“Міф про створення світу” Давньої Греції
Спочатку був Хаос. Хто може точно сказати, що таке Хаос? Одні вважали його якоюсь божественною істотою, але без певної форми. Інші – і таких була більшість – твердили, що то велика безодня, сповнена творчої сили й божественного сім’я, немовби єдина, безладна маса, важка й темна, суміш землі, води, вогню і повітря. З тієї наповненої безодні, що таїла в собі всі зародки майбутнього світу, виринули два могутні божества – перше царське подружжя богів: Уран – Небо і Гея – Земля. Вони дали початок багатьом поколінням богів.
Від їхнього подружнього зв’язку пішов великий рід титанів, найстарший серед яких був Океан, бог могутньої ріки, що широким блакитним кільцем оперізувала всю землю. Молодшими братами титанів були циклопи і гекатонхейри – сторукі. У циклопів, диких, страхітливих на зріст, було тільки одне око посеред лоба, а гекатонхейри із ста руками мали нездоланну силу. Уранові не подобалися такі нащадки, які були або потворні, або жорстокі. Всі вони викликали в нього страх і відразу. Не сподіваючись від них ні вдячності, ані пошани до своєї батьківської влади, він скинув їх у бездонну прірву Тартару.
Звідти вже не було вороття. Тартар так само глибоко простягався під землею, наскільки високо над нею простиралося небо. Бронзове ковадло, кинуте з неба, летіло б дев’ять днів і дев’ять ночей, поки досягло б поверхні землі.
Так само довго, а може, й довше падало б те ковадло у глибини Тартару, де панує потрійна ніч. Той, хто потрапив би туди, не зміг би і за цілий рік дійти до краю цієї безмірної темряви. Він увесь час блукав би, підхоплений могутнім підземним ураганом. Кажуть, ніби десь посеред того страшного мороку стоїть сумна оселя Ночі, оточена непроникними хмарами.
Гея чула стогін титанів, що долинав із бездонних надр землі. Вона зненавиділа злочинного батька і влаштувала змову проти його жорсткої влади. Намовлянь матері послухався наймолодший з титанів – Кронос, який ще був на волі. Озброївшись залізним серпом, він підстеріг Урана, напав на нього, ганебно скалічив його і скинув з осяйного небесного трону. З крові, що витекла з рани повергнутого бога, постали три жахливі богині помсти – Ерінії із зміями на голові замість волосся. Уран, сховавшись у небесній блакиті, зійшов зі сцени божественної історії.
Разом із богами народився світ. Над землею, яка твердою сушею видобулась із хаосу, світило молоде сонце, а з хмар спадали щедрі дощі. Піднялися перші ліси, і землю вкрила велика гомінка пуща. По невідомих пагорбах подекуди блукали тварини. Поступово все почало набувати знайомого вигляду. Струмки знайшли свої гроти, а озера – зручні улоговини; на тлі ясного неба вимальовувалися снігові гребені гір. Зірки ряхтіли в темному нічному просторі, а коли вони блідли, птахи видзвонювали свою першу вітальну пісню світанкові.
Світом правив Кронос разом із своєю дружиною реєю. Це був володар похмурий і підозрілий. Більшість своїх поневолених братів він залишив у безоднях Тартару. Він завжди пам’ятав прокляття батька, який передвістив, що і в нього син забере владу. Тому кожну дитину, яку народжувала рея, Кронос одразу ковтав. Уже п’ятеро дітей було в страшній титановій утробі. Коли народилася шоста дитина, рея дала Кроносові камінь, загорнутий у пелюшки. Він проковтнув камінь, гадаючи, що ковтає сина.
Виявляється, що в нашому розумінні грецьке небо було не дуже високе. Дорога того ковадла становила б тільки півтори відстані від Місяця до Землі. А рея в цей час зійшла на землю. Вона хотіла помити немовля, однак ніде не могла знайти джерельця. Вона помолилася Геї і вдарила жезлом об скелю. З твердого каменя витік ясний струмінь води. Скупавши немовля, вона назвала його Зевсом. Потім пішла на Кріт і поклала його в золотій колисці в Ідайському гроті, вхід до якого затуляв густий ліс, а стіни обплітав блискучий плющ. Зевс виростав під опікою гірських німф, годували його молоком кози Амалтеї. Дитина дуже любила козу. Коли Амалтея зламала собі один ріг, Зевс узяв його у свої божественні руки й благословив, і відтоді цей ріг завжди наповнювався всім, чого бажав його власник. Так з’явився ріг достатку, званий ще рогом Амалтеї.
Новий бог у золотій колисці був оточений любов’ю всієї природи. Голуби з берегів океану приносили йому амброзію, і щовечора прилітав орел, несучи в пазурах келих з нектаром. Бджоли збирали для нього найсолодший мед. Одна з німф зробила чудесну іграшку. Це була прозора куля із золотих кілець, між якими вився плющ. Коли, підкинута вгору, вона падала, за нею лишалася світла смуга. Щоб плач і вереск маленького Зевса не долинули до вух чуткого Кроноса, жерці реї виконували біля його колиски шумні військові танці під звуки бубнів, рогів та пискавок.
Зевс виріс і вийшов зі сховища,- тепер йому треба було боротися з батьком. Передусім він порадив матері, щоб вона непомітно дала Кро-носові блювотного. І Кронос у страшенних муках вивергнув проковтнутих нащадків. Це був цілий загін молодих прекрасних богів: сини – Аїд і Посейдон і три дочки – Гера, Деметра й Гестія. Саме в цей час померла добра коза Амалтея. Та навіть після смерті вона ще прислужилася своєму вихованцеві: з її шкури Зевс зробив собі щит, якого не могла пробити жодна зброя. Так виникла егіда – чудесний щит, що його Зевс брав завжди з собою в битву. Першою його битвою була битва з батьком. Полем бою стали рівнини Фессалії.
Кронос із титанами засів у горах Отріс, а Зевс із своїми союзниками розташувався на снігових вершинах Олімпу. Десять років війна точилася без видимих наслідків, і тоді Зевс вирішив поповнити свої загони новими силами. Він звільнив із Тартару циклопів і трьох велетнів, кожен з яких мав сто рук і п’ятдесят голів. І того ж дня почався запеклий бій. Страшний гуркіт моря змішувався із стогоном землі й неба. Під ногами безсмертних здригався Олімп, і те двигтіння чулося навіть у найдальших глибинах Тартару. З обох боків зчинився неймовірний гамір. Зірки падали з небозводу.
З вершини Олімпу Зевс безперервно кидав блискавиці, що їх удень і вночі кували циклопи. Громи розкочувались по горах, а на рівнини лився священний вогонь. Земля тріскалась у полум’ї, ліси спалахували, мов смолоскипи. Моря й ріки кипіли. Вогняна імла оточила титанів, їхні очі сліпли від нестерпного блиску. рвучкі вітри здіймали хмари пороху, і здавалося, наче вони несуть у чорних клубах громи й блискавиці. Коли хмари на мить розходились, у перших лавах воїнів було видно трьох сторуких велетнів, які разом кидали в титанів триста скель і обсипали градом каміння. Та все ж воно було не таке грізне, як Зевсові блискавиці, перед якими титани зупинялися приголомшені, бо ніхто з них досі не бачив такої жахливої вогняної зброї. Час від часу хтось із них, зомлівши, безпорадно падав у потоці червоного світла, серед страхітливого гуркоту громів. Тоді сторукі велетні (гекатонхейри) хапали їхні велетенські тіла, які, здавалося, вже були неживі, і кидали в безодні Тартару, між погаслі й вогнедишні кратери, смердючі болота і крижані гори, де вони вже навіки лишалися під владою непроникного мороку й нескінченної ночі.
Як колись достойний Уран, так тепер Кронос канув у забуття, звідки доходили про нього тільки неясні чутки. В народі про нього не говорили погано. На його честь влаштовували прадавнє свято Кронії, під час якого веселилися, згадуючи золотий вік, що нібито панував на землі за його часів. Кронос не мав ні храмів, ні жертовників. В Олімпії був пагорб, названий за його іменем, а неподалік стояв шанований Метроон, храм реї – «матері богів». Статуї Кроноса трапляються дуже рідко. Його зображали поважним літнім чоловіком з бородою, який прикриває голову плащем. Його дружину рею греки ототожнювали з азіатською богинею Кібелою. Вони зображали її опасистою жінкою, яка їде на колісниці, запряженій левами, тримаючи в руках гілку чи дубовий вінок і ключ; на голові в неї діадема з фортечних веж та бастіонів.
Нове покоління богів не довго користалося наслідками перемоги. Проти них повстав рід гігантів, синів Землі. Одні з них скидалися на людей, хоч і були велетенські на зріст, інші мали потворні тіла, що закінчувались клубками змій. Вони перевертали гори й робили з них барикади, щоб дістатися на Олімп. Богів охопила тривога, коли вони почули вигуки, що долинали знизу, і побачили на схилах своєї священної гори відважних загарбників. Тільки Зевс лишився спокійний і безстрашний, він визначив кожному з богів бойовий пост, а сам заходився бити ворога блискавками. Гіганти не відступали. Скелі, які вони шпурляли, сипались, мов град, і, падаючи в море, перетворювались серед його хвиль на острови. Блискавки не завдавали гігантам шкоди. Подивившись у Книгу Приречень, Зевс довідався, що перемогти гігантів може тільки смертна людина. Тоді Афіна привела Геракла.
Настав останній день битви. Усі боги і богині згуртувалися довкола Геракла. Герой щомиті брав нову стрілу і стріляв у густий натовп ворогів. раптом на поміч йому став несподіваний союзник. Під’їхав Діоніс із загоном своїх сатирів верхи на віслюках. Вражені гуркотом битви й диким виглядом гігантів, капловухі почали так ревти, що вороги, охоплені нестямним жахом, кинулися врозтіч. Тоді їх були вже легко добити. Залишився тільки один велетень – прекрасний Алкіоней. Цей первород-ний син Землі глузував з усіх ударів, бо досить було йому торкнутися того місця на землі, де він народився, як рани відразу гоїлись і до нього поверталися свіжі сили. Геракл схопив його, відніс далеко за межі його батьківщини і там убив.
Боротьба богів з гігантами була для грецького мистецтва протягом усіх віків невичерпним джерелом натхнення. Тріумф досконалості, благородства, розуму над грубою, потворною звірячою силою оспівувався у віршах поетів, прославлявся у храмових барельєфах, у картинах і малюнках на грецьких вазах. Після перських війн греки охоче вбачали в сценах війни з гігантами символічне зображення їхньої власної боротьби проти варварської Азії. (Давньогрецький міф про створення світу)
Гіганти були дітьми Геї. Стара богиня не могла простити богам, що вони так жорстоко винищили її нащадків. Перейнята жадобою помсти, вона народила страхітливе чудовисько, якого ще не бачив білий світ. Звали його Тіфон. Від голови до стегон у нього було велетенське людське тіло, а замість ніг звивалися клубки змій. Усе тіло його обросло пір’ям, тільки на голові й на бороді їжачилось жорстке волосся. Тіфон був вищий за найвищі гори, сягав зірок. Коли він розводив руки, то пальцями лівої руки торкався місця, звідки сходить сонце, а права занурювалась у морок на далекому заході. Він кидав найбільші скелі, як м’ячі. Він літав у повітрі, сповнюючи його криком і сичанням. З пащі в нього текла кипляча смола, а з очей вибухав огонь.
Коли боги побачили це чудовисько біля небесної брами, їх охопив страх. Вони втекли до Єгипту і там обернулися на тварин, щоб Тіфон не пізнав їх. Тільки один Зевс вступив у боротьбу з Тіфоном, озброївшись залізним серпом – жорстокою зброєю, якою колись Кронос покалічив свого батька Урана. Поранений Тіфон так сильно стікав кров’ю, що Фракійські гори стали червоні, і з того часу їх називають Гемос – Криваві гори. Нарешті він зовсім знесилився, і Зевс привалив його островом Сицилія. Кожного разу, коли Тіфон намагається звільнитися з того ув’язнення, сицилійська земля здригається, а крізь кратер Етни бухає вогонь, що вихоплюється з пащі повергнутого чудовиська.
Грецький народ і досі береже пам’ять про ті битви, хоча вже минуло стільки століть і стільки змін сталося на стародавній землі еллінів. Однак в уявленні сучасного грецького селянина постаті титанів, циклопів і гігантів злилися в одне ціле. По селах оповідають про якихось велетнів, званих гігантами, надлюдського зросту і неймовірної сили, в яких усього одне блискуче, мов огонь, око посеред лоба й дуже довгі бороди. Їхнім батьком був якийсь диявол, а матір’ю – чарівниця. Живуть вони в глибині землі, де зводять величезні будівлі, кладучи скелю на скелю.
Коли починається землетрус, селяни кажуть: «Мабуть, знову якась будівля гігантів валиться». Бог ув’язнив їх під землею за те, що вони колись повстали проти нього.
Коли Зевс вступив на небесний трон, на землі вже були люди, і перед їхніми переляканими очима відбувалися битви богів за владарювання над світом. Існували різні легенди про виникнення людського роду: нібито він вийшов просто з лона землі, спільної матері всього сущого; ніби ліси й гори створили людей, як дерева й скелі; ніби люди походять від богів – цього погляду дотримувались, зокрема, царі й знать. Але найохочіше сприймали легенду про чотири віки людства.
Спочатку був, звісно, золотий вік. Тоді панував Кронос. Текли молочні ріки, з дерев сочився найсолодший мед, а земля родила всього доволі сама, навіть не спонукаючись до того працею хлібороба. люди жили, як небожителі,- без турбот, без трудів, без смутку, їхнє тіло ніколи не старілось, а життя минало в нескінченних бенкетах і розвагах. Після падіння Кроноса скінчився золотий вік, а тогочасні люди перетворилися в благодійних духів.
Наступний вік був срібний, отже, значно гірший. люди розвивалися дуже повільно. Період дитинства тривав у них сто років, а коли вони доживали до зрілого віку, їхнє життя було коротке й сповнене злигоднів. Вони були злі й пихаті, не хотіли шанувати, як належало, богів і приносити їм жертви. Зевс усіх їх винищив до останнього, тільки в людській пам’яті вони залишились як благословенні душі.
У бронзовому віці жило грубе плем’я, що кохалося у війнах. люди мали силу велетнів, а серця тверді, мов камінь. Заліза вони не знали. Усе робили з бронзи: і міські мури, й будинки, і начиння, і зброю. Це був героїчний період. У той час жили великий Геракл і хоробрий Тезей, герої Фів і Трої. Вони здійснювали такі незвичайні подвиги, які вже не повторилися в наступному віці, залізному, що триває й досі.
Інші легенди оповідали, що людину створив один з титанів – Про-метей, виліпивши її з глини, змішаної із сльозами. А душу він дав їй з небесного вогню, укравши кілька іскорок із сонячної колісниці. Неподалік від міста Панопей показували цегляний будиночок, де Прометей свого часу й виконав цю роботу. Довкола лежали грудки глинястої землі, і від них мовби пахло людським тілом. Це начебто були залишки використаного матеріалу. Ще й нині червона беотійська земля нагадує про казку, в якій оповідається про творця людського роду.
Прометей розбудив у людині дух і дав їй силу владарювання над світом.
Залишившись без мудрого Прометеєвого керівництва, люди, змучені стражданнями, сповнені пожадливості, якої не могли вдовольнити, ставали злими й хтивими. Коли боги сходили на землю, вони наражалися на глузування й образи. На Олімпі казали, ніби в цьому винна злочинна кров гігантів, що просочила землю, з якої Прометей виліпив людей. А коли було смертельно ображено навіть Зевса,- цар лікаон під час вечері почастував його людським м’ясом – на небесній раді вирішили знищити людський рід потопом.
Послали вітри, щоб вони звідусіль позганяли хмари. З першим громом хлинули великі зливи. Моря й ріки вийшли з берегів. Найвищі будинки сховалися під водою. Між землею та морем зникла межа. люди плавали на кораблях по нивах, де нещодавно ходили за плугом. Здивовані й приголомшені нереїди плавали по вулицях затоплених міст. Усе живе рятувалося, безладно тікаючи. З білих хвиль виринали ясно-руді гриви левів, а вовк гнав отару овець до неіснуючої пристані. Втомлені птахи, не знаходячи ніде місця, де б вони могли сісти й перепочити, падали в безодню. На землі стало тихо й порожньо. Боги на вершині Олімпу чули тільки гул безмежного моря.
Найвищі гори зникли. Над хвилями підносилась тільки вершина Парнасу в Бестії. В безкрайньому океані хитався легкий човник, а в ньому тремтіли від страху двоє стареньких – Девкаліон і Пірра. Їхній слабкий зір не міг охопити всієї безмежності страшного лиха. Після дев’яти днів і дев’яти ночей мандрівки їхній човен пристав до вершини Парнасу. Вода почала спадати. Поволі з’являлися гори, за ними – вищі пагорби, нарешті показалися низини, вкриті мулом, у якому лежали трупи людей і тварин.
Побожні старенькі зайшли в дельфійський грот довідатися, що їм робити. Вони хотіли якимось чином знову заселити землю. З віщої печери пролунав голос: «Ідіть, затуливши покривалом обличчя, і кидайте позад себе кістки вашої матері». Пірра, яка була дочкою Епіметея і Пан-дори, обурилась, кажучи, що не годиться розкидати священні останки батьків. Але Девкаліон, син мудрого Прометея, зрозумів, що божество не може радити поганого, і так розтлумачив це: спільна мати всього живого – земля, а кістки землі – каміння.
Тоді вони вийшли у відкрите поле, затулили обличчя покривалами, розв’язали на собі пояси і, так ідучи крок за кроком, кидали позад себе каміння. І каміння, втрачаючи свою звичайну форму й твердість, оберталося в людей. З каменів, кинутих рукою Девкаліона, поставали чоловіки, а зі шматків скелі, кинутих Піррою,- жінки. Потомившись, старі сіли відпочити. Навколо відроджувався світ. Із заплідненої великими дощами землі з’явилися рослини, птахи й тварини. Неозора зелена гущавина вкрила землю, над якою співали жайворонки, пролітали лелеки й ластівки. Тільки після цього поволі де-не-де зводилися перші оселі. Їх будувало плем’я, народжене з каміння, і тому більш життєздатне, більш витривале в стражданнях і праці. Девкаліон, як патріарх, походжав серед своїх дітей, навчав їх усього, що конче потрібно у житті, навчав віддавати шану богам і будувати храми.
З вікон олімпійського палацу Зевс бачив, як світ відроджувався до нового призначення. Невдовзі він пересвідчився, що люди забули про кару, яка спостигла їхніх попередників, й анітрохи не стали кращими, однак більше вже не насилав на них потопу.
великий