“Місто” дуже скорочено Підмогильний

“Місто” Підмогильний короткий зміст нагадає лише головні подій з роману, тому твір краще читати повністю, або скористатися детальним переказом “Місто”. Дуже скорочено роман “Місто” по частинах викладено нижче.

В. Підмогильний «Місто» скорочено аудіокнига

“Місто” Підмогильний дуже скорочено

1 частина скорочено

25-річний Степан Радченко процював завбібліотекою в селі Теревені. Він прагнув поїхати до міста, щоб вивчитися і повенутися до села, щоб нести до нього освіту і прогрес; щоб завоювати і зробити своїм зрусифіковане українське місто; щоб влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом. У місті Степан планував пробути лише 3 роки, а грошей мав щовсім небагато – лише червінець.

Степан відправляється до міста, щоб вивчитися в інституті й повернутися в село. Добирався до Києва він пароплавом разом з односельцями Надійкою і Лев­ком. Коли Степан зустрів Надійку, то зрадів, хоч і не кликав її. Степан був здібний і не боявся іспитів, вважав, що першою запорукою досягнень є норма й розпорядок. Надійка подобалася Степанові своєю нештучністю, навчатися вона мала у механічному технікумі.

У місті для хлопця все навкруги було дивне і чуже.  Степан оселився на Подо­лі, на вулиці Нижній Вал, у дядькового знайомого крамаря Гнідого. Степан попрямував до помешкання Гнідих, бо він мав листа до хазяїна від дядька.  Нове Степанове життя почалося у столярні. Дізнавшись, де він має жити, Степан відчув обурення і приниження. Він жив у столярній майстерні поряд з коровами, спав на дошках, їв черствий хліб із са­лом.

 Аби «розпочати день нормально, по-міському»,  Степан  у свій перший ранок в Києві зайнявся фізкультурою.  Потім пішов до інституту, але треба було ще пройти приймальну комісію, намагався влаштуватися на роботу, але його ніхто ніде не че­кав, незважаючи на заслуги перед революцією.

Він навідався до Левка, потім до Надійки, яка все більше йому подобалася своєю нештучністю. Надійка жила на квартирі з дівчатами, яких звали Ганнуся і Нюся.

І ось нарешті Радчен­ко склав іспити — і став студентом. На іспиті Степан писав твір на тему «Змичка міста і села». Він навіть отримував стипендію – 18 крб, а за сім місяців зі своєї стипендії Степан зібрав близько 100 карбованців.

Степан вирішив шукати собі якусь кімнату, та господар Гнідий запропонував Степанові перебратися жити в будинок, на кухню, але за це він має допо­магати по господарству.

У Надійки на квартирі збиралося товариство. Один з юнаків запропонував відвідати літературну вечірку. Степан із заздрістю слухав майстерне читання творів молодих і вже відомих письменників, а також оплески, якими обдаровувала митців вдячна аудиторія. Радченко вирішив написати оповідання про свою бритву, якою як полонений повстанець викупився у черкеса з денікінського по­лону, а потім повернув її собі, бо того солдата було вбито. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом вибо­рюваної влади». Підписав свій твір більш благородним ім’ям «Стефан Радченко».

Він поніс оповідання відомому літературному критику Світозарову, але той навіть не захотів з ним розмовляти. Знищений і прини­жений, він пішов до Надійки. “Ніколи ще не був такий принижений та знищений. Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканним Степаном, не хотіло його покидати.”

Степан був надзвичайно злий, він з Надією йде в парк. Гуляючи в парку, він грубо схопив її в обійми й стиснув так сильно, що дівчина розплакалася. Степан сказав, що йде від неї назавжди. Він відчув до неї

Уночі до Степана почала приходити дружина Луки Гнідого, Тамара Василівна, якій було вже 42 роки. Жінку Гнідого Степан називав мусінька. Вона покохала молодого хлопця, розповідала йому про своє трагічне життя.

Коли її син Максим дізнався про таємні нічні зустрічі матері з квартирантом, то вчинив бійку зі Степаном і покинув дім. Загалом, Максим, був трохи старше Степана,  це був розумних хлопець, який крім книг, захоплювався збиранням марок.

В інституті Радченко навчається набагато краще за інших однокурсників. На загальностудентських зборах Степана було обрано секретарем бюро спілки робземліс. У Радченка були хороші успіхи в математиці, гірше було – з українською мовою, він не відвідував ці лекції, тому сам студіював книги.  Професор, який приймав іспит з україн­ської мови, був здивований глибокими знаннями хлопця, а коли дізнав­ся про те, що він живе в матеріальній скруті, порадив читати лекції з ук­раїнської мови на курсах для держслужбовців. Так Степан і зробив. За три півторагодинні лекції з української мови в установі Степан отримував червінець. На курсах Степан познайомився з поетом Вигорським, якого слухав на літвечірці, вони потоваришували. У Вигорського був псевдонім – Ланський. Саме Вигорський, прочитавши оповідання Степана розіслав їх по журналах.

Радченко остаточно вирішив покинути Мусіньку і поміняти помешкання, коли став лектором. Покидаючи будинок Гнідих, Степан спалив свій старий одяг.

За­робивши грошей, хлопець купив новий одяг і переїхав до кімнати інститутського товариша Бориса Задорожного. Борис Задорожній називав Степана Стефочкою та підтримував його. Студента Задорожнього двічі виключали з інституту, бо його батько був священиком.

2 частина скорочено

Хоч Степан і позбувся злиднів, проте й далі жив скром­но. Його твори почали друкувати в журналах, хлопець був на десятому небі. Перший гонорар Степана-письменника 87 крб, і з цих перших грошей він купив собі технічну книжечку.

Вибравшись від Гнідих, Степан розпочинав кожен новий день з того, що купався в Дніпрі.

 У день річниці свого перебування в місті Степан познайомився із городянкою Зоською, коли купував лотерею. У лотерею Зоська виграла соску. Дівчині було 22 роки.

Степан і Зоська вперше зустрілисяна концерті. Він захоплюється Зоською, передусім її непередбачуваністю й невгамовністю, його вабила її міськість. Він дарує їй цукерки й квіти, парфуми, водить до театру й кіно. Зоська називала хлопця божественний. Довгий час єдиним місцем побачень Степана і Зоськи було кіно. Зустрічалися наодинці Степан і Зоська  у кімнаті її подруги. Ці зустрічі відбувалися двічі на тиждень.

Радченко відвідує редакцію журналу, бере участь у літературних дискусіях. Згодом вирішує, що інститут йому не потрібен, віні більше читає лекцій української на курсах. Приходить звістка, що збірку оповідань Степана  «Бритва. Збірка оповідань» опублікують і йому належить отримати гонорар у 350 карбованців. За аванс від надрукованої збірки Степан придбав фетровий капелюх та чудовий костюм.

Філософ, вчення якого притримувався Вигорський – Сковорода

Якось хлопець зустрів земляка Бориса, той розповів йому, що одружується. Радченко за описом упізнав Надійку, і йому стало прикро: «Гидким злочином уяв­лялося йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральни­цю, в охорони пісного добробуту молодого міщанина». Дізнавшись про одруження Бориса, Радченко пошкодував його.

Згодом вийшла друком збірка «Місто і місяць» Стефана Радченка. Він розуміє, що йому треба писати й далі.

Степан покинув лекції української мови по установах, бо вони його цікавили доти, поки він сам на них чогось учився. Згодом його обирають на посаду секретаря журналу — і він з головою поринає в роботу. Коли Радченка обрали до культкомісії місцевкому, йому все важче стало зна­ходити час для зустрічей із Зоською.

Він навіть написав сценарій, його гонорар був чималий -1500 крб. Степанові захо­тілося затишнішої квартири, тим паче його доходи це дозволяли. “Першим заходом Степана Радченка, коли він став тяжко багатим було перемінити квартиру”.

Та одного разу Степан необдумано пропонує Зосі одружитися – і вона дає згоду.   Після того, як Степан зробив Зосьці пропозицію руки і серця, він відчув у серці гризоту. Радченко уявляє собі, як романтика перетвориться в звичайні будні й змінює своє рішення. Він вирішує покинути дівчину. На вечірці в подруги він прямо сказав їй про це, але не пішов, а став одверто й зухвало залицятися до інших жінок, познайомився з красунею, балериною з Харкова Ритою, що приїхала до батьків.

 «Прощай, Зосько!» – ці слова  Степан шепнув дівчині весело.

У Степана виник задум написати великий твір, він навіть продумав структуру, але чомусь не може почати працювати над ним. Скільки себе не змушував, нічого не виходило. Не писалося. Степан у відчаї: він хоче зустрітися і помиритися з Зоською, та дізнається від сусідки, що дівчина через нього наклала на себе руки (отруїлася). Після звістки про смерть Зоськи Радченко поїхав оглядати нову кімнату у семиповерховому будинку. Він переїздить до нового помешкання на 6 поверсі, купує меблі, облаштовує все сам, та квартира здається йому чужою.  Нудьга його не покидала.

Російський письменник, твори якого завжди стояли у книжній шафі Степана – Фонвізін.

Якось зустрів односельця Левка у їдальні. Той вивчився на агронома і тепер їхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у місті, йому все чуже — і люди, і життя! Згадав про степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і він вирішив, що і йому треба їхати звідси. Він навіть згадав як мріяв стати хліборобом.

Радченко згадав Надійку, і захотів зустрітися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому Борис, і пішов. Надійку він ледь упізнав. Їх зустріч приносить лише розчарування.  Це була жінка, що розмовляла з ним «прикро, певно, погордо», її розповніла фігура вказувала на те, що Надійка чекала дитину. З тяжким серцем і гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї міщанки.

Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів свою знайому, красуню Риту. Йому здалося це щастям і розрадою. «Рита мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній рамці гладенького стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене і застигле…» Він зізнався їй «Я безтямно люблю вас. Ви особлива, ви якась чудова».

Степан осягнув, що головна мета його життя – це літературна творчість. 

Коли розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчинив вікно й послав містові, що прослалося внизу, свій поцілунок.  Степан біжить додому, сідає за стіл і починає працювати. Він писав свою повість про людей…

Тобто, герой за роки життя в місті багато чого досяг: він написав вдалий кіносценарій, збірку оповідань; придбав та облаштував квартиру, отримав визнання та матеріальні статки. Та справжніх друзів він так і не знайшов.

Завершення твору є відкритим і свідчить лише про те, що попереду героя чекає ще не одне випробування.

Автор переказу – Гнатюк Юлія.