Казка «Місто без квітів» читати онлайн повністю. Цей твір Валерія Шевчука розповідає історію відважних дівчаток, які повернули своєму місту кольори.
Валерій Шевчук «Місто без квітів» читати
«Місто без квітів», Розділ 1
Це місто було недалеко й неблизько, десь там, куди показують пальцем, але куди не ведуть ні дороги, ні залізниці. Здається, існувало воно таке, як опишемо, давно, і, може, про нього хтось написав у грубезних книгах, які зачиняються на замки майже так само, як і хати, а може, і в таких книжках про те місто не написано.
Уявляю, що воно із тих, які сняться тим дітям, котрі перед тим були смутні або ж коли перед тим цілий день гризли на пальцях нігті. По тому вони лягають у ліжечка, заплющують очі й бачать довгі порожні вулиці, якими вітер мете куряву. Довкола стоять глиняні будинки, посередині — високий королівський палац, збудований із потемнілого від часу каміння. Цей палац має безліч башточок і веж, а найвища з них увінчується довгим списом, об який розбиваються холодні й теплі вітри і свистять при тому, ніби в сопілки дмухають. Од того люди, що йдуть вулицями, пригинаються, бо вітер плює їм у вічі, а піску й куряви там багато через те, що не росло в тому місті ані дерево, ані трава, ані квіти. Люди ж одягались у сіру й чорну одежу, і ніколи вони не веселилися й не сміялися, бо й не знали, що воно таке.
А в кам’яному замку, у великій та високій залі, такій, що коли глянути з кінця в кінець, то й кутків не видно, а високій, що й шию треба зламати, аби уздріти стелю, — так от, у тій залі сиділа одягнена в сіру сукню й чорний плащ королева, а довкола крутилися чорні, як жуки, прислужники. Всі казали, що та королева лиха, хоч насправді не зовсім так: королеву навчили бути такою, і вона й у думці не мала, що можна жити інакше.
Отож, у тому місті без квітів мешкало двоє дівчаток. Були це звичайні собі дівчатка, але ж ні: саме вони зуміли вчинити таке, чого ніхто у тому місті не зміг. А сталося ось що.
В одну із чорних-чорнезних ночей одній і другій приснилися кольорові сни. Спершу їм здалося, що барвисті стрічки затріпотіли в них над головами й потяглися, звиваючись, кудись у безвість. Дівчатка схопилися за ті стрічки й пішли, за них тримаючись. Ішли так довго, але прийшли… у своє ж таки місто, але чудним воно їм здалося: стіни — білі, а дахи — червоні й зелені. А ще вся земля вкрилася квітами: зеленими, білими, червоними, синіми, жовтими, і не було жодної з-поміж них сірої та чорної. Палац же обріс пагонами й гілляччям, поміж якого світилися величезні білі суцвіття.
І стало так дивно дівчаткам, адже вони ніколи не бачили в житті ані квітів, ані дерев, ані трави, хіба небо голубе над головою, бо корови й коні, коти й собаки, кози й свині — все було у тому місті сіре чи чорне. А що найчудніше здалося їм у тих снах: їхня королева вдягла на себе убір, який грав усіма барвами, які можна тільки вигадати. Не похмура й насуплена, як звикли її бачити, була вона, а весела й радісна, а тому й не страшна. Чорна одежа прислужників помалиновіла, і ці малинові прислужники підносили королеві здоровенні букети квітів. Королева щиро тішилася, ховала в пелюстках лице, а коли зводила голову, бачили дівчатка, що вона красунею стала. Очі палали, як те небо над головою, волосся золотими полисками грало, по щоках цвіли малинові, як одежа в прислужників, рум’янці. А вуста палахкотіли, начебто вогню у себе набрали. І від того стало дівчаткам так радісно, аж мимоволі позирнули вони одна на одну і з вуст їм мимоволі вихопилася пісня — і то було також для них дивно…
Отаке їм наснилося однієї чорної-пречорної ночі, а вранці, прокинувшись, дівчатка довго лежали з розплющеними очима. Над ними висіла небілена стеля, обступали їх такі ж сірі стіни. Роздивилися вони здивовано й однаково подумали: ди-во-ви-жа! А оскільки були сусідками й дружили, то, коли встали й поснідали чогось несмачного, вийшли з дому і зустрілися якраз на дорозі.
У той день не було вітру, а світило сонце, і шпиль над королівським палацом гостро полискував. На самій його верхівці присів спочити чорний ворон, але не цікавив сьогодні дівчаток ані шпиль, ані ворон. Вони так прагли швидше зустрітися й так поспішали оповісти свій сон, що одночасно розтулили роти й одночасно почали розповідати одна одній про те, що їм наснилося. А оскільки наснилося їм одне й те ж, то вони зирнули одна на одну й розсміялися.
— Знаєш, що я подумала? — спитала перша дівчинка.
— Знаю, що ти подумала…
— Це як у казці, — сказала перша дівчинка.
— Як у чудовій казці.
— Чи ж таке буває? — спитала перша дівчинка.
— Еге ж, чи буває таке: зелене, червоне, синє й біле?..
Кінець ознайомчого фрагменту…
«Місто без квітів» читати переказ
Розділ 1-2
Десь далеко існувало дивне місто, до якого не вели ні дороги, ні залізниці. У ньому стояли сірі будинки, а посередині височів старий королівський палац. Вулицями гуляв вітер, піднімаючи куряву, бо в місті не росли ні дерева, ні трава, ні квіти. Люди носили лише сірий і чорний одяг, ніколи не сміялися й не веселилися.
У палаці жила королева в сірій сукні та чорному плащі. Усі вважали її злою, хоча насправді вона просто не знала іншого життя.
У цьому сумному місті жили дві дівчинки-сусідки. Однієї ночі їм наснився однаковий дивовижний сон. Вони побачили своє місто зовсім іншим: будинки стали білими, дахи — червоними та зеленими, а всю землю вкривали різнокольорові квіти. Навіть королева змінилася — стала красивою, доброю та усміхненою. Від побаченого дівчаткам було так радісно, що вони почали співати.
Вранці подруги зустрілися й зрозуміли, що бачили той самий сон. Вони довго говорили про нього і задумалися, куди веде остання вулиця їхнього міста. Мама однієї з дівчаток розповіла, що в кінці стоїть висока сіра стіна, яку охороняють люті звірі, а за нею лежить широкий світ. Ніхто не знав, що це за світ і чи хтось колись там бував.
Дівчатка вирішили самі дізнатися правду. Вони вирушили в дорогу через усе місто. Коли подруги дійшли до шостої вулиці, то побачили страшних ведмедів і вовків, які бігали на двох ногах та охороняли місто. Заховавшись у старому сараї, дівчатка перечекали небезпеку і рушили далі.
Незабаром вони дісталися величезної стіни, що сягала самого неба. Згадавши, що вони ніби героїні казки, дівчатка дев’ять разів промовили чарівні слова й попросили стіну розступитися. Їхнє бажання було таким сильним, що в стіні відкрився прохід. Подруги швидко пробралися крізь нього, а сторожі міста не змогли їх наздогнати.
За стіною перед ними розкинулося безмежне зелене поле. Вперше в житті вони побачили справжню траву і вдихнули її ніжний аромат. Дівчатка мріяли, щоб така краса з’явилася і в їхньому місті.
Йдучи польовою стежкою, вони натрапили на стареньку зелену хатинку. Біля неї сиділа Зелена Бабуся — Мати трави. Дівчатка розповіли їй про своє місто та попросили допомогти знайти квіти. Бабуся пояснила, що квітів у неї немає, але порадила звернутися до своєї сестри — Деревнички-Лісовички, Матері дерев, яка знає дорогу до Матері квітів.
Подруги також попросили насіння трави для свого міста. Мати трави погодилася допомогти, але попросила натомість розважити її співом і танцями. Дівчатка із задоволенням погодилися. У хатинці для них заграли цвіркуни-музиканти, а подруги весело співали й танцювали. Бабуся була дуже зворушена їхнім виступом і щиро похвалила дівчаток.
Розділ 3
Мати трав зі сльозами на очах відпустила дівчаток, подарувавши кожній по мішечку з насінням. Подружки рушили до великого й дрімучого лісу. Оскільки вони ніколи раніше не бачили дерев, то спочатку трохи злякалися величних кленів, сосен та дубів, але цікавість перемогла. Розглядаючи все довкола, дівчатка занадто активно розмахували торбинками, через що частина насіння трави просипалася на суху лісову землю.
Втомившись, мандрівниці відпочили біля струмка, втамували спрагу та заспівали складену ними пісню. На цей спів із хащі вийшла Мати дерев — Деревничка-Лісовичка, висока жінка із зеленими очима-озерцями. Дізнавшись, що дівчатка прийшли із сіро-чорного міста, де навіть королева ніколи не всміхається, і шукають рослини, Лісовичка запросила їх до свого живого дерев’яного палацу, де на вітах співали тисячі пташок.
Щоб віддячити й підбадьорити себе, подружки заспівали та затанцювали. Їхній срібний спів зачарував увесь ліс: затихли вітри, зупинився струмок, птахи заходилися підспівувати, а розгублене насіння трави проросло зеленими паростками. Розчулена Мати дерев дала дівчаткам насіння дерев і підняла їх на своїх долонях вище лісу. З цієї висоти дівчатка побачили барвистий замок Матері квітів, яка обличчям була дивовижно схожа на їхніх матусь.
Розділ 4
Мандрівниці поспішили лісом до квіткового царства, знову випадково просіваючи травою свій шлях. Назустріч їм вийшла Мати квітів. Коли дівчатка розповіли про своє сумне місто, королева змахнула рукою, і з кожної квітки злетіли метелики, закружлявши в танку. Самі квіти ожили, перетворившись на маленьких дівчаток у яскравому вбранні, і теж почали танцювати. Подружки приєдналися до загальних веселощів із новою піснею, замислюючись, чи не сон це. Вони твердо вирішили, що мусять повернути красу додому.
Мати квітів запитала, хто хоче піти з мандрівницями, і заквітчані дівчатка-квіти зголосилися в дорогу. Коли подружки збиралися назад, то помітили, що під час палких танців їхні торбинки зовсім порвалися. Вони пересипали залишки насіння трави та дерев у кишені, залишаючи позад себе розквітле лісове царство.
Шлях назад до сірої стіни через ліс та поле був важким. Не всі квіти виявилися витривалими, тому багато з них назавжди зупинилися в лісі та серед польових трав. Коли дівчатка прибігли до стіни під вечірнім сонцем, виявилося, що з ними дійшло лише кільканадцять дівчаток-квітчаток, а в кишенях лишилося всього по жменьці насіння. Перша дівчинка засмутилася, що місто велике, а насіння майже не лишилося. Проте друга оптимістично зауважила: головне, щоб виросло те, що є, а якщо ні — вони просто попросять, щоб їм знову наснився цей чарівний сон.
Розділ 5
Дівчатка знову промовили чарівне закляття перед стіною, і в ній з’явився просвіт. Коли вони разом із уцілілими квітками ступили в місто, на них із риком кинулися люті вовки та ведмеді, погрожуючи списами. Менша дівчинка злякалася, але перша сміливо пішла назустріч варті й тихенько заспівала. Подруга та дівчатка-квітки підхопили спів.
Варта, яка ніколи в житті не чула такої краси, зніяковіло зупинилася. Від чарівної пісні на звірів напав заціпенілий сон. Скориставшись цим, дівчатка взяли на руки стомлених квітчат і спокійно пішли далі. Вовки й ведмеді простояли під стіною всю ніч, а згодом поскидали свої шкури, рознесли містом дивну новину й пішли вступати до музичної школи. Щоправда, ведмеді так і не навчилися співати, а через спів колишніх вовків їхні вчителі назавжди втратили музичний слух.
Розділ 6
Стомлені дівчатка ледве брели сірими вулицями. Вони несли напівзів’ялі букетики, а їхні кишені були майже порожніми. Побачивши, що квіти в місті починають в’янути, подружки засумували. Проте перша дівчинка згадала їхній кольоровий сон і запропонувала залишити букети на порозі королівського палацу, адже в місті, де немає нічого, навіть зів’ялі квіти — це велике чудо.
Тут до виснажених дітей підбігли матусі. Вони обережно взяли доньок на руки й понесли додому. По дорозі з дитячих кишень почало висипатися насіння. Коли мами вклали дівчаток спати й винесли витріпати їхні закурені суконьки, жартівливий Вітер підхопив решту насіння та розсіяв його по всьому місту. Дівчаткам у цей час снилися туго набиті насінням кишені, а круглолиций Місяць-чарівник зійшов над містом, щоб завершити диво.
Розділ 7
Тієї ночі в місті міцно спали абсолютно всі люди. Заснула й королева, якій знову снилися барвиста сукня та букети. Навіть Вітер заснув у старому сараї. Через це ніхто не бачив, як відбувалося чарівне перетворення.
Уранці дівчатка прокинулися і з подивом побачили у своїх вікнах клен. Вони прожогом вискочили на вулицю й остовпіли: усе місто перетворилося на зелене й квіткове море. Скрізь палахкотіли барвисті суцвіття, пагорби заросли травою, а дерева гойдали квітучим гіллям. Разом з іншими дітьми подружки побігли до палацу, де повністю справджувався їхній сон. На сходах у барвистій одежі стояла радісна королева, а прислужники несли ей величезні букети.
Найбільшим дивом було те, що коли королева почала спускатися сходами до людей, вона з кожним кроком ставала простішою, веселішою, гарнішою та добрішою, назавжди забувши, що колись була грізною й чорною володаркою. Містом розпочався святковий карнавал, а дівчатка, тримаючись за руки, уже складали нову пісню, яку сьогодні мало заспівати все врятоване місто.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
