи, як безсмертна краса, що у своєму плині і розвитку стає вічним життєвим джерелом мистецького натхнення.
«Дяка щира тобі, ніченько–чарівниченько,
Що закрила ти моє личенько!
І вам, стежечки, як мережечки,
Що вели мене до березочки!
Ой, сховай мене, ти, сестриченько!» [25,153].
Вона є уособленням світлого й гуманного начала в житті людини, високої поетичної мрії і чистого кохання, щирої дружби і волелюбності.Для неї воля –– це такий самий природний стан, як життя, дихання,і…кохання.
«Ну, як таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде?» [25,135].
Лукаш і Мавка зустрілися, і юнака здивувала та зачарувала дівчина своїм тонким станом, довгими чорними косами, мінливими очима. Вони з першого ж поглядупокохали одне одного, хоча мудрий Лісовик попереджав Мавку, щоб не задивлялася на людських хлопців, бо важко ходити людськими стежками:
«Обминай їх, доню. Раз тільки ступиш — і пропала воля!»
Мавка – це символ кохання і вічно молодої весни. Все прекрасне в неї асоціюється з чудовою музикою весни, яку почула від Лукаша. ЇЇ не може захопити Перелесник, який втілює молодість, вроду і пристрасну любов. Вона прагне не лише пристрасті, а й духовної спорідненості і любові на все життя. Глибоке і самовіддане кохання до Лукаша – найкращий цвіт її душі.Мавка перша запитує : «Чи гарна я тобі?», захоплюється, що люди, як голуби паруються навік. Заради коханого вона залишає ліс і йде між люди.
Трагедія Мавки породжена розходженням між мрією і дійсністю. Високі мрії про вільне і щедре, як сама природа, життя не могли здійснитися в умовах суспільства, заснованого на принципах класової нерівності і власнцьких інстинктів.
Мавка – це маленька часточка природи, яка вимагає до себе дбайливого ставлення. Леся Українка наділила Мавку співучою, подібною до дзюрчання струмка, мовою, дала ій прекрасну вроду. Вона розуміє мову дерев, квітів. Вона сама, як ніжний пролісок, шо радіє першому сонячному промінчику. Устами лісової дівчини поетеса розповідає про символічні образи дикої рожі, ясена, берези, вільхи, осики, дуба, терена, клена, глоду.
«От вільхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає:
Вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
Задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір– гордовиті…» [25,142].
Все, що Мавка бачить вона порівнює з життям лісу та явищами природи.
Для свого кохання Мавка забула все. Покинула рідний ліс, волю, красу, зробилася служебкою і …не заробила ласки Лукаша, бо груба проза життя перемогла натхненну душу Мавки. Мавка зів’яла… Згоріла Мавка від кохання і від горя, але не нарікає на свого любого Лукаша: він занапастив її і разом з тим дав ій життя:
«Ти душу дав мені, як гострий ніж
Дає вербовій тихій гілці голос…» [25,220].
Мавка в серці має те, що не вмирає — кохання, яке допомагало їй знайти «теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Її самовідданість не знає меж. Чиста, світла душа останньої миті заспокоює коханого, який через свою зраду втратив долю.
Мавка бореться за себе, за своє місце серед людей, за утвердження середних краси. Навіть коли її ображають, навіть коли Мавка, переможена на якусь мить, іде в царство Марища, вона прекрасна. Адже і тут вона наснажена світлим коханням, не кориться лихові, а бореться за красу життя.
Вирісши з фольклорного джерела і разом з людиною пройшовши її стежками – юного радісного кохання, потім буденного здрібнення, далі падіння, воскресіння силою слова, страждання, що завершилося мудрим осудом помилок, допущених людиною, образ Мавки в цій дії символізує митця( в якому так багато від самої Лесі Українки!), що словом своїм чарівним «озвірілих в люди повертає»,»чинить диво», завжди, за всіх обставин сповнений почуттям людської гідності, волелюбства, гуманності, митця, якому «забуття не суджено».
Образ Мавки є символом ідеальної, гармонійної людини, яка узгоджує свої потреби із законами природи, пізнає світ через своє «я», живе любов’ю до людини і здатна на самопожертву в ім’я людини, вона має «в серці те, що не вмирає». Отже, Мавка є втіленням всього доброго, гарного, світлого, є втіленням вимріяного щастя.
Цитатна характеристика Мавки з “Лісової пісні”
«З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки і проводить долонею по очах»
“Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки – смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись”
«Мені здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то — матуся. Вона мене на зиму прийняла і порохном м’якеньким устелила для мене ложе.»
«У лісі в нас нема свекрух ніяких. Навіщо ті свекрухи, невістки — не розумію!»
«Рада б я волю вволити, тільки ж сама я не маю вже волі.»
«Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.»
«Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.»
«Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній обривається.»
Останній монолог Мавки: «О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю
все, що колись ти для мене співав,
ще як напровесні тут вигравав,
мрії збираючи в гаю…
Грай же, коханий, благаю!»
Лукаш про Мавку:
«Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така, як дівчина… ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька і якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені? (Придивляється). Та ні, тепер зелені… а були, як небо, сині… О! тепер вже сиві, як тая хмара… ні, здається, чорні чи, може, карі… ти таки дивна!»
«Іще говорить про хижість, про лукавство, — вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури твеї.»
Лев про Мавку: «Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу.»
Лісовик про Мавку:
«Саму себе.
Покинула високе верховіття
і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна?
До служебки, зарібниці,
що працею гіркою
окрайчик щастя хтіла заробити
і не змогла, та ще останній сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
коли твоє кохання розцвілося:
була ти наче лісова царівна
у зорянім вінку на темних косах, — тоді жадібно руки простягало
до тебе щастя і несло дари !»
«Не гідна ти дочкою лісу зватись! бо в тебе дух не вільний лісовий, а хатній рабський!»
Матір Лукаша про Мавку: “Ой лишенько! Іще не починала! Ой мій упадоньку! Що ж ти робила? Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!”
