«Мартін Іден» РОЗДІЛ XXIV
Минали тижні. Гроші у Мартіна кінчалися, а на видавничі чеки все ще годі було сподіватися. Усі найкращі рукописи повернулися назад, і він знов розіслав їх, а з чорною роботою йому так само щастило. Його маленьку кухню вже не прикрашали різноманітні страви. У Мартіна зосталася лише торбинка рису та кілька фунтів сушених абрикосів, і він п’ять днів підряд їв тричі на день рис та абрикоси. Потім надумав удатися до кредиту. Крамар-португалець, з яким він досі розплачувався готівкою, перестав давати бакалійні продукти в борг, як тільки Мартінів рахунок досяг цифри трьох доларів і вісімдесяти п’яти центів.
— Бачиш, — сказав крамар, — у вас немає роботи, як же ти будеш платити?
Що міг Мартін на це відповісти? Хіба це діло — відкривати кредит здоровому робочому парубкові, який так розледащів, що не хоче працювати?
— Ви заробиш гроші і маєш харчі, — запевняв крамар. — Немає гроші, немає харчі. — І потім, щоб показати, що це суто ділова обачність, а не упередженість проти самого Мартіна, додав: — Випиймо-но, я частую, ти добрий приятель.
Мартін випив, аби засвідчити приязні почуття, та, так і не повечерявши, ліг спати.
Американець, у якого Мартін купував овочі, не так пильно додержував ділових принципів, бо закрив кредит тільки після того, як Мартін заборгував аж п’ять доларів. Пекар спинився на двох доларах, а різник на чотирьох. Мартін підрахував свої борги, виявилося, що він винен чотирнадцять доларів і вісімдесят п’ять центів. Треба було вже платити і за машинку, але він сподівався, що два місяці зможе користуватися нею в кредит, що становитиме ще вісім доларів. На цьому усі фінансові можливості Мартіна вичерпувались.
Останнє, що він купив в овочевій крамниці, був мішок картоплі, і от цілий тиждень він їв тричі на день саму картоплю. Він трохи підтримував свої сили тим, що іноді обідав у Рут, але, відмовляючись із чемності від зайвого шматка, коли на столі була така сила всякої їжі, зазнавав просто танталових мук. Іноді, згоряючи з сорому, він заходив в обідній час до сестри і їв стільки, скільки насмілювався, — в усякому разі більше, ніж у Морзів.
День у день Мартін пильно працював, і день у день листоноша приносив йому забраковані рукописи. У нього вже не було грошей на марки, і рукописи стосами лежали під столом. Якось йому довелося пробути без їжі сорок годин. Пообідати у Рут він не міг, бо вона поїхала на два тижні до Сан-Рафаеля, а йти до сестри було сором. На довершення всіх злигоднів листоноша приніс того дня п’ять рукописів. Тоді Мартін надів пальто і подався до Окленда. Повернувся він без пальта, зате в кишені подзенькували п’ять доларів. Він заплатив по доларові кожному з крамарів, і в його кухні знов зашкварчало м’ясо з цибулею, запахло кавою, і на столі з’явився цілий горщик вареного чорносливу. Пообідавши, Мартін сів писати і до півночі закінчив статтю, яку назвав “Сила лихварства”. Надрукувавши,
ВІН кинув її під стіл, бо від п’яти доларів на марки не лишилося нічого.
Трохи згодом він заставив годинника, потім велосипеда і, заощадивши на харчах, поналіплював марки на всі свої рукописи, щоб знову їх розіслати. У своїй “чорній роботі” для заробітку він разчарувався. Вона теж нікому не була потрібна. Порівнюючи те, що писав сам, з надрукованим по газетах, тижневиках і дешевих місячниках, він бачив, що його роботи кращі, далеко кращі, і все ж нічого не міг продати. Тоді він вирішив зайнятися хронікою і роздобув адресу установи, яка постачала її газетам. Але все, що він послав, незабаром повернулося назад із стереотипним повідомленням, що весь потрібний матеріал постачають штатні співробітники.
В одному з великих журналів для молоді Мартін натрапив на цілу сторінку анекдотів. От де можна заробити! Та його анекдоти було відхилено. Пізніше, коли це вже його не цікавило, він дізнався, що співробітники редакції самі заповнюють цей розділ, таким чином збільшуючи свій заробіток. Гумористичні тижневики повернули йому жартівливі віршики й дотепи, а вірші на злобу дня, які він розіслав по великих журналах, теж не знайшли собі місця. Лишалися ще газетні фейлетони. Мартін був певен, що може написати краще, ніж ті, які звичайно друкуються, і, діставши адреси двох газетних синдикатів, засипав їх фейлетонами. Коли з двадцяти штук йому не пощастило вмістити жодного, він кинув їх писати. А проте, читаючи кожен день ті історійки в щоденних і тижневих виданнях, Іден бачив, що сам пише незрівнянно краще. Впавши у відчай, він вирішив, що його просто загіпнотизували власні писання і що він не здатен критично оцінити їх і взагалі претендує на казна-що.
Немилосердна видавнича машина функціонувала справно, як завжди. Мартін вкладав рукопис і марку на відповідь у конверта, вкидав його в поштову скриньку, а тижнів через три-чотири приходив листоноша і повертав йому цього рукописа. Певно, там, звідки вернувся рукопис, були не редактори, а тільки добре змащені хитромудрі автомати. Мартін дійшов до такого розпачу, що й зовсім перестав вірити в існування редакторів. Жоден з них досі ні разу не подав ознак життя, а те, що всі його твори поверталися назад без будь-яких пояснень, немов підтверджувало думку, що редактори — це міф, який вигадали й підтримують кур’єри, друкарі та газетярі.
Тільки й радості було у Мартіна, що побачення з Рут, але й ці години були не завжди щасливі. Мартіна безнастанно точив якийсь неспокій, ще гостріший, ніж тоді, коли Рут не кохала його; бо тепер, здобувши її кохання, Мартінові стало ще важче здобути її саму. Він просив почекати два роки, але час летів, а він нічого не досяг. Іден бачив, що їй не до вподоби його робота. Рут не казала цього відверто, одначе й без слів ясно давала це відчути. Вона не сердилась, а просто була невдоволена, хоч інша жінка, не така лагідна, давно б уже вибухнула гнівом. Їй було прикро, що чоловік, якого вона вирішила перевиховати, не корився її волі. Спочатку він був у її руках м’який, як віск, але раптом уперся і не хотів бути схожим ні на її батька, ні на містера Бетлера.
Духовної величі й сили Мартіна вона не помічала або, ще гірше, не розуміла. Цей чоловік, що так легко міг пристосуватися до якої завгодно форми людського існування, був в її очах свавільним і впертим, бо вона не могла перекроїти його по своїй мірці — єдиній, яку знала. Рут не спроможна була стежити за летом його думки і, коли Мартін досягав зависоких для неї верховин, вважала, що він збився з шляху. З людей, яких вона знала, досі ще ніхто не випереджав її розумом, їй завжди були ясні думки батька й матері, братів і Олні, тож, не розуміючи Мартіна, Рут вважала, що винен у тому тільки він. Це була одвічна трагедія людської обмеженості, що силкується керувати всесвітом.
— Ти звикла схилятись перед вівтарем загальновизнаного, — сказав їй якось Мартін під час розмови про Препса й Вендервотера. — Я згоден, що це великі авторитети, яких вважають за найкращих літературних критиків Сполучених Штатів. Кожен шкільний учитель у країні дивиться на Вендервотера як на провідника американської критики. Проте я читав його статті, і вони видалися мені досконалим взірцем блискучого марнословства. Він просто нудний співець банальності, не більше, і Джелет Берджес добре його висміяв. Та й Препс не кращий. Його “Лісовий мох”, наприклад, написано чудово. І коми не викинеш. А тон який урочистий! Жодному критикові в Штатах не платять стільки, як йому. І все-таки — він зовсім не критик, їй-богу. В Англії з критикою куди краще. Біда в тому, що наші критики говорять зрозумілою мовою і говорять прегарно, добропристойно і благородно. Їхні статті нагадують мені недільні проповіді. Це популярні оратори. Вони підтримують ваших професорів філології, а професори підтримують їх. І ні в тих, ні в тих немає бодай однієї оригінальної думки. Вони знають тільки загальновизнане, до того ж і самі вони загальновизнані. Це люди недалекого розуму, і все загальновизнане приліплюється до них так само легко, як етикетки до пляшок. Основний їхній обов’язок — дурманити голови університетській молоді, вимітати з неї всякий проблиск оригінальності і накладати тавро загальновизнаного.
— І все ж, пристаючи на загальновизнане, я ближча до істини, аніж ти, що лютуєш, немов якийсь дикун, що ламає фігури святих, — зауважила Рут.
— Та то ж самі місіонери й потрощили божі образи, — засміявся Мартін. — От шкода, що всі вони подалися до дикунів, і нікому поскидати ці старі образи — добродіїв Вендервотера й Препса.
— А заразом і всіх професорів, — додала Рут. Мартін похитав головою.
— Ні, професори-природники повинні жити. Це справді великі люди. Але порозбивати голови дев’ятьом із десяти професорів філології, цим вузьколобим папугам, — не завадило б.
Присуд над професорами був суворий, а Рут він і зовсім видався блюзнірством. Вона мимоволі порівняла тих солідних, освічених, елегантно вдягнених професорів, що говорять плавно й спокійно, приємно вражаючи блиском культури, з цим парубком, якого вона чомусь покохала і на якому не сидів пристойно жоден костюм, з чудним хлопцем, який мав випнуті м’язи, що посвідчували про тяжку фізичну працю, а під час розмови гарячкував і, втрачаючи самовладання, замість коректних зворотів вживав образливі слова. Ті хоч одержували добру платню і — ніде правди діти — були справжні джентльмени, а цей не міг заробити ні цента, та й взагалі далеко йому до них.
Рут не вважала ні на Мартінові слова, ані на його аргументи. Що його докази хибні, для неї було ясно, — правда, з суто зовнішніх ознак. Професори мали рацію, бо вони в своїх літературних судженнях досягли успіху, а Мартін — ні, бо не міг продати жодного свого твору. Кажучи його ж словами, вони “добулися всього”, а він нічого. Та й як міг мати рацію він, що так недавно стояв у цій самій кімнаті, незграбний і червоний од збентеження, злякано озираючись, щоб не збити плечем якої статуетки, і питав, чи давно помер “Свайнберн”, та хвалився, що читав “Ексцельсіор” та “Псалом життя”.
Несвідомо Рут сама підтверджувала Мартінові слова, що вона схиляється перед загальновизнаним. Він чудово розумів перебіг її думки, але не хотів над цим замислюватись. Він кохав її незалежно від того, як вона дивиться на Препса й Вендервотера та професорів англійської філології, і чимраз більше переконувався, що деякі опановані ним галузі мислення й знання вона не те що не може осягнути, а просто не знає їх, не знає про їх існування.
Рут була певна, що Мартін зовсім не розуміється на музиці, а його погляди на оперу були ще й зумисне викривлені.
— То як тобі сподобалося? — запитала вона якось, коли вони поверталися з опери.
Того вечора він дозволив собі нарешті піти з нею в театр, цілий місяць суворо заощаджуючи на їжі. Марно прождавши, поки він сам поділиться з нею враженням, Рут, схвильована й зворушена тим, що бачила й чула, заговорила перша.
— Мені дуже сподобалась увертюра, — відповів він. — Чудова.
— А сама опера?
— Теж чудова, тобто оркестр. Але було б далеко краще, якби ті ляльки не стрибали, а сиділи тихо, а то й зовсім пішли б зі сцени.
Рут жахнулася.
— Ти, звісно, не маєш на думці Тетралані чи Барілло?
— Чом ні? І їх, і всю ту братію.
— Але це ж великі артисти! — протестувала вона.
— І все ж своїм безглуздим кривлянням вони тільки псували музику.
— Невже тобі не подобається голос Барілло? — запитала Рут. — Його ставлять на друге місце після Карузо.
— Чом ні — подобається, а голос Тетралані ще дужче. Голос у неї незрівнянний, — принаймні так мені видається.
— Але… але… — затнулася Рут. — Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.
— Отож-бо й є. Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх, коли грає оркестр. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барілло співає янгольським голосом якусь любовну арію, а Тетралані, теж наче янгол, відповідає йому під яскраву, барвисту музику, — це насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна п’ятипудова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барілло прибирають неприродних поз, б’ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками. І вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і прегарним, романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, абсурд! Хіба хтось так висловлює своє кохання? Та коли б я задумав отак тобі освідчитися, ти б мені вуха нам’яла.
— Ти просто не розумієш, — заперечувала Рут. — Кожна галузь мистецтва по-своєму обмежена. — Вона пригадала лекцію про умовність у мистецтві, яку чула в університеті. — Малярство має на полотні тільки два виміри, але завдяки майстерності художника ми сприймаємо картину в трьох вимірах. Письменник теж має бути всемогутнім. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ні сам автор, ані будь-хто інший їх знати не міг. Те саме можна сказати й про театр, скульптуру, оперу, про будь-яку галузь мистецтва. З деякими суперечностями хоч-не-хоч доводиться миритись.
— Так, я розумію це, —відказав Мартін. —Усяке мистецтво має свої умовності.
Рут була вражена, як влучно він висловився. Хтось подумав би, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.
— Але й умовності мають бути правдоподібні, — вів далі Мартін. — Ми визнаємо, що дерева, намальовані на картоні з обох боків сцени, — це ліс. Це умовність, але досить природна. А от коли намальовано море, то хіба ми повіримо, що це ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми оце бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.
— Ти гадаєш, що на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.
— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. І тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала мені всю принадність оркестру. Може, ті фахівці з музики й мають слушність. Але я волію лишатися самим собою і не хочу підпорядковувати свій смак хоч би й одностайній думці людства. Коли вже мені що не подобається, то не подобається — й край, і нема ніякісінької потреби вдавати, ніби я цим захоплююсь, бо так подобається більшості моїх ближніх. Я не хочу погоджувати свої смаки з модою.
— Але, щоб розуміти музику, потрібна певна підготовка, — заперечувала Рут. — І особливо це стосується опери. Може…
— Може, я не досить підготований, ‘щоб слухати оперу? — докінчив за неї Мартін.
Вона кивнула головою.
— Це правда, — погодився він. — Але я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози, і блазенське кривляння високошанованої пари тільки додавало б чарівності їхнім голосам та супровідному оркестрові. Ти маєш слушність. Це дається вихованням. А я вже занадто старий. Мені потрібно або щось реальне, правдоподібне, або зовсім нічого. Непереконлива ілюзія — це очевидний обман, — і саме так я дивлюсь на велику оперу, коли коротун Барілло конвульсивно хапає в обійми цю здоровенну Тетралані, що б’ється в конвульсії, і каже їй про своє палке кохання.
І знову Рут оцінювала Мартінові погляди, виходячи з зовнішніх ознак, спираючись на свою віру у загальновизнане. Бо хто він, власне, такий, щоб мав слушність, а весь культурний світ помилявся? Його слова й погляди не справляли на неї ніякого враження. Рут занадто глибоко вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона з дитинства любила оперу, як і всі люди її кола. То з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки простенькі робітничі пісні, береться судити про музику всесвітньо уславлену? Вона сердилась на нього й почувала себе ображеною. У кращому разі, все, що він казав, — просто примха, безглуздий жарт. Але, коли, провівши Рут до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона забула про все, знов охоплена любов’ю. І, лежачи без сну в постелі, дивувалася — як часто тепер бувало, — чому так мало статися, що вона покохала цього чудного чоловіка і покохала наперекір бажанню своєї родини.
Другого дня Мартін Іден, відклавши “чорну роботу”, під свіжим враженням опери і розмови з Рут написав статтю “Філософія ілюзії”. Прикрашений маркою конверт з рукописом пустився подорожувати, але йому судилося згодом ще не раз обростати новими марками і вирушати в нові й нові мандри.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XXV
Марія Сільва була бідна і добре знала всі стежки бідності. Для Рут слово “бідність” означало не досить добрі умови існування, і вона його розуміла тільки так. Вона знала, що Мартін бідний, і в думці порівнювала його життя з життям юного Авраама Лінкольна, містера Бетлера та інших, що згодом досягли успіху. Визнаючи, що бідувати не дуже приємно, Рут, як і більшість людей її кола, виправдувала бідність, вважаючи, що вона, немов гостра шпора, спонукає кожного, хто має хоч які-небудь здібності, вибиватися в люди. Тим-то, дізнавшися, що Мартін заставив пальто й годинника, Рут нітрохи не засмутилася. Вона навіть гадала, що це краще, бо нестатки, зрештою, змусять його схаменутись і облишити своє писання.
На змарнілому обличчі Мартіна і запалих Мартінових щоках Рут не помічала слідів голодування. Їй ще й подобалася така зміна в ньому. Це якось ушляхетнювало його й пом’якшувало в ньому оту грубу тваринну силу, що й вабила її і відштовхувала. Іноді її приємно вражав якийсь незвичний блиск у його очах, що робив його схожим на поета і вченого — на того, ким він хотів бути і ким вона хотіла б його бачити.
Але зовсім інше бачила на запалих щоках і в гарячковому Мартіновому погляді Марія Сільва. День у день спостерігала вона, які зміни відбуваються в ньому, залежно від припливу й відпливу його достатків. Вона бачила, як одного дня Мартін вийшов з дому в пальті, а вернувся тільки в піджаку, хоч надворі було холодно й мрячно. Незабаром помітила, що обличчя йому трохи поповнішало і в очах згасли голодні вогники. Так само помічала вона, що після того, як зник велосипед і годинник, його здоров’я знов розквітло.
Знала Марія і те, як багато Мартін працює, бо бачила, скільки гасу виходить у нього за ніч. Праця! Вона розуміла, що він працює ще більше за неї, хоч його робота була зовсім інша. Жінку тільки дивувало, що чим менше він їв, тим ретельніше працював. Іноді, коли їй здавалося, що голод особливо дошкуляє Мартінові, вона приносила йому буханець свіжого домашнього хліба, незграбно приховуючи свій вчинок жартівливим зауваженням, що він, мовляв, сам такого не спече. Іншим разом посилала йому кимось із своїх дітлахів повну миску гарячого супу, терзаючись сумнівом, чи має вона право відривати цей суп од рота своїх дітей, так би мовити, власної плоті й крові. І Мартін був їй щиро вдячний, бо знав, що коли й є на світі милосердя, то тільки серед бідноти.
Якось, нагодувавши усю свою дітлашню тим, що знайшлося в хаті, Марія Сільва купила на останні п’ятнадцять центів галон [12] дешевого вина і запросила Мартіна випити з нею, коли той прийшов у кухню по воду. Він випив за її здоров’я, а вона за його. Потім вона випила за те, щоб йому пощастило в усіх його справах, а він за те, щоб нарешті з’явився Джеме Грент і заплатив їй за прання. Джеме Грент був поденний тесляр, котрий не завше вчасно сплачував борги і завинив Марії три долари.
Марія й Мартін пили молоде кисле вино натщесерце, і воно їм швидко вдарило в голови. Різні за вдачею, вони обоє були самотні в своїй нужді, і, хоч не згадували про неї жодним словом, вона міцно зв’язувала їх. Марія дуже здивувалась, дізнавшись, що Мартін бував на Азорських островах, де вона жила до одинадцяти років. Ще більше здивувалася, почувши, що він бував і на Гаваях, куди вона потім переїхала з родиною. Але подив її перейшов усякі межі, коли Мартін розповів, що якось відвідав острів Мауї, де вона вийшла заміж. На Кагулуї, де Марія познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, Мартін був аж двічі! Авжеж, вона пам’ятає ті судна з цукровою тростиною. То він був серед команди? Ну, й малий же цей світ! А на Вайлуку? І там бував! А чи не знав він там наглядача плантації? Аякже, навіть випивав з ним.
Отак, віддаючися спогадам, вони топили свій голод у поганому кислому вині. Але майбутнє малювалося Мартінові не таким уже безпросвітним. Успіх, здавалося, вже ось-ось — тільки простягти руку. Вдивляючись у змарніле лице цієї спрацьованої жінки, він згадав свіжий домашній хліб і гарячий суп, які вона присилала йому, і в пориві щирої вдячності відчув бажання відплатити їй добром.
— Маріє, — раптом сказав він, — що б ви хотіли мати? Вона здивовано глянула на нього.
— Що б ви хотіли мати в цю хвилину, якби це було можливо?
— Черевики на всі діти, сім пар черевики.
— Ви їх матимете, — оповістив він, а вона сумно кивнула головою. — Ну, а ще? Чого б ви хотіли найбільше?
В очах Марії промайнула добродушна усмішка. Цей хлопець жартував з нею, а вона давно вже забула, що таке жарти.
— Тільки добре подумайте, — застеріг Мартін, коли вона розкривала вже рота.
— Ну, добре, — сказала вона. — Я вже все подумала. Я б хотіла мати будинок, своя будинок, і не платити сім доларів на місяць.
— Ви його матимете, — запевнив Мартін, —і незабаром. А тепер скажіть своє якнайбільше бажання. Уявіть собі, що я — бог і обіцяю вам зробити все, що ви хочете. Ну, кажіть, я слухаю.
На хвилину запала врочиста мовчанка. Марія думала.
— А ви не будете злякався? — спитала вона.
— Ні, ні, — засміявся він, — не злякаюсь. Кажіть сміливо.
— Дуже багато я хотіла, — ще раз попередила вона.
— Нічого, нічого. Кажіть.
— Ну, от… — Марія по-дитячому глибоко зітхнула, лагодячись висловити найсокровенніше, чого вона жадала від життя. — Я хотіла б мати молочна ферма, гарна молочна ферма… Щоб було багато корів, багато земля і багато паша. І щоб недалеко від Сан-Леандро, — там моя сестра. Я продавала б молоко в Окленд і мала б сила грошей. Джо й Нік не пасли б корів, а ходили до школи. Може, вони змогли б стати гарні машиністи і служили б на залізниці. Атож, я б дуже хотіла молочна ферма.
Вона замовкла і глянула на нього блискучими очима.
— Ви її матимете, — швидко відказав він.
Марія кивнула головою і випила за здоров’я великодушного дарителя, хоч дар цей — вона була певна — їй ніколи не мати. Але він бажав їй добра від щирого серця, і вона в душі була йому вдячна, наче й справді одержала той дарунок.
— Так, Маріє, — сказав він, — Нік і Джо не пастимуть корів, усі ваші діти ходитимуть до школи й цілий рік носитимуть черевики. І ферма у вас буде, добряча ферма. І будинок де жити, і стайня, ну й хлів для корів. Будуть і курчата, свині, городина, садок — одне слово, усе що треба. А корів буде стільки, що доведеться найняти робітника, навіть двох. Вам уже нічого не доведеться робити, тільки про дітей дбати. А як нагодиться добрий чоловік, то й заміж вийдете й відпочиватимете, а господарювати буде вже він.
Щедро поділившися з Марією своїми майбутніми достатками, Мартін пішов заставляти свій єдиний пристойний костюм. Тільки безвихідна скрута могла довести його до цього, бо тепер він позбавив себе змоги бачитися з Рут. Іншого пристойного костюма у нього не було, а в тому вбогому, що мав, міг піти до різника, пекаря або до сестри, але про те, щоб завітати до Морзів, годі було й думати.
Він працював далі, почуваючи себе дуже нещасним, майже втративши всяку надію. Йому почало вже здаватися, що й другу битву програно і що хоч-не-хоч він муситиме стати на службу. Тоді б усі були задоволені — крамарі, сестра, Рут і навіть Марія, якій він заборгував за місяць. Два місяці він не платив за прокат машинки, і прокатний пункт вимагав або грошей, або назад машинку. Мало не в розпачі Мартін ладен був уже замиритися на якийсь час. Він пішов складати іспит на залізничного поштаря і, на свій подив, пройшов першим. Отже, посаду було йому забезпечено, хоч ніхто не знав, коли відкриється вакансія.
Але в один з найгірших його днів у бездоганній видавничій машині щось зіпсувалося. Певно, її погано змастили чи зіскочило якесь коліщатко. Якось уранці листоноша приніс йому тоненького конверта. Вгорі зліва стояв штамп “Трансконтинентального місячника”. В Мартіна тьохнуло серце і від раптової кволості затремтіли коліна. Насилу дійшовши до своєї кімнати, він сів на ліжко, все ще не розкриваючи конверта, і в цю мить зрозумів, що й справді можна вмерти, несподівано одержавши щасливу звістку.
Певна річ, звістка тут щаслива. Рукопису в цьому тонкому конверті не було, значить, його прийнято. Мартін пам’ятав, що в “Трансконтинентальний місячник” він послав “Передзвін”, одне з своїх “страшних” оповідань на п’ять тисяч слів. А що першорядні журнали платять одразу ж після прийому рукопису, то в конверті, очевидно, чек. Два центи за слово — двадцять доларів за тисячу; чек має бути на сто доларів. Сто доларів! Коли розривав конверта, в пам’яті постали всі його борги: З долари 85 центів — бакалійникові, 4, 00 — різникові, 2, 00 — пекареві, 5, 00 — за городину; разом 14, 85. Далі за кімнату 2, 50 і за місяць наперед — 2, 50; за прокат машинки 8, 00 і за місяць наперед 4, 00, разом 31, 85. Крім того, треба викупити заставлені речі. Годинник — 5, 50, пальто — 5, 50, велосипед — 7, 75, костюм — 5, 50 (60 відсотків застави — та то дарма). Все разом — 56, 10. Перед ним горіли огненні цифри — сума боргу і решта від сотні — 43 долари 90 центів. Коли він віддасть усе, що напозичав, і викупить усі свої речі, у нього в кишені ще бряжчатиме 43 долари 90 центів. До того ж за кімнату й за машинку буде заплачено наперед.
Тим часом Мартін вийняв з конверта надрукованого на машинці листа і розгорнув його. Чека не було. Він глянув у конверт, підніс до світла і, не вірячи своїм очам, розірвав його хапливим рухом. Чека не було. Він почав читати листа, швидко перебігаючи рядок по рядку, щоб крізь редакторські похвали його оповіданню дійти до суті — тобто до пояснення, чому не прислано чека. Пояснення такого він не знайшов і враз якось пригас.
Лист вислизнув йому з рук, очі потьмяніли, і, впавши на ліжко, він з головою закутався в ковдру.
П’ять доларів за “Передзвін”! П’ять доларів за п’ять тисяч слів! Замість двох центів за слово — один цент за десять слів! А редактор ще й хвалить його оповідання! Чек Мартін одержить тільки тоді, коли оповідання буде надруковано. Отже, всі ці обіцянки платити щонайменше два центи за слово і то одразу, як рукопис приймуть, — брехня! Оця брехня й збила його з пантелику. Якби він знав це раніш, нізащо не писав би. Пішов би служити заради Рут. Мартін згадав той день, коли вперше почав писати, і жахнувся — стільки часу він згаяв. І все це, щоб заробити цент за десять слів! Певно, величезні гонорари деяких письменників, що про них він читав, — теж брехня. Усі відомості про літературну кар’єру, що їх він почерпнув із газет, брехливі, і у нього є доказ.
Номер “Трансконтинентального місячника” коштує 25 центів, а вишукана художня обкладинка засвідчує його першорядність. Це солідний, шанований часопис, він почав виходити задовго до того, як Мартін Іден на світ народився. На його обкладинці стало красуються слова великого письменника, що сповіщають про високу місію “Трансконтинентального місячника”. Твори того письменника вперше побачили світ саме під цими обкладинками. І цей вельмиповажний, високонатхненний журнал платить п’ять доларів за п’ять тисяч слів! Мартін пригадав, що той славетний письменник недавно помер на чужині в страшенних злиднях. Та це й не диво, коли авторам платять так щедро!
Так, він упіймався на гачок. Газети набрехали йому про письменницькі гонорари, і він змарнував два роки. Але тепер уже дзуськи. Більше він уже й рядка не напише. Він зробить те, чого хочуть від нього Рут і всі інші — піде служити. Тут Мартін згадав про Джо, що блукає по країні вічного свята, і заздрісно зітхнув. Щоденна робота по дев’ятнадцять годин давалася взнаки. Однак Джо не кохав і не мав відповідальності перед коханням, тож міг сміливо мандрувати по країні вічного свята. А в нього, Мартіна, була мета, ради якої варто працювати, і він таки працюватиме. Завтра ж уранці почне шукати роботу. Сповістить Рут, що змінив свої погляди й готовий вступити до контори її батька.
П’ять доларів за п’ять тисяч слів, за десять слів один цент — ото ринкова ціна мистецтва! Несправедливість, брехня і підлота, які спіткали Мартіна, не давали йому спокою, а під його приплющеними повіками горіло огнисте число — 3 долари 85 центів — борг бакалійникові. Його морозило, ломило всі кістки. Особливо нило в попереку. Боліла голова — тім’я, потилиця, здавалося, болів і пухнув самий мозок, а біль над бровами був просто нестерпний. Під повіками пекло безжальне число 3, 85. Щоб не бачити його, Мартін розплющив очі, але сонячне світло в кімнаті було занадто різке. Він знов заплющив очі, і знову перед його зором спалахнуло те саме — 3, 85.
П’ять доларів за п’ять тисяч слів, за десять слів один цент! Ця думка нав’язла йому в голові, і годі було її збутися, так само, як і отих 3, 85. Але раптом те число потьмяніло, і він з цікавістю завважив, що натомість з’явилось 2. А, це пекареві, подумав Мартін. Далі виринуло 2, 50. Кому це? Щоб пригадати, він так напружувавсь, немов це було питання життя й смерті. Комусь він справді завинив два з половиною долари, але кому? І він почав блукати по нескінченних коридорах пам’яті, зазираючи в усі комірки, завалені уривками знань та споминів, але марно шукав там відповіді. Здавалось, минули цілі віки, як нараз без будь-яких зусиль пригадав, що винен стільки Марії. З великою полегкістю глянув на екран під повіками, що завдавав йому такої муки. Він розв’язав питання і тепер може спочити. Та даремно! Число 2, 50 зникло, але зараз же його заступило огнисте 8. А це кому винен? І він знов мусив кружляти по темних завулках споминів, шукаючи відповіді.
Як довго тяглися ці розшуки, Мартін не знав — либонь, дуже довго — аж раптом у двері постукали: Марія питала, чи він, бува, не захворів. Мартін відповів глухим незнайомим голосом, мовляв, що просто задрімав. 1 здивувався, що в кімнаті так темно. Листа він одержав о другій годині дня, а тепер уже вечір. Певно, він таки хворий.
Перед ним знову виринуло число 8, і він знов мусив його розгадувати. Але тепер він став хитріший. Йому зовсім не треба нишпорити у себе в мозку. Дурний, що досі не здогадався. Він натиснув важіль, і навколо нього закрутився його розум, закрутилось дивовижне колесо долі, прудка карусель пам’яті, і верткий глобус мудрості. Швидше й швидше оберталися вони, поки не затягли його в свою круговерть і не кинули в чорну хлань хаосу.
Мартін зовсім не здивувався, опинившись у пральні. Він качав накрохмалені манжети і раптом побачив на них якісь цифри. Певно, це новий спосіб мітити білизну, подумав він, але придивившись, розгледів на одній манжеті число 3, 85. Тоді пригадав, що це борг бакалійникові і що на барабані качальні мигтять його рахунки. І тут у нього виникла чудова думка. Він поскидає рахунки додолу, і тоді не треба буде їх сплачувати. Не встиг подумати, як уже почав з огидою м’яти манжети і шпурляти їх на страшенно брудну підлогу. Купа росла, і хоч усі рахунки розбивалися на тисячу таких самих, Маріїн рахунок на два з половиною долари зоставався. Це означало, що Марія не докучатиме йому з цим боргом, і він великодушно вирішив, що тільки їй і заплатить. Тоді заходився розшукувати її рахунок серед купи манжетів. У розпачі шукав його кілька віків, аж поки до пральні не ввійшов хазяїн готелю, гладкий голландець. Лице його палало гнівом, і він загорлав на весь світ: “Я вирахую вартість цих манжет з твоєї платні!” Купа манжет виросла в цілу гору, і Мартін зрозумів, що його засуджено на тисячу років тяжкої праці, щоб заплатити за них. Нічого не лишалося, як тільки вбити хазяїна готелю і підпалити пральню. Але гладкий голландець випередив його, схопив за комір і почав сіпати. Перекинув Мартіна через стіл для прасування, через плиту, качальню, пральну і віджимальну машини. У Мартіна цокотіли зуби, розболілася голова, так його колотило. Він був просто вражений силою голландця.
Потім знов опинився коло качальні. Вибирав готові манжети, що їх з другого боку укладав до машини редактор якогось журналу. Кожна манжета була чеком, і Мартін пильно дивився на них, пойнятий гарячковим сподіванням, але все це були порожні бланки. Збігали мільйони років, а він усе стояв і приймав порожні бланки, боячись пропустити свого чека. Нарешті, чек той об’явився. Мартін узяв його тремтячою рукою і підніс до світла. Чек був на п’ять доларів. “Ги-ги!” — засміявся редактор по той бік качальні. “Я вб’ю тебе!” — крикнув Мартін. Він пішов у сусідню кімнату по сокиру і побачив там Джо, що крохмалив рукописи. Мартін хотів його спинити і кинув у нього сокиру. Але сокира повисла в повітрі, а Мартін опинився у прасувальній кімнаті, де лютувала снігова завія. Ні, це був не сніг, а чеки на великі суми, щонайменш на тисячу доларів. Він почав збирати їх у пачки і кожну сотню дбайливо перев’язував стрічкою.
Раптом перед Мартіном з’явився Джо. Стояв і жонглював прасами, сорочками й рукописами. Іноді хапав пачку чеків і теж підкидав їх угору так, що, змішуючись з усякою всячиною, вони підлітали під дах і зникали. Мартін кинувся на Джо, але той вирвав у нього сокиру і шпурнув угору. За сокирою він підкинув і самого Мартіна. Мартін пролетів крізь дах і, наловивши цілий оберемок рукописів, упав додолу. Та тільки торкнувся ногами землі, як знов його піднесло вгору; потім він знов упав і знов злетів у повітря, описуючи нескінченні кола. Здалеку доносився дитячий спів: “Потанцюй зі мною, Віллі. Раз, два, три! Раз, два, три!”
Мартін знайшов сокиру аж на небі, серед Чумацького Шляху чеків, накрохмалених сорочок та рукописів, і вирішив, повернувшись на землю, вбити Джо. Проте на землю він так і не повернувся. О другій годині ночі Марія, почувши крізь тонку перегородку його стогін, увійшла в кімнату і обложила його гарячими прасами, а на запалені очі поклала мокрого рушника.
«Мартін Іден» РОЗДІЛ XXVI
Отже, Мартінові не довелося вранці йти шукати роботи. Він тільки надвечір перестав маячити і запаленими очима обвів кімнату. Його доглядала Мері, восьмилітня Маріїна дочка. Побачивши, що він опритомнів, дівчинка голосно скрикнула. Із кухні прибігла Марія. Вона поклала мозолясту руку йому на гарячий лоб і помацала пульс.
— Ви хочеш їсти? — спитала вона.
Мартін покрутив головою. Йому зовсім не хотілося їсти, і навіть не вірилося, що колись він відчував голод.
— Я хворий, Маріє, — промовив тихо. — Що це зі мною? Ви не знаєте?
— Грип, — відповіла жінка. — Ще два-три день, і все добре… Поки що краще ви не бери їсти. А далі скільки хочеш. Я думала, завтра вже можна.
Мартін не звик хворіти, тож, коли Марія та її донька вийшли, він спробував підвестись і одягтися. В голові йому паморочилося, а очі так боліли, що він не міг і дивитися. Неймовірним зусиллям волі він змусив себе встати з ліжка, але тільки для того, щоб знепритомніти за столом. Через півгодини він якось дістався назад до ліжка і, заплющивши очі, спробував розібратися в своїх болісних відчуттях. Марія кілька разів приходила покласти на голову свіжий компрес, а поза тим давала йому спокій, бувши досить розумною, щоб не турбувати його балачками. Це зворушило Мартіна, і, сповнений вдячності, він бурмотів сам до себе: “Маріє, ви матимете молочну ферму, неодмінно матимете”.
Потім він згадав давно минулий вчорашній день. Здавалося, ціле життя пройшло відтоді, як він одержав листа з “Трансконтинентального місячника”. З усім колишнім покінчено і в житті розгорнуто нову сторінку. Він надміру натягнув тятиву, зужив на це всю силу і ось лежить плазом. Якби він так не виголоднів, то не схопив би й грипу. А тепер у нього немає сили боротися з хворобою. От до чого він себе довів.
— Яка мені з того користь, що я напишу цілу бібліотеку, коли за це мушу платити життям? — голосно запитав Мартін. — Ні, це не для мене. Досить мені літератури! Моя доля — контора й рахівничі книжки, щомісячна платня і тихе сімейне щастя з Рут.
Через два дні, з’ївши яйце з грінками й випивши чашку чаю, Мартін попросив принести йому пошту. Але очі йому ще дуже боліли й читати було важко.
— Прочитайте мені, Маріє, — сказав він. — Великі довгі конверти не розпечатуйте. Кидайте їх під стіл. Читайте листи в маленьких конвертах.
— Не вмій, — відказала Марія. — От Тереза ходить школа, вона вмій.
Тереза Сільва, дев’ятилітня дівчинка, розривала конверти і читала листи. Мартін неуважно слухав довгого листа від прокатного пункту, що вимагав сплатити борг за машинку, напружено думаючи, як і де знайти роботу. Але раптом стріпнувся.
“Ми пропонуємо вам сорок доларів за ваше оповідання, — по складах читала Тереза, — якщо ви дозволите зробити в ньому потрібні зміни… “
— Який це журнал? — скрикнув Мартін. — Дай-но сюди листа!
Тепер він і сам міг читати, забувши про біль в очах. Це “Біла миша” пропонувала йому сорок доларів за “Вир” — одне з його перших “страшних” оповідань. Він кілька разів перечитав листа. Редактор одверто казав йому, що ідею твору як слід не опрацьовано, але що вони купують цю річ з огляду на її оригінальність. Якщо він дозволить скоротити оповідання на третину, то, одержавши його відповідь, редакція одразу ж вишле чек на сорок доларів.
Мартін узяв перо й чорнило і написав редакторові, що той може скоротити оповідання навіть на три третини, аби тільки швидше вислали йому сорок доларів.
Тереза побігла вкидати листа до поштової скриньки, а він лежав і думав. Таки не брехня. “Біла миша” платить після прийняття рукопису. У “Вирі” три тисячі слів. Коли відкинути третину, лишиться дві тисячі. Сорок доларів — це якраз по два центи за слово. Виплата після схвалення і по два центи за слово — газети писали правду. А він вважав “Білу мишу” третьорядним журналиськом. Виходить, він зовсім не знався на журналах. Гадав, що “Трансконтинентальний” — це часопис першої руки, а там платять по центу за десять слів. “Білу мишу” мав за ніщо, а вона платить у двадцять разів більше, та ще й одразу після схвалення.
Тепер одно було ясно: коли Мартін видужає, йому нічого йти шукати собі місця. У нього в голові є ще чимало таких оповідань, як “Вир”, і, продаючи їх по сорок доларів, він заробить далеко більше, ніж на будь-якій посаді. Саме тоді, коли битва здавалася програною, він її виграв. Його вибір виявився правильний. Шлях перед ним вільний. Почавши з “Білої миші”, він журнал за журналом прилучатиме до списку своїх патронів. “Чорну роботу” можна кинути зовсім. На неї він тільки гаяв час, а не заробив і долара. Тепер він віддасться справжній роботі і виявить у ній найкраще, що в собі має. Йому захотілося, щоб у ту хвилину з ним була Рут і розділила його радість. Аж тут поміж листів на ліжку Мартін знайшов одного і від неї. Рут ніжно дорікала йому, дивуючись, чом він так довго не приходить. Він мало не побожно перечитував її послання, приглядався до почерку, милувався кожною рискою і, нарешті, поцілував її підпис.
Відповідаючи Рут, він щиро признався, що не міг її бачити, бо заставив свого єдиного порядного костюма.
Написав також, що був хворий, але що йому вже краще і що через тиждень-два (час, потрібний на те, щоб одержати чек із Нью-Йорка) він викупить костюм і прийде до неї.
Але Рут не могла чекати аж тиждень-два. І надто, коли її коханий хворий. Другого дня вона приїхала до нього з Артуром в екіпажі, на превелику радість Маріїних дітей і всієї сусідської малечі. Сама ж Марія була збентежена до краю. Вона нам’яла вуха дітлашні, що обступила гостей на крихітному ганку, і більше ніж звичайно калічачи свою англійську мову, перепросила за свій неохайний вигляд. Закасані рукава, мильна піна на ліктях і підв’язана замість фартуха мокра рогожа ясно свідчили, за якою роботою її застали. Марія так була ошелешена, побачивши, які поважні гості питають про її пожильця, що навіть забула запросити їх у вітальню. Щоб пробратися до Мартінової кімнати, вони мусили пройти через повну пари кухню, де того дня Марія прала. До того ж від хвилювання жінка ніяк не могла причинити двері, і в кімнату хворого добрих хвилин п’ять линули клуби пари та сморід від простого мила й брудної білизни.
Рут зграбно повернула праворуч, ліворуч, потім знов праворуч і вузьким проходом між столом та ліжком пройшла до Мартіна. Але Артур повертався занадто круто, і в тому кутку, де Мартін куховарив, заторохтіли горщики та сковороди. Однак Артур не довго лишався в кімнаті. Рут сіла на єдиний стілець, що був у Мартіна, а її брат, вирішивши, що свій обов’язок виконав, вийшов на вулицю і став біля воріт, де його вмить оточили сім нащадків Сільви. Вони розглядали незнайомця, немов яке диво. А навколо екіпажа з’юрмилася дітлашня, мабуть, з цілого кварталу, нетерпляче чекаючи якоїсь драматичної розв’язки. На їхній вулиці екіпажі з’являлися тільки з нагоди весіль та похоронів; тут же ніхто не одружувався і ніхто не помер, тож мало статися щось надзвичайне, на що варто було почекати.
Мартін мало не збожеволів од щастя, побачивши Рут. Маючи щире, повне любові серце, він гостро відчував потребу в співчутті. Він палко жадав співчуття і уявляв його, як обопільне порозуміння; але він ще не переконався, що співчуття Рут пояснюється її сентиментальністю й делікатністю і що випливає воно з лагідності її вдачі, а не з розуміння його, Мартінових, прагнень. Коли Мартін, узявши дівчину за руку, щось говорив їй, кохання спонукало Рут відповідати йому ніжним потиском, і, дивлячись зволоженими блискучими очима на його змарніле обличчя, вона думала, який він змучений та безпорадний.
Коли Мартін розповідав їй про свій розпач від листа “Трансконтинентального місячника” і про те, як він зрадів пропозиції “Білої миші”, Рут майже не слухала його. Вона чула ті слова і розуміла їх значення, але не переймалася ані розпачем його, ані захватом. Вона ні на хвильку не могла забути самої себе. Її не цікавило, чи продасть він журналам свої оповідання. Для неї важливо було тільки одне — шлюб. Щоправда, Рут і сама цього не усвідомлювала, як і того, що під бажанням бачити Мартіна “влаштованим” крився прихований материнський інстинкт. Вона б зніяковіла, якби їй хто про це сказав одверто, а то, може, навіть почала б обурено запевняти, що вона думає тільки про те, як допомогти коханому, і бажає йому всякого успіху. Отож, поки Мартін, схвильований, що це ж йому вперше пощастило в письменстві, виливав перед нею всю душу, вона механічно сприймала самі слова і мовчки розглядала кімнату, прикро вражена тим, що бачила.
Це Рут уперше віч-на-віч побачила злидні. Закохані, що терпіли голод, завжди видавались їй романтичними, але їй ніколи не заходило в голову, як вони живуть. Рут і гадки не мала, що все так виглядає. Дівчина то перебігала поглядом по кімнаті, то спиняла його на Мартіні. Її нудило від запаху намиленої брудної білизни, що йшов із кухні. Певно, Мартін весь просяк цим запахом, якщо та жахлива жінка часто пере, подумала Рут. Неохайність причеплива. Рут приглядалась до Мартіна, і їй уже здавалося, що й він у цьому бруді, їй ніколи не доводилося бачити юнака неголеним, і тепер неприємно було дивитися на його обличчя, що за три дні помітно обросло. Це не тільки надавало йому того похмурого й відразливого вигляду, яким визначався весь цей дім, а ще й підкреслювало його тваринну силу, що її так ненавиділа Рут. Через оті два прийняті рукописи, про які Мартін оповідав з такою гордістю, він ще більше утвердиться в своєму божевіллі. Ще б трохи, і він би здався, пішов служити. А тепер залишиться й далі в цьому жахливому будинку, знову писатиме й голодуватиме.
— Чим це тхне? — раптом запитала Рут.
— Напевно, білизною. Марія пере, — відповів він. — Я вже звик до цього запаху.
— Ні, не те. Це щось інше, якийсь гидкий, затхлий ДУХ.
Мартін потяг носом повітря.
— Я нічого не чую, крім тютюнового диму, — сказав він.
— Ото ж воно й є. Це жах! Чому ти так багато куриш, Мартіне?
— Не знаю. Знаю тільки, що курю більше, коли почуваю себе самотнім. До того ж це давня звичка. Я почав курити ще хлопчаком.
— Погана звичка, —докірливо мовила Рут. —Тут просто дихати неможливо.
— А це вже винен тютюн. Я курю тільки найдешевший. Та зачекай-но. Ось одержу чек на сорок доларів і такого куплю, що й ангели не крутитимуть носом. А воно-таки не погано — два рукописи прийнято за три дні! Ці сорок п’ять доларів стануть мені на всі борги.
— І це за два роки роботи? — дорікнула Рут.
— Ні, за неповний тиждень. Будь ласка, дай мені он того зшитка край столу, в сірій палітурці. Я в ньому облік веду.
Він узяв зшитка й почав швидко його гортати.
— Так, чотири дні на “Передзвін” і два на “Вир”. Сорок п’ять доларів за тиждень — сто вісімдесят за місяць. Де б я міг одержувати таку платню? І це ж я тільки починаю. Мені б і тисячі не вистачило, щоб купити для тебе все, що я хочу. Навіть платні в сумі п’ятсот доларів мені було б замало. Ці сорок п’ять доларів лишень почин. Дай мені тільки вибитися. Тоді в мене аж курітиме.
Рут не зрозуміла його простомовної метафори і знов заговорила про куріння.
— Та ти й тепер куриш забагато, а гатунок тютюну тут нічого не зарадить. Курити — це взагалі погана звичка. Ти наче димар, чи комин ходячий, або живий вулкан. Це просто жахливо! Любий Мартіне, ти ж і сам це розумієш!
Вона нахилилась до нього і глянула благально, а він, побачивши зблизька її ніжне личко й чисті блакитні очі, знову відчув свою мізерність перед нею.
— Я хочу, щоб ти кинув курити, — прошепотіла Рут. — Прошу… ради мене.
— Гаразд, кину! — вигукнув він. — Я зроблю все, що ти скажеш, моя люба, все!
І тут її облягла велика спокуса. Побачивши, як легко й покірно він йде на поступки, Рут подумала, що коли б зараз попросила його кинути писати, він виконав би її бажання. Слова ті були вже в неї на губах. Але Рут їх не вимовила — просто не насмілилася. Тільки пригорнулася до нього й прошепотіла:
— Ти ж знаєш, що я прошу цього зовсім не заради себе, а заради тебе самого. Курити тобі зле. Та й взагалі не годиться бути рабом, тим паче рабом звички.
— Але я навіки твій раб, —усміхнувся він.
— Тоді я відразу ж почну наказувати.
Вона дивилася на нього пустотливо, хоч у глибині душі жалкувала вже, що не попросила про те, чого найбільше хотіла.
— Я готовий коритися вашій величності.
— Гаразд. Ось мій перший наказ: голися щодня. Глянь, як ти подряпав мені щоку.
Отже, все закінчилося пестощами і веселим сміхом. На одному Рут уже наполягла, а за один раз домагатися більшого не зважилась. Вона трохи задовольнила свою жіночу гордість тим, що змусила Мартіна кинути курити. Іншим разом умовить його піти на службу, бо він же обіцяв у всьому виконувати її волю.
Рут підвелася і почала оглядати кімнату. Придивилася до виписок, розвішаних, немов білизна, на мотузках, ознайомилася з блоком, за допомогою якого Мартін підтягав під стелю велосипеда, і дуже засмутилася, побачивши під столом купу рукописів, що нагадали їй, скільки він змарнував часу. Гасниця їй дуже сподобалася, але, зазирнувши на полиці, вона не знайшла там ніяких харчів.
— Ой бідненький, тобі ж нічого їсти! — вигукнула Рут ніжно й співчутливо. — Ти, певно, голодуєш?
— Я тримаю свої продукти у Марії. Так зручніше, — збрехав Мартін. — А з голоду я ще не помираю. Ось глянь!
Рут підійшла ближче й побачила, як на його зігнутій руці під сорочкою твердим вузлом випнулися дужі мускули. Це викликало в ній огиду. Така груба сила ображала її чутливість. Але всім серцем, кров’ю, всіма фібрами свого тіла вона любила й жадала її, і в нез’ясненному пориві Рут і цього разу пригорнулась до нього, а не відсахнулась. І коли він стиснув її в обіймах, її розум, що знав лише зовнішні прояви життя, зчинив справжній бунт, зате серце, злите з самим життям, і все, що було в ній жіночого, святкували перемогу. У такі хвилини Рут відчувала всю повноту свого кохання до Мартіна, завмираючи від насолоди в його палких обіймах. Тоді Рут виправдувала зраду своїм принципам, своїм ідеалам, навіть мовчазну непокору батькам. Вони не хотіли, щоб дочка вийшла заміж за цього чоловіка. Для них її почуття було чимсь ганебним. Іноді воно здавалося таким і самій Рут, коли, не бачивши Мартіна, вона ставала знову холодною, розважливою. Та коли вона бувала з Мартіном, то таки кохала його, правда, часом неспокійною, тривожною любов’ю, але все ж то була любов, дужча за неї саму.
— Грип — дурниці, — сказав він. — Трохи тіло ломить та голова болить, ото й усе. Але це й рівняти не можна до тропічної пропасниці, та справді викручує всі кістки.
— А хіба ти хворів на неї? — неуважно спитала Рут, упиваючись блаженним спокоєм у його обіймах.
Механічно розпитуючи юнака далі, вона раптом здригнулася, вражена його словами.
Мартін слабував на пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.
— Але як ти туди попав? — запитала вона.
Така велична байдужість до себе видавалась їй злочинною.
— Просто випадково, —відповів Мартін. —Я й не думав про прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там заховатися. Три дні харчувався плодами гуави, дикими яблуками й бананами, що росли у джунглях. А четвертого дня вийшов на звичайну стежку, протоптану людьми. Вона вела в глиб острова під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі людські сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу — такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки яких три фути, а обабіч зяяли бездонні прірви. Там одна добре озброєна людина могла б відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години за три я опинився в маленькій долині поміж вулканічних гір. Схили довкола було вирівняно смужками терас, щоб вирощувати таро [13], там росли фруктові дерева і серед тих дерев стояло з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то одразу зрозумів, куди попав. Досить було першого погляду.
— І що ж ти зробив? — спитала Рут, затамувавши подих. Вона слухала його, наче Дездемона, охоплена страхом, але й зачарована.
— Що ж я міг зробити? їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію — звісно, проти закону. У них було чимало зброї, ці острів’яни дуже добре стріляють, вони звикли полювати на дикого звіра. Про втечу нічого було й думати. Тож довелося прожити там три місяці.
— А як же ти врятувався?
— Я б сидів там і досі, якби не одна дівчина, напівкитаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Дуже вродлива була вона, бідолашна, і навіть освічена. Її мати жила в Гонолулу і мала мільйонний статок. От ця дівчина й визволила мене. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари за те, що вона мене вивела. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав її. Тільки тобі я розповідаю про все це. У бідної дівчини тоді з’явилися перші ознаки прокази. На правій руці були трохи скорчені пальці, а вище ліктя маленька плямка. От і все. Досі вона вже, мабуть, померла.
— І ти не боявся там жити? А, певно, був радий, що втік не заразившись?
— Ще б пак! — відповів він. —Спочатку було страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть забув про свій страх. Вона була така гарна і на вроду, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але їй судилося жити первісним життям і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.
— Бідненька! — тихо промовила Рут. — А все-таки не дивно, що вона тебе відпустила.
— Чому? — спитав Мартін, не розуміючи її зауваження.
— Та тому, що вона кохала тебе, — ще тихше відповіла Рут. — Ну, скажи щиро: кохала?
Мартінова засмага на цей час уже зійшла — і від роботи в пральні, і від хатнього життя, а за дні голодування й хвороби він ще й зблід. І от крізь цю блідість до щік його поволі прибила хвиля крові. Він хотів уже сказати щось, але Рут спинила його.
— Мовчи, не треба. Слова тут зайві, — вигукнула вона сміючись.
Проте Мартінові здалося, що в її сміху продзвеніли якісь металічні нотки, а в очах блиснув холод. І враз йому пригадалася буря, яку він колись пережив у північній частині Тихого океану. На мить він знов побачив цю нічну бурю при ясному небі й повному місяці, від якого величезні грізні вали полискували холодом. Тоді перед очима його стала дівчина з колонії прокажених, і він подумав, що вона таки з кохання випустила його.
— То була благородна людина, — сказав він просто. — Вона врятувала мені життя.
Здавалося, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушене ридання. Рут, одвернувшись від нього, дивилась у вікно. Коли вона знов глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах ніщо вже не нагадувало морської бурі.
— Я така дурна, — жалісно промовила вона, — але нічого не можу з собою вдіяти. Я так тебе люблю, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що я тебе ревную до всіх тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней… Так, так, я знаю, інакше й бути не могло, — не дала вона йому заперечити. — Бідний Артур уже мені махає, щоб іти. Йому набридло чекати. Ну, до побачення, любий… Є якась мікстура, що допомагає одвикнути від куріння, — гукнула вона йому вже крізь двері. — Я тобі пришлю.
Двері зачинилися і знов відхилилися.
— Люблю, дуже люблю! — прошепотіла вона і тільки після цього пішла.
Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу — вона ніколи ще не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки він не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Але хтось з її нащадків розвіяв цю славу, оповістивши, що високошановані гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Після того Марія знов відійшла в тінь, зате Мартін здобув у довколишньої малечі величезну пошану. В очах Марії він виріс надзвичайно, а якби португалець-бакалійник теж побачив екіпаж, він, певна річ, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п’ять центів.
