“Мilаnо, 22/V
Милий мій, уявляю, що ти думаєш про мене. Не треба думати недобре. Не писала довго. Але нічого не змінилося — ми такі ж друзі. Я одержала твого останнього листа давно. У мене чудний настрій. Такий спокійний. Нічого не хочеться робити. Я дуже багато їздила за цей час. В Генуї об’їздила всі околишні малі міста, багато бачила цікавого, такого, про що я читала раніше тільки в книжках. Уже тиждень, як я виїхала з Генуї й живу в Мілані. Чи одержав ти мою листівку з Комо? Я їздила туди на цілий день. Озеро Комо, коли перерізає пароплав, наче кришталевий холодний спирт стоїть, а не озеро. Мілан і всі околиці його я теж оглянула. Завтра я їду до Берліна за нашою візою. Пробуду в Берліні з тиждень.
Багато я могла б розповісти цікавого. Я ніколи не переживала стільки гострих і цікавих пригод, як тепер, стільки нежданих зустрічей із людьми, у мене якось затупилося тепер почуття прив’язаності до людей, до місця, превалює тільки одне чуття, чуття нового, зміни вражень. Іноді так хочеться поговорити по-нашому. Сісти на канапу, підгорнути ноги, покласти тобі руки на плечі й говорити довго-довго.
Чудно, всі гострі хвилини в моїй уяві зв’язано з ніччю й дощем. Ніч і теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю ввесь час французькою, італійською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю і розумію все. Іноді, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо.
Я не знаю чому, але мені хочеться тобі розповісти одну пригоду. Я ніколи в житті не забуду її. У мене немає жодного плану, як це розповісти. У мене немає жодної мети розповіді, але я не знаю, чому вона мене жахливо гнітить, і я мушу її розповісти.
Ця пригода зовсім здасться тобі дрібною, але вона мені багато дала і до чогось розбудила. Іноді через надтріснутий малий закаблук можна виломити собі ногу. Ти мене завше розумієш. Правда? Я повторюю, що мені обов’язково треба розповісти. Я не можу її знати сама — цю маленьку пригоду. Я починаю.
Я мушу тобі сказати, що мені тяжко говорити про любов. Чоловіка я якось забула, я тобі вже писала, ніхто мені не подобається. В Італії багато мужчин хотіло б мене “обкрутити”, висловлюючись вульгарно, але мене ніхто не хвилює. Два місяці вже майже, як я вислухую на всіх мовах зізнання і серйозні, і смішні, і зворушливі, простосерді й нахабні. Нарешті мені це набридло і тепер навіть не розважає. В Генуї я залишила багато “страждаючих” друзів. Звичайно, це мене підносить трохи як жінку. Я часто думаю, чому мені ніхто не подобається, чому мене не хвилює дотик мужчини? Всі спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я не могла б жити раніш двох місяців, як живу тепер, без найменшого бажання. Мені спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливість. І я жила так чудно, що мені починало здаватися, що я — дівчина, не знаю мужчини, це почуття я не можу тобі з’ясувати точно. Треба бути жінкою, щоб зрозуміти це. Так минали ці два місяці. Час летів, зупинявся, знову летів, я залишила всіх своїх друзів у Генуї.
Цей тиждень я багато їздила по околицях Мілана. їздили з одним італійцем, красивим і дурним до останньої крапки. Кілька днів на природі дуже зближують людей. Іноді, за ці дні, мені здавалось, що ми безконечно довго їздимо, що ніколи не прийдуть до кінця наші малі мандрівки. Виїздили ми зранку на машині, оглядали всі цікаві місця, звичайно, здебільшого — церкви, обідали в маленькому сільському ресторанчику і надвечір поверталися до Мілана, втомлені й порохняві.
Учора також, як усіма цими днями, ми вирядилися в мандрівку. Два рази на тиждень на піаццо Дуомо чекає великий автомобіль. Це авто спеціально для чужинців, що оглядають околиці. Путь його — невеличке місто Павіа, де є старовинна церква Італії — монастир, побудований в 14-му віці. Я зустріла на площі Дуомо мого “адоратера”, і ми рушили йти до машини. Ось тут починається друга частина моєї розповіді. Викури папіросу і слухай далі.
Я сіла в машину й почала розглядати подорожніх.
Позад мене сиділо троє сухаристих англійок, двоє французів, ще дехто. Поперед себе я бачила тільки потилицю мужчини. Цю потилицю можна назвати маленьким надтріснутим закаблуком. Мені було дуже весело, я сміялась, і ми непомітно доїхали до Павіа. Іntегрrеtе повів усіх оглядати славетний кафедрал. Я не буду тобі змальовувати, як мене захопила вся краса. Я розумію французьку й італійську мову, але коли наш гід почав розповідати по-англійському, я повела очима по всіх присутніх. Нарешті ж я побачила цю потилицю, котра була поперед мене в дорозі й ні разу не оглядалась. Коли б я була письменниця, я могла б написати, що в нього був — ясний костюм, ясне волосся, ясно-сині очі й красивий горбуватий трохи ніс. Але тому, що я не письменниця, — мені незручно писати про це.
Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але щось мене штовхнуло знову подивитись. Він помітив мій погляд, але не відповів на нього. Ми переходили всі з одної кімнати до другої. Мені захотілося поближче на нього роздивитися. Я підійшла зовсім щільно до нього й почала розглядати — спочатку надзвичайну мозаїку, а потім — його. Він уважно розглядав стіну і стояв до мене профілем. На верхній губі у нього був ніжний пух, напевно, йому не більш 22 років, подумала я. Я зловила себе на тому, що зовсім не слухаю іпіегргеі’а. Мені раптом так захотілося покласти свою руку на його руку. Я побачила, що в руці у нього була книжка… “l’histoire de l’art d’Italie” , що він такий — мене дужче й дужче тягло дивитися на нього. Він відчув мій погляд, хутко повернувся, подивився на мене і швидко відійшов. У мене впало серце, з цієї хвилини я перестала володіти собою. Мій супутник мені щось говорив, я нічого не чула, мені стало все байдуже й нікого не соромно, тільки б він подивився знову на мене. Сказавши: “Ви заважаєте мені дивитися”, я пішла знову в той куток, де був Він. Я стала поруч і дивилася довго просто на нього. Він так щиро розглядав стіну, що в мене повстало підозріння — чи бачить він там хоч що-небудь. Раптом я помітила, що в нього сильно тремтить рука. Він знову повернувся й швидко відійшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за ним, стерегла його погляд, сподівалася, впадала в розпач і раптом помітила, що всі рушили виходити. “Зараз усьому кінець”, — із жахом подумала я. До відправи автомобіля залишилося ще хвилин 20. Мій супутник запросив мене пройтися. Але я не могла відійти. Нарешті я побачила, що Він — пішов. Я впала в такий розпач, якого я давно не пам’ятаю. Прийшовши з прогулянки, ми зібралися до авто. Я побачила, що Він сидить уже там і сидить поруч із моїм місцем. Мій супутник запропонував мені сісти на інше місце, але, байдуже відповівши “чому”, я сіла поруч із Ним.
У мене так сильно стукотіло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми поїхали. Був сильний вітер. Скориставшися з цієї причини, я сіла так, що бачила його, а мій супутник сидів до нього спиною. І тут почалося щось жахливе. Я розмовляла з моїм супутником, а дивилася на Нього. Він уже не одводив своїх очей, мені раптом здалося, що я кудись провалююся. Мій італієць
здивовано поглядав на мене, не розуміючи, що зі мною робиться, та мені було все однакове —
Веrlіn,24/V
Дружочок! Почала писати в Мілані, сьогодні приїхала до Берліна. Мені дуже хочеться закінчити писати. Я буду продовжувати.
— тільки б він не зводив з мене очей. Всю дорогу ми дивились в вічі одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у лихоманці. Мій італієць кілька разів оглядався: “Куди ви так чудно дивитесь?” Все було байдуже, хотілося тільки одного — дивитися без кінця в його очі. Раптом я помітила, що в нього почав помалу з’являтися осміх, і мені мимоволі теж закортіло осміхнутися. Я засміялась, хитнула головою і сказала голосно, звертаючись до свого постійного супутника: “На площі Дуомо ви мене залишите, я мушу йти додому сама”. Більше я не дивилася на Нього, щоб не притягти уваги мого бідного італійця. Бідолаха був дуже розгублений, але мені вдалося, проте, його спровадити.
Я бачила, як Він попростував до собору, не оглядаючись, зайшов досередини. Я вирішила, що Він мусить іти за мною слідом, і швидше пішла через площу до найближчої вулиці. Я дивилася в скло магазинів, і мені здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотів над моїм вухом: “Яка блондинка!” Мене наче хлистом ударив хто, — невже він міг так сказати? Але на мов здивовання — його ніде не було. Марно я дивилась на боки. У мене в горлянці застиг якийсь клубок. Невже я його загубила? Я кинулась бігти назад, в напрямку до площі й до собору. У мене не було сили дивитися просто, і все тіло нило й кололо наче голками. Ноги підкошувались.
І я побачила Його ноги! Ноги робили нерівні кроки — то маленькі й швидкі, то великі й неквапливі. Раптом вони .стали несподівано, — я зрозуміла, що він побачив мене. Я почувала, що вся горю, коли помалу сходила на східці собору. В соборі було темно й порожньо. Мені чомусь запам’ятався сонячний промінь. Він прорвався крізь скло і став сяяти на хресті. Мені здавалося, що ось-ось я впаду. Мені стало одразу так лячно, так холодно, мені захотілося втекти далеко-далеко!
Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й відчувала ввесь час кроки, що наближалися. Я почула нарешті його дихання над моєю шиєю. Більш я не могла володіти собою. Я простягла руки до холодної колони, і йому довелося підтримати мене, щоб я не впала. Він заговорив так швидко по-італійському, що я нічого не зрозуміла. Голос у нього був приглушений і нерівний, я відчувала, як він тремтить увесь. Я не знала, що сказати. Ми стояли поруч, торкаючись руками, я тільки чула, як важко він дихає. Повз нас пройшов соборний служка й здивовано оглянув. Це нас одразу протверезило. Я промовила швидко: “Ви не мусите думати погано про мене”. Я сама не впізнала свого голосу. Більше нічого я не могла сказати. Говорив увесь час він. У мене крутилася голова. Кожне слово ніби відгукувалось луною в соборі. Розмовляти так було непотрібно й чудно. Він відчув це, схватив мою руку й притиснув до щоки. Потім до губів. Мені здавалося, що він цілує не руку, а всю мене, і я зовсім загубила голову. “Ходімо краще звідси”, — проговорила я. Ми швидко пішли. На нас оглядалися ченці й віруючі. Ми сіли в машину й поїхали. Я відчувала, що мене тягло до нього. Це було щось, яке я давно позабула й давно не відчувала. Ми обоє знали, що це не звичайна пригода на вулиці, й боялися доторкнутися одне до одного.
“Ми ж іще побачимось, — сказала я перша, — післязавтра я від’їжджаю до Берліна”. Він мовчки схватився за голову. “Поїдемо сьогодні ввечері до Моnza”, — сказала я знову. Він мовчки кивнув головою. Потім він відповів: “Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого імені, я вас ні разу не мав близько, але ви мені ближчі за всіх жінок зараз. Може ж бути надзвичайне щастя? Ви можете не поїхати з Мілана”. Він говорив помалу тепер, і я все добре розуміла. Мені здалося, що щось зміняється в моїм житті. Ми доїхали до мого будинку. “Чекайте мене біля дому о 6 1/2 годині”, — сказала я, виходячи з машини. “Мені чомусь здається, що я вас тепер гублю назавжди”, — промовив він. Я засміялась і, заперечуючи, хитнула головою. Вийшла на східці до своєї квартири. Я почула, що автомобіль поїхав, і я довго не мала сили подзвонити біля дверей.
Час ішов помалу. Здалося мені, що я не діждусь цієї 6 1/2 години. Я вдягла свою найкращу одежу. Довго причісувалася перед люстерком. Хотіла бути кращою, ніж завжди, й виглядала гірше. Хотіла бути цікавою. Я, маючи міцні ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Мені здавалося, що східці ніколи не закінчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до портьєрші, я з жахом побачила, що мій годинник на двадцять хвилин запізнюється. Тут було 7 за 10 хвилин. Мені зробилось неприємно, що я змушую чекати його двадцять хвилин. Я вийшла на ґанок з готовою фразою — scusi me (вибачте). Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась праворуч, ліворуч і… його не було!
Одразу я нічого не зрозуміла. Я оглядалась розгублено. Що могло трапитися? Не приїхати — він не міг. Не міг. Я почала згадувати, як ми вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не рухаючись, думаючи й чекаючи. Ніхто не приходив. Площа перед будинком була цілком порожня. І раптом я додумалася! У мене навіть затремтіли руки. Треба тобі сказати, що собор, де ми бачилися з ним, називається Дуомо. Коли ми з ним умовлялися про місце зустрічі, я сказала по-італійському фразу й помилково вимовила одне наше слово. Загалом вийшло таке: “аspetti me a дома”. А сказати я мусила так: “аspettі mе а саsа”. Ти розумієш? Слово — дома я вимовила помилково по-нашому. Він же зрозумів, що треба чекати біля Дуомо.
Я побігла, як божевільна, до таксі і поїхала до Дуомо. Вже сутеніло; годинник показував 7.20. Там нікого не було. Я поїхала додому. Коли я сиділа на м’яких подушках таксі, я подумала, що це не випадковість, що так треба, щоб ми не зустрічалися вже ніколи. Засвітилися ліхтарі. У тебе не було такого стану, ніби на тебе обвалюється будинок?
Було темно і зовсім вечір, коли я повернулася до свого дому. Я була страшенно квола. Не могла йти, і підтримувало мене лише те, що навкруги сіріли стіни, до яких можна притулитися.
Я не встигла закінчити думки — “То чому ж він не їде до мого будинку?” — як побачила таксі, що їхало помалу повз будинків на площі. Я швидко одійшла в тінь дому. Таксі зупинилось майже передо мною, і якийсь голос вимовив: “Ні, це не той будинок”. Я хотіла вибігти вперед і впасти до коліс, але мене щось затримало. Таксі помалу повернуло й почало зупинятись біля кожного будинку. Це була тяжка боротьба.
То мені хотілося побігти, то я не могла рушити з місця. Цих п’ять хвилин, що таксі кружляло по площі, здалися мені за вічність.
А тепер, Дружочок, найбільше й найголовніше я хочу сказати: я побачила Богдана. Уяви собі порожній берег, безконечний пісок. Море набігає на берег і шумить пустельне й задумливо. На піску, розпластавшися, лежить людина. Обличчя її я не бачу крізь туман. Тут змішуються риси Богдана й італійського красуня. Ліхтар на розі, — ні, це не ліхтар, а маяк, — крізь млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на піску, я цілую її в холодні чудно губи. Я цілую її, а на губах у мене вапно з холодної стіни. Людина встає, і по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою, і хвилі покірно лягають до її ніг, заграючи з людиною, як заграє звір із своїм володарем. Людина йде, а цокіт її ніг по каменю, — ні, це не ноги, а підкови коней на площі, — вібрують і проривають пустельну тишу. Я відчуваю себе степом, у який падає зерно і пісня жайворонка, я відчуваю себе полониною, в яку ллються води, я бачу себе лісами, які збирають світло сонця. І я падаю йому в обійми, відчуваю його холодну шию — ні, це ліхтар на площі біля мого дому, — і плачу, плачу.
Коли я піднесла голову — таксі вже не було на площі. І наче камінь упав мені з душі. Я йшла східцями нагору й повторювала собі ніби молитву: “Треба додому вертатися. Треба додому вертатися. Додому вертатися”. Я написала тобі все до дрібниць. Приготуй мені прощення гріхів. На цей раз я грішила думкою. Можеш вірити мені, що я нічого не замовчала. А чому я все відчувала — не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цілую тебе ніжно. Твоя Т.
Р. S. Тепер ти віриш, що мій друг? Я ж бо нікому не розповім цієї пригоди”.
XII
Я прочитав листа, де так чудно було помішано чуття й розум народженої жінки. Я впав на ліжко, заплющивши очі, і віддався на волю хвиль, що підкидали й несли моє тіло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття розтікатися звуками в повітрі. Але, взявши люстерко в руку, я був із собою віч-на-віч. “Давай-но поміркуємо”, — сказав я люстеркові. “Давайте”, — відповіло воно. “Такого листа досить вам?” Люстерко промовчало, ховаючи глибокі посмутнілі очі. “То як же нам далі?” — не вгавав я. Та люстерко вмить спалахнуло: “Спокійніше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, із яким ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, — з вином краще. Пийте, пийте. Губами”.
Голова моя прояснювалась. Творець Галатеї закохався. Яка стара історія! “Вона любить матроса”, — сказав я. “Ви вартий матроса”, — відповіло люстерко. “Вона хоче матроса!” — крикнув я. “Фізично, бо розум її належить вам”, — відгукнулося люстерко. “Вона моя!” — закричав я. “Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися її часи. Ви розбудили в ній волю перемогти своє вчорашнє, і вона тепер іде в обійми матроса, як хмарка пливе за обрій”.
“А Сев? — сказав я по мовчанці. — Невже і він безсилий? Ця жінка належить нам цілком”. — “Він такий, як і ви. Вам віддають розум і думки, ви обоє виявляєте процеси, показуєте волю до здійснення, можете й здійснювати, але не вам зупинити ті струмені, що їх ви викликали з надр”.
Я стиха підвівся і підійшов до розчиненого вікна, у яке видно було море і маяк. Бути мудрішим за себе — от завдання! Невже тільки з болю народжується велич подій? І чи потрібно стати конче матросом? Загубити можливість шукати на землі вогні й ставити їх на берегах ріки в майбутнє?
Ранкове повітря несло з моря лагідність. Я почав роздивлятися гавань і вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейді. Я вирішив подзвонити до Директора. “Він уже на фабриці”, — відповіли мені. Я подзвонив на фабрику, і між нами відбулася така розмова.
Д и р е к т о р: Ти що — заспав сьогодні?
Я: Є щось негайне?
Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подія.
Я: Ти дзвонив у справі Богдана?
Д.: Розповім на словах. Не барись.
Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станції щось гуло й зумкало. “Покладіть трубку”, — сказала телефоністка. Я поклав і оглянув себе — чи все на мені є і чи можна так стати перед важливими подіями.
Так я й простояв, знову замислившись, до приїзду машини з фабрики. Я сів біля шофера, і ми помчали вдвох по рівних вулицях. Біля знайомої пивної нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину і зайшли пересидіти радість зустрічі. Трьох пляшок було цілком досить. Ми вийшли ще більш дружні й за якихось п’ять хвилин були на місці. Перший кінооператор фабрики стояв на ґанкові з апаратом, його помічник тримав штатив. У канцелярії ознаки метушні та безперервні дзвінки.
Директор бігав по кабінету, щось наказуючи людині, якої в кабінеті не було. “Викликати ще кінооператора хроніки, — кричав Директор, розмахуючи руками, — авто беріть “Русько-Балтик”. Моментально. Ось він вами буде командувати, — Директор помітив мене, — сідай, командире”.
Фігура за вікном зникла, і по дворі рознісся її дзвінкий голос. Я сів.
— Слухай — така справа: сьогодні приїздить комісар закордонних справ. Завтра вранці приїде на крейсері турецький міністр. Буде нарада. Треба все зняти на плівку і цю плівку долучити до тієї угоди, що її буде складено під час побачення. Все. Кого тобі дати для цього?
— Сьогодні я обійдуся цими двома кінооператорами, що ти мені даєш. Ти вже послав людей зробити проводку току для прожекторів в особняку, де буде побачення?
— За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний.
— А в лабораторії є наказ виявляти мої негагиви й друкувати зараз же поза всякою чергою? — Це ти сам піди й скажи. Поїзд прийде за півгодини.
— Про Богдана дзвонив?
— Нічого важливого, але його не випустять, доки не зберуть за нього матеріалів.
— Тоді треба взяти на поруки. Він потрібний Севу для картини, а мені — для сценарію. Потім треба перебудувати ще корабля.
— Я вже прогнав Сева з кораблем. Дурниці ви якісь повигадували. Візьмете дубка й на ньому і знімете. Витрачати народні гроші я не дозволю.
— Ти, може, взагалі проти цього фільму? Ти, може, думаєш завше одягати наших людей у драні свитки й вишивані сорочки? Страждання, злидні, соловейко й постійні мандри зі своєї землі — на землі інші, у каторгу, в ярмо, в перевертні? Ти думаєш, що ми не можемо підняти якір свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильні духом і ділами для того, щоб заспівати веселої пісні про далекі краї, про блакитні високості неба, про бадьорі химери оновленого, духу? Так ти думаєш?
— Тю на тебе — який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. І моряки в нас були на перших революційних барикадах.
— А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти дубка й зовсім його не перероблювати? Ти, мабуть, і не бачив зроду парусів?
— Парус я бачив, — Директор образився, — тільки щб ми потім із тим кораблем робитимемо? Свій кінофлот заснуємо?
— Ми віддамо навігаційній школі. Хай і вони мають старого корабля.
— А чому б не взяти нам у школі тимчасово якесь судно і зняти його?
— Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаванні, та й немає в них такого розміру, як нам потрібно.
Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось чверть години до поїзда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспішив сісти до авто й поїхати. Дорогою я пояснив операторам, що ми робитимемо, і написав записку до лабораторії про негативи.
День був похмурий. От-от удариться хмара об хмару й піде краплистий дощ. Але хмари, як хвилі, перекочувались на небі, підпливали одна під одну, руйнували силуети верблюдів і вимальовували на верблюдах човни, цілі кораблі, залишаючи замість парусів сині клаптики неба. З човнів поставали башти над рікою, чиясь велетенська рука і тонкий спис. Я вже хотів зняти на плівку цю верховинну гру, та згадав в останній момент, Що це бачу лише я, а об’єктив кіноапарата навряд чи побачить щось подібне. Прийшов поїзд.
Я забув за свого кінооператора, уп’явшися очима в вагон, з якого мав вийти той, чиї портрети щодня друкували газети. Мала вийти людина, яка привезла сюди на побачення з турком якісь колосальні плани, приховавши Їх за спокійною для газет — усмішкою і за загальниками офіційної мови. Я знав, що такі люди, як той, який мав приїхати, живуть на двадцять років уперед, і хотів пересвідчитися, як вони виглядають. З вагона вийшов комісар.
Мене шарпнув за плече кінооператор, бо я саме стояв перед об’єктивом, і зараз же почав цокотіти знімальний апарат. Досить мені було почути цю музику, як я забув за свої попередні прагшгння й розцінював людину, що вийшла з вагона, лише як матеріал для кінознімання. Я забігав з оператором спереду, ставав збоку, вискакував на східці і крутив згори, ставив оператора на площадку для вантажу і просив його знімати перон, сам везучи по асфальтові цю платформочку.
Комісар привітно посміхався, ідучи пероном, у гурті людей, що його зустрічали. Років йому було за п’ятдесят, ніс довгий, хитрі очі степового татарина, дуже дисципліновані губи: вони могли бути спокійними або приємно — завше однаково — посміхатись. Гнів, ненавидь, страх, хвилювання й інші властивості людських губ — цим губам не личили. Вони відчували на собі мільйони людських доль. Гримаса гніву, страху або хвилювання завше могла зрушити терези політичної рівноваги і мирних днів. Комісар осміхався. Перед вокзалом його чекав кінооператор хроніки, який зняв комісара, коли він вийшов до автомобіля. Ми тим часом помчали до особняка, в якому мав жити він, і встигли зняти будинок, напис на дверях і, нарешті, самого комісара, коли він приїхав з вокзалу. Я взнав у одного з дипломатів завтрашній порядок денний зустрічі комісара з міністром, і на цьому моя робота закінчилася. Я поїхав на фабрику, до кінолабораторії.
На фабриці я зустрів Сева.
— Сев, — захлинувся я, — завтра до гавані приїздить крейсер “Ісмет”. Уранці приходить.
— Сьогодні увечері продовження наших балачок, — відповів Сев, — приходьте на старе місце.
— А Богдан?
— Його обіцяли випустити. А як не відпустять, то поговоримо самі поки що. Треба вислухати інших. Треба поєднати… — Сев пішов, понісши закінчення фрази з собою.
Я розчинив двері й переступив поріг.
Запах хімікалій та грушевої есенції виповнив усе повітря кімнат та коридорів. Скрізь, куди не глянеш, — вилискує плівка. Вона сушиться на барабанах — негативна й позитивна, переноситься з проявочної та фіксажної кімнати до промивочних баків на рамах, іде рулонами негативів до друкувальної машини, яка працює з червоним світлом. Плівка лежить по столах і шухлядах, на моталках монтажних столів, у металевих круглих коробках. Безупинне торохтіння моталок, великих барабанів до сушки плівки, безперервний плеск води в промивочній — все це утворює спеціальну атмосферу в людській праці, їдкий і приємний запах поєднується з великою кількістю різної сили звуків, мертві малюнки на плівці оживають, і їх фіксує око, як знайомі подихи життя.
Я став перебирати руками плівку у великій корзині, доки мені виявляли плівку, зняту на вокзалі. Я любив ці шматки людського існування помацати пальцями, вдихаючи їхній запах.
І вечір позапинав вікна синім полотном. Тільки молодість має таку повінь думок. Снуються вони скрізь, приходять від усіх дотиків, і ледве встигає за ними дзвінкий бігти час. Ніби на стовповій дорозі летять назад стовпи, клекоче вгорі степовий орел, розсуваються на боки колосальні лінії горизонтів, і вже видко, як у долині тінь від самітної хмарки бродить по зеленому лугові, по блискучих візерунках ріки.
День минав. Я блукав над берегом і лежав на теплому камені. Цілком несподівано мені довелось почути казку, її розповіла золотушному хлопцеві мала дівчинка, забавляючи його близько мене за каменем. “Було у мами троє синів, двоє пішло до школи, а третій сів над морем. Дивиться третій — летить мартин-птиця. Летить і плаче. Летить і квилить жалібно. “Чого ти, мартине, плачеш?” — “Як же мені не плакати, як не тужити, коли я загубив свою маму, і нікому мені риби вловити та на хвилі погойдати”. — “То ходімо зо мною до нашої!” І рушили вони вдвох — син іде, а мартин летить. Мартин долітає, а син доходить. “Кого це ти привів? — питає мати. “Мартина з моря. Хай і я вже до школи ходитиму, а він за мене над морем літатиме. За це приймемо його до нас за сина”. Заплакала мати з радощів. “Ходи, сину, до школи, а мартин хай літає над морем”. Дівчина замовкла, побачивши мене, і повела свого вихованця геть. Хвилі невпинно накочувались на берег. “А третій сів над морем”, — згадав я казку.
Хазяїн трамбака й шхуни — це звання давало, крім права власності на два парусники, ще й право висловитись першому з-поміж нашої компанії: отамана рибальської ватаги, Стелли, Мухи, Полі, Сева і мене. Хазяїна кав’ярні можна не лічити, бо він увесь час бігав, і рахувати його за постійного члена нашої сімки важко. Проте його слово ще передбачалося далі.
Вечір почався з безмежної веселості. Кожне слово викликало регіт. Рибалка сміявся, заплющивши очі і квокчучи, як курка перед тим, як знести яйце. Хазяїн трамбака брався за живіт і, ніби колишучи його, видобував такі крикливі й задушливі звуки, що здавалося — він сам на собі грає, як на гармошці. Дівчата скрикували. Ай, — кричала Стелла, ой, — кричала Муха, іх, — кричала Поля. Після того вони повторювали безліч шиплячих звуків, пищали й витирали сльози сміху. Сев і я… — та про нас можна лише сказати, що ми сміялися, як інтелігенти, боячись безконтрольного прояву такого надзвичайного стану, як радість.
— Граждани, — сказав хазяїн трамбака, лоскочучи під столом мою руку замість Полиної, — той парняга, що був без документа, зупинився на тому, як він проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, приєднуюсь до слів попереднього оратора. Да, дійсно, — страшний суд і пекло.
Ми засміялися з того, як він грався моєю рукою, лоскотав її, ніжно пророблював усі літери любовної абетки, не помічаючи того, що рука не Полина. А промовець від такої нашої, як йому здавалось, чулості до його майбутніх дотепів — зовсім розквітнув, ведучи мову далі.
— Нехай мені хто скаже, що я не був колись молодий! Що я не знав, звідки вшиляється нитка в дівочу голку. Нехай хто мені спробує сказати, що я тільки хазяїн трамбака й нічого більше! Я намну вуха тому, слово честі, намну вуха! Ви обійдіть усе узбережжя: і Козлов, і Кафу, і турецькі береги, ба навіть і Олешки — і запитайте в кожного: хто був на березі паном років так… із тридцять тому? Побожуся, що це буде моє ім’я. Я тоді не чув жодної під собою землі, ніби скрізь був пух або саме повітря. Молодий, веселий, я любив поїсти, поспати і пропонувати свої кучері кожній красивій дівчині узбережжя для розчісування, куйовдження й інших дурниць. Мене завше цілували в очі, щоб я загубив дорогу до іншого серця, яке мене ще не цілувало зовсім. Та я потакав кожній, пануючи над усіма.
Ви самі розумієте, що таке становище не могло тривати довго. (Налий мені склянку “Крові”, хазяїне). Я підсковзнувся саме тоді, коли не то, щоб сковзалки, а й путнього шматка холоду не було — шелестіло скрізь листя, каторжні соловейки один перед одним пурхали й співали. Вона була статна краля, трохи косоока, в міру весела і в міру сумна. Ми з нею сідали на шаланду і, виїхавши в море, лягали поруч на пайоли, щоб лежати так до ранкової зорі або до застережливого сигналу пароплава. Це був такий час, який буває в кожного, хто вперше полюбить. Його ніколи потім не можна відновити, хоч би ви зцілували всі губи і пройшли б усі школи любовної науки.
Я бачу, що ви не розумієте, до чого ці мої зізнання? Дайте спокій, я пам’ятаю про корабель і про повернення на батьківщину. Тільки дозвольте вже мені самому розповідати далі, а ви слухайте, бо я можу збитися.
Стільки любові розхлюпали ми на хвилях моря, що вона й досі горить у тих місцях, як фосфор. Коротко кажучи, я був божевільний. Посварившись з усіма моїми родичами, я цілими днями блукав за містом. Було весняне зворушливе повітря, вітер здіймав хмари пилу і котив їх по дорогах і ярах. Пил набивався мені до рота й до носа, піт проступав і крізь сорочку, ноги наче були прив’язані до мішків із землею. Проблукавши день, я надвечір ще більш запалювався вогнем і силою. Море обмивало мій бруд і пил, коли я сторч головою летів із пристані. Разом із цим мене охоплювала така туга за нею, за її руками й голосом, що я не мав чим дихати і не мав у голові мозку, а якусь розтоплену іскристу масу.
Одного разу моя дівчина не вийшла. Я почекав з годину. Ще почекав і помітив, що місяць потьмарився. Тоді я бігом помчав до її будинку. Вікна не світилися, він був темний. Я завмер біля дверей. Двері відчинилися, ледве не збивши мене з ніг. “А, це ти? — сказала якась жінка, злякавшись. — Ну, то йди вже, заходь”. Це була її мати. Я не знайшов жодного слова для питання. “Іди, дурачок, — сказала її мати, втираючи сльози, — а я оце йду за фельдшером”. Вона пішла. Я прихилився до одвірка, як п’яний. З дверей вийшов мужчина — її батько — з мокрим ганчір’ям у руках. Я почув важкий запах крові. “Що це ви?” — запитав я, холонучи. “Несу десь закопати оце шмаття”, — відповів він глухо. Я зайшов до хати. Мево свічки на столі хитнулося мені назустріч. В хаті було напівтемне. Освоївшися з темнотою, я побачив, що вона лежала на лаві. “Підійди”, — почув я її тихий голос. Нас було тільки двоє. “Ти мене любиш?” — запитала вона. Я став біля лави на коліна. “Обережно. Мені болить”, — прошепотіла вона. “Що з тобою трапилось?” — “Дурниці. Я вмираю. Не будемо губити хвилини. Я тебе дуже, дуже… — спазма здушила їй горло, — люблю”, — осміхнулася вона болісно. “Розказуй мені, — сказала вона, — про море і про нашу шаланду. Ніколи в житті я не була щасливіша. Помолися, щоб я не вмирала. Я буду до тебе приходити завжди. Обніму тебе й не випущу. Молись”. Я молився, припадаючи до долівки, лайку й прокльони повторював я в молитовних псалмах, молився, просив, клявся, богохульничав, і моя молитва не допомогла. Вона вмерла в ту ж ніч. Я взнав, що вона з батьком їздила по контрабанду й її підстрелив хтось уночі, очевидячки, сторожа.
Хазяїн трамбака промовчав, попиваючи вино і важко зітхаючи.
— Як ви добре розповідаєте, — вимовила Поля.
— У кожної людини є випадок у житті, який вона завше відчуває і може розповісти краще за все на світі.
Від кого прийшла така сентенція — ми так і не добрали. Можливо, що її кожний з нас подумав. Ми мовчали, даючи змогу хазяїнові трамбака продовжувати розповідь.
— Подався я до монастиря, — нарешті почули ми його голос, — нічого в світі я більше не хотів і ні про що не думав. Монастир стояв у горах, оточений лісами й скелями. Невеличке подвір’я, церковка, дзвіниця окремо, келії просто в скелях, де пороблено віконечка й прикрашено їх білою глиною. Через подвір’я біг струмінь із гірського холодного джерела. Вода дзюркотіла літо й зиму, коли вітер дмухав на схилах і коли стояла жарка пора зеленого літа. Цей ручай гомінкий — в долині внизу ставав справжньою річкою, що бігла по камінцях, падала водоспадами і ніколи не вгавала, розростаючись іноді й грізно шумуючи. Ручай був єдиною живою душею в монастирі. Я кидав у нього трісочки, і вони пливли вниз до грішних земель.
Монастир був бідний, і жили в ньому самі діди. Раз на місяць сюди привозили продуктів знизу, з філій цієї святої обителі. Нижчі монастирі, кажуть, були багатші, мали багато землі й безплатних робітників і жили з тієї благодаті, що заробляв їм наш горішній монастир — бідний, але побожний і святий. Разом із продуктами до нас привозили цілі вози граматок, які ми мусили перечитати, молячись за гріхи рівнин. Прийшлі люди зникали, і знову ми залишалися самі високо над землею. в прозорім повітрі, серед зелених лісів і скель. Зранку благовістили до церкви, ми всі задихалися в пахощах ладану, що ним виповнювалася низенька церква. Потім ми їли й відпочивали. Знову дзвонили наші невеликі дзвони до молитви, і звуки пливли в повітрі над лісами, як позолочені кораблі, і в долинах люди знімали шапки, кажучи: “Солодко дзвонить дзвонар у Горньому монастирі”.
Перший час я почував себе так, ніби мені було проколото вуха. Дзвінка тиша гір здавалася мені вічною мовчанкою пекла. Мої співмешканці прийняли мене добре. Наймолодшому з них було за сімдесят. Навіть той, що куховарив, прив’язував довгу білу бороду до шиї, схиляючись над апетитними казанами. Мені запропонували самому собі вибити в скелі житло. Я довго працював, увіходячи в той же час потроху до спільного життя півсотні ченців. Вони часто приходили до мене по одному, по двоє і сідали осторонь, читаючи молитви. їхні очі з заздрістю спинялися на моїх м’язах, на моєму рожевому від роботи обличчі, і дедалі частіш зітхання переривали тоді нитку їхніх молитов. Вони заздрили молодості, моїй силі або згадували свої гріхи, такі солодкі зараз.
Я вирубав собі келію, оселився там і, прокинувшися раз місячної ночі, помітив, що вона подібна до каюти. Навіть на стелі я несвідомо залишив щось, подібне до сволока в каютах. Стеля була півкругла. Вікно я зробив собі, як ілюмінатор. Ліжко нагадувало койку — таке воно було затишне й високе. Цієї ночі я не спав зовсім. Я так занудьгував за морем, що провів половину ночі, сидячи біля вікна й уявляючи собі море в молочнім тумані заснулих улоговин. Над ранок я заснув. І снилися мені надзвичайні сни.
Забув вам сказати, що мене, як молодого, навантажили всією тяжкою роботою. Ранками й вечорами я дзвонив на дзвіниці, слухаючи зітхання старого дзвонаря. Я ходив по лісі і збирав дрова для куховарні. Підмітав і прибирав келії разом з дурником-ченцем, що давно вже загубив був розум. Наносив воду до келій, замітав подвір’я, доглядав наш ручай і гробки. Неймовірно попливло моє життя. Всі ченці були хворі, донісши з земного минулого наслідки гріхів. Багато хворіло на геморой і готувалося до чергової акції свого людського організму, як до страшних мук пекла. Ревматизм ламав у негоду старі кості, у декотрих було залізо на голому тілі і жахливі язви корости під залізом, інші мучилися бісівськими видіннями голих юнаків, і я бачив тоді у вікні в себе розпалені їхні очі. Мені монастир нагадував лікарню, де всі себе змушували чекати з радістю виписки на “волю”. І “волею” цією був той світ — смерть.
Я втрачав потроху любов і розпач, життя бриніло мені з долин, я, наче відповідаючи йому, дзвонив з усієї сили, стоячи на дзвіниці. І я почав марити морем. Скрізь я вбачав його. Зануривши руки в ручай, я раптом підносив їх до рота, ніби чекаючи, що вода мусить зробитися солоною. Раз, блукаючи по лісі за дровами, я зайшов далеченько від монастиря. Просто передо мною здіймався голий шпиль гори. На вершечку росла сосна. Я й тепер бачу це чарівне поєднання. Мене якась сила потягла нагору, я майже плазував по каміннях, наближаючись до сосни. Біля неї я одпочив трохи, дивлячись на синє близьке небо. Потім я підвівся і закричав від радості: далеко внизу був берег, а — скільки око моє сягало — вилискувало синє море. Це здавалося мені за щасливу ознаку. І тієї ж ночі я втік з монастиря.
За батьківщину ми звикли вважати землю, де нас народила мати, де ми виростали в гніві чи в радості, осягали великий світ. У мене ж батьківщина — море, і ви розумієте, як я летів з гір до морського берега — стежками й хащами! І я не знаю, куди записали мене в монастирі: до тих, що їх розірвали вовки, чи до тих, що їх поглинула суєта землі!
На березі я знайшов шаланду без жодного весла й парусів. Я біля неї прожив із тиждень, відчуваючи насолоду з новознайденого життя. Тепер — я вважаю, що кожний корабель може прийняти на себе радість людей, які стремлять до батьківщини.
100
Настала мовчанка. Ми з Севом чекали, щоб ще хтось додав своїх думок до наших планів. Ми помітили, що Поля хоче говорити. Вона почервоніла і безпомічно оглянула нас усіх, проте піднести свій голос не наважувалась. Сев її підбадьорив, і вона розповіла свою коротку історію, якою хотіла освітити не зачеплений ще бік нашого питання.
— Коли я була дівчина, — відмовила Поля і зашарі-лася, — у мене був ухажор з воєнноплінних. Він був красивий мальчик, і я тоді була дуже молода. Ми почали зустрічатися. Мені дєвочки казали, щоб я одскочила, бо він, певно, жонатий у себе вдома. Я нікого не послухала, і вони всі з мене сміялися. Ми всі хотіли повиходити заміж і колисати дітей, щоб дитячі руки хватали нас за груди, вимагаючи молока. Любилася я з моїм так, що швидко вже почала сподіватися на вагітність, бо я вже не допускала інших мужчин, Він мене все називав своєю “лібхен”. Удень він працював на якійсь роботі, бо він був інтелігент і аристократ. Коли я навчилася його трохи розуміти, я почула, що він у себе в вітчизні сидів у в’язниці, а до полону пішов добровільно. Я сиділа й шила цілий день, як цариця.
Поля виглядала дійсно принцесою з казки. Вона була хупава, тонка і бліда. Нагадувала вона рослину з ясною блакитною квіткою. Лише голос у неї був хрипкий від горілки й тютюну. Ми слухали всі уважно.
— Я помітила, що мій мужчина не спить по ночах. Він тяжко зітхає й цілу ніч не може вгомонитися на ліжкові. “Гаймат! — стогне він. — О Гаймат!” Спочатку я думала, що це його жінка, а потім він сказав, що то батьківщина. Він мучився, і я мучилась разом із ним. Щохвилини він уставав і пив воду, заглядав у темне вікно, ходив босий по кімнаті, потім підходив до мене й щось довго говорив. Я удавала, що сплю. Тоді він обережно лягав поруч, щоб не розбудити мене, клав мої руки собі на шию. Я починала плакати. Я знала, що це недобрим пахне. І одного дня він не повернувся до мене, .утік на свою далеку гаймат.
Поля схилила голову на руки й не підносила її, закінчуючи говорити.
— Повертатися на батьківщину боляче, бо він загубив мене. Чи не можна зовсім відмінити всі батьківщини? Щоб випекти залізом той біль і поробити веселими людей по світі? Я думаю, що яе треба пускати назад тих, що зрадили раз своїм братам.
— А коли вони тонуть у морі? — запитав хтось.
— Тоді їх рятувати, як утоплеників. Бо люди людей не можуть не жаліти. Хто і кому дав право на смерть такого ж, як і він сам?
Рибалка засміявся іронічно й зневажливо.
— Всяка тобі дівка буде закони встановлювати! Ти краще знай, як хлопців задовольняти. А може, в мене син десь там пропадає? То я йому хіба посуди пожалкую? Тебе, шлюху, поволочили всі, хто хотів, а тепер ти голос маєш? Я б тобі закотив спідницю та й вивчив би тебе, як треба розмовляти! Любов згадала, воєнноплінного, сльози пускаєш?
Та тут устав із свого місця Сев. Він крикнув так, що хазяїн кав’ярні впустив додолу склянку, а рибалка подавився своїм останнім словом.
Настала мовчанка. Тоді Сев спокійно й тихо наказав рибалці попросити вибачення за його останні слова.
— Нізащо! — спалахнув рибалка. Тут устав з місця й хазяїн трамбака. Я зайшов із-боку й узяв з-під рибалки стілець.
— Положив я на вас! — крикнув рибалка. Сев підняв руку, закликаючи мовчати.
— Ми готуємо корабля зовсім не для твого сина, милий. Це корабель для картини і для навігаційної школи. Для молодих, вірних юнаків. Вони, правда, не побояться кинути рятувальні пояси кільком людям таким, як твій син, бо юнаки пливуть на кораблі й вони можуть показати свою добрість і силу кільком уламкам старого, вони пливтимуть на новому кораблі! Та тебе це мало обходить. Ти образив людину зараз. Твій брудний рот плював на неї, як на щось огидне. Зараз же хай вона почує твоє вибачення!
— А оце ви бачили?
Хазяїн трамбака ударив перший. Потім підскочив Сев. Вони вдвох молотили до тих пір, доки рибалка мав силу відбиватися. Стола було поламано, стільці розкидано по кімнаті, дівчата верещали, стоячи біля дверей, а я стежив, чи не доведеться й мені встряти до бійки. Нарешті рибалка здався. Ми його взяли втрьох і викинули за двері.
— Він мені давно не подобався, — сказав хазяїн трамбака, — я радий, що я йому виказав це як слід. Корабля, звичайно, треба брати — не брига, а е такий шхуна-бриг. Він відрізняється тим, що у брига обидві щогли з реями, а у цього фок-мачта з реями, а грот-мачта з гафелем. Це дасть більшу красу кораблеві й навчить юнаків мати справу з реями і гафелем. На мою думку, найкраще виглядає в морі тримачтовий шхуна-барк або двомачтовий шхуна-бриг. Коли в мене був трамбак і двомачтова шхуна, то я обов’язково хотів переробити останню на шхуну-бриг, цебто на фок-мачту поставити реї.
— А хіба у вас тепер немає шхуни? — запитав я. — Нам сказали, що ви хазяїн шхуни й трамбака?
— Трамбак у мене ще є, але це стара вже калоша, хоч я його й люблю, а шхуну мені потопили й спалили у війні.
— Одначе дозвольте нам і надалі називати вас хазяїном шхуни.
Моряк мовчки переждав час, потрібний для відповіді на моє запитання, і розповідав далі.
— У мене є на приміті дубок “Тамара”. Це було колись прекрасне судно. Та йому попався поганий хазяїн. Він сидить нині за історію з дітьми. “Тамару” робив першорядний майстер, її можна легко перебудувати, впорядкувати трюм, зробити кіль, поставити нові щогли — дві, як личить кожній порядній двомачтовій шхуні-бригові.
— Ви думаєте, що саме таке судно потрібне нам? — запитав задумливо Сев, оддихуючись після бійки з рибалкою.
— Тільки шхуна-бриг. Ми його завтра й оглянемо — той дубок. Тільки дозвольте мені бути близько до ремонту й відбудови.
Ми підняли склянки з вином: хазяїн шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха і я. Кав’ярня нагадувала чомусь кузню, в якій мусив був ворожити казковий коваль. Хазяїн кав’ярні сказав слово, що його всі чекали:
— Я п’ю за кров і вогонь. За заморських дівчат. За шхуну-бриг і чорну пахучу турецьку каву.
Всі ми випили й поцілувалися. Потім повиходили з кав’ярні. Під дверима лежала людина й солодко спала. Ми переступили через неї і не здивувалися, думаючи, що то рибалка. Але, присвітивши, ми впізнали Богдана, п’яного до непритомності. Дівчата принесли двоє відер води.
— Фух! Це ви? — сказав Богдан. — А мене випустили, і я з радощів ледве доліз сюди. Між іншим — приїхала вже ваша рижа видра, бо вона ввесь час ходила тут по вулиці, розшукуючи вас.
Богдан знову сп’янів і ліг безсило на землю.
XIII
Комісар закордонних справ стояв на березі й дивився в синю морську далечінь. Він був одягнутий у сіру армійську шинель, на якій вилискували ознаки командарма. Його оточувала купка людей — представники уряду, Міста, військові і журналісти. Мовчанки комісара ніхто не насмілювався порушити. Над головами шаруділи прапори на арці, крізь яку мав ступити на берег очікуваний гість. За півсотні кроків мовчки снував натовп за шерегами варти. Збоку вилискували на скупому сонці литаври оркестру й випиналися барабани. За оркестром вишикувався почесний караул.
Комісар задумливо стоїть, заклавши руки в кишені шинелі. Він почуває легку втому після погано спанеї ночі — старість його вже наздоганяє. Тільки розум — одвічний володар — виконує безперервну роботу. По-перше — треба одібрати потрібний комплекс слів, що їх можна говорити турецькому міністрові: “Шановний пане”, “наші сусідські країни”, “загальні кордони”, “економічні інтереси”, “радий вітати дорогого й шановного гостя”. Комісар пригадав, як він уже зустрічався з турком у Швейцарії. Вони мали ніби випадкове побачення, влаштоване послужливим хазяїном готелю. Побачення тривало кілька хвилин, бо треба було боятися повсюди сущих репортерів та їхніх фотоапаратів. Проте міністр і комісар встигли заглянути один одному в вічі. Велике значення має зовнішність людини, навіть у дипломатів. Тепер, після кількох років роботи одного й другого, комісар і міністр мають зустрітися надовше.
Той час, що роз’єднував двоє побачень дипломатів, допоміг комісарові високо поставити ім’я своєї країни на політичних сторінках. Але міністр тим часом теж не гаяв часу: він виграв кілька справ у двох більших і сильніших держав. Та самий факт приїзду його до комісара показував перевагу останнього.
Очі комісара — гострі, як очі хижака, — побачили на морі дим. Комісар почав ходити вздовж естакади, струнко ступаючи ногами в чоботях і дзвонячи острогами. Почет мовчки захвилювався. Кіноапарат знімав далечінь і знімав комісара. Під берегом у воді плавали різні покидьки. Мартини літали й кигикали, сідаючи на воду. Комісар згадав, що в цій воді багато потоплено людей, і вони, здалося йому, стоять шерегами на дні. Комісар посміхнувся. З ним посміхнулися й ті, хто стояв біля нього, канонерка вийшла з гавані, поминула маяк, рушивши назустріч крейсерові, а сонце порозсувало хмари блакитними руками і впало на землю великою зливою світла.
Крейсер виплив уже на поверхню моря з-за горизонту, і чорний дим за ним линув, як хвіст. Канонерка пливла назустріч, піднімаючи на щоглу безліч різних прапорів. Дочекавшися відповіді з крейсера, канонерка вивісила стільки нових полотнищ, що одразу ніби зробилася екзотичним парусним кораблем. Вітер роздував ці різнокольорові паруси, коли канонерка круто повернулася і пішла назад до гаваяі, як чорна стріла. Вона стала в гавані біля хвилеріза й моментально кинула якір. Тим часом крейсер підійшов уже зовсім близько, і на кормі в нього червонів турецький стяг. В бінокль уже можна було прочитати слово “Ісмет”. Комісар став біля арки, дивлячись на крейсер. Постать комісара набула найбільшої виразності й сили, він знав, що на крейсері є морські біноклі. “Ісмет” викинув із прови білий димок, пролунав постріл швидкострільної гармати, ще кільканадцять пострілів відбилися у хвилях і полягали по берегах: пошана державному прапорові країни. Канонерка відповідає стількома ж пострілами своєї гармати: пошана турецькому прапорові. Крейсер зайшов після цього до гавані і став посередині. Знову мовчанка і знову постріли — по двадцяти одному з кожного боку. Це вітали членів уряду: крейсер — комісара, а канонерка — міністра. Кінооператор крутив не переставаючи.
Комісар спокійно дивився на “Ісмет”. Він перечікував безконечний ланцюг процедур, що їх вимагали дипломатичні закони й дипломатична ввічливість. Спочатку до крейсера поїхав моточовен із лікарем і начальником порту. Потім моточовен відвіз на “Ісмет” турецького посла з дружиною. На цьому ж човні поїхали й ті, що мали з собою кіноапарат. Далі — моточовен повернувся без посла і його дружини. Нарешті, з крейсера спустили шлюпку з дванадцятьма матросами, і трапом зійшло до шлюпки ще двоє. Весла опустилися на воду, шлюпка полетіла до естакади, на якій стояв комісар. Настала врочиста хвилина. Фотографи пролазили крізь натовп аж до комісара, перешкоджаючи кіноапаратові працювати. Помічник оператора прибирав їх з дороги, вириваючи з землі, як кущі трави. Комусь була відірвана пола пальта, але цього ніхто не помітив серед загальної урочистості. Шлюпка підлетіла до східців. Всі весла одразу стали вертикально, і з них потекла вода матросам на руки. На кормі стояли міністр, ад’ютант його з опереточ-ними еполетами і керманич шлюпки. Міністр був у циліндрі, у великих рогових окулярах і в довгому чорному пальті з хутряною шаллю коміра.
Комісар зійшов східцями аж до води і привітно чекав міністра — доки той ступить ногою на берег. Оркестр грав турецького гімна. Фанфари пронизливо співали. Міністр став на берег і зняв циліндра. За міністром вискочив ад’ютант. Простягнута рука міністра зустріла руку комісара, яка перед цим віддала особі міністра честь по-військовому. І ще дужче й голосніше загриміли труби оркестру.
— Від імені мого уряду, — сказав комісар французькою мовою, — вітаю вас, пане міністре, із щасливим прибуттям до нашої країни. У вашій особі я вітаю представника великого турецького народу, що виборов собі волю й незалежність. Милості просимо, пане міністре. Даруйте мені тільки, коли я не зможу через свої людські обмежені можливості виказати всю ту гостинність і всю ту щирість, яку я почуваю до вас, пане міністре, і до великого народу, представником якого ви є. Хай живе Туреччина!
Музика не вгавала, повторюючи мелодії гімнів обох країн, барабанщики надто голосно грали на барабанах. Міністр тримав лівою рукою циліндра біля голови, дивився кудись убік і вниз, відповідав тихо, трохи гаркавив, вимовляючи французькі слова.
— Я щасливий, пане комісаре, ступити на вашу землю. Мій уряд — уряд високої Турецької Республіки — доручив передати вам, а в вашій особі й урядові братнього й суміжного з нами Союзу, що ми стоїмо на твердих засадах усіх попередніх угод і простягаємо вам братню руку через море. Ваш великий народ, ваша славна країна, ваша могутня армія — є дружні нам, нашій боротьбі й нашому процвітанню. Хай живе Союз!
Потиснувши ще раз руки, комісар і міністр стали поруч. До міністра почали підходити ті, що були з комісаром. Вони тисли міністрові руку, говорили привітальні слова й відходили, доки товмач переказував міністрові зміст їхніх промов. Так підійшов заступник комісара, підійшов голова міста, наблизився комендант гарнізону, нарешті біля міністра став робітник якоїсь портової майстерні. Він був допіру від роботи. Його мозолява долоня зустрілася з рукою міністра. Мозолі й машинове масло неприємно вразили міністра. Непомітно глянув на комісара, але останній урочисто тримав руку біля кашкета, ніби роблячи огляд цілій армії. Робітник сказав:
“Вітаю турецький пролетаріат. Повиганяйте й своїх буржуїв, як ми вигнали своїх. Хай живе Турецька Республіка!”
Подано автомобілі. Міністр, тримаючи циліндра в руці, обійшов почесну варту, що стояла, як зелена стіна.
Я мав дві вільних години до зустрічі комісара з міністром. Я їх витратив на організацію знятого матеріалу, на підготовку до наступного знімання. О десятій годині вечора мав бути бенкет у Будинкові армії і флоту, і я хотів, закінчивши востаннє знімати о четвертій годині, дати готовий фільм на початок бенкету. Теоретично це було цілком можливе. Особливо після того, як комісар попросив мене “показати туркам нашу техніку”. Практично ж — я ризикував, вийнявши з кишені годинника та блискавично розподіляючи свій час і час своїх помічників.
Вже було знято до трьохсот метрів плівки: на вокзалі, в порту, біля крейсера, по дорозі до готелів, у автомобілях, на палубі крейсера. Знімало троє найкращих операторів. Ще тільки десь забарився оператор-хронікер, що йому я дав саrte bІаnche . Він мусив знімати все, що знайде навкруги події. Цей оператор недавно приїхав з Америки, де кілька років жив і вчився, і його можна було послати знімати акул у морі, не турбуючись за добрі результати. Проте досі його ще немає в лабораторії.
Плівка вся пішла виявлятися. На це потрібний був час. Далі — фіксаж і промивка. На сушку негатива треба було дві години. Ми витирали плівку чистим спиртом, щоб вона скоріше сохла, але виграли ми лише п’ятнадцять хвилин. Суха негативна плівка йшла до друкувальної машини. Позитивна плівка з машини йшла у виявлення, фіксаж, промивку й сушку. Потім позитиви різалося по кадрах, і можна було робити монтаж фільму. Доки негативи виявлялися, я написав титри до фільму, їх було до двох десятків. Написавши, я телефоном прочитав їх заступникові комісара, і ми вдвох їх проредагували. “Дружня зустріч представників сусідських держав” — назвав я фільм. Далі йшли написи з прізвищами комісара, міністра, їхніх супутників — написи інформаційні. Крейсер “Ісмет” — салютує прапорові нашої країни. Дружина міністра з дочкою — і довжелезні імена обох дам. Титри я віддав до друкарні кінофабрики, мені їх набрали зараз же, відбили, і, перевіривши, я віддав їх знімати на плівку.
Я дотримуюся тієї думки, що, коли в спішній роботі є серйозність — цю роботу ніколи не зробити так швидко, як треба. Тому до кінолабораторії я влетів, як вихор, і голосно почав співати щось веселе. Я запропонував кожному з монтажистів, монтажниць, барабанщиків, промивальщиків, друкарів і виявників — жовтобоких яблук з ближчої кооперативної яблуні. На яблуках ще були стружки, та ми обтирали їх руками й кусали так люто, що сік розлітався на боки. Ми встигли пригадати кілька пліток з фабричного життя й анекдотів, кілька солоних слів проковтнути і розсмішити дівчат-монтажниць, доки прийшов з виявочної кімнати майстер і сказав, що негативи вийшли потрібної густоти й належної різкості освітлення.
Я глянув на годинника й заявив, що мені треба вже в похід. На дверях я зустрів оператора хроніки з Богданом. Вони були брудні, мокрі, обідрані, але задоволені.
— Ви, мабуть, на небі були, — поцікавився я, — і звідти знімали?
— Ми знімали з маяка, з дубка, з води, з даху зерноперевантажувача, з естакади…
— Доволі, — перебив я, — ідіть виявляйте негативи. А ви, Богдане, розповідайте толком, доки ми їхатимемо зараз у гості до міністра.
— Слухай, — крикнув нам услід Директор, — це ж отой самий “Ісмет”, що на нього я міни мусив ставити. А командир, якби ти бачив…
Ми від’їхали досить швидко, не дослухавши кінця, бо не було часу.
— Валяйте, — сказав я Богданові.
— Нічого вже валяти — все повалене. Тепер треба гарно все попіднімати. Я нічого не розумію на зніманні, але щаблів на драбинах ми перерахували досить. Мені Сев подав одразу ідею — для чого треба знімати.
— Як для чого? Для фільму хроніки.
— Це вже там видно буде, а знімали ми для майбутньої картини Сева. Ми знімали з маяка, як “Ісмет” наближається до місця катастрофи, як стріляє в бідного й нещасного парусника. З даху зерноперевантажувача ми знову знімали постріли “Ісмета”, а в кадрі майорів наш прапор. Ви пам’ятаєте, як на парусникові стоїть босий капітан-румун біля прапора й дивиться на крейсер? Так я навіть грав спину цього небіжчика перед кіноапаратом.
— А Сев? Знає він те, що ви робили?
— Та Сев був увесь час із нами. Я зітхнув з полегшенням.
— А для мене що ви зняли?
— Для вас ми зафрахтували дубок із сіном. Ми позалізали в сіно, а дубок маневрував по гавані, як дурний. Він так близько проходив біля крейсера, що одержав добру порцію лайки турецькою мовою. Зате ми крутили в сіні апарата, як несамовиті, і встигли зняти навіть матросів, що підходили до бортів поглузувати з нашого дубка.
— Потім іще така справа, — сказав Богдан, помітивши, що автомобіль хоче зупинятися, — ви обережніше з Севом і з тою вашою видрою.
— А хіба що? — сказав я, вилазячи з машини.
— Він дуже знервований сьогодні. Я бачив, як вона його зустріла. Сев гаряча дуже людина. Це не попередження, а просто — зауваження моряка, що трохи забагато поповисів на ниточках над смертю.
— До побачення, — сказав я.
— Добре, я за вами подивлюся. Мені дуже не до вподоби, коли жінка починає нехтувати своїми друзями: це значить, що вона на комусь зупинила око.
“Les paroles sont faites pour cacher nos pensees”
(Ф у ш е, “Мемуари”)
Розмова йшла французькою мовою.
— Як чудесно світять прожектори! У нас на “Ісметі” є на башті такі самі. Ми будемо, зняті всі, як сидимо?
— Так, пане міністре. Ця невеличка незручність від світла зараз мине. Для історії треба зафіксувати на плівці наше побачення як документ для нашої угоди.
— Ви, пане комісаре, хочете глузувати з мене. Наше дружнє й товариське побачення навряд чи передбачає якісь серйозніші угоди за угоду звичайну — торговельно-рибальську.
— Рибка буває різна в нашому морі, як гадає пан міністр? Комісар сміявся.
— Ви приїхали на крейсері, я одяг військову форму. Чи не значить це, що я хотів підкреслити свою силу на сухопутті? Ні, не значить, бо й флот мій стоїть по військових схованках, й ви знаєте, на якому місці в світі його тоннаж.
— У вас спеціальні кінські заводи є чи коней до кавалерії постачають різні люди? Той кавалерійський загін, що супроводив мене, стоїть вище всіх похвал, пане комісаре.
— Це не найкращий загін. Коней розводять і виховують державні заводи, кінські заводи: в киргизьких степах, біля Уралу, в Сибіру. Ви розумієте, пане міністре, що треба провадити добір жеребців та маток, щоб виробити добру кавалерійську породу для нашої великої рівнини. Пам’ятаю, років десять тому я зацікавився цією справою й навіть оглядав один такий завод мого імені. Уявіть собі — глушина, дикий степ, сонце. Цілі косяки кобил з лошатами ходять на паші. Верхи на маленьких волохатих конях скачуть навкруги пастухи. Яка поезія, пане міністре, — такі собі малі хлопці на маленьких конях керують страшним табуном кобил з лошатами. А на ніч їх приганяють до стаєнь, де кожна кобила має прекрасне ліжко.
— Мене теж цікавило кінське хазяйство. Та я, бачите, волію краще їздити на крейсері. Ви щось почали говорити?
— Кажете, на крейсері? Прийміть моє захоплення з вашого каламбура. Я ще з тої нашої зустрічі трохи недочуваю. Хворію на вухо. Проте, як гадаєте, коли ми нарешті виконаємо те, до чого прагнемо вже десять років, а до нас про це мріяли приблизно стільки ж? Я кажу про внутрішній морський басейн.
“Юпітер” світив просто в вічі міністрові, він закрив окуляри на секунду рукою. Незважаючи на це, паузи не трапилось.
— Я даю свого підпнса, пане комісаре. Тепер нам ніщо не перешкоджає. Знову підходить мій секретар. Чого вам треба, Зекія? Я вас покличу, коли ви будете потрібні.
— Кінематографісти просять знятися всім у групі.
— Вони вже кінчають знімати? Тоді ходімо, пане міністре, сядемо. Хай біля мене буде ваш капітан “Ісмета”. А вам я можу дати мого ад’ютанта — доброго кіннотника.
Група вийшла вдалою й цікавою. У центрі сиділи дружина й дочка міністрова. Біля дочки сидів сам міністр, а праворуч від нього примостився на краєчку стільця кіннотник. Він почував себе незручно: боявся, що під ним розвалиться стілець. Так зніматися кіннотник не звик, і тільки два ордени, прибиті до його грудей, врятували становище. Вони нагадали кіннотникові, що над ним полощеться в повітрі непереможний прострелений кулями стяг. Поруч дружини міністра сидів комісар, маючи ліворуч від себе капітана “Ісмета”. Капітан сидів урочисто, бо він був уже літня людина і знав, де й як треба сидіти. Це малий худорлявий турок із голеним обличчям й безцвітними очима. Крейсер “Ісмет” був завеликий для такого вершника, проте капітан сидів поважно й міцно, а ордени його вилискували на світлі, як цяцьки золотом гаптованого мундира. За переднім рядом товпилися дипломати й військові.
У комісара й у міністра на губах легенький осміх, ніби вони головували на родинному святі. Тільки напружена постать кіннотника та спокійна суворість капітана крейсера показували, що родини в комісара й у міністра було багато.
Я розбудив у собі машину. Виразно я чув, як якісь коліщатка цокотіли в мені, впливаючи на руки, ноги, голос. Коли б я був на той час колесом і на дорозі в мене лежала б людина, я не звернув би з дороги, знаючи, що я загаю кілька хвилин часу, коли почну об’їздити людину. Такий стан мій нагадав мені катання з високої снігової гори — не можна зупинитися, не проїхавши всю путь. Або ще краще — першу науку плавання, коли людину кинуто в воду і вона брьохається, рятуючи себе і вважаючи за сором кричати. Або ще — стан мій нагадував оскаженілу машину, в якій зіпсовано гальмо й яка мусить мчати, доки в ній є горюче. З машини не вискочиш. Треба лише правувати, доки машина загубить силу. Або… та багато ще можна навести порівнянь для характеристики мого перебування в кінолабораторії від 5-ї години дня до 10-ї вечора в день побачення комісара з міністром.
Плівки було знято щось із сімсот метрів. З цього треба було викинути брак і решту змонтувати, вставивши титри. Лабораторія працювала понад норму. По всіх кімнатах ніби виросли руки: так швидко передавалися потрібні речі. Не знаю, що змушувало лаборантів і монтажниць так працювати: їм же ніхто не плататиме за час, що вони прогають поверх своїх годин. Така влада творчої роботи над людиною, що забуває вона за втому і за їжу, і десь з’являються подвійні сили, почетверена енергія і повосьмерена жвавість і веселість. Весела робота — це втіха і мета життя. Коли кожне знає, куди прикласти своїх рук, як каменяр знає, куди ляже кожний камінець у стіні, — як радісно тоді жити й як жваво підносяться людські будівлі!
Добре виконана робота — це спортивний рекорд, після якого солодко ниють руки і трохи шумить здорова голова. Таким рекордом стояли перед нами два рулони плівки, кожний по триста метрів. Як же ж ми працювали! Маючи під рукою невдосконалені інструменти, старі розчини хімікалій, що нерівномірно виявляли плівку, поганий приплив повітря до барабанів, де сушилася плівка, — ми працювали наче з натхнення. Кожний з нас у той же час зберігав хвилини. Це було чудове полювання за хвилинами! За ці години ми зробили безліч винаходів: що моталка з жовтою ручкою на дві хвилини скоріше змотує, не дряпаючи плівки; що малий барабан хутчіш крутиться, біля нього витяжна труба, і плівка, на ньому сохнучи, зберігає нам кілька хвилин; що ацетон для склеювання шматків плівки треба трохи-трохи нагріти в руці; і багато іншого, що тепер здається зовсім дрібницею, а тоді відогравало велику роль і впливало непомітно, але вперто на наше полювання за хвилинами. Крім усього, я мусив виграти собі півгодини для того, щоб проглянути сумнівні шматки на екрані до монтажу, а перед десятьма годинами вечора — ще півгодини на перегляд остаточно змонтованого фільму: шістсот метрів по 5 — 6 хвилин на кожну сотню. В очах же в мене стояла Тайах. Я витирав губи, ніби стираючи її поцілунки, і передо мною пливло тоді рожеве марево. Я випускав із рук плівку, вона падала до мішка, як блискуча гадюка, і там ворушила хвостом. У такі моменти я нічого не бачив перед собою, а лампа, що світила за матовим склом, здавалася мені місяцем, що розплився в нічному тумані, або — соняшником, який іноді виринає подорожньому з туману, що восени обволікає ї степи, і дороги, і розквітлі жовті соняшники.
Я встиг побачити Тайах удень, повертаючи з особняка, де знімав комісара та міністра. Я їхав машиною. Було людно на вулицях, шофер не міг ніяк розігнатися. Я її побачив на розі, коли вона піднесла руку догори, зупиняючи мою машину. Поруч неї стояли Богдан і Сев. її обличчя було без міри радісне та схвильоване. Сев похмуро жував папіросу. Богдан стояв осторонь і робив вигляд, ніби його зовсім не стосується вся гра. Він був увесь новий і аж шелестів. “Дружочок, любий!” — скрикнула Тайах, підбігаючи до авто. Я відчинив дверцята й одразу ж потрапив до неї в обійми. Вона мене тричі поцілувала, незважаючи на публіку, що йшла повз нас. Та я відчув, що це були якісь винуваті поцілунки. “Ти вільний, Дружочок?” — запитала вона, мнучи рукою мою краватку. “Ні. Я звільнюся лише після 10-ї”, — промовив я тихо. “Мені вони вже казали, та я хотіла, щоб ти раніше”, — сказала вона капризним тоном. Я повторив свою фразу. Щось їй здалося дивним у тоні мого голосу. Вона подивилася мені в вічі безконечно щасливим і несміливим поглядом, її очі благали. Я переборов себе й обняв її легенько за плечі. “Не треба, радість моя, боятися”, — сказав я голосом, який дзвенів так, ніби він ніколи не міг перерватися. Шофер махнув рукою, тороплячи їхати. Я нахилився до Тайах і заплющив на секунду очі, відчувши її губи. Наче я від’їздив кудись без повороття. Я сів до шофера, залишивши тінь на Богдановім обличчі й зовсім похмурого Сева.
Я раптом приходив до пам’яті, діставав упалу плівку і входив до темпу справ, наче очунюючи після довгої млості. Плівка, як жива істота, розважала мене. А товариші по роботі приймали мою коротку задуму як хвилини натхнення, ходили тоді на пальцях і притишували голоси.
Нарешті я добрався до плівки, що її знімав Богдан з Севом та американцем. Я трохи пожвавішав і почав наспівувати якусь мелодію. О, це так нагадувало їхні різноманітні душі! Я пізнавав оператора в ракурсах і в карколомних точках знімання. В одному місці я відчув, як плавко колишеться в повітрі кіноапарат, разом із оператором і, очевидячки, разом з тією спорудою, на яку витягла їх невгамовна професія. Іншим разом апарат знімав так близько від води, що чергова маленька хвиля ніби заливала об’єктив, а з ним — і екран. Крейсер тоді здавався дитячою забавкою й, у всякому разі — набагато меншим за хвилю. Я пізнавав Сева, його людську думку в кадрі, де на першому плані стоїть спиною Богдан, біля нього рухається прапор, а вдалині стріляє білими димками швидкострільна гармата крейсера. Сев дав перевагу прапорові і змусив глядача стати поруч нього і, завмираючи від страху перед гарматою, проклясти зброю боягузів. Я пізнавав Богдана в кадрах, знятих із сіна на дубкові. Якась соломинка нависла над об’єктивом, потім друга й третя, ось і цілий кущ виткнувся з нижчого краю. Складалося чудне враження подорожі біля крейсера на острові з трави, і крейсер ставав ніби сам непорушним острівком, коли біля нього пливла земля і пливли трави. Я пізнавав усіх трьох в чудних і чудесних шматках плівки, що я проглянув. Проте її я відклав, мені вона не годилась, їй Сев сам колись дасть місце в своєму фільмові, посеред плавань корабля, якого творили ми гуртом.
Годинник невблаганно цокотів на стіні. Вже довге проміння вечора простяглеся по кімнаті з сушильними барабанами. Лабораторія безлюдна. По одному, по двоє кінчали свої частки роботи лаборанти і бажали нам щасливо залишатися. Нарешті вся плівка лежить ліворуч від мене на столі, а, крім мене, в кімнаті залишилось тільки троє: монтажниця, механік, що міг мені показати на малому екрані кожний шматок фільму, і шофер, який, поставивши машину у дворі перед вікнами лабораторії, зайшов пересидіти нудний час чекання, його домчвка була близько фабрики, але люди завше люб-. лять бути щирими й запопадними там, де їм цього самим хочеться. Шофер мав відвезти мене з картиною до Будинку армії і флоту. Монтажниця хутко клеїла шматки плівки, клацала машиною, намотувала плівку на рулон і була люта, як тигр, якому дають їжу маленькими шматками. Я не встигав їй вибирати кадри. Годинник пробив дев’яту. Роботу майже закінчено. Маючи ще годину, я був цілковито забезпечений від помилок. Ми пішли до кімнати для переглядів, і механік швидко пустив апарата. Дивилося картину нас троє. Шофер сів біля монтажниці. “Пускати?” — запитав механік крізь віконечко. “Пускайте”. Ми проглянули обидві частини — усі шістсот метрів. Коли засвітилося світло, я довго не вставав із місця. Я втомився. Мені самому стало дивно, що кілька годин тому була ще порожня плівка. Тепер на ній рухались тіні людей, і шматки подій були заховані від забуття.
За стіною годинник пробив пів на десяту. “Ви помалу крутили, здається?” — запитав я механіка. “Нормально, як завше”. Я був стомлений до краю, в мені пов’яли всі м’язи. “Як вам сподобалося?” — промовив я до шофера й монтажниці. По тому, як вони разом обоє щось відповіли, я зрозумів, що вони нічого не бачили. У них були, очевидячки, інші справи, цікавіші за мою працю. І я на них зовсім не гнівався. Ми поїхали вдвох із шофером і повезли фільм.
їхали ми дуже помалу. Чи то мені так лише здавалося, бо скрізь на вулицях нас хотіли зупинити сюрчки. Було зовсім темно, над Містом була прозора ніч. Південь почувався в бадьорому й п’янкому подихові вулиць і в яскравому блищанні зір. Платани й липи стояли нерухомо, і тротуари біля них тяглися рівними сірими смугами.
Будинок армії і флоту був декорований і освітлений. Ми приїхали за 15 хвилин до десятої. Я попросив шофера почекати і зайшов сам досередини. Мене зустрів адміністратор кінофабрики: “Вже?” — запитав він боязко. “Нате ось, тримайте, бо в мене болять руки”. Я пройшов з адміністратором нагору до зали й заглянув за куліси, шукаючи кіномеханіка. Я зустрів комісара й міністра, що саме оглядали Будинок і його музеї. “Товаришу комісаре, — підійшов я, — доводжу до вашого відома, що той фільм, якого ми знімали, уже готовий і ви зараз побачите його, а в ньому — себе, пана міністра, його шановну дружину й доньку, крейсер “Ісмет” і все інше. Нашу техніку туркам показано”, — додав я зовсім тихо. Комісар сліпучо осміхнувся. “Дякую”, — сказав він, простягши мені руку. Я простяг комісарові свою, і ми поручкались. Потім я, як людина, що все зробила від неї бажане, повернувся і полетів східцями вниз, прямуючи до автомобіля. “Підвезіть мене до Професора”, — попросив я. Ми поїхали. Та швидко мусили зупинитися, бо на дорозі в нас раптом з’явився Директор. “Зроблено?” — прокричав він, наближаючись до машини. Я помітив, що він випивши. Моя відповідь заспокоїла. Він сів до авто.
— Бачив капітана? — запитав він, коли ми знову рушили.
— Бачив.
— От сукин син. От анциболот болотяний. Триста шестов і паличка.
— Ти, може, знову пригадав, як ти на нього міни ставив? І денатурат глушив?
— То єрунда. Ти на командира подивись! Бачив капітана? Крейсер як крейсер, а отакий гнусний капітан. Та я його одним пальцем утоплю. Дуже образливо мені за покійних братішок — чорт зна, через кого загинули.
— Отакі саме й уміють командувати.
— А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир!
— І ти не можеш заспокоїтись?
— Віриш, убив він мене, цілий тиждень не спатиму. Авто зупинилося біля будинку, де жив Професор, і я зійшов на землю, помахавши Директорові рукою. Я побачив, як останній переліз на сидіння до шофера, вже коли машина рушила.
Професор був удома. Він сидів біля столу і розглядав книжку. Подивився на мене поверх окулярів.
— Ви де це так довго барилися? Вже давно пора кінчати ваших турків.
— Та я оце тільки зараз віддав картину. Цілий день з нею морився.
— Знаю. Я знаю, що ви думаєте, а не тільки, що робите.
— Чекаю послухати.
— Про це потім. Я зараз нагрію вам на машинці чаю. В одного шахрая в лавці знайшов справжній чай. Китайський чай. Ви понюхайте, як пахне. Знаючи, що ви прийдете, я дістав варення з помаранчів. Можете і його понюхати.
— Ви мені скажіть краще, про що я думаю. Я не був уже у вас довгий час, та й ви, здається, крім фабрики, нікуди не ходили?
— Я вам покажу одну річ, яку я придбав для вас. То був східний божок пожовклої слонової кості. Голий живіт його такий великий, що лягав йому на коліна. У руці він тримав лотос і посміхався радісно, лукаво, задоволене. Він називався богом хатнього достатку.
— Подаруйте його їй, — сказав Професор, — коли вона з Італії не привезла собі іншого.
Я остовпів, Професор читав у моєму мозкові, ніби в книзі.
— Звідки ви знаєте? — вирвалося в мене.
— Дуже легко. Треба мати очі й вуха. Мене тільки цікавить, яку роль відіграє в вас та людина, яку ви колись врятували з моря. Пам’ятаєте — я йому відводив досить-таки місця в її житті.
Я мовчав, зломлений освіченістю Професора.
— Щоб остаточно вас приголомшити, — продовжував останній, — я покажу вам зараз книжку, якої ви скрізь шукаєте і про яку завше думаєте.
— Книжку? Я найменше думаю тепер про книжки. От якби ви дістали мені…
— Дивіться, — перебив Професор, — чи добра? Вік її вимірюється тисячоліттями.
Він подав мені розгорнуту книжку, яку перед моїм приходом розглядав на столі. Це був старий китайський рукопис. На сторінці, що мені її запропонував Професор, були намальовані тушшю деталі й розміри великого морського паруса. Я переглянув кілька сторінок — передо мною лежав рукопис китайського корабельного майстра. Тексту, звичайно, я не добрав, але малюнки й креслення, добре й умілою рукою пороблені, — показували мені повну картину будування. Я забув за Професора, захопившися дорогоцінною річчю.
— Чай готовий, — зауважив Професор, — книжка є моя свята власність. Ми будемо нею лише користуватися під час будівлі, а я подарую її вам тільки в день вашого весілля, і то — весілля саме з цією сьогоднішньою, з єгипетською царицею. Сідайте пити чай.
Справді, приємні пахощі чулися вже в кімнаті. Чай був на диво запашний і розкішний. Зовсім розгублений сів я пити чай з помаранчевим варенням. У мене перемішалося все: корабель, книжка, божок, Тайах, чудні плетені паруси з книжки й ті тисячі років, які незримо перебували в кімнаті Професора.
— Про вас часто думаю, — казав Професор далі. — Чи маєте ви самі всю ту енергію й завзяття, упертість і хоробрість, що ви їх збуджуєте в інших? Коли самі не маєте — тоді яке право дано вам хвилювати так мене? Ви пюдивіться — он у мене лежать книжки і плани. Скільки хитрощів і вміння треба було мені прикласти, щоб зібрати їх усіх докупи! Кайтеся, нещасний, — закінчив Професор, спокійно сьорбаючи з блюдечка чай.
Я нічого не розумів. Але мені не дозволено було встати доти, доки я не віддав цілком уваги запашному китайсіькому напоєві.
— Тепер дивіться, — сказав Професор.
Пе]!рша книжка була “Навігація”, друга — “Космографія і морські шляхи”, третя — “Плавання в доісторичні часи””, четверта — “Шукання Індії”, п’ята — “Христофор Колумб і Фернандо Кортец”, шоста — “Паруси всіх народів”, сьома — “Будова дерев’яних кораблів”, восьма — “Метеорологія і вітри”, дев’ята — “Вітрильне господарство”, десята — “Морська торгівля”, одинадцята — “Гавані світу”, — книжок було стільки, що Професор міг спокійно тримати іспита на капітана далекого плавання.
Дивуватися мені було більше нікуди. Я розгублено, ошаррашений такою кількістю книжок, подивився на Професора, а останній розчиняв тим часом шафу і пропонував мені ще цілу гору книжок — старих і нових.
— Нащо ви їх стільки зібрали? — простогнав я.
— Відбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цій справі. Чи, може, ви гадаєте, що відбудувати і так легко?
— У мене і в думці не було, що це така глибока справа. А тепер…
— А тепер відійдіть набік і перечекайте. Ви думаєте, що ще вам жарти? Через те, що у вас цього “і в думці не було”, я й питаю вдруге: чи маєте ви самі ту енергію й завзяття, котрі видобуваєте ви з людей, ніби торкнувши їх біблейським посохом Мойсея? Але не турбуйтеся, все буде зроблено. У мене теслярі всі наввипередки просяться на цю роботу.
— Чому?
— На кінофабриці вони роблять речі, що через день самі ж вони й розламують. А людина — натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає.
Я кинувся Професорові в обійми. В кімнаті пахло справжнім запашним китайським чаєм. Гора книжок лежала на столі. Я відчув у собі прискорену діяльність сльозових залоз. Треба було чекати сліз.
— Я вже пішов, — повернувся я до дверей, — я ще хочу пройти портом, бо почуваю, що довго не засну цієї ночі.
— Не раджу йти туди, — затурбувався Професор, — не раджу ніяк — ніч.
— Дурниці, — я пішов і в коридорі тільки витер очі.
До самого порту я йшов не то тротуарами, не то вулицею просто. Була ніч. Пора, коли зовсім порожніють вулиці. Думок з’являлася безліч, і про таку безліч речей, що можна вважати їх за недійсні. Сходячи крутою вуличкою, я відчув страшну самотність і тривогу. Мене хвилювало те, що вітру не було і я не чув морського запаху. Мовчазність і самотність. Я почав оговтуватися.
Перше, що я свідомо помітив, була темна постать людини, котра, ховаючись під будинками, ішла за мною назирці. “Дурниці”, — прошепотів я. Людина затаїлася за стовпом, я вже почав думати, що помилився. Ні, людина існувала, вона обережно пересувалася попід стіною будинку.
Я вирішив вжити хитрощів. Поперед мене йшла вуличка праворуч. Я думав хутко заховатися за ріг і, своєю чергою, прослідкувати за тим, хто буде йти позад мене. Я прискорив кроки, змушуючи, таким чином, мого переслідувача майже бігти. На розі вулички я непомітно оглянувся і круто повернув праворуч. На моє здивування, від стіни відокремилася ще одна людська фігура і пильно придивилася до мого обличчя. Позад мене чути було лопотіння ніг першого, що вирішив уже не таїтися.
Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомічно оглянувся: жодного каменя поблизу. В цей час фігура, не кажучи жодного слова, піднесла руку, і я побачив у руці ніж. Холод пройшов по мені аж до ніг. Я уявив собі холод клинка. І моментально, в пароксизмі розпачу, я кинувся на злодія, схватив його за руку і, скільки було в мене сили, укусив його нижче ліктя. Та це не допомогло. Я відчув скажений удар його правої руки в мою ліву щелепу, удар, від якого я почав хитатися. Разом із цим щось холодне й неприємне залоскотало мені під ребрами, зараз же на тому місці почало пекти, як вогнем, стало мені парко й одразу пройняв піт. Я упав на брук.
Перед тим як зовсім знепритомніти, я почув, що на вбивцю набіг мій перший переслідувач. Він щось крикнув, махнувши рукою. Я упізнав голос Богдана. Відбулася блискавична бійка. Мій оборонець упав і собі, боляче придушивши мені ноги.
